Спорт ― це важливий засіб зміцнення здоров’я, попередження розвитку хвороб, який сприяє формуванню духовної та фізичної культури як окремого індивіда, так і всього суспільства загалом. У ст. 1 Закону України «Про фізичну культуру і спорт» від 24.12.1993 р. вказано, що спорт є органічною частиною фізичної культури, особливою сферою виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людей у певних видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки шляхом змагальної діяльності.

Однак, крім позитивних моментів, заняття спортом мають і негативні нюанси ― це травми та заподіяння шкоди, які нерідко призводять до фатальних наслідків (тривалий розлад здоров’я, каліцтво, смерть тощо). Кримінальне право не може залишатись індиферентним до позбавлення життя чи заподіяння шкоди здоров’ю у спорті. Роль науки кримінального права в цьому питанні полягає у тому, щоб визначити ті межі, в яких заподіяння спортивних травм оцінюється як злочинне чи правомірне діяння.

Окремим аспектам проблематики заподіяння шкоди життю і здоров’ю у спорті приділяли увагу такі вітчизняні та зарубіжні науковці, як А. Піонтковський, М. Шаргородський, А. Красіков, А. Ігнатов, П. Дубовєц, С. Кудрявцев, А. Наумов, А. Скворцов, Н. Таганцев, І. Козочкін, Ю. Баулін, М. Хавронюк та ін. Однак, концептуальні позиції відсутні, автори здебільшого зосереджують увагу на окремих аспектах проблеми, не пропонуючи її системного вирішення. Тому питання кримінально-правової характеристики заподіяння шкоди життю і здоров’ю у спорті залишається відкритим для досліджень, що зумовлює актуальність цієї статті.

Метою запропонованої статті є аналіз зарубіжного та національного законодавства із вказаної проблеми та спроба висловлення відповідних пропозицій щодо вдосконалення чинного кримінального законодавства України.

У ряді зарубіжних держав заподіяння шкоди під час спортивних заходів відносять до обставин, що виключають злочинність діяння. Так, наприклад, в Італії, Великобританії та США така обставина має назву «Згода потерпілого» [8, с.23]. Це поняття охоплює проблему евтаназії, майнової, фізичної шкоди, у тому числі можливість заподіяння шкоди фізичній цілісності людини під час спортивних заходів. На підставі аналізу кримінально-правової доктрини Великобританії [1, с.306] можна дійти висновку, що у цій ситуації до уваги береться така згода особи на явне заподіяння шкоди чи можливість такого заподіяння особистим благам та правам, якими вона може без будь-яких обмежень вільно розпоряджатись на власний розсуд і ризик (життя, здоров’я, воля, честь і гідність). При цьому згода потерпілого може визнаватись обставиною, що виключає злочинність діяння лише за умови, що вона була надана особою, яка усвідомлює значення своїх дій, що будуть вчинені; надана добровільно, а не вимушено, без застосування до потерпілого протизаконного насильства чи погроз. Як наголошує М. Полянський, надання такої згоди можливе лише до вчинення дій щодо потерпілого, а не після [3, с.214].

У КК Франції подібна обставина закріплена під назвою «Дозволеність законом». Типовим проявом такого роду дозволеності є використання деяких насильницьких дій в спорті, якщо ці дії притаманні практиці і звичаям даного, дозволеного законодавством виду спорту, і шкода заподіяна, не дивлячись на суворе дотримання правил для такого виду діяльності [7, с.167].

Схожим чином це питання вирішено у КК Японії, у ст. 35 якого закріплена така обставина, що звільняє від кримінальної відповідальності як «Діяння, що здійснюється в порядку заняття правомірною професійною діяльністю (сейто гєму коі)» [2, с.165-166]. Під нею розуміють правомірну професійну діяльність, яка за своєю природою утворює діяння, що підпадають під ознаки складу злочину, проте виключається їх протиправність, оскільки вони дозволені (різного роду спортивні єдиноборства: бокс, сумо та ін.).

Кримінальне законодавство таких держав, як Афганістан [5, с.525] і Сан-Марино [9, с.54 – 55], містить самостійну спеціальну обставину, що виключає злочинність діяння під назвою «Заподіяння шкоди у спорті». При цьому вказується, що заподіяння шкоди під час офіційних спортивних змагань за умов дотримання правил для такого роду спортивних заходів виключає кримінальну відповідальність за таку шкоду.

Що ж стосується України, то в останні роки питання про законність таких дій широко обговорюється як у спеціальній юридичній літературі [11, с. 285; 15, с.102], так і в ЗМІ [3] у зв’язку з виявленням фактів заподіяння шкоди життю і здоров’ю спортсменів (тілесні ушкодження, смерть тощо) під час того чи іншого спортивного заходу. Як відомо, на практиці винуватці цих діянь залишаються непокараними. Так, наприклад, 16 березня 1998 р. в м. Києві під час спортивного поєдинку з бойових єдиноборств Євген Золотов наніс удар, внаслідок якого настала смерть американця Дугласа Дейджа. Євгена Золотова не було притягнуто до кримінальної відповідальності. Цілком закономірно виникає запитання: а на якій нормативній підставі вказані діяння не визнаються злочинними?

На нашу думку, при заподіянні шкоди життю і здоров’ю у спорті, за умов дотримання правил для такого роду спортивних змагань, особа не підлягає кримінальній відповідальності у зв’язку із тим, що даний вид діяльності дозволений законом. Відповідно до ст. 3 ЗУ «Про фізичну культуру і спорт» від 24.12.1993 р. (надалі – Закон) держава підтримує розвиток фізичної культури та спорту в Україні. Правомірність зайняття спортом регламентована главою ІІІ цього ж Закону. Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму України наказом від 07. 02. 2001 р. затвердив «Перелік видів спорту, що визнані в Україні», таким чином нормативно встановивши проведення заходів із яких видів спорту визнається законним і дозволеним на території України.

Однак встановлення переліку дозволених видів спорту та процедури їх визнання не свідчить про вседозволеність у цьому виді діяльності. Основною формою функціонування та вияву спорту є спортивні змагання, що організовуються за відповідними правилами з метою виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людей в різних видах спорту, з офіційним визначенням переможців змагань (ст.16 Закону). Згідно із п. 6, 7 Положення «Про порядок визнання в Україні видів спорту» від 28. 04. 2005 р. вказані правила повинні бути санкціоновані Міністерством сім’ї, молоді і спорту України одночасно із легалізацією даного виду спорту.

Заняття спортом складається з офіційних змагань та попередніх тренувань, які є необхідними для забезпечення підтримання належної фізичної форми, тонусу спортсмена, вдосконалення його навичок і набуття нових знань та досвіду. Тому умови правомірності заподіяння шкоди у спорті поширюються і на попередні тренування як невід’ємний елемент комплексного заняття спортом.

Поряд із цим учасниками попередніх тренувань є не лише спортсмени (безпосередні учасники змагань), а й допоміжний персонал: тренери, спаринг-партнери, асистенти, секунданти та інші особи, які дали добровільну згоду на причетність до цих заходів. Тому існує ймовірність взаємного заподіяння шкоди: як спортсменом вказаним особам, так і зазначеними особами самому спортсмену. Таким чином, особи, що становлять допоміжний персонал у спорті, також можуть бути потерпілими чи винними у заподіянні шкоди.

Отже, участь у різного роду спортивних заходах визнається суспільно корисною справою, адже їх проведення є запорукою розвитку спорту, який, своєю чергою, сприяє формуванню духовної та фізичної культури як окремого індивіда, так і всього суспільства загалом. Що стосується агресії та спричинення шкоди у деяких видах спорту, то вона є суспільно допустимою, оскільки слугує для досягнення зазначеної мети.

Варто також враховувати те, що однією із умов заняття спортом є добровільна згода особи на участь у них. Спортсмен дає згоду не тільки на заняття певним видом спорту, а й на дотримання встановлених для нього правил. Згода надається не на заподіяння шкоди, а на заняття певним видом спорту. При цьому, даючи згоду, спортсмен усвідомлює можливість виникнення такої ситуації, при якій йому може бути заподіяна шкода, але одночасно із цим він знає, що, засвоївши весь комплекс спортивно-технічних прийомів, він може уникнути цієї шкоди. Згода спортсмена включає в себе згоду на заняття спортом і на ймовірний ризик, рамки якого обмежені правилами змагань. Вказані правила, з одного боку, виступають рамками об’єктивно можливого ризику, а з іншого ― слугують відповідною межею для осіб, що займаються спортом [4, с.14]. Така згода може бути надана усно, письмово або шляхом вчинення конклюдентних дій (вихід на ринг, спортивний майданчик тощо).

Викладені міркування дозволяють зробити висновок, що з урахуванням недостатності кримінально-правового регулювання специфіки заподіяння шкоди у спорті в Україні на даному етапі розвитку науки кримінального права можна говорити про необхідність виокремлення самостійної обставини, що виключає злочинність діяння під назвою «Заподіяння шкоди у спорті» та потребу у її законодавчому закріпленні. Вказана обставина повинна відповідати усім вказаним вище ознакам (умовам). В загальному вигляді ці умови можуть бути представлені у нормативному положенні такого змісту:

ст. №… Заподіяння шкоди у спорті

1. Не є злочином діяння спортсмена чи інших учасників під час офіційних змагань чи попередніх тренувань, необхідних для їх проведення, що заподіяло шкоду життю чи здоров’ю іншим учасникам цих заходів або особам, безпосередньо причетним до їх проведення, якщо при цьому не було допущено перевищення меж правомірності заподіяння такої шкоди.
2. Заподіяння шкоди у спорті визнається правомірним, якщо цей вид спорту у встановленому порядку визнаний і дозволений в Україні, заподіяння шкоди відбулось з дотриманням правил для проведення спортивних заходів, за умови, що особа, якій була заподіяна шкода, добровільно дала згоду на участь у цих заходах чи на причетність до них.

Список використаних джерел:

1. Smith J.C., Hogan B.. Criminal Law. Cases and Materials. – London: Butterwoths Lexis Nexis, 2002.
2. Козочкин И. Д. Уголовное законодательство зарубежных стран (Англии, США, Франции, Германии, Японии): Сб. законодат. материалов. – М., 1999. – 352 c.
3. Комсомольская правда. – –3 апр.
4. Красиков А. Н. Согласие потерпевшего как обстоятельство, исключающее уголовную ответственность и наказуемость деяния по советскому уголовному праву: Автореф. … дис. канд. юрид. наук. – Саратов, 1972 .
5. Наумов А. В. Российское уголовное право: Общая часть: Курс лекций. – М., 1997.
6. Полянский Н. Н. Уголовное право и уголовный суд Англии. – М.: Юридическая литература, 1969 .
7. Солнцев Р. С. Уголовное право Франции. – М., 1995 .
8. Уголовное право зарубежных государств. Общая часть: Учеб. Пособ. / Под ред. и с предисл. И.Д. Козочкина. — М., 2003.
9. Уголовный кодекс Республики Сан-Марино / Под ред. С. В. Максимова. – СПб., 2002.
10. Хавронюк М. І. Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації. – К.: Юрінком, 2006. — 1048 с.
11. Хавронюк М.І. Довідник з Особливої частини Кримінального кодексу України. – К.: Істина, 2004. – 504 с.