Вступ.

Розділ 1. Передумови становлення незалежної держави «Україна».

1.1. Політичні процеси в УРСР на початку 90-х років.

1.2. Референдум по збереженню СРСР.

Розділ 2. Етапи становлення незалежної держави «Україна» і його юридичне закріплення.

2.1. Проголошення Акту про Незалежність України.

2.2. Законодавче оформлення створення Української незалежної держави.

2.3. Всеукраїнський референдум та вибори Президента України.

Розділ 3. Утвердження політичного, економічного і оборонного статусу незалежної України, забезпечення її територіальної цілісності.

3.1. Міжнародне визнання України і встановлення дипломатичних відносин із зарубіжними країнами.

3.2. Розбудова Збройних сил України.

3.3. Прийняття основного Закону — Конституції України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Державотворчі процеси сьогодення активізували вивчення проблем, пов'язаних з осмисленням історичного досвіду минулого. Особливого значення за умов розбудови української державності набуває проблема аналізу тих процесів, що відбувалися в політичному житті України в 90-ті роки. Актуальність проблеми зростає у зв'язку з тим, що за умов загострення системної кризи в країні в свідомості пересічних громадян соціально-економічні негаразди пов'язуються з незалежністю України.

Верховна Рада УРСР 24 серпня 1991 р. з огляду на небезпеку, яка створилася у зв'язку зі спробою державного перевороту ДКНС, прийняла постанову «Про проголошення незалежності України» і Акт проголошення незалежності. Україна ставала суверенною демократичною державою. З моменту проголошення незалежності чинними на території України залишалися тільки її Конституція, закони, постанови уряду та інші правові акти республіки. На 1 грудня 1991 р. було призначено проведення республіканського референдуму щодо підтвердження Акта проголошення незалежності, а також всенародні вибори Президента України.

Референдум і вибори відбулися. Понад 90% його учасників продемонстрували прагнення населення України жити в незалежній державі, що є історичною віхою в національному відродженні України. Першим обраним Президентом став Л. М. Кравчук.

7—8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі керівники України, Росії, Білорусі підписали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Цей документ був відкритий для підписання усіма республіками колишнього СРСР. 10 грудня Верховна Рада України прийняла постанову «Про ратифікацію Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав». 21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті керівники Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменістану, Узбекистану, України підписали Декларацію про Співдружність Незалежних Держав. Це означало, що Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність перестав існувати.

Співдружність Незалежних Держав — це не держава, оскільки не передбачалося жодного центру з вертикальними управлінськими структурами та президентом, єдиної економічної, правової і фінансової системи. На цьому ще раз було наголошено на зустрічі керівників держав — учасниць СНД 20 березня 1992 р. у Києві. Почалася розбудова незалежної держави України. Розгорнулася робота щодо підготовки Конституції республіки, була введена нова державна символіка.

Мета дослідженняполягає в тому, щоб розкрити провідні тенденції історії національно-демократичного руху за суверенітет і незалежність України на рубежі 80-х – 90-х років ХХ ст., з’ясувати стан, повноту і достовірність досліджень, окреслити перспективи подальшого вивчення.

Завдання роботивипливають з поставленої мети, підпорядковуються їй і полягають у наступному:

· осягнути теоретико-методологічні засади дослідження українського національно-демократичного руху;

· дослідити основні етапи та особливості суспільно-політичного розвитку в умовах загальної кризи тоталітарної системи і розпаду Союзу РСР, чинником якого, власне, і був національно-демократичний рух за незалежність України;

· окреслити основні тенденції утвердження політичного, економічного і оборонного статусу незалежної України, забезпечення її територіальної цілісності.

Об’єктом дослідженняє розбудова суверенітету і незалежності України, діяльність провідних політичних діячів цього часу.

Предметом дослідженняє процес 90-х рр. ХХ-го ст., провідні тенденції та закономірності розвитку національно-демократичного руху за суверенізацію та унезалежнення України.

Розділ 1. Передумови становлення незалежної держави «Україна»

1.1. Політичні процеси в УРСР на початку 90-х років

Криза союзних структур, політичне протиборство, погіршення економічної ситуації, зростання національної самосвідомості неухильно посилювали потяг до суверенності, відновлення незалежної української держави.

Важливим кроком на цьому шляху стало прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР «Декларації про державний суверенітет України». Попри всі незгоди і дискусії більшість парламенту і опозиція були єдині в розумінні необхідності такого кроку, Сумніви багатьох депутатів щодо його доцільності були розвіяні проголошенням державного суверенітету Російської Федерації, яке відбулося напередодні у Москві. В цьому документі вперше проголошувалось верховенство законів республіки стосовно законодавства СРСР, до якого вона тоді входила. Це положення Декларації було внесено до чинної тоді конституції УРСР як окрема стаття. Вказувалось на самостійність, повноту і неподільність влади в межах республіки, недоторканість її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Підкреслювалось, що від імені народу може виступати виключно Верховна Рада УРСР. Законодавче закріплялися необхідність утворити національний банк, цінову, фінансову, митну служби, намір забезпечити національно-культурне відродження українського народу, вільний розвиток всіх інших народів, право мати власні збройні сили, органи внутрішніх справ, державної безпеки. Україна проголошувалась нейтральною позаблокового державою, яка дотримуватиметься без'ядерного статусу, не буде приймати, виробляти і набувати ядерної зброї[22, c. 47-48].

Процес законотворчої діяльності парламенту розвивався активно. Тільки на першій його сесії було прийнято 150 законодавчих актів. У серпні 1991 р. було ухвалено закон про економічну незалежність України.

Консерватори в союзних структурах активно протидіяли зростанню суверенності й самостійності національних республік, у тому числі й України. Прийнятий 1989 р. закон про їх вихід зі складу СРСР містив такі правила й процедури, які здебільшого унеможливлювали його здійснення. Робилися спроби ще більше централізувати управління народним господарством, заперечувалась необхідність передачі ряду галузей промисловості і будівництва в безпосереднє відання республік. В умовах зростаючої інфляції Україна в 1990 р. домоглася скорочення обсягу паперових грошей, що були в обігу, на 2 млрд. Але це скорочення було знецінене багатократним зростанням емісії грошей в цілому в СРСР[19, c. 379].

1.2. Референдум по збереженню СРСР

Лише 27 грудня 1990 року було прийнято Закон СРСР «Про загальнонародне голосування (референдум СРСР)», що передбачив процедуру проведення референдуму. Через три місяці – 17 березня 1991 року – на підставі саме цього закону відбувся перший (і як згодом виявилося – єдиний) в СРСР референдум – про збереження союзної держави. Під час цього референдуму, у якому взяло участь 147 млн громадян СРСР, 76% учасників висловилися за подальше існування Радянського Союзу. На території УРСР за збереження Союзу також висловилася більшість населення.

Намагаючись будь-що загальмувати процес розпаду Радянського Союзу, в березні 1991 р. з ініціативи союзного керівництва було проведено референдум, під час якого пропонувалося виявити ставлення населення до збереження СРСР на засадах оновленої федерації. На пропозицію голови Верховної Ради УРСР Л. Кравчука в Україні на референдум було поставлено додаткове питання:

«Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?» На перше запитання позитивну відповідь дали 70,2%, а на друге — 83,5% громадян України, які одержали бюлетені. Це яскраво свідчило про зростання національної самосвідомості, «потягу до суверенності».

Однак уже в серпні ситуація кардинально змінилася. 19 серпня того ж 1991 року в Москві створюється Державний комітет з надзвичайного стану і починаються події, що згодом дістали назву «путчу»[15, c. 403-404].

Розділ 2. Етапи становлення незалежної держави «Україна» і його юридичне закріплення

2.1. Проголошення Акту про Незалежність України

Акт проголошення незалежності України – документ, прийнятий позачерговою сесією Верховної Ради УРСР 24 серпня 1991 р., яким проголошено незалежність України та створення самостійної держави – України. Ним було покладено край юридичному існуванню УРСР. Положення Акту були схвалені на загальноукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р.

Виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року,

– продовжуючи тисячолітню традицію державотворення в Україні,

– виходячи з права на самовизначення, передбаченого Статутом ООН та іншими міжнародно-правовими документами,

– здійснюючи Декларацію про державний суверенітет України, Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави – України.

Територія України є неподільною і недоторканною.

Віднині на території України мають чинність виключно Конституція і закони України.

Цей Акт набирає чинності з моменту його схвалення.

Прийняття 24 серпня 1991р. Верховною Радою історичного документу – „Акт проголошення незалежності України” припинило існування Української Радянської Соціалістичної Республіки і проголосило появу незалежної держави – Україна.

Це був документ величезної історичної ваги, підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. В ньому взяло участь 84,2% виборців, з яких 90,3% проголосували за незалежність України. Того ж дня Президентом України було всенародне обрано Л. Кравчука.

Процес державотворення в Україні на відміну від інших країн, котрі постали перед аналогічними проблемами в кінці 80-х – на початку 90-х років, проходив у специфічних умовах і визначався своїми особливостями. Пізнання цього вкрай важливе тому, що по-перше, стають зрозумілими причини сьогочасних проблем нашого розвитку, по-друге, тому, що більш чіткими бачаться шляхи, політичні рішення та економічні важелі, котрі дійсно можуть забезпечити вихід Української держави з економічної кризи та політичної нестабільності, в яких вона перебуває з моменту свого утворення[6, c. 427-429].

Наше з вами сьогодення – це період переходу до демократичної, незалежної, правової держави. Як свідчить досвід багатьох країн Центральної та Східної Європи, бажано все зробити для того, щоб цей період був якомога коротшим, щоб якомога швидше суспільство переходило на сучасні ринкові рейки. Україна, на жаль, поки не зуміла зробити цього. І саме тут слід шукати основну причину чи не всіх сьогоднішніх негараздів.

Серйозною перепоною на шляху розгортання державотворчих процесів залишається те, що в суспільстві, політичних партіях і рухах і досі немає згоди щодо того, яке суспільство ми будуємо. Українська національна ідея як об’єднуюча не є загальновизнаною. Гострота проблем, з якими стикнулася наша держава в перші роки свого існування, поглибленням економічної кризи, катастрофічним падінням промислового та сільськогосподарського виробництва. При цьому зусилля політичного керівництва значною мірою витрачалися не на негайне подолання цих явищ, а на полеміку, міжпартійні чвари і з’ясування стосунків між гілками влади, особливо між Президентом і Верховною Радою.

А тому Україна не здійснила перехід до ринкової системи господарювання до цього часу. Ми вкрай повільно рухаємося в цьому напрямку при всезростаючій корумпованості влади усіх рівнів. Незалежна Україна отримала у спадок господарство, де тотальними були панування державно-колгоспної власності, заборона і переслідування ринкових відносин, мілітаризація економіки (майже 80 % народного господарства УРСР було пов’язане з військово-промисловим комплексом), де проводилась така політика, яка не рахувалася ні з національними інтересами України, ні з вимогами екологічної безпеки її населення[3, c. 562-563].

2.2. Законодавче оформлення створення Української незалежної держави

Становлення України як демократичної держави пов'язане з регулюванням відносин у політико-правовій сфері. Згідно із Загальною Декларацією прав людини право громадян на об'єднання є невід'ємним правом людини. З цього й виходить Закон України «Про об'єднання громадян», прийнятий Верховною Радою 16 червня 1992 р. Об'єднанням громадян є добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Серед об'єднань громадян закон розрізняє політичні партії і громадські організації. Політичною партією є таке об'єднання громадян, яке діє у межах відповідної загальнонаціональної програми суспільного розвитку і головною своєю метою ставить участь у розробленні державної політики, формуванні органів державної влади, місцевого самоврядування і передбачає представництво в їх складі. Громадською організацією вважається об'єднання громадян, що створено для задоволення і захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших спільних інтересів.

Для того щоб об'єднання громадян діяло законно, воно має бути легалізованим, тобто офіційно визнаним державою. Легалізація об'єднань громадян є обов'язковою і здійснюється через їх реєстрацію або повідомлення про створення. Політичні партії і міжнародні громадські організації підлягають обов'язковій реєстрації в Міністерстві юстиції України.

Водночас держава не може допустити створення і функціонування на своїй території об'єднань громадян екстремістського типу. Останні не підлягають легалізації, а діяльність легалізованих об'єднань громадян забороняється в судовому порядку, якщо їх метою є: а) насильницька зміна конституційного ладу або територіальної цілісності України; б) підрив безпеки держави у формі діяльності на користь іноземних держав; в) пропаганда війни, насильства, жорстокості, фашизму і неофашизму; г) розпалювання національної та релігійної ворожнечі; д) створення незаконних воєнізованих формувань; є) обмеження загальновизнаних прав людини. Забороняється створення та діяльність політичних партій, в яких керівні органи або структурні підрозділи пребувають за межами України, а також будь-яких структурних підрозділів політичних партій в органах виконавчої та судової влади, Збройних Силах і Прикордонних військах, правоохоронних органах, на державних підприємствах, в установах та організаціях, державних навчальних закладах[9, c. 325-326].

Реалізація громадянами своїх прав великою мірою визначається їх інформованістю про процеси, що відбуваються у суспільстві. Право на об'єктивну, своєчасну інформацію є одним з найважливіших прав людини. В умовах становлення ідеологічного, політичного й економічного плюралізму, структур правової держави і громадянського суспільства, нової правової системи істотно зросла роль засобів масової інформації. Держава визначає інформаційну політику в нормативних актах, які регламентують правовий статус засобів масової інформації. В Україні були прийняті закони «Про інформацію» від 2 жовтня 1992 р. і «Про друковані засоби масової інформації» від 16 листопада 1992 p., які сприяли інформаційному суверенітету республіки, визначили форми міжнародного співробітництва нашої держави у сфері інформації. Законодавством визначені загальні юридичні основи отримання, використання, поширення і збереження інформації, закріплено право особи на інформацію в усіх сферах суспільного і державного життя України, визначено систему інформації, її джерела, статус учасників інформаційних зв'язків. У законах також регламентуються види інформації, порядок доступу до неї, забезпечення її охорони, захисту особи і суспільства від неправдивої інформації.

Інформаційні відносини в Україні будуються на таких принципах, як гарантованість права на інформацію, її відкритість, доступність і свобода обміну, об'єктивність, достовірність, законність отримання, використання, поширення і збереження інформації. До основних видів інформації належать статистична, масова, інформація про діяльність державних органів влади і органів місцевого самоврядування; правова; інформація про особу; інформація довідково-енциклопедичного характеру; соціологічна інформація.

Право на інформацію охороняється законом. Відповідно держава гарантує всім учасникам інформаційних відносин (громадянам України, юридичним особам, самій державі) рівні права і можливості доступу до інформації. Законодавством забороняється вилучення друкованих видань, експонатів, інформаційних банків, документів з архівних, бібліотечних, музейних фондів та знищення їх з ідеологічних або політичних міркувань. Інформація не може використовуватись для закликів до повалення конституційного ладу, порушення територіальної цілісності України, пропаганди війни, насильства, жорстокості, розпалювання расової, національної, релігійної ворожнечі, посягання на права та свободи людини. Забороняється розголошення відомостей, що становлять державну або іншу, передбачену законодавством, таємницю. Забезпеченню особистих прав громадян України слугує положення про те, що не підлягають розголошенню відомості щодо лікарської таємниці, грошових вкладів, прибутків від підприємницької діяльності, усиновлення, листування, телефонних розмов і телеграфних повідомлень, крім випадків, передбачених законом.

Під друкованими засобами масової інформації закон розуміє періодичні видання і видання, які виходять під постійною назвою з періодичністю один і більше номерів (випусків) протягом року на підставі свідоцтва про реєстрацію. Преса видається українською або іншою мовою. Засоби масової інформації вільні, тому забороняється створення і фінансування державних органів, установ, організацій або посад для цензури масової інформації. Держава гарантує економічну самостійність і забезпечує економічну підтримку діяльності друкованих засобів інформації. Громадяни, юридичні особи, державні органи, а також їхні законні представники мають право вимагати від редакцій друкованих засобів масової інформації опублікування або спростування поширених про них відомостей, які не відповідають дійсності або принижують їхню честь та гідність. Це положення закону спрямоване на забезпечення гарантування честі й гідності різних суб'єктів державно-правових відносин[11, c. 220-223].

Ступінь реалізації прав і свобод громадянином значною мірою визначається тим, в якій обстановці вони здійснюються — в нормальній чи надзвичайній. Безперечно, може виникнути така ситуація, коли держава вимушена вводити надзвичайний стан. У 1992 р. Верховна Рада України прийняла Закон «Про надзвичайний стан». Згідно з ним надзвичайний стан — це передбачений Конституцією України особливий правовий режим діяльності державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, який тимчасово припускає обмеження у здійсненні конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб і покладає на них додаткові обов'язки. Такий правовий режим вводиться за умови виникнення стихійного лиха, аварій і катастроф, епідемій, епізоотій, які загрожують життю й здоров'ю населення.

Умовою введення надзвичайного стану могли бути й соціальні чинники: масові порушення правопорядку, які супроводжуються насильством над громадянами, що обмежує їхні права і свободи; блокування або захоплення окремих особливо важливих об'єктів або місцевостей, які загрожують безпеці громадян і порушують нормальну діяльність органів державної влади й управління, місцевого самоврядування; спроба захоплення державної влади або зміни конституційного ладу України насильницьким шляхом; посягання на територіальну цілісність України, яке загрожує зміною її кордонів; необхідність поновлення конституційного правопорядку і діяльності органів державної влади. Надзвичайний стан вводиться тільки у разі наявності реальної загрози безпеці громадян або конституційному ладу, усунення якої іншими засобами неможливо.

Надзвичайний стан вводився постановою Верховної Ради України з негайним повідомленням Президента України або указом Президента, який підлягав затвердженню Верховною Радою. На всій території України надзвичайний стан міг бути введений на строк не більше 30 діб і не більше 60 діб в окремих місцевостях. Верховна Рада могла продовжити дію надзвичайного стану не більше ніж на 30 діб.

На період надзвичайного стану згідно із законом можуть вживатися такі заходи: установлення особливого режиму в'їзду і виїзду, обмеження свободи пересування по території, де введено надзвичайний стан; обмеження руху транспортних засобів та їх огляд; посилення охорони громадського порядку й об'єктів, які забезпечують життєдіяльність населення і народного господарства; заборона проведення зборів, мітингів, вуличних походів і демонстрацій, спортивних та інших масових заходів; заборона страйків. Крім цього, можуть вживатися і такі заходи, як введення комендантської години, припинення діяльності політичних партій і громадських організацій, перевірка документів, особистий огляд, огляд багажу та ін.[10, c. 264-266]

Протягом періоду, що вивчається, в Україні відбувався інтенсивний процес формування й удосконалення інститутів влади, правоохоронних органів, інших атрибутів суверенної держави. Активною і різноманітною була законотворча діяльність Верховної Ради України. За чотири роки (з 1990 по 1995) було прийнято 402 закони і 1108 постанов, хоча, безперечно, вирішити в короткий термін всі питання, які вимагали законодавчого врегулювання, було неможливо. При цьому слід мати на увазі, що згідно з Постановою Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. «Про порядок тимчасової чинності на території України окремих актів законодавства Союзу РСР» закони колишнього СРСР діяли на території України в тій частині, в якій вони не суперечили Конституції і законам України[13, c. 36].

2.3. Всеукраїнський референдум та вибори Президента України

1 грудня 1991 року відбулися дві події історичної ваги — понад 90% громадян, які взяли участь у Всеукраїнському референдумі, висловилися за незалежність України, водночас було обрано Президента республіки — Л. Кравчука (понад 61% голосів). Ось як прокоментував результати референдуму американський тижневик «Тайм»: «Росія може існувати без України; Україна може існувати без Росії. Але Радянський Союз не може існувати без України. Він закінчився».

Поява на політичній карті світу нової незалежної держави — України — була зумовлена сукупністю чинників.

Зовнішні чинники:

1) поразка соціалістичного табору в «холодній війні», порушення світового балансу сил у зв’язку з розпадом соціалістичної системи;

2) помітне погіршення соціально-економічної та політичної ситуації в СРСР;

3) втрата центром контролю за подіями на місцях;

4) синхронне посилення відцентрових тенденцій у союзних республіках;

5) поразка путчу, тимчасова деморалізація консервативних сил;

6) намагання Росії зберегти домінуючу роль у післяпутчовий період.

Навіть російські історики сучасності зазначають, що поява Акта про незалежність України та відмова від принципів Союзу значною мірою були зумовлені проімперськими діями лідерів РРФСР. Відкрито проголошені претензії Росії на всі головні посади у новому Союзі, перехід Всесоюзної телерадіокомпанії і ТАРС у власність, а підприємств союзного підпорядкування — під юрисдикцію РСФРР абсолютно однозначно свідчило про бажання керівництва Росії, ліквідувавши старий центр, забезпечити собі роль лідера в новому Союзі. Така позиція Росії ще більше посилювала відцентрові тенденції.

Внутрішні чинники:

1) існування в Україні системи формально легітимних (законних за радянським правом) органів державного управління;

2) бажання київської номенклатури звільнитися з-під опіки центру;

3) певна стабільність українського товарного ринку;

4) активізація націонал-демократичного крила політичних сил республіки;

5) післяпутчове посилення відцентрових настроїв у суспільній думці;

6) дотримання політичного нейтралітету армійськими формуваннями, небажання правоохоронних органів виступити проти власного народу;

7) багатовікова боротьба народу за створення власної незалежної держави[16, c. 2-4].

Проголошення незалежності стало своєрідною точкою відліку нового етапу історії України, поклало початок перехідного періоду, суть якого — у переході на якісно вищий рівень суспільного розвитку: у політичній сфері — від тоталітаризму до демократії; в економічній — від командної до ринкової економіки; у соціальній — від людини-гвинтика до активного творця власної долі; в гуманітарній — від класових до загальнолюдських цінностей; У міжнародній — від об’єкта до суб’єкта геополітики. В цілому мало бути здійснено перехід від становища «уламка імперії» до власної державності, від формальної незалежності — до реального суверенітету.

Але українське суспільство було недостатньо підготовлене до державотворчого процесу. Рішуча відмова від існуючого до серпня 1991 р. зразка суспільного розвитку в умовах відсутності науково обґрунтованої моделі побудови незалежної держави зумовили на перших порах втрату орієнтирів, розгубленість, розчарування, а внаслідок цього — тривалий «урочистий марш на місці» на роздоріжжі реформ.

Просуватися вперед можна було лише методом проб і помилок, пристосовуючи законодавство не стільки до тривалої перспективи, скільки до пекучих проблем сьогодення. До того ж у колишніх союзних республіках чітко проявилася цілком зрозуміла закономірність: радикалізм нового законодавства був тим меншим, чим кращим виглядало поточне становище. Ситуація в Україні, зокрема, була кращою, ніж в Росії, особливо щодо продовольчого постачання населення. Відповідно серед української політичної еліти переважали настрої на користь якомога повільнішого просування в реформах. Небезпека такого підходу виявилася не відразу, а в результаті – і радикальні зміни почалися значно пізніше. Прслідкуйте хід економічних реформ в Україні після обрання Президентом Л.Кучми, вкажіть на перешкоди в їх реалізації[21, c. 142].

Розділ 3. Утвердження політичного, економічного і оборонного статусу незалежної України, забезпечення її територіальної цілісності

3.1. Міжнародне визнання України і встановлення дипломатичних відносин із зарубіжними країнами

Ставши незалежною державою, Україна опинилася перед необхідністю визначити свої геополітичні пріоритети. Перед нею постала альтернатива: або залишитися сателітом Росії, або ж заявити про свою західну орієнтацію. Перший варіант означав, що Україна приречена, як і раніше, лишатися об’єктом геополітики, другий відкривав можливість входження до світового співтовариства в якості суб’єкта геополітики. Як показує практика пріоритетним став другий варіант.

Необхідно усвідомити, що поза світовими глобальними і регіональними процесами становлення політично стабільної, демократичної, економічно процвітаючої України – просто неможливо. Поступове повне включення в європейські і світові міжнародні політичні, економічні, гуманітарні й інші процеси, розвиток України як надійної ланки в будівництві нової всесвітньої системи міжнародних відносин, нової європейської архітектури безпеки є, за словами заступника міністра закордонних справ України К.Грищенка, одним із першочергових завдань зовнішньополітичного курсу нашої молодої держави.

Тому природніми є активізація діяльності України в рамках ООН і ОБСЄ, входження в Раду Європи, спрямування зусиль на поглиблення співробітництва з ЄС, НАТО і ЗЄС, участь в підписанні Пакту стабільності в Європі, підключення до механізмів регіонального і субрегіонального співробітництва і т. ін. Прослідкуйте конкретні кроки в даному напрямку, дайте їх оцінку.

Аналізуючи різноманітні аспекти зовнішньополітичної діяльності України (участь у миротворчих силах ООН, ядерне роззброєння, рішення про закриття Чорнобильської АЕС і т.д.), слід звернути увагу і на питання кордонів. Зазначте, що поряд із необхідністю делімітації, демаркації та відповідного облаштування своїх кордонів з колишніми радянськими республіками Україна зіткнулася з проблемою територіальних претензій до неї з боку окремих держав, зокрема Росії та Румунії. Причому ряд політичних сил всередині цих країн закликає навіть до перегляду післявоєнного територіального статускво в Європі і Гельсінcьких домовленостей, тобто самих основ системи сьогоднішньої європейської стабільності і безпеки. Зупиніться детальніше на даній проблемі, охарактеризуйте відношення до неї світового співтовариства[23, c. 202-204].

При висвітленні українсько-російських взаємин важливо наголосити, що налагодження збалансованого і дійсно партнерського співробітництва з Росією, при одночасній ефективній протидії будь-яким посяганням на свою незалежність є для України завданням особливого значення. Однак, до цих пір значна частина представників московської політичної еліти не змогла позбавитися від імперського мислення і демонструє неготовність сприймати нові незалежні держави, в т.ч. і Україну, як рівноправних партнерів. У відповідності з її «рецептами», час від часу проголошується готовність втручатися у внутрішні справи інших пострадянських республік (в окремих з них погрози вже реалізувалися на практиці), силою захищати на їх території так зване «русскоязычное население» і т.ін. Далі доцільно зупинитися на таких вузлових моментах українсько-російських відносин, як територіальні претензії Росії, базування Чорноморського флоту, поставки енергоносіїв та розрахунків за них, відношення до СНД тощо.

У висновках варто підкреслити, що у будівництві своїх зовнішніх відносин Україна керується певними принципами. Базовими серед них є організація зовнішньополітичної діяльності в повній відповідності з загальновизнаними нормами міжнародного права і її направленність на забезпечення міжнародної підтримки процесу реформ, насамперед економічних, активна політика на принципах без’ядерності і позаблоковості, яка дозволяє Україні приймати участь у вирішенні основних глобальних і регіональних проблем сучасності та ініціювати нові підходи до їх розв’язання, прагматизм і багатовекторність в налагодженні і розвитку міжнародних контактів.

Стосовно основних підвалин, на яких здійснюється зовнішня політика України, то ними є:

– відкритість зовнішньої політики, співробітництво з усіма заінтересованими партнерами;

– засудження війни як знаряддя національної політики, прагнення до вирішення будь-яких міжнародних спорів виключно мирними засобами;

– додержання принципів взаємоповаги, рівноправності, невтручання у внутрішні справи інших держав;

– відсутність територіальних претензій до сусідніх держав і невизнання територіальних претензій до себе;

– дотримання міжнародних стандартів прав людини, принципу неподільності міжнародного миру і міжнародної безпеки, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей, загальновизнаних норм міжнародного права перед нормами внутрішньодержавного права, засудження практики подвійних стандартів у міждержавних стосунках[25, c. 258-259].

Головними напрямками зовнішньої політики України є:

– розвиток двосторонніх відносин, участь в європейському співробітництві;

– розбудова відносин у рамках СНД;

– участь у роботі ООН, інших міжнародних організацій.

Кожен з цих напрямів має комплекс пріоритетів, які зумовлюються національними інтересами України, турботою про збереження загального миру і рівноправного співробітництва.

Практична реалізація зовнішньої політики України забезпечується під керівництвом Президента України Кабінетом Міністрів України, Міністерством закордонних справ, іншими центральними органами державної виконавчої влади на основі Конституції України.

Зовнішня політика України – як з огляду її розробки, так і в плані реалізації – пройшла два етапи; перший – від серпня 1991 р. до середини 1994 р. – і другий – від середини 1994 р. і до цього часу.

Перші кроки на зовнішній арені, досягнення, а також труднощі та проблеми в царині міжнародних відносин пов’язані з періодом президентства Л. Кравчука. МЗС України очолив А.Зленко. Упродовж трьох місяців Україну як незалежну державу визнали понад 140 країн світу. Одними з перших заявили про це Польща, Канада, Італія, Бельгія, Індія, Угорщина, Латвія, Литва, Росія, Аргентина, Болгарія та ін. країни. Протягом 1992–1993 рр. Україна вступає в безпосередні дипломатичні зв’язки зі США, Канадою, Польщею, Німеччиною, Францією, Китаєм, Росією, Казахстаном, державами Балтії, Скандинавії та ін. В липні 1992 р. відбувся візит Президента України до Франції, під час якого Україна приєдналася до паризької „Хартії для нової Європи”, був підписаний договір про дружбу та співробітництво між двома країнами. В цей період Україна стала членом Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ, згодом – ОБСЄ), багатьох міжнародних організацій, зокрема Світового банку, Міжнародного Валютного Фонду.

Виникало, однак, і чимало гострих проблем. Однією з них стало виконання нашою державою своїх зобов’язань щодо практичної реалізації без’ядерного статусу. Серйозне занепокоєння викликав і стан україно-російських взаємин. Після здобуття незалежності період ситуативної близькості закінчився, відносини між двома державами стали погіршуватися. Господарські стосунки між ними нерідко характеризувались як „економічна війна”, загострилося „кримське питання”[17, c. 153-154].

Важливою подією першої половини 1994 р. стало підписання 14 січня тристоронньої угоди між Україною, США та Росією про виведення стратегічної ядерної зброї з України. 3–7 березня український президент відвідав США, де підписує заяву про дружбу та співробітництво між двома країнами. Першою з-поміж посткомуністичних країн Східної Європи Україна приєднується до програми співробітництва з НАТО: „Партнерство заради миру”. А 23 березня 1994 р. у Брюсселі підписано договір про партнерство та співробітництво з Європейським Союзом.

Зміни на краще відбулися в україно-американських відносинах. Розгорнулася активна робота з їх динамізації та поглиблення. 20–24 листопада 1994 р. Президент України перебував з державним візитом у США. Тут було обговорено широке коло питань, які становили значний інтерес для обох країн. 11–12 травня 1995 р. відбувся офіційний візит Президента США В. Клінтона до України, який закріпив позитивні тенденції у розвитку україно-американських відносин.

Одним з важливих пріоритетів зовнішньої політики України є європейський напрям. Головним досягненням тут стало прийняття України в листопаді 1995 р. до Ради Європи. Дедалі більш динамічними стають стосунки з Німеччиною, Великою Британією, Францією, Італією, Австрією, Бельгією, Фінляндією, Норвегією, Швейцарією. Предметом особливої уваги української зовнішньої політики є розбудова відносин з державами Центральної та Східної Європи, насамперед з Польщею, Угорщиною, Чехією, Словаччиною, Румунією. З цими країнами нас об’єднують геополітична близькість, спільність або схожість проблем, які постали після краху соціалістичної системи. Увага нашої зовнішньої політики спрямована також на розбудову відносин з державами Азійсько-Тихоокеанського регіону, який нині перетворюється на один із головних економічних та політичних центрів сучасного світового розвитку, а також Близького Сходу і Африки, латиноамериканського континенту[18, c. 43-45].

Важливий пріоритет зовнішньої політики України – розбудова відносин з нашим основним стратегічним партнером – Росією. Після президентських виборів 1994 р. в Україні, незважаючи на зусилля української сторони, вони залишалися складними. „Економічна війна” між двома державами не вщухала. Серед російських політиків та в засобах масової інформації Росії практично не зникала тема Криму й Севастополя. З року в рік відкладався візит Президента Б. Єльцина до України. Довго й важко йшли переговори про підписання широкомасштабного договору між двома державами. Зрушення на краще почалися тільки в 1995 р., коли був парафований текст договору між Україною та Росією. Однак, як відомо, президентами обох держав цей документ був підписаний майже через два роки – 31 травня 1997 р. в Києві. Відтоді розпочався новий етап в історії україно-російських відносин[26, c. 46].

3.2. Розбудова Збройних сил України

На початковому етапі самостійного існування для України стратегічно важливим завданням було створення власних збройних сил — гаранта захисту державної незалежності, територіальної цілісності та суверенітету країни. 24 серпня 1991 року було розпочато процес визначення і створення механізму захисту української державності. Вже 11 жовтня 1991 року Верховна Рада затвердила концепцію оборони та розбудови Збройних сил України. У цьому документі констатувалося прагнення України стати нейтральною, без´ядерною, позаблоковою державою. Обороноздатність за таких умов мала бути забезпечена створенням власних збройних сил. Згідно з концепцією цей процес розгортався шляхом поетапного скорочення і послідовного переформування військ Київського, Одеського, Прикарпатського військових округів, окремої армії протиповітряної оборони, повітряних армій та Чорноморського флоту. Чисельність збройних сил не повинна перевищувати 0,8—0,9% від чисельності населення України (420— 440 тис. осіб). Військові асигнування мають становити 4— 5% державного бюджету.

Нового імпульсу розбудові армії надав референдум 1 грудня 1991 року. Вже 6 грудня побачив світ Закон «Про Збройні сили України», у якому Україна як незалежна держава і суб´єкт міжнародного права офіційно проголошувала створення власних збройних сил.

Пакет Законів, які було прийнято надалі («Про прикордонні війська України», «Про загальний військовий обов´язок і військову службу» та ін.), створив певну правову базу для реформування війська.

Розгорнувся процес реструктурування Збройних сил України. Якщо на 1 січня 1992 року військові формування на території України налічували 726 тис. осіб, то на 1 квітня 1993 року — 525 тис. осіб. Загальносвітові тенденції — активізація процесу роззброєння, зниження рівня воєнного протистояння, з одного боку, реальні можливості та потреби української держави — з іншого, — зумовили зменшення чисельності військ і суттєве скорочення озброєнь. Вже на початку 1994 р. Україна вивезла зі своєї території всю тактичну ядерну зброю.

Паралельно зі скороченням особового складу, озброєнь і бойової техніки тривала розбудова збройних сил, визначалася їх структура. У жовтні 1993 р. Верховна Рада прийняла «Воєнну доктрину України». Документ такої ваги республіка прийняла першою серед країн СНД. З урахуванням трирічного досвіду він ставив завдання розбудови збройних сил у трьох площинах — воєнно-політичній, воєнно-технічній та воєнно-економічній. Характеризуючи завдання та зовнішні функції української армії, Президент України підкреслив, що «хоча ми ні на кого не збираємося нападати, нікому не загрожуємо силою, але ми маємо бути готовими захистити свою державу і свій народ. Це єдине, що визначає характер і зміст Збройних сил України»[3, c. 644-645].

У цілому процес розбудови української армії мав керований і поступальний характер, але в його розгортанні виявилось чимало проблем. Це проблеми Чорноморського флоту, конверсії, кадрів, соціального захисту військовослужбовців, раціональної організації військової освіти тощо.

Офіційне затвердження атрибутів державності, створення власних збройних сил — гаранта захисту державної незалежності — лише початок процесу розбудови держави. У межах цього процесу розгортаються і взаємодіють дві суспільні тенденції — трансформація вже існуючих до проголошення незалежності елементів держави та формування нових структур. Отже, суть «розбудови держави» полягає в перетворенні уламка імперії на самодостатню, саморегулюючу систему[7, c. 467].

3.3. Прийняття основного Закону — Конституції України

Проголошення незалежності України в умовах розпаду СРСР, природно, поставило на порядок денний необхідність розроблення і прийняття нового Основного Закону України. Але конституційний процес проходив з великими труднощами й тривав понад п'ять років.

Конституційна комісія, керуючись Декларацією про державний суверенітет України, підготувала ще до червня 1991 р. Концепцію нової Конституції, яка й була ухвалена Верховною Радою України. Основними засадами концепції були: суверенність України, недоторканність її території, влада народу, поділ влади, рівність усіх громадян, гарантія їхніх прав та свобод.

Починаючи з червня 1991 p., Конституційна комісія зайнялася розробленням проекту Основного Закону, що було складним і дуже відповідальним процесом.

Поряд з розробленням нової Конституції України вносилися зміни в чинну тоді Конституцію 1978 р.

Проекти Конституційної комісії обговорювалися на наукових конференціях, в органах державної влади і місцевого самоврядування, на нарадах практичних працівників. Було проведено чимало експертиз вітчизняними й зарубіжними юристами. Один з варіантів проекту — найбільш вдалий — опублікували, після чого упродовж шести місяців відбувалося його обговорення. До Конституційної комісії надійшло 117 тис. поправок, доповнень та зауважень.

У ході дебатів виявилися суперечності між позиціями Президента України Л. Кравчука і Верховної Ради щодо проблем поділу влади. Більшість депутатів вимагали залишити положення чинного Основного закону 1978 р. та заперечували проти норми про міцну вертикаль виконавчої влади, що починалась би з Президента. Різні пропозиції висувалися щодо того, якою республікою мала стати Україна — парламентською чи президентською. Полеміка точилася і між прибічниками та супротивниками збереження радянської системи.

У листопаді 1994 р. почала діяти нова Конституційна комісія, утворена новообраною Верховною Радою за принципом представництва двох гілок влади. Керівниками комісії були затверджені Президент України Л. Д. Кучма і Голова Верховної Ради О. О. Мороз.

Наприкінці 1995 р. Конституційна комісія передала проект Основного Закону на розгляд парламенту разом із зауваженнями народних депутатів[8, c. 394-396].

Головні розбіжності серед парламентаріїв зводилися до таких п'яти пунктів: поділ повноважень між гілками влади, проблема власності, державна символіка, статус російської мови, статус Республіки Крим. Проект розглядався майже три місяці. Було три офіційних читання.

Враховуючи обговорення, що відбулося, 11 березня 1996 р. Конституційна комісія ухвалила і передала на розгляд Верховної Ради ще один проект Конституції.

У такій ситуації Рада національної безпеки та Рада регіонів рекомендували Президенту провести референдум з питання затвердження Основного Закону в редакції, внесеній Конституційною комісією на розгляд Верховної Ради. Ця редакція передбачала двопалатну структуру парламенту і його перейменування у Народні Збори. Л. Кучма підписав відповідний указ, після чого протистояння Президента з парламентом набуло особливо гострого характеру.

Але політичні діячі України змогли переступити для загальної користі через власні амбіції. На початку травня 1996 р. Верховною Радою була затверджена тимчасова спеціальна комісія. Перемагаючи труднощі, комісія узгодила думки різних фракцій, партій та течій щодо кожної спірної статті проекту Конституції.

Загалом копітка праця над проектом Конституції, що був втілений у життя, тривала майже два роки. Для цього були необхідні великі зусилля, безмежне терпіння, здатність до компромісів, усвідомлена відповідальність за долю країни та народу.

27 червня 1996 р. було ухвалено низку дуже важливих для практики парламентаризму України рішень, суть яких зводилася до такого: працювати Верховній Раді у режимі одного засідання доти доки праця над прийняттям Конституції не буде завершена.

Так звана «конституційна ніч» (з 27 на 28 червня), протягом якої був затверджений Основний Закон нашої держави, стала наочним прикладом можливості розв'язання важливих завдань. День ухвалення Конституції було проголошено державним святом.

Значення Конституції для держави й суспільства загальновідоме. А для України, яка перебувала на перехідному етапі свого розвитку, цей документ має велике значення.

З прийняттям Конституції була підведена риска під перехідним періодом становлення української державності, гарантована самостійність України. Цим Україна остаточно затвердилася у світі.

У доповіді про першу річницю прийняття Конституції Президент України Л. Д. Кучма виклав найсуттєвіші положення, пов'язані з введенням її у дію: державне будівництво нині здійснюється у певних рамках, діяльність державних інститутів та відносин між ними введено у конституційне русло, у свідомості людей остаточно затвердилась ідея держави, народ перетворився з об'єкта політики у вищий її суб'єкт, поширилася свобода його дій у політиці й економіці; Україна вийшла на новий вектор соціального розвитку — від тоталітаризму до демократії, розвивається в умовах різних форм господарювання і власності; було порушено ідеологічний фетишизм і закріплено політичний плюралізм; сформовано певне міжнародне середовище для зміцнення безпеки держави та закладені основи для реалізації ключової формули: людина — сім'я — суспільство — держава.

Демократичну сутність Української держави закріплює і конкретизує ст. 5 Конституції. Вона, по-перше, проголошує, що Україна за формою правління є республікою; по-друге, закріплює принцип народовладдя. Демократизм форми правління визначається й тим, що державна влада здійснюється на підставі її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, та виключно у межах повноважень, закріплених Конституцією і чинним законодавством та державними органами, які належать до зазначених гілок державної влади[20, c. 483-485].

Важливою ознакою демократії є також розвиток в Україні місцевого самоврядування як недержавної форми участі місцевого населення (територіальних громад — жителів сел, селищ і міст) у розв'язанні питань місцевого значення, які регулюються законом про місцеве самоврядування.

Важливим з точки зору закріплення в країні демократичного режиму є затвердження у Конституції принципу політичної, економічної та ідеологічної різноманітності суспільного життя. У Конституції спеціально зазначається, що будь-яка ідеологія не може визнаватися державою як обов'язкова. Держава гарантує свободу політичної діяльності. Заборона політичної діяльності можлива лише у тих випадках, коли ця діяльність загрожує національній безпеці, громадському порядку, пов'язана з формуванням та існуванням не передбачених законом військових та інших озброєних формувань.

Україна є соціальною державою. У ст. З Конституції сформульовано такий принцип: «Людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека є в Україні вищою соціальною цінністю… Держава відповідає перед людиною за свою діяльність».

Ці вихідні положення конкретизуються у ряді інших конституційних норм, які належать до загальних положень Конституції1. Насамперед закріплюються важливі для громадян засади мовної політики держави, у тому числі для національних меншин, які визначають гуманістичну спрямованість розвитку української нації, її самобутності й культури, а також усіх корінних народів та національних меншин. Соціальний характер Української держави визначає й конституційне регулювання питань, пов'язаних з використанням власності та захистом усіх суб'єктів права власності; закріплення принципу соціальної спрямованості економіки, рівності перед законом усіх суб'єктів права власності; гарантування екологічної безпеки і підтримка екологічної рівноваги на території України.

У першому розділі Конституції «Загальні засади» закріплено характеристику України як правової, демократичної, соціальної держави. Стаття 8 Конституції проголошує принцип верховенства права. У цій та інших статтях даного розділу закріплені принципові положення, що є невід'ємними ознаками правової держави: вища юридична сила Конституції; обов'язковість відповідності нормам Конституції норм інших нормативно-правових актів, що видаються в Україні; пряма дія норм Конституції; можливість безпосередньо, посилаючись на її норми, захищати свої права у суді; закріплення принципів, за якими нікого не можна примушувати робити те, що не передбачено законодавством; державні та самоврядні органи та їхні посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, у межах повноважень і способом, що передбачені Конституцією і законами України (ст. 19). Як одну з головних ознак правової держави слід розглядати порядок регулювання, захисту і практичного здійснення прав і свобод людини і громадянина.

Серед інших принципово важливих положень, що містяться у Загальних засадах Конституції України, слід вказати на визначення України як унітарної держави, територія якої є цілісною і недоторканною; встановлення єдиного громадянства, визнання у відповідних умовах чинних міжнародних договорів частиною національного законодавства[24, c. 46-48].

У Конституції України 1996 p. закріплені принципові положення щодо захисту прав людини і громадянина, які містять основні міжнародні документи. Як суб'єкт міжнародного права, одна із засновників ООН, Україна проводить активну роботу, спрямовану на використання не тільки національних, а й міжнародних інститутів захисту прав людини. Стаття 55 Конституції встановлює, що кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

Конституція України закріплює широкий спектр прав і свобод людини і громадянина. Так, до особистих прав людини Конституцією віднесені право на вільний розвиток своєї особистості (ст. 23), невід'ємне право на життя (ст. 27), право на повагу до людської гідності (ст. 28), право на свободу й особисту недоторканність (ст. 29), недоторканність житла (ст. 30), право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31), на невтручання в особисте і сімейне життя (ст. 32), право на свободу пересування і вільний вибір місця проживання (ст. 33), право на свободу думки і слова (ст. 34), право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35).

До політичних прав Конституція відносить право на об'єднання у політичні партії та громадські організації (ст. 36), право брати участь в управлінні державними справами (ст. 38), право на мирні збори і маніфестації (ст. 39), право на звернення до органів державної влади, місцевого самоврядування та посадових осіб цих органів (ст. 40).

Серед економічних, соціальних і культурних прав людини і громадянина Конституція передбачає право кожного володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41), право на підприємницьку діяльність (ст. 42), право на працю (ст. 43), право на страйк для захисту своїх економічних і соціальних інтересів (ст. 47), право на відпочинок (ст. 45), право на соціальний захист (ст. 46), право на житло (ст. 47), право на достатній життєвий рівень (ст. 48), право на охорону здоров'я (ст. 49), право на безпечне для життя і здоров'я довкілля (ст. 50), право на захист материнства, батьківства, дитинства і сім'ї (статті 51, 52), право на освіту (ст. 53).

У Конституції встановлюються гарантії прав людини і громадянина. До них належить, зокрема, право на судовий захист громадянином своїх прав і свобод (ст. 55).

Крім судового захисту, Конституція передбачає введення інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, що також слід розглядати як гарантію захисту і практичної реалізації прав і свобод людини і громадянина. Вже прийнято Закон про Уповноваженого, і ця інституція посідає чільне місце у правозахисному механізмі держави[14, c. 337-339].

Захист прав людини у суді визначається й низкою інших конституційних норм. До них, зокрема, слід віднести положення ст. 63, в якій йдеться про права осіб на відмову давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, про права на захист у процесі слідства і судового розгляду справи, про статус засудженого.

Серед інших загальних засад Конституції велике значення мають ті, що стосуються мовної політики. Вони визначають, що державною мовою в Україні є українська, всебічний розвиток і функціонування якої забезпечується державою. Поряд з цим гарантується вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин. Держава зобов'язується сприяти вивченню мов міжнародного спілкування, що є однією із суттєвих ознак відкритості українського суспільства.

Конституція визначає й основні напрями розвитку культурної політики держави. У ній підкреслюється, що держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури. Разом з розвитком української культури Конституція закріплює положення, спрямовані на розвиток етнічної, культурної, мовної, релігійної самобутності усіх корінних національних меншин України. Важливим є конституційне положення, згідно з яким Україна піклується про задоволення національно-культурних потреб українців, які проживають за межами України.

До принципових і послідовно демократичних слід віднести положення Конституції, які визначають український народ як суб'єкта власності на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які перебувають у межах території України. Подібний правовий статус мають також природні ресурси континентального шельфу України, виключної (морської) економічної зони. Від імені народу право власності щодо зазначених об'єктів здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Конституція спеціально визначає правовий статус власності. Право користування об'єктами права власності має кожний громадянин. При цьому певні обов'язки покладаються не тільки на окремого власника, а й на державу, яка покликана забезпечувати захист прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Закріплюється і принцип рівності усіх суб'єктів права власності перед законом. У Конституції наголошується, що основним національним багатством України є земля, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на неї гарантується чинним українським законодавством. Воно може набуватися і реалізовуватися окремими громадянами, юридичними особами та державою на підставі й у порядку, встановлених законом. В Україні, яка постраждала від Чорнобильської катастрофи, подолання її наслідків, забезпечення екологічної безпеки, збереження генофонду народу є обов'язком держави, виконання якого має пріоритетне значення. У розділі І Конституції Визначаються основи національної безпеки і зовнішньополітичної діяльності України.

В Основному Законі визначені конституційні органи України, їх правовий статус, характер взаємовідносин між владними структурами, закріплюється статус органів місцевого самоврядування[2, c. 536-540].

Висновки

Таким чином, розбудова Української незалежної держави, створення її розгалуженої правової системи були складним і тривалим процесом, який вимагав напружених зусиль з боку як державних структур, так і громадськості. Вже багато зроблено. Зрушено з місця і розпочато здійснення економічних реформ. Чималими є здобутки утвердження демократії. Україна стала повноправним членом світового співтовариства. Найважливішим кроком у майбутнє є входження її до Ради Європи. Водночас у процесі державно-правового будівництва існує чимало проблем. Існують ускладнення у взаємовідносинах між законодавчою і виконавчою гілками влади. Не менш проблемним виявилось і питання про ефективність реалізації чинного законодавства, що істотно відбилося на темпах формування правової держави. Відчувалася нагальна потреба у посиленні контролю з боку судової влади за реалізацією чинного законодавства.

Необхідно підкреслити, що більш ніж переконливі результати референдуму на підтримку Акту про незалежність України і обрання Президентом Л.Кравчука – одного із провідників незалежницького курсу – підштовхнули процес демонтажу СРСР. Складність ситуації полягала в тому, що ще діяли загальносоюзні структури влади і Президент Горбачов, який відчайдушно намагався протидіяти розпаду Радянського Союзу. І хоча після поразки серпневого путчу ГКЧП відверто імперські сили перебували в обороні, не виключеною була можливість військового заколоту з метою збереження єдиної радянської держави. В цей період оплотом імперських сил стали офіцерські збори в частинах Радянської армії, й існувала небезпека того, що політична влада перейде до рук шовіністичного і прокомуністичного генералітету.

Щоб запобігти розвиткові політичного процесу в цьому напрямку, слід було діяти оперативно і рішуче. На якусь мить політичні інтереси противників імперського центру Л.Кравчука, Б.Єльцина і С. Шушке-вича співпали. Виходом із складної політичної ситуації могла бути лише багатостороння домовленість лідерів суверенних республік про швидкий, але керований демонтаж владних і силових імперських структур. Тим більше, що для цього існувала відповідна правова база у вигляді декларацій про суверенітет, схвалений вищими законодавчими органами союзних республік, а що стосується України – ще й результатів загальнонародного референдуму.

За таких обставин лідери трьох республік, які свого часу були співзасновниками СРСР (четверта – Закавказька федерація – вже давно не існувала), прийняли легітимне і політично виважене рішення – розпустити СРСР, створивши натомість Співдружність Незалежних Держав – СНД. Це відбулося 7 грудня 1991 р. в Біловезькій Пущі (Білорусь). За кілька днів угоду ратифікували парламенти 3-х країн – України, Росії та Білорусі. Наголосіть, що таким чином було конституйовано факт зникнення СРСР з історичної арени, що відкрило суверенним республікам шлях до повноцінного державотворення.

Велику роль у розбудові Української правової держави відіграє Конституція 1996 р. Вона посідає одне з головних місць у новітній історії нашої держави, яка віднині міцно стоятиме на ґрунті демократії і парламентаризму. Отже, український народ будує суверенну і незалежну, демократичну, соціальну, правову державу, в якій людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю.

Але саме життя вказало на необхідність подальшого удосконалення Основного Закону України.

У непростій ситуації Україні вдалося вийти на європейську модель поведінки у державно-політичному і суспільному житті. У її основі — толерантність і компроміс, політичний та ідеологічний плюралізм, свобода світогляду і віросповідання, слова та інформації, різноманітність у духовній сфері, які прийшли на зміну диктату, цензурі та монополії однієї партії.

Список використаної літератури

1. Акт проголошення незалежності України // Позакласний час. — 2005. — № 13-14. — С. 44-49

2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

4. Гончаренко В. Державно-правове будівництво в перші роки незалежності України (24 серпня 1991 р. — середина 1996 р.) // Вісник Академії правових наук України. 2000. № 4 (19). С 79—82.

5. Захарченко П.П.Кузьминець О.В.Історія держави та права України: Навч. посіб. для дистанц. навчання / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К. : Ун-т "Україна", 2004. — 206с.

6. Історіографія історії України: Курс лекцій: Навч. посіб. для студ. іст. спец. вузів / В.П. Коцур, А.П. Коцур. — Чернівці: Золоті литаври, 1999. — 519 с.

7. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — К.: Ін Юре. – 2000 — Т.2. — 2000. — 577 с.

8. Історія держави і права України: Підруч. для студ. юрид. спец. вищ. навч. закл.: У 2 т. Т. 2 / А.Й. Рогожин, О.Д. Святоцький, О.Л. Копиленко, Б.Й. Тищик, В.Д. Гончаренко; Акад. прав. наук України, Нац. юрид. акад. України ім. Я.Мудрого. — К.: Вид. Дім "Ін Юре", 2003. — 578 с.

9. Історія України та її державності: Навч. посіб. / Л.Є. Дещинський, І.О. Гаврилів, Я.Я. Денісов, С.О. Іващук, С.В. Терський; Нац. ун-т "Львів. політехніка". Ін-т дистанц. навчання. — Л., 2005. — 383 с.

10. Історія України та її державності: Навч. посіб. / Л.Є. Дещинський, І.О. Гаврилів, Я.Я. Денісов, С.О. Іващук, С.В. Терський; Нац. ун-т "Львів. політехніка". Ін-т дистанц. навчання. — Л., 2005. — 383 с.

11. Король В. Історія України. – К., 1995. – С. 215-225.

12. Кузьминець О. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Олександр Кузьминець, Валерій Калиновський, Петро Дігтяр,. — К.: Україна, 2000. — 427 с.

13. Кульчицький С. В. Історичне місце української радянської державності / НАН України; Інститут історії України. — К., 2002. — 64с.

14. Кульчицький С. В., Верстюк В. Ф., Даниленко В. М., Литвин В. М., Майборода О. М. Актуальні проблеми вітчизняної історії ХХ століття: Зб. наук. Праць / НАН України; Інститут історії України / В.А. Смолій (відп.ред.) — К., 2004. — 422с.

15. Лановик Б., Матисякевич З., Матейко Р. Історія України. – Тернопіль, 1995. – С. 387-392, 397-399, 403-407.

16. Литвин В. Проголошення незалежної України // Історія України. — 2001. — № 31-32. — С. 2-6

17. Литвин В. Політична арена України: Дійові особи та виконавці. – К., 1994.

18. Литвин В., Слюсаренко А. На політичній арені України (90-ті роки). Роздуми істориків // У.І.Ж. – 1994. – №1-3

19. Музиченко П. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Петро Музиченко,. — 5-те вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2006. — 437 с.

20. Музыченко П.П. История государства и права Украины: учеб. пособие. — 6-е изд., испр. и доп. — К. : Знання, 2008. — 588с.

21. Орленко В. І. Історія держави і права України: Посібник для підготовки до іспитів/ В. І. Орленко, В. В. Орленко,. — К.: Вид. Паливода А. В., 2006. — 161 с.

22. Пахомова А. Українська державність: історія і сучасність : Усний журнал // Виховна робота в школі. — 2007. — № 9. — С. 47-49

23. Пилипчук В. Політико-правові передумови проголошення незалежності України і створення національного сектора безпеки // Вісник Академії правових наук України. — 2007. — № 1. — С. 199-206.

24. Рудич Ф. Формування політичних структур в сучасній Україні: політологічний аналіз // У.І.Ж. – 1994. – №2-3.

25. Терлюк І. Історія держави і права України: Доновітний час: Навч. посіб./ Іван Терлюк,; Львівський держ. ун-т внутрішніх справ . — К.: Атіка, 2006. — 399 с.

26. 1991 р.: стартові умови та потенційні можливості розгортання державотворчого процесу в Україні / О. Бойко // Людина і політика. — 2001. — N 6. — С. 34-48.