Банкрутство є невід ємною частиною регулювання правових відносин у сфері економічної діяльності. Коли приватна особа виявляється нездатною виконати свої майнові зобов’язання із наявного у неї майна, може бути порушене провадження з визнання такої особи неспроможною. Після встановлення судом факту неспроможності розпочинається одна із встановлених відповідним законодавством процедур — реорганізація (реабілітація) або ліквідація майна боржника.

В Європейському Союзі особлива увага приділяється банкрутству як правовій основі для підтримки чесної конкуренції в умовах вільного ринку. Протягом існування цього міждержавного угрупування держав було прийнято низку актів, спрямованих на врегулювання заборгованості неспроможних приватних осіб. Особливих успіхів у ЄС було досягнуто у сфері розробки уніфікованих норм, що містять правила розгляду справ про банкрутство з іноземним елементом — транскордонних банкрутств.

В Україні сьогодні розглядаються законодавчі пропозиції, пов’язані з впровадженням у чинне законодавство норм щодо транскордонних банкрутств. У цьому контексті вивчення процесів розробки уніфікованих норм у цій сфері права ЄС та їх наукового обґрунтування є не тільки пізнавальним, а й необхідним. Особливо це видається важливим, коли йдеться про впровадження у законодавство України уніфікованих норм, що будуються на нових, невідомих в Україні, теоретичних концепціях. Слід визнати, що у вітчизняній науці цій тематиці присвячено недостатньо уваги: наукових публікацій на цю тему, крім однієї статті [1] , немає.

У процесі розробки нормативних актів щодо забезпечення ефективності розгляду справ про транскордонні банкрутства постійно точилися дебати навколо тих принципів, які мають стати базою для єдиного у цій сфері нормативного акта в ЄС. Основними у світі підходами до вирішення колізій при розгляді справ про банкрутство з іноземним елементом є принципи територіальності та універсальності. Для позначення цих принципів російський учений Т. Шашихіна використовує слово теорія — «теорія універсальності та теорія територіальності» [2, 47]. Головною метою згаданих наукових дискусій було визначення того, який із зазначених принципів сприятиме більш справедливому захисту майнових прав кредиторів та максимальному врахуванню інтересів боржника в судових провадженнях у справі про банкрутство, відкритих стосовно боржника в кількох країнах.

У справах про банкрутство, в яких присутній іноземний елемент, досить довгий час застосовувався принцип територіальності (territoriality principle) [3, 4]. У міжнародному праві цей принцип відомий з ХУІ ст. За визначенням французького юриста Б. д’Аржантре, використання цього принципу у міжнародному приватному праві означає надання переваги застосуванню закону країни місцезнаходження речі [4, 41].

У разі застосування принципу те- риторіальності до відносин неспроможності, ускладнених іноземним елементом, провадження у справі про визнання боржника неспроможним чи банкрутом можуть порушуватися у кожній країні, де знаходиться майно, зареєстрований офіс або ведеться бізнес боржника [5, 14]. З практичної точки зору цей підхід є більш привабливим для національних кредиторів, але іноземні особи у таких справах можуть бути позбавлені чи обмежені у своїх правах повноцінно брати участь у місцевому судовому провадженні. Крім того, майно боржника, що може знаходитися на території іноземної країни, може не увійти у конкурсну масу, а судове рішення може бути не визнане чи не виконане в іноземній державі [6, 266].

Зрозуміло, такий підхід у транскордонних справах про банкрутство не давав змоги вирішувати усі проблеми, що виникали при розгляді такої категорії судових справ. Ураховуючи специфіку справ про банкрутство, невирі- шеною залишалася велика кількість колізій, що впливало на ефективність застосування відповідних норм у порушеній справі.

У ХІХ ст. для більш ефективного вирішення зазначених проблем дослідники запропонували так звану «теорію універсальності» (universality theory) [7, 114]. Згідно з таким підходом справа про банкрутство мала порушуватися тільки у тій країні, де ведеться основний бізнес боржника. Відповідно, інші провадження у справі про банкрутство такого боржника в інших країнах пропонується не порушувати [8, 181].

Необхідно зазначити, що принцип універсальності розглядався як базовий на Гаазьких конференціях з міжнародного приватного права у межах розробки в 1902-1904 рр. тексту конвенції, присвяченій колізійним аспектам відносин неспроможності [9, 3]. Цю ідею підтримували представники таких країн, як Англія, Франція та Німеччина.

Фундаментальною основою теорії універсальності є правило: один суд — одне застосовуване право. Згідно із зазначеною теорією пропонувалося, щоб все майно боржника, де б воно не знаходилося, підпадало під юрисдикцію одного суду, а рішення у справі мали визнаватися в усіх країнах ЄС автоматично і без виконання будь-яких додаткових процедурних вимог. Усі кредитори, суб’єктами права якої б країни вони не були, повинні подавати свої заяви до суду, який порушив провадження, та брати участь саме у цьому судовому процесі. Таким чином реалізовувався принцип універсальності у чистому вигляді.

Однією з переваг такого підходу є те, що витрати на здійснення судового розгляду справи є меншими, ніж у випадках, коли окремі процедури порушуються в кожній країні. Крім того, у таких судових справах про банкрутство з’являються додаткові й більш ефективні засоби забезпечення захисту іноземних кредиторів, оскільки їхній статус і процесуальні права в національному процесуальному законодавстві виписані детальніше, при цьому конфлікти юрисдикцій певним чином зменшуються або взагалі виключаються [10, 787]. Нарешті, принцип універсальності дає змогу більш рівно підходити до усіх кредиторів — виторг від реалізованого майна розподілявся б за прогнозованими правилами і у визначеній черговості.

Концепція універсальності посіла чільне місце у теорії міжнародного приватного права, а також стала застосовуватися в деяких національних судових органах при здійсненні провадження у справах про банкрутство [11, 9]. З часом тенденція поширення принципу універсальності стала помітнішою, і він почав застосовуватися в більшій кількості країн, а потім і завойовувати визнання на міжнародному рівні. Це підтверджувалося судовою практикою у сфері здійснення провадження у справах про транскордонні банкрутства в окремих країнах, наприклад у США. Аналіз розгляду аналогічних справ у Німеччині й Франції свідчить про те, що суди у зазначених країнах також стали поступово відходити від принципу територіальності [12, 577].

Разом з тим, знаючи специфіку такої категорії справ, якими є справи про визнання боржника неспроможним, можна уявити, що в разі дотримання принципу універсальності можуть виникати досить прогнозовані труднощі, пов’язані з його реалізацією на практиці. Так, при зверненні з заявою про визнання факту неспроможності особи суд не у всіх випадках зможе відмовити у його розгляді, посилаючись на інформацію про те, що аналогічне провадження стосовно цієї особи вже порушене в іноземному судовому органі.

Л. Перкінс, посилаючись на відомого у США вченого Л. ЛоПукі, наводить недоліки принципу універсальності [13, 814]. У разі застосування цього принципу у справах про банкрутство можуть виникнути труднощі, пов’язані з тим, що суд при розгляді справи про банкрутство може бути поставлений перед необхідністю застосування норми іноземного законодавства до правових відносин, що розглядаються в місцевому судовому провадженні. Як наслідок, недобросовісні учасники судового процесу можуть використати переваги чи недоліки національного регулювання відносин неспроможності для створення штучних перешкод чи просто проігнорувати більш дієві способи вирішення проблем, які є відомими у світі й можуть виявитися більш ефективними в окремій ситуації.

Судова практика з розгляду справ про банкрутство з іноземним елементом підштовхувала науковців вивчати позитивні й негативні аспекти застосування відомих у міжнародному приватному праві принципів універсальності та територіальності. В ЄС це тривало на тлі розробки проекту міжнародного договору, присвяченого транскордонним банкрутствам. Якщо подивитися на процес розробки багатосторонніх договорів у ЄС у зазначеній сфері, то можна скласти досить точне уявлення, яким чином у цьому регіоні відбувалася еволюція впровадження згаданих принципів.

У процесі підготовки проектів міжнародних договорів у ЄС змінювався підхід до застосування наведених вище принципів міжнародного приватного права у справах про транскордонні банкрутства. У початковому варіанті проекту договору було здійснено спробу реалізувати принцип універсальності практично в чистому вигляді. Досить швидко стало зрозумілим, що реалізація принципу універсальності шляхом впровадження єдиної судової системи з метою створення необхідних умов для ефективного розгляду такої категорії справ, якими є справи про визнання боржників неспроможними і в яких присутній іноземний елемент, є завданням надзвичайно важким. Йшлося про те, що провадження про банкрутство боржника мали підпадати під юрисдикцію єдиного для Європейського Союзу суду.

Згодом розробники проекту міжнародного договору прийшли до визнання того, що найкращим способом вирішення проблем у справах про банкрутство з іноземним елементом надалі має бути поєднання принципів територіальності й універсальності. Судова практика підштовхнула до такого висновку — зазвичай при неспроможності приватних осіб майно знаходилося на території більш ніж однієї країни. Як виявилося, це створювало більше проблем, аніж тільки наявність іноземних кредиторів у такій справі.

У преамбулі проекту Конвенції про деякі міжнародні аспекти банкрутства 1990 р. (European Convention on Certain International Aspects of Bankruptcy [14]) було визнано, що запропоновані в ньому норми мали сприяти створенню необхідних умов для забезпечення мінімального правового співробітництва у транскордонних справах про банкрутство шляхом, по-перше, надання можливості ліквідатору (конкурсному керуючому) виконувати свої функції в інших країнах, по-друге, визнання права порушувати вторинні банкрутства на території держав — учасниць Конвенції та, по-третє, надання кредиторам права заявляти свої майнові вимоги у провадженнях, відкритих на території інших країн. Згідно з проектом Конвенції ліквідатор, призначений у відповідному провадженні, отримував право виконувати окремі повноваження у країнах, де знаходиться майно боржника.

Автори Конвенції переважним принципом вибрали принцип універсальності з обмеженим застосуванням принципу територіальності. Відповідно до такого підходу судове рішення про відкриття процедури щодо визнання боржника неспроможним визнається ipso jure в усіх державах — членах ЄС (ст. 16 Конвенції). Необхідно також наголосити, що судові рішення, прийняті згідно з цією Конвенцією, мали бути обов’язковими для всіх суб’єктів права на території держав — учасниць Конвенції. Таким чином, для реалізації основного завдання Конвенції, яким було забезпечення співробітництва, головним засобом стало надання права на порушення додаткових проваджень в інших країнах. Було визнано необхідність визнати концепцію множинності проваджень у справі про банкрутство з іноземним елементом.

Ця Конвенція не набрала чинності, але роботи тривали. Обраний підхід поєднання зазначених двох принципів видався перспективним напрямом продовження нормотворчих робіт. У науковій літературі це винайшло відбиток: для характеристики такого підходу деякі вчені почали використовувати поняття «плюралізм» (plurali- ty) або «множинність» процедур у справі про банкрутство [15, 136]. З метою поєднання зазначених вище концепцій у тексті Конвенції використовувався термін «контролююча універсальність» (controlled universality). У науковій літературі американських дослідників такий підхід називається обмеженою універсальністю — measured universality [12, 576].

Оскільки за принципом тери- торіальності допускається порушення щонайменше кількох проваджень про визнання боржника банкрутом, а принцип універсальності вимагає визначення домінуючого серед інших проваджень у справі про банкрутство боржника, то у науковий обіг, а потім й у проект документа, було введено нову правову конструкцію — основне банкрутство (основне провадження). Це було зроблено для встановлення контролюючого центру у справі про банкрутство з множинними провадженнями, відкритими на території кількох країн. Всі інші провадження автоматично мали визнаватися вторинними.

Цей підхід знайшов своє відображення у другому проекті міжнародного договору — Конвенції про процедури неспроможності (European Convention on Insolvency Proceedings [16]), текст якої було схвалено у 1995 р.

Розробники цієї Конвенції відмовилися від намірів створення універсальної системи судових процедур і звернулися до основного методу, який застосовується в міжнародному приватному праві, — колізійного. Документ містив систему колізійних прив’язок та необхідних механізмів для їх успішного застосування у такій категорії судових справ.

В описовому звіті до Конвенції 1995 р. наводилися пояснення деяких принципових положень цього документа, зокрема, визнавалося те, що Конвенція мала надати «нейтральний механізм» для використання його в країнах Співтовариств у сфері неспроможності.

Ця Конвенція не набула чинності, однак нароблені наукові розробки і досягнуті домовленості розробників цих документів знайшли своє відображення у нині чинному акті ЄС — Регламенті Ради ЄС 1346/2000 від 29 травня 2000 р. про процедури неспроможності (the Council Regulation 1346/2000/EC of 29 May 2000 on insolvency proceedings [17]). Зазначений документ є основним консолідованим нормативним актом прямої дії у цій специфічній сфері правового регулювання відносин неспроможності на території ЄС, за винятком Данії, стосовно якої він не діє.

Основні принципи у сфері транскордонних банкрутств, які були на той час розроблені та певним чином відображені у проектах Європейських конвенцій, знайшли своє логічне місце в цьому документі. Принцип універсальності, який був базовим у проекті Конвенції 1995 р., став визначальним і в Регламенті.

Регламент № 1346/2000 набув чинності 31 травня 2002 р. і став апогеєм розвитку права ЄС у сфері права банкрутства. По суті, з прийняттям цього документа було завершено процес уніфікації норм про транскордонні банкрутства. У ньому знайшли своє відображення результати наукових досліджень та судова практика, пов’язані з розглядом справ про транскордонні банкрутства.

У Регламенті № 1346/2000 міститься один з основних відомих у світі механізмів вирішення проблем із транскордонних банкрутств — це забезпечення ефективної координації заходів у порушених судових провадженнях і передусім стосовно активів неспроможного боржника. Запропоновані в Регламенті рішення будуються на принципі порушення основного провадження на території країни, в якій знаходиться центр основних інтересів боржника, зі збереженням при цьому можливості відкриття неосновного чи кількох місцевих проваджень у будь-яких інших державах — членах ЄС, в яких боржник веде свою підприємницьку діяльність.

У цьому контексті наближення законодавства про банкрутство країн ЄС та будування норм у цій сфері права на визнаних у світі принципах і стандартах є важливим фактором успішності проведення економічної політики у цьому міждержавному уг- рупуванні й виконання поставлених у сфері економіки і права цілей.

Регламент № 1346/2000 є важливим документом для країн — претендентів на членство у ЄС. Україна проголосила євроінтеграцію пріоритетом своєї зовнішньої політики. Це вимагає поступового наближення національного законодавства до норм і стандартів ЄС, включаючи й правове регулювання відносин неспроможності. Забезпечуючи справедливий режим регулювання правовідносин у сфері банкрутства, країна — претендент на членство в ЄС демонструє свою готовність до створення рівних умов ведення підприємницької діяльності для всіх учасників економічної діяльності.

Знання теоретичних підвалин формування принципів регулювання специфічних правових відносин, якими є відносини неспроможності, та розуміння природи уніфікованих норм, розроблених у ЄС, має допомогти законодавцю найкраще зрозуміти наміри розробників актів ЄС. Сподіваємося, наведений історичний екскурс розробки уніфікованих норм щодо транскордонних банкрутств сприятиме ефективному впровадженню науково обґрунтованих норм ЄС у чинне законодавство України про банкрутство.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Бірюков О. М. Принцип територіальності v. принцип універсальності у міжнародному приватному праві // Укр. право. — 1998. — № 1 (9). — С. 176—181 (укр.); 359—362 (англ.). Шашихина Т. В. Корпоративное право Европейского Союза : учеб. пособие. — М., 2003. — 67 с. Globalisation and Regional Integration // Law in Transition. — 2002. — Autumn. — P. 3—8. Международное частное право : современные проблемы. — М., 1994. — 170 с.
2. Goloven M.Privatisation and Bankruptcies of State-Owned Enterprises in Ukraine : Discussion Paper // Deutsche Regierungsberatung zu Fragen der Privatisierung in der Ukraine. — K., 2006. — 19 p.
3. Goode Roy. The Preliminary Draft Unidroit Convention on International Interests in Mobile Equipment: The Next Stage // Uniform Law Review. — 1999. — No. 2. — Р. 265—274.
4. Бірюков О. М.Транскордонні банкрутства : теорія і практика : моногр. — К., 2008. — 318 с. Bogdan Michael. Insolvency Law in the European Union / European Private International Law. — Nijmegen : Ars Aequi L&ri, 1998. — 454 р.
5. Ануфриева Л. П. Международное частное право : учеб. : в 3 т. — М., 2001. — Т. 3: Трансграничные банкротства. Международный коммерческий арбитраж. Международный гражданский процесс. — 768 с.
6. Perkins Liza. A Defense of Pure Universalism in Cross-Border Corporate Insolvencies // Journal of International Law and Policies. — 2000, Spring. — Vol. 32, No. 3 — Р. 787—828.
7. E. Bruce Leonard & Christopher W. Besant, eds. Current Issues in Cross-Border Insolvency and Reorganisations. — UK, 1994 — 34 р.
8. Donald T. Trautman, Jay Lawrence Westbrook, & Emmanuel Gaillard. Four Models for International Bankruptcy // The American Journal of Comparative Law. — 1993. — Vfol. 41. — Р. 573—588.
9. Perkins Liza. A Defense of Pure Universalism in Cross-Border Corporate Insolvencies // Journal of International Law and Policies. — 2000, Spring. — Vol. 32. No. 3 — Р. 787—828.
10. European on Certain International Aspects of Bankruptcy, Istanbul, 5.VI.1990 / Official Documents of Council of Europe. European Treaties. — ETS No. 136.
11. Бірюков О. М.Транскордонна неспроможність. Глава 9 // Міжнародне приватне право : актуальні проблеми / за ред. проф. А. Довгерта. — К., 2001. — С. 134—144.
12. Convention on Insolvency Proceedings (Provisional Edition). European Community Document, CON/INSOL/en. — 13 p.
13. Council Regulation 1346/2000 of 29 May 2000 on insolvency proceedings // Official Journal L 160. — 30.06.2000. — P. 0001-0018.