Вступ.

1. Реставрація у Франції

2. Романтизм в Німеччині, Англії та Австрії

3. Характер культури Романтизму.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Романтизм — широкий ідейний і художній напрямок у західній і російській культурі, що охопила всі види мистецтва й гуманітарну науку наприкінці XVІІІ — початку XX в., як реакція на результати Великої Французької революції й тверді раціоналістичні канони століття Освіти, молодого буржуазного суспільства взагалі.

Відкидаючи загальне торгашество, що знаменує капіталістичний "прогрес", романтики протиставили утилітаризму й знеособлюванню індивіда спрямованість до безмежної волі, спрагу досконалості й відновлення, пафос особистої й цивільної незалежності. Прагнучи як би здійнятися над прозою буття, розкріпачити різноманітні здатності особистості, гранично самореалізуватися у творчості, романтики виступали проти формалізації мистецтва й прямолінійно-розумового до нього підходу, властивих класицизму.

Вони виявляли велику цікавість до фольклору, демократичним, народним явищам середньовічної й ренесансної культури, нерідко ідеалізуючи їх і успадковуючи з них не стільки похмуру сторону, скільки казковий елемент, дух карнавальної вільності, схильність до гротеску.

Романтизм як загальне світовідчування, властиве переважно молоді, як прагнення до ідеалу й творчої волі дотепер постійно живе у світовому мистецтві.

1. Реставрація у Франції

Розвиваючись у багатьох країнах, романтизм усюди здобував яскраву національну своєрідність, обумовлена власними історичними умовами й національними традиціями. Перші ознаки романтизму з'явилися майже одночасно в різних країнах. Наприкінці 18-початку 19 ст. риси романтизму в різній мері вже властиві: у Великобританії — мальовничим і графічним добуткам швейцарця И. Г. Фюслі, у яких крізь класициську ясність образів проривається похмурий, витончений гротеск, і перейнятому містичним візіонерством творчості поета й художника У. Блейка; в Іспанії — пізнім роботам Ф. Гойї, виконаним невтримної фантазії й трагічного пафосу, жагучого протесту проти національного приниження: у Франції — створеним в революційні роки героїчно-схвильованим портретам Ж. Л. Давида, раннім напружено-драматичним композиціям і портретам А. Ж. Гро, пронизаним мрійливим, трохи екзальтованим ліризмом роботам П. П. Прюдона, а також що суперечливо сполучає романтичні тенденції з академічними прийомами добутків Ф. Жерара.

Найбільш послідовна школа романтизму зложилася у Франції в період Реставрації й Липневої монархії в завзятій боротьбі з догматизмом і відверненим раціоналізмом пізнього академічного класицизму. Виражаючи протест проти гноблення й реакції, багато представників французького романтизму прямо або побічно виявилися пов'язаними із соціальними рухами 1-й половини 19 в. і нерідко піднімалися до справжньої революційності, що й визначило діючий, публіцистичний характер романтизму у Франції. Французькі художники реформують мальовничо-виразні засоби: динамізують композицію, поєднуючи форми бурхливим рухом, використають яскравий насичений колорит, заснований на контрастах світла й тіні, теплих і холодних тонів, прибігають до блискаючій і легкої, нерідко узагальненого манері листа. У творчості засновника романтичної школи Т. Жеріко, що ще зберігали тяжіння до класициських образів, уперше у французькому мистецтві виражений протест проти навколишньої дійсності й бажання відгукнутися на виняткові події сучасності, які в його добутках втілюють трагічну долю сучасної Франції. В 1820-х рр. визнаним главою романтичної школи став Э. Делакруа. Відчуття причетності до великих історичних подій, що змінюють особу миру, звертання до кульмінаційних, драматично гострим темам породили пафос і драматичне розжарення його кращих добутків. У портреті головним для романтиків стало виявлення яскравих характерів, напруги духовного життя, скороминущого руху людських почуттів; у пейзажі — замилування міццю природи, одухотвореною стихією світобудови. Для графіки французького романтизму показове створення нових, масових форм у літографії й книжковій ксилографії (Н. Т. Шарле, А. Деверіа, Ж. Жигу, пізніше Гранвиль, Г. Дорі). Романтичні тенденції властиві й творчості найбільшого графіка О. Домье, але особливо сильно вони виявилися в його живописі. Майстри романтичної скульптури (П. Ж. Давид д'анже, А. Л. Бари, Ф. Рюд) від строго тектонічних композицій перейшли до вільного трактування форм, від безпристрастності й спокійної величі класициської пластики — до бурхливого руху[6, c. 189-190].

У творчості багатьох французьких романтиків виявилися й консервативні тенденції романтизму (ідеалізація, індивідуалізм сприйняття, що переходять у трагічну безвихідність, апологію середньовіччя й т.п. ), що приводили до релігійної афектації й відкритого прославляння монархії (Э. Девериа, А. Шеффер і ін.). Окремі формальні принципи романтизму широко використали й представники офіційного мистецтва, еклектично, що з'єднували їх із прийомами академізму (мелодраматичні історичні картини П. Делароша, поверхнево-ефектні парадні й батальні добутки О. Верні, Э. Месонье й ін.).

Історична доля романтизму у Франції була складною й неоднозначною. У пізній творчості його найбільших представників чітко виявилися реалістичні тенденції, почасти закладені вже в самій романтичній концепції характерності реального. З іншого боку, романтичним віяннями в різній мері була захоплена рання творчість представників реалізму у французькому мистецтві — К. Коро, майстрів , Г. Курбе,Ж. Ф. Мілле, Е. Мане. Містицизм і складний алегоризм, часом властивому романтизму, знайшли наступність у символізмі (Г. Моро й ін.); деякі характерні риси естетики романтизму знову виявилися в мистецтві модерну й постімпресіонізму[7, c. 256-257].

2. Романтизм в Німеччині, Англії та Австрії

Ще більш складні і суперечливим був розвиток романтизму в Німеччині й Австрії. Ранній німецький романтизм, якому властиві пильна увага до всьому гостроіндивідуальному, меланхолічно-споглядальна тональність образно-емоційного ладу, містико-пантеїстичного настрою, зв'язаний головним чином з пошуками в області портрета й алегоричних композицій (Ф. О. Руті), а також пейзажу (К. Д. Фрідріх, Й. А. Кох). Релігійно-патріархальні ідеї, прагнення відродити релігійний дух і стилістичні особливості італійського й німецького живопису 15 в. харчували творчість назарвійців (Ф. Овербек, Ю. Шнорр ФОН Карольсфельд, П. Корнелиус і ін.), чия позиція стала особливо консервативної до середини 19 в. Для художників дюссельдорфської школи, у відомій мері близькій романтизму, були характерні, крім оспівування середньовічної ідилії в дусі сучасної романтичної поезії, сентиментальність і сюжетна цікавість. Своєрідним зрощенням принципів німецького романтизму, найчастіше схильного до поетизації повсякденного й специфічно "бюргерського" реалізму, стала творчість представників бідермейера (Ф. Вальдмюллер, И. П. Хазенклевер, Ф. Крюгер), а також К. Блехена. З 2-й третини 19 в. лінія німецького романтизму тривала, з одного боку, у помпезному салонно-академічному живописі В. Каульбаха й К. Пілоти, а з іншого боку — в епічних і алегоричних добутках Л. Ріхтера й жанрово-оповідальних, камерних по звучанню роботах К. Шпицвега й М. ФОН Швінда. Романтична естетика багато в чому визначила становлення творчості А. ФОН Менцеля, надалі найбільшого представника німецького реалізму 19 в. Так само, як і у Франції, пізній німецький романтизм (у більшій мері, чим французький, що всотала риси натуралізму, а потім модерну) до кінця 19 в. зімкнувся із символізмом (X. Тома, Ф. ФОН Штук і М. Клінгер, швейцарець А. Беклін).

У Великобританії в першій половині 19 ст. деякою близькістю до французького романтизму й разом з тим самобутністю, яскраво вираженою реалістичних тенденцією відзначені пейзажі Дж. Констебла й Р. Бонингтона, романтичною фантастикою й пошуками свіжих виразних засобів — пейзажі У. Тернера. Релігійно-містичними устремліннями, прихильністю до культури середньовіччя й Раннього Відродження, а також надіями на відродження ремісничої праці відрізнявся пізньоромантичний рух прерафаелітів (Д Г, Россетти, Дж. Э. Миллес, X. Хант, Э. Берн-Джонс і ін.)[3, c. 111-112].

У США протягом усього 19 в, романтичний напрямок був представлений головним чином пейзажем (Т. Кіл, Дж. Іннесс, А. П. Райдер). Романтичний пейзаж розвивався й в інших країнах, однак основний зміст романтизму в тих країнах Європи, де пробуджувалася національна самосвідомість, становили інтерес до місцевої культурної й художньої спадщини, теми народного побуту, національної історії й визвольної боротьби. Таке творчість Г. Вапперса, Л. Галлі, X. Лейса й А. Вирца в Бельгії, Ф. Айеса, Д. і Дж. Индуно, Дж. Карневали й Д. Морелли в Італії, Д. А. Сікейри в Португалії, представників костумбрізма в Латинській Америці, Й. Манеса і Й. Навратила в Чехії, М. Барабаша й В. Мадараса в Угорщині, А. О. Орловського, П. Михаловського, X. Родаковського й пізнього романтика Я. Матейко в Польщі. Національно-романтичний рух у слов'янських країнах, Скандинавії, Прибалтиці сприяло становленню й зміцненню місцевих художніх шкіл.

У Росії романтизм у різному ступені виявився у творчості багатьох майстрів — у живописі й графіку, що переселилися в Петербург А. 0. Орловського, у портретах О. А. Кіпренського, почасти — В. А. Тропініна. Істотний вплив романтизм зробив на формування російського пейзажу (творчість Сильв. Ф. Щедріна, М. К. Воробйова, М. І Лебедєва; добутку молодого И. К. Айвазовського). Риси романтизму суперечливо сполучалися із класицизмом у творчості К. П. Брюллова, Ф. А. Бруні, Ф. П, Толстого: у той же час портрети Брюллова дають одне з найбільш яскравих виражень принципів романтизму в російському мистецтві. У відомій мері романтизм торкнувся живопису П. А. Федотова й А. А. Іванова.

Німеччина одна з перших країн, в образотворчому мистецтві якої зложився романтизм. Боротьба за духовне розкріпачення, за звільнення особистості, розкриття внутрішнього миру й вигляду художника лежать в основі раннього німецького романтизму, що протиставив яскраву емоційність і гострий інтерес до сугубо особистих, індивідуальному абстрактно-раціоналістичних ідеалів класицизму. Портрет і пейзаж насамперед відгукуються на нові віяння в мистецтві. Пилип Отто Рунге (1777Ч1810), живописець, графік, теоретик мистецтва, у своїх портретах монументалізує образи звичайних людей, одночасно намагаючись проникнути в тонке щиросердечне, внутрішнє життя своїх моделей ["Ми втрьох" (загинула в 1931) Ч автопортрет з нареченою й братом, 1805, портрети дружини (1804, 1809), батьків (1806), автопортрети (1805, 1806). Рунге розробляє проблеми світла й повітря, випереджаючи відкриття пленерного живопису XІ в. (портрет дітей Хюльзенбек, 1805)[10, c. 215-217].

3. Характер культури Романтизму

Романтизм (перша пол. XIX ст.) виникає як реакція на раціоналізацію суспільної свідомості. "Горе з розуму" — стверджував російський драматург О. Грибоедов, а його герой Чацький атакував фамусівський спосіб впорядкованого позаособистісного існування. За своїм змістом романтизм став бунтом проти властивого буржуазному суспільству відчуження і перетворення великої за життєвим призначенням людини на приватного індивіда. Звідси романтична теорія генія. Надзвичайністю наділені Чайльд Гарольд і Конрад в англійця Дж. Байрона.

У коханні — виправдання "байронічного героя": "Фантастична симфонія" Г. Берліоза, "Мрії кохання" Ф. Ліста, музичні образи Ф. Шопена, опера Дж. Верді "Травіата", новела П. Меріме "Кармен" та одноіменна опера Ж. Бізе утверджували його як вільне волевиявлення. Романтичне кохання сакралізувало об'єкт поклоніння, тому обов'язковою була його недосяжність.

Типовим є розуміння романтика як громадянина світу. Розчарування у швидкоплинності земного життя посилювало ретроспективне світовідчуття, естетизацію минулого (книга В. Скота "Айвенго", опери Р. Вагнера "Лоенгрін", "Трістан та Ізольда", "Парсіфаль", історичні романи О. Дюма).

Напружений індивідуалізм прочитувався в житті й творчості українця Г. Сковороди, в його ідеї самопізнання та пошуку "сродної праці". Романтик не міг знайти свого місця в суспільстві ("зайві люди" — Онєгін 0. Пушкіна і Печорін М. Лєрмонтова, Соррель О. Стендаля, мандрівні мотиви в пісенній творчості німця Ф. Шуберта, образ самотньої людини на тлі природи в портретах російських художників 0. Кипренського, К. Брюллова, француза Е. Делакруа), тому його умонастрій сповнювався відчуттям "світової скорботи". Романтик — мрійник: він свідомо жадав недосяжного, завмирав у безперервному мучеництві і повертався в осоружну дійсність, чекаючи неминучої розв'язки (крах байронівського Манфреда, Альберта в балеті Адана "Жизель")[4, c. 284-285].

Романтизм утверджував концепцію двосвітності — протилежності ідеалу і дійсності, людини і суспільства. Романтичне переживання було пов'язане з усвідомленням ірраціональності буття, безповоротності минулого, невідомості майбутнього (популярність образів потворності як втілення дисгармонійності світу — Квазімодо у В. Гюго, карлик Цахес у Гофмана).

Особистість з напруженим духовним життям стала центральною проблемою романтизму, а пізнання світу — самопізнанням (у філософських системах І. Фіхте і Ф. Шеллінга першопочатковим є не матеріальний світ, а абстрактний суб'єкт, "я"). Мікросвіт особистості сприймався як модель макросвіту. Звідси феномен творців національного міфу — 0. Пушкін у Росії, Дж. Байрон в Англії, А. Міцкевич у Польщі, Т. Шевченко і М. Гоголь в Україні.

Шевченків образ української землі як втраченого раю в її протистоянні імперії, ціна кривавого гайдамацького гріха, трагічність сну України витворили програмний погляд на українство, утвердили його окремішність у формах міфопоетичної творчості. Романтична втеча від дійсності стала поверненням людині її справжнього призначення у світі, яке було відібрано буржуазною реальністю[8, c. 251].

Висновки

Романтизм став першим художнім напрямком, у якому з усією визначеністю виявилося усвідомлення творчої особистості як суб'єкта художньої діяльності. Романтики відкрито проголосили торжество індивідуального смаку, повну волю творчості. Надаючи самому творчому акту вирішальне значення, руйнуючи перепони, що стримували волю художника, вони сміло зрівнювали високе й низинне, трагічне й комічне, повсякденне й незвичайне.

Романтизм захопив всі сфери духовної культури: літературу, музику, театр, філософію, естетику, філологію й інші гуманітарні науки, пластичні мистецтва. Але разом з тим він не був уже тим універсальним стилем, яким був класицизм. На відміну від останній романтизм майже не мав державних форм свого вираження (тому він не торкнувся істотно архітектуру, вплинувши в основному на садово-паркову архітектуру, на зодчество малих форм і на напрямок так називаної псевдоготики). Будучи не стільки стилем, скільки суспільним художнім рухом, романтизм відкривав дорогу подальшому розвитку мистецтва в 19 ст., що проходили не у формі всеосяжних стилів, а у вигляді окремих плинів і напрямків. Також уперше в романтизмі не була повністю переосмислена мова художніх форм: у відомій мері збереглися стильові основи класицизму, істотно видозмінені й переосмислені в окремих країнах (наприклад, у Франції). При цьому в рамках єдиного стильового напрямку одержала більшу волю розвитку індивідуальна манера художника.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.

2. Багновская Н. Культурология : Учеб. пособие/ Нела Багнов-ская,; М-во образования РФ, Российская экономическая академия им. Г. В. Плеханова . -М.: Издательско-торговая корпорация "Дашков и К", 2005. -297 с.

3. Бокань В. Культурологія : Навч. посіб. для студ. вуз./ Во-лодимир Бокань,; Межрегион. акад. управл. персоналом. -К.: МАУП, 2000. -134 с.

4. Гаврюшенко О. Історія культури : Навчальний посібник/ Олександр Гаврюшенко, Василь Шейко, Любов Тишевська,; Наук. ред. Василь Шейко,. -К.: Кондор, 2004. -763 с.

5. Кормич Л. Культурологія : (Історія і теорія світової культури ХХ століття): Навчальний посібник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України, Одес. нац. юридична академія . -2-е вид.. -Харків: Одіссей, 2003. -303 с.

6. Культурологія: Навчальний посібник/ І. І. Тюрменко, С. Б. Буравченкова, П. А. Рудик; За ред. І. І. Тюрменко, О. Д. Горбула; М-во освіти і науки України, Нац. ун-т харчових технологій. -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -367 с.

7. Культурология: История мировой культуры/ Под ред. А.Н.Марковой. -2-е изд., переработ. и доп.. -М.: Культура и спорт: ЮНИТИ, 2000. -575 с.

8. Подольська Є. Культурологія : Навчальний посібник/ Єлизавета Подольська, Володимир Лихвар, Карина Іванова,; М-во освіти і науки України, Нац. фармацевтичний ун-т. -Вид. 2-е, перероб. та доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -390 с.

9. Поліщук Є. Історія культури : Короткий довідник/ Євген Поліщук,. -К.: Укр. Центр духовної культури, 2000. -181 с.

10. Шевнюк О. Культурологія : Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. -К.: Знання-Прес, 2004. -353 с.