Управління охороною здоров’я населення в Україні

Вступ.

1. Організаційно-правові засади управління охороною здоров’я населення та правові аспекти її фінансування.

2. Система органів управління охороною здоров’я населення.

3. Місцеве самоврядування і охорона здоров’я населення.

4. Правове становище установ охорони здоров’я населення.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. За визначенням Всесвітньої організації охорони здоров'я, поняття здоров'я — це стан повного фізичного, душевного й соціального благополуччя, а не тільки відсутність хвороб і фізичних дефектів.

Охорона здоров'я — це система заходів, спрямованих на забезпечення збереження й розвиток фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.

Стан здоров'я нації оцінюється за демографічними показниками (народжуваність, смертність, природний приріст тощо) та показниками медичної статистики (захворюваність, хворобливість, тимчасова та тривала втрата працездатності, інвалідність, смертність тощо). Тобто, стан громадського здоров'я є важливим фактором соціально-економічного розвитку держави.

Дослідження проблем, які пов'язані із забезпеченням права на фізичне й психічне здоров'я, набуває актуальності в сучасному світі в зв'язку з прискореним ритмом життя, нестабільністю, збільшенням стресових ситуацій і зростанням розладів фізичних та психічних, з одного боку, і розбудовою правових засад державотворення та формуванням громадянського правового суспільства — з другого.

Становлення України як незалежної держави супроводжується значними труднощами. Розпочаті глибокі політичні та соціально орієнтовані економічні ринкові перетворення здійснюються водночас з перебудовою державного апарату, в тому числі й управлінського, та демократизацією суспільства. В цих умовах здоров’я людини розглядається як соціально-економічна цінність.

На важливості наукового пошуку щодо різних складових теорії та історії державного управління наголошують дослідники цієї проблеми В.Д.Бакуменко, М.В.Голубчиков, В.М.Князєв, В.І.Луговий, С.В.Майборода, С.П.Мосов, Н.Р.Нижник, О.Г.Осауленко, В.А.Ребкало, В.М..Рижих, І.В.Розпутенко, В.А.Скуратівський, В.П.Тронь, В.О.Шамрай та інші, які підкреслюють, що XXI ст. має стати епохою наукового державного управління.

Об’єктом дослідженняє система охорони здоров’я в Україні.

Предмет дослідження— генезис і тенденції розвитку державного правового управління охороною здоров’я в Україні.

Мета дослідження— науково-теоретичне обґрунтування сутності, функціонування, структурування, еволюції управління охороною здоров’я в єдиному медичному просторі і на цій основі виявлення шляхів використання отриманих наукових результатів у практиці державного управління в Україні.

Відповідно до проблеми, об’єкта, предмета, мети та гіпотези дослідження поставлені завдання:

— проаналізувати стан вивчення проблеми державного управління системою охорони здоров’я українськими та зарубіжними дослідниками для виявлення актуальних проблем щодо їх упровадження у практичну діяльність системи охорони здоров’я України;

— виявити й охарактеризувати періодизацію та основні етапи генезису державного управління охороною здоров’я в Україні;

— конкретизувати тлумачення та сутність дефініцій: “державна політика України в галузі охорони здоров’я”, “державна система охорони здоров’я”, “державне управління охороною здоров’я”, “міжвідомчі державно-управлінські відносини в галузі охорони здоров’я”, “єдиний медичний простір”;

— розкрити організаційно-правові та економічні аспекти формування єдиного медичного простору України;

— визначити можливості використання позитивного потенціалу теорії і практики державного управління охороною здоров’я і його значення для роботи в сучасних умовах.

1. Організаційно-правові засади управління охороною здоров’я населення та правові аспекти її фінансування

У ст. З першого розділу Конституції України зазначено, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визначаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Ці гарантії закріплені і в Основах законодавства України про охорону здоров'я — кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я. Суспільство й держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу України, вони повинні забезпечувати пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, поліпшувати умови праці, навчання, побуту й відпочинку населення, розв'язувати екологічні проблеми, удосконалювати медичну допомогу й запроваджувати здоровий спосіб життя.

У ст. 49 Держава гарантує кожному її громадянину право на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.

Держава створює умови для ефективного й доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безкоштовно; існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.

Держава дбає про розвиток фізичної культури й спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.

Кожен має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави — захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань, це гарантовано ст. 27.

В Основах законодавства України визначені правові, організаційні, економічні та соціальні засади охорони здоров'я в Україні, суспільні відносини з метою забезпечення гармонійного розвитку фізичних і духовних сил, високої працездатності та довголітнього активного життя громадян, дані механізми усунення факторів, що шкідливо впливають на здоров'я громадян, намічені заходи, які спрямовані на попередження й зниження захворюваності, інвалідності та смертності.

Законодавство України про охорону здоров'я базується на Конституції України і складається з Основ законодавства України про охорону здоров'я, та інших нормативно-правових актів законодавства, що регулюють суспільні відносини в галузі охорони здоров'я[14, c. 324-327].

Основними принципами охорони здоров'я в Україні згідно з Основами та іншими нормативно-правовими актами законодавства про охорону здоров'я є:

• визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства й держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;

• дотримання прав і свобод людини і громадянина в галузі охорони здоров'я та забезпечення пов'язаних з ними державних гарантій;

• гуманістична спрямованість, забезпечення пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, національними, груповими або індивідуальними інтересами, підвищений медико-соціальний захист найбільш уразливих верств населення;

• рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг у галузі охорони здоров'я;

• відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна та фінансова забезпеченість;

• орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом у галузі охорони здоров'я;

• нопереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров'я;

• багатоукладність економіки охорони здоров'я і багатоканальність її фінансування, поєднання державних гарантій з демонополізацією та заохоченням підприємництва і конкуренції;

• децентралізація державного управління, розвиток самоврядування закладів та самостійності працівників охорони здоров'я на правовій і договірній основі.

Держава зобов'язана забезпечити пріоритетність охорони здоров'я у власній діяльності, не завдавати шкоди здоров'ю населенню, надавати допомогу хворим, інвалідам та потерпілим від нещасних випадків, сприяти працівникам органів і закладів охорони здоров'я в їх діяльності.

Держава формує політику охорони здоров'я в Україні та забезпечує її реалізацію. Основу державної політики охорони здоров'я формує Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров'я, визначення її мети, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров'я.

Для вирішення питань формування державної політики охорони здоров'я при Верховній Раді України створені дорадчі та експертні органи з провідних фахівців та представників громадськості. Порядок створення та діяльності цих органів визначається Верховною Радою України.

Особисту відповідальність за державну політику охорони здоров'я несе Президент України, який виступає гарантом права громадян на охорону здоров'я, забезпечує виконання законодавства про охорону здоров'я через систему органів державної виконавчої влади, проводить у життя державну політику охорони здоров'я та здійснює інші повноваження, передбачені Конституцією України.

Кабінет Міністрів України організує розробку та здійснення комплексних і цільових загальнодержавних програм, створює економічні, правові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність у галузі охорони здоров'я, забезпечує розвиток мережі закладів охорони здоров'я, укладає міжурядові угоди та координує міжнародне співробітництво з питань охорони здоров'я.

Міністерства та інші органи державної виконавчої влади розробляють програми і прогнози в галузі охорони здоров'я, визначають єдині науково обґрунтовані державні стандарти, критерії та вимоги, що мають сприяти охороні здоров'я населення, формують і розміщують державні замовлення з метою матеріально-технічного забезпечення галузі, здійснюють державний контроль і нагляд та іншу виконавчо-розпорядчу діяльність у галузі охорони здоров'я[10, . 209-211].

Фінансування охорони здоров'я здійснюється за рахунок Державного бюджету України, фондів медичного страхування, благодійних фондів та будь-яких інших джерел, не заборонених законодавством.

Відомчі та інші заклади охорони здоров'я, що обслуговують лише окремі категорії населення за професійною, відомчою або іншою, не пов'язаною із станом здоров'я людини ознакою, фінансуються, як правило, за рахунок підприємств, установ і організацій, які вони обслуговують. Допускається фінансова підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевого бюджетів, якщо працівники відповідного відомства, підприємства, установи або організації становлять значну частину населення даної місцевості.

Усі заклади охорони здоров'я мають право використовувати для підвищення якісного рівня своєї роботи кошти, добровільно передані підприємствами, установами, організаціями й окремими громадянами, а також з дозволу власника або уповноваженого ним органу встановлювати плату за послуги в галузі охорони здоров'я.

Кожний громадянин України має право на охорону здоров'я, що передбачає:

• життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування й забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров'я людини;

• безпечне для життя та здоров'я навколишнє природне середовище;

• санітарно-епідемічне благополуччя території та населеного пункту, де він проживає;

• безпечні й здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;

• кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров'я;

• достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я й здоров'я населення, включаючи існуючі й можливі фактори ризику та їх ступінь;

• участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров'я;

• участь в управлінні охороною здоров'я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;

• можливість об'єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров'я;

• правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я;

• відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди;

• оскарження неправомірних рішень і дій працівників закладів та органів охорони здоров'я;

• можливість проведення незалежної медичної експертизи в разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров'я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина[8, c. 161-164].

В інтересах збереження генофонду народу України законодавство запобігає демографічній кризі, забезпечує здоров'я майбутніх поколінь і профілактику спадкових захворювань, здійснює комплекс заходів, спрямованих на усунення факторів, що шкідливо впливають на генетичний апарат людини, а також створює систему державного генетичного моніторингу, організує медико-генетичну допомогу населенню, сприяє збагаченню й поширенню наукових знань у галузі генетики і демографії.

Держава забезпечує планомірне науково обґрунтоване попередження, лікування, локалізацію та ліквідацію масових інфекційних захворювань.

Особи, які є носіями збудників інфекційних захворювань, небезпечних для населення, усуваються від роботи та іншої діяльності, яка може сприяти поширенню інфекційних хвороб, підлягають медичному нагляду та лікуванню за рахунок держави з виплатою в разі потреби допомоги по соціальному страхуванню. У разі загрози виникнення або поширення епідемічних захворювань Президент України відповідно до законів України може запроваджувати особливі умови та режими праці, навчання, пересування й перевезення на всій території України або в окремих її місцевостях, спрямовані на запобігання поширенню та ліквідацію цих захворювань.

З метою охорони здоров'я населення організуються профілактичні медичні огляди неповнолітніх, вагітних жінок, працівників підприємств, установ і організацій зі шкідливими й небезпечними умовами праці, військовослужбовців.

На жаль держава не виділяє достатньо коштів на утвердження здорового способу життя, з питань охорони здоров'я, організації медичного, екологічного й фізичного виховання, здійснення заходів, спрямованих на підвищення гігієнічної культури населення, створення необхідних умов, у тому числі медичного контролю, для заняття фізкультурою, спортом і туризмом, розвитку мережі лікувально-фізкультурних закладів, профілакторіїв, баз відпочинку та інших оздоровчих закладів, на боротьбу із шкідливими для здоров'я людини звичками, встановлення системи соціально-економічного стимулювання осіб, які ведуть здоровий спосіб життя.

В Україні проводиться державна політика обмеження куріння та вживання алкогольних напоїв. Реклама тютюнових виробів, алкогольних напоїв та інших товарів, шкідливих для здоров'я людини, здійснюється відповідно до Закону України "Про рекламу" та "Про обмеження тютюнопаління".

З метою охорони здоров'я населення органи й заклади охорони здоров'я зобов'язані здійснювати спеціальні заходи профілактики та лікування соціально небезпечних захворювань (туберкульоз, психічні, венеричні захворювання, СНІД, лепра, хронічний алкоголізм, наркоманія), а також карантинних захворювань. Порядок госпіталізації та лікування таких хворих у тому числі і в примусовому порядку, встановлюється законодавчими актами України[11, c. 224-227].

Держава згідно з Конституцією України гарантує всім громадянам реалізацію їх прав у галузі охорони здоров'я шляхом:

а) створення розгалуженої мережі закладів охорони здоров'я;

б) організації та проведення системи державних і громадських заходів щодо охорони та зміцнення здоров'я;

в) подання всім громадянам гарантованого рівня медико-санітарної допомоги в обсязі, що встановлюється Кабінетом Міністрів України;

г) здійснення державного і можливості громадського контролю та нагляду в галузі охорони здоров'я;

д) організації державної системи збирання, обробки й аналізу соціальної, екологічної та спеціальної медичної статистичної інформації;

є) встановлення відповідальності за порушення прав і законних інтересів громадян у галузі охорони здоров'я.

На підставах і в порядку, передбачених законами України, громадяни можуть бути визнані тимчасово або постійно не придатними за станом здоров'я до професійної або іншої діяльності, пов'язаної з підвищеною небезпекою для оточуючих, а також з виконанням певних державних функцій. Рішення про обмеження прав громадян, пов'язані зі станом їх здоров'я, можуть бути оскаржені в судовому порядку.

Не лише держава створює умови, які спрямовані на збереження здоров'я, а й громадяни України зобов'язані:

а) піклуватись про своє здоров'я та здоров'я дітей, не шкодити здоров'ю інших громадян;

б) у передбачених законодавством випадках проходити профілактичні медичні огляди та робити щеплення;

в) подавати невідкладну допомогу іншим громадянам, які перебувають у загрозливому для їх життя та здоров'я стані;

г) виконувати інші обов'язки, передбачені законодавством про охорону здоров'я.

З метою скорочення кількості самогубств слід акцентувати увагу на причинах, що спонукають людей до цього: поширеності психічних розладів, алкоголізму та наркоманії. Необхідно покращувати якість життя осіб з такими розладами й порушеннями та створювати умови, які б вели до зменшення кількості самогубств та спроб самогубств.

Необхідно створити заходи для профілактики порушень соціально-психологічної адаптації населення щодо хронічних стресів. Необхідно створити загальнодержавну систему превенції суїцидів в Україні, насамперед для підлітків та молоді.

У країні є проблема соціально небезпечних хвороб: туберкульозу, СНІДу, венеричних захворювань.

Відомо, що вплив на спосіб життя та формування здорового способу життя може покращити основні медико-демографічні показники на 10-12%. Завданням здорового способу життя кожної людини є реалізація себе, а державі — мати інтелектуально, фізично й психічно благополучне населення. Здоровий спосіб життя необхідно запроваджувати на національному рівні як серед службовців, так і серед широких верств населення. Також необхідно запроваджувати цільові комплексні програми зміцнення здоров'я: профілактику тютюнопаління, наркоманії, токсикоманії, алкоголізму; розвитку фізичної культури та організації дозвілля населення; статевого виховання населення; покращання харчування й підвищення якості харчових продуктів; поліпшення стану психічного здоров'я.

Для вирішення проблеми впливу навколишнього середовища на здоров'я населення необхідно розробити механізми взаємодії Міністерства охорони здоров'я, Міністерства надзвичайних ситуацій, комітетів з охорони навколишнього середовища та Міністерства освіти[3, c. 205-208].

З метою забезпечення належного стану довкілля, яке приведе до зміцнення здоров'я в містах та селах, необхідно розробити комплекс заходів щодо забезпечення екологічної безпеки й підтримки екологічної рівноваги на території країни.

Стратегія здоров'я для всіх (ЗДВ), розроблена ВООЗ, є обов'язковою для всіх країн Європи за умови їх співробітництва. Політика ЗДВ — це орієнтир для вдосконалення національної політики охорони здоров'я в Україні. Але на сьогодні не існує адаптованої на національному й регіональному рівнях і затвердженої урядом програми дій щодо досягнення здоров'я для всіх.

На етапі трансформації суспільства й економіки в умовах соціального розшарування населення важко реалізувати принцип справедливості в наданні медичних послуг. Необхідно розробити проект Закону України "Про захист прав пацієнтів та медичних працівників", який би забезпечив справедливість і рівність у наданні медичної допомоги і сприяв поліпшенню відносин між пацієнтами й медичними працівниками.

Таким чином, "Основи законодавства України про охорону здоров'я" є стратегічним планом державної політики в галузі охорони здоров'я України на перспективу. Основи законодавства містять у собі дванадцять розділів, які розкривають: основні принципи охорони здоров'я, обов'язки суспільства й держави в галузі; права, гарантії, обов'язки громадян України та іноземних громадян у наданні медичної допомоги; організацію, формування, реалізацію державної політики в галузі; фінансування, матеріально-технічне, наукове забезпечення охорони здоров'я; забезпечення здорових і безпечних умов життя населення України; лікувально-профілактична допомога; забезпечення лікарськими та протезними засобами; охорона здоров'я матері та дитини; медико-санітарне забезпечення, санітарно-курортна діяльність і відпочинок; медична експертиза; медична й фармацевтична діяльність; міжнародне співробітництво в галузі охорони здоров'я; відповідальність за порушення законодавства в галузі охорони здоров'я.

Отже, "Основи законодавства України в галузі охорони здоров'я" містять у собі пріоритетні питання профілактики захворювань і запобігання ним, а також формування здорового способу життя та здоров'я для всіх мешканців України[2, c. 231-235].

2. Система органів управління охороною здоров’я населення

До системи органів державного управління охорони здоров'я входять Кабінет Міністрів України, Міністерство охорони здоров'я України, Рада міністрів АРК, місцеві державні адміністрації (управління охорони здоров'я обласних державних адміністрацій, відділи охорони здоров'я районних державних адміністрацій).

Кабінет Міністрів України організує розробку та здійснення комплексних і цільових програм; створює економічні, правові та організаційні механізми, що стимулюють ефективну діяльність у галузі охорони здоров'я; укладає міжурядові угоди та координує міжнародне співробітництво з питань охорони здоров'я, а також у межах своєї компетенції здійснює інші повноваження, покладені на органи виконавчої влади у галузі охорони здоров я.

Спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі охорони здоров'я є Міністерство охорони здоров'я України (далі — МОЗ України), компетенція якого визначається Положенням, затвердженим Указом Президента України. Основними завданнями Міністерство охорони здоров'я України є:

розробка пріоритетних напрямів діяльності національної служби охорони здоров'я, забезпечення гарантованого рівня кваліфікованої медичної допомоги населенню закладами охорони здоров'я усіх форм власності;

здійснення заходів, спрямованих на розвиток профілактичного напряму в охороні здоров'я населення, формування здорового способу життя;

забезпечення надання державними закладами охорони здоров'я загальнодоступної, переважно безплатної, висококваліфікованої медичної допомоги населенню;

сертифікація рівня медичних послуг, що надаються населенню закладами охорони здоров'я незалежно від форм власності та особами, які займаються індивідуальною медичною діяльністю;

розробка прогнозів і показників розвитку національної служби охорони здоров'я, пов'язаних із змінами форм власності;

охорона материнства і дитинства;

розробка і координація заходів щодо забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення;

здійснення медичного контролю і видача дозволів на застосування ліків і методик, організацію промислового випуску або закупівлю лікарських засобів, бактерійних і вірусних препаратів, інших виробів медичного призначення, нагляд за їх постачанням населенню та закладам охорони здоров'я;

розвиток пріоритетних напрямів наукових досліджень у галузі медицини і забезпечення їх ефективності, впровадження в практику досягнень науки, техніки і передового досвіду;

організація підготовки медичних і фармацевтичних працівників, удосконалення їх знань і практичних навичок;

координація розвитку мережі закладів охорони здоров'я[5, c. 391-393].

Міністерство охорони здоров'я України відповідно до покладених на нього завдань:

• забезпечує реалізацію державної політики щодо охорони здоров'я, розробляє проекти відповідних державних програм на перспективу, вносить до Кабінету Міністрів України пропозиції про їх фінансове забезпечення;

• здійснює координацію діяльності закладів охорони здоров'я, науково-дослідних, інших підприємств і установ, що перебувають в його функціональному управлінні, з питань діагностики, лікування і профілактики захворювань, формування здорового способу життя, охорони території України від занесення і поширення карантинних та інших інфекційних захворювань і забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення;

• організує вивчення впливу навколишнього природного середовища на здоров'я людини, розробляє заходи, спрямовані на недопущення шкідливого впливу факторів навколишнього середовища на здоров'я людини, бере участь у визначенні напрямів та проведенні разом з іншими центральними органами державної виконавчої влади України, Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, обласними. Київською та Севастопольською міськими державними адміністраціями роботи з метою запобігання хворобам, зниження захворюваності, інвалідності та смертності;

• готує та подає до Уряду пропозиції про підписання міжурядових угод з питань охорони здоров'я;

• розробляє разом з Академією наук, іншими заінтересованими органами науково-технічні програми з охорони здоров'я та біології людини;

• розробляє і впроваджує у діяльність національної служби охорони здоров'я нові умови господарювання виходячи із законів ринкової економіки; затверджує типові програми обов'язкового та плани добровільного медичного страхування населення, технологічні стандарти медичних послуг і рекомендації щодо встановлення та зміни тарифів на медичні послуги (відповідно до зміни індексу цін);

• проводить в органах і закладах охорони здоров'я організаційно-методичну роботу по реалізації державної політики в галузі праці та заробітної плати;забезпечує державний санітарний нагляд за виконанням підприємствами, установами й організаціями незалежно від форм власності та громадянами законодавства з питань санітарно-епідемічного благополуччя населення;

• установлює гранично допустимі показники і характеристики шкідливих факторів для здоров'я людини, проводить санітарно-гігієнічні дослідження на промислових підприємствах, організує охорону території України від занесення і поширення карантинних та інших інфекційних захворювань, здійснює санітарно-гігієнічну експертизу, бере участь у державній екологічній експертизі і дає оцінку повноти й обґрунтованості проведення заходів щодо охорони здоров'я населення та навколишнього природного середовища (в тому числі в закладах, що перебувають у його функціональному управлінні), розробляє, затверджує і вводить у дію відповідно до законодавства нормативи екологічної безпеки, санітарно-гігієнічні та протиепідемічні норми й правила, норми радіаційної безпеки, гігієнічні нормативи, встановлює стандарти якості лікарських засобів, імунологічних препаратів, питної води, медичних приладів;

• здійснює разом з відповідними органами державної виконавчої влади вибірковий контроль за рівнем радіаційного забруднення харчових продуктів, водоймищ і ґрунтів, бере участь у складанні експертних висновків щодо визначення категорії зон радіоактивного забруднення територій, а у разі перевищення нормативів вносить відповідні пропозиції до Кабінету Міністрів України;

• погоджує стандарти, технічні умови, іншу нормативно-технічну документацію на харчові продукти, питну воду, нові хімічні речовини, промислові вироби, полімерні і синтетичні матеріали, а також введення нових технологічних процесів, устаткування, приладів, які можуть шкідливо впливати на здоров'я; дає дозвіл на застосування нових хімічних речовин, засобів і методів для виробництва і обробки продуктів харчування, а також використання стимуляторів росту рослин і тварин, хімічних засобів захисту рослин;• вносить пропозиції щодо заборони або тимчасового припинення експлуатації діючих об'єктів, які можуть завдати шкоди здоров'ю людей викидами, відходами або покидьками, а також будівництва об'єктів у разі відхилення від затверджених проектів, порушення санітарно-гігієнічних і протиепідемічних норм і правил; погоджує відведення земельних ділянок під будівництво і проекти розміщення, будівництва, реконструкції, технічного переобладнання підприємств, будівель, споруд;

• установлює порядок:

надання населенню швидкої медичної допомоги спеціальною службою;

здійснення заходів щодо підготовки органів, закладів охорони здоров'я і підприємств, що перебувають у функціональному управлінні Міністерства, для надання медичної допомоги в екстремальних і надзвичайних умовах, проведення наукових досліджень з цієї проблеми;

матеріально-технічного забезпечення медичних формувань та установ, призначених для Міноборони, Цивільної оборони та служби екстремальної медицини (у військовий час);

визначення виробництв, професій та робіт із важкими і шкідливими умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок і осіб, молодших 18 років; надання додаткової відпустки, встановлення скороченого робочого дня;

медичного відбору і направлення хворих для санаторно-курортного лікування;

організації та відкриття санаторно-курортних закладів на території України;

• організує разом з іншими органами державної виконавчої влади і органами місцевого самоврядування систематичне медичне обстеження (диспансеризацію) і визначення рівня доз опромінення осіб, які брали участь у ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС та її наслідків, евакуйованих і відселених із зон відчуження, безумовного (обов'язкового) та гарантованого добровільного відселення населення, яке проживає на радіаційне забруднених територіях;

• розробляє рекомендації щодо встановлення для громадян, які постраждали внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС, додаткових норм раціонального харчування у спеціалізованих лікувальних, лікувально-санаторних і курортних закладах, затверджує медичні і фізіологічні норми харчування для зазначеної категорії осіб (у тому числі вагітних жінок і дітей);

• вживає заходів до підготовки органів і закладів охорони здоров'я для роботи в екстремальних і надзвичайних умовах, надання медичної допомоги в осередках уражень, проведення наукових досліджень з проблем медичного захисту населення; організує та забезпечує діяльність державних міжвідомчих надзвичайних комісій з охорони здоров'я населення;

• здійснює експертне обстеження для встановлення інвалідності громадян;

• забезпечує методичне керівництво судово-медичною і судово-психіатричною експертизою;

• розробляє і проводить заходи, спрямовані на охорону материнства і дитинства, організує правову допомогу в цій справі, проводить разом із заінтересованими органами державної виконавчої влади роботу по охороні праці жінок і підлітків, оздоровленню, фізичному і гігієнічному вихованню дітей, контролює стан здоров'я та якість харчування дітей у дитячих дошкільних і навчально-виховних закладах незалежно від відомчої належності, встановлює обов'язкові вимоги до виробництва, реалізації та споживання продуктів дитячого харчування; погоджує обсяги навчально-трудового навантаження, а також зразковий режим занять з дітьми в зазначених закладах;

• визначає потребу закладів охорони здоров'я і населення у виробах медичного призначення (в лікарських засобах, бактерійних і вірусних препаратах, вітамінах, окулярній оптиці та інших аптечних товарах, а також у виробах медичної техніки, запасних частинах до них) і в санітарному автотранспорті, забезпечує їх постачання виробами медичного призначення та організує експлуатацію і ремонт медичної техніки; дає дозвіл на використання і впровадження у виробництво лікарських засобів, препаратів крові та кровозамінників, бактерійних і вірусних препаратів, виробів медичної техніки й оснащення, розроблених і випробуваних у закладах охорони здоров'я України, установлює вимоги до технологічних умов їх виготовлення та використання;

• визначає стратегію наукових досліджень у національній службі охорони здоров'я, розробляє основні напрями розвитку пріоритетних наукових досліджень у галузі медицини, здійснює формування і розміщення замовлень на проведення прикладних і фундаментальних наукових робіт науковими закладами МОЗ, Академії наук, інших центральних органів державної виконавчої влади України та відповідних органів інших країн, забезпечує впровадження в практику досягнень науки, техніки і передового досвіду, ефективну діяльність системи наукової медичної інформації, патентно-ліцензійної служби;

подає організаційно-методичну допомогу редколегіям профільних наукових журналів;

• розробляє і вдосконалює систему медичної та фармацевтичної освіти, визначає потребу і вимоги до професійної підготовки та перепідготовки медичних і фармацевтичних працівників, у тому числі висококваліфікованих наукових і науково-педагогічних кадрів через аспірантуру та докторантуру;

затверджує перелік вищих навчальних закладів, підготовка в яких дає право фахівцям на займання медичною та фармацевтичною діяльністю, а також типові навчальні плани (за погодженням з Міносвіти), бере участь у проведенні державної атестації та акредитації медичних і фармацевтичних вищих навчальних закладів;

розробляє нормативи та організує нострофікацію іноземних дипломів медичних і фармацевтичних працівників, видає їм дозвіл на медичну практику в Україні;

• сприяє створенню малих та інших підприємств, асоціацій, об'єднань; видає суб'єктам підприємницької діяльності спеціальні дозволи (ліцензії) на медичну практику, виготовлення і реалізацію медикаментів;

• затверджує переліки закладів національної служби охорони здоров'я, медичних і фармацевтичних працівників, разом з Центральним комітетом профспілки працівників охорони здоров'я України розробляє і здійснює заходи щодо захисту соціальних та економічних інтересів медичних і фармацевтичних працівників в умовах ринкової економіки, впровадження у діяльність національної служби охорони здоров'я господарського механізму;

• розробляє та затверджує нормативні акти, що регламентують внутрішній розпорядок й умови утримання і лікування хворих у закладах охорони здоров'я;

• фінансує в установленому порядку заклади охорони здоров'я, що перебувають у функціональному управлінні Міністерства, проводить конкурси науково-дослідних робіт з питань охорони здоров'я та фінансує реалізацію кращих проектів незалежно від відомчої належності організацій-виконавців;

• одержує в установленому порядку статистичну і бухгалтерську звітність, забезпечує централізацію обліку, організує в закладах охорони здоров'я, що перебувають у його функціональному управлінні, контрольно-ревізійну роботу, перевірку збереження коштів і матеріальних цінностей та додержання режиму економії, здійснює контроль за правильним веденням і достовірністю обліку та звітності, а також вживає заходів для відшкодування матеріальних збитків згідно з чинним законодавством[7, c. 213-217].

Рішення Міністерства з питань охорони здоров'я, видані у межах його компетенції, є обов'язковими для центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ і організацій.

МОЗ очолює Міністр, який призначається відповідно до Конституції України і несе персональну відповідальність за виконання покладених на Міністерство завдань і здійснення ним своїх функцій, встановлює ступінь відповідальності заступників Міністра, керівників підрозділів Міністерства.

Для погодження вирішення питань, що належать до повноважень МОЗ, обговорення найважливіших напрямів діяльності і розвитку галузі у Міністерстві утворюється колегія в складі Міністра (голова колегії), заступників Міністра за посадою, інших керівних працівників Міністерства, представників республіканських громадських організацій інвалідів. До складу колегії можуть входити керівники інших центральних органів державної виконавчої влади.

З метою проведення науково-методичної роботи щодо розвитку медичної науки, визначення її пріоритетних напрямів, організації фундаментальних досліджень медико-біологічного профілю, експертизи наукових програм, співробітництва з Академією наук, науковими установами інших країн у МОЗ створюється вчена медична рада.

Для встановлення гігієнічних регламентів і реєстрації хімічних речовин, впровадження в практику нових виробів медичної техніки і лікувальних засобів, а також імунобіологічних препаратів при МОЗ створюються на громадських засадах комітети з нової медичної техніки, гігієнічної регламентації та реєстрації хімічних речовин, стандартизації і контролю медичних та імунобіологічних препаратів.

При Міністерстві охорони здоров'я можуть утворюватись і діяти органи виконавчої влади. Таким органом, наприклад, є Комітет з контролю за наркотиками. Рада міністрів АРК і місцеві державні адміністрації реалізують державну політику в галузі охорони здоров'я у межах своїх повноважень. Так, місцеві державні адміністрації здійснюють загальне керівництво закладами охорони здоров'я, які перебувають у сфері їх управління, їх матеріально-фінансовим забезпеченням, організують роботу медичних закладів по наданню медичної допомоги населенню, здійснюють заходи щодо попередження інфекційних захворювань, епідемій, епізоотій та їх ліквідації тощо.

Державні функції у галузі охорони здоров'я здійснюють також інші органи, які мають у своєму віданні установи охорони здоров'я. До таких органів, зокрема, належать Міноборони України, МВС України, Служба безпеки України, Мінтранс України. Ці органи визначають структуру управління відомчими установами охорони здоров'я.

Відповідні функції в управлінні охороною здоров'я громадян МОЗ України реалізує шляхом здійснення контролю за якістю та безпекою продуктів харчування, лікарських засобів та виробів медичного призначення. Діяльність МОЗ України у цьому напрямку зводиться до реалізації державної політики у сфері державного контролю за якістю та безпекою окремих видів продуктів харчування (спеціальних харчових добавок, лікарських засобів, лікарської рослинної сировини та лікувальної косметики тощо), забезпечення інтересів держави у цій сфері та міжвідомчої координації із зазначених питань.

Виконання основних принципів державної політики у сфері організації та розвитку виробництва лікарських засобів та забезпечення цією продукцією населення, закладів охорони здоров'я і тваринництва, які реалізовувалися Державним комітетом України з питань медичної та мікробіологічної промисловості. Указом Президента України від 15 грудня 1999 p. покладено на МОЗ України.

Державну санітарно-епідеміологічну службу України очолює головний державний санітарний лікар України – перший заступник Міністра охорони здоров’я України, який призначається на посаду і звільняється з неї Кабінетом Міністрів України[1, c. 391-395].

3. Місцеве самоврядування і охорона здоров’я населення

Органи місцевого самоврядування беруть активну участь у реалізації державної політики в галузі охорони здоров'я населення. Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні» визначається, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад у цій сфері входять: управління установами охорони здоров'я, які належать територіальним громадам або передані їм, організація їх матеріально-технічного та фінансового забезпечення; організація медичного обслуговування в закладах освіти, культури, фізкультури та спорту, оздоровчих установ, що належать територіальним громадам; забезпечення у межах наданих їм повноважень доступності та оплатності медичного обслуговування на відповідній території; забезпечення згідно з законом розвитку всіх видів медичного обслуговування, розвитку та вдосконалення мережі лікувальних закладів усіх форм власності, визначення потреб у підготовці спеціалістів для них, організація роботи по підвищенню кваліфікації кадрів; забезпечення відповідно до законодавства пільгових категорій населення ліками та виробами медичного призначення; реєстрація згідно з законодавством статутів (положень) розміщених на відповідній території установ охорони здоров'я незалежно від форм власності; внесення пропозицій у відповідні органи щодо ліцензування індивідуальної підприємницької діяльності у сфері охорони здоров'я.

Потребує свого вирішення і проблема юридичного закріплення принципів існування об’єднаної системи охорони здоров’я в єдиному медичному просторі, як механізму її діяльності. Зроблений аналіз дозволяє виділити в цьому принаймні два шляхи вирішення. Перший з них — виокремлення нормативно-правових актів з регулювання суспільних відносин при наданні медичних послуг в окрему галузь права, другий — адаптування до вітчизняних вимог придатних систем права національної медичної служби розвинутих країн (наприклад, Англії чи Канади).

Це вимагає, по-перше, систематизації нормативно-правових актів, які стосуються охорони здоров’я, особливо при функціонуванні останньої в єдиному медичному просторі. По-друге, доцільно використати законодавче поле, яке існувало й раніше, але привести його у відповідність із сучасними вимогами. По-третє — потрібно адаптувати національне законодавство в галузі охорони здоров’я з правовими стандартами Ради Європи та Європейського Союзу. При цьому слід зважити на особливості їх застосування в різних моделях фінансування — приватній або суспільній (колективній чи державній). Вирішення завдань щодо чіткої орієнтації України на набуття повноправного членства в Європейському Союзі вимагає від державних службовців у галузі охорони здоров’я оперування глибокими і всебічними знаннями щодо інтеграційних процесів, стандартів медичної допомоги в країнах Європейського Союзу, механізмів регулювання медикаментозного ринку, — тобто європеїзації державного управління охороною здоров’я[12, c. 182-185].

Відомо, що правові проблеми охорони здоров’я вносять свою специфіку і в галузь юридичної відповідальності, що пояснюється складністю відносин між сучасною медициною та правом. У таких умовах систему державного управління охороною здоров’я в єдиному медичному просторі слід розглядати не як окрему галузь права, а як структурне поняття на зразок цивільного чи фінансового права, а принцип виділення його — функціональний. Така система покликана об’єднати сукупність правових норм, що регулюють її діяльність, метою якої — збереження, зміцнення та відновлення здоров’я населення. При цьому забезпечення належної якості реформування системи права галузі охорони здоров’я вимагає щонайменше виконання двох умов: створення системи інформування громадськості та спеціалістів щодо законодавства в охороні здоров’я, а також підготовки фахівців з правових питань охорони здоров’я[7, c. 217].

4. Правове становище установ охорони здоров’я населення

Основними принципами, на яких базується діяльність державних та недержавних організацій і установ щодо охорони здоров'я в Україні є:

• визнання охорони здоров'я пріоритетним напрямом діяльності суспільства і держави, одним з головних чинників виживання та розвитку народу України;

• рівноправність громадян, демократизм і загальнодоступність медичної допомоги та інших послуг в галузі охорони здоров'я;

• відповідність завданням і рівню соціально-економічного та культурного розвитку суспільства, наукова обґрунтованість, матеріально-технічна і фінансова забезпеченість;

• орієнтація на сучасні стандарти здоров'я та медичної допомоги, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом в галузі охорони здоров'я;

• попереджувально-профілактичний характер, комплексний соціальний, екологічний та медичний підхід до охорони здоров'я;

Основи законодавства України про охорону здоров'я (ст. 6), конкретизуючи норми Конституції України, встановлюють, що право громадян на охорону здоров'я передбачає:

а) життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров'я людини;

б) безпечне для життя і здоров'я навколишнє природне середовище;

в) санітарно-епідемічне благополуччя території і населеного пункту, де громадянин проживає;

г) безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку;

д) кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря і закладу охорони здоров'я;

е) достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров'я і здоров'я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь;

є) участь в обговоренні проектів законодавчих актів і внесення пропозицій щодо формування державної політики в галузі охорони здоров'я;

ж) участь в управлінні охороною здоров'я та проведенні громадської експертизи з цих питань у порядку, передбаченому законодавством;

з) можливість об'єднання в громадські організації з метою сприяння охороні здоров'я;

й) правовий захист від будь-яких незаконних форм дискримінації, пов'язаних із станом здоров'я;

і) відшкодування заподіяної здоров'ю шкоди;

ї) оскарження неправомірних рішень і дій працівників, закладів та органів охорони здоров'я;

й) можливість проведення незалежної медичної експертизи у разі незгоди громадянина з висновками державної медичної експертизи, застосування до нього заходів примусового лікування та в інших випадках, коли діями працівників охорони здоров'я можуть бути ущемлені загальновизнані права людини і громадянина[16, c. 127-128].

Основу державної політики охорони здоров'я формує Верховна Рада України шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров'я, визначення її мети, головних завдань, напрямів, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров'я.

Для вирішення питань формування державної політики охорони здоров'я при Верховній Раді України можуть створюватися дорадчі та експертні органи з провідних фахівців у галузі охорони здоров'я та представників громадськості. Порядок створення та діяльності цих органів визначається Верховною Радою України.

Безпосередню охорону здоров'я населення забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-профілактичні, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров'я.

До закладів охорони здоров'я належать лікарні, поліклініки, спеціалізовані диспансери, пологові будинки, санітарно-епідеміологічні центри, станції швидкої медичної допомоги, медико-санітарні частини установ і закладів та ін.

Базовою ланкою практичної медицини є лікарні. За галузевою належністю можна виділити відомчі лікарні та лікарні, що входять до системи МОЗ України; за територіальною ознакою — районі, міжрайонні, міські, обласні лікарні.

Особливу групу становлять лікарні відомчого типу (МВС України, Служби безпеки України та ін.).

Заклади охорони здоров я створюються підприємствами, установами і організаціями, заснованими на різних формах власності, а також приватними особами за наявності необхідної матеріально-технічної бази та кваліфікованих спеціалістів. Законодавством України визначаються порядок та умови створення закладів охорони здоров'я, державної реєстрації та акредитації цих закладів, а також порядок ліцензування медичної та фармацевтичної практики.

Заклади охорони здоров'я здійснюють свою діяльність на підставі статуту, затвердженого власником або уповноваженим ним органом[17, c. 191-193].

Державні органи призначають на посаду та звільняють з посади керівників закладів державної системи охорони здоров'я. Проте незалежно від юридичного статусу установи охорони здоров'я керівництво ним може здійснювати тільки особа, яка відповідає встановленим державою єдиним кваліфікаційним вимогам.

Держава підтримує та заохочує індивідуальну підприємницьку діяльність у галузі охорони здоров'я, яка може реалізовуватися тільки за наявності спеціального дозволу (ліцензії) на здійснення такої діяльності.

Охорона здоров'я — це система заходів, спрямованих на забезпечення збереження і розвитку фізіологічних і психологічних функцій, оптимальної працездатності та соціальної активності людини при максимальній біологічно можливій індивідуальній тривалості життя.

Кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я.

Суспільство і держава відповідальні перед нинішнім і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я в діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв'язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.

Стаття 3 Конституції України наголошує, що здоров'я людини є однією з найвищих соціальних цінностей, забезпечення якої — один з головних обов'язків держави. Забезпечує реалізацію державної політики щодо охорони здоров‘я, розробляє проекти відповідних державних програм на перспективу, вносить до Кабінету Міністрів України пропозиції про їх фінансове забезпечення;

Здійснює координацію діяльності закладів охорони;

Організує вивчення впливу навколишнього природного середовища на здоров‘я людини

Готує та подає до Уряду пропозиції про підписання міжурядових угод з питань охорони здоров‘я.

Розробляє разом з Академією наук науково-технічні програми з охорони здоров‘я та біології людини;

Розробляє і впроваджує у діяльність національної служби охорони здоров‘я нові умови господарювання виходячи із законів ринкової економіки.

Проводить в органах і закладах охорони здоров‘я організаційно-методичну роботу по реалізації державної політики в галузі праці і заробітної плати.

Забезпечує державний санітарний нагляд за виконанням підприємствами;

Установлює гранично допустимі показники і характеристики шкідливих факторів для здоров‘я людини.

Здійснює разом з відповідними органами державної виконавчої влади вибірковий контроль за рівнем радіаційного забруднення.

Погоджує стандарти, технічні умови і документацію на харчові продукти і питну воду, нові хімічні речовини

Вносить пропозиції щодо заборони або тимчасового припинення експлуатації діючих об‘єктів.

Установлює порядок: надання населенню швидкої допомоги

Здійснює заходів щодо підготовки органів, закладів охорони здоров‘я і підприємств.

Матеріально-технічного забезпечення медичних формувань та установ, призначених для Мінооборони, Цивільної оборони та служби екстремальної медицини

Визначення виробництв, професій та робіт із важкими і шкідливими умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок і осіб., надання додаткової відпустки, встановлення скороченого робочого дня;

Медичного відбору і направлення хворих для санаторно-курортного лікування[18, c. 37-41].

Висновки

Виконане дослідження свідчить, що важливим етапом у вивченні проблеми державного управління охороною здоров’я є прогнозування тенденцій та основних шляхів його розвитку, які залежать від умов соціально-економічного становища в Україні та тенденцій розвитку систем охорони здоров’я в інших країнах світу.

Верховній Раді України прискорити прийняття Закону України “Про загальнообов’язкове державне соціальне медичне страхування” та змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я від 19 листопада 1992 р., в якому необхідно визначити механізми діяльності охорони здоров’я в єдиному медичному просторі України.

Міністерству охорони здоров’я України, Міністерству охорони здоров’я Автономної Республіки Крим, управлінням охорони здоров’я обласних та Київської і Севастопольської міських державних адміністрацій необхідно створити у своїх структурах спеціальні організаційно-штатні підрозділи з координації діяльності усіх компонентів (підсистем) єдиного медичного простору та законодавчо забезпечити їх практичну діяльність.

Міністерству охорони здоров’я України доцільно створити на базі кафедри управління охороною здоров’я Київської медичної академії післядипломної освіти ім. П.Л.Шупика факультет управління охороною здоров’я та запровадити магістерську програму з підготовки фахівців із менеджменту в охороні здоров’я.

Список використаної літератури

1. Бочкаров М. Функціонування галузі охорони здоров’я в умовах ринкової економіки //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2003. — № 4. — C. 391-396

2. Долот В. Державна політика України в галузі охорони здоров"я: вступ до проблеми //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2005. — № 1. — C. 231-235

3. Жаліло Л. Наукові засади реформування охорони здоров'я в Україні/ //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2001. — № 3. — C. 205-209.

4. Карамишев Д. Проблеми і перспективи розробки та виконання галузевих програм з охорони здоров’я в Україні //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2006. — № 3. — C. 226-234

5. Кризина Н. Категорійно-понятійний апарат державної політики України в галузі охорони здоров’я //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2006. — № 2. — C. 391-397

6. Кризина Н. Основи державної політики України в галузі охорони здоров"я //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2006. — № 1. — C. 313-319

7. Осташко С. Охорона здоров’я України: стан та шляхи реформування //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2003. — № 2. — C. 213-217

8. Пліш Б. Державне управління охороною здоров'я в умовах реформування галузі: аналіз світового досвіду та шляхи використання в Україні //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2002. — № 1. — C. 161-168.

9. Радиш Я. Категорійно-понятійний апарат про державне управління системою охорони здоров'я України (огляд літератури та уточнення окремих дефініцій) //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2001. — № 1. — C. 195-202.

10. Радиш Я. Основи державної політики України в галузі охорони здоров'я/ Я.Радиш //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2001. — № 4. — C. 209-214.

11. Радиш Я. Проблема державного управління охороною здоров’я у вітчизняній і зарубіжній літературі/ Я. Радиш //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2003. — № 1. — C. 220-232

12. Радиш Я. Проблеми державного управління охороною здоров"я в Україні //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2004. — № 2. — C. 182-189

13. Радиш Я. Державне управління охороною здоров’я в Україні //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2004. — № 1. — C. 159-168.

14. Радиш Я. Державне управління охороною здоров’я в Україніа //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2003. — № 3. — C. 322-332.

15. Рожкова І. Демократизація розробки та впровадження державної політики з охорони суспільного здоров’я в Україні //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2007. — № 2. — C. 263-272

16. Рожкова І. Сучасні механізми управління якістю в системі охорони здоров’я //Управління сучасним містом. — 2005. — № 1-2. — C. 126-130.

17. Тарахонич Т. Правові основи діяльності системи охорони здоров"я України //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2002. — № 2. — C. 191-196.

18. Ярош Н. Основи соціальної теорії розвитку охорони здоров’я //Управління сучасним містом. — 2005. — № 1-2. — C. 37-43.

referat-ok.com.ua