ВСТУП

Актуальнiсть теми дослiдження. Освiта – це та категорiя iснування людини як iндивiда, яка визначає її рiвень розвитку та є загальнонацiональним прiоритетом будь-якої країни свiту. Науково-технiчний прогрес, докорiннi змiни у всiх сферах життєдiяльностi нашого суспiльства – все це сьогоднi є реалiями нашого життя.

Характерною ознакою пошуку iнновацiйних технологiй є вироблення полiтики стратегiчного управлiння розвитком системи нацiональної освiти України, яка є складним iєрархiчним утворенням, базовим для соцiально-економiчного розвитку суспiльства i включає в себе дошкiльну, позашкiльну, загальноосвiтню, професiйно-технiчну, вищу i пiслядипломну складовi.

Сталий розвиток України та її входження у свiтовий освiтнiй простiр можливi за умови створення демократичної стратегiчної моделi системи управлiння в галузi освiти.

Управлiння в галузi освiти розглядається як виконавчо-розпорядча дiяльнiсть вiдповiдних органiв виконавчої влади та iнших уповноважених на те суб’єктiв щодо здiйснення комплексу управлiнських функцiй, пов’язаних з регулюванням суспiльних вiдносин у галузi навчання, виховання, професiйної, наукової та загальнокультурної пiдготовки громадян України.

Визначальним у реформуваннi управлiння освiтою є тiсне спiвробiтництво органiв державного управлiння освiтою всiх рiвнiв, навчально-виховних закладiв, наукових установ, громадського самоврядування та їх вiдповiдальностi у межах повноважень та створення цiлiсної системи управлiння освiтою в Українi, якiй були б властивi гнучкiсть, демократизм, динамiзм, мобiльнiсть, здатнiсть до самоорганiзацiї.

Управлiння освiтою, перш за все, має забезпечити додержання законодавства в галузi освiти, забезпечення ефективного функцiонування системи освiти в умовах формування ринкових вiдносин, ринку iнтелектуальних ресурсiв i освiтнiх послуг.

Ось уже минуло більше 25 рокiв з дня проголошення Україною незалежностi. За цi довгi роки нашою державою було прийнято велику кiлькiсть нормативно-правових актiв у сферi управлiння освiтою, пiдписано угоду про асоцiацiю з ЄС, прийнято стратегiю розвитку нацiональної освiти. I все наче добре, але проблеми залишилися. I вони вимагають вирiшення. Саме тому тема становлення i розвиток національної системи управління освітою в Україні є досить актуальною у наш час.

Метою дослiдження є узагальнення теоретичних положень та розробка пропозицiй щодо оптимiзацiї національної системи управлiння освітою в умовах становлення i розвитку української державностi.

Вiдповiдно до мети дослiдження постають наступнi завдання:

— проаналiзувати нормативнi джерела, наукові напрацювання періоду незалежної України та можливостi застосування зарубіжного досвіду на нацiональному рiвнi;

— обгрунтувати основні тенденцiї та етапи розвитку нацiональної системи освiти України у перiод  з проголошення незалежностi i до теперiшнього часу;

— розкрити значення громадянського суспiльства в трансформацiйних процесах нацiональної освiти;

— визначити особливостi iнтеграцiї освiти України до європейської освiтнього простору;

— розробити шляхи вдосконалення управлiння нацiональною освiтою.

Об’єктом дослiдження є суспiльнi вiдносини, якi виникають у сферi управлiння нацiональною освiтою в умовах її становлення i розвитку в Україні.

Предметом дослiдження є управлiння нацiональною освiтою в Українi з моменту проголошення незалежностi.

Методологiчну основу роботи становить сукупнiсть сучасних методiв наукового пiзнання, застосування яких ґрунтується на дiалектицi та системному пiдходi. Пiд час написання роботи було використано сукупнiсть методiв: дiалектичного, формально-логiчного, системно-структурного, порiвняльно-правового, системного аналiзу тощо.

Системний пiдхiд використано у процесi вивчення основних засад здiйснення управлiння освiтою в Українi. Метод порiвняння застосовано для порiвняння зарубiжного та вiтчизняного досвiду управлiння освiтою та для порiвняння системи освiти в Українi i у найбiльш розвинутих країнах свiту. Аналiтичний метод використано безпосередньо пiд час проведення аналiзу стану освiти в Українi, починаючи з моменту проголошення незалежностi.

Iнформацiйною базою дослiдження є мiжнародне законодавство, чиннi нормативно-правовi акти України, перiодичнi видання та роботи вчених, що вивчали особливостi державного управлiння освiтою в Українi.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше в науці на рівні дипломного дослідження було визначено основні сучасні тенденції розвитку національної освітньої політики, визначено етапи становлення системи освіти України з моменту проголошення незалежності і до наших часів та  виявлено особливостi iнтеграцiї освiти України до європейської освiтнього простору.

Практичне значення одержаних результатiв полягає в можливостi застосування винесених у роботi пропозицiй щодо удосконалення управлiння національною системою освiти в подальшому для вироблення дiєвої моделi менеджменту у сферi освiти.

У теоретичному планi висновки, що мiстяться в роботi можуть бути використанi в подальших теоретичних дослiдженнях, пов’язаних з проблемою управлiння нацiональною освiтою в умовах становлення та розвитку української державностi.

Практична значимiсть роботи полягає в тому, що висновки та пропозицiї, що мiстяться в нiй, можуть бути використанi для бiльш досконалого управлiння нацiональною освiтою в Українi шляхом перебудови навчально-виховного процесу, побудови ефективної системи нацiонального виховання, розвитку системи державно-громадського управлiння освiтою, розробки ефективної системи iнклюзивної освiти та, звичайно, удосконалення чинного законодавства України у сферi освiти.

1. Аналiз змiсту наукових напрацювань державного управлiння освiтою

Освiта – це унiкальне суспiльне явище, яке впливає на всi аспекти життєдiяльностi окремого iндивiда, соцiальної групи, держави та i всiєї цивiлiзацiї. В наш час – час науково-технiчного прогресу освiта стає ключовим чинником суспiльного прогресу людства. Вона є однiєю з найвагомiших галузей трудової i пiзнавальної життєдiяльностi. Усе це викликає значний iнтерес серед науковцiв у царинi освiти. Адже з постiйним розвитком суспiльства та i свiту в цiлому освiтнiй процес також потребує модернiзацiї та вдосконалення, пiдлаштування пiд умови iснування людини.

Сьогодні в науковому колі існує безліч підходів до визначення ролі освіти у розвитку суспільства. Проте всі вони базуються на тому, що освіта впливає на суспільну свідомість, інтелектуальний потенціал суспільства та його розвиток.

До появи у вiтчизняному науковому полi дослiджень теорiї i методики управлiння освiтою, проблеми управлiння освiтою активно дослiджувались загальною теорiєю педагогiки в межах школознавства, були в полi зору соцiального та державного управлiння. Цi науковi розвiдки, безумовно, базувались на досягненнях загальної теорiї управлiння, напрацюваннях освiтнього управлiнського процесу в зарубiжних країнах. Безпосередня активiзацiя дослiджень у галузi управлiння освiтою пов’язана з кардинальною змiною полiтичної, соцiальної, економiчної ситуацiї в Українi пiсля отримання незалежностi, коли країна почала iснувати в умовах пошуку свого мiсця у свiтових процесах, ствердження як держави, вироблення адекватних вiдповiдей на виклики часу, розробки векторiв розвитку на тлi загальноцивiлiзацiйного поступу в контекстi глобалiзацiї, iнформатизацiї, технологiзацiї, демократизацiї. Вiдтак, сформувалась потреба у виробленi нових пiдходiв до керiвництва у сферi освiти, яка задекларувала поступальних рух на нових засадничих принципах: демократiї, гуманiзацiї, плюралiзму, варiативностi, альтернативностi, вiдкритостi, нацiонального характеру.

Вивчення проблеми управлiння освiтою вiд часу проголошення України незалежною державою займалося дуже багато теоретикiв, проте це нi в якому разi не означає, що моменти освiтянського менеджменту дослiдженi повно та ґрунтовно. Звичайно, зараз опублiковано багато робiт i українських, i зарубiжних вчених у сферi управлiння освiтою i всi вони несуть певну користь для теоретичного осмислення державної освiтньої полiтики в цiлому. Так, серед найбiльш впливових робiт на управлiння у галузi освiти є роботи Л.Ващенко [29], Л.Даниленко [38], Г.Єльникової [45], В.Лугового [60], Т.Лукiної, В.Олiйника [66], Т.Сорочан [80], В.Пiкельної [70] та ін.

Варто зауважити, що найбiльша частина з цих дослiджень припадає на з’ясування:

• застосуванню iнформацiйно-комунiкацiйних технологiй в управлiннi освiтою;
• напрямiв модернiзацiї вищої школи;
• розв’язання наукових i практичних питань з удосконалення управлiння загальноосвiтньою школою у нових соцiокультурних реалiях,
• сутностi та мети управлiння освiтою;
• управлiння iнновацiями;
• формування управлiнських компетенцiй керiвникiв освiтнiх закладiв рiзних рiвнiв, моделювання управлiнської дiяльностi;
• шляхiв демократизацiї управлiння освiтою на рiзних рiвнях.

У 2006 роцi у класифiкаторi наукових спецiальностей з’явилася нова спецiальнiсть 13.00.06 – теорiя i методика управлiння освiтою, яка представлена як галузь педагогiчної науки, яка дослiджує методологiчне, теоретичне i прикладне забезпечення функцiонування i розвитку всiх рiвнiв управлiння освiтньою галуззю [15].

За час iснування даної спецiальностi вже захищена велика кiлькiсть дисертацій,  присвяченi вивченню актуальних проблем управлiння освiтою. Так, проблеми вищої освiти вивчалися у роботах: О.Галус [32]; С.Калашнiкова [49]; Т.Борова [28]; А.Харкiвська [86]; А.Прокопенко [75]; I.Драч [44]; Л.Петриченко [69]; В.Гладкова [32].

Актуальнi питання пiслядипломної освiти розкритi у роботах Н.Клокар [53] та З.Рябова [78]; особливостi управлiння професiйно-технiчним закладом – Л.Сергеєва [79]; загальноосвiтнiм навчальним закладом – Л.Калiнiна [50], О.Боднарь [27], В.Приходько [74].

Праці, що просвічені вивченню проблем державного управління містять визначення певниз понять, що стосуються аналізованої діяльності. Так, під управлінням освітою розуміють цілеспрямовану діяльність, спрямовану на створення органiзацiйних, правових, соцiально-прогностичних, кадрових, педагогiчних, матерiально-фiнансових та iнших умов, необхiдних для оптимального функцiонування i розвитку галузi, реалiзацiї її мети, здiйснення переходу в якiсно новий стан [76].

Переважна більшість дослідників під процесом управління розуміють цiлеспрямований вплив суб’єктiв управлiння рiзних рівнів на всi ланки освiти, адже метою управлiння освiтою в першу чергу є пiдвищення ефективностi та результативностi управлiнських впливiв та розробка необхiдної правової основи для функцiонування iнституту освiти на всiх рiвнях.

Розглянемо позицiї деяких теоретикiв, роботи яких використовувалися пiд час написання дипломної роботи.

Так, В. Олiйник вважає, що «методологiчнi засади управлiння вiтчизняною освiтою повиннi «обслуговувати», насамперед, стратегiчне управлiння як частину управлiнської дiяльностi, що є найбiльш ефективною, економiчною, гарантованою, а отже й глибино визначальною» [66, с. 1].

На думку В. Бондаря управлiнська дiяльнiсть в сферi освiти вимагає у першу чергу глибоких теоретичних знань в областi теорiї управлiння i навчання. Також, на його думку, внутрiшня сторона управлiнської дiяльностi, яка, вiдповiдно, i складає її змiст, визначається теоретичною сутнiстю об’єкту управлiння, застосування системного аналiзу об’єктiв управлiння [27, с. 15-18].

Л. Ващенко вважає, що ефективнiсть управлiння освiтою має мiсце тодi, коли «концептуальна цiлiснiсть, структурна завершенiсть, цiлеспрямованiсть i керованiсть, функцiонально-дiяльнiсний характер взаємодiї її складових має дiагностично-результативний супровiд на основi визначених критерiїв i показникiв» [29, с. 7].

Л. Даниленко стверджує, що будь-яке управлiння характеризується:

• двома пiдсистемами – керуючою i керованою;
• цiлеспрямованiстю процесiв впливу однiєї системи на iншу;
• наявнiстю програми як сигнально-iнформацiйного носiя, за допомогою якого одна пiдсистема впливає на iншу;
• наявнiстю зворотних зв’язкiв мiж ними;
• ентропiйним характером процесiв впливу [38, с. 16].

Л. Сергеєва схиляється до думки, що управлiння освiтою має свiй унiкальний змiст, який проявляється у методах, прийомах, засобах впливiв на iндивiдiв, соцiальнi групи, колективи i взаємодiї з ними, а «парадигма управлiння сучасними навчальними закладами визначається системою керiвних норм, дiй суб’єктiв управлiння, якi вiдповiдають соцiальному замовленню суспiльства, що склалась та ґрунтується на принципах управлiння: демократизацiї, гуманностi, педагогiчної спрямованостi, рацiональної органiзацiї працi» [79, с. 11].

В. Приходько переконаний, що управлiння сферою освiти, насамперед, має забезпечити її якiсть, яку необхiдно розглядати в контекстi аксiологiчного пiдходу, а не тiльки визначати обсягом знань. На думку дослiдника, найбiльш дiєвою в сучасних умовах є модель державно-громадського управлiння, яка передбачає оперативне регулювання розвитку освiтньої системи з врахуванням громадської думки та результатiв системних монiторингових дослiджень [74, с. 1].

1. Драч видiляє наступнi тенденцiї управлiння закладами освiти на територiї України:

• людиноцентричний характер управлiння;
• тенденцiя до заохочення розкриття та реалiзацiї та розвитку особистiсного потенцiалу всiх учасникiв навчально-виховного процесу;
• взаємоузгодження механiзмiв управлiння та самоорганiзацiї4
• гнучкiсть;
• адаптацiя до сучасних вимог суспiльства та науково-технiчного прогресу;
• рефлекторнiсть [44, с. 13].

В роботi також використано роботу I. I. Мусiєнко «Соцiально орiєнтована модель державного управлiння освiтою як чинник посилення ефективностi нацiональної безпеки України», в якiй доведено, що сучасна модель управлiння освiтою в Українi ґрунтується на:

• прiоритетi загальнолюдських цiнностей i гуманiстичної спрямованостi;
• активiзацiї суспiльних i державних зусиль для виведення вищої освiти на рiвень мiжнародних стандартiв i досягнень у цiй сферi;
• модернiзацiї системи державного управлiння сферою вищої освiти через її демократизацiю, децентралiзацiю [61, с. 535].

Отож, питання управління освітою вивчалося багатьма науковцями, проте існую ще багато проблем, які вимагають подальшого аналізу та вирішення, а існуючі нині праці недостатньою мірою розкривають усiєї повноти проблематики державного управлiння освiтою. Зокрема, варто провести комплексний аналіз проблеми реформування нормативно-правової, органiзацiйної та функцiональної складових державного управлiння освiтою в Українi, використовуючи європейський досвід.

2. Аналiз нормативних джерел прийнятих в процесi демократизацiї освiтньої системи

Створення незалежної демократичної держави вимагає особливої уваги до освiти, її засад, до створення адекватних умов для її розвитку у вiдповiдностi загальним тенденцiям демократизацiї усiх сфер суспiльного життя.

Останнiм часом помiтною в Українi стала тенденцiя поглиблення i розвитку демократизацiї структури освiти на всiх її рiвнях. Динамiзм, притаманний сучаснiй цивiлiзацiї, зростання соцiальної ролi особистостi, гуманiзацiя та демократизацiя суспiльства, iнтелектуалiзацiя працi, швидка змiна технiки i технологiй в усьому свiтi – все це потребує створення таких умов, за яких народ України став би нацiєю, що постiйно навчається та вдосконалюється.

Пiсля розпаду Союзу Радянських Соціалістичних Республік та проголошення незалежностi нашою державою в Українi прiоритетними стали мирнi шляхи створення демократичного суспiльства та державного устрою. В основу цього в першу чергу покладено саме демократизацiю навчального процесу в освiтнiх закладах України.

Демократизацiя структури освiти передбачає ґрунтовнi змiни у навчальних планах шкiл, у програмах, у системi пiдручникiв. Це проводиться з метою забезпечення усiм учасникам освiтнього процесу широких можливостей вибору у сферi освiти. Мається на увазi вибiр прiоритетного навчального предмету, який необхiдний учневi чи то студенту вузу в першу чергу для присвоєння йому освiтньої квалiфiкацiї та здобуття майбутньої професiї, вибiр зручної форми навчання. Наприклад, вiльне вiдвiдування тощо.

Сьогоднi можна видiлити такi основнi ознаки демократичної системи освiти:

• вiдкритiсть системи;
• децентралiзацiя управлiння освiтою, чiтке розмежування мiж центром, регiональними та мiсцевими органами управлiння з максимальною передачею на мiсця функцiй управлiння, в тому числi i в загальноосвiтнi заклади;
• доступнiсть освiти для всiх, незалежно вiд соцiального положення, полу, расової, нацiональної, релiгiйної приналежностi;
• право батькiв та учнiв на вибiр школи, форми та профiлю освiти, на навчання в недержавних загальноосвiтнiх закладах, на домашню освiту, на прискорену освiту за iндивiдуальними планами й програмами, на участь в управлiннi загальноосвiтнiм закладом;
• право педагогiв на творчiсть, на власний педагогiчний почерк, на свободу вибору педагогiчних концепцiй, технологiй, пiдручникiв i навчальних посiбникiв, методiв оцiнювання навчальної дiяльностi учнiв, на участь в управлiннi загальноосвiтнiм закладом;
• роздержавлення школи, лiквiдацiя iснуючої в країнi монополiї на освiту та перехiд до суспiльно-державної системи, де особистiсть, суспiльство i держава є рiвними партнерами;
• самостiйнiсть освiти у виборi стратегiї свого розвитку, цiлей, змiсту, органiзацiї та методiв роботи, їх юридична, фiнансова та економiчна самостiйнiсть;
• участь мiсцевої влади i мiсцевої громадськостi як в управлiннi освiтою через вiдповiднi мiсцевi органи, так i безпосередньо в дiяльностi освiтнiх закладiв, залучення додаткових мiсцевих ресурсiв для їх розвитку, збудженнi iнтересу до проблеми освiти в мiсцевiй спiльностi [72, с. 63].

Національна система освіти характеризується тим, що в процесі її демократизації першочергове значення мають наступні заходи:

– створення i впровадження нової законодавчо-нормативної бази;

– забезпечення системностi, цiлiсностi, неперервності  освiти;

– моніторинг якостi запровадженням на всiх рiвнях державних освiтнiх стандартів;

– створенням надiйного правового, соцiального та економiчного захисту;

–  стимулюванням розвитку освiтнiх систем, навчальних закладiв.

З моменту проголошення Україною незалежності на основі міжнародних документів, що регулюють освітні питання, здійснено цілу низку заходів по створенню нової нацiональної нормативно-правової бази освiти України, які спрямовані у першу чергі на демократизацію освіти, її гуманізацію [77, с. 446].

Так, за перiод iснування незалежної України вдосконалено законодавство України стосовно дошкiльної i загальної середньої освiти, зокрема:

• запроваджено обов’язковiсть дошкiльної освiти для дiтей старшого дошкiльного вiку;
• встановлено 11-рiчний термiн навчання для здобуття повної загальної середньої освiти;
• затверджено новi державнi стандарти дошкiльної та загальної середньої освiти;
• затверджено Положення про освiтнiй округ, Положення про загальноосвiтнiй навчальний заклад, Порядок органiзацiї iнклюзивного навчання у загальноосвiтнiх навчальних закладах, Положення про дистанцiйне навчання, Концепцiю лiтературної освiти, Концепцiю розвитку iнклюзивної освiти тощо.

З метою прискорення процесу реформування системи освiти на виконання Програми економiчних реформ на 2010-2014 роки «Заможне суспiльство, конкурентоспроможна економiка, ефективна держава» затверджено надзвичайно важливi для розвитку освiти державнi цiльовi програми, зокрема:

• Державну цiльову соцiальну програму розвитку дошкiльної освiти на перiод до 2017 року;
• Державну цiльову соцiальну програму розвитку позашкiльної освiти на перiод до 2014 року;
• Державну цiльову програму розвитку професiйно-технiчної освiти на 2011-2015 роки;
• Державну цiльову соцiальну програму пiдвищення якостi шкiльної природничо-математичної освiти на перiод до 2015 року;
• Державну цiльову програму впровадження у навчально-виховний процес загальноосвiтнiх навчальних закладiв iнформацiйно-комунiкацiйних технологiй «Сто вiдсоткiв» на перiод до 2015 року [14].

Основним джерелом формування освiтнього законодавства є Конституцiя України. Так, право на освiту встановлено ст. 53, вiдповiдно до якої громадяни мають право безоплатно здобути вищу освiту в державних та комунальних навчальних закладах на конкурснiй основi. Вiдповiдно до ст. 54 Конституцiї, громадянам гарантується свобода лiтературної, художньої, наукової i технiчної творчостi, захист iнтелектуальної власностi, їхнiх авторських прав, моральних i матерiальних iнтересiв, що виникають у зв’язку з рiзними видами iнтелектуальної дiяльностi [3, ст. 53, ст. 54].

Законодавство України про освiту включає низку законiв:

• Закон України «Про освiту» – визначенi система й завдання освiтнього законодавства, закрiпленi державнi гарантiї прав громадян у сферi освiти, мови навчання й державнi освiтнi стандарти [4];
• Закон України «Про дошкiльну освiту» – визначає правовi, органiзацiйнi та фiнансовi засади функцiонування i розвитку системи дошкiльної освiти, яка забезпечує розвиток, виховання i навчання дитини, ґрунтується на поєднаннi сiмейного та суспiльного виховання, досягненнях вiтчизняної науки, надбаннях свiтового педагогiчного досвiду, сприяє формуванню цiнностей демократичного правового суспiльства в Українi [5];
• Закон України «Про загальну середню освiту» – визначає правовi, органiзацiйнi та фiнансовi засади функцiонування i розвитку системи загальної середньої освiти, що сприяє вiльному розвитку людської особистостi, формує цiнностi правового демократичного суспiльства в Українi [6];
• Закон України «Про позашкiльну освiту» – визначає державну полiтику у сферi позашкiльної освiти, її правовi, соцiально-економiчнi, а також органiзацiйнi, освiтнi та виховнi засади [7];
• Закон України «Про професiйно-технiчну освiту» – визначає правовi, органiзацiйнi та фiнансовi засади функцiонування i розвитку системи професiйно-технiчної освiти, створення умов для професiйної самореалiзацiї особистостi та забезпечення потреб суспiльства i держави у квалiфiкованих робiтниках [8];
• Закон України «Про вищу освiту» – встановлює основнi правовi, органiзацiйнi, фiнансовi засади функцiонування системи вищої освiти, створює умови для посилення спiвпрацi державних органiв i бiзнесу з вищими навчальними закладами на принципах автономiї вищих навчальних закладiв, поєднання освiти з наукою та виробництвом з метою пiдготовки конкурентоспроможного людського капiталу для високотехнологiчного та iнновацiйного розвитку країни, самореалiзацiї особистостi, забезпечення потреб суспiльства, ринку працi та держави у квалiфiкованих фахiвцях [9].

Норми Закону України «Про охорону дитинства» гарантують право кожної дитини на освiту. У статтi 19 вказаного Закону зазначається, що держава гарантує: доступнiсть i безоплатнiсть дошкiльної, повної загальної середньої, професiйно-технiчної, вищої освiти в державних i комунальних навчальних закладах; надання державних стипендiй та пiльг учням i студентам цих закладiв у порядку, встановленому законодавством України. Громадяни мають право безоплатно здобути вищу освiту в державних i комунальних навчальних закладах на конкурснiй основi [11, ч. 2 ст. 19].

Вiдповiдно до Закону України «Про охорону дитинства» держава забезпечує право кожної дитини на вибiр навчального закладу i навчання рiдною мовою чи на вивчення рiдної мови у державних i комунальних навчальних закладах. Мiсцевi органи виконавчої влади та органи мiсцевого самоврядування органiзовують облiк дiтей дошкiльного та шкiльного вiку для виконання вимог щодо навчання дiтей у загальноосвiтнiх навчальних закладах.

Учнi державних та комунальних професiйно-технiчних навчальних закладiв iз числа дiтей-сирiт, дiтей, позбавлених батькiвського пiклування, i дiтей, якi потребують особливих умов виховання, перебувають на повному утриманнi держави. Порядок забезпечення учнiв державних та комунальних професiйно-технiчних навчальних закладiв стипендiєю, органiзацiї харчування учнiв iз числа дiтей-сирiт, дiтей, позбавлених батькiвського пiклування, осiб з їх числа, дiтей-iнвалiдiв/iнвалiдiв I-III групи та дiтей iз сiмей, якi отримують допомогу вiдповiдно до Закону України «Про державну соцiальну допомогу малозабезпеченим сiм’ям», визначається Кабiнетом Мiнiстрiв України» [11, ч. 5 ст. 19].

Дiти-сироти та дiти, позбавленi батькiвського пiклування (за винятком тих, якi мають вади фiзичного та розумового розвитку i не можуть навчатися в загальних навчальних закладах), навчаються в загальноосвiтнiх школах.

Для дiтей-iнвалiдiв та iнвалiдiв з дитинства, якi потребують опiки i стороннього догляду, центральний орган виконавчої влади, що забезпечує формування державної полiтики у сферi освiти i науки, за згодою батькiв дiтей або осiб, якi їх замiнюють, забезпечує навчання в загальноосвiтнiх та спецiальних загальноосвiтнiх навчальних закладах за вiдповiдними навчальними програмами, у тому числi i в домашнiх умовах. Дiти-iнвалiди та iнвалiди з дитинства, якi перебувають у реабiлiтацiйних закладах, закладах та установах, що належать до сфери управлiння центральних органiв виконавчої влади, що забезпечують формування державної полiтики у сферах трудових вiдносин, соцiального захисту населення, охорони здоров’я, органiв виконавчої влади Автономної Республiки Крим у сферах трудових вiдносин, соцiального захисту населення, охорони здоров’я, мiсцевих державних адмiнiстрацiй, мають право на здобуття освiти за iндивiдуальними навчальними програмами, якi узгоджуються з iндивiдуальними програмами реабiлiтацiї дiтей-iнвалiдiв та iнвалiдiв з дитинства [11, ч. 6-ч.8 ст. 19].

У порядку, встановленому законодавством, держава забезпечує пiдтримку та заохочення особливо обдарованих дiтей шляхом направлення їх на навчання до провiдних вiтчизняних та iноземних навчальних закладiв i встановлення спецiальних стипендiй [11, ч. 12 ст. 19].

Закон України «Про наукову i науково-технiчну дiяльнiсть» визначає правовi, органiзацiйнi та фiнансовi засади функцiонування i розвитку у сферi наукової i науково-технiчної дiяльностi, створює умови для провадження наукової i науково-технiчної дiяльностi, задоволення потреб суспiльства i держави у технологiчному розвитку шляхом взаємодiї освiти, науки, бiзнесу та влади [10].

Важливим кроком у сферi перебудови та демократизацiї освiти стало прийняття I З’їздом педагогiчних працiвникiв України Державної нацiональної програми «Освiта» (Україна XXI столiття), яка 3 листопада 1993 р. була затверджена постановою Кабiнету Мiнiстрiв України [12].

Вiдповiдно до цього документа стратегiчними завданнями реформування освiти в Українi стали:

• виведення освiти в Українi на рiвень освiти розвинутих країн свiту шляхом докорiнного реформування її концептуальних, структурних, органiзацiйних засад;
• вiдродження i розбудова нацiональної системи освiти як найважливiшої ланки виховання свiдомих громадян Української держави;
• вiдтворення й трансляцiї культури i духовностi в усiй рiзноманiтностi вiтчизняних та свiтових зразкiв;
• забезпечення прiоритетностi розвитку людини;
• подолання монопольного становища держави в освiтнiй сферi через створення на рiвноправнiй основi недержавних навчально-виховних закладiв; глибокої демократизацiї традицiйних навчально-виховних закладiв;
• формування багатоварiантної iнвестицiйної полiтики в галузi освiти;
• формування освiченої, творчої особистостi, становлення її фiзичного i морального здоров’я.

25 червня 2013 року було видано Указ Президента України «Про Нацiональну стратегiю розвитку освiти в Українi на перiод до 2021 року», основною метою якої є вдосконалення правових та органiзацiйних засад розвитку освiти в Українi [13].

Основними завданнями Нацiональної стратегiї стали:

• модернiзацiя i розвиток освiти;
• пiдвищення якiсного рiвня освiти шляхом спрямування його на забезпечення економiчного зростання держави та розв’язання соцiальних проблем суспiльства, подальше навчання i розвиток особистостi;
• якiсна освiта як умова забезпечення сталого демократичного розвитку суспiльства [13].

Як бачимо, в Україні прийнято низку нормативно-правових актів у сфері управління освіто. Проте, в цілому, нормативна база у сфері освіти вимагає оновлення та вдосконалення стосовно:

– удосконалення структури нацiональної системи освiти вiдповiдно до мiжнародної стандартної класифiкацiї;

• атестацiї керiвникiв навчальних закладiв;
• визначення механiзму надання пiльгових кредитiв на будiвництво та придбання житла педагогiчним i науково-педагогiчним працiвникам;
• вирiшення основних питань забезпечення життєдiяльностi навчальних закладiв, зокрема щодо їх матерiально-технiчного та iнформацiйно-комунiкацiйного забезпечення, правового захисту освiтнiх iнновацiй як об’єктiв iнтелектуальної власностi, забезпечення педагогiчних працiвникiв у сiльськiй мiсцевостi безоплатним житлом з опаленням i освiтленням, пiдвезення їх до мiсця роботи;
• врегулювання питання щодо пiдготовки молодших спецiалiстiв у вищих професiйних училищах та коледжах;
• врегулювання питань органiзацiї здобуття загальної середньої та позашкiльної освiти за дистанцiйною формою навчання;
• забезпечення пiдтримки дошкiльної та загальної середньої освiти в сiльськiй мiсцевостi, зокрема шляхом розвитку альтернативних моделей органiзацiї здобуття освiти;
• пiдвищення заробiтної плати та забезпечення соцiальних гарантiй педагогiчним працiвникам позашкiльних навчальних закладiв на рiвнi педагогiчних працiвникiв загальноосвiтнiх навчальних закладiв;
• удосконалення бiблiотечно-iнформацiйного забезпечення учасникiв навчально-виховного процесу;
• удосконалення системи оплати працi педагогiчних, науково-педагогiчних працiвникiв та iнших категорiй працiвникiв навчальних закладів.

3. Зарубiжний досвiд управлiння освiтою

Процес iнтеграцiї України у свiтовий та європейський освiтнiй простiр вимагає вiд неї застосування зарубiжного досвiду управлiння освiтою. Саме зарубiжний досвiд, безумовно, може надати допомогу в розробцi нацiональної системи управлiння освiтою, зокрема щодо переходу її на державно-громадський рiвень.

З органiзацiйного погляду в бiльшостi країн свiту процес управлiння освiтою здiйснюється на трьох рiвнях: центральному, регiональному й мiсцевому [17, с. 92-99].

У багатьох зарубiжних країнах вiдбуваються процеси децентралiзацiї управлiння освiтою. Це виявляється в тому, що деякi з функцiй, якi ранiше виконувала держава, активно передаються органам мiсцевої влади та громадським органiзацiям. У свiтi спостерiгається тенденцiя до набуття (виграшу) приватними компанiями тендерiв на надання управлiнських послуг, пiдготовку вчителiв, органiзацiю освiтнього процесу.

Розглянемо практику управлiння освiтою на прикладi провiдних країн свiту.

США. Сьогоднi американську систему освiти вважають найбiльш досконалою у всьому свiтi. Країни-учасницi Болонського процесу, до якого приєдналася i Україна у травнi 2005 року (про це буде говоритися далi в роботi), поставили собi за мету створити єдину європейську модель освiти, яка б мала здатнiсть конкурувати з американською за такими показниками, як кiлькiсть фахiвцiв з вищою освiтою, рiвень освiтянських послуг, тобто залучення iноземних студентiв, розвиток науки.

У загальному виглядi американська система освiти має таку структуру:

Основними принципами управлiння освiтою у США є:

• децентралiзацiя в управлiннi (рiзнi навчальнi заклади пiдпорядкованi мiсцевим, професiйним органам управлiння чи комiтетам i комiсiям штатiв);
• плюралiзм при заснуваннi навчальних закладiв (немає державної монополiї на створення навчальних закладiв);
• розмаїття типiв навчальних закладiв, вiдхiд вiд унiфiкованих навчальних програм (кожний штат або мiсто можуть обирати свою, а також вирiшувати низку питань, починаючи вiд структурування змiсту освiти, визначення форм та критерiїв пiдвищення квалiфiкацiї вчителiв, затвердження бiльшостi програм навчальних предметiв та спецкурсiв до заробiтної плати вчителiв) [30, с. 138].

У Великобританiї управлiння освiтою здiйснюється у трьох основних напрямках:

• стратегiчне планування щодо забезпечення закладiв кадрами, установлення мiнiмальних меж виконання освiтнiх стандартiв, доведення їх до керiвникiв шкiл та педагогiчного персоналу;
• здiйснення критики, пiдтримки i в той же час аналiз i оцiнки ефективностi освiти;
• забезпечення високої якостi освiти [61, с. 153-154].

У Великiй Британiї керiвним органом управлiння освiтою на нацiональному рiвнi є Мiнiстерство освiти (Department for Education and Skills, DfES). Його очолює мiнiстр освiти, який призначається її Величнiстю Королевою Великобританiї. Мiнiстерство освiти є вiдповiдальним за упровадження нацiональної полiтики у галузi середньої освiти, здiйснює керiвництво дiяльнiстю iснуючих освiтнiх установ країни. Мiсцевi органи управлiння освiтою (Local Education Authorities, LEA) пiдзвiтнi Мiнiстерству освiти й виконують покладенi Мiнiстерством повноваження. Головним завданням управлiння освiтою на мiсцевому рiвнi є реалiзацiя нацiональної освiтньої полiтики з урахуванням регiональних особливостей. Значну роль у здiйсненнi управлiнських функцiй у країнi вiдiграють органи локальної влади [61, с. 153-154].

Прояви децентралiзацiї в управлiннi освiтою вiдображено у широкiй компетенцiї мiсцевих органiв щодо розвитку шкiльної мережi, укомплектування шкiл педагогiчним персоналом, розподiлу субсидiй, вiдповiдальностi за змiст i якiсть навчання, контролю за навчальними планами i програмами, якi впроваджуються у школах. В умовах автономностi, шкiльна адмiнiстрацiя та вчителi проявляють високу iнiцiативнiсть у розробленнi навчальних планiв i програм, прийняттi ефективних рiшень щодо органiзацiї навчального процесу [87, с. 110].

Польська система управлiння освiтою характеризується тим, що в пiдпорядкуваннi органiв мiсцевого самоуправлiння базового рiвня знаходяться дошкiльнi заклади та школи першого та другого ступенiв навчання. Лiцеями, професiйними та спецiальними школами та школами третього ступенiв навчання управляють повiтовi органи самоврядування. Вищi навчальнi заклади знаходяться в управлiннi органiв воєводства.

Центральний рiвень управлiння освiтою в Польщi забезпечує вироблення стандартiв загальної освiти та здiйснює контроль за їх дотриманням, веде контроль за пiдготовкою освiтнiх кадрiв, виробляє i реалiзує освiтню полiтику. На регiональному рiвнi iснують органи державної влади i мiсцевого самоврядування. Орган державної влади у воєводствi є основним виразником iнтересiв держави на цьому та нижчих рiвнях i в галузi освiти здiйснює переважно контролюючi функцiї за дотриманням державних стандартiв, програм навчання та фiнансовим забезпеченням освiтньої галузi [81].

Механiзм управлiння освiтою в Нiмеччинi досить близький до того, який iснує в Польщi. Єдина вiдмiннiсть полягає у тому, що дана держава є федерацiєю за формою державного устрою, i тому кожна земля має свою конституцiю, в якiй закрiплено порядок формування та взаємодiї її владних органiв. Комуни (громади) Нiмеччини в рiзних землях мають рiзнi типи побудови: тип мiсцевого управлiння з сильним магiстром, з сильним бургомiстром, пiвнiчно-нiмецький тип, де бiльшiсть питань вирiшуються колегiально та пiвнiчно-нiмецький тип з сильним мером [83, с. 112]. Тому i пiдроздiли управлiння освiтою на рiзних рiвнях i в рiзних землях мають дещо вiдмiннi функцiї i механiзми управлiння освiтньою галуззю.

Найчастiше структура управлiння освiтнiм процесом на рiзних землях має три iєрархiчнi рiвнi:

1) верхнiй – земельне мiнiстерство освiти;

2) середнiй – районнi управлiння (вiддiли освiти);

3) нижнiй – мiсцевi шкiльнi адмiнiстрацiї на рiвнi комун [62, с. 95].

У Францiї управлiнням освiтнiми закладами на регiональному та мiсцевому рiвнi має таку ж специфiку, як i в Українi. Заклад освiти фiнансується з мiсцевого бюджету i є його мунiципальною власнiстю, а встановлення загальноосвiтнiх програм i контроль за дотриманням стандартiв освiти є повноваженням органiв державної влади, яка є досить сильною у Францiї i доходить до базового рiвня управлiння [81].

Вiдповiдно до французької моделi управлiння освiтою, держава в освiтянськiй сферi виконує наступнi функцiї:

• розробляє концепцiї освiтньої полiтики;
• визначає стратегiчнi цiлi й завдання розвитку освiти;
• пiдтримує загальну соцiально-економiчну рiвновагу функцiонування освiтньої системи.

Регiони ж повиннi визначати й узгоджувати стратегiї розвитку навчальних закладiв, поширювати їх регiональнi економiчнi зв’язки. Департаменти повиннi забезпечити бiльш тiсне та ефективне спiвробiтництво мiж навчальними закладами одного регiону. Мiсцева спiльнота (комуни) зобов’язана пiдтримувати контакти з громадянами, громадськими об’єднаннями, забезпечуючи безпосереднiй зв’язок iз споживачами освiтнiх послуг [81].

В таблицi 1.2 показано порiвняння систем управлiння освiтою у проаналiзованих країнах.

Таблиця 1. Порiвняльна характеристика управлiння освiтою зарубiжних країн

	США	Великобританiя	Польща	ФРН	Францiя
Вид системи управлiння	Децентралiзо-вана	Децентралiзо-вана	Децентралiзо-вана	Децентралi-зована	Децентра-лiзована
Кiлькiснi рiвнiв управлiння	2-3	2	3	2-3	3(4)
Фiнансу-вання закладiв освiти	Безпосе- реднє	Безпосе- реднє	Безпосе- реднє	Безпосе- реднє	Безпосе-реднє, опосеред-коване

Продовж.табл.1.

Основнi принципи управлiння освiтою

децентралі-зацiя; плюралiзм; розмаїття типiв навчальних закладiв, вiдхiд вiд унiфiкованих навчальних програм

вибiр i конкуренцiя; автономiя; де централізацiя

незалежнiсть у виборi варiантних компонентiв освiти; участь громадського в управлiннi освiтою

контроль за якiстю освiти; самостiйнiсть i прозорiсть освiтнього процесу

безкоштовна освiта; децентралі-зацiя.

Варто зауважити, що сьогоднi видiляють певнi моделi управлiння освiтою. Розглянемо їх детальнiше та наведемо приклади країн, якi застосовують ту чи iншу модель управлiння у галузi освiти.

Ринкова модель полiтики освiти розповсюджена серед англомовних країн– у Великiй Британiї, США, Канадi, Австралiї, Новiй Зеландiї [39, с. 25]. Полiтика заснована на лiберальнiй iдеологiї та лiберальному режимi держави загального благополуччя. Ринкова модель передбачає високий рiвень автономiї навчальних закладiв, забезпечує максимально якiсну освiту, високу конкурентоспроможнiсть на свiтовому ринку освiтнiх послуг та найбiльш ефективне використання ресурсiв.

Соцiальна модель країн Пiвнiчної Європи (Фiнляндiя, Швецiя) пов’язана iз соцiально-демократичним режимом держав загального благополуччя, особливостями iсторичного розвитку країн та демографiчною ситуацiєю в них. Базується на тому, що держава бере на себе вiдповiдальнiсть за пiдтримку соцiальних сфер, орiєнтована на пiдтримку високих стандартiв надання послуг для усiх членiв суспiльства [88, с. 133-142]

Основнi риси систем освiти за цiєю моделлю управлiння освiтнiм процесом можна подати наступним чином:

• невелика кiлькiсть навчальних закладiв i студентiв, обумовлена мали населенням країн;
• жорстка централiзацiя контролю над ресурсами;
• iнституцiйна однорiднiсть з вiдсутнiстю iєрархiї;
• обмежена конкурентнiсть;
• безоплатнiсть надання освiти;
• низька iнституцiйна iнiцiатива;
• вузький недержавний сектор вищої освiти.

Центральноєвропейська модель заснована на поєднаннi ознак перерахованих вище моделей управлiння освiтою та має наступнi характеристики:

• характерна для консервативно-корпортивiському типу держав загального благополуччя (Францiя, Нiмеччина), у яких традицiйно держава реалiзує широку соцiальну функцiю;
• пiдтримує високий рiвень декомодифiкацiї, але зберiгає при цьому класовi та статуснi вiдмiнностi;
• вплив ринку проявляється у конкуренцiї мiж закладами за державнi ресурси;
• залучення пiдприємств до фiнансування вищої освiти;
• органiзацiя незалежних агентств з оцiнювання якостi роботи закладу, залучення до оцiнювання студентами якостi отриманих освiтнiх послуг як споживачiв.

Основнi напрями освiтньої полiтики:

• iнституцiйна диверсифiкацiя;
• змiна навчальних планiв у напрямi задоволення потреб економiки;
• збiльшення бюджетного фiнансування вищої освiти;
• запровадження нових механiзмiв державного фiнансування;
• децентралiзацiя управлiння вищої освiти;
• запровадження ринкових механiзмiв у систему управлiння i фiнансування вищої освiти [37, с. 26-27].

Таким чином, аналiз зарубiжного досвiду показав, що кожна країна має свої особливостi управлiння освiтою. Проте усi вони характеризуються децентралiзованим видом системи управлiння освiтою та безпосереднiм фiнансуванням закладiв освiти. Вiдмiнностi в побудовi системи освiти в розвинених країнах i сучаснiй Українi є значними. Головна рiзниця полягає в їх реальнiй здатностi суб’єктiв управлiння здiйснювати свої повноваження.

Висновки 

Отож, у першому роздiлi дипломної роботи проведено аналiз змiсту наукових напрацювань державного управлiння освiтою. Зокрема, зазначено, що найбiльш важливими роботами у галузi управлiння освiтою є роботи Л. Ващенко, Л. Даниленко, Г. Єльникової, В. Лугового, Т. Лукiної, В. Олiйника, Т. Сорочан, В. Пiкельної та ін.

З моменту появи спецiальностi «теорiя i методика управлiння освiтою» у 2006 роцi у класифiкаторi наукових спецiальностей захищено велику кiлькiсть дисертацiй на здобуття наукового ступеня доктора педагогiчних наук. Основнi iз них описанi та проаналiзованi у першому пiдроздiлi роботи.

Пiсля розпаду СРСР та проголошення незалежностi нашою державою прийнято низку законiв, що закрiплюють право громадян на освiту. Головним джерелом формування освiтнього законодавства є Конституцiя України. Основними Законами у цiй сферi є:

• Закон України «Про освiту»;
• Закон України «Про дошкiльну освiту»;
• Закон України «Про загальну середню освiту»;
• Закон України «Про позашкiльну освiту»;
• Закон України «Про професiйно-технiчну освiту»;
• Закон України «Про вищу освiту»;
• Закон України «Про наукову i науково-технiчну дiяльнiсть»;
• Закон України «Про охорону дитинства».

Найважливiшими пiдзаконними нормативними актами у сферi регулювання освiтнiх вiдносин можна назвати Постанову Кабiнету Мiнiстрiв України «Про Державну нацiональну програму «Освiта» («Україна XXI столiття») вiд 3 листопада 1993 р. – № 896, Укази Президента України «Про Нацiональну стратегiю розвитку освiти в Українi на перiод до 2021 року» вiд 25 червня 2013 року – № 344/2013 та «Про Національну доктрину розвитку освіти» від 17 квітня 2002 року №347/2002.

Що стосується зарубiжного досвiду управлiння освiтою, то за рубежем великою популярнiстю користуються конференцiї, до участi в яких залучаються вчителi, батьки учнiв, психологи, медики, працiвники соцiальних служб, представники громадських органiзацiй, рiзноманiтних фондiв. Така форма дає змогу обговорювати шляхи досягнення основної мети в процесi управлiння школою, створює сприятливi умови для ознайомлення батькiв з досягненнями, проблемами, допомагає з’ясувати суперечливi моменти. При цьому всi учасники заходу мають однаковi можливостi щодо висловлення думок та прийняття рiшень.

Видiляють три основнi моделi управлiння освiтою:

• ринкова (розповсюджена у Великiй Британiї, США, Канадi, Австралiї, Новiй Зеландiї);
• соцiальна (Фiнляндiя, Швецiя);
• центральноєвропейська (Францiя, ФРН).

Iснує цiлий ряд загальних, спiльних для рiзних країн тенденцiй розвитку освiти. Але навiть найбiльш глобальнi тенденцiї проявляються у своєрiдних нацiональних формах, що iнколи не мають аналогiв у iнших країнах. З цього можна зробити висновок, що зарубiжний педагогiчний досвiд не можна використовувати механiчно. Його треба пристосовувати до специфiчних особливостей вiтчизняного навчального процесу.

Зарубiжним країнам характерний процес децентралiзацiї, тобто передача ряду функцiй i повноважень вiд вищих органiв управлiння нижчим, та безпосереднє фiнансування закладiв освiти. Вiдмiнностi в побудовi системи освiти в розвинених країнах i сучаснiй Українi є значними.

На нашу думку, найбільш прийнятним для України у сфері управління освітою є досвід США, адже існуюча система управління вищою освітою в даній країні  має суто децентралізований характер. Вона є абсолютним антиподом управління освітою в Україні, адже наша освіта має централізований характер. Також варто відзначити, що досвід США вказує на те, що участь громадських організацій в управлінні навчальними закладами є визначальним, враховуючи те, що Україна взяла курс на демократизацію та гуманізацію освіти та освітнього процесу.

Досить важливим є досвід США у сфері підготовки фахівців у сфері управління освітою. Варто зауважити, що практика діяльності програм по підготовні управлінців освіти в США триває уже більше 30 років, чого бракує і Україні.