Вступ.

1. Начала і джерела вивчення української управлінської думки.

2. Розвиток управлінської думки в Україні до середини XIX ст.

3. Раціоналізація поміщицького господарства другої половини XVIII — першої половини XIX ст.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Початок вивчення власне української управлінської думки і практики припадає на кінець XVIII — початок XIX ст. і пов'язаний з працями відомих українських учених-економістів М. А. Балудянського, В. Н. Каразіна, А. Самборського, М. Ліванова, П. І. Прокоповича та ін. Проте таке вивчення не становило якогось спеціального наукового напряму, що було типовим і для інших країн світу. У той період управління ще не існувало як окрема, відособлена від інших, галузь знань, хоча усвідомлення потреби в такій науці поряд з економічною теорією посилювалося. Зокрема, це виявлялося у висвітленні проблем управління в складі інших наук — історії, права, політики, філософії та ін. Деякі питання управління відбиті в описах окремих українських губерній і волостей першої половини — середини XIX ст.

Стосовно України до сказаного вище додається ще одна важлива обставина: відсутність на той період своєї державності. Останнє стало причиною тих наслідків, що мали місце в галузі вивчення питань управління виробництвом.

Першим було те, що дослідження українських учених із питань управління були лише складовою частиною управлінської думки інших націй. Інакше кажучи, минуле українського управління тривалий час розглядалося як історія становлення і розвитку управління в Росії, Австро-Угорщині або в Польщі. До речі, це стосується і таких сфер українського наукового знання, як право, філософія, соціологія та ін.

Другим наслідком було те, що українські вчені певною мірою враховували підневільне положення України в складі Російської імперії, відбивали його при дослідженні економічних проблем, у тому числі питань управління, виявляли чималий інтерес до української економічної дійсності. Ця тенденція суперечила зазначеному вище. Світоглядний і теоретичний фундамент під неї був підведений лише на початку XX ст., коли М. Грушевський висунув положення про окремий від російського перебіг історичного розвитку кожного зі східнослов'янських народів. Відтак була створена можливість і для спеціального вивчення історії управління в Україні. Проте фактично до 1917 р. ця можливість не була використана.

1. Начала і джерела вивчення української управлінської думки

Управлінська думка в Україні має тривалішу історію, ніж звичайно заведено вважати. Як правило, її традиційно починають вивчати з Київської Русі або навіть пізніших часів. Проте насправді початок цієї історії пов'язаний ще з періодом дослов'янського поселення. Давнє населення етнічних територій теперішньої України вже мало певні господарські й управлінські уявлення. Як і в багатьох інших народів світу, тривалий час вони існували спочатку на рівні практики, а згодом — мистецтва, тобто у вигляді сформульованих правил, порад щодо ведення економіки, не завжди при цьому письмово зафіксованих. У контексті розвитку античної культури виділяються, зокрема, філософські, економічні, управлінські погляди скіфського мислителя Анахарзіса. Проте через обмеженість писемних джерел тих років управлінські погляди давнього населення України ще не стали предметом спеціального фундаментального дослідження.

Цього не можна сказати про Україну княжого періоду (Київська держава IX—XIII ст. і Галицько-Волинська держава XIII—XIV ст.). Джерелами знань про управлінську думку того періоду є численні писемні пам'ятки: акти, документи, реєстри, хроніка, кодекси правил, опис різноманітних літературних творів. Проте основними джерелами історії княжої України є все ж літописи, що збереглися до наших часів у вигляді літописних кодексів. Найважливіші з них: Іпатіївський кодекс, що з'явився приблизно в 1425 р. і названий на честь костромського Іпатіївського монастиря в північній Росії, і Лаврентіївський кодекс, названий іменем писаря, ченця Лаврентія, який упорядкував (описав) його в Суздалі близько 1377 р.

У Лаврентіївському кодексі наведена найдавніша (іншими словами, вступна) частина літопису "Повість временних літ" києво-печерського ченця Нестора, написана ним приблизно в 1110 р. і присвячена питанням "откуда есть пошла Руская земля, кто в Киеве нача первее княжити, и откуда Руская земля стала єсть". Назва ця, хоча і з деякими відмінностями, повторюється в інших кодексах і компіляціях.

Літописи містять не тільки хроніку подій тих днів, а й низку інших пам'яток: актів (міжнародні договори, зокрема із Візантією; княжі грамоти та ін.), літературних творів (наприклад "Повчання" Володимира Мономаха), правових кодексів (наприклад "Руська правда").

Про останню варто розповісти докладніше. За назвою "Руська правда" криється цілий комплекс юридичних документів XI—XII ст., що відбив складність соціального життя Київської держави та його еволюцію. Цей комплекс завдяки зусиллям учених різних років, розчленовується таким чином:

1. Найдавніша Правда, або Правда Ярослава 1015— 1016 рр.

2. Доповнення до Правди Ярослава: "Статут мостників", "Покон видний" (положення про збирання судових штрафів).

3. Правда Ярославичів (Правда Руської землі). Затверджена синами Ярослава Мудрого — Ізяславом, Святославом і Всеволодом близько 1072 р.

4. Устав Володимира Мономаха 1113 р.

5. Велика Руська Правда. Приблизно 1120—1130 pp. Окремі розділи цих основних юридичних документів з'являлися у зв'язку з тими або іншими соціальними конфліктами і включалися в існуючий текст. Тому "Руська Правда"—не всеосяжний текст і не застиглий звід законів, а ціла серія юридичних положень різних періодів, що відбили еволюцію життя Руської держави. Основна тенденція цієї еволюції полягала в тому, що від княжого доменіального закону "Правда" поступово розросталася, перетворюючись у збірник норм феодального права взагалі, яке охороняло не тільки володіння князя, а й будь-якого "пана". Крім літописів, багато історичних матеріалів дають нам усілякі літературні пам'ятки — як церковно-агнографічні (наприклад, "Слово про Закон і Благодать" київського митрополита Іларіона, життєві твори Якова Мниха і Нестора "Києво-Печерський патерик", "Ходіння" ігумена Данила та ін.), так і світські (зокрема, "Слово о полку Ігоревім"). В історії Галицько-Волинської держави є автентичні акти і документи (зокрема, грамоти галицько-волинських князів XIV ст.). Разом із безпосередньо історичними відомостями літературні твори, як і різноманітні документальні матеріали, являють собою неоціненне джерело для вивчення історії господарства України, її економічної й управлінської думки[7, c. 56-59].

Носієм економічної й управлінської політики, законодавства, адміністрації, судочинства була державна влада на чолі з князем. Основні функції княжої влади досить широкі. Ось, наприклад, як описував їх відомий дослідник Київської Русі академік Б. Д. Греков: "Князь повинен був княжити і володіти… він думав про земський устрій, про раті, про земський статут; керманич на війні, він був суддею в мирний час; він карав злочинців, його двір — місце суду; його слуги — виконавці судових вироків… будь-який новий закон виходив від нього… князь збирає данину, розпоряджається нею".

Військові функції — один з найважливіших обов'язків княжої влади. Князь зі своєю дружиною відповідав за організацію оборони князівства, утримання дружини, будівництво відповідних оборонних укріплень. Своєю владою він міг розпочати війну, оголосити похід, підписати союз, ухвалити угоду. Крім княжої дружини, в більшості походів брали участь і широкі верстви населення, наприклад дорослі чоловіки з міст і сіл. На відміну від дружини — постійного військового формування на службі в князя — більші військові формування називалися "воі".

Здійснення адміністративних функцій також було найважливішим обов'язком князя. При цьому князь виконував їх безпосередньо, тобто особисто, й опосередковано — через усіляких урядників. Приміром, урядниками князя були тисячники. Можна припустити, що тисячник — це начальник тисячі, так само як соцький (сотник) — начальник сотні, а десятник—десятки. Згодом, вважає дослідник О. Терлецький, "ця військова організація тісно пов’язувалася з територією, так що тисяча означала найбільшу територію, а десятка — найменшу". Часто деякі території (наприклад села) підпорядковувалися безпосередньо князю, перетворюючись у його особисте майно, яким він міг розпоряджатися як завгодно: продати, поміняти, передати в спадщину.

Князь мав право укладати міжнародні договори і фактично особисто здійснював дипломатичну діяльність. Він також видавав закони й особисто або за допомогою встановлених ним судових органів, тобто представників княжої влади, виконував судові функції. Як правило, половина судового мита ("кари"), що мусив заплатити винний, надходила до скарбниці князя.

На чолі княжого двору часто був "двірський", або "дворецький", а обслуговували господарство ключники, або тіуни (тівуни). Існувало кілька категорій тіунів, наприклад "огнимний", що завідував двором князя, "конюшний" — управляв стійлами і табунами коней князя, "під’їзний"—збирав для князя податки, податі, оброк. Роботами в княжому дворі керували два старости: сільський спостерігав за робочим людом подвір'я, а ратайний (від слова "ратай" — хлібороб) — за господарством, нивами.

Вивчаючи практику управління й організацію захисту княжого двору, важливо мати уявлення про становище в суспільстві різноманітних верств оточення князя. Вищим прошарком (класом) була княжа дружина, що, у свою чергу, поділялася на старшу — княжих чоловіків (бояр) і молодшу — отроків, слуг. Як правило, старші дружинники були радниками князя і нерідко входили до складу так званої боярської думи. Проте часто, особливо під час обговорення господарських питань, князь радився не тільки з нею, а й з молодшими дружинниками.

У початковий період існування Київської Русі княжа дружина цілком перебувала на утриманні княжого двору і не брала активної участі в економічному житті. Проте згодом деякі дружинники, крім виконання своїх військових і адміністративних обов'язків, займалися безпосередньо господарськими справами й управлінням (від князя вони одержували земельні наділи на тимчасове або так зване "вічне володіння"), а також торгівлею, зокрема зовнішньою. Саме на XI ст. припадає зростання княжого господарства і його ролі в економіці Київської Русі, зростання міст і міського населення, боярського землеволодіння і торгівлі.

Активну участь у формуванні економічної й управлінської політики брала також церква. Вона мала досить великі землеволодіння, розвинуте ремісниче виробництво і вела торгівлю. З часу введення на Русі християнства церква була автономною одиницею, підпорядкованою царградському патріарху. Княжа влада матеріально допомагала церкві, але в церковне самоврядування безпосередньо не втручалася[3, c. 22-24].

Отже, соціальна структура вищих верств населення і суспільний устрій Київської Русі ґрунтувалися на трьох основних видах землеволодіння: княжому, боярському і церковному (монастирському). На цих видах власності на землю затверджувалися форми господарювання, а також: управління ними. У цьому зв'язку розглянемо становище безпосередніх виробників і управління на рівні вотчинного і помісного господарства.

Існування і розвиток вотчинного і помісного господарств неможливі без використання економічно залежних верств населення. Населення в Київській Русі, як і в Західній Європі, поділялося на вільне і невільне.

До економічно залежних верств населення в Київської Русі належали: рядовичі, закупи і холопи. Рядовичі — люди, що служили феодалам за рядом (договором). Вони були підпорядковані тіунам і ратайним старостам і управляли окремими видами виробництва. Положення закупів визначалося залежністю від феодала, пов'язаною лише з необхідністю повернення йому того або іншого виду позики.

Холопи, або челядь, — це люди, що цілком залежали від феодала, тобто раби. "Руська правда" (статті 110—121 Троїцького списку) докладно висвітлює питання рабства. Рабство могло бути тимчасовим (наприклад, для військовополонених, які викуповувалися за певну суму грошей), повним ("обельним", тобто вічним), неповним, що ґрунтувалося на договорі купівлі-продажу. Умови, за яких вільна людина ставала рабом, були такі: 1) якщо вільна особа добровільно продає себе за певну плату; 2) якщо вона одружується з "робою" (невільною жінкою) без попереднього договору з власником "роби" про збереження для себе особистої свободи; 3) якщо йде на службу тіуном або ключником, не визначивши умови і не уклавши угоду, що гарантують особисту свободу.

Окремі статті "Руської Правди" передбачали також можливість перетворення боржника в раба за умови невиплати ним свого боргу. Тут же визначалися відповідальність за надання допомоги збіглому холопу і винагорода за спійманого втікача. Власник відповідав за гроші, узяті його холопом у кого-небудь у борг обманом або в кредит, якщо холопу дозволялося торгувати; він також мав право на "товар", добутий його збіглим холопом. Незважаючи нате, що рабство (холопство) у Київської Русі, як і в інших країнах, не дістало суспільного осуду, її економічна політика і законодавство намагалися обмежити, не допустити зростання кількості рабів. Причиною цього був розвиток ринкових відносин, усвідомлення вищої продуктивності праці вільних людей порівняно з рабською працею. Крім того, після прийняття християнства церковні діячі активно боролися за скасування рабовласництва, погрожуючи власникам рабів покаранням на тому світі за їхню "ярість на раби".

Найчисленнішою верствою населення Київської держави було селянство, що в історичних джерелах називалося смердами. Вивчення суспільного устрою в Київської Русі, у тому числі й управління, нерозривно пов'язано з питаннями стану і становища смердів.

Дослідники відзначають насамперед те, що назва "смерди" має широке і вузьке значення. У широкому розумінні — це представники всіх верств населення, за винятком князя. У вузькому — це селяни або, точніше, вільні хлібороби, що працювали на своїй землі, своїми засобами виробництва і тягловою силою. "Руська Правда" розглядає смердів як повноправних юридичних осіб, за якими зберігалася недоторканність особи і майна, передача спадщини тощо. Отже, з погляду організації управління господарством можна говорити про два рівні: нижчий —управління смердами власним господарством і вищий — княже керування, якому підпорядковувалися всі верстви населення, у тому числі й смерди.

Ці рівні відповідали існуючим формам землеволодіння, і зміна їх впливала на управління. Так, розвиток великих форм землеволодіння — княжого, боярського і церковного — почався з XI ст. і був пов'язаний як з економічними, так і політичними причинами. Серед економічних — необхідність збільшення виробництва сільськогосподарських продуктів для задоволення потреб сільського і зростаючого міського населення, державних потреб (утримання дружини), зовнішньої торгівлі. До політичних причин належить дедалі більший тиск кочівників на степові райони, княжі міжусобиці і пов'язані з ними економічні наслідки: руйнація господарств, переселення селян у безпечніші місця, зменшення дрібних і відповідно зростання великих форм землеволодіння, перетворення частини вільних хліборобів у найману робочу силу тощо. Все це, природно, вело до ускладнення управління виробництвом на мікрорівні, посилювало увагу до державного управління, спрямовану на зміцнення великого і світського, і церковного (монастирського) господарств.

Звернемо увагу також на те, що в Київській державі існувало понад сто міст, які розвивалися, незважаючи на часті руйнації, викликані війнами й міжусобицями. Досить розвинутим був поділ праці, що виражався насамперед у відокремленні ремесла і торгівлі від сільського господарства, диференціації міського населення. Відповідно розвивалося й управління не тільки сільськогосподарським, а й ремісничим виробництвом, а також торгівлею.

Йдеться, звичайно, не про спеціальне теоретичне розроблення питань управління. У кожній сфері громадського життя і виробництва, на кожному їхньому рівні виникали апробовані практикою відповідні поняття, уявлення, пропонувалися поради, як побудувати взаємовідносини керівника і підлеглих. Вони передавалися як по горизонталі, так і від покоління до покоління, фіксувалися в різноманітних писаннях. Прикладом може бути "Повчання" Володимира Мономаха (1053—1125), у якому фактично намальована ідеальна картина необхідного для країни управління підданими. Автор закликає своїх "дітей" до працьовитості, відповідальності, контролю за станом справ, самостійності, вивчення того, чого не знаєш. Дружину свою князь закликав до доброго ставлення до населення країни. Особлива увага відповідно до "Повчання" мала приділятися "гостям", оскільки вони понесуть по світу гарну або погану поголоску про країну.

"Повчання" містить також поради широкого соціального значення — "не забувати бідних, сиріт і вдів, не дозволяти сильним погубити людину". В іншому документі Володимира Мономаха, відомому Статуті 1113 p., виявляється зв'язок обмежень свавілля пана стосовно закупа з обмеженнями лихварства (установлення рівня відсотка). Вони свідчать про спроби державної (княжої) влади регулювати відносини між закупами та їхніми хазяями, а також лихварями та їхніми боржниками. Як бачимо, князі періоду Київської Русі визначали й обґрунтовували певні правила управління господарством, спрямовані на зміцнення пануючої в країні системи[5, c. 68-71].

2. Розвиток управлінської думки в Україні до середини XIX ст.

Наступний розвиток управлінської думки в Україні неможливо уявити у відриві від загальноросійської історії розвитку господарства й економічної теорії. Взаємопроникнення, збагачення культур народів, що входили в Російську імперію, було, є і залишиться відмітною рисою їхнього розвитку, перекреслити, забути, не врахувати який було б просто непростимо, короткозоро з позицій соціально-економічного прогресу цих народів. Свідченням цього є життя і діяльність багатьох представників української наукової думки, у тому числі економічної.

М. А. Балудянський (1769—1847) народився в Закарпатті. Для свого часу він здобув гарну освіту, закінчивши юридичний факультет Віденського університету. З 1789 р. працював професором в Академії Гросс-Вардейнс, а потім у Пештському університеті викладав політичну економію. У 1803 р. царський уряд запросив Балудянського на викладацьку роботу в Головний педагогічний інститут Санкт-Петербургу. У 1819 р. Інститут було перетворено в університет, і Балудянський став його першим ректором (1819—1821). Крім науково-викладацької діяльності, він багато і плідно працював і як державний чиновник.

Уперше в Російській імперії Балудянський опублікував нариси з історії економічних учень («Статистичний часопис» за 1806 і 1808 pp.). Системи економічних поглядів меркантилістів, фізіократів, А. Сміта викладалися ним у поєднанні з висвітленням господарського й управлінського механізмів, за допомогою яких передбачалося ці системи реалізувати на практиці.

Такий підхід відіграв, мабуть, вирішальну роль у тому, що Балудянський став одним з ідеологів і розроблювачів програм буржуазного реформування економічної системи в Росії. З його ім'ям пов'язані розроблення таких складових цього реформування, як план М. М. Сперанського ("План фінансів" на 1810 p.), реформа державних селян П. Д. Кисельова (1837— 1841 pp.), грошова реформа Є. Канкріна (1839—1843 pp.).

Основою меркантилістської, або комерційної, системи є накопичення грошей, що ототожнюються з багатством нації. Держава виступає в ролі батька великої сім'ї, що повинен кожному її члену визначити вид діяльності. Співвідношення економічних інтересів особи і держави має бути таким: "Громадянин повинен працювати не в тих промислах, де він одержує більший прибуток, а в тих, що дають державі більшу вигоду". Основним критерієм економічно ефективної діяльності в такій системі є сальдо торговельного балансу. Для держави вигідним є баланс при позитивному сальдо, що водночас свідчить про правильність комерційної політики.

Що стосується співвідношення галузей і сфер діяльності, то воно уявлялося таким: на першому місці перебуває зовнішня торгівля, на другому — внутрішня, далі йде мануфактура (промисловість) і, нарешті, сільське господарство. Критерієм такої градації галузей є їхня роль у збільшенні багатства нації (грошей). Держава у своїй політиці мусить цим керуватися, управляти як виробниками, так і споживачами[6, c. 39-42].

Незважаючи на визнання прогресивного значення меркантилістської системи, її ролі в накопиченні багатства суспільства, ставлення Балудянського до неї було, однак, негативним. Він засуджував політику меркантилізму, спрямовану на захоплення нових ринків і колоній, розв'язування війн. У дусі систем фізіократів і А. Сміта він підтримував значення етичних аспектів економічної політики, що ґрунтуються на "великодушності і любові до людини", виступав проти цехової замкнутості і регламентації меркантилізму, за свободу ринку і виробника, за надання простору для розвитку продуктивних сил суспільства. При цьому він критично ставився і до фізіократичного учення про продуктивну і непродуктивну працю. Як і А. Сміт, до продуктивної праці він відносив усі види праці в матеріальному виробництві й у цьому розумінні поділяв його погляди на суть багатства нації, вважаючи, що воно полягає в "накопиченні продуктів праці".

З погляду управління цікавими були думки вченого про організацію праці. Вони стосувалися трудових відносин, кваліфікації робітників, заробітної плати. Підкреслюючи стимулюючу роль останньої, Балудянський основи диференціації зарплати пов'язував із талантом, майстерністю, професіоналізмом окремих категорій працівників. Крім важливості цих ідей для організації управління виробництвом на мікрорівні, у кріпосній Російській імперії, де проблеми організації праці просто ігнорувалися, ідеї Балудянського будоражили суспільну думку, змушували замислюватися над майбутнім станом економіки, закликали до ліквідації кріпосного права.

Широкій громадськості В. Н. Каразін (1773—1842) відомий як засновник Харківського університету й ініціатор реформи освіти в Росії. Якучений-економіст він представляв погляди фізіократизму. З його ім'ям пов'язано становлення класичної теорії в Україні. Часовий лаг порівняно з більш розвинутими на той час країнами Заходу, де ці погляди вже ставали історією, змінюючись іншими, свідчив лише про запізнілий розвиток у Росії ідей і практики підприємництва. У різноманітних наукових концепціях переважали питання про шляхи соціально-економічного розвитку імперії, відтісняючи на задній план ті проблеми, що хвилювали західні країни, у тому числі й проблеми управління підприємницькою (ринкової) економікою.

В. Н. Каразін виявляв також інтерес до розроблення питання, що хвилювало лише представників неросійських народів, які входили до складу Російської імперії. Це питання про співвідношення в державному управлінні місцевих, національних і загальноімперських інтересів. Каразін поставив його вже в листі Олександрові І у березні 1801 р. У листі було викладено проект політико-економічної програми на весь час перебування Олександра І на престолі, план реформи "зверху вниз", яка б привела імперію від необмеженого абсолютизму до конституційної монархії і дала б можливість розвиватися капіталістичній ринковій економіці.

Уже на початку листа Каразін звертає увагу царя на унікальну багатонаціональність, різноплемінність, величезні розміри Російської імперії, розташованої на межі двох материків — Європи й Азії, імперіі, що "вміщує десять кліматів", незліченні племена та ін. Каразін радить монарху врахувати цю специфіку, розробити однаково обов'язкові і для влади, і для підлеглих закони з урахуванням "обставин народу, місцевого його становища", "його здібностей, звичаїв, релігії". До "ради мужів мудрих" при царі він рекомендує залучити не тільки тих, хто "щасливою долею вже поставлений біля нього, а й тих інших, голос яких із самих віддалених країв держави істину йому повідати може ".

Український учений не міг не звернути уваги на надмірно роздутий центральний державний апарат, на "юрбу жадібних чиновників", віддалених від місць і країв. Каразін гостро засуджував нерозумне, нераціональне, однобоке зосередження багатства і розкоші в столицях тоді, коли решта держави "ще являє собою халупи без дахів ".

Таким чином, з наведених вище положень ученого випливає висновок про необхідність поліпшення державного управління в Російській імперії, підкреслюється важливість урахування місцевих особливостей у його подальшому реформуванні. З ним Каразін пов'язував можливість зближення інтересів як різноманітних верств (класів) суспільства, так і народів і націй, його що населяють.

Реформування державного управління Каразін передбачав здійснити в межах монархії зі збереженням Російської імперії, включаючи в неї й Україну. Великі надії він покладав при цьому на те, що цар Олександр І використає "самовладу" для усунення "самовлади", "дасть нам нерушимі закони".

Вважаючи самодержавство непорушним у віках, основу спадкоємності влади царя Каразін бачив у дворянстві, що відіграє роль "жил" і "нервів" у державному організмі. Він рекомендував створити з представників дворянства думу дорадчого характеру у справах державного управління. Учений закликав Олександра І до вчинення "подвигу законотворчості".

Як відомо, цей заклик відіграв свою роль. Усунення "деспотизму уряду" цар вважав головною метою перетворень у суспільстві, здійснити які він мав намір за допомогою основних законів, що закріплюють нові принципи державної влади і гарантують внутрішній спокій і динамічний розвиток держави. Не дивно, що слово "закон" було вибито за вказівкою Олександра І на зворотному боці медалі, випущеної на честь його коронації[4, c. 124-127].

У творчій і практичній діяльності Каразіна проблеми управління на макро- і мікрорівнях тісно перепліталися. Зокрема, з необхідністю перебудови системи державного управління він пов'язував проблему шляхів вирішення центрального на той час селянського питання в Російській імперії. Залишаючись прихильником поміщицького і дворянського землекористування, Каразін перспективи його розвитку пов'язував із реформуванням управління господарством. Крім установлення "меж залежності" селян, обмеження поміщицького свавілля, наділення селян цивільними правами, Каразін вважав за необхідне надати селянам право власності на землю на основі приватного володіння (включаючи право її продажу і купівлі) і сплати щорічної грошової ренти.

У цьому зв'язку певний інтерес викликають ідеї Каразіна про самоврядування і його спроби впровадження їх у життя. У 1793 р. у селі Кручик на Харківщині він організував селянське самоврядування. Згодом Каразін запровадив його й у селі Анашкіно під Москвою, в маєтку своєї дружини. Органом самоврядування була дума, до складу якої входило двоє селян, а головою був Каразін. У разі потреби його заміняла довірена особа. Обов'язок писаря виконував один із письменних селян за призначенням голови. Діяльність думи здійснювалася відповідно до статуту, розробленого Каразіним.

Частина поміщицької землі, що залишалася після наділення селян земельними ділянками, мала оброблятися не примусово, а найманою працею. Обуржуазування при цьому поміщика-власника вело до поступового скасування кріпосної системи, перетворення феодально залежного селянина в орендаря. Отже, управлінська думка в Україні розвивалася паралельно з розвитком економічної теорії, відображаючи потреби практики реального господарювання й активно впливаючи на неї.

Видатну роль у становленні управлінської думки в Україні відіграла Києво-Могилянська академія. Заснована в 1632 р. митрополитом Петром Могилою, Академія тривалий час (аж до закриття її царським урядом у 1817 р.) була центром освіти й управлінської думки в Україні, а з часів царя Олексія Михайловича —і в Росії. Насамперед це пов'язано з високим рівнем викладання дисциплін з освіти й управління в галузі економіки й агрономії.

Глибоке вивчення в Академії античної філософії, зокрем філософії Платона й Аристотеля, давало її вихованцям тако> знання з економічної, у тому числі й управлінської, думки. Боні знали основні положення античної "ойкономіі", розробленої розвинутої Ксенофонтом і Аристотелем. Давньогрецькі "ойкономія" — це зведення думок і порад з управлінш садибою, рабовласницьким господарством, система правш їх організації. У ній подані перші спроби теоретичногс осмислення принципів організації й управлінню господарством, аналізу деяких економічних і управлінських категорій. Випускники Києво-Могилянської академії знали і канонічну політичну економію середньовіччя. Одночасно в Академії викладалися основи "сільської" і "домашньої" економіки. У результаті такої уваги до питань економіки управління Академія поставляла тодішній Росії не тільки українських епіскопів і просто освічених людей, а й добре підготовлених агрономів-організаторів і економістів, що залишили глибокий слід у розвитку агрономічної й економічної наук Східної Європи.

Серед випускників Києво-Могилянської академії насамперед відзначимо Андрія Самборського (1732—1815). Перебуваючи при російському посольстві в Лондоні, він доповнив знання, отримані в Академії, вивченням теорії і практики сільського господарства Англії. На той час відомим авторитетом в галузі англійського сільського господарства був Артур Юнг. Він відстоював і пропагував польове травосіяння і травопільну систему господарства. Самборський виклав основні положення науки Юнга у своїй праці "Опис практичного англійського землеробства" (1781). Він став прихильником "англійської системи", тобто системи великого інтенсивного сільського господарства.

Повернувшись із Лондона, Самборський став вихователем престолонаслідника Павла Петровича, а також учителем великих князів Олександра (пізніше — царя Олександра І) і Костянтина. Тому можна стверджувати про позитивний вплив поглядів українського економіста на формування політики освіченого абсолютизму в першому десятиріччі XIX ст.

Деякий час перебував в Англії також вихованець Києво-Могилянської академії Михайло Ліванов (1751—1800). Як і Самборський, він на місці вивчав тодішню англійську літературу і досвід ведення сільського господарства. Ліванов написав і видав три книги, присвячені проблемам організації сільського господарства: "Наставляння до умоглядного і діловодного землеробства" (1786), "Керівництво до розведення і поправлення домашньої худоби" (1794), "Про землеробство, скотарство і птахівництво" (1789). В останній праці викладалися положення книги "економіста-експериментатора" Йогана Христіана Шуберта фон Клеєнфельда.

М. Ліванов був одним із перших дослідників грунтів і умов хліборобства в Степовій Україні. У 1799 р. він заснував першу в Україні сільськогосподарську школу поблизу м. Миколаєва. Відомо також, що Потьомкін, думаючи створювати Екатеринославский університет, мав намір запросити на передбачувану в ньому кафедру агрономії М. Ліванова.

До випускників Києво-Могилянської академії належала ще плеяда вчених і агрономів-організаторів сільського господарства. Серед них — Іван Комов, котрий після закінчення Академії вивчав в Англії сільське господарство і потім видав підручник "Про землеробство" (1788). У ньому автор розвивав основи загального і спеціального хліборобства і, зокрема, вміло пропагував сівозміну. Його перу належить також книга "Про землеробські знаряддя" (1785). Завдяки діяльності випускників Києво-Могилянської академії в Україні склалися агрономічні центри: Батуринський, Харківський, Ніжинський, Миколаївський та ін.

Оцінюючи роль і значення Академії у сфері домоведення, відомий російський економіст-аграрник, професор А. Чаянов відзначав, що вона "дала нам у XVIII ст. чимало вчителів агрономії''. За його словами, Самборський, Ліванов, Комов представляли так звану англійську систему, частково описуючи англійське хліборобство, а ще більше відображаючи вплив німця фон Клеєнфельда.

Ціла група вихованців Києво-Могилянської академії, що стали професорами, агрономами, організаторами сільського господарства, справді підготували цінні праці. Все це дало змогу заснувати в Московському університеті кафедру "мінералогії і сільського домоведення", на яку для читання курсу "Сільське домоведення" був запрошений також києво-могилянець Антон Прокопович-Антонський[1, c. 32-35].

Серед діячів у сфері прикладної сільської економіки першої половини XIX ст. виділявся відомий український бджоляр, винахідник розбірного рамкового вулика і власної (української) рамки П. І. Прокопович (1775—1850). У 1828 р. він відкрив у селі Пальчики недалеко від Батуріна першу в Східній Європі школу бджільництва з дворічним теоретико-практичним курсом навчання. Школа функціонувала 51 рік. Про досягнення Прокоповича як спеціаліста й організатора бджільництва знали не тільки в Україні, а й у Росії. Більше того, учні Прокоповича описали його методику ведення пасіки і конструкцію вуликів у публікаціях у Франції і Німеччині.

3. Раціоналізація поміщицького господарства другої половини XVIII — першої половини XIX ст.

Розвиток української економіки в складі Російської імперії в другій половині XVIII ст. характеризується кількома тенденціями. З одного боку, на макро- і мікрорівнях застосовувалися заходи щодо зміцнення дворянського землеволодіння і поліпшення господарювання. Продовжувалося щедре роздавання земель і селян поміщикам. Наприкінці століття кріпосні були прирівняні до нерухомої власності поміщиків. Кріпосництво залишалося абсолютно недоторканним. Указ 1803 р. про вільних хліборобів не мав вагомого значення або наслідків і не вніс істотних змін у кріпосництво.

З іншого боку, відбувався процес розкладу кріпосної системи господарства. Він виявлявся в зростанні промисловості і торгівлі, розширенні застосування вільнонайманої праці і машин у промисловості, у розвитку товарно-грошових відносин у поміщицькому і селянському господарствах, зростанні частки буржуазної власності в різних галузях економіки. Значний вплив на ці процеси мало поглиблення суспільного поділу праці. Таким чином, відбувалося переплетіння двох суперечливих тенденцій у розвитку господарства, що відображалося і в економічній літературі, і в економічній політиці.

Водночас неможливо мати правильне уявлення про розвиток української економіки й управлінської думки у XVIII ст., не враховуючи його специфіки, зокрема, того факту, що цей розвиток відбувався у складі Російської імперії. Цариця Катерина II (1729—1796), що сиділа на російському троні майже всю другу половину XVIII ст. (із 1762 по 1796), з самого початку виявилася затятою прихильницею політики централізації і русифікації всіх земель імперії, у тому числі й України. У 1764 р. вона змусила гетьмана України Кирила Розумовського "добровільно" відмовитися від гетьманського звання. На місце гетьмана прийшла Малоросійська колегія з чотирьох українців і чотирьох росіян на чолі з президентом графом Петром Румянцевим.

Ліквідація гетьманату викликала в Україні опір. Відображенням його стали накази українських депутатів комісії з упорядкування "Нового уложення" (1767). У них висловлювалося бажання залишатися в складі Великоросійської держави зі збереженням тих прав і свобод, що існували при Богданові Хмельницькому.

Проте в 1775 р. була знищена Запорозька Січ, а через кілька років і сама Гетьманщина. У 1781 р. був ліквідований полковий адміністративний устрій України. Водночас створюються три губернії: Київська, Чернігівська і Новгород-Сіверська, що були об'єднані в одне Малоросійське генерал-губернаторство.

У 1783 р. значна кількість раніше вільного селянського населення України остаточно прикріплюється до землі, і на нього поширюється російський режим повного покріпачення.

У тому ж році жертвою російської нівеляційної політики стало і козацьке військо. Козацькі полки були перетворені в 10 карабінерських полків із шестирічним терміном служби. На підставі "Жалуваної грамоти" 1785 р. українська шляхта набувала прав російського дворянства разом із проголошенням шляхетських свобод, прав самоврядування, корпоративних організацій тощо.

У першій половині XIX ст. процес централізації продовжувався. У 1831 —1835 pp. у містах України скасовується Магдебурзьке право, зокрема давнє самоврядування Києва. Повіти перейменовуються в "уїзди", департаменти генерального суду — в цивільні і каральні палати, маршалки — у предводителів дворянства. У 1842 р. ліквідовується судочинство, здійснюване за Литовським Статутом[2, c. 134-137].

Таким чином, у другій половині XVIII — першій половині XIX ст. царський уряд знищив майже всі ознаки самобутності державного ладу України, ліквідувавши автономію Гетьманщини, її права, вільності і привілеї. Україна перестала існувати як окрема держава. Вона була перетворена в російську провінцію із системою управління за російським зразком. Безумовно, національна українська управлінська думка, як і практика управління, суперечили загальноімперській і, по суті, були принесені в жертву останнім.

До 60-х років XIX ст. не відбулося жодних принципових змін у діях двох зазначених вище протилежних тенденцій у розвитку української економіки. Водночас варто звернути увагу на раціоналізацію поміщицького господарства, пов'язаного з розвитком капіталістичних відносин у надрах попередньої (тобто феодальної) системи. Насамперед потреби експорту сільськогосподарської продукції, особливо пшениці і жита, змушували українських поміщиків інтенсифікувати виробництво, переходити до удосконаленого типу господарства. Трипільна система землеробства поступово замінювалася системою сівозмін, що доповнювалася введенням різноманітних удосконалених знарядь обробітку землі. Одночасно "освічені поміщики" здійснювали і селекцію зернових культур, оскільки досвід переконував їх у тому, що з її допомогою можна досягти значно більшої врожайності.

Раціоналізація поміщицького господарства тісно пов'язана з упровадженням машин. У 30-х роках ставлення поміщиків до машин було стриманим, тому їх доводилося переконувати у вигоді застосування машин, їхніх перевагах тощо. У 40-х роках поміщики вже охоче застосовували машини. Проте їх впровадження стримувалося дорожнечею машин і браком коштів. Тому на місцях стали удосконалювати наявні знаряддя обробітку землі і збирання врожаю. З урахуванням українських умов були поліпшені плуг Сакса, закордонні сільгоспмашини систем Фло, Калло, Клейтона, кінні косарки і грабарки Шміта і Говарда, суффольські і норфольські грабарки тощо. Відмирає ручний обмолот зерна, удосконалюється його зберігання. Все це сприяло розвитку сільськогосподарського машинобудування, відкриттю заводів з виробництва сільськогосподарських машин у Кременчуці, Одесі, Луганську й інших містах України.

Упровадження машин у сільському господарстві України відповідало інтересам селян, оскільки воно звільняло їх від кріпосної праці і сприяло осіданню на своїй землі. Зі свого боку, поміщик часто також віддавав перевагу машині, що обходилася дешевше праці селянина і підвищувала її продуктивність. Більш раціональним було мати мінімум кріпосних, а більше машин. Таким чином, раціоналізація поміщицького господарства, зокрема впровадження машин, сприяла скасуванню кріпосного права і заміні його вільнонайманими працівниками. Подібний процес спостерігався і в промисловому виробництві. Одночасно принципові зміни відбувалися в управлінні виробництвом.

Щоправда, розглядаючи раціоналізацію поміщицького господарства в цей період, не можна не враховувати, що загального поширення вона не набула. Безплатна праця кріпосного призводила до того, що від поміщика не вимагалося хоча б елементарних розрахунків ефективності управління й управлінської ініціативи. Показником багатства поміщицького господарства залишалося число кріпосних душ, а не продуктивність їхньої праці і продуктивність землі.

Тому можна зробити висновок, що раціоналізація поміщицького господарства і пов'язане з нею удосконалення управління справді мали місце в Російській імперії в першій половині XIX ст. Проте вони відбувалися в умовах кризи все ще панівної феодальної економічної системи і тому виявлялися скоріше як тенденція, утверджуючись із труднощами і суперечностями.

Аналогічна ситуація склалася і в промисловому виробництві, зокрема на кріпосній фабриці, що була складовою частиною феодальної економіки. На думку відомого сучасного російського вченого Г. X. Попова, коли ручну працю почали заміняти машини, власник такої фабрики опинився в складному становищі. Він: 1) повинен був зберегти число кріпосних, записаних за фабрикою; 2) не міг переводити їх на інше підприємство; 3) не мав права звільняти кріпосних, якщо вони ставали непотрібними після впровадження машин; 4) не мав права змінювати характер виробництва, скорочувати його тощо. Безперечно, все це гальмувало впровадження машин у промислове виробництво. По суті, кріпосне право або виключало звільнення робітників фабрики, або робило їх витратними для фабриканта (промисловця)[1, c. 43-46].

Висновки

У цілому в економічній думці першої половини XIX ст. із питань управління поміщицьким господарством існувало два напрями. Представники першого, панівного, зосередили увагу лише на проблемах інтенсифікації кріпосної праці. Вона не потребувала вкладення нових капіталів у виробництво, переходу до більш досконалої агрокультури, сільськогосподарської техніки тощо. Рутинні основи поміщицького господарства, права його власника не зачіпалися. Управління виробництвом зводилося лише до контролю над працею належного йому працівника.

Представники другого напряму акцентували увагу на раціоналізації поміщицького господарства шляхом пропаганди агрономічних знань, упровадження нових сільськогосподарських машин, удосконалення управління господарством тощо. Проте реалізація цієї програми наштовхувалася на консерватизм більшості дворянства, відсутність необхідних капіталів. До того ж прихильники другого напряму, як і першого, не порушували питання про передачу у власність селян оброблюваної землі, ліквідацію феодальної монархії.

Таким чином, незважаючи на відмінності напрямів, для вчених і громадських діячів першої половини минулого століття основними питаннями були — кріпосне право, феодальна організація і управління господарством, ставлення до них, реформування господарства. Ситуація радикально змінилася після реформи 1861 р. У центр уваги передової економічної думки були висунуті інші питання. Ними стали: подолання відставання в економічному і соціально-політичному розвиткові від головних капіталістичних держав Заходу, індустріалізація і впровадження досягнень технічного прогресу в усі галузі народного господарства, підвищення продуктивності сільськогосподарського і промислового виробництва, обмеження негативного впливу царської бюрократії на суспільно-економічне життя, подальший розвиток підприємницької ринкової економіки. З усім цим пов'язаний і якісно новий, інтенсивний розвиток не тільки загальної економічної теорії, а й управлінської думки в Україні.

Список використаної літератури

1. Кредісов А. Історія вчень менеджменту: Підручник для вищих навч. заклад./ Анатолій Кредісов,. — К.: Знання України, 2001. — 300 с.
2. Мартиненко М. Основи менеджменту: Підручник/ Микола Мартиненко,. -К.: Каравела, 2005. -494 с.
3. Наука управляти: з історії менеджменту: Хрестоматія: Навч. посібник для студ. економ. вузів і фак.: Пер. з рос./ Упоряд. та передм. І.О.Слєпов. — К.: Либідь, 1993. — 303 с.
4. Осовська Г. Основи менеджменту: Підручник/ Галина Осовська, Олег Осовський,. — 3-е вид., перероб. и доп.. — К.: Кондор, 2006. – 661 с.
5. Пушкар Р. Менеджмент: теорія та практика : Підручник/ Роман Пушкар, Наталія Тарнавська,; М-во освіти і науки України, Терноп. акад. нар. госп.. -Тернопіль: Карт-бланш, 2003. -486 с.
6. Росовецкий С. Очерки истории отечественного менеджмента (Х — начало ХVII в.): науково-популярна література/ Станислав Росовецкий,; МАУП. — К., 2002. — 159 с.
7. Рудінська О. Менеджмент : Посібник/ Олена Рудінська, Світлана Яроміч, Ірина Молоткова, ; М-во освіти і науки України, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. Економіко-правовий фак-т, Регіональний ін-т держ. управління. -К.: Ельга Ніка-Центр, 2002. -334 с.