1. Зміст і роль консалтингу. Основні види і завдання консалтингу.

2. Стратегія щодо конкурентів.

3. Основні етапи процесу державної реєстрації нового підприємства.

Список використаної літератури.

1. Зміст і роль консалтингу. Основні види і завдання консалтингу

Консалтинг — консультування і спеціальні науково-технічні, фінансово-аналітичні, технологічні та прогностичні розробки окремими спеціалізованими компаніями, фірмами, центрами, підрозділами соціальних програм, планів з аналізом сучасного стану діяльності виробничих та інших виробничо-комерційних, підприємницьких структур, визначенням концепції, шляхів, заходів та використанням засобів підвищення ефективності їх діяльності і розробки перспектив подальшого розвитку.

Консалтингові фірми надають послуги щодо дослідження торгової кон’юнктури і прогнозування ринку товарів, послуг, ліцензій, ноу-хау, фінансового і валютного ринків, а також оцінки й експертизи промислових підприємств, нерухомості, ефективності експортно-імпортних операцій, розробки техніко-економічних обґрунтувань об'єктів підприємництва, бізнес-планів.

Розробляють документацію з розрахунками ефективності створення спільних підприємств, розробки стратегії експортно-імпортних операцій, маркетингових програм тощо. У разі необхідності надають аудиторські послуги з повним аналізом стану суб'єкта підприємницької діяльності, причин негативних явищ на окремих ділянках підприємництва з розробкою прогнозів і рекомендацій щодо ефективної діяльності на певному ринку

Консалтингові фірми можуть бути спеціалізовані за окремими напрямами діяльності. Великі концерни, холдингові компанії у своєму складі мають власні підрозділи з розгалуженою мережею відділень у різних регіонах. Малі, середні, дрібні фірми звертаються за послугами до консалтингових фірм, оскільки такі розробки вимагають значних витрат і високого професіоналізму виконавців.

Для того, щоб в умовах жорсткого оточення бути успішним підприємцем, потрібно вміти передбачати ситуацію на декілька кроків наперед, тобто прогнозувати власні ходи, ходи конкурентів і зовнішні обставини так, щоб якомога точніше оцінити наслідки усіх можливих бізнес-сценаріїв. Такі сценарії розробляються за участю фахівців з консалтингу. І не завжди для цього потрібна глибока математика або високі технології – інколи буває достатньо просто здорового глузду і стороннього, незаангажованого погляду на проблему.

У розвинутих країнах аналітичний консалтинг, як окремий вид бізнес-сервісу, виник доволі давно завдяки появі фахівців, які на ринку товарів і послуг почали пропонувати спеціальні знання. Попиту на ці знання не бракувало ніколи, особливо з боку фінансистів — банкірів, страховиків, брокерів бірж і трейдерів фондових ринків, тобто тих, чия робота пов’язана з постійним ризиком. Пізніше до послуг консалтингу почали вдаватись приватні інвестори і ланка вищого управлінського персоналу великих і середніх корпорацій і фірм. У країнах Заходу топ-менеджмент дуже добре засвоїв одне з чільних правил Герберта Кессона: “великий капітал значно легше заробити, ніж його потім втримати”[3, c. 62-63].

Не зважаючи на те, що сукупний оборот ринку аналітичного консалтингу і до того оперував мільярдами, справжній бум галузі розпочався у середині 1990-х років у зв’язку із масовим поширенням персональних комп'ютерів та сучасних інформаційних технологій — ціни на знання стрімко пішли вгору. Нові технології дали змогу реалізувати старі ідеї, в т.ч. — в області фінансового менеджменту. Зміцнила свої позиції ідеологія рентабельності управління капіталом, на якій остаточно утвердився сучасний фінансовий консалтинг, основну ідею якого можна сформулювати так: “потенційно можливі, але не отримані компанією прибутки — це те ж саме, що її прямі збитки”.

Категорія втраченого прибутку внаслідок неефективної поведінки на ринку і прийняття хибних бізнес-рішень є основним предметом досліджень західних фінансових аналітиків. Кількість консалтингових компаній, представлена в ресурсах Інтернет, просто вражає, як, до речі, і спектр пропонованих ними послуг. Справа дійшла до того, що з’явилась категорія консультантів по консалтингу, готових допомогти пересічному бізнесмену швидко і правильно орієнтуватись на ринку консалтингових послуг.

Характерна ознака сучасного аналітичного консалтингу — його солідне наукове підґрунтя. Будь-яка перспективна інноваційна наукова розробка тут же апробується в умовах реального бізнесу, пристосовується до потреб ринку і впроваджується. Хороший цьому приклад — моделі на основі штучних нейромереж. Поки науковці сперечались про їх переваги і недоліки, підприємливі люди швидко зорієнтувалися, що і до чого і запровадили їх для вирішення практичних бізнес-задач. Валютний ринок FOREX, основою діяльності якого є прогнозування обмінних курсів валют і оцінка ризиків, виявився одним з перших і дуже успішним полігоном для методів нейрокомп’ютингу. І це лише частка широкого спектру інтелектуальних технологій на сучасному ринку консалтингу[7, c. 48-49].

Методи сучасного консалтингу стають максимально наукомісткими, що дозволяє консультантам “вичавлювати” прибуток для своїх клієнтів буквально з нічого. В умовах жорсткої конкуренції і боротьби за виживання на ринку західні консалтингові фірми проводять справжнє полювання за ефективниминовинками своїх конкурентів, у той же час за будь-яку ціну намагаючись приховати свої власні “ноу-хау”.

В Україні становлення ринку професійних консалтингових послуг почалось десь з кінця 1990-х і першими клієнтами вітчизняних консультантів, як правило, ставали представництва іноземних фірм. Згодом почав працювати і власний капітал і з’явився попит на фінансових аналітиків і менеджерів. Але усе це поки що у зародковому стані — за декілька років ринок аналітичних послуг сформуватись не може, потрібен час і реальна потреба у таких послугах з боку серйозних бізнес-структур. З усіх видів консалтингу в Україні, схоже, саме фінансово-аналітичний розвинутий найменше. І причина тут проста — при вітчизняній специфіці ведення бізнесу є вкрай небажаним втручання сторонніх у фінансові справи підприємства. Це серйозний гальмуючий фактор для тих ентузіастів-аналітиків, які ризикнули розпочати тут власну справу.

Поряд з тим є досвід надання таких послуг, обминаючи внутрішню бухгалтерію підприємства, або, якщо бути точним, залишаючи цю роботу його працівникам. Є безліч задач, які знаходяться поза сферою конфіденційної інформації і які можна передоручити стороннім фахівцям. Серйозний і підприємливий керівник завжди знайде спосіб, як з вигодою для себе скористатись чужими знаннями і досвідом. Стереотип недовіри швидко ламається, коли від співпраці дійсно можна отримати значно більше, ніж втратити.

Консалтингові послуги, які ми пропонуємо, звичайно, не охоплюють усю область консалтингу. Була свідомо обрана вужча сфера діяльності, яка, з одного боку, більш повно відповідає нашому досвіду і знанням, а з іншого — попит на яку уже є і у перспективі буде тільки зростати. Коротко нашу роботу можна охарактеризувати як створення моделей бізнес-процесів і ситуацій з метою наперед передбачити і оцінити наслідки цілеспрямованих дій і впливів незалежних зовнішніх факторів. По суті, це сфера наукового прогнозування по відношенню до підприємницької діяльності, тобто те, що на Заході відоме як business forecasting або Big Game — Велика Гра. Ведення бізнесу — це завжди гра, де діє неписане правило: “у якій мірі хтось виграє, у тій же мірі хтось інший мусить програти”. Гроші — лише спосіб робити ставки у грі. Шанси виграти у гравців ніколи не бувають рівними і основне завдання консалтингу — посилити цю нерівність на користь свого клієнта[1, c. 121-123].

2. Стратегія щодо конкурентів

Конкурентна перевага будь-якого дає вищу продуктивність, чим у конкурентів. Підприємство з низькою собівартістю продукції проводить дану вартість з меншими витратами, чим конкуренти; у фірми з диференційованою продукцією прибуток з одиниці продукції вище, ніж у конкурентів. Конкурентна перевага на основі і нижчих витрат, і диференціації є внутрішньо суперечливим, тому що забезпечення дуже високих споживчих властивостей, якості або відмінно поставленого обслуговування неминуче приводить до дорожчання товару; це обійдеться дорожче, ніж прагнути просто, бути на рівні конкурентів.

Проте, керівництво підприємств повинне приділяти увагу обом типам конкурентної переваги, хоч і строго дотримуючись одного з них. Підприємство, що зосередилося на низьких витратах, винне, проте, забезпечувати прийнятну якість і обслуговування. Так само товар фірми, що випускає диференційовану продукцію, повинен бути не настільки дорожче за товари конкурентів, щоб це було в збиток фірмі. Інша важлива змінна величина, що визначає позицію в галузі, — сфера конкуренції, або широта мети, на яку орієнтується підприємство в межах своєї галузі. Воно повинне вирішити для себе, скільки різновидів товарів випускатиме, якими каналами збуту користуватися, який круг покупців обслуговувати, в яких споріднених галузях конкуруватиме.

Коли підприємство є лідером ринку, воно залежно від ринкової ситуації використовує два варіанти конкурентних стратегій – атакуючий і захисний. Атакуючий варіант застосовують в основному як випереджальні дії на передбачення можливих посягань конкурентів на лідерство і задля зміцнення наявної позиції. Діапазон заходів різноманітний – зниження цін, створення нових схем збуту, випуск нових товарів, удосконалення наявних, активізація заходів стимулювання збуту і рекламні компанії. Захисна стратегія властива ситуації, коли конкуренти провадять діяльність, намагаючись продемонструвати сильні сторони і заявити (зазвичай опосередковано) про претензії на лідерство. Тут також можливі різні дії, виходячи з ринкової ситуації і можливостей підприємства, – від появи нового товару до "PR –акцій".

Стратегії претендента на лідерство вирізняються агресивністю, адже необхідно довести свою неперевершеність і досконалість у короткий термін. Арсенал засобів – від етичних і легальних, із використанням низки виробничих і маркетингових ресурсів, до заборонених законом і засуджуваних суспільством[4, c. 65-67].

Послідовник, навпаки, намагається "рухатися" за лідером, обробляючи ті частини ринку, які лідеру, завдяки його становищу та масштабам, здаються неприбутковими або непрестижними. Послідовник не претендує на лідерство, і тому уважніше відшукує сприятливі можливості на наявному ринку.

Технологічне і ринкове лідерство базується на розробленні базисних, радикальних інновацій. Реалізація стратегії лідерства потребує ґрунтовного науково-дослідного забезпечення: широкого фронту науково-дослідних робіт у суміжних галузях і постійного зв'язку з фундаментальними дослідженнями; постійного огляду найважливіших результатів НДР з метою впровадження їх у виробництво; оперативних змін пріоритетів фінансування залежно від очікуваних результатів маркетингу. У сфері дослідно-конструкторських робіт має бути створена потужна база, особливо важливою є наявність кваліфікованого персоналу, налагодження постійних зв'язків між усіма ланками в інноваційному процесі.

Особливої уваги потребують заходи у сфері ліцензування патентування. Максимально раннє патентування перспективних базових нововведень і допоміжних інновацій подовжує строк збереження конкурентних переваг. Не менш важливе інтенсивне ліцензування на тих ринках, де підприємство не має особливих переваг і патентного захисту.

Незважаючи на високі витрати і ризики, активна наступальна стратегія продовжує залишатись привабливою для досягнення таких цілей, як забезпечення швидкого зростання продажу та частки на ринку, одержання високих прибутків на інвестований капітал і завоювання стійкої бази споживачів.

Помірна наступальна стратегія (прямування за лідером) фокусується на швидкому розширенні ринкової ніші. Сенс такої стратегії полягає в тому, що організація зосереджується на інноваціях (продуктах), які вже здобули визнання ринку. Основна мета такої стратегії — «безпечна торговельна політика», коли підприємство намагається уникнути великого ризику, а також можливих труднощів під час освоєння нової продукції з високими інноваційними характеристиками. .Як правило, її застосовують потужні підприємства, бо здійснення цієї стратегії коштуватиме недешево. Вона є важливою з точки зору управління, оскільки необхідно постійно утримуватися на другому місці в групі претендентів на успіх, проводити ефективну інноваційну політику, постійно відстежувати напрями НДДКР технологічного лідера та прагнути створювати мінімальний науковий наробок у цих галузях, щоб скоротити час науково-технічної підготовки продукту до виходу на ринок, услід за лідером. Підприємства, що дотримуються цієї стратегії, активно патентують власні нововведення, що базуються на радикальних нововведеннях технологічного лідера.

До наступальних стратегій належить стратегія «кидання виклику». Мета цієї стратегії — посісти місце лідера. У цьому разі ключовими проблемами є такі:

• вибір плацдарму для атаки на лідера;

• оцінка його можливої реакції і захисту[1, c. 94-96].

Фінансові або непрямі атаки можуть набирати різних форм: стратегії обходу, оточення, партизанської війни і т. ін.

Наступ на сильні сторони супротивника може вестись у будь-якому напрямі: зниження ціни; здійснення аналогічної рекламної кампанії; надання товару нових рис (характеристик), які зможуть привернути увагу споживачів конкурента; створення нових потужностей на території конкурента; випуску нових моделей товарів, що можуть замінити моделі конкурентів (модель проти моделі). Класичним випадком, як відзначає Ф. Котлер [58], є атака конкурентів фірмою, що пропонує аналогічний за якістю товар за нижчою ціною.

Стратегія «партизанської війни» передбачає здійснення фірмою торговельних «вилазок» і заплановану «збуреність» конкурента на їх власних ринках. Такі дії можуть спонукати конкурентів піти на відповідну домовленість (координацію торговельних дій, поділ ринків збуту тощо).

Проти агресивних стратегій конкурентів фірми-лідери висувають стратегію випереджувальних ударів, яка спрямована на захист вигідної позиції на ринку. Ця стратегія здійснюється за допомогою таких заходів: розширення виробничих потужностей у більшому розмірі, ніж потребує ринок; налагодження зв'язків з найкращими постачальниками ресурсів; збереження найкращого географічного положення; закріплення психологічного іміджу фірми в споживачів. Ці та інші підходи успішно використовуються компаніями-лідерами. Наприклад, «Де Бірс консолідейтед майнз» — найбільший світовий дистриб'ютор алмазів; «Дженерал міллз» — лідер ресторанного бізнесу, що встановив тісні зв'язки з постачальниками морських продуктів.

Крім того, до наступальних належать стратегії цінового лідерства, диференціації продукції, раціоналізації, освоєння і заповнення «ринкової ніші», злиття та придбання, стратегія орієнтації на малі наукомісткі фірми.

Стратегія цінового лідерства передбачає зниження витрат виробництва за рахунок масованого збільшення його обсягів і раціоналізації виробничих процесів.

Стратегія злиття та придбання має на меті покращити позиції організації на ринку за рахунок об'єднання з фірмами-користувачами, фірмами-постачальниками і фірмами-конкурентами. її переваги — швидке входження на ринок.

Стратегія диференціації продукції ґрунтується на здійсненні фірмою постійних удосконалень, модернізації і модифікації продукту з якісним дизайном, кращим, ніж у конкурентів. Застосування цієї стратегії можливе за умови наявності множини характеристик товару, які виділяються і ціняться споживачем, різноманітного попиту на продукцію даного асортименту.

У стратегії диференціації продукції підприємство ризикує відстати в технології виробництва, зниженні витрат і конкуруючі підприємства можуть перейти в атакуючу позицію. Зберігається небезпека імітації унікальних властивостей продукту[9, c. 148-150].

3. Основні етапи процесу державної реєстрації нового підприємства

Відповідно до ст.58 ГКУ суб'єкт господарювання підлягає державній реєстрації.

Державна реєстрація суб'єктів господарювання здійснюється у виконавчому комітеті міської, районної у місті ради або в районній державній адміністрації за місцезнаходженням або місцем проживання даного суб'єкта, якщо інше не передбачено законом.

Для державної реєстрації суб'єкта господарювання подаються такі документи:

— рішення власника майна або уповноваженого ним органу у випадках, передбачених законом;

— установчі документи, передбачені законом для відповідного виду юридичних осіб;

— рішення Антимонопольного комітету України про згоду на створення, реорганізацію (злиття, приєднання) суб'єктів господарювання у випадках, передбачених законом;

— документ, що засвідчує сплату засновником внеску до статутного фонду суб'єкта господарювання в розмірі, встановленому законом;

— реєстраційна картка встановленого зразка;

— документ, що засвідчує сплату коштів за державну реєстрацію.

При створенні у процесі приватизації та/або корпоратизації відкритих акціонерних товариств повинен також бути поданий звіт про наслідки підписки на акції, затверджений Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Слід зауважити, що власник (засновник) або уповноважені ним органи несуть відповідальність за невідповідність вимогам законодавства та недостовірність документів, що подаються для реєстрації.

Державна реєстрація суб'єктів господарювання здійснюється у строк не більше 10 (десяти) днів з дня подання документів, зазначених у цій статті. Реєструючий орган зобов'язаний протягом цього строку видати суб'єкту господарювання свідоцтво про його державну реєстрацію.

На печатках і штампах суб'єкта господарювання повинен зазначатись ідентифікаційний код, за яким цього суб'єкта включено до державного реєстру суб'єктів господарювання, або ідентифікаційний код громадянина-підприємця.

Свідоцтво про державну реєстрацію суб'єкта господарювання та копія документа, що підтверджує взяття його на облік в органах державної податкової служби, є підставою для відкриття рахунків в установах банків.

Відомості щодо державної реєстрації суб'єкта господарювання включаються до єдиного державного реєстру, відкритого для загального ознайомлення.

Відомості щодо державної реєстрації підприємства, внесення змін до них підлягають опублікуванню реєструючим органом у спеціальному додатку до газети «Урядовий кур'єр» та/або офіційному друкованому виданні органу державної влади чи органу місцевого самоврядування за його місцезнаходженням протягом 10 (десяти) днів з моменту проведення державної реєстрації (внесення змін до відомостей державної реєстрації) в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України[7, c. 116-118].

Порушення встановленого законом порядку створення суб'єкта господарювання або недостовірність чи невідповідність вимогам законодавства документів, поданих для реєстрації, є підставою для відмови в його державній реєстрації.

Перереєстрація суб'єкта господарювання проводиться у разі:

— зміни форми власності, на якій засновано даний суб'єкт;

— зміни організаційної форми господарювання;

— зміни найменування суб'єкта господарювання.

Схема порядку реєстрації підприємства.

1) Підготовча робота:

До підготовчої роботи можна віднести всі ті дії які пов'язанні з вибором організаційно – правової форми підприємства, оформленням протоколу зборів засновників, визначення юридичної адреси, підготовки установчих документів та їх нотаріальне посвідчення.

2) В банку відкривається тимчасовий рахунок для формування статутного фонду:

Відповідно до частини 3 статті 144 Цивільного кодексу України , до моменту державної реєстрації товариства з обмеженою відповідальністю його учасники повинні сплатити не менше ніж п'ятдесят відсотків (50%) суми своїх вкладів. Частина статутного капіталу, що залишилася несплаченою, підлягає сплаті протягом першого року діяльності товариства.

Відповідно до п. 4.2. Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземних валютах затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 року №492 :

Під час відкриття поточного рахунку для формування статутного фонду господарського товариства подається:

заява про відкриття поточного рахунку, що підписана уповноваженою засновниками (учасниками) особою;

копія засновницького договору, засвідчена нотаріально ;

рішення засновників про визначення особи, якій надається право розпорядчого підпису під час проведення грошових операцій за цим рахунком, яке оформляється у формі довіреності, засвідченої нотаріально (якщо хоча б одним із засновників є фізична особа);

картка із зразками підписів і відбитка печатки, у якій наводиться зразок підпису особи, якій засновниками надано право розпорядчого підпису. Картка приймається без відбитка печатки та засвідчується підписом уповноваженого працівника банку.

Кошти на цей рахунок перераховуються засновниками (учасниками) для формування статутного фонду господарського товариства до його державної реєстрації як юридичної особи. Цей рахунок починає функціонувати як поточний тільки після одержання банком документів щодо державної реєстрації господарського товариства в установленому порядку. У разі відмови в державній реєстрації господарського товариства або в інших випадках, передбачених законодавством України, на підставі листа із зазначенням причини закриття рахунку, підписаного уповноваженою засновниками (учасниками) особою, кошти повертаються засновникам (учасникам), а рахунок закривається[8, c. 84-86].

3) Державна реєстрація юридичної особи:

Відповідно до частини 1 статті 24 Закону України “Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців ”:

Для проведення державної реєстрації юридичної особи засновник (засновники) або уповноважена ними особа повинні особисто подати державному реєстратору (надіслати рекомендованим листом з описом вкладення) такі документи :

заповнену реєстраційну картку на проведення державної реєстрації юридичної особи;

копію рішення засновників або уповноваженого ними органу про створення юридичної особи у випадках, передбачених законом;

два примірники установчих документів;

документ, що засвідчує внесення реєстраційного збору за проведення державної реєстрації юридичної особи.

У разі, якщо проводилося резервування найменування юридичної особи, крім документів, які передбачені частиною першою цієї статті, додатково подається чинна довідка з Єдиного державного реєстру про резервування найменування юридичної особи.

4) Реєстрація в органах статистики:

Відповідно до п. 9 постанови Кабінету Міністрів України від 22 січня 1996 р. N 118 “Про створення Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України ” подається:

Свідоцтво про державну реєстрацію (оригінал та ксерокопія);

Статут (копія);

Установчий договір (копія);

Заповнена облікова картка (отримати в статуправлінні);

Реєстраційну картку, яку видає державний реєстратор;

Документи, що підтверджують сплату збору за видачу довідки.

5) Податкова міліція:

Тут необхідно відмітити наступне, що реєстрація в органах податкової міліції нормативними документами не передбачена.

Лише в п. 4.13 “Інструкції про порядок обліку платників податків” затвердженої наказом Державної податкової адміністрації України від 19 лютого 1998 року N 80 зазначається, що:

Перевірку паспортних даних та встановлення місцезнаходження платника податків виконують підрозділи податкової міліції.

· нотаріально завірена копія статуту;

· заповненні реєстраційні картки;

· документ, що підтверджує юридичну адресу;

· ксерокопія паспорта директора;

· ксерокопія паспорта засновників[10, c. 134-136].

6) Податкова інспекція:

Відповідно до “ Інструкції про порядок обліку платників податків” затвердженої наказом Державної податкової адміністрації України від 19 лютого 1998 року N 80 для реєстрації в податковій інспекції подаються наступні документи:

· заява по формі №1-ОПП (заповнюється друкованими буквами);

· оригінал та копія установчого договору та статуту з відміткою державного реєстратора;

· оригінал та копія свідоцтва про державну реєстрацію;

· оригінал та копія документа, що підтверджує юридичну адресу;

· нотаріально завірена копія довідки про включення до ЄДРПОУ;

· реєстраційну картку;

А також необхідно надати наступні документи:

· копії паспортів засновника, директора та главбуха;

· довідки про присвоєння їм ідентифікаційних кодів (копію);

· якщо засновник юридична особа, то необхідно надати довідку з податкової інспекції по місцю її знаходження про взяття на податковий облік (ф.№4-ОПП).

Порядок реєстрації платників ПДВ викладений у “Положенні про Реєстр платників податку на додану вартість”, який затверджений наказом Державної податкової адміністрації України від 1 березня 2000 року N 79 .

7) Дозвільна система:

Відповідно до п.3.1.3. “Інструкції про порядок видачі міністерствам та іншим центральним органам виконавчої влади, підприємствам, установам, організаціям, господарським об'єднанням та громадянам дозволів на право відкриття та функціонування штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів, а також порядок видачі дозволів на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів, та затвердження Умов і правил провадження діяльності з відкриття та функціонування штемпельно-граверних майстерень, виготовлення печаток і штампів” затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 11 січня 1999 року N 17 , для одержання дозволу на оформлення замовлень на виготовлення печаток і штампів керівники підприємств, установ, організацій, господарських об'єднань, суб'єктів підприємництва, об'єднань громадян, зареєстрованих в Україні, інших організаційних форм підприємництва, підприємці-громадяни тощо, подають в органи внутрішніх справ заяву.

8) Пенсійний фонд:

Відповідно до п.3.1.4. “ Інструкції про порядок обчислення і сплати страхувальниками та застрахованими особами внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування до Пенсійного фонду України” затвердженої п остановою правління Пенсійного фонду України від 19 грудня 2003 року N 21-1 , для реєстрації в органах Пенсійного фонду України.

9) Центр зайнятості:

Відповідно до п.3.2. “Інструкції про порядок обчислення і сплати внесків на загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття та обліку їх надходження до Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття” затвердженої наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 18 грудня 2000 року N 339.

10) Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності:

Відповідно до п.2.6.1. “Інструкції про порядок надходження, обліку та витрачання коштів Фонду” затвердженої постановою правління Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності від 26 червня 2001 року N 16 , для реєстрації необхідно надати наступні документи:

заяву за встановленою формою;

завірені відповідальною особою органу Фонду копії таких документів:

свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності;

довідки органу статистики про включення до Єдиного Державного реєстру підприємств та організацій України

або довідки органу Державної податкової адміністрації України про включення страхувальника до Тимчасового реєстру платників податків відповідно до Порядку присвоєння реєстраційних (облікових) номерів платників податків, затвердженого наказом Державної податкової адміністрації України від 03.08.98 р. N 380, якщо страхувальник не підлягає включенню до ЄДРПОУ відповідно до законодавства України.

11) Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань:

Відповідно до п.3.2. “Інструкції про порядок перерахування, обліку та витрачання страхових коштів Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України” затвердженої постановою Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України від 20 квітня 2001 року N 12 , платники страхових внесків до Фонду, подають :

заяву за формою, встановленою виконавчою дирекцією Фонду, та завірені нотаріально або відповідальною особою робочого органу виконавчої дирекції Фонду копії таких документів:

свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності (рішення про створення установи, організації);

довідки органу статистики про внесення до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій України, присвоєння ідентифікаційного коду[2, c. 143-145].

Список використаної літератури

1. Варналій З. Основи підприємництва: Навчальний посібник/ Захарій Варналій,. — 3-тє вид., виправл. і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 350 с.

2. Виноградська А. Основи підприємництва: Навч. посіб./ Алла Виноградська,. — 2-е вид., перероб. і доп.. — К.: Кондор, 2005. — 540 с.

3. Гетьман О. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ Оксана Гетьман, Валентина Шаповал,; Мін-во освіти і науки України, Дніпропетровський ун-т економіки і права. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 487 с.

4. Донець Л. Основи підприємництва: Навч. посіб./ Любов Донець, Надія Романенко,; М-во освіти і науки України, ДонДУЕТ ім. М. Туган-Барановського. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 315 с.

5. Дратвер Б. Основи підприємницької діяльності: Навчальний посібник/ Борис Дратвер, М-во освіти і науки України, Кіровоградський держ. пед. ун-т ім. В.Винниченка. — Кіровоград, 2003. — 186 с.

6. Економіка підприємства: Навчальний посібник/ П. В. Круш, В. І. Подвігіна, Б. М. Сердюк та ін.. — К.: Ельга-Н: КНТ, 2007. — 777 с.

7. Мочерний С. Основи підприємницької діяльності: Посібник/ Степан Мочерний, Олександр Устенко, Сергій Чеботар. — К.: Академія, 2001. — 279 с.

8. Основи підприємницької діяльності: Навчальний посібник/ Борис Дратвер, Наталія Пасічник, Дмитро Закатнов та ін.; М-во освіти і науки України, АПН України, Ін-т проблем виховання. — Кіровоград, 2004. — 223 с.

9. Цигилик І. І. Основи підприємництва: Навч. посіб./ І. І. Цигилик, Т. М. Паневник, З. М. Криховецька; Мін-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 239 с.

10. Шваб Л. Основи підприємництва: Навч. посібник/ Людмила Іллівна Шваб,. — К.: Каравела, 2006. — 343 с.