referat-ok.com.ua

Для тих хто прагне знань!

Управлінський облік

1. Роль обліку в управлінні підприємством.

2. Суть і функції управлінського обліку.

3. Базові моделі управлінського обліку.

4. Взаємозв'язок функцій управління та управлінського обліку.

5. Порівняння управлінського та фінансового обліку.

6. Етапи розвитку управлінського обліку.

7. Організація управлінського обліку на підприємстві.

8. Роль бухгалтера-аналітика на підприємстві.

9. Класифікація витрат для прийняття управлінських рішень.

10. Класифікація витрат для оцінки запасів та визначення фінансового результату.

11. Класифікація витрат для здійснення процесу контролю та регулювання.

12. Групування і облік витрат за економічними елементами.

13. Групування і облік витрат за статтями калькуляції

14. Мета та завдання обліку витрат.

15. Об'єкти обліку витрат, об'єкти калькулювання.

16. Характеристика рахунків для обліку матеріальних витрат.

17. Характеристика рахунків для обліку витрат на оплату праці.

18. Характеристика рахунків для обліку відрахувань на соціальні заходи.

19. Характеристика рахунків для обліку загальновиробничих витрат.

20. Характеристика рахунків для обліку адміністративних витрат.

21. Характеристика рахунків для обліку витрат на збут.

22. Процес підготовки і прийняття рішень.

23. Опис поведінки витрат, функції витрат та методи їх визначення.

24. Визначення функції витрат за методом аналізу рахунків.

25. Визначення функції витрат за методом вищої-нижчої точки.

26. Система виробничого обліку.

27. Облік і розподіл виробничих накладних витрат.

28. Характеристика основних методів калькулювання собівартості продукції.

29. Система обліку і калькулювання за замовленнями.

30. Система обліку і калькулювання за процесами.

31. Система обліку і калькулювання на основі діяльності.

32. Облік і калькулювання за системою директ-кост.

33. Система обліку і калькулювання за нормативними витратами.

34. Цільове калькулювання.

35. Проблеми вдосконалення обліку витрат і калькулювання собівартості продукції.

36. Розподіл витрат допоміжних підрозділів.

37. Мета та методи аналізу "витрати, обсяг, прибуток".

38. Аналіз "витрати, обсяг, прибуток" на основі прибутку після оподаткування.

39. Точка беззбитковості та її розрахунок за допомогою рівнянь.

40. Графічний аналіз взаємозв'язку "Витрати, обсяг, прибуток".

41. Аналіз чутливості прибутку до змін обсягу діяльності.

42. Аналіз "витрати, обсяг, прибуток" в умовах виробництва декількох видів продукції.

43. Аналіз варіантів альтернативних рішень.

44. Рішення про спеціальне замовлення.

45. Рішення про виробництво чи купівлю комплектуючих виробів.

46. Рішення про розширення чи скорочення сегментів діяльності.

47. Оптимальне використання ресурсів в умовах обмежень.

48. Цінові рішення.

49. Інвестиційні проекти та стадії їх аналізу.

50. Облік фінансових та капітальних інвестицій.

51. Методи оцінки інвестиційних проектів та програм.

52. Суть бюджетування. Види бюджетів.

53. Гнучкі і фіксовані бюджети.

54. Складання та взаємоузгодження бюджетів.

55. Бюджетування через приріст, бюджетування "з нуля".

56. Контроль за виконанням бюджетів та аналіз відхилень.

57. Поняття центрів відповідальності, їх класифікація.

58. Облік за центрами відповідальності.

59. Облік відповідальності на основі стандартних витрат.

60. Класифікація та контроль відхилень.

Список використаної літератури.

1. Роль обліку в управлінні підприємством.

Головною метою управлінського обліку є допомогти компанії досягти ЇЇ стратегічних цілей. Досягнення стратегічних цілей означає задоволення потреб клієнтів, акціонерів та інших учасників господарської діяльності (постачальників, персоналу тощо).

Тому основну увагу зараз концентрують на створенні вартості для клієнтів, акціонерів та інших учасників шляхом ефективного використання ресурсів.

Відповідно змінюється й роль бухгалтера-аналітика в компаніях.

По-перше, вони з постачальників інформації для внутрішніх користувачів поступово перетворюються на бізнес-партнерів, тобто рівноправних членів команди, що приймає рішення.

По-друге, у великих компаніях поширюється практика наближення бухгалтера-аналітика до зони прийняття рішень. Наприклад, 20% респондентів з американських компаній засвідчили, що половина їх бухгалтерів-аналітиків безпосередньо перебуває в операційних підрозділах, які вони обслуговують.

2. Суть і функції управлінського обліку.

Підприємницьку діяльність можна здійснювати в різних галузях економіки й у різних організаційно-правових формах. Але незалежно від форми та сфери діяльності реалізація функцій бізнесу потребує залучення певного капіталу для фінансування операцій, визначення об'єктів та обсягів інвестування отриманих коштів. Успіх бізнесу безпосередньо залежить від ефективного використання в процесі господарських операцій наявних ресурсів. Відтак будь-яка підприємницька діяльність складається з трьох взаємопов'язаних елементів: інвестиційної, операційної та фінансової діяльності. Для узгодження різних видів діяльності існує специфічна функція — управління. Управління забезпечує планування, організацію, мотивацію, контроль та регулювання діяльності (рис. 1).

Планування охоплює встановлення мети діяльності, визначення необхідних ресурсів і шляхів досягнення мети.

Досягнення будь-якої мети можливе тільки в разі плідної праці колективу підприємства. Тому необхідно організувати діяльність персоналу, узгодити його зусилля та, врахувавши інтереси людей, заохотити їх. Контроль забезпечує порівняння досягнутих результатів із запланованими.

У разі виявлення значних розбіжностей здійснюють регулювання, тобто вносять відповідні корективи в організацію або плани — залежно від причин відхилень.

Для нормального виконання розглянутих функцій управління необхідна інформація. Таку інформацію має надавати, насамперед, система бухгалтерського обліку, яка виявляє і систематизує дані про господарську діяльність підприємства.

3. Базові моделі управлінського обліку.

З’ясувавши сутність управлінського обліку, доцільно перейти до вивчення його предмета та методу (рис. 2). Зважаючи на те, що управлінський облік — це інтегрована система різних економічних дисциплін, то і метод управлінського обліку включає в себе:

• елементи методу бухгалтерського обліку (зокрема, рахунки і подвійний запис; інвентаризація та документація; оцінка і калькулювання);

• елементи статистики (індексний метод);

• прийоми економічного аналізу (факторний аналіз);

• математичні методи (кореляція, лінійне програмування, спосіб найменших квадратів тощо).

4. Взаємозв'язок функцій управління та управлінського обліку.

Ту частину системи бухгалтерського обліку, що забезпечує потреби управління в інформації, називають управлінським обліком.

Взаємозв'язок між функціями управління й системою обліку показано на рисунку 3.

5. Порівняння управлінського та фінансового обліку.

Управлінський облік суттєво відрізняється від традиційного бухгалтерського обліку, зорієнтованого на складання фінансової звітності.

Розглянемо ці відмінності за допомогою порівняльної таблиці (табл. 1).

Таблиця 1. Відмінності між управлінським та фінансовим обліком

Ознаки

Управлінський облік

Фінансовий облік

Основні користувачі

Менеджери

Зовнішні користувачі

Обмеження

Зіставлення витрат і вигід

Загальноприйняті принципи (стандарти)

Застосування

Впливає на дії менеджерів

Дає змогу оцінити економічний стан підприємства

Спрямованість у часі

Погляд у майбутнє

Погляд у минуле

Періодичність звітування

Гнучка

Менш гнучка

Звіти

Детальні

Узагальнені

Відкритість даних

Комерційна таємниця

Широкий доступ

Перша відмінність — це споживачі інформації. Фінансова звітність призначена насамперед для зовнішніх споживачів (банків, акціонерів тощо), хоча використовується і керівництвом підприємства.

По-друге, на відміну від фінансового обліку, який ведеться з дотриманням певних офіційних регламентів (інструкцій, стандартів тощо), встановлених державними органами або професійними організаціями, управлінський облік не обмежений у виборі методів та правил.

Його розробляє саме підприємство з урахуванням різних параметрів, беручи до уваги при підготовці варіантів управлінських рішень якісні чинники. Це також відрізняє його від фінансового обліку, де всі операції відображаються у рахунках та у звітності в єдиному грошовому вимірнику.

Фінансова звітність відображає фінансовий стан і результати діяльності підприємства за рік або за квартал. Така звітність не дає змоги оцінювати й аналізувати діяльність окремих підрозділів та оперативно впливати на відхилення від запланованих параметрів.

Тому в системі управлінського обліку інформація про діяльність окремих сегментів (підрозділів, районів збуту, виробничих ліній тощо) готується і надається менеджерам за стисліші проміжки часу (доба, тиждень, місяць), або мірою потреби прийняття рішень.

Важливою рисою, що розрізняє фінансовий та управлінський облік, є спрямованість (рис.4).

Поряд із відмінностями управлінський і фінансовий облік мають також спільні риси.

По-перше, обидва види обліку використовують загальну інформаційну систему, зокрема дані обліку витрат, використовувані підприємством як для оцінювання запасів та визначення фінансових результатів, так і для прийняття управлінських рішень на різних стадіях і рівнях управління.

По-друге, дані фінансового обліку також використовують для прийняття управлінських рішень.

По-третє, обидва види обліку базуються на концепції підзвітності менеджерів. При цьому фінансовий облік дає змогу оцінити результати діяльності підприємства в цілому, а управлінський облік — у межах окремих сегментів діяльності.

Виходячи з цього, взаємозв'язок фінансового та управлінського обліку можна представити так (рис. 5).

6. Етапи розвитку управлінського обліку.

Дослідження історичних аспектів управлінського обліку дає змогу виокремити чотири основні стадії: зародження, формування, розвиток та інтеграцію.

Виникнувши як облік витрат виробництва, управлінський облік у своєму розвитку пройшов декілька етапів, які отримали умовні назви:

• аналітичний (до початку Другої світової війни);

• маржинальний (до 1975 р. ХХ ст.);

• стратегічний (до теперішнього часу).

Кожний із цих етапів характеризується певними рисами.

7. Організація управлінського обліку на підприємстві.

Для управління підприємством необхідна детальніша інформація, котра враховує технологію й організацію саме цього підприємства. Тому інформація управлінського обліку формується і подається саме з урахуванням потреб керівників конкретного підприємства.

Якщо фінансовий облік описує операції, що вже мали місце, то головним завданням управлінського обліку є передбачення наслідків майбутніх операцій.

Безумовно, в управлінському обліку історичну інформацію використовують, але головним чином для прогнозування.

Проектування управлінського обліку слід здійснювати у комплексі з розробленням стратегії, організаційної структури та всіх функцій управління підприємством.

Управлінський облік є складовою процесу управління; він надає інформацію, важливу для:

  • визначення стратегії та планування майбутніх операцій організації;
  • контролювання її поточної діяльності;
  • оптимізації використання ресурсів;
  • оцінки ефективності діяльності;
  • зниження рівня суб'єктивності в процесі прийняття рішень.

Кінцевою метою управлінського обліку є допомога керівництву у досягненні стратегічної мети підприємства.

8. Роль бухгалтера-аналітика на підприємстві.

бухгалтер відіграє важливу роль на всіх етапах управління. В процесі планування діяльності бухгалтер бере участь у складанні й узгодженні бюджетів, розробленні стандартів витрат, надає інформацію про минулі події й розраховує можливі наслідки майбутніх дій.

Відображаючи операції, що їх здійснює підприємство, бухгалтер накопичує дані про витрати і доходи структурних підрозділів підприємства, розробляє систему звітності, що дає змогу оцінювати результати їхньої діяльності.

Роль бухгалтера в процесі контролю полягає в тому, що він здійснює зіставлення фактичних даних про діяльність із планами або бюджетами, розраховує, аналізує й інтерпретує відхилення. Для забезпечення прийняття рішень на різних стадіях та рівнях управління бухгалтер узагальнює, систематизує і надає необхідну інформацію, готує рекомендації щодо можливих наслідків обраного напряму дії. Отже, функції, що їх виконує бухгалтер, який обслуговує керівників усередині підприємства, значно ширші, ніж бухгалтера, який тільки реєструє господарські операції у системі рахунків методом подвійного запису. Тому бухгалтера, котрий здійснює інформаційне забезпечення системи управління компанії, називають бухгалтером-аналітиком або управлінським бухгалтером.

9. Класифікація витрат для прийняття управлінських рішень.

Головним об'єктом аналізу в процесі управління є витрати. Тому класифікація витрат дуже важлива для розуміння того, як ними управляти. Згідно з наведеним раніше визначенням виробничого обліку можна вирізнити три напрями класифікації витрат, в основу якої покладено принцип: різні витрати для різних цілей.

Витрати для прийняття управлінських рішень поділяються на:

— релевантні та нерелевантні;

— постійні та змінні;

— маржинальні та середні;

— дійсні та альтернативні.

Очікувані (релевантні) витрати — це витрати, що можуть бути змінені внаслідок прийняття управлінських рішень, тобто майбутні витрати. Точніше, це витрати, що відрізняють одну альтернативу від іншої.

Безповоротні (нерелевантні) витрати — це витрати, які не можуть бути змінені в результаті прийнятого управлінського рішення, тобто минулі витрати.

Дійсні витрати — це витрати, які вимагають реальної сплати грошей або витрачання інших активів. Ці витрати відображаються в бухгалтерських регістрах у міру їх виникнення.

Категорія уявних (можливих) витрат притаманна лише управлінському обліку і передбачає можливу вигоду, яка витрачається, коли вибір одного напряму дій вимагає відмовитися від альтернативного рішення. Уявні витрати виникають лише серед очікуваних витрат, не відображаються в облікових регістрах і беруться до уваги лише за умови обмеженості ресурсів.

Середні витрати — це витрати на одиницю продукції всього випуску.

10. Класифікація витрат для оцінки запасів та визначення фінансового результату.

Головним об'єктом аналізу в процесі управління є витрати. Тому класифікація витрат дуже важлива для розуміння того, як ними управляти. Згідно з наведеним раніше визначенням виробничого обліку можна вирізнити три напрями класифікації витрат, в основу якої покладено принцип: різні витрати для різних цілей.

Витрати для оцінки запасів та фінансового результату поділяються на:

— вичерпані та невичерпані;

— витрати на продукцію;

— витрати періоду;

— прямі витрати;

— непрямі витрати;

— основні витрати;

— накладні витрати.

11. Класифікація витрат для здійснення процесу контролю та регулювання.

Головним об'єктом аналізу в процесі управління є витрати. Тому класифікація витрат дуже важлива для розуміння того, як ними управляти. Згідно з наведеним раніше визначенням виробничого обліку можна вирізнити три напрями класифікації витрат, в основу якої покладено принцип: різні витрати для різних цілей.

Витрати для здійснення процесу контролю та регулювання поділяються на:

— контрольовані витрати;

— неконтрольовані витрати.

Зокрема, контрольовані витрати — це витрати, які менеджер може безпосередньо контролювати або чинити на них значний вплив. Наприклад, контроль використання матеріалів та зарплати начальником цеху.

Відповідно, неконтрольовані витрати — це витрати, які менеджер не може контролювати або впливати на них (амортизація обладнання).

12. Групування і облік витрат за економічними елементами.

13. Групування і облік витрат за статтями калькуляції.

За видами діяльності витрати та доходи поділяють на витрати і доходи від звичайної та надзвичайної діяльності.

Нагадаємо, що звичайна діяльність поділяється:

• на операційну;

• фінансову;

• інвестиційну.

Відповідно, витрати, пов’язані з операційною діяльністю, групують за функціями — витрати виробництва (реалізації), витрати на управління, збут та інші операційні витрати, а також за економічними елементами: матеріальні витрати; витрати на оплату праці; відрахування на соціальні заходи; амортизація; інші операційні витрати

14. Мета та завдання обліку витрат.

Класифікація витрат і доходів за різними ознаками забезпечує більш глибоке вивчення їх складу та характеру, дає змогу використовувати економічно обґрунтовані напрями їх групування в практиці економічної роботи.

Нагадаємо, що під витратами розуміють зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов’язань, які призводять до зменшення власного капіталу, а під доходами — збільшення економічних вигод у вигляді надходження активів або зменшення зобов’язань, які приводять до зростання власного капіталу.

Облік витрат на підприємстві має дуже важливе значення, тому що відображає загальні витрати періоду за елементами витрат реалізованої продукції різних періодів в співставленні з доходами, розрахунки собівартості готової продукції за статтями витрат, витрати за центрами їхнього виникнення, за групами відповідальності, витрати допоміжних й обслуговуючих виробництв та ін. Облік витрат повинен давати інформацію одночасно для їх правдивого подання в фінансовому обліку і для управління витратами, собівартістю, ціноутворенням, плануванням об'ємів виробництва та ін. в управлінському обліку

Облік витрат переслідує наступні основні завдання:

  • Забезпечення інформації щодо того, де, коли і в яких обсягах використовуються ресурси підприємства;
  • Прогноз того, де для чого і в яких обсягах необхідні додаткові ресурси підприємства;
  • Забезпечення максимально високого рівня віддачі від використання ресурсів у різних часових проміжках.
  • Забезпечення реальної і якісної інформації про собівартість окремих видів продукції;
  • Представлення об’єктивних даних для складання бюджету підприємства;
  • Можливість оцінки кожного підрозділу підприємства з фінансової точки зору;
  • Прийняття обґрунтованих і ефективних управлінських рішень.

15. Об'єкти обліку витрат, об'єкти калькулювання.

Організація обліку витрат за економічними елементами має велике значення для складання фінансової звітності та проведення економічного аналізу.

На основі переліку калькуляційних статей, які встановлюються підприємством самостійно виходячи з особливостей технології та організації виробництва складаються форми калькуляційних розрахунків, кошторисів та внутрішньої звітності.

16. Характеристика рахунків для обліку матеріальних витрат.

Інші прямі витрати — всі інші прямі витрати, окрім прямих матеріальних витрат і прямих витрат на оплату праці.

Прикладом таких витрат є амортизація чи оренда спеціального устаткування, оплата послуг контрагентів, придбання спеціального інструменту, виплати (роялті) за отриману ліцензію на виробництво продукції і т.п.

Виробничі накладні витрати— це витрати, пов'язані з процесом виробництва, що не можуть бути віднесені до конкретних виробів економічно доцільним шляхом.

Прикладом таких витрат є додаткові матеріали, непряма зарплата, витрати на утримання і ремонт будинків, приміщень, устаткування, амортизація і страхування основних засобів, орендна плата, оплата комунальних послуг і ін. Виробничі накладні витрати розподіляються між виробами пропорційно обраній базі.

17. Характеристика рахунків для обліку витрат на оплату праці.

Прямі витрати на оплату праці — зарплата робітників, що може бути включена в собівартість конкретних виробів економічно доцільним шляхом.

Витрати на оплату праці інших категорій виробничого персоналу (майстра, допоміжного персоналу і ін.) і зарплату робітників, що не може бути прямо віднесена на продукцію (оплата простою, додаткові виплати і т.п.), розглядають як непряму зарплату і включають до складу виробничих накладних витрат.

18. Характеристика рахунків для обліку відрахувань на соціальні заходи.

Витрати на соціальні заходивключають:

• загальні і корпоративні витрати (реєстрація акцій, щорічні збори, винагорода директорам, добровільні внески й ін.);

• витрати на персонал офісу (зарплата, страхування, додаткові виплати, навчання й ін.).

• гонорари за професійні послуги (юридичні, аудиторські, медичні й ін.).

19. Характеристика рахунків для обліку загальновиробничих витрат.

Витрати на управління виробництвом (оплата праці апарату управління цехами, дільницями тощо; відрахування на соціальні заходи і медичне страхування апарату управління цехами, дільницями; витрати на оплату службових відряджень персоналу цехів, дільниць тощо).

Амортизація основних засобів загальновиробничого (цехового, дільничого, лінійного) призначення.

Амортизація нематеріальних активів загальновиробничого (цехового, дільничого, лінійного) призначення.

Витрати на утримання, експлуатацію та ремонт, страхування, операційну оренду основних засобів, інших необоротних активів загальновиробничого призначення.

Витрати на вдосконалення технології й організації виробництва (оплата праці та відрахування на соціальні заходи працівників, зайнятих удосконаленням технології й організації виробництва, поліпшенням якості продукції, підвищенням її надійності, довговічності, інших експлуатаційних характеристик у виробничому процесі; витрати матеріалів, купівельних комплектуючих виробів і напівфабрикатів, оплата послуг сторонніх організацій тощо).

Витрати на опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення та інше утримання виробничих приміщень.

Витрати на обслуговування виробничого процесу (оплата праці загальновиробничого персоналу; відрахування на соціальні заходи, медичне страхування робітників та апарату управління виробництвом; витрати на здійснення технологічного контролю за виробничими процесами та якістю продукції, робіт, послуг).

20. Характеристика рахунків для обліку адміністративних витрат.

Загальногосподарські витрати, спрямовані на обслуговування та управління підприємством:

— загальні корпоративні витрати (організаційні витрати, витрати на проведення річних зборів, представницькі витрати тощо);

— витрати на службові відрядження й утримання апарату управління підприємством та іншого загальногосподарського персоналу;

— витрати на утримання основних засобів, інших матеріальних необоротних активів загальногосподарського використання (операційна оренда, страхування майна.

— амортизація, ремонт, опалення, освітлення, водопостачання, водовідведення, охорона);

— винагороди за професійні послуги (юридичні, аудиторські, з оцінки майна тощо);

— витрати на зв'язок (поштові, телеграфні, телефонні, телекс, факс тощо);

— амортизація нематеріальних активів загальногосподарського використання;

— витрати на врегулювання спорів у судових органах;

— податки, збори та інші передбачені законодавством обов'язкові платежі (крім податків, зборів та обов'язкових платежів, що включаються до виробничої собівартості продукції, робіт, послуг);

— плата за розрахунково-касове обслуговування та інші послуги банків;

— інші витрати загальногосподарського призначення.

21. Характеристика рахунків для обліку витрат на збут.

Витрати, пов'язані з реалізацією (збутом) продукції (товарів, робіт, послуг):

— витрати пакувальних матеріалів для затарювання готової продукції на складах готової продукції;

— витрати на ремонт тари;

— оплата праці та комісійні винагороди продавцям, торговим агентам та працівникам підрозділів, що забезпечують збут;

— витрати на рекламу й дослідження ринку (маркетинг);

— витрати на передпродажну підготовку товарів;

— витрати на відрядження працівників, зайнятих збутом;

— витрати на утримання основних засобів, інших матеріальних необоротних активів, пов'язаних зі збутом продукції, товарів, робіт, послуг (операційна оренда, страхування, амортизація, ремонт, опалення, освітлення, охорона);

— витрати на транспортування, перевалку і страхування готової продукції (товарів), транспортно-експедиційні та інші послуги, пов'язані з транспортуванням продукції (товарів) згідно з умовами договору (базису) поставки;

— витрати на гарантійний ремонт і гарантійне обслуговування;

— інші витрати, пов'язані зі збутом продукції, товарів, робіт, послуг.

22. Процес підготовки і прийняття рішень.

Значну частину робочого часу менеджер витрачає на прийняття різних управлінських рішень. Ці рішення можуть стосуватися як довгострокових перспектив розвитку підприємства, так і поточних проблем, що виникають у процесі господарської діяльності.

Довгострокові або стратегічні рішення пов'язані з майбутніми можливостями, які прогнозуються, і які потребують конкретних кроків сьогодні або найближчим часом. Об'єктом таких рішень зазвичай є інвестиції для збільшення виробничих потужностей, розробка нових виробів, опанування нових ринків тощо.

Поряд зі стратегічними рішеннями менеджери приймають рішення, пов'язані з використанням ресурсів у процесі поточної діяльності. Такі рішення називають короткостроковими або ; операційними. Вони стосуються головним чином нижчого та середнього рівнів управління. Об’єктом короткотермінових рішень можуть бути ціна і обсяг реалізації продукції, прийняття спеціальних замовлень, скорочення або розширення виробництва певних виробів тощо.

Здебільшого прийняття рішення передбачає вибір з кількох можливих варіантів того варіанта, який найкращим чином уможливлює досягнення необхідних результатів.

Отже, прийняття рішення— цілеспрямований вибір з кількох альтернативних варіантів такої дії, що забезпечує досягнення обраної мети або розв'язання певної проблеми.

23. Опис поведінки витрат, функції витрат та методи їх визначення.

Вивчення поведінки витрат дає змогу зробити оцінку витрат і побудувати їх функцію.

Оцінка витрат — це процес обчислення поведінки витрат, тобто встановлення кількісного взаємозв’язку між витратами та різними чинниками на підставі досліджень минулої діяльності.

Функція витрат — це математичний опис взаємозв’язку витрат та їх чинника. Вона може бути описана таким рівнянням:

Y = a + bx,

де Y — загальні витрати;

a — постійні витрати;

b — змінні витрати на одиницю продукції;

x — значення чинника витрат.

Визначення функції витрат здійснюється різними методами, зокрема:

• метод аналізу облікових даних, який передбачає розподіл витрат на змінні та постійні щодо відповідного чинника на підставі даних з рахунків бухгалтерського обліку;

• метод вищої—нижчої точки, який передбачає визначення функції витрат на основі припущення, що змінні витрати — це різниця між загальними витратами при найвищому та найнижчому рівнях діяльності;

• метод кореляції (візуального пристосування) — це графічний підхід до визначення функції витрат, коли аналітик візуально проводить пряму лінію, беручи до уваги всі точки витрат;

• інженерний метод, який полягає в тому, що на кожну статтю витрат встановлюються, виходячи з технологічних потреб, нормативи на використання ресурсів у натуральному виразі, а витрати планують шляхом множення цих нормативів на ціни;

• метод найменших квадратів дає змогу найточніше визначити склад і значення постійної та змінної частини витрат. Показники витрат розраховуються таким чином, щоб квадрат відстані від усіх точок, що надають значення витрат до теоретичної лінії регресії, був мінімальний.

24. Визначення функції витрат за методом аналізу рахунків.

Метод аналізу облікових даних, який передбачає розподіл витрат на змінні та постійні щодо відповідного чинника на підставі даних з рахунків бухгалтерського обліку.

Метод аналізу розрахунків – метод визначення функції витрат шляхом розподілу їх на змінні та постійні щодо відповідного чинника на підставі вивчення даних рахунків бухгалтерського обліку.

25. Визначення функції витрат за методом вищої-нижчої точки.

Метод вищої—нижчої точки, який передбачає визначення функції витрат на основі припущення, що змінні витрати — це різниця між загальними витратами при найвищому та найнижчому рівнях діяльності.

Метод вищої-нижчої точки – це метод визначення функції витрат на підставі припущення, що змінні витрати є різницею між загальними витратами за найвищого та найнижчого рівнів діяльності.

26. Система виробничого обліку.

Перехід України до ринкової економіки вимагає вивчення зарубіжного досвіду обліку витрат і калькулювання з метою вдосконалення вітчизняних методів, які добре зарекомендували себе на практиці і зараз адаптуються до нових умов господарювання. Те, що замість повної собівартості продукції П(С)БО 16 «Витрати» передбачено калькулювати виробничу собівартість продукції (тобто без урахування адміністративних і збутових витрат), не справляє відчутного впливу на сутність вітчизняних методів. Під калькулюванням собівартості продукції за повними витратами в даному разі треба розуміти те, що в собівартість включаються всі витрати виробництва без розподілу їх на змінні та постійні. Таке розмежування є обов’язковим лише при калькулюванні неповної собівартості, до якої включають тільки змінні витрати.

27. Облік і розподіл виробничих накладних витрат.

Розподіл загальновиробничих витрат по аналітичних позиціях калькуляційних рахунків:

  • змінні загальновиробничі витрати розподіляються на кожен об'єкт витрат з використанням обраної бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо), виходячи з фактичної потужності підприємства у звітному періоді;
  • постійні виробничі накладні витрати розподіляються на кожен об'єкт витрат з використанням обраної бази розподілу (годин праці, заробітної плати, обсягу діяльності, прямих витрат тощо) при нормальній потужності.
  • нерозподілені постійні загальновиробничі витрати включаються до складу собівартості реалізованої продукції (робіт, послуг) у періоді їх виникнення.

28. Характеристикаосновних методів калькулювання собівартості продукції.

Розглянемо основні методи обліку витрат і калькулювання собівартості продукції.

Позамовний метод калькулювання широко використовується в зарубіжній практиці. Принципові особливості позамовного (позамовного) методу калькулювання полягають у наступному: в індивідуалізації обліку витрат і розрахунку собівартості на конкретне замовлення, усі прямі витрати групуються в аналітичному обліку в суворій відповідності з відкритими замовленнями; калькуляція отриманої продукції складається після повного завершення робіт із замовлення, незалежно від тривалості його виконання.

Первинний облік прямих витрат на виробництво організується за номерами замовлень, що виступають також ознаками аналітичних рахунків з обліку витрат на виробництво. Між цими аналітичними рахунками періодично розподіляються непрямі витрати.

Якщо в складі замовлення одиничний виріб, його калькуляція складається шляхом підсумовування витрат, якщо декілька виробів — то шляхом підсумовування з наступним прямим розрахунком собівартості калькуляційної одиниці.

Класичний позамовний метод у багатьох сучасних виробництвах потребує подальшого удосконалення. Можна назвати принаймні два напрями модифікації позамовного методу калькулювання: позамовно-подетальний і позамовно-попроцесорний.

Позамовний метод у серійному виробництві, коли замовлення відкривається на партію однорідних, однойменних виробів із певного кінцевого числа виробів, що калькулюються, може бути представлений як серійний-груповий позамовний метод калькулювання. Велика взаємозамінність однорідних деталей і вузлів, що досягає в машинобудуванні 60-70% прямих витрат, змушує відокремити замовлення на загальні деталі. Виникає позамовно-подетальний метод калькулювання, що відрізняється безліччю особливостей на різних підприємствах.

Позамовний метод найстаріший серед методів калькулювання, але з цього не виходить, що його актуальність знижена. Він з успіхом застосовується в одиничному, дрібносерійному та серійному виробництві.

В основіпопередільного методу калькулювання лежить на розділення технологічного процесу на стадії. Переділ — це частина технологічного процесу, що завершується одержанням закінченого напівфабрикату, який може бути реалізований іншим підприємствам або спрямований на інший переділ. У результаті послідовного ряду переділів одержують кінцевий продукт. Таким чином, один із переділів завершується одержанням не напівфабрикату, а готового продукту.

Попередільний метод є єдиним методом калькулювання, при якому принципово неможливий аналітичний облік витрат на виробництво за об'єктами калькулювання (готова продукція). Калькуляційний облік витрат в даному методі організовують за технологічними переділами, а там, де це доцільно і необхідно — за окремими агрегатами або процесами усередині агрегатів. Об'єктивні умови виробництва часто такі, що безупинні технологічні процеси йдуть у закритих агрегатах і установках. Виробниче споживання ресурсів здійснюється через ці установки, створюючи чіткі межі розмежування прямих витрат. Варто мати на увазі також розбіжність між технологічними переділами і структурними підрозділами (цехами) підприємства, що вносять додаткові труднощі в калькуляційний облік. Таким чином, у попередільному методі аналітичний калькуляційний облік витрат на виробництво має багатоступінчасту структуру: витрати виробництваобліковуютьза групами агрегатів, затехнологічними переділами-агрегатами, за групами технологічних переділів, цехами.

Попередільний метод застосовується для калькулювання собівартості в комплексних виробництвах, де одержують основну і побічну продукцію, що додатково потребує розробки спеціальних методів розмежування витрат між об'єктами калькулювання. Нерідко з одного переділу одержують продукцію декількох сортів, марок. Розподіл витрат за видами продукції може проводитись за допомогою коефіцієнтів, розрахованих на основі технічних і технологічних показників. Такий підхід широко застосовується в чорній металургії. Він дає задовільні результати за умов своєчасного перегляду розрахункових коефіцієнтів.

Попроцесорний методзастосовується на підприємствах із масовим характером виробництва одного або декількох видів продукції, малим періодом технологічного процесу і відсутністю в більшості випадків незавершеного виробництва. Цей метод використовується для калькулювання транспортної продукції: перевезень вантажів і пасажирів, переробки вантажів. Варто зазначити таку відмінну рису попроцесорного методу калькулювання, як відсутність напівфабрикатів завершеного виду. Це дуже важлива ознака, тому що саме він найбільш чітко вказує на відмінність попроцесорного і попередільного методів.

Подетальний метод виник у виді методологічних деформацій позамовного методу — застосування для калькулювання річних або постійних замовлень. Суть подетального методу полягає в тому, що витрати на виробництво групуються в калькуляційному обліку за виробами або групами однорідних виробів, що виступають калькуляційними об'єктами, а собівартість калькуляційної одиниці визначається розподілом витрат за визначений період з урахуванням зміни собівартості незавершеного виробництва на кількість виробів, випущених з виробництва в цей період. Подетальний метод є перехідним до нормативного. Подетальний метод подає конкретизацію, що забезпечує розгорнуту характеристику структури калькуляційного об'єкта. Виник наприкінці 20-х років XX століття для калькулювання собівартості продукції в масовому і серійному машинобудуванні.

29. Система обліку і калькулювання за замовленнями.

Калькулювання за замовленнями традиційно застосовують в індивідуальних та дрібносерійних виробництвах (кораблебудування, авіаційна промисловість, будівництво, виробництво меблів, видавнича діяльність тощо).

Калькулювання за замовленнями— система калькулювання собівартості продукції на основі обліку витрат за кожним індивідуальним виробом або за окремою партією виробів.

У цій системі калькулювання об'єктом обліку є окреме замовлення на виготовлення одного виробу, партії виробів чи на виконання певного обсягу робіт (послуг).

На підставі замовлення клієнта бухгалтерія підприємства відкриває виробниче замовлення, тобто замовлення певним виробничим підрозділам на виконання відповідних операцій або їх стадій. Кожному замовленню присвоюють свій код, що вказують в усіх документах, пов'язаних із виконанням робіт та витрачанням ресурсів.

Для узагальнення витрат та калькулювання собівартості використовують відомість (картку) обліку витрат. У цьому обліковому реєстрі фіксують всі фактичні витрати, пов'язані з виконанням замовлення.

Матеріали, що були витрачені для виконання замовлення, відображають у відомості на підставі вимог або накладних.

30. Система обліку і калькулювання за процесами.

Калькулювання за процесами— система калькулювання собівартості продукції на основі групуванні витрат у межах окремих процесів або стадій виробництва.

Ця система характерна для масового серійного виробництва. Сферою її застосування зазвичай є хімічна, нафтопереробна, текстильна, металургійна, фармацевтична, вугільна галузі, взуттєва промисловість; виробництво автомобілів, персональних комп'ютерів тощо.

Складність калькулювання за процесами залежить від кількості процесів і технології обробки, наявності й величини незавершеного виробництва.

Простий метод калькулювання може бути застосований підприємствами, що здійснюють виробництво однорідної продукції (гідроелектростанціями, з видобутку нафти, газу, вугілля тощо).

У цих підприємствах немає незавершеного виробництва або його величина настільки незначна, що дозволяє нехтувати ним у процесі калькулювання.

Тому в цих виробництвах облік витрат ведеться по підприємству загалом, а фактична собівартість продукції визначається сумою всіх витрат звітного періоду (місяця).

Процес калькулювання ускладнюється в разі, коли підприємство виготовляє різні види продукції і постійно має значний обсяг незавершеного виробництва.

У такому разі облік організовують по кожному виду продукції (або групі однорідних видів продукції), а калькулювання собівартості кожного виду продукції здійснюють з урахуванням залишків незавершеного виробництва.

31. Система обліку і калькулювання на основі діяльності.

Калькулювання на основі діяльності — система калькулювання, що передбачає спершу групування накладних витрат за видами діяльності (процесами, операціями), а потім розподіл їх між видами продукції (робіт, послуг), виходячи з потреби останніх у відповідних видах діяльності.

Ідеї, покладені в основу такого підходу, висловлювалися доволі давно. Вперше такий підхід було запроваджено у США на початку 60-х років XX століття, але сфера його застосування обмежувалася витратами на збут товарів. Поширенню цього методу сприяли публікації, авторами яких були професори Гарвардського університету Р.Купер і Р.Каплан, які системно описали й обґрунтували систему калькулювання на основі діяльності у сучасному її вигляді.

На відміну від традиційної системи калькулювання, побудованої за принципом "продукція споживає ресурси", калькулювання на основі діяльності передбачає, що продукція споживає діяльність (виробничі процеси, операції), а діяльність споживає певні ресурси.

При цьому накладні витрати, що традиційно вважалися постійними, розглядають як довготермінові змінні витрати, зміна яких пов'язана зі зміною відповідних чинників, відмінних від обсягу виробництва.

У більшості підприємств лише незначну частину виробничих накладних витрат можна визначити як короткотермінові змінні витрати. Прикладом таких витрат є енергія на технологічні цілі. Для розподілу таких витрат можна застосовувати бази, пов'язані з обсягом, зокрема машино-години.

Переважну частину накладних витрати становлять довготермінові змінні витрати, які не змінюються при зміні обсягу діяльності, але змінюються (хоча й поступово) під впливом інших чинників.

Прикладом таких витрат є витрати на зберігання матеріалів, переналагодження устаткування, планування виробничого процесу тощо.

Такі витрати можуть змінюватися внаслідок змін у номенклатурі продукції та складності виробництва.

Тому для розподілу довгострокових змінних витрат слід обирати відповідні бази розподілу залежно від чинника таких витрат.

Довготермінові постійні витрати не змінюються впродовж тривалого періоду ані під впливом обсягу, ані під впливом інших чинників. Прикладом таких витрат є платня виконавчому директору. Питома вага таких витрат зазвичай є дуже малою.

Встановлення зв'язку між витратами та їх чинниками дає змогу об'єднати всі накладні витрати в однорідні групи — пули.

Пул витрат — сукупність однорідних витрат, пов'язаних з певною діяльністю.

32. Облік і калькулювання за системою директ-кост.

Директ-кост — застосовується для прийняття управлінських рішень, щодо фактичної рентабельності продукції. В собівартість враховуються тільки змінні витрати.

Система калькулювання “Директ-кост”є однією з найбільш використовуваних в управлінні на сучасних підприємствах. У цьому випадку в калькуляцію включаються витрати, безпосередньо зв'язані з виготовленням даного виробу. Тому критерієм точності числення собівартості продукції повинна бути не повнота включення витрат у собівартість, а спосіб їхнього віднесення на виріб.

"Директ-кост" — це один з методів обліку витрат по неповній собівартості. Основною його особливістю є те, що собівартість продукції враховується і планується тільки в частині змінних витрат. Постійні ж витрати поетапно списуються за рахунок фінансового результату. Ефективне керування витратами і прибутком залежить від точності калькуляції. Найбільш точною є та калькуляція, що містить у собі не усі види витрат, а тільки ті, котрі безпосередньо зв'язані з виробництвом даної продукції.

"Директ-кост" дозволяє реалізувати продукцію за маржинальною собівартістю, що найбільше актуально в даний час при неповному завантаженні виробничих потужностей, коли основна продукція поглинає всі накладні витрати. При цьому рентабельність продукції, розрахована на базі змінних витрат, підвищується, оскільки всі постійні витрати уже відшкодовані в складі повної собівартості основного продукту.

Однак необхідно відзначити, що границі застосування "директ-кост" на сучасному етапі розвитку економіки і підприємництва в країні має ряд особливостей. Ці особливості визначаються перевагами його використання, рівно як і недоліками.

Переваги використання системи "директ-кост" можна систематизувати за двома напрямками, в основі яких лежить логічний аналіз.

Характеризуючи перший напрямок переважного використання "директ-кост", слід зазначити те, що його реалізація виправдана на підприємствах з невеликим обсягом діяльності і малим по розмірах (чисельність працівників не повинна перевищувати 50 чол.).

Другий напрямок припускає створення самостійної системи внутрішнього обліку і звітності на середніх і великих підприємствах зі складною організаційною структурою і здійснюючих масове виробництво. Організація обліково-аналітичної системи керування витратами є справою досить витратною, а тому під силу лише стійким у фінансовому відношенні і перспективним (розширення виробничих потужностей, ринків збуту і т.д.) підприємствам.

З огляду на недоліки застосування системи "директ-кост", необхідно відзначити, що їхня конкретизація можлива в результаті вивчення особливостей виробничих процесів кожного конкретного підприємства. Найбільш типовими недоліками є наступні:

• складності в розподілі витрат на прямі постійні і прямі перемінні і як наслідок — неточність визначення собівартості (витрати виникають не в результаті виробництва, а внаслідок підтримки виробничих потужностей у робочому стані);

• складності калькулювання і як наслідок — необхідність додаткового навчання персоналу підприємства й ін.

33. Система обліку і калькулювання за нормативними витратами.

З метою попереднього визначення нормативної собівартості одиниці продукції за даними нормативного господарства складаються нормативні калькуляції.

Якщо розглядати нормативне господарство з точки зору охоплення ним окремих статей собівартості, то у всіх виробництвах, як мінімум, повинні нормуватись сировина, основні матеріали, напівфабрикати, заробітна плата. Однак бажаним є максимально можливий охват нормуванням й інших статей витрат.

Бажано, наприклад, мати норми витрат на утримання і експлуатацію устаткування. Щодо решти витрат, то включення їх у нор¬мативну собівартість продукції здійснюється шляхом віднесення цих сум на окремі вироби пропорційно базисам, які застосовуються для розподілу накладних (непрямих) витрат у відповідних галузях промисловості.

Зарубіжні автори переконують, що використання нормативних витрат усуває необхідність щомісячного обчислення фактичної собівартості одиниці продукції. Визначивши один раз нормативні витрати прямих матеріалів, затрати прямої праці і загально-виробничі витрати, можна обчислити загальні нормативи витрат на одиницю продукції в будь-який час. А знаючи собівартість одиниці продукції, можна приймати основні управлінські рішення за встановлення ціни виробу, планування доходів і витрат, оперативно контролювати основні показники витрат, здійснювати оцінку виробничих запасів (готової продукції та незавершеного виробництва).

Такий погляд на сутність і можливості системи обліку за нормативними витратами обумовлює те, що у ході застосування стандарт-осту всі записи про рух витрат і запасів здійснюються в системі бухгалтерських рахунків тільки за сумою нормативних витрат. Відповідно, облік відхилень ведеться окремо від витрат за нормами, як правило, на спеціальних рахунках відхилень.

Слід також зауважити, що у зарубіжній практиці, на відміну від вітчизняної, облік відхилень від нормативних витрат ведеться на спеціальних рахунках типу «Відхилення по матеріалах», «Відхилення по оплаті праці» тощо. Несприятливі відхилення відображаються по дебету цих рахунків, а сприятливі — по кредиту.

34. Цільове калькулювання.

Ціноутворення на основі вартості часу та матеріалів є різновидом ціноутворення за принципом “витрати плюс” Цей метод широко застосовують у ремонтних цехах, друкарнях та фірмах, що надають професійні послуги. При цьому ціна складається = вартість часу + матеріальні витрати. Вартість часу = пряма ЗП за годину + накладні витрати на годину + вартість години для забезпечення бажаного прибутку. Матеріальні витрати – прямі матеріали (за ціною придбання) = частка витрат на транспортування і зберігання матеріальних запасів. Встановлення ціни за принципом “витрати плюс” має певні обмеження, оскільки ігнорується попит, існують проблеми розподілу загальних витрат. Ці традиційні методи ціноутворення змушують компанію шукати нові підходи, одним з яких є цільове калькулювання. Цільове калькулювання – виробнича стратегія згідно якої компанія на основі маркетингових досліджень спочатку встановлює ціну реалізації нового виробу, потім встановлює необхідний прибуток компанії від реалізації цього виробу, визначає його допустиму с/в і проектує сам виріб. Схема цільового калькулювання (безперервне удосконалення виробу, технології).

35. Проблеми вдосконалення обліку витрат і калькулювання собівартості продукції.

Здійснюючи аудит витрат на виробництво, необхідно пересвідчитися в правильності організації бухгалтерського обліку витрат на виробництво. Для цього необхідно перевірити:

методику обліку витрат на виробництво на підприємстві та відповідність її обліковій політиці, прийнятій на підприємстві;

принципову особливість включення витрат до собівартості тільки того періоду, у якому їх здійснено, незалежно від часу їхньої оплати;

прямі й непрямі витрати, що відносяться на собівартість продукції;

витрати, за якими неможливо точно встановити, до якого калькуляційного періоду вони мали відноситися.

Здійснюючи аудит, можна використовувати розроблені внутрішньофірмові тести внутрішнього контролю.

Останній етап здійснення аудиту виробничих витрат та собівартості готової продукції (робіт, послуг) — підготовка звіту керівництву, у якому має бути викладено загальні висновки та розроблено відповідно до них:

рекомендації щодо організації належного обліку окремих елементів собівартості готової продукції;

заходи щодо зниження собівартості готової продукції;

рекомендації щодо збереження активів підприємства;

заходи щодо ефективного використання паливно-енергетичних ресурсів;

можливі шляхи вдосконалення технології виробництва.

36. Розподіл витрат допоміжних підрозділів.

Вартість продукції і послуг допоміжних і обслуговуючих підрозділів завжди входить до собівартості продукції основних підрозділів. Для цього здійснюється розподіл витрат допоміжних і обслуговуючих підрозділів між основними підрозділами пропорційно обсягу наданих ними послуг.

Отже, планування витрат, як і їх фактичне формування, здійснюється знизу вверх, починаючи з місць витрат і центрів відповідальності. Закінчується цей процес складанням загального кошторису підприємства і визначенням собівартості продукції. Схематично це показано на рис. При цьому слід враховувати, як відшкодовуються витрати на утримання апарату управління, загальних відділів і служб: відносяться на собівартість продукції (калькулювання за повними витратами) чи розглядаються як витрати періоду і повністю відшкодовуються в розрахунковому періоді безпосереднім відніманням їх суми від виручки періоду.

37. Мета та методи аналізу "витрати, обсяг, прибуток".

Аналіз взаємозв’язку витрат, обсягу діяльності та прибутку зазвичай називають аналізом чутливості. Він спрямований на дослідження змін, які відбуваються з операційним прибутком підприємства під впливом змін певних параметрів його діяльності. Такими чинниками насамперед є ціна реалізації продукції, обсяг продажу та витрати підприємства. Взаємозв’язок між витратами, обсягом діяльності та прибутком формує основну модель фінансової діяльності суб’єкта господарювання. За його допомогою можна дістати відповіді на такі питання:

• який прибуток отримає підприємство за певного обсягу діяльності;

• скільки продукції необхідно реалізувати для отримання запланованої величини прибутку;

• який має бути обсяг діяльності для покриття всіх витрат і отримання прибутку;

• яку величину витрат за існуючого обсягу продажу може дозволити підприємство, щоб не потрапити в зону збитків тощо.

Отже, можна вважати, що призначення цього аналізу полягає у визначенні певних показників (витрат, обсягу реалізації, прибутку) при заданих параметрах інших показників.

38. Аналіз "витрати, обсяг, прибуток" на основі прибутку після оподаткування.

Отриманню прибутку та його максимізації сприяють різноманітні поточні управлінські рішення (наприклад, прийняття нового замовлення, припинення випуску певної продукції, оптимізація структури випуску, визначення мінімально можливої ціни реалізації тощо). Вони передбачають здійснення аналізу витрат за певним обраним напрямом дій. Тому розуміння залежності між витратами, обсягом діяльності та прибутком є необхідною умовою для планування майбутніх операцій підприємства і прийняття управлінських рішень на короткострокову перспективу. Завдання керівництва полягає в тому, щоб здійснювати управління кожним чинником, який впливає на прибуток, для збільшення рентабельності підприємства в цілому.

Слід зазначити, що аналіз «витрати — обсяг — прибуток» дещо спрощує реальну картину бізнесу. Тому необхідно звернути увагу на низку припущень, які покладені в основу цього аналізу

і обмежують сферу його застосування. Це такі припущення:

• ціна реалізації продукції не залежить від обсягу її продажу;

• всі витрати підприємства слід розглядати як змінні або як постійні;

• протягом періоду, що аналізується, поведінку витрат та доходів можна описати лінійною функцією (змінні витрати прямо залежать від обсягів діяльності підприємства, а постійні витрати залишаються незмінними);

• єдиним чинником, що впливає на витрати та доходи, є обсяг продажу;

• обсяги виробництва та продажу однакові;

• підприємство виготовляє і реалізує один вид продукції або в нього стабільна номенклатура випуску.

Якщо одне або більше припущень не дотримуються, то застосування розглядуваного аналізу може призвести до некоректних результатів, і, як наслідок, прийняття на їх основі неправильних рішень.

Аналіз «витрати — обсяг — прибуток» заснований на принципах калькулювання за змінними витратами (метод директ-костинг). Тому для його здійснення усі витрати підприємства поділяють на змінні та постійні.

39. Точка беззбитковості та її розрахунок за допомогою рівнянь.

За певних умов метою суб’єкта господарювання є досягнення точки беззбитковості, яку також часто називають критичним обсягом діяльності або порогом рентабельності. Точка беззбитковості являє собою такий обсяг діяльності підприємства, коли доходи дорівнюють витратам. Відповідно фінансовий результат дорівнює нулю. Тобто це обсяг реалізації, по досягненні якого підприємство починає отримувати прибуток..

Точку беззбитковості можна розглядати як беззбитковий обсяг продажу у натуральних одиницях або у грошовому вимірі, а також як беззбиткову виробничу потужність. Виробнича потужність— це обсяг виробництва продукції, якого підприємство може досягти в даний період часу, маючи реальну кількість виробничих ресурсів. Таким чином, визначити критичний обсяг діяльності можна за допомогою формул, отриманих шляхом трансформування формули (5.1):

Як бачимо з наведених вище формул, досягнення точки беззбитковості залежить від двох ключових чинників:

1)обсягу постійних витрат, тобто величини витрат, які не залежать від обсягів діяльності, але мають бути покриті результатами поточної діяльності;

2)коефіцієнта маржинального доходу, тобто відносної ефективності поточної діяльності, що виявляється у швидкості зростання маржинального доходу і відповідно прибутку підприємства.

Зверніть увагу, що за умови досягнення підприємством беззбиткового стану діяльності маржинальний дохід дорівнює постійним витратам підприємства. Отже, у разі перевищення критичного обсягу реалізації маржинальний дохід від кожної проданої одиниці продукції формуватиме прибуток підприємства. Інакше кажучи, сума маржинального доходу від кожної проданої одиниці продукції складатиме величину прибутку підприємства за заданого обсягу реалізації.

40. Графічний аналіз взаємозв'язку "Витрати, обсяг, прибуток".

Аналіз взаємозв'язку "витрати — обсяг — прибуток" — метод системного дослідження взаємозв'язку витрат, обсягу діяльності та прибутку підприємства з метою визначення:

  • обсягу продажу, що забезпечує відшкодування всіх витрат і отримання бажаного прибутку;
  • величини прибутку за певного обсягу продажу;
  • впливу зміни величини витрат, обсягу та ціни реалізації на прибуток підприємства;
  • оптимальної структури витрат.

41. Аналіз чутливості прибутку до змін обсягу діяльності.

Важливим напрямом аналізу взаємозв'язку "витрати — обсяг — прибуток" є аналіз чутливості прибутку до зміни інших параметрів діяльності.

Аналіз чутливості прибутку— визначення впливу на прибуток зміни витрат, ціни та обсягу продажу.

Для визначення впливу на прибуток зміни обсягу продажу можна використати такі показники:

  • коефіцієнт маржинального доходу;
  • запас міцності;
  • операційний важіль.

42. Аналіз "витрати, обсяг, прибуток" в умовах виробництва декількох видів продукції.

Досі ми розглядали методику аналізу взаємозв'язку "витрати — обсяг — прибуток" на прикладі підприємств, що виробляють і реалізують лише один вид продукції. Але на практиці існує багато підприємств, що виробляють кілька видів продукції (послуг).

У таких випадках аналіз ускладнюється і ґрунтується на комбінації продажу.

Комбінація продажу — співвідношення окремих видів продукції у загальному обсязі продажу.

Це співвідношення можна виразити у відсотках або у пропорції виробів (наприклад, 1 до 2).

43. Аналіз варіантів альтернативних рішень.

З метою досягнення поставлених перед підприємством цілей керівництву слід ухвалювати певні рішення, що стосуються насамперед поточної діяльності. Загальна класифікація поточних (оперативних) рішень подана на рис. 9. Найпоширенішими серед них є рішення щодо:

  • спеціального замовлення;
  • розширення чи скорочення діяльності;
  • виготовлення напівфабрикатів у власному виробництві чи придбання їх на стороні;
  • методу визначення ціни продукту (послуги).

44. Рішення про спеціальне замовлення.

Для прийняття рішення щодо спеціального замовлення необхідно визначити собівартість виробництва одиниці продукції, яка базується на релевантних витратах, та порівняти її з ціною, що пропонується. При цьому релевантними можуть бути як постійні, так і змінні витрати. У разі, якщо ціна спеціального замовлення більша, ніж релевантні виробничі витрати на одиницю продукції, спеціальне замовлення слід прийняти.

45. Рішення про виробництво чи купівлю комплектуючих виробів.

Для прийняття рішення стосовно виготовлення напівфабрикатів у власному виробництві чи придбання їх на стороні необхідно порівняти ціну придбання одного напівфабрикату з витратами на його виготовлення власними силами. При цьому релевантними даними будуть: купівельна ціна за одиницю, змінні витрати на виробництво одиниці та частка постійних виробничих витрат, якої можна уникнути. Крім того, слід враховувати можливі витрати, наприклад, дохід від передачі вільних виробничих потужностей в оренду, який буде втрачено у разі продовження власного виробництва. Якщо підприємство розглядає можливість відмовитися від закупівлі необхідних компонентів і розпочати власне виробництво, крім виробничих витрат можуть зрости також адміністративні та інші витрати.

46. Рішення про розширення чи скорочення сегментів діяльності.

Розширення або скорочення сегмента— рішення про розширення або скорочення послуг, виробів, підрозділів та інших сегментів на підставі аналізу їх прибутковості.

Аналіз інформації для прийняття таких рішень базується на калькулюванні змінних витрат, визначенні прямих і загальних постійних витрат, зіставленні маржинального доходу.

Для ілюстрації аналізу для прийняття рішення про розширення або скорочення сегмента розглянемо такий приклад.

47. Оптимальне використання ресурсів в умовах обмежень.

Можливості підприємства найчастіше обмежені.

Обмеження— чинники, що обмежують виробництво або реалізацію продукції (послуг).

Прикладами обмежень є: попит на продукцію, робоча сила (чисельність, кваліфікація), матеріальні ресурси, виробнича потужність, грошові кошти тощо.

Діючи за умов існуючих обмежень, підприємство змушене обирати ті види продукції або послуг, виробництво яких найвигідніше.

У зв'язку з цим менеджери мають вирішити, які продукти або послуги є найприбутковішими.

Отже, оптимальне використання обмежених ресурсів — це рішення, спрямоване на складання виробничої програми, котра забезпечить максимізацію прибутку за умов наявних обмежень.

Аналіз для прийняття таких рішень залежить від кількості обмежень.

48. Цінові рішення.

Рішення щодо ціноутворення є необхідною умовою здійснення підприємницької діяльності, оскільки прибутковість бізнесу безпосередньо залежить від установлення оптимальної ціни продажу за існуючих величини витрат, комбінації та обсягу продажу. Тому одне з основних питань управління діяльністю підприємства — встановлення ціни, яка б забезпечила задовільний рівень рентабельності.

З метою прийняття оптимального рішення щодо поставленої проблеми підприємство має розглянути принаймні два альтернативних варіанти її вирішення і зробити між ними вибір на підставі аналізу доходів та витрат, пов’язаних з кожним із них.

49. Інвестиційні проекти та стадії їх аналізу.

Аналіз інвестиційних проектів (проектний аналіз) – це сукупність методів і прийомів, за допомогою яких можна розробити оптимальний проект у документальному вигляді і визначити умови його успішної реалізації.

Аналіз інвестиційних проектів здійснюють з урахуванням сукупності важливих моментів, що формують розмаїття і типову послідовність опер цій розробки й оцінки проекту. До них належать:

· комплексність подання процесу інвестування (маркетингові, організаційні, фінансові, виробничі, трудові та часові параметри);

· урахування зв'язку проекту із зовнішніми умов ми (стан економіки країни, регіональні, галузеві особливості проекту, сумісність продукції проекту зі станом ринку, місцеві умови т співробітництво з органами влади, екологічна сумісність, соціальна безконфліктність проекту, відповідність ситуації на місцевому ринку пр ці);

· інтегрована оцінка ефективності проекту на основі співвідношення результатів і витрат, пов'язаних з проектом;

· урахування прогнозованої невизначеності проекту та потенційних ризиків;

· застосування методики приведення грошових потоків до єдиних умов обліку;

· прагнення подати прогнозовану модель проекту з максимальною деталізацією і конкретизацією;

· урахування соціальних і управлінських аспектів проекту як важливих умов його майбутньої ефективності.

50. Облік фінансових та капітальних інвестицій.

Під капітальними інвестиціями розуміють затрати на спорудження, виготовлення або придбання основних засобів, а також реконструкцію, розширення і технічне переозброєння діючих підприємств.

Джерелами фінансування капітальних інвестицій можуть бути як власні кошти (прибуток, амортизаційні відрахування, бюджетне фінансування, фінансування сторонніх організацій в порядку пайової участі у будівництві та ін.), так і залучені кошти (банківські кредити та інші позикові кошти).

Капітальні роботи можуть виконуватися або підрядним способом (тобто спеціалізованими будівельно-монтажними організаціями на договірних засадах), або господарським способом (тобто самим підприємством).

Порядок обліку затрат на капітальні інвестиції регламентується Положенням (стандартом) бухгалтерського обліку 16 «Витрати».

Синтетичний облік затрат на капітальні інвестиції (незалежно від способу виконання робіт) ведеться на рахунку 15 «Капітальні інвестиції» за субрахунками.

51. Методи оцінки інвестиційних проектів та програм.

Оцінювання ризиків інвестиційних проектів та їх вплив на ризик підприємства в цілому є одним з найважливіших елементів при обґрунтуванні доцільності інвестицій. При цьому ризик може враховуватись різними способами:

1). коригування сподіваних доходів по проекту (коли у процесі розрахунку показників беруть до уваги різні можливі варіанти надходжень і здійснюються через показники математичного сподівання;

2). Коригування дисконтної ставки, яка приймається при розрахунку показників ефективності проекту.

На практиці для оцінки ризику інвестицій і прийняття інвестиційного рішення використовують два основні методи:

1. Аналіз та оцінка чутливості інвестиційного проекту. Цей метод дозволяє дати відповідь на питання, який вплив на показники ефективності проекту має зміна в певних межах окремого параметру ризику.

2. Аналіз та оцінка інвестиційного проекту з допомогою інвестиційного моделювання (корпоративної імітаційної моделі). Цей метод дозволяє визначити ефективність інвестиційних проектів з одночасним врахуванням ризиків спричинених такими факторами як високий рівень інфляції, структурної зміни в ціноутворенні, проблеми взаємних платежів і т.п.

Така модель відображає реальну діяльність фірми і прогнозує реальні потоки надходження по проекту в різні періоди часу, крім того цей метод дозволяє, по-перше, враховувати одночасно вплив всіх параметрів ризику і, по-друге, враховує вплив кореляції цих параметрів між собою.

52. Суть бюджетування. Види бюджетів.

В управлінському обліку поняттю план відповідає термін «бюджет». Бюджет — це кількісний план у грошовому вимірі, заздалегідь підготовлений і прийнятий до певного періоду часу, який зазвичай відображує заплановані на цей період величини доходів, витрат і капіталу, необхідні для досягнення запланованої мети. Тобто бюджет являє собою фінансовий план, який пояснює майбутні операції й оцінює очікуваний напрям дій для досягнення фінансових і оперативних цілей підприємства. Отже, бюджет можна вважати інструментом фінансового менеджменту. В свою чергу, процес підготовки окремих бюджетів на основі оцінки майбутніх результатів операцій за різними альтернативними рішеннями отримав назву бюджетування. Бюджети розробляються як в цілому для підприємства, так і для окремих структурних підрозділів або функціональних сфер діяльності суб’єкта господарювання. Тому бюджетування звичайно розглядають як двосторонній поток інформації:

• низхідний — визначення цілей та завдань для кожного підрозділу підприємства виходячи із загальних цілей;

• висхідний — інтеграція бюджетів окремих підрозділів у єдиний бюджет.

Таким чином, бюджетування — динамічний процес, який об’єднує цілі, плани, рішення для їх досягнення, а також оцінку їх виконання. Він є невід’ємною рисою ефективного фінансового планування, оскільки, за оцінками західних спеціалістів, підприємства, що не складають річні бюджети, втрачають за рік до 20 % своїх доходів.

Види бюджетів. Функціональні бюджети являють собою окремі складові зведеного бюджету, які стосуються відповідальності окремого менеджера.

Зведений бюджет — це узагальнюючий план роботи підприємства, який відображує майбутні операції всіх його підрозділів протягом бюджетного періоду. Його формат залежить від розміру підприємства та характеру його діяльності. Зведений бюджет — це деталізований план на майбутнє. Звичайно процес його формування здійснюється протягом шести місяців до початку бюджетного року.

Операційні бюджети являють собою сукупність бюджетів, які відображують доходи та витрати підприємства.

Фінансові бюджети — це сукупність бюджетів, які містять інформацію про заплановані грошові потоки та фінансовий стан підприємства.

Бюджет капітальних інвестицій відображує потреби підприємства у капітальних інвестиціях (модернізація існуючих та створення нових засобів праці) і величину коштів, необхідних для їх здійснення, який охоплює плани інвестицій в основні засоби або додаткові виробничі лінії

53. Гнучкі і фіксовані бюджети.

Для здійснення адекватного порівняння фактичних та бюджетних даних використовують гнучкий бюджет. Цей документ являє собою бюджет, складений на підставі запланованих даних про доходи і витрати підприємства для фактичного обсягу реалізації. З метою формування гнучкого бюджету переглядають заплановані дані й розробляють новий бюджет для того обсягу діяльності, який фактично був досягнутий за звітний період. Величина постійних витрат зазвичай залишається незмінною, а змінні витрати змінюються пропорційно зміні обсягу діяльності. Так, якщо фактичний рівень діяльності перевищує бюджетний, то частина витрат, яку відносять до змінних витрат, буде більше запланованої величини просто за рахунок зростання обсягу діяльності. Перевага такого підходу полягає в тому, що він дозволяє виключити вплив чинника обсягу діяльності, який може бути поза зоною контролю, і відповідальності менеджера конкретного підрозділу. Тому показники гнучкого бюджету придатні для подальшого порівняння їх з фактичними даними, а отримані у такий спосіб відхилення можна використовувати для визначення результативності й ефективності роботи підрозділу.

54. Складання та взаємоузгодження бюджетів.

Розглянемометодику складання зведеного бюджету. Етапи цього процесу подано на рис.11. Зазначена послідовність має певне логічне пояснення. Так, виокремлення першим кроком складання бюджету продажу пояснюється тим, що рівень виробництва, обсяги закупівлі запасів і величина операційних витрат безпосередньо визначаються обсягом реалізації.

Слід зазначити, що обов’язковою умовою бюджетування є поділ всіх витрат підприємства на змінну та постійну частину. Таке розмежування дасть змогу контролювати рівень витрат звітного періоду і зіставляти їх з фактичними даними.

55. Бюджетування через приріст, бюджетування "з нуля".

Бюджетування через прирощення— складання бюджетів на підставі фактичних результатів, досягнутих у попередньому періоді.

За такого підходу фактичні показники попереднього періоду коригують з урахуванням цінової та податкової політики держави та інших чинників.

Перевагою такого методу є простота, оскільки він не потребує значних витрат на розрахунки.

Завдяки цьому бюджетування через прирощення набуло значного практичного поширення. Але цей метод має суттєву ваду. Насамперед, у процесі бюджетування не аналізують ефективність витрат, а досягнуті результати автоматично переносять на наступний період.

У некомерційних організаціях такий підхід може призвести до того, що бюджетним центрам, які мають перевищення бюджету, можуть у наступному періоді надати додаткові ресурси, а підрозділам, які забезпечили економію коштів, навпаки, скоротять асигнування.

Бюджетування "з нуля" — це метод бюджетування, за якого менеджери щоразу мають обґрунтовувати заплановані витрати так, ніби діяльність здійснюється вперше.

Бюджетування "з нуля" вимагає від кожного бюджетного центру детального аналізу діяльності для виявлення неефективних операцій і вибору найвигідніших напрямів використання ресурсів.

На відміну від бюджетування через прирощення, цей метод дає змогу виявити проблеми і розв'язати їх на стадії планування. Водночас бюджетування "з нуля" — дорожчий підхід, оскільки потребує значних витрат часу та коштів.

56. Контроль за виконанням бюджетів та аналіз відхилень.

"Головна мета бюджету — допомога керівникові. Цифри, наведені в бюджеті, в деталях повідомляють його про поточні витрати підрозділу і дають змогу порівнювати їх із плановими. Бюджет також дає керівникові можливість порівнювати бюджетні цифри з відповідними цифрами за минулий місяць чи рік, розбити їх за видами витрат (заробітна плата, паливно-мастильні матеріали тощо).

Складений бюджет відображає показники, що їх має досягти підприємство. Проте в процесі господарської діяльності можуть виникати відхилення.

Відхилення— це різниця між бюджетними й фактичними показниками. Для своєчасного виявлення відхилень і відповідного реагування на них здійснюють бюджетний контроль.

Бюджетний контроль— процес зіставлення фактичних результатів з бюджетними, аналізу відхилень та внесення необхідних корективів.

Бюджетний контроль здійснюють за допомогою звіту про виконання бюджету, який складається бухгалтером-аналітиком і надається менеджерові, котрий відповідає за прийняття відповідних рішень.

Звіт про виконання — це звіт, що містить порівняння запланованих і фактичних показників і розрахунок відхилень із зазначенням їх причин.

57. Поняття центрів відповідальності, їх класифікація.

Насамперед, треба усвідомити, що облік за центрами відповідальності — це така облікова система, яка забезпечує відображення, накопичення, аналіз і надання інформації про витрати та результати по підрозділах підприємства з метою контролю і оцінки їх діяльності. Центри відповідальності організуються шляхом делегування відповідним підрозділом підприємства певних повноважень і відповідальності.

58. Облік за центрами відповідальності.

У цьому зв’язку розрізняють такі типи центрів відповідальності:

1. Центр витрат, керівник якого відповідає (контролює) тільки витрати підрозділу.

2. Центр прибутку, керівник якого відповідає (контролює) не тільки витрати, а й доходи підрозділу.

3. Центр інвестицій, керівник якого відповідає (контролює) як витрати і доходи, так і інвестиції у власні активи.

Основними принципами організації системи обліку за центрами відповідальності є:

• визначення контрольованих статей витрат і доходів за умови, що менеджер (керівник) повинен відповідати тільки за ті витрати і доходи, які він може контролювати і на величину яких може впливати;

• персоніфікація облікових документів, тобто зазначення в документах керівника, який відповідає за конкретні статті витрат і доходів;

• обов’язок керівника центру складати кошториси (бюджети) на певний період і подавати звітність про фактичні витрати та результати в розрізі цих кошторисів (бюджетів).

Така звітність має відповідати певним вимогам:

• бути оперативною;

• містити інформацію про відхилення від плану (кошторису);

• зміст звітності має відповідати можливостям керівника приймати рішення в конкретній сфері діяльності.

59. Облік відповідальності на основі стандартних витрат.

Кожне підприємство має власну організаційну структуру, яка визначається наявністю та взаємодією його підрозділів.

Підрозділи підприємства виконують різні функції і можуть мати різну назву: цехи, відділи, служби, департаменти, секції, відділення тощо.

Ці підрозділи очолюють керівники (менеджери, завідувачі), які відповідають за їхню роботу.

У невеличких підприємствах нерідко одна й та сама особа (власник або головний менеджер) здійснює управління господарською діяльністю і приймає важливі рішення.

Але здатність людини керувати має певні обмеження. Тому в разі зростання масштабів бізнесу й ускладнення його структури виникає необхідність розподілити повноваження з прийняття рішеннь між різними рівнями управління.

Наприклад, власник невеличкої крамнички може самостійно управляти її роботою. Однак ставши власником кількох магазинів, розташованих у різних районах, він буде змушений призначити менеджерів і надати їм право самостійно приймати певні рішення.

Делегування повноважень з прийняття рішень означає децентралізацію управління.

Децентралізація управління має певні переваги і вади.

Перевагами децентралізації є: можливість вищого керівництва зосередитися на глобальних стратегічних проблемах і рішеннях; оперативне прийняття рішень на відповідних рівнях управління; рішення приймаються тими менеджерами, які найглибше розуміються на суті проблеми; менеджери набувають досвіду управління, що дає їм змогу з часом посісти вирішальні посади у керівництві тощо.

Вадами децентралізації є: ускладнення процесу координації діяльності; можливість появи нездорової внутрішньої конкуренції; збільшення витрат на утримання обслуговуючого персоналу тощо.

Як свідчить зарубіжний досвід, у великих фірмах, щоб уникнути небезпеки втратити контроль, вище керівництво намагається якомога глибше контролювати рішення менеджерів нижчого рівня, не підміняючи водночас їхньої функції приймати рішення.

Отримання менеджером права самостійно приймати рішення означає водночас і відповідальність за його наслідки. Тому підрозділ, очолюваний керівником, який несе відповідальність за результати його діяльності, дістав назву "центр відповідальності".

60. Класифікація та контроль відхилень.

Аналіз відхилень має відповідати на два питання:

  • яка різниця між фактичними та стандартними витратами;
  • чому виникла ця різниця.

На практиці дуже мало компаній застосовують повне або часткове документування відхилень від стандартів. Це пояснюється тим, що головний акцент зроблено безпосередньо на контроль стандартів на рівні центрів відповідальності. Перед особами, шо відповідають за витрачання ресурсів, стоїть завдання не документувати відхилення, а своєчасно реагувати на них.

Тому відхилення від стандартів звичайно виявляють наприкінці місяця розрахунковим шляхом і відображають у звітах за центрами відповідальності із зазначенням причин виникнення їх. Розрахунок відхилення здійснюють для окремих статей витрат з визначенням чинників, які зумовили ці відхилення.

Список використаної літератури

1. Голов С. Управлінський облік : Підручник/ Сергій Голов,. -К.: Лібра, 2003. -703 с.

2. Лень В. Управлінський облік : Навчальний посібник/ Василь Лень,. -К.: Знання-Прес, 2003. -287 с.

3. Пушкар М. Управлінський облік : Навч. посіб. для студ. вуз./ Михайло Семенович Пушкарь,; Михайло Пушкар. -3-є вид., стер.. -Тернопіль: Карт-бланш, 1997. -163 с.