Вступ

Василь Голіцин (1643-1714) — московський державний діяч, боярин. У 1672-1677 та 1680-1681 pp. перебував в Україні, де брав участь у бойових діях під час Чигиринських походів. У 1682—1689 pp. очолював різні прикази. У 1686 р. домігся укладення «Вічного миру» між Московією та Польщею. Організував й очолив Кримські походи 1687 та 1689 pp. Відіграв важливу роль в обранні І. Мазепи гетьманом України. За царювання Петра І був позбавлений боярства та вотчин, засланий до Архангельського краю, де й помер.

По суті, Голіцин випередив час, в епоху правління Софії приступивши до багатьох прогресивних перетворень, підхоплених потім і продовжених Петром І. Сучасники Василя Васильовича — як друзі, так і недруги, — відзначали, що це був незвичайно талановитий державник. Іменитий російський історик Василь Ключевський називав князя «найближчим попередником Петра».

Сам Голіцин, будучи політиком досить обережним, не приймав ніякої участі в палацових інтригах. Однак уже до кінця 1682 року в руках його зосередилася практично вся державна влада. Боярин був пожалуваний у палацові воєводи, очолив всі основні накази, включаючи Рейтарський, Іноземний і Посольський. У всіх справах Софія радилася в першу чергу з ним, а в князя з’явилися можливості здійснити багато чого зі своїх задумів. У документах зберігся запис: «І тоді ж царівна Софія Олексіївна князя Василя Васильовича Голіцина двірським воєводою призначила й поставила першим міністром і суддею Посольського наказу…. І почав бути першим міністром і фаворитом і був персоною неабиякою, розуму великого й любимо від всіх».

За сім років Голіцин встиг зробити для країни багато корисного. Першою справою князь оточив себе досвідченими помічниками, причому висував він людей не по «породі», а по розуму. При ньому в країні одержало розвиток друкарство — з 1683 по 1689 роки було видано сорок чотири книги, що для тої епохи вважалося чималим. Голіцин був покровителем першим професійним письменникам Русі — Симеону Полоцькому й Сильвестрові Медведєву, що був пізніше страчений Петром, як сподвижник Софії. При ньому з’явився світський живопис (портрети-парсуни), а також досяг нового рівня іконопис. Василь Васильович реживав про становлення освітньої системи в країні. Саме при його активній участі в Москві відкрилася Слов’яно-греко-латинська академія — перший вітчизняний вищий навчальний заклад. Свій внесок князь вніс і в пом’якшення кримінального  законодавства. Був відмінний звичай закопувати убивць у землю й страту за «обурливі слова проти влади», а також полегшені умови холопства за борги. Все це відновило вже при Петрові І.

Широкі плани буди в  Голіцина і в сфері соціально-політичних реформ, висловлюючи думки про корінні перетворення державного ладу. Відомо, що князь пропонував замінити кріпосне право наділенням селян землею, розробляв проекти освоєння Сибіру. Ключевський із замилуванням писав: «Подібного роду плани вирішення кріпосного питання повернулися в державні розуми в Росії не раніше чим через півтора сторіччя після Голіцина». У країні була проведена фінансова реформа — замість безлічі податків, які тяжким тягарем лежали на населенні, був встановлений один, що збирається з певного числа дворів.

З ім’ям Голіцина було пов’язано й поліпшення військової мощі держави. Виросла кількість полків, як «нового», так і «іноземного» ладу, стали формуватися драгунські, мушкетерські, рейтарські роти, що служили за єдиним статутом. Відомо, що князь пропонував увести закордонне навчання дворян військовому мистецтву, забрати даточних рекрутів, якими поповнювали дворянські полки, набираючи з непридатних до військового ремесла тяглих людей і холопів.

1. Життєвий шлях та політична діяльність князя В.Голіцина

Князь Голіцин був відмінним сім’янином, безмірно любив свою матір і дружину, піклувався про  здоров’я й виховання своїх дітей.

Всі дипломатичні завдання зовнішньої політики Росії здійснював Посольський наказ, у якому головну роль відігравав Голіцин, що, за словами істориків, «прагнув охороняти інтереси Росії в зносинах із чужими державами — цей обов’язок був важкий, але Голіцин умів виконувати його із честю й користю для держави».

Під час правління Царівни Софії Посольський наказ перебував у новому білокамінному будинку, що складається із чотирьох великих корпусів, що символізують єдність із усім світом. На головному корпусі піднімався глобус великих розмірів, що символізував єдність. Один німецький мандрівник, що відвідав Москву, відзначав, що «білокамінне приміщення наказу гарне й добре втримується». Француз Невіль у своїх записках про Голіцина, як про главу зовнішньополітичного відомства писав: » Князь Василь Васильович Голіцин наказав покликати мене в Посольський наказ — великий будинок, що складається із чотирьох великих корпусів. У ньому перебуває кілька палат, з яких кожна призначена для особливої наради. Наради ці до вступу Голіцина в міністерство відбувалися в клунях. Я бачив міністра, що сидить із багатьма боярами по сторонах наприкінці  великого стола. Він велів подати мені крісло, і коли я сіл, перекладач запитав у мене по-латинському про мої листи. Я представив міністрові листа, послані із мною до нього від литовського великого канцлера, у яких він повідомляв його, що я посланий у Московію у справах його величності короля польського, що вручив мені особливу грамоту до царів. Міністр відповідав мені, що переговорить із царем Іоанном, що один перебуває в столиці, і сподівається, що незабаром мені призначать аудієнцію. Потім, як звичайно, запитав мене про здоров’я канцлера, короля. Через кілька днів запитати в нього побачення в його будинку, де мене прийняли не гірше, ніж при дворі якого-небудь італійського князя. Розмовляючи зі мною по-латинському про справи, міністр пригощав мене всякими сортами міцних напоїв і вин».

При князі Голіцині зміцнилася школа професійних дипломатів, організація їхньої служби перебувала на рівні західних стандартів і робота була успішною. Саме при В.В.Голіцині форма одягу співробітників Посольського наказу стала відповідати європейському зразку. І вже в другій половині 17 століття середньовічна Росія мала  дипломатичний апарат, що цілком сформувався, з добре організованою контррозвідкою, здатною вирішувати головні завдання зовнішньої політики держави.

Князь Голіцин зробив Посольський наказ активним учасником міжнародного інформаційного обміну. Малося на увазі, що його службовці повинні були ретельно вивчати національні особливості іноземних держав, їх політичні й інші інтереси, уважно стежити за економічний ситуацією. У своїй дипломатичній роботі Посольський наказ активно використовував іноземних надзвичайних послів, які були зацікавлені в співробітництві. Великих посольських справ охоронювач — так називали князя Голіцина.

Крім іншого, Василь Васильович згадується в історичній літературі як один з перших вітчизняних галломанів. Однак князь волів запозичити не тільки зовнішні форми іноземної культури, він проникав у глибинні шари французької — і ще ширше — європейської цивілізації. Йому вдалося зібрати одну з найбагатших для своєї епохи бібліотек, що відрізнялася розмаїтістю друкованих і рукописних книг на російській, польському, французькому, німецькому й латинській мовах. У ній були копії «Алкорана» і «Київського літописця», твору європейських і античних авторів, різні граматики, німецька геометрія, праці по географії й історії.

В 1687 і 1689 роках Василь Васильович брав участь в організації військових походів проти кримського хана. Розуміючи складність даних підприємств, сибарит по натурі, князь намагався ухилитися від обов’язків командуючого, однак Софія Олексіївна наполягла на тому, щоб він відправився в похід, призначивши його на посаду воєначальника.

Кримські походи Голіцина варто визнати надзвичайно невдалими. Митецький дипломат, на жаль, не володів ні знаннями досвідченого воєводи, ні талантом полководця. Очолюючи разом з гетьманом Самойловичем стотисячне військо в ході першої військової кампанії, здійсненої влітку 1687 року, він так і не зумів досягти Перекопу. Через недолік фуражу й води, нестерпної жари російське військо понесло значні небойові втрати й було змушено піти з випалених кримчаками степів. Повернувшись у Москву, Василь Васильович використовував всі можливості, щоб зміцнити міжнародне становище  Священної ліги, що розсипається. Посли його працювали в Лондоні, Парижу, Берліні, Мадриді, Амстердамі, Стокгольмі, Копенгагені й Флоренції, намагаючись залучити нових членів у Лігу й продовжити тендітний мир.

Найбільшою перемогою в біографії князя Голіцина було підписання в 1686 році російсько-турецького «Вічного миру», що захищав російські землі від турецько-татарських вторгнень. Голіцин одержав золоту чашу, особливу похвальну грамоту, атласний золотий каптан у соболях, 250 рублів до окладу й вотчину в Нижегородському повіті.

Підписання з Річчю Посполитою «Вічного миру» в 1686 році стало найбільшим успіхом у дипломатичній діяльності прем’єр-міністра Василя Васильовича Голіцина, зоряною годиною його блискучої кар’єри.

Далі в біографії Голіцина були два Кримських походи, що закінчилися невдачею, і Голіцина в Москві очікувала гроза, яка готова вибухнути над його головою. Царівна Софія, як і колись, хотіла щедро нагородити свого фаворита, але зненацька зустріла сильний опір з боку Петра, що ледве терпів залежність від своєї сестри.

Слід зазначити, що Кримські походи, незалежно від їхнього невдалого завершення, мали велике міжнародне значення: вони вплинули на припинення турецької експансії в Європу.

Час ішов, і у вересні 1689 року припинилося тривладність в Росії. Царським указом від 7 вересня Софія Олексіївна офіційно була позбавлена титулу правительки, вилучена в Новодівочий монастир і пострижена в черниці. А доля князя Голіцина вирішувалася особисто царем Петром. Йому і його синові був зачитаний наказ, що вони втрачають частину боярства й висилаються з родиною з Москви.

Так, у розквіті сил, без суду й слідства 48-літній князь В.В. Голіцин пішов з політичного життя російського суспільства. Князь Голіцин у посиланні жив зі своєю родиною у двоповерховому будинку. Звідси опальний князь стежив за подіями в Росії. Князь Василь Васильович Голіцин помер 21 квітня 1714 року в Кологорах Волокопинежської волості (сел. Пінега Архангельської області), забутий усіма. Він важко хворів, марив, не взнавав рідних. Перед смертю він сказав своєму онукові: «Тримайся подалі від царського двору!» Похований за заповітом у Красногорському монастирі.

Сподвижники Петра І спробували зробити всі, щоб цей харизматичний діяч і перший міністр ненависної новому цареві сестри-регентші, був відданий забуттю. Однак звучали й інші думки. Про князя Василеві високо озивалися ревні прихильники Петра Франц Лефорт і Борис Куракін. Адміністрація Голіцина одержала високі оцінки від спокушеної в політиці імператриці Катерини ІІ.

Одним з перших на Русі князь не тільки запропонував план перебудови традиційного укладу державного життя, але й перейшов до практичного реформування. І багато починань його не пропали. Петровські реформи з’явилися втіленням і продовженням ідей і задумів Василя Голіцина, а перемоги його в зовнішніх справах на довгі роки визначили політику Росії.

2. Василь Голіцин та його політична діяльність, яка пов’язана з Україною

Василь Васильович Голіцин належав до одного з найдавніших і найзначніших княжих родів Російської держави. Утім, успішна кар’єра князя — на вершині своєї могутності у 1680-тих рр. був ближнім боярином царя,  першим міністром, очолював Посольський, Малоросійський, Смоленський прикази, призначався головнокомандуючим російської армії тощо — пояснювалась не лише родовитістю походження, а й неабияким інтелектуальним потенціалом і доброю освіченістю. Князь Василь не лише читав, а й вільно розмовляв на латині, грецькій, польській і німецькій мовах, розумівся на філософії, астрономії, медицині, дипломатії і техніці! Усе це для    допетровської Росії було вельми незвично.

З Україною доля пов’язала Голіцина ще від 1675 р., коли йому було доручено очолити царське військо, що виряджалось для оборони від турецьких і татарських військ. Перебування князя в Україні наприкінці 1670-х — початку 1680-х рр. відіграло важливу роль під час мирних переговорів у Бахчисараї, змусивши супротивну сторону бути більш поступливішою. Переломним моментом у долі князя стала «велика смута» 1682 р. та прихід до влади Софії. Нова правителька — «по своїй схильності й амуру до князя Василя» — фактично зробила його першою особою Російської держави, пожалувавши званнями і посадами й обдарувавши маєтностями й кріпосними.

Очоливши Посольський і Малоросійський прикази, Голіцин став визначати політику Москви щодо українських справ. На той час чи не головною проблемою російської політики стало завдання утримати за собою Київ і Лівобережну Україну та водночас не зашкодити союзницьким взаєминам з Річчю Посполитою, що було вельми актуально в умовах загострення стосунків з Туреччиною і Кримом.

При укладанні «Вічного миру» з поляками в 1686 р. Голіцину вдалося «виторгувати» собі Київ, сплативши Варшаві відступних у розмірі 146 тис. рублів. Кримський ханат князь спробував залякати походом під Перекоп. Але похід від самого початку не мав шансів на успіх. Адже в царській казні не було потрібних коштів на належну підготовку. Йдучи на Крим, Голіцин постійно озирався на Москву, аби там за його відсутності опоненти не захопили владу. Гетьман Іван Самойлович не приховував свого незадоволення умовами «Вічного миру» з Річчю Посполитою, що призвів до розшматування козацької України на частини. Не було в Самойловича й особливого бажання воювати з крицями.

Усе це разом і призвело до ганебного результату — витративши стільки коштів і загубивши немалу кількість військ, перед воротами Кримського ханату, не здобувши Перекопу, Голіцин повернув війська назад. Ганьба невдачі була покладена на голову опального гетьмана Івана Самойловича, котрого за наказом воєводи не лише позбавили гетьманства, а й за звинуваченнями у зраді вислали до Сибіру. Самого ж князя Василя цариця Софія наказала зустріти в Москві як справжнього тріумфатора. Голіцина нагородили царською похвальною грамотою, пожалували «золотим кафтаном на соболях», вартістю в п’ятсот рублів, золотим кубком, новими маєтностями тощо.

Василю Васильовичу також приписують організацію будівництва в столиці трьох тисяч нових кам’яних будинків і палат для присутніх місць, а також дерев’яних бруківок.

Висновки

Отже, як ми з’ясували, Голіцин Василь (1643-1714) — боярин (з 1676), російський військовий та державний діяч. На чолі російських військ брав участь у боях, пов’язаних із Чигиринськими походами 1677-78. Повернувшись до Москви, певний час очолював Малоросійський приказ (щось на зразок міністерства у справах Малоросії). Брав безпосередню участь у підготовці до укладення російсько-польського Вічного миру 1689, згідно з яким Україну було юридично розчленовано по Дніпру на дві частини, одна з яких, Лівобережна, залишалася під юрисдикцією Московії, друга. Правобережна — Польщі.

Командував спільними російсько-українськими військами під час Кримських походів 1687 та 1689. Перший із них закінчився невдачею винятково через те, що Голіцин погано підготував до нього військо, не знав маршруту просування армії та реальних умов, в яких йому доведеться діяти. Щоб якось виправдатися, переклав усю провину на гетьмана І. Самойловича, який командував українським козацьким військом, звинувативши його в зраді. По тому, як Самойловича було позбавлено булави, гетьманом — за протекцію Голіцина, було обрано І. Мазепу.

Під час другого Кримського походу московітсько-козацькі війська досягли Перекопа і мали всі шанси увірватися на півострів та здобути Бахчисарай. Але Голіцин несподівано наказав повертатися в Україну: чи то злякався, чи, може, був підкуплений ханом. Прийшовши в 1689 до влади, Петро І відсторонив колишнього фаворита царівни Софії від усіх державних справ, позбавив боярства та володінь і заслав до Архангельського краю, де майже через п’ятнадцять років той помер.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Даниленко,. — К.: Каравела, 2007. — 254 с.
2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.
3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.:
4. ; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 366 с.
5. Кормич Л. Історія України: ПідручникАкадемвидав, 2004. — 687 с.
6. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. — Донецьк: БАО, 2005. — 622 с.
7. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.
8. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.
9. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.
10. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.
11. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.
12. Шабала Я. Історія України: Для випускників шкіл та абітурієнтів/ Ярослав Шабала,. — К.: Кондор, 2005. — 265 с.
13. Шокалюк О. Історія України: учбовий посібник/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки «Галицька академія». — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 274 с.