Вступ

Найбільш поширеним видом особистих сервітутів у Давньому Римі був узуфрукт (usufructus), тобто право користування чужою неспоживною річчю з правом отримання плодів, які вона здатна приносити.

Вважається, що це право склалося в практиці сімейного життя і спершу було покликано забезпечити аліментами вдову, яка не перейшла під владу чоловіка; спадкодавець створював для неї можливість довічного користування плодами певної речі з тим, однак, щоб власність на цю річ залишилася у членів його сім’ї.

1. Поняття узуфрукту як виду особистих сервітутів

За узуфруктом вигодонабувачу (узуфруктуарію) надавалось право безоплатно і у більшості випадків довічно користуватися чужою річчю і її плодами. Узуфруктуарій був зобов’язаний повернути власнику належну йому річ у неушкодженому стані. Таким чином, предметом узуфрукту могли бути лише неспоживні (res non consumptibiles) речі, оскільки лише їх можна було повернути неушкодженими (salva rerum substantia). Заборонялось здійснювати будь-які якісні зміни речі, що була предметом узуфрукту. Без згоди власника навіть поліпшення її споживчих якостей вважалось порушенням і могло мати наслідком відповідальність узуфруктуарія. З моменту появи узуфрукту споживні речі за загальним правилом не могли бути його предметом, адже при використанні за призначенням їх матеріальна субстанція втрачала первісний вигляд. Однак згодом потреби цивільного обороту викликали необхідність встановлення узуфрукту на певні сукупності речей, у складі яких були як споживні, так і неспоживні речі. У таких випадках розрізнялися узуфрукт у власному значенні (предмет – неспоживні речі) і квазіузуфрукт (quasiusufructus), якщо узуфруктуарію у користування передавались споживні речі.

Римляни вважаючи, приміром, узуфрукт річчю, могли казати про його належність особі за парадигмою «meum esse» (є моїм), тобто розглядали це речове право подібно тому, як власнику належала сама тілесна річ в її функціональній цілісності. З іншого боку, про володіння узуфруктом, з точки зору відображення права на посесорні інтердикти, римляни казали лише за аналогією з володінням (possessio) тілесними речами — quasi possessio (квазіволодіння) [1].

Узуфрукт міг встановлюватись договором. Власник мав право на оплатних або безоплатних договірних засадах передати узуфруктуарію неспоживні речі, здатні приносити плоди (приплід тварин або грошові доходи). Узуфруктуарій, у свою чергу, мав право передати предмет узуфрукту іншій особі у тимчасове користування на підставі договору. Узуфрукт міг ґрунтуватися і на спадкових відносинах. Наприклад, за заповітом заповідач міг передати право власності на земельну ділянку, яка використовувалась для сільськогосподарського виробництва (наприклад, під фруктовий садок), комусь із своїх нащадків, встановивши довічний узуфрукт на відповідну його частину на користь іншої особи. Дія договору узуфрукту припинялася зі смертю узуфруктуарія, що призводило до відновлення у повному обсязі права власності спадкоємця на майно – предмет узуфрукту.

2. Аналіз судової практики

Французьке законодавство вважає, що майно є нерухомим або за його природою, або через його призначення, або унаслідок предмету, приналежність якого воно складає, — земельні ділянки, урожай на кореню, плоди, що ростуть, ліс на кореню, рухомі речі, приєднані власником назавжди до земельної ділянки. Також вважаються нерухомістю, унаслідок предмету, до якого вони відносяться, узуфрукт на нерухомі речі, сервітут і застава нерухомості [5, с. 267].

Розуміння речі в її філософському значенні, тобто коли річ у праві має універсальний характер, сьогодні притаманно не лише країнам континентальної системи права (Нідерландам, Франції, Австрії, Італії тощо). Поділ речей на тілесні та безтілесні існує і в англосаксонській правовій системі, яка розмежовує поняття corporeal та incorporeal property (тілесна та безтілесна власність).

Для вітчизняної правової традиції, навпаки, досить тривалий час характерним був зовсім інший підхід. Російське та українське законодавства, в яких і досі відчувається суттєвий вплив німецької доктрини права, розглядали річ виключно як предмет матеріального світу. Відмова від безтілесних речей пояснювалась їх непрактичністю, що може привести лише до непорозумінь, спонукаючи застосовувати до окремих прав норми, які стосуються речей.

Дуже цікавими є спроби іноземних юристів збагнути, в чому полягає сутність права господарського відання – зрозуміло, що такі спроби, мабуть, не часто бувають вдалими. Так, Федеральний суд Канади, розглядаючи питання про можливість звернення стягнення на літак, належний Авіаційному науково-технічному комплексу імені О.П.Антонова, як на майно держави Україна за боргами “Фонду державного майна України, органу української держави” на користь кіпрської компанії “ТМР Енерджі Лтд.”, намагався провести аналогію між правом господарського відання та узуфруктом за Цивільним кодексом Квебек. Така аналогія не витримує критики. Згідно ст.1123 Цивільного кодексу Квебеку [6] строк узуфрукта не може перевищувати ста років, а узуфрукт, встановлений без визначення строку, встановлюється довічно (до смерті фізичної особи) або, якщо узуфруктуарієм є юридична особа – на тридцять років. Ця обставина зазначена в рішенні канадського суду, як і те, що “напевно, немає межі тривалості права повного господарського відання” (ч.169 рішення). Однак суд не врахував надзвичайної важливості цієї різниці. Між тим одна з принципових ознак, за якою узуфрукт за Цивільним кодексом Квебеку відрізняється від права власності, як раз полягає в тому, що максимальний строк, протягом якого може тривати узуфрукт, обмежений законом. Ще юристи стародавнього Риму заперечували проти можливості встановлення узуфрукта на користь муніципії, оскільки вона не може ні вмерти, ні легко втратити необхідну правоздатність. Відтак власність для власника вічно повинна була залишатись “nuda” (“гола”) [7], право власності втратило б значення, оскільки з нього назавжди були б виключені користування та одержання плодів. Заперечення були зняті саме шляхом обмеження узуфрукта на користь муніципії строком у сто років, оскільки це є строк довгого життя людини (D.7.1.56).

Висновки

Отож, в обґрунтування необхідності широкого розуміння змісту правової категорії «річ», зазначимо наступне. Річ — категорія всеохоплююча, через неї, за великим рахунком, почались і продовжують виникати правовідносини. Розуміючи це, стає очевидним, що зміст речі, як доводить історія та наведений нами у статті аналіз, розширювався по мірі ускладнення суспільних відносин та пришвидшення прогресу людської цивілізації.

Ususfructus — узуфрукт — це повне право користування чужою річчю та її плодами без зміни її субстанції. Предметом узуфрукту могли бути як рухомі, так і нерухомі речі. Узуфрукт встановлювався довічно або на певний термін і припинявся зі смертю узуфруктуарія, не переходячи в спадщину. Узуфруктуарій мав право на одержання всіх прибутків (в натурі або грошима), міг своє право передати іншій особі, був зобов’язаний користуватися річчю добросовісно і з належною турботою, відповідав за будь-яку вину, був зобов’язаний сплачувати податки і нести всі повинності.

Список використаної літератури

1. Борисова В. І., Баранова Л. М., Домашенко М. В., Коробцова Н. В., Крижна В. М.. Основи римського приватного права: підруч. для студ. юрид. вищ. навч. закл. / Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого / В.І. Борисова (заг.ред.), Л.М. Баранова (заг.ред.). — Х. : Право, 2008. — 224с.
2. Макарчук В. Основи римського приватного права: Навч. посібник / Львівський ін-т внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх справ України ; Міжнародна асоціація істориків права. — 2-ге вид., доп. — К. : Атіка, 2003. — 255с.
3. Орач Є. Основи римського приватного права: Курс лекцій / Львівський держ. ун-т ім. Івана Франка. — К. : Юрінком Інтер, 2000. — 272с.
4. Попов Ю. Правовая природа полномочий государственного исполнителя//Юридическая практика. – 2003. — №17. – С.10.
5. System des heutigen romischen rechts. B. II. – 1840. – 352. (цитується по: Суворов Н.С. Об юридических лицах по римскому праву. – М. – 2000. – С.269)
6. Гражданское право/под ред.Е.А.Суханова. Том 1. – М. – 2002. – С.602.
7. Гражданский кодекс Квебека/под ред.О.М.Козырь, А.А.Маковской. – М. – 1999. – С.184-191.