Вступ

1. Війна за незалежність у Північній Америці, її особливості

2. Формування державності США , декларація незалежності 1776р, статті Конфедерації 1781р. Конституція 1787р.

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Перша англійська колонія на узбережжі Північноамериканського материка була створена в 1607 р. і дістала назву Віргінія. В 1775 р. в 13 колоніях (Массачузетс, Род-Айленд, Нью-Гемпшір, Коннектікут, Пенсільванія, Нью-Йорк, Нью-Джерсі, Делавер, Віргінія, Меріленд, Північна Кароліна, Південна Кароліна, Джорджія) налічувалося 2,5 млн жителів, з них приблизно 500 тис. становили негри-раби.

Колонії користувалися певною автономією у внутрішніх справах, що підтверджувалося королівськими грамотами. їхні мешканці вважалися громадянами Англії, хоча своїх представників у парламенті метрополії не мали. За ними визнавалася свобода релігії, право обирати посадових осіб, носити зброю, створювати ополчення, брати участь у обкладенні податками. Тут, в колоніях, діяв суд присяжних і англійське «загальне право».

Традиційно склалося так, що колоністи-дворяни селилися на південь від ріки Потомак, а селяни та ремісники — на північ від неї. Відповідно, на Півдні переважали великі рабовласницькі плантації, де експлуатувалася праця негрів та ірландців, а на півночі — фермерські господарства, промислові та ремісничі підприємства. На півночі місцеве самоврядування зосереджувалося в церковному приході, а парламент колонії складався з місцевих уповноважених. Губернатор обирався і здійснював свої повноваження на підставі королівських хартій (Род-Айленд, Коннектікут).

У Пенсільванії, Делавері, Меріленді влада перебувала в руках у власників колонії, які діяли під контролем уряду Англії.

Королівські колонії управлялися губернатором, якого призначав король (Нью-Йорк, Нью-Джерсі та ін.). Незважаючи на те, що кожна з 13 колоній мала свій особливий устрій та свою особливу форму управління, можна зазначити одну характерну рису — Південь був настроєний більш про-англійськи, тут переважали монархічні переконання. Натомість на Півночі домінували сепаратистські і республіканські настрої.

1. Війна за незалежність у Північній Америці, її особливості

Остаточний розрив колоній з Англією був спровокований прийнятим у травні 1773 р. «чайним законом», що надав Ост-Індській компанії привілей на безмитну торгівлю чаєм в Америці. Боротьба проти ввозу чаю (яка порушувала права колоніальних торговців і незліченних контрабандистів) вилилася у славнозвісне Бостонське чаювання (грудень 1773 p.), коли під керівництвом створеного в Бостоні комітету колоністів вантаж чаю був викинутий в океан. У відповідь англійський парламент видав серію «репресивних актів» (березень

1774p.), згідно з якими порт оголошувався закритим, Массачусетс позбавлявся колоніальної хартії, звинувачені в антианглійській діяльності особи мали бути направлені для суду до Англії, губернатору надавалися виключні повноваження, будинки колоністів оголошувалися відкритими для постою англійських військ. Спеціальним Квебекським актом північно-західні американські землі приєднувалися до провінції Квебек Британської Канади.

З ініціативи найбільш політично розвинутих штатів — Массачусетсу і Вірджинії — був оголошений розрив торгових відносин з Англією, а потім, для організації спільної боротьби, скликані представники на загальний Конгрес колоній.

Перший Континентальний конгрес у Філадельфії (5 вересня — 26 жовтня 1774 р.) зібрав 56 представників від 12 колоній, крім Джорджи. Вирішення питань на ньому здійснювалося за принципом рівності штатів (один штат — один голос). Конгрес засудив англійську політику і висунув ідею про власне державне визначення, але поки на основі прав «англійських громадян». Не пориваючи відносин з короною, Конгрес звернувся з петицією про визнання за американськими колоніями їхнього статусу і прав.

Рішення Конгресу стимулювали громадянську непокору в колоніях. З огляду на партійні протиріччя у британському парламенті палата громад виробила різко опозиційну лінію поведінки щодо колоній. На підставі резолюцій Конгресу в окремих колоніях пройшли перевибори до законодавчих зборів, які надали перевагу прихильникам відкритого розриву і навіть війни з метрополією. Особливу роль відіграли збори у Вірджинії, на яких громадський діяч і літератор П. Генрі відкрито проголосив стан війни з метрополією. У лютому 1775 р. було почате формування конституційної армії колоній.

Війна за незалежність (1775—1783 pp.) після перших перемог над загонами англійців у квітні 1775 р. йшла зі змінним успіхом. Поворотним моментом у війні і у всьому русі до державного самовизначення колоній стала робота другого Континентального конгресу (10 травня 1775 р. — квітень 1789 р.). На Конгрес з'їхалися представники всіх 13 штатів. Були прийняті рішення про організацію збройних сил, про призначення генерала Дж. Вашингтона головнокомандувачем американської армії. У травні 1776 р. колоніям було запропоновано організувати самостійні органи влади, була прийнята резолюція про те, що «усяка влада, що виходить від Англії, повинна бути повністю ліквідована». Незважаючи на стримане ставлення деяких штатів до ідеї незалежності, у липні 1776 р. Конгрес прийняв основоположний для нової держави документ — Декларацію незалежності. У ній були проголошені розрив з метрополією і самовизначення колоній у новому державному утворенні американської нації.

Наприкінці 1776 р. Дж. Вашингтону вдалося упорядкувати американську армію і завдати кількох великих поразок англійським експедиційним загонам. Велику роль у переломі ходу подій відіграла підтримка Франції: у грудні 1777 p., маючи власні інтереси щодо зменшення англійського впливу в Америці і на морях, Франція визнала незалежність колоній і встановила повноцінні дипломатичні відносини з ними, а також надала їм значну фінансову і військову допомогу. Важливим моментом у боротьбі з Англією стала і міжнародна підтримка на основі проголошеної Росією Декларації про «збройний нейтралітет» 1780 p., підтриманої Данією, Пруссією, а потім Голландією. Воєнні дії затихли в колоніях у листопаді 1781 р. Після півторарічних переговорів, у жовтні 1782 p., було укладене англо-американське перемир'я. Потім за участю і посередництва Франції, Іспанії й інших країн був підписаний Версальський мирний договір (3 вересня 1783 р.). За ним Англія юридично визнавала незалежність американських колоній. У травні 1784 р. договір набрав чинності.

Війна за незалежність 1775—1783 р. завершила процес державно-політичного становлення американських колоній і поклала початок нової американської державності. Ця державність стала ще одним кроком на шляху формування політичного і правового укладу Нового часу. її рисами і водночас особливостями стало визнання принципу безумовної виборності виконавчої влади і, виходячи з цього, однозначно республіканського устрою за високого ступеня демократії, що забезпечувалася в тому числі особливими, історично сформованими правами окремих общин і територій на самоврядування.

2. Формування державності США , декларація незалежності 1776р, статті Конфедерації 1781р. Конституція 1787р.

Перший проект федерації північноамериканських колоній був розроблений Бенджаміном Франкліном ще у 1748 р. 5 вересня 1774 р. відбувся перший Континентальний конгрес, який виробив два документи: «Декларація прав і потреб колоній» та «План асоціацій першого Континентального конгресу».

У жовтні 1774 р. розпочалися військові сутички між патріотами і роялістами в штатах Кентуккі та Теннесі, а 8 квітня 1775 р. в Північній Кароліні розгорілася справжня громадянська війна. Лоялістів (прихильників англійської корони) вимазували смолою, вивалювали у пір'ї та виганяли з маєтків.

19 квітня 1775 р. відбулася перша сутичка повстанців з англійським військовим загоном поблизу Бостона. Перемога під Бостоном призвела до вибуху патріотичних настроїв. Через три дні у таборі повстанців налічувалося 20 тис. чоловік.

10 травня у Філадельфії відкрився другий Континентальний конгрес, який узяв під свою опіку повстанську армію та призначив її командуючим Дж. Вашингтона (1732-1799), полковника і плантатора. У відповідь королівський уряд оголосив колонії у стані заколоту та установив торговельну блокаду. Англійська регулярна армія була збільшена до 55 тис. чоловік, а особовий склад флоту — до 28 тисяч. Одночасно була здійснена спроба підняти проти колоністів індіанські племена, а також плантаційних негрів. Наприкінці 1775 р. на боці метрополії воювали до 20 тис. лоялістів.

У відповідь Конгрес оголосив про створення з 2 січня 1776 р. «комітетів безпеки» для боротьби з відкритими та прихованими лоялістами.

4 липня того ж року у Філадельфії Конгрес виголосив знамениту «Декларацію незалежності Сполучених Штатів», розроблену комісією з п'яти чоловік під головуванням Томаса Джефферсона. В ній називалися усі зловживання та утиски, здійснювані британською короною в колоніях. Проголошувалося, що пригнічений народ має право на повстання: «Всі люди народжені рівними, вони наділені … певними невід'ємними правами, в числі котрих — життя, свобода та прагнення до щастя». Уряди встановлюються для захисту цих прав, і, якщо «будь-яка форма правління стає згубною для народу, то народ має право змінити чи знищити її й установити новий уряд».

Була проголошена повна незалежність штатів та розрив їхніх стосунків з англійською метрополією, і «В якості вільних і незалежних Штатів вони набувають повне право оголошувати війну, укладати мир, вступати до союзів, вести (зовнішню) торгівлю і чинити усе те, на що має право незалежна держава. Твердо покладаючися на допомогу Божественного провидіння, ми взаємно зобов'язуємося один одному підтримувати цю декларацію життям, майном і честю».

Боротьба за незалежність вимагала неабияких жертв від американського народу. Припинився англійський експорт, що перед війною становив річно 4 млн 200 тис. ф. Внутрішні ціни на початок 1777 р. виросли у чотири рази. Значна частина населення, що дотримувалася про-англійської орієнтації, була вимушена, кидаючи майно, переселятися до метрополії чи у Канаду. Підтверджувалася та істина, що за свободу і незалежність доводиться платити.

Одночасно війна за незалежність стала і своєрідною буржуазно-демократичною революцією: ліквідовувалися феодальні форми землеволодіння та приватне володіння деякими колоніями (Пенсільванія), майорат та ін. пережитки феодалізму. В проекті Декларації незалежності містився і пункт про скасування рабства, але рішуче запротестували плантатори і рабовласники, що були представлені в Конгресі, тому рабство збереглося.

1 березня 1781 р. була прийнята перша конституція США — «Статті конфедерації». Нею проголошувався міждержавний союз штатів, за яким кожний із суб'єктів союзу зберігав «свободу, незалежність і усяку владу, юрисдикцію і право». Кожний штат мав свій парламент, свій уряд і власну конституцію. Щороку скликалися сесії загального Конгресу, на якому делегація від кожного штату (до неї входили 2-7 чол.) мала один голос. Основні питання політики (оголошення війни, карбування монети, бюджет) вирішувалися кваліфікованою більшістю голосів — 9 з 13-ти. У віданні Конгресу перебували також збройні сили та пошта.

У період між сесіями Конгресу функції управління переходили до Комітету штатів (13 чоловік по 1 від кожного штату).

Джордж Вашингтон назвав цю конституцію «мотузкою з піску». Надмірна суверенність окремих штатів становила небезпеку для інтересів федерації в цілому. Коли Конгрес для потреб ведення війни вирішив обкласти експортні операції митним збором, делегація одного-єдиного Род-Айленду висловилася проти. Тим самим, незважаючи на підтримку 12 штатів, проект провалився.

19 жовтня 1781 р. армія Вашингтона примусила англійську армію капітулювати поблизу Йорктауну. З вересня 1783 р. у французькому Версалі були підписані мирні договори між воюючими європейськими країнами. За цими договорами США визнавалися суверенною державою.

Після цього успіху правляча верхівка Сполучених Штатів, до складу якої входила буржуазія Півночі та плантатори Півдня, зробила спробу розпустити революційну армію та повернутися до колишньої системи експлуатації народних мас. Це було не так просто. Конфіскована у листопаді 1777 р. земля лоялістів (приблизно 30 тис. маєтків) потрапила до рук скупників-спекулянтів. Натомість солдати революційної армії, згідно з грудневим того ж року рішенням Конгресу, отримували земельні наділи за рахунок неосвоєних земель Заходу. Проте після війни мало хто з солдатів міг скористатися наданим правом — земля вимагала посівного зерна, робочої худоби і реманенту тощо. Нові власники відчували брак обігових коштів та будівельного матеріалу, то ж були змушені за безцінь віддавати щойно отриману землю.

Гостро постало і питання звільнення з рабства негрів Півдня, особливо з огляду на їх участь у війні на боці повсталого народу. Після недовгих дебатів у Конгресі було вирішено надати свободу лише З тис. безпосередніх учасників військових дій, на їхній викуп у рабовласників виділялися кошти у розрахунку по 1 тис. доларів за кожного звільненого з рабства.

За конституціями штатів виборчого права позбавлялися індіанці, а з 600-700 тис. білих чоловіків узяти участь у виборах могли заледве 100 тис. Так, за конституцією Массачузетсу 1780 p., право бути обраним діставав той, хто мав власність у 300 ф. ст.; майновий ценз виборця становив 60 ф. ст. або земельна ділянка, обкладена податком не меншим, ніж 3 ф. ст.

Зрозуміло, що завершення війни за незалежність супроводжувалося загостренням класової боротьби. Ця боротьба насамперед розгорнулася в армії. У листопаді 1783 р. уряд поспішив розпустити революційну армію, залишивши близько 4 тис. «благонадійних» солдатів і офіцерів.

Найбільші збройні повстання демобілізованих та місцевої бідноти мали місце у Нью-Гемпшірі (вересень 1776 р.), Вермонті і, особливо, у Массачузетсі (вересень 1786 — лютий 1787 рр.). Керівником цього останнього повстання був відставний капітан, ветеран війни Даніель Шейс. Під його проводом за зброю узялися від 12 до 15 тис. чоловік. Вимоги повсталих ґрунтувалися на тому, що, оскільки землі США були звільнені від англійців спільними зусиллями, вони мають стати суспільною власністю. Також підлягають анулюванню усі борги, суспільні і приватні. Земля повинна бути безпосередньо розділена між усіма бажаючими і вилучена з оподаткування тощо.

Інколи подібні повстання мали частковий успіх. Так, у Род-Айленді повстанці захопили парламент штату і вимусили законодавців вдовольнити частину своїх вимог.

Правлячим колам країни стало зрозумілим, що лише міцна централізована держава (а не «мотузка з піску») буде в змозі установити правопорядок і класовий мир у країні, забезпечити нормальні умови розвитку економіки.

Тому з 25 травня по 17 вересня 1787 р. в умовах глибокої таємності проходила робота Конституційного конвенту. Серед його 55 депутатів майже половину (24) становили фінансисти, 11 — судновласники, 15 -рабовласники. Політичні симпатії учасників нерідко були діаметрально протилежними. Так, А. Гамільтон схиляв законодавців до встановлення конституційно-монархічної форми правління.

Після чотирьох місяців дебатів була вироблена конституція, якою США послуговуються і сьогодні. 4 березня 1789 р. вона була ратифікована 3/4 штатів і вступила в дію.

За конституцією 1789 p., конфедерація перетворювалася у федерацію, встановлювався принцип поділу властей і їхнього взаємного контролю.

Законодавчу владу представляє двопалатний парламент — Конгрес. Нижню палату — Палату представників — обирає населення у виборчих округах з рівним числом виборців. Сенат формується шляхом виборів — по 2 сенатори від штату, незалежно від кількості виборців у кожному штаті. До 1913 р. Сенат обирали парламенти штатів, пізніше -усі виборці штату. Обидві палати отримали рівні права у законодавчій ініціативі та у прийнятті законів.

У нижній палаті Конгресу більш густонаселені штати мають більше представників, а отже, можуть активніше відстоювати свої інтереси. Натомість у верхній палаті навіть найменший за населенням штат має такі ж можливості, як, наприклад, 38-мільйонна Каліфорнія. Це дає змогу урівняти можливості в Сенаті усіх штатів.

Головою виконавчої влади є Президент. Дискутувалося питання, чи має він обиратися довічно, чи тільки на чотири роки. Перший президент Дж. Вашингтон виставляв свою кандидатуру двічі, оголосивши про небажання балотуватися на третій строк. За винятком Ф. Д. Рузвельта, який чотири рази обирався президентом (1932, 1936, 1940 та 1944), президенти США перебували на своїй посаді максимально дві каденції. Основне міркування: президент, якого турбують наступні вибори, часто домагається дешевої популярності.

Сьогодні вважається, що перший термін перебування при владі новообраний президент виконує основні передвиборні обіцянки, натомість у разі обрання на другий строк він має змогу проводити у життя непопулярні, але життєво необхідні для країни реформи.

Президент виступає главою держави, прем'єр-міністром і головнокомандуючим в одній особі. Він має бути не молодшим за 35 років. Обирається в ході двоступеневого голосування. Раз на чотири роки в «перший вівторок після першого понеділка листопада» обирається колегія виборців, а уже вона і обирає президента.

Кожний штат обирає до колегії виборців стільки членів, скільки разом становить його представництво у обох палатах Конгресу. Відтак густонаселені штати мають більше ваги у процедурі виборів президента країни. До складання нині діючої двопартійної системи другий тур виборів мав певне значення — кандидатам, щоб заручитися голосами колегії виборців (принаймні, частина з них були безпартійними), доводилося домовлятися з ними, йти на певні поступки тому чи іншому штатові.

Сьогодні уже після першого туру, в силу партійної дисципліни, особа наступного президента перестає бути загадкою.

Президент призначає міністрів та вищих чиновників зі згоди Конгресу (частину затверджує Сенат, частину — палата представників), але може зміщувати їх одноосібно. Тим самим забезпечується єдність президентської команди — жоден міністр не може з якихось міркувань перейти в опозицію президентові, опираючись на підтримку Конгресу.

Також зі згоди Сенату затверджуються посли та члени Верховного Суду країни. Сенат же затверджує міжнародні договори, укладені президентом. У виключному віданні Палати представників — закони з регулювання внутрішньої і зовнішньої торгівлі, грошова емісія, трудове законодавство, військові витрати, зовнішні позики, правила натуралізації та набуття громадянства.

Президент і міністри не є членами Конгресу і не залежать від його рішень. Президент не має права законодавчої ініціативи, але протягом 10 днів після прийняття закону зберігає право президентського вето. Це вето може бути подолане кваліфікованою більшістю обох палат.

Питання про імпічмент президента (піднімалося двічі за усю історію США, кожного разу безуспішно) вирішується у Сенаті кваліфікованою більшістю у 2/3 голосів.

Тим самим законодавча влада контролює виконавчу наступними засобами: затвердженням кандидатур міністрів, ратифікацією усіх міжнародних договорів, самою можливістю здійснення процедури імпічменту президента. Виконавча контролює законодавчу засобами президентського вето на прийнятий законопроект.

Третьою гілкою влади стала судова. Конституція встановлювала Верховний Суд для перегляду законів, прийнятих Конгресом. Члени Верховного Суду призначаються сенатом за поданням президента, їхня посада є довічною, але тільки «поки їхня поведінка є бездоганною». Членам Верховного Суду не можна зменшувати заробітну плату.

Згідно із Законом про судоустрій (1789 p.), питання про неконституційність закону в цілому чи його частини може бути поставлене будь-якою приватною особою чи організацією на тій підставі, що цей закон порушує якусь гарантію, встановлену конституцією для особи, честі, майна чи інших прав позивача.

Конституція 1787р. врегулювала питання про федеральні повноваження та компетенцію штатів. Так, податки, бюджет, міжнародні договори та безпека Сполучених Штатів, питання зовнішньої торгівлі та торгівля між штатами є прерогативою федерального Конгресу.

Конгресу заборонено вводити подушний податок, призупиняти Habeas Corpus Act, крім випадків відкритого заколоту, вводити дворянські титули, встановлювати закони зі зворотною дією.

В компетенції окремих штатів перебуває організація власного уряду, усі місцеві справи, включаючи поліцію і суд, карне, цивільне і процесуальне законодавство, торгівля в межах штату, робітниче законодавство і навіть невеликі збройні сили.

Напевно, найбільш курйозним свідченням компетенції окремих штатів може служити білль (закон!), прийнятий у штаті Індіана у 1897 р. Цим актом місцеві конгресмени прирівняли число «пі» до чотирьох.

Федеральному уряду втручання у внутрішні справи штатів дозволене виключно для придушення заколотів і безпорядків.

Як уже зазначалося, конституція 1787 р. вступала у дію після ратифікації законодавчими зборами штатів. Під час обговорення було звернуто увагу на відсутність Білля про права (у Англії подібний документ діяв ще з 1689 p.).

У 1789 р. був обраний перший Конгрес і перший президент США. Ним став Дж. Вашингтон. Під тиском демократичних елементів у вересні 1789 р. були прийняті 10 перших доповнень до конституції. Вони набрали чинності у грудні 1791 р. і дістали назву «Білля про права».

Цей документ не скасовував рабовласництва, але вводив у молодій республіці основи буржуазної демократії. На той час це було великим завоюванням.

Уже перша поправка встановлювала свободу віросповідання, свободи слова і друку та право на подання петицій. Друга — право народу зберігати і носити зброю, «оскільки для безпеки вільної держави необхідна добре влаштована міліція». Третя — визначала порядок розміщення військ на постій у житлах цивільних громадян. Четверта встановлювала порядок обшуків і затримань. П'ята поправка визначала права підсудного, якому загрожує смертна кара за т. зв. capital crimes, зокрема право відмовлятися від надання показань, які можуть зашкодити тому, хто їх надає. Заборонялося двічі притягати особу до відповідальності за одним звинуваченням. Шоста поправка гарантувала права звинуваченого у карному злочині на адвокатську допомогу, на дотримання судової процедури і на суд присяжних та визначала право на швидкий судовий розгляд справи. Сьома поправка стосувалася майнових позовів на суму, не меншу за 20 доларів. Гарантувався розгляд цих цивільних справ судом присяжних. Восьма поправка забороняла «надмірні» штрафи і застави для досудового звільнення та накладення «жорстоких і надзвичайних покарань». Дев 'ята поправка стверджувала, що «перечисления в Конституції певних прав не повинне тлумачитися як заперечення чи зменшення інших прав, що зберігаються за народом», десята — надавала штатам можливість збільшувати громадянські права свого населення з вище загально-федеральних.

Ці поправки не зачіпали основ работоргівлі, навпаки, остання продовжувала визнаватися федеральним інститутом. Водночас десята поправка теоретично надавала законодавчим органам окремих штатів право скасовувати рабство на території власної юрисдикції.

Висновок

У ході Війни за незалежність відбулося фактичне оформлення єдності колоній, а також формування нової системи державної влади в колоніях. Другий Континентальний конгрес певний час відігравав роль єдиного законодавчого органу влади, що приймав найважливіші політичні рішення і керував діяльністю армії і призначених посадових осіб. Рішення в Конгресі приймалися на основі рівності голосів представників штатів-колоній. Склалися збройні сили з єдиним командуванням. Була зроблена спроба організувати єдину фінансову систему колоній (хоча з економічної точки зору не дуже вдала), запровадити загальні паперові гроші і єдиний податок на утримання армії.

Відзначимо, що в конституції та у 10 поправках («Білль про права») відбилися три головні ідеї американської визвольної війни: народовладдя, громадянська рівність, засудження колоніальної політики.

На жаль, наприкінці XVIII ст. ці ідеї історично не могли бути реалізовані у повному обсязі. Фактично конституція була прийнята голосами 2% населення, або близько 8% дорослих білих чоловіків. Корінне індіанське населення, жінки, афро-американці, рівно як і білі чоловіки, які не подолали численних виборчих цензів, не були допущені до здійснення народовладдя, не користувалися громадянськими правами у повному обсязі або узагалі позбавлялися багатьох громадянських прав.

Підкреслимо і ту обставину, що боротьба населення північноамериканських колоній широко підтримувалася прогресивною громадськістю усього світу. На боці повстанців билися понад 7 тисяч європейських добровольців, у тому числі майбутній провідник польського повстання 1794 р. Тадеуш Костюшко, французький соціаліст-утопіст Сен-Сімон, діяч Французької революції Лафайєт та ін. У країнах Європи було зібрано 2 млн ф. ст. на підтримку повсталого народу.

Список використаної літератури

1. Історія держави і права зарубіжних країн: Хрестоматія/ Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого, Науково-дослідний інститут державного будівництва та місцевого самоврядування Академії правових наук України; За ред. В.Д. Гончаренко. — К.: Видавничий дім, 2002. — 714 с.

2. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / О. М. Джужа, В. С. Калиновський, Т. А. Третьякова та ін.; За заг. ред. О. М. Джужи. — 2-ге вид., переробл. і доп.. — К.: Атіка, 2005. — 255 с.

3. Бостан Л. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Людмила Бостан, Сергій Бостан,; Наук. ред. С. М. Тимченко; М-во освіти і науки України, М-во внутрішніх справ України, Запорізький юридичний ін-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 671 с.

4. Глиняний В. Історія держави і права зарубіжних країн: Навч. посібник / Володимир Павлович Глиняний,; Одес. нац. юрид. академія. — 5-те вид., перероб. і доп.. — К.: Істина, 2005. — 767 с.

5. Дахно І. Історія держави і права: Навчальний посібник-довідник для студентів ВНЗ/ Іван Дахно,. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 405 с.

6. Омельченко І. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчально-методичний посібник/ Ірина Омельченко, Олег Сорокін, Валентин Череватий,; Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. — К.: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького, 2000. — 132 с.

7. Страхов М. Історія держави і права зарубіжних країн: Підручник/ Микола Страхов,; Нац. юридична акад. України ім. Ярослава Мудрого, Акад. правових наук України. — 2-е вид., переробл. і доп.. — К.: Видавничий дім, 2003. — 582 с.

8. Хома Н. Історія держави і права зарубіжних країн: Навчальний посібник / Наталія Хома,. — 4-те вид., стереотипне. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 474 с.