Основним теоретичним підґрунтям визначення умов підвищення ефективності норм кримінального права у запобіганні злочинам є системне вивчення статей КК України, а також існуючої правозастосовної практики. При визначенні умов підвищення ефективності норм кримінального права у запобіганні злочинам слід враховувати те, що злочинність — складне соціальне явище, яке викликане цілою сукупністю обставин: причин, приводів. Важливе значення має й особистість того, хто вчиняє злочин. До того ж варто мати на увазі, що реальний стан злочинності залежить не тільки від факторів, що породжують злочини, а й від тих, що перешкоджають здійсненню злочинів. І якщо пояснювати значення покарання з кримінологічних позицій, то доведеться визнати, що воно є поки що одним з істотних антикриміногенних факторів. Неминучість суворого покарання за найнебезпечніші злочини служить грізним і переконливим запобіганням для убивць, бандитів та інших злочинців. Здійснення на належному рівні правосуддя переконує їх у тім, що якщо вони вчинять злочин, їх очікує невблаганна кара. Справедливе рішення кримінальної справи зміцнює авторитет держави і його органів правосуддя. Вирок, що відповідає тяжкості вчиненого злочину, вселяє у громадян упевненість у тому, що суд, прокуратура, міліція, органи державної безпеки стоять на захисті їхніх інтересів.

Однією з умов підвищення ефективності норм кримінального права у запобіганні злочинам є обов’язкове прогнозування наслідків прийняття норм кримінального права. Водночас для забезпечення їх якості не менш важливим є вивчення існуючої правозастосовної практики.

Цілком очевидно, що вивчення практики правозастосування — не самоціль. Прийняття будь-якого закону не тільки нормативно закріплює існуючі суспільні відносини в тій або іншій сфері, а й активно впливає на них, визначає тенденції їхнього подальшого розвитку. Від того, наскільки правильно зроблено аналіз чинного законодавства, його регулятивної дії, залежить обрання правильного напряму його майбутнього розвитку. Таким чином, практика застосування законодавства і процес законотворчості — два взаємопов’язаних і взаємозумовлених явища.

Ґрунтуючись на цьому посиланні, правозастосовна практика має обов’язково враховуватися при виробленні правової політики, формуванні векторів, шляхів удосконалення національної правової системи. Ці вектори повинні закріплятися в державних програмах і щорічних планах підготовки законопроектів. З другого боку, нормативне закріплення тенденцій вдосконалення національної законодавчої бази має впливати на прийняття нових законів, відповідне коригування чинних законодавчих актів. Закони в цьому контексті вирізняються передусім тому, що в них закріплюють концептуальні підходи до правового регулювання суспільних відносин, у них знаходить нормативно-правову реалізацію єдина загальнодержавна політика. Зважаючи на стабільність і фундаментальність законів, саме у процесі їхньої розробки практика застосування законодавства має враховуватися в першу чергу.

Наступною умовою підвищення ефективності норм кримінального права у запобіганні злочинам є обмеження в Особливій частині КК України спеціальних складів злочинів. Прийняття та введення в дію нового КК України спрямоване на поліпшення якості кримінального законодавства. А тим самим — усунення негативних факторів, які не сприяють підвищенню ефективності норм кримінального права у запобіганні злочинам. Однак вже перший досвід застосування чинного КК України показав, що цей Кодекс, поряд з очевидними позитивними особливостями, містить чимало суперечливих та неясних положень. Вони об’єктивно не сприяють підвищенню ефективності норм кримінального права у запобіганні злочинам. Повний і систематичний аналіз положень Особливої частини чинного КК України потребує тривалого часу, значних зусиль, але вже сьогодні можна навести приклади, які будуть свідчити про сказане вище.

Так, п. 8 ч. 2 ст. 115 КК України передбачає покарання за умисне вбивство особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку позбавлення волі на строк від 10 до 15 років або довічне позбавлення волі. Водночас ст. 348 КК України передбачає покарання за вбивство або замах на вбивство працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків, а також члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця у зв’язку з їх діяльністю щодо охорони громадського порядку позбавленням волі на строк від 9 до 15 років або довічним позбавленням волі. Поза сумнівом, що виділення окремої статті «Посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця» (ст. 348 КК України) було спрямоване на посилення відповідальності за посягання на життя цих осіб. Однак виділяючи спеціальну норму із загальних про умисне вбивство, законодавець не передбачив у ст. 348 КК України відповідної санкції. Тому, зіставивши санкції та диспозиції цих статей, можна дійти висновку, що, з одного боку, за вбивство працівника правоохоронного органу чи його близьких родичів у зв’язку з виконанням цим працівником службових обов’язків покарання менше, ніж за умисне вбивство особи чи її близького родича у зв’язку з виконанням цією особою службового або громадського обов’язку, а з другого боку — надається можливість слідчому й суду варіювати цими складами злочинів.

Ряд статей, якими криміналізується організована злочинна діяльність, мають також ваду — їх зміст не відповідає назві. Це зауваження, зокрема, можна віднести до ст. 255 КК України за назвою «Створення злочинної організації», в якій, окрім визнання злочином самого по собі створення злочинної організації з метою вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину, йдеться також про кримінальну протиправність керівництва такою організацією або участь у ній, або участь у злочинах, вчинюваних такою організацією, а також організація, керівництво чи сприяння зустрічі (сходці) представників злочинних організацій або організованих груп для розроблення планів і умов спільного вчинення злочинів, матеріального забезпечення злочинної діяльності чи координації дій об’єднань злочинних організацій або організованих груп. Це зауваження можна віднести із цих же причин і до ст. 260 КК України.

Говорячи про умови підвищення ефективності норм кримінального права у запобіганні злочинам, не можна забувати й процесуальний аспект. У цей час, як свідчать статистичні дані МВС, різко зросли труднощі, пов’язані з доведенням окремих видів злочинів (хабар, зловживання владою тощо), що відразу ж позначилося й на статистиці цих видів злочинів. Наприклад, кількість виявлених правоохоронними органами фактів хабарництва 2006 р. становила 3 300, а 2009 р. — 2 764 [1].

В юридичній літературі окрім запобігання злочинам вживається термін «загальне запобігання злочинам». Так, І. Шмаров дає навіть трактування компонентів загального запобігання злочинів: «Як відомо, — пише він, — механізм дії загальної превенції на нестійких громадян вельми складний. На них чинять психологічну дію. По-перше, сам факт існування кримінального закону й невідворотність його застосування у разі вчинення злочину; по-друге, розгляд у відкритому судовому процесі кримінальної справи й призначення винному покарання; по-третє, виконання призначеного покарання» [2, с. 99].

На відміну від індивідуального запобігання злочинам, яке має ретроспективний характер і реалізується тільки після вчинення злочину, загальне запобігання має активний характер. Воно виступає своєрідною перешкодою до вчинення суспільно небезпечних діянь.

Питання про виховну дію загального запобігання в юридичній літературі є спірним. Більшість авторів вважають, що загальне запобігання виконує специфічне завдання виховання тільки стосовно соціально нестійких осіб. Що ж до всіх інших громадян, то здійснюється не специфічне завдання, а завдання загального виховання [3, 117-118; 4].

Існує також думка, що загальне запобігання впливає на всіх громадян нашого суспільства [5, 30]. Цей погляд слід вважати найбільш правильним. Якщо визнається реальне існування загальнозапобіжної діяльності, те немає підстав для ствердження, що вона когось обходить. При цьому можна вести мову тільки про різний механізм такої дії.

Однією з умов забезпечення ефективності норм кримінального права у запобіганні злочинам є створення досконалого законодавства, зрозумілого широким масам. Усі зміни, які відбувалися останнім часом у суспільній і економічній сферах нашого суспільства, більшою мірою знайшли відображення у новому КК України 2001 р. На жаль, чинний КК України не позбавлений недоліків і прогалин. Для приведення чинного кримінального законодавства у відповідність до ситуації, що склалася в нашому суспільстві, необхідне його вдосконалення з точки зору не тільки змісту, а й форми.

Мав рацію І. Анденес, стверджуючи: «Якби загальне запобігання було ефективним на 100 %, то не існувало б злочинів. Загальне запобігання може залежати від загрожуючої або стримуючої дії покарання, коли ризик викриття і покарання переважує спокусу вчинити злочин» [6, 29].

Відповідно до ч. 2 ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Як вбачається з диспозиції наведеної статті, кримінальне покарання може вважатися ефективним лише у тому випадку, якщо воно виконує функції як спеціального (індивідуального), так і загального запобігання.

Ефективність призначення покарань прямо залежить від диференційованої оцінки злочинного діяння. Стосовно осіб, які вчинили злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки, повинні застосовуватися покарання, не пов’язані з позбавленням волі, заходи громадського впливу тощо. І навпаки, при вчиненні тяжкого злочину справедливішим є призначення судом більш суворого покарання, оскільки у цьому діянні виявляється стійка антигромадська установка особи, для нейтралізації якої потрібне тривале її виправлення і перевиховання.

Призначення і виконання покарань не відбувається автоматично з урахуванням вимог норм кримінального права. Те й інше є певною діяльністю суддів, які призначають покарання, і працівників установ виконання покарань, які його виконують. Тому ефективність боротьби зі злочинністю нормами кримінального права істотно залежить від того, як буде організована ця діяльність, якими критеріями її учасники керуватимуться при вирішенні конкретних питань.

Вивчення практики свідчить, що навіть правильно призначене і належним чином виконане покарання не завжди призводить до виправлення і перевиховання злочинця та до запобігання новим злочинам. Тим більше підстав побоюватися цього у разі, коли покарання призначене і виконане не відповідно до закону. Покарання може не дати належного ефекту і в тому випадку, коли воно неповне або з інших причин, зокрема через недосконалий закон, який регулює призначення і виконання покарання. Нарешті, дати ґрунтовну оцінку того, дало чи не дало покарання належний ефект, можна лише на підставі знання про те, як поводиться особа після відбування покарання.

Отже, дослідження ефективності норм кримінального права у запобіганні злочинам — це, по-перше, вивчення чинного законодавства і практики його застосування судами й органами виконання покарань. Воно має практичну мету: встановлення відповідності норми кримінального права вимогам життя, вироблення пропозицій з приведення закону у відповідність до цих вимог, встановлення відповідності практики чинному законодавству і, у разі потреби, вироблення пропозицій щодо узгодження цієї практики з приписами чинного законодавства. По-друге, вивчення умов життя людей, які відбули покарання, під кутом зору того, сприяють чи не сприяють ці умови закріпленню позитивного ефекту застосування норм кримінального права, якщо такий ефект досягнутий. Недостатня увага щодо цього аспекту може призвести до неправильного висновку про ефективність або неефективність застосування норм кримінального права там, де насправді «ефективними» або «неефективними» виявилися умови життя особи, котра відбула покарання.

Умовою підвищення ефективності норм кримінального права у запобіганні злочинам є розробка механізму реального контролю над доходами, а тим більше з’ясування походження деяких станів і вилучення награбованого у народу. Немає сумніву, що це вкрай складно, тому що торкнеться злочинців-професіоналів і, звичайно ж, насамперед вдарить по корумпованих слугах народу, які зроблять все, щоб блокувати будь-які істотні пропозиції у цій сфері. Однак це шлях, яким потрібно йти, якщо хочемо реально боротися з організованою злочинністю. У зв’язку з цим для більш успішної боротьби з організованою злочинністю і корупцією, на нашу думку, необхідно доповнити ст. 64 КПК України п. 6 такого змісту: «…майнове і фінансове становище осіб причетним до організованої злочинності або корупції», а також п. 7 такого змісту: «…якщо в результаті розслідування з’ясується, що реальне фінансове або майнове положення особи не відповідають легальним джерелам доходів, то суд зобов’язаний конфіскувати всі кошти, цінності й інше майно, які отримані в результаті протиправної діяльності цієї особи. Конфісковане майно передається державі».

Мета такої перевірки — установлення джерел одержання грошових та інших засобів, наявних у цих осіб.

Отже, до основних умов підвищення ефективності норм кримінального права у запобіганні злочинам, на нашу думку, варто віднести:

1) обов’язкове прогнозування наслідків прийняття норм кримінального права;

2) вивчення існуючої правозастосовної практики;

3) обмеження в Особливій частині КК України спеціальних складів злочинів;

4) розробка механізму реального контролю над доходами, а тим більше з’ясування походження деяких станів і вилучення награбованого у народу;

5) усунення диспропорцій у структурі Кодексу, необґрунтованого відступу від типової побудови статей його Особливої частини;

6) організаційне забезпечення процесу внесення змін і доповнень до КК України, зокрема вирішення питання про його концептуальну визначеність;

7)прийняття норми кримінального права відповідно до сформованої політичної, економічної обстановки у країні тощо.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Судова статистика : аналіз здійснення судочинства судами загальної юрисдикції у 2006 р. // Вісник Верховного Суду України. — 2007. — № 6. — С. 30—39; Стан злочинності в Україні за 12 міс. 2009 р. — К., 2010.
2. Шмаров И. В. Эффективность общепредупредительного воздействия наказания // Советское государство и право. — 1969. — № 11. — С. 99—114.
3. Смирнов В. Г. Функции советского уголовного права: предмет, задачи и способы уголовно-правового регулирования. — Л., 1965. — 185 с.
4. Аванесов Г. А. Теория и методология криминологического прогнозирования. — М., 1971. — 334 с.