Вступ.

Розділ 1. Початок Українсько-Московської війни.

1.1. Політична ситуація в Україні у 1557-1558 роках.

1.2. Причини та початок Українсько-Московської війни.

Розділ 2. Хід воєнних подій у 1658-1659 роках.

2.1. Повстання пушкарівців.

2.2. Зближення з Польщею.

Розділ 3. Закінчення Українсько-Московської війни та її наслідки.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Смерть Хмельницького застала українців у нещасливий момент. Напівсформоване українське суспільство, яке оточували хижаки-сусіди й роздирали внутрішні проблеми, охоче прийняло його провід. Але для наступників Хмельницького, які не мали його популярності й престижу, виявилося набагато важче здобути широку підтримку. Вже перше питання — про гетьманського наступника — не вдалося вирішити без ускладнень. Намагаючись заснувати на Україні династію козацьких правителів, Хмельницький влаштував так, щоб після нього гетьманом обрали його сина Юрія. Проте незабаром 16-річний хлопчина (як і старшина) сам переконався, що не готовий правити в такий переламний момент. Тому в 1657 р. гетьманом обрали одного з найближчих прибічників Хмельницького — генерального писаря Війська Запорозького Івана Виговського. Отже, вивчення розвитку України в XVII ст. н.е. має велике значення для з’ясування закономірностей та особливостей історії українців протягом всієї епохи.

Наукова значимість проблеми та її недостатнє вивчення і визначають актуальність теми дослідження.

Виговський був одним із найрозумніших і найосвіченіших козацьких ватажків. Він походив із православного шляхетського роду Київщини і вчився у славетній Могилянській колегії. У 1648 р., перебуваючи на службі у польському війську, він потрапив у полон під Жовтими Водами. Оцінивши його освіченість та досвід, Хмельницький відпустив його на волю. Виговський приєднався до козаків і незабаром був призначений генеральним писарем. Новий гетьман швидко виявив свою прихильність до старшини. У зовнішніх стосунках він схилявся до заснування незалежного українського князівства. Проте Україна була надто слабкою для того, щоб зробити такий крок, тому Виговський зосередився на пошуках противаги московським впливам на Україні. З цією метою він зміцнює зв'язки з Польщею.

Якщо верхи козацтва і духовенства підтримували зближення з Польщею, то проти цього активно виступали народні маси, що з підозрою ставилися до всякого порозуміння між козацькою старшиною та польською шляхтою. До затятих ворогів такого зближення належали запорожці на чолі з Яковом Барабашем, а також козаки Полтавського полку під проводом Мартина Пушкаря — полковника, що мріяв стати гетьманом. У той час як Виговський сподівався розіграти проти царя польську карту, московити, вмить відчувши загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві, стали підбурювати народ проти гетьмана. Наприкінці 1657 р. проти нього повстала велика кількість рядових козаків, і в червні 1658 р. дві ворогуючі козацькі армії зіткнулися у кривавій битві. Переможцем із неї вийшов Виговський. Пушкар разом із 15 тис. повстанців загинув на полі бою, а Барабаша пізніше схопили і стратили. Це стало пірровою перемогою для гетьмана — українці заплатили за братовбивчу боротьбу ціною близько 50 тис. життів.

Метою дослідженняє з’ясування характерних рис та особливостей соціально-політичного розвитку України та її зв’язків з сусідніми державами.

Розуміючи неминучість розриву з Москвою, Виговський активізував зусилля, щоб налагодити порозуміння з поляками. Велику допомогу йому подавав український аристократ Юрій Немирич, який довгий час навчався в Європі й підтримував ідею суверенного «Руського» князівства, незалежність якого спиралася б на міжнародні гарантії, як у Голландії чи Швейцарії. Але Виговський, що готувався до війни з Московським царством, не мав достатньої сили, щоб наполягати на визнанні поляками незалежності України. У 1658 р. після тривалих дискусій українські та польські посли досягли компромісного рішення, відомого як Гадяцький трактат.

Об'єктом дослідженняє соціально-політична історія України.

Предмет дослідження– зовнішньоекономічний розвиток України та ведення нею Українсько-Московської війни.

Хронологічні рамкидослідження зумовлені поставленими метою і завданнями. Необхідність з’ясування передумов виникнення політичної нестабільності в Україні, яка переросла в Українсько-московську війну, вимагає вивчення соціально-політичних відносин в Україні. З іншого боку, період, який розглядається у роботі, обмежується 1658-1659 роками, часом гетьманування І.Виговського.

Методологічну основу дослідженняскладають принципи історизму і об'єктивності та спеціальні історичні методи, такі, як хронологічний, синхронний, діахронний, порівняльно-історичний. Важливе місце посідає метод комплексного аналізу джерел, який передбачає не тільки спіставлення даних наративних джерел, але й порівняння повідомлень античних авторів з інформацією інших джерел. Крім того, застосовується метод системного аналізу, за допомогою якого з’ясовуються такі питання, як характер війни, причини її виникнення, особливості її розвитку та результати подолання цієї кризи.

Розділ 1. Початок Українсько-Московської війни

1.1. Політична ситуація в Україні у 1557-1558 роках

Одразу ж по смерті Хмельницького, за даними деяких джерел, відбулася секретна нарада у Суботові за участю Виговського, Лісницького, Пушкаря, Гуляницького та «іркліївського полковника», очевидно Матвія Папкевича. Вона нібито прийняла рішення про те, що Виговський має бути гетьманом тимчасово (за деякими даними, на три роки), поки Ю. Хмельницький досягне повноліття. Декілька польських шляхтичів, яких випустив на волю по смерті Б. Хмельницького І. Виговський, принесли важливе повідомлення, згідно з яким «Хмельницький помер… після від'їзду луцького владики. Того ж дня з'їхалися до Києва до митрополита всі полковники, там тихо радилися з митрополитом кілька днів, а потім поїхали в Чигирин до Виговського, котрий, сподівалися, стане гетьманом» [105]. Можливо, відбулася ще одна спочатку старшинська рада (в Чигирині, на гетьманському дворі), де гетьманом було обрано Виговського. Слід відзначити, що митрополит Діонісій Балабан був щирим самостійником і до того ж прагнув не допустити підпорядкування Київської митрополії Московському патріархатові, що відверто суперечило б церковним канонам і мало б негативні наслідки для Української держави. Не випадково, отже, симпатії митрополита були на боці Виговського, і його позиція у питанні про спадкоємця Богдана Хмельницького суттєво вплинула на козацьку раду. Певний час Виговський дійсно титулувався тільки як «чигиринський гетьман», про що свідчить знайдений нами його універсал від 8.09.(29.08.)1657 p., даний Лазару Барановичу, чернігівському архієпископу, але з кожним днем дедалі більше козаків усвідомлювали ненормальність такого становища і воліли бачити Виговського повноправним правителем. Він у свою чергу відчув себе впевненіше і, продовжуючи політику Богдана Хмельницького, підписав 16(6) жовтня 1657 р. у Корсуні договір про військово-політичний союз України зі Швецією, що зміцнило міжнародні позиції Української держави.

Того ж місяця була скликана генеральна козацька рада у Корсуні (21.10.1657 p.), яка обрала Виговського повноправним гетьманом.

Щоправда, на цій раді не було представників Запорізької Січі, і це дало привід опозиції поставити під сумнів правочинність обрання Виговського гетьманом. Потім довелося скликати ще одну раду, котра остаточно поставила крапки над «і», але вся ця історія негативно вплинула на авторитет нового гетьмана, якому довелося пожинати плоди невдалого вирішення Б. Хмельницьким питання про свого спадкоємця. Однак і сам Виговський не виявив досить такту у цій надзвичайно складній справі. Так, він викопав у Гадячі скарб Б. Хмельницького, «чим викликав до себе ще більшу ворожнечу Юрія Хмельницького». Цю ворожнечу зручно використали вороги Виговського, поставивши амбітного Юрія в потрібний момент як вождя опозиції'. І все ж слід визнати, що по смерті Богдана Хмельницького серйозної альтернативи Виговському не було. На чолі Української держави став досвідчений політик і адміністратор, мудрий дипломат, людина особливо хоробра, не позбавлена таланту полководця. До того ж Виговський вже фактично керував державою на момент формального свого обрання[1].

Виговський став гетьманом у той час, коли міжнародне і внутрішнє становище України погіршувалось на очах. Внаслідок невдач влітку 1657 р. розпадалася коаліція проти Речі Посполитої (трансільванський князь зазнав тяжкої поразки від польсько-татарських військ під Меджибожем і змушений був просити миру, Бранденбург добився задоволення своїх вимог і під впливом меджибізької поразки Трансільванії схилився до замрірення з Річчю Посполитою, Швеція мусила воювати вже не тільки проти Речі Посполитої, а й проти Московської держави і Данії, тому її реальна допомога Україні значно зменшилася), Річ Посполита і Кримське ханство готувалися до реваншу за поразки минулих літ. Російський уряд перейшов у наступ проти суверенітету України, що видно вже з вимог, які повіз до Чигирина царський посол по смерті Богдана Хмельницького. Царські воєводи розглядали Україну й Білорусію як провінцію Московської держави, що видно, наприклад, зі скарги Івана Нечая царю Олексію Михайловичу (лист від 22.08.1657 p., писаний з Чаус, збережений у російському перекладі): царські воєводи «обиды чинят, из домов насильством выгоняют, податей от иных как от крестьян хотят, к тому ж хохлы режут и кнутами бьют, грабят». Особливо нарікав Нечай на В. Б. Шереметьева, котрий дозволив нападати на козацькі володіння, грабувати їх, чинити насильства. Посилилися небезпідставні чутки про обмеження царем вольностей Війська Запорізького. На внутрішню ситуацію в країні накладали свій тяжкий відбиток кривава війна, посилення позицій української феодальної верхівки, що особливо гостро сприймалося селянством та рядовим козацтвом.

Старшина, особливо з 1654 p., прагнула зайняти в Гетьманщині місце шляхти, низи у свою чергу прагнули не допустити цього. Характерно, що Павло Тетеря під час свого посольства до Москви у серпні 1657 р. просив царя надати йому та Виговським володіння у Білорусії. Коли у відповідь було сказано, що вони й так володіють значними маєтностями, Тетеря мусив визнати, що вони «тем ничем не владеют, опасаясь от Войска Запорожского». В ході цієї боротьбі за вузькостанові інтереси поступово випускалася з поля зору потреба берегти як зіницю ока головну цінність, здобуту народом у тяжкій борні — незалежну Українську державу. Зростання класових суперечностей призводило до подальшої дестабілізації, що в свою чергу знову вело до загострення суперечностей. В українському суспільстві суперечності посилилися і в середині окремих класів та соціальних груп. Запорізька Січ, що раніше протистояла магнатсько-шляхетській Речі Посполитій, а в подальшому і Росії в цей момент стала в опозицію до Гетьманщини. Все гостріше почали виявлятися суперечності між прихильниками різних зовнішньополітичних орієнтацій, дали про себе знати і розходження між правобережними і лівобережними полками. Всі ці фактори підважували позиції Виговського, значно послаблювали позиції уряду Української держави у зовнішніх зносинах. З перших же днів свого гетьманату Виговський відчув значне зростання тягаря «шапки Мономаха», і хоча його соціальна політика була по суті продовженням соціальної політики Б. Хмельницького (навіть м'якшою, як довела Т. Яковлева), а його зовнішньополітичний курс тоді ще не мав прикмет принципових змін, опозиція, однак, вже виступила проти нього[2].

Лідерами опозиції стали кошовий отаман Яків Барабаш та полтавський полковник Мартин Пушкар. Були висунуті антистаршинські гасла, опозиція не сприйняла і спроб Виговського налагодити військовий союз із Кримським ханством, що, як і за часів Хмельницького, стало б на перешкоді морських виправ запорожців. На жаль, доводиться констатувати нещирість, демагогію лідерів опозиції, подібну до тієї, що виявив І. Брюховецький у 1663 р. У роки Визвольної війни Пушкар не належав до радикально-демократичного угрупування, осяяного іменами Максріма Кривоноса та Данила Нечая, про Барабаша взагалі нічого не відомо як про учасника Національно-визвольної війни. Виразно простежуються прагнення Барабаша та Пушкаря до гетьманської булави. Характерно, що й інші лідери опозиції виявляють нездорові амбіції. Так, спадкоємець Барабаша Іван Безпалий був з волі царя визнаний гетьманом, причому надію на гетьманство він подав й Івану Іскрі. Іван Силка вже йменував себе наказним гетьманом. За всієї зовнішньої привабливості для трудящих мас гасел опозиції за ними не стояло нічого. Жодне відоме на сьогодні джерело не подає дані про участь Барабаша у Визвольній війні 1648—1658 pp. Якщо ж зважати на точку зору ряду вчених, згідно з якою Я. Барабаш був сином ренегата І. Барабаша, королівської маріонетки, то постать зачинателя опозиційного руху постає у ще більш непривабливому вигляді. Навіть якщо повірити у щирість намірів лідерів опозиції, їхніх антистаршинських гасел, то знову не можна не зауважити трагічного парадоксу. Лідери опозиції шукають підтримки (і знаходять її) у царського уряду, в країні якого панувало тоді ще тяжче кріпацтво, ще тяжча експлуатація трудящих мас, ніж в Україні під польським пануванням, не кажучи про Гетьманщину. Куди завів би цей шлях, якби опозиція взяла гору 1658 p., яскраво свідчить приклад гетьмана І. Брюховецького, який точно повторив шляхи Я. Барабаша. Його обіцянки виявилися звичайною соціальною демагогією, а його гетьманат приніс тяжчі страждання трудящим масам, ніж правління попередніх гетьманів.

Отже, на Виговському як на керівнику Української держави лежить тяжка провина за те, що він не змінив у належному напрямку своєї соціальної політики, яка вела до погіршення становища трудящих мас. Але на опозиції лежить провина більша, оскільки вона розв'язала безперспективну громадянську війну, поклала початок Руїні, відкрила шлюзи для безпосереднього збройного втручання Москви в українські справи. Попри зовнішній демократизм, її союз із імперською Москвою об'єктивно вів до погіршення становища України, тих трудящих мас, від імені яких вона нерідко виступала.

Опозиція не визнавала влади Виговського й діяла і збройно, і вживаючи дипломатичних заходів. Барабаш спорядив до Москви своє посольство, яке на початку грудня 1657 р. звинуватило Виговського у неправомірному обранні, у дипломатичних зносинах із сусідніми державами (!), у забороні походів запорожців проти Кримського ханства. На цій досить хиткій підставі посли Барабаша просили змістити Виговського і обрати нового гетьмана. В цей час Виговський ще покладається на мирне розв'язання конфлікту, сподіваючись, що царський уряд не буде надавати допомогу опозиції. У своїх перших контактах з російським урядом Виговський — гетьман пішов на деякі поступки в питанні про царських воєвод в Україні, обіцяв розірвати союз із шведським королем, виступити проти Криму, вивести козаків з Бихова та Чаус, не приймати кріпаків-втікачів з Росії, хоч і з застереженням, що остаточно ці проблеми будуть вирішені під час його особистого приїзду до Москви. При цьому він сподівався від царського уряду на припинення підтримки опозиції та арешту її посольства до Москви. Посланці Виговського до Москви (місії Ю. Миньківського, С. Почановського, потім Г. Лісницького, І. Богуна та І. Бережецького), особисті переговори гетьмана в Чигирині з царськими послами (О. М. Зюзін та ін.) дали лише частковий ефект[3].

Царський уряд хоч і підтвердив деякі зі своїх щедрих обіцянок, визнав Виговського як гетьмана і звернувся з відповідними грамотами до опозиції та інших полків, але в принципі своєї тактики не змінив і продовжував зноситися і з гетьманом, і з опозицією, поступово схиляючись на бік останньої. У своїй недалекоглядній політиці царський уряд не задовольнив навіть деяких елементарних клопотань гетьмана, наприклад про повернення його дружині її маєтностей в Білорусі. В той же час Москва через своїх представників та київських воєвод посилила втручання в українські справи (спроби заборонити зносини гетьмана з іноземними державами, підготовка до податкової реформи, вимоги вислання Юрія Немирича з України і т. д.).

Логічним наслідком таких дій Москви було те, що Виговський (і не тільки він!) починає шукати підмоги з боку колишнього ворога, і вже в березні 1658 р. посол України до Яна Казимира Павло Тетеря передає побажання Виговського укласти спільний союз. Чим більше Москва тиснула на Україну, тим енергійніше Виговський шукав союзників у майбутній боротьбі проти неї. Свої погляди гетьман звертав насамперед на Річ Посполиту, Кримське ханство і Бранденбург…[4]

1.2. Причини та початок Українсько-Московської війни

Не зважаючи на блискучу зовнішню політику, в Україні ввесь час ішла боротьба. Насамперед опозицію виявили запорожці, ображені, що їх не запросили на вибори гетьмана. До Москви посипалися доноси кошового отамана Якова Барабаша та Полтавського полковника Мартина Пушкаря, які обвинувачували Виговського в польських симпатіях, в намірі «продати» Україну Польщі. Москва трималася дволично."

На вимогу Москви скликано нову Генеральну Раду в Переяславі, в надії, що вона провалить Виговського. На Раді присутній був боярин Хітрово. Та не зважаючи на всі заходи Москви, Виговського обрано одноголосне. Як компенсацію Москва дістала згоду на збільшення числа восвідств — у Ніжені, Чернігові та Переяславі. Після того Хітрово поїхав до Полтави намовляти Пушкаря підняти проти Виговського повстання. Зібравши 20.000 «гультяїв», наймитів та 20.000 запорожців, Пушкар розбив полки Богуна та Сербина під Полтавою. Проте, Виговський розгромив повстанців. Пушкар був забитий, а Барабаша скарано на горло. Разом з обох сторін загинуло до 50.000 людей.

В Україні посилювалась боротьба різних груп населення: старшина, яку лякав царський абсолютизм, щораз більше схилялася до Польщі, міщани й селяни — навпаки — були ворожо наставлені до союзу з Польщею: їх лякали панщина, панський гніт, релігійні утиски.

16 вересня 1658 року Виговський уклав у Гадячі союзний договір з Польщею. З боку України представниками були Юрій Немирич, видатний правник та дипломат, і полковник Тетеря. Суть Гадяцького договору така: три держави — Польща, Литва та Україна — творять федерацію рівноправних держав, до якої може приєднатися Москва. До України з назвою «Велике Князівство Руське» входять воєводства: Чернігівське, Київське та Брацлавське. Законодавча влада належить Національним Зборам, а виконавча — гетьманові, якого українське населення обирає «доживотно», а затверджує король. Князівство Руське має фіск, власну монету, армію — 30.000 козаків та 10.000 найманого війська. Польські війська не мають права переходити український кордон, а якщо переходять то вступають під команду гетьмана. В Україні скасується унія. Релігії — римо-католицька та православна — визнаються рівноправними. Засновується два університети, колегії, школи, друкарні.

Такий зміст видатного твору, автором якого був головним чином Юрій Немирич. Гадяцький договір не був реалізований, проте він має величезне значення, як пам'ятник державницької думки України. О. Левицький слушно називав Гадяцький договір українською національною програмою. Але той договір стояв вище від рівня понять тогочасного суспільства, навіть його еліти, старшини. Це був дійсно величний пам'ятник Козаччини.

Однак, хоч і не реалізований, він викликав 1659 року війну з Москвою. Виговський звернувся до європейських дворів з маніфестом, в якому обвинувачував Москву в порушенні Переяславського договору: в захопленні Литви, завойованої українськими силами, у Віденському договорі з Польщею, в підтримці повстання проти гетьмана тощо.

Стотисячна московська армія під командою князя Трубецького та Ромодановського рушила на Україну. Виговський, з допоміжними силами німців, поляків, татар, 28-29 червня під Конотопом розбив московське військо, при чому загинув цвіт московського боярства. Князя Пожарського татари взяли в полон і стратили. Москву охопила паніка, царський двір збирався тікати до Ярославля.[5].

Розділ 2. Хід воєнних подій у 1658-1659 роках

2.1. Повстання пушкарівців

Невдовзі опозиція переходить до активних дій, які разом з ворожими інтенціями Москви призвели до вибуху російсько-української війни 1658-1659 pp., примхливо поєднаної з громадянською війною в українському суспільстві Гетьманщини. Хід військових дій у цей час і зовнішня політика Виговського досить повно висвітлені ще у працях М. Грушевського, а в наш час насамперед А. Бульвінського, В. Горобця, В. Смолія, В. Степанкова і Т. Яковлевої, тому обмежимося тільки стислим викладом подій, концентруючи увагу на діях самого Виговського.

Отже, прихильник Пушкаря Іван Донець, зібравши загін, вдарив на землі Чигиринського полку і вчинив спустошення. Перейшов до активних дій і сам Пушкар з Барабашем. У відповідь Виговський готує війська до походу. У Гадячі він стратив кількох прихильників Пушкаря, а потім послав до Полтави гадяцького намісника Т. Прокоповича, котрого полтавський полковник відмовився слухати і заарештував. Після цього Виговський відправив на Полтаву загін (2,5 тис), що складався переважно із сербів, на чолі з Іваном Богуном та Іваном Сербином. Зіткнувшись під Диканькою з десятитисячним військом Пушкаря, Богун та Сербії зазнали поразки. Український історик Самійло Величко, хоч і дуже не прихильний до Виговського, визнавав, що «через такі дії прийшло лихо з того боку Дніпра на цей бік і запалав вогонь чварної козацької незгоди». Після перемоги Пушкар з'єднався з Барабашем і змусив Лісницького відступити з Миргорода, спробував вибити Гуляницького з Лубен і врешті повернувся до Полтави. Відчувши послаблення гетьманської влади, почали вибухати повстання козаків і селян в різних місцях Лівобережної України. Дізнавшись про поразку Богуна і Сербина, Виговський разом із ордою Карачбея вирушив з Чигирина 14.05.1658 р. на придушення опозиції. Перед тим він написав цареві лист-скаргу на Пушкаря (2.05.1658 р.), в якому просить про невтручання царських військ і висловлює свій протест проти дій київського воєводи Шереметьева, котрий порядкував у Києві як у себе вдома, не питаючи дозволу гетьмана. На шляху до Полтави Виговський видав два універсали, в яких закликав мирно покінчити з усобицями і розійтися, що вплинуло на частину пушкарівців. Наприкінці травня 1658 р. гетьман став під Полтавою і розпочав тривалі переговори з Пушкарем, сподіваючись на його капітуляцію.

Однак переговори ніяк не допомогли, навіть були розцінені як ознака слабкості. Однієї ночі, коли на варті стояв полк Джеджелія, з відома останнього було вчинено заколот: було вирішено заарештувати гетьмана і передати його Пушкареві. Однак охоронці гетьмана зуміли запобігти цьому. Розбуджений серед ночі Виговський врятувався втечею, а потім придушив заколот. Пушкар, який боронився зі своїм двадцятитисячним гарнізоном, врешті попросив пощади. Коли ж Виговський для проведення особистих переговорів послав у заставу Самійла Зарудного та Михайла Зеленського, то Пушкар під тиском «черні» наказав їх заарештувати, сам на світанку напав на табір Виговського, двічі завдавши відчутних ударів. Оговтавшись, Виговський перейшов у контратаку і, зламавши з допомогою орди опір Пушкаря, винищив більшу частину його війська: 15 тис. з 20 тис. Пушкар бився до останнього подиху, але врешті був забитий одним козаком, котрий приніс його відрубану голову Виговському. Я. Барабаш утік з поля бою під захист московських військ. Він потрапить в полон до гетьманців у серпні 1658 р. і буде страчений за наказом Виговського[6].

Взявши Полтаву, Виговський жорстоко спустошив місто. Між 11 та 14 червня гетьман вирушив до Чигирина, повернувся 25 числа, а 30-го дав аудієнцію російському послу Апухтіну, на якій домовився про посилку своїх представників (Тетері і Ждановича) на черговий тур переговорів у Вільні. Тоді ж він засвідчив свій намір іти війною на Річ Посполиту і діставати Варшаву. Він заспокоїв посла щодо орди, сказавши про відхід Карач-бея, котрий з основними силами пішов до Перекопу, а Виговському залишив невеликий загін Маметші, що стояв коло Чигирина. Було написано листа Ромодановському про перемогу над Пушкарем, у зв'язку з чим відпадала потреба рухатися з царськими військами від Прилук углиб України. Одночасно було споряджене велике посольство (близько 300 осіб) до Польщі, на чолі якого стояв Тетеря. Велика увага приділялася реалізації балканських планів Б. Хмельницького, особливо з огляду на те, що молдавський і валаський господарі були українці за походженням: Диван (Іван) Бит та Юрій Дика. В Чигирині з’явилися представники останнього, котрі запропонували поновити українсько-молдавський союз, як це було в часи Б. Хмельницького та В. Лупу.

Розгром Пушкаря не означав, однак, повного розгрому опозиції. Невдовзі у тій же Полтаві син Пушкаря Кирик Пушкаренко проголосив себе полковником і знову почав збирати війська проти гетьмана. У першій половині червня сотник Зеленський з якимсь дяком вдарив на Глухів, але був відбитий гетьманцями. Майже одночасно якийсь Лукаш Клименко на чолі двохтисячного загону став у с. Підгайцях під Ромнами, маючи намір взяти місто. Дії опозиції знаходили дедалі більшу підтримку царського уряду. Той же Клименко писав у своїх відозвах, що вони йдуть на Виговського «по приказу царському». Роздмухуючи усобиці, Москва прагнула послабити Українську державу, щоб прискорити її поглинання. Виговський був поставлений перед тяжкою дилемою: або змиритися з поступовим перетворенням України з рівноправного союзника Росії на провінцію імперії, або ж боронити суверенітет України. Виговський вибрав останнє… Але в тогочасних умовах це означало перегляд відносин із Кримським ханством і особливо з Річчю Посполитою. Хоч український уряд на чолі з Виговським усвідомлював це, однак не врахував усіх факторів[7].

2.2. Зближення з Польщею

Дуже швидко Виговський та Юрій Немирич порозумілися з представником короля Яна Казимира волинським каштеляном Станіславом Казимиром Беневським щодо союзу України з Річчю Посполитою, але на нових засадах. Вже 31.08.1658 р. була підписана «субмісія» козацької старшини щодо порозуміння з Річчю Посполитою, а пізніше з відповідною декларацією виступив Виговський. 18 вересня 1658 р. у козацькому таборі під Гадя-чем було підписано договір України з Річчю Посполитою, так званий Гадяцький трактат (Гадяцька комісія, Гадяцький пакт), яким формально денонсувався російсько-український договір 1654 р. Беневський доповів уряду Речі Посполитої про укладення Гадяцького трактату, «ствердженого письмом та присягою». Невдовзі до Варшави вирушило українське посольство щодо остаточного порозуміння та допомоги гетьману. Одночасно Виговський став шукати міцних контактів з Австрійською та Османською імперіями.

Гадяцький трактат, при тому що про нього писало чимало дослідників України, не є належним чином вивченим, і тому остаточна його оцінка — справа майбутнього. Коротко його суть зводилася до такого: Україна (під назвою Велике князівство Руське) діставала фактично ті ж права, що і Велике князівство Литовське, і входила на цих засадах до Речі Посполитої. Отже, вона формально переставала бути колонією Польщі і творила з нею та Великим князівством Литовським конфедерацію вже не двох, як раніше, а «трьох націй» («Річ Посполита трьох націй»). На території України діяв окремий уряд, існували окрема армія, скарб, монета, діловодство велося українською мовою. Гадяцький трактат ліквідував унію на території України. Значна частина козацької старшини від кожного полку мала бути реабілітованою. Важливі статті Гадяцького трактату стосувалися розвитку освіти в Україні, зокрема заснування двох університетів (академій), в т. ч. Києво-Могилянської, розвитку навігації на Чорному морі, свободи слова та ін. Дуже важливо, що Гадяцький трактат не мав формального спрямування проти Москви, більше того, він залишав місце і для неї як рівноправного члена конфедерації. В цілому Гадяцький трактат, що виріс на ґрунті Зборівського договору, справляє зовні дуже привабливе враження, є принаймні більш виваженим і струнким, ніж договір України з Росією 1654 p., виявляє виразний вплив західноєвропейської політичної думки, в чому заслуга Юрія Немирича. На сейм 1659 p., де мала відбутися ратифікація договору, українське посольство Павла Тетері повезло деякі важливі доповнення, наприклад про заміщення посади гетьмана в разі смерті Івана Виговського його братом Данилом. Але ситуація в Україні погіршилася, і це відбилося в рішеннях сейму. Уряд Речі Посполитої відчув на собі потужний тиск римської курії в релігійному питанні. Через це текст договору, ратифікований на сеймі, був гіршим для України, ніж той, який було узгоджено в Гадячі. Це стосується зміни пункту про ліквідацію Берестейської унії, було зменшено Реєстр Війська Запорізького на 20 тис. тощо[8].

Гадяцький договір практично так і не увійшов у життя, навіть будучи ратифікований сеймом Речі Посполитої. Український уряд на чолі з гетьманом Виговським припустився серйозного прорахунку, не взявши до уваги потужних антипольських настроїв в українському суспільстві. В пам'яті народу були і тяжке його становище під час панування Речі Посполитої, кровопролитні повстання і війни, які жорстоко придушувалися карателями, нерідко попри щедрі обіцянки, гоніння на православну віру. Тяжким був би і військовий союз з Кримським ханством, котрий ще раніше відновив Виговський. Все це замість того, щоб зняти гостроту соціальних суперечностей, ще більше їх посилило, чим скористалася опозиція, до якої починають поступово прихилятися і деякі сподвижники Виговського. Особливо негативно було сприйнято рядовими козаками пункт Гадяцького трактату про нобілітацію, так само як і повідомлення про надання королем Виговським маєтностей. Сам Виговський отримав тоді міста Лисянку, Любомль, Смілу (через останню різко загострилися відносини з Ю. Хмельницьким), а його родичі Стеблів (Федір Виговський), В'язівок (Данило Виговський) та ін.

Московський уряд був дуже стурбований Гадяцьким трактатом і пішов навіть на серйозні поступки гетьману, наприклад погодився на виведення своїх військ із Києва, але до російсько-українських переговорів з цього приводу не дійшло. Громадянська війна переростає у війну з Росією, яка відкрито стала на бік опозиції. Після невдалої спроби Данила Виговського та Івана Богуна вибити царські війська з Києва питання про поступки було знято з порядку денного.

Зібравши раду, Виговський узгодив з нею план кампанії з розгрому опозиції та царських військ на прикордонні. Головний удар мусив завдати гетьман об'єднаними силами козацьких і татарських військ під командуванням мурз Канмамета, Урака і Булата. Гетьман мав взяти Путивль, Сівськ, Суми, Недригайлів, Царевоборисів, Кам'янське та інші «порубіжні міста». В Білорусії, частково на Сіверщині військовими діями керував полковник Іван Нечай, брат Данила Нечая, а на Сіверщені — Г. Гуляницький. Виговський швидко перейшов тодішні кордони, але надовго загруз, облягаючи Кам'янське (28.08.—29.09.1658 p.). Ординці вчинили напад на Недригайлів та Царевоборисів, але після цього їхні головні сили повернули до Криму. І. Нечай розбив царські війська на Стародубщині (Мглин), а глухівський сотник Пилип Уманець обложив загін царських військ під Новгородом-Сіверським. Але протилежна сторона не сиділа склавши руки. На кордонах почало збиратися велике царське військо, яке здійснювало рейди вглиб України, а потім перейшло у відкритий наступ. 10 листопада (31 жовтня) 1658 р. наказний гетьман Григорій Гуляницький писав з Варви ніжинському наказному полковнику Гррігорію Кобилецькому і закликав його готуватися до оборони перед московитами, бо «москва наступає безбожна зі свавільниками (пушкарівцями та барабашівцями.— Ю. М.)… все мечем та вогнем розоряють, церкви Божі та монастирі палять, священиків, іноків та інокинь, всіх під меч без жодного милосердя (дають), а крім того над паннами, добрими дівицями та попадями розоріння чинять, груди їм відрізають, не шкодують навіть малих дітей, виколупують очі святим на образах…». Опозиція, посилена допомогою з Росії, розв'язала активні дії на Лівобережній Україні. Так, І. Донець і котельванський сотник Степаненко розгорнули наступ на Полтаву, де знаходився гарнізон полковника Ф. Гаркуші. Одночасно рушили в наступ І. Іскра, оголосивши себе наказним сотником, С. Довгань — оголосивши себе миргородським полковником, сотник Остап Воропай. На місце страченого Барабаша було обрано кошовим отаманом Івана Безпалого, котрий отаборився у Ромнах. 12.12.1658 р. останньому на допомоіу прийшов з військом князь Г. Г. Ромодановський, а пізніше (22.01.1659 р.) нове військо під командуванням князів С. М. Пожарського, С. М. Львова, Ф. Ф. Куракіна. Таким чином в тилу у Виговського сконцентрувалася велика армія, і гетьман мусив відступити. Саме тоді до Ромен з Гадяча поспішав І. Іскра. На шляху до Лохвиці у с Піски його зустрів загін гетьманських військ під командуванням І. Скоробогатька. 22 січня Іскра тримав оборону, а 23-го його загін було знищено, сам Іскра зі старшиною Ободом загинув[9].

Війна ставала все масштабнішою, обидві сторони кидали в бій все нові й нові резерви. Але в той час як Річ Посполита надавала Виговському швидше символічну допомогу, а Кримське ханство обмежувалося короткочасними походами, царська Росія поступово нагромаджувала на кордонах могутнє військо, яке все активніше проводило операції на Україні, не спиняючись перед тяжкими репресіями. Особливо «відзначився» князь Ю. Борятинський. Після невдалої спроби Д. Виговського взяти Київ (серпень 1658 р.) він, ходячи на лови за «изменниками», сплюндрував і випалив околиці Києва, вирубав і повісив чимало мирних жителів. Небезпідставно Гуляницький гостро дорікав царському послу за те, що «беспрестанние войска свои на нас с своевольниками насилает и многие места выжгли и высекли, взяв за присягою и поругательство над християны чинят, пуще бусурманов турков и жидов; лутчи де быть у турка, а нежели у москалей». Поели Виговського, які вимагали у царя не втручатися в українські справи і повернути назад свої війська, були заарештовані. Опозиція, відбиваючи в урядових військ міста і села, жорстоко мстилася за репресії, не спиняючись перед вмовляннями та заборонами деяких царських воєначальників. Зі свого боку Виговський все жорстокіше намагався придушити опозицію.

На початку лютого 1659 р. Виговський розбив ворожі війська під Переяславом, про що сповістили Європу ряд друкованих «летючих листівок» (газет). 14 лютого він підійшов до Миргорода, де засів один із лідерів опозиції С. Довгань, і запропонував його жителям здатися. Листи гетьмана, агітація миргородського протопопа Пилипа схилили миргородців до згоди. С. Довгань мусив капітулювати разом зі своїми військами. Російський загін, що був при ньому, роззброїли, пограбували і відпустили на всі чотири сторони. Гетьман рушив після цього на Гадяч, Хорол і Сорочинці, Грунь, розбиваючи на шляху загони опозиції. Ю. Немирич у цей час вів боротьбу за Лохвиці. Тоді ж тяжкі бої розгорнулися і під Мстиславом, де в наступ перейшли війська Івана Нечая та Самійла Виговського. Рославський сотник О. Болик теж почав наступ, діставши підмогу від С. Виговського. Гетьман в цей час наштовхнувся під Грунню на значний опір опозиції, після чого він взяв в облогу Зіньків, де укрився з 2 тис. запорожців та царськими військами Іван Силка, що проголосив себе наказним гетьманом. Підняв голову Іван Безпалий, який проголосив себе гетьманом «з Войском его царского величества Запорожским». Облога міста затяглася. Не допоміг і прихід з-під Лохвиці Ю. Немирича. Після ряду невдалих штурмів Виговський відступив і рушив на захід, взявши на шляху Веприк, Рашівку, Мошенки, а потім повернув до Чигирина. Командування над гетьманськими військами на Лівобережній Україні було покладено на Г. Гуляницького. Тим часом зі сходу на Київ сунула потужна лавина царських військ (понад 100 тис), було взято Лубни, Пирятин, Чорнухи, Голтву та ін. Цими військами командували князі О. М. Трубецькой і С. М. Пожарський, Г. Г. Ромодановський, С. М. Львов, Ф. Ф. Куракін. До них приєднався із загонами сил опозиції І. Безпалий. З'являється на горизонті і Юрій Хмельницький, якого у травні 1659 р. опозиція робить своїм формальним вождем, прагнучи скористатися доброю славою його батька. Юрій Хмельницький тут же став розсилати з Чигирина листи із закликом не йти на допомогу Виговському, небезпідставно розраховуючи використати славний імідж Великого Богдана.

На шляху російських військ стояли гетьманці ніжинського полковника Г. Гуляницького, на якого було покладено командування на Лівобережній Україні, а також прилуцького полковника Петра Дорошенка. Гетьманці стояли відповідно під Конотопом та Срібним. Ромодановський і Безпалий взяли Лохвицю, потім Срібне, причому останнє місто було вирубано в пень і спалено, а Дорошенко насилу втік. Майже одночасно обложили в Конотопі Гуляницького із 4,5 тис. козаків війська Трубецького (30 квітня). Невдовзі сюди стягнулися всі царські війська, які вийшли зі Слобожанщини. Гуляницький вже не вперше приймав оборону фортець, то і цього разу він зі своїми ніжинськими та чернігівськими козаками хоробро протистояв ворожим військам, завдаючи їм великих втрат. Не помагали ані штурми, ані підкопи з мінами, ані постійні бомбардування артилерії. Навіть Самовидець, який негативно ставився до Виговського та його сподвижників, і той відзначив хоробрість і вправність обложених. Коли російські війська погнали перед собою земляний вал, щоб засипати рів перед містом, то ту землю обложенці під час вилазок тягали в Конотоп і збільшували свій вал. Царські війська задовольнялися тим, що чинили рейди, внаслідок чого були спалені Борзна й передмістя Ніжина[10].

Успішна оборона Конотопа (2.05.—9.07.1659 р.) дала змогу Виговському виграти час і зібрати велике військо, яке разом з нечисленними відділами сербів, німців, поляків та молдаван нараховувало близько 60 тис, а тоді приводці дали взаємну присягу на вірність у бою. 24 червня під Шаповалівкою Виговський розбив, як пише Величко, «значну партію московського війська», очевидно роз'їзд. Потім Виговський наблизився до Конотопа, куди до нього прибув Карачбей із 20 тисячами ординців і привів із собою взятого в полон десять днів тому під Голтвою «дейнецького гетьмана» Силку, одного з активних діячів опозиції. 4 липня на Крупичполі до гетьмана прибув і сам хан Мухамед-Гірей IV з другою половиною орди. Виговський з усіма полковниками урочисто привітав хана, а той у свою чергу щедро обдарував гетьмана й старшину. Обидва союзники дали присягу на вірність один одному у бою. Підійшовши потім до Конотопа Виговський залишив орду, яка поділилася на дві частини, за р. Соснівкою і половину українського війська. Сам же на чолі решти війська вдарив на царські сили біля переправи через річку. Побачивши нечисленне військо гетьмана, князь Семен Пожарський рушив за ним, а коли воно стало тікати (як виявилося потім, умине), кинувся навздогін. Коли Пожарський перейшов за втікачами річку, то опинився в пастці біля с Соснівки. Із засідки з двох боків на його військо вдарили резервні козаки Виговського і орда. Одночасно широко розлилася річка, яку встигли загатити люди Виговського, котрі на додачу зруйнували міст, унеможлививши відступ старим шляхом. Таким чином, Конотопська битва відбулася за сценарієм, подібним до Батозької битви, але масштаби втрат були значно більшими. Внаслідок Конотопської катастрофи на полі бою полягло 40 тис. царського війська, а 15 тис, в т. ч. 50 воєвод, було взято в полон. Серед них були, наприклад, і такі воєначальники, як князь С. П. Львов, А. С. Матвеев, А. В. Бутурлін та ін. Сам Пожарський потрапив у полон, але тут матірно вилаяв хана, за що і був страчений. Ходили чутки, що Ромодановського було поранено і навіть вбито, що Безпалого гетьман взяв у полон і звелів стратити. Насправді ж Ромодановському вдалося втекти до своїх. У Конотопській битві Виговський втратив 4 тис. козаків, а хан — 6 тис. ординців. С. Величко записав із цього приводу такі слова у своєму творі: «Отак за Виговського було, Бог так зволив, розором і кров'ю війська і його (Пожарського) власною, невинне пролиття крові Сріблянських мешканців і розор міста, що їх учинив Пожарський, бо з тої поразки зміг утекти до свого обозу під Конотоп хіба той, хто мав крилаті коні». 9 липня 1659 р. союзники вдарили на московське військо, яке ще стояло під стінами Конотопа, і воно мусило відступити до Путивля «оборонною рукою», тобто табором, відбиваючись від насідаючих козаків і татар. Тут у погоні відзначився білоруський шляхтич Мстиславського воєводства, який переселився в Україну, Богдан Дубяга (Думбяга). За ці та інші заслуги (придушення бунту Цицюри, під час котрого загинув його батько — Іван Дубяга, тощо) король Ян Казимир надав йому у 1662 р. особливий герб[11].

Розділ 3. Закінчення Українсько-Московської війни та її наслідки

Конотопська битва мала надзвичайно широкий резонанс, у Європі булрі навіть надруковані реляції з цього приводу. У Москві ця звістка викликала велику тривогу, адже після «Смутного времени» ще ніхто так не загрожував їй. С. М. Соловйов так писав з цього приводу: «Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув у один день і ніколи вже після того цар московський не був у силі виносити поле такого блискучого війська. В жалобній одежі вийшов цар Олексій до народу, й жах напав на Москву. Цар звелів готуватися до оборони, навіть сам наглядав за земляними роботами. До Москви почали прибувати біженці, розійшлися чутки, що цар виїде на Волгу в Ярославль. Виговський і справді готував наступ на Москву, а татари почали чинити наскоки за кордон, але невдовзі був змушений відмовитися від свого наміру. Почалося з того, що Сірко вдарив на Крим і ногайські улуси й завдав там великої шкоди. Це стало приводом для повернення хана на батьківщину. Він залишив Виговському лише невелику частину свого війська. В тилу Шереметьев та Борятрінський посилили свої рейди з Києва, і Виговський мусив послати свого брата Данила, щоб він взяв Київ, але й цього разу того спіткала невдача. Сам гетьман взяв Миргород, Веприк та ін., рушив на Гадяч, де засів полковник Апостол.

Але опозиція не припинила боротьби. Коли князь Трубецькой згідно з волею царя вже хотів запропонував Виговському мир, на умовах російсько-українського договору 1654 р., до нього прибув представник опозиції ніжинський протопоп Мефодій Филимонович заявив про підготовку повстання в тилу Виговського. На чолі добре законспірованої ЗМОВРІ стояла група козацької старшини, яка висунула своїм лідером Юрія Хмельницького. Фактично керівництво належало Якиму Сомку, дядьку Ю. Хмельницького, ніжинському полковнику Василю Золотаренку, братові славетного Івана Золотаренка, що поліг у 1655 р., та третій дружині Б. Хмельницького — Ганні, переяславському полковнику Тимішу Цицюрі, Іванові Богу-ну, Івану Сірку та іншим. На Січ було послано від імені Ю. Хмельницького Івана Брюховецького. Ці лідери були значно сильніші й авторитетніші, ніж ті, що діяли у 1658 — першій половині 1659 pp. їхній виступ якраз після Конотопської битви пояснюється, на наш погляд, острахом перед фактичним запровадженням у життя Гадяцького трактату, послабленням Росії як можливого союзника у боротьбі проти Польщі і, звичайно, можливою війною з Москвою, котра протікала б переважно на Лівобережжі (основу опозиції і цього разу становила старшина лівобережних полків)[12].

Повстання проти Виговського почалося у Переяславі, де діяли Т. Цицюра та сотник Василь Лихий. За свідченнями Самовидця, Црщюра викликав до себе «в алкир» поодинці прихильників Виговського, там наказував їх в'язати а потім страчувати. Оволодівши Переяславом, Цицюра послав по допомогу до царських воєвод у Київ і отримав її. Після цього заколотники взяли Ніжин. Скориставшись тим, що Гулянрицький від'їхав до Корсуня, вони тихо увійшли до міста й подали сигнали для виступу. За одну годину прихильники Виговського та п'ять польських хоругов, захоплені зненацька, були знищені. Третім значним містом, яке виступило проти Виговського, став Чернігів. Потім повстання охопило значну частину Лівобережної та Сіверської України. Саме тоді було вбито Немирича («за Кобижчею»), який їхав до Чигирина.

Про початок повстання дали знати московським військам, і невдовзі Ромодановський виступив у похід на Полтаву й Пирятин, а Трубецькой на Ніжин. У Переяславі на Трубецького уже чекав Безпалий, а на півдні діяв Сірко. Гетьманом було проголошено Ю. Хмельницького, хоч обрали його пізніше, а наказним гетьманом став Я. Сомко. Повстання перекинулося і на Правобережну Україну, де його очолив І. Богун. Сам Виговський врятувався випадково. Один зі змовників розповів про підготовку виступу проти нього на сповіді. Священик відмовився відпустити йому гріхи, і тоді змовник видав намір опозиції Виговському, і він встиг утекти. Гетьман віддав рішучі накази про страту Богуна й Сірка, але останні випередили його і перебили ТРІМ часом вже кілька десятків визначних прихильників Виговського. Іван Груша, котрий був посланий гетьманом до короля, зі сльозами на очах розвідав у Львові про те, що лише з його полку було винищено змовниками 12 хоругов разом з їх дружинами та дітьми. Данило Виговський у цей час благав Анджея Потоцького, командувача польського війська, щоб він дав війська для походу на Чигирин і Смілу. У столиці тримав оборону невеликий гарнізон Г. Гуляницького, під охороною якого була О. Стеткевич. У Смілі знаходилася Катерина Хмельницька — дружина Данила Виговського.

За короткий час Виговський опинився у надзвичайно тяжкому становищі. Його військо тануло на очах, переходило до Ю. Хмельницького. Слід віддати гетьману належне, коли він, бачачи свою поразку, відмовився затягати на допомогу турків і татар, як йому дехто пропонував. Була також думка йти у Білорусію до І. Нечая і разом продовжити боротьбу. Але Виговський був реалістом і розумів, що такі дії призведуть лише до подальшого спустошення України. Він вирішив використати останній шанс: апелювати до козацької ради, тим більше що чимало козаків правобережних полків віддали йому перевагу перед набагато нижчими за рівнем політиками в особі Юрія Хмельницького, Сомка, Золотаренка та ін. Тим часом до нього прибули представники опозиції: канівський полковник Іван Лизогуб та миргородський полковник Григорій Лісницький. Внаслідок переговорів Виговський вирішив відмовитися від булави за умови, що новий гетьман не розірве гадяцького договору і випустить його дружину з Чигирина. Він передав представникам булаву та інші клейноди. Козацьке військо, діставши їх, облишило в спокої Виговського і провело 20 вересня раду в урочищі Маслів Став на р. Росаві (біля Германівки на Київщині). Це була «чорна» рада, де головну роль відігравали козацькі низи. Прихильників Виговського не хотіли слухати і навіть вбили деяких з них (братів Сулим та Прокопа Верещаку). Значна частина війська Виговського перейшла тоді на бік Ю. Хмельницького, а сам гетьман мусив тікати. Цікаво, що після того, на початку жовтня 1659 p., Виговський зустрівся з представником Яна Казимира, його «покоєвим дворянином», яким був Іван Мазепа. З останнім Виговський передав королю й коронному канцлеру листи, в котрих просив допомогти визволити з Чигирина свою дружину і заопікуватися у разі потреби малолітнім сином Остапом, який перебував у батьків гетьмана.

На початку жовтня 1659 р. у Жердевій долині неподалік Трахтемирова відбулася нова козацька рада, яка прийняла рішення добиватися відновлення російсько-українського договору 1654 р. Тоді на молодого гетьмана справили значний вплив його дядько по матері — переяславський полковник Яким Сомко і генеральний осавул Іван Ковалевський. Але ці сподівання були марними, бо після поразки України у війні з Московщиною довелося підписувати нерівноправний Переяславський договір 27(17) жовтня 1659 p., на підставі якого Гетьманщина перетворювалася на автономну одиницю під владою Московської держави. Серед умов нового договору були й такі, що забороняли обирати старшину з прихильників Виговського під загрозою смертної кари, а самих Виговських новий гетьман мусив видати Москві. Спочатку було схоплено Данила Виговського, а потім ще трьох родичів колишнього гетьмана — троюрідного брата овруцького полковника Василя, двоюрідного брата Юрія та племінника Іллю, які почали служити Івану Виговському лише після Гадяцького трактату. У тяжких кайданах їх вислали з Києва до Москви, а звідти у Тобольськ. Там їх на короткий час звільнили з кайданів, але за це було бито батогами і знято з посади місцевого жителя українського шляхтича Г. Костелецького. Юрій та Ілля Виговський були заслані потім до Якутська, де вони, очевидно, й закінчили своє життя. В ніч на З грудня 1659 р. московським військам вдалося захопити Бихів, який боронив Іван Нечай, полковник чауський і старобихівський і одночасно бобруйський староста. Нечай разом зі своєю дружиною (Стефанида Хмельницька, дочка Богдана Хмельницького), дітьми й тяжкопораненим братом Юрієм потрапили у полон і були заслані в Сибір. Звідти їм з дітьми вдасться повернутися і 19.03.1668 р. Ян Казимир подасть Нечаю замість Бобруйського староства Загальське. Гіршою була доля інших керівників оборони Бихова, в т. ч. й Самійла Виговського, котрого московити повісили[13].

Висновки

Хоч Гадяцька угода викликає серед істориків захоплення своїми потенційними наслідками для історії України, Польщі та Росії, її реальний вплив був мізерним, оскільки вона лишилася невиконаною. Ще навіть до її підписання Україну окупувало величезне, майже 150-тисячне московське військо під командуванням князя Олексія Трубецького. Спішно зібравши сили та з'єднавшись із своїми союзниками — поляками та кримськими татарами, Виговський рушив на північний схід назустріч загарбникам. 29 червня 1658 р. під Конотопом царське військо зазнало однієї з найстрашніших у своїй історії поразок.

Російський історик Сергій Соловйов так описував її наслідки: «Цвіт московської кавалерії загинув за один день, і московський цар більше ніколи не зможе зібрати таку чудову армію, цар Олексій Михайлович з'явився перед своїм народом у жалобному вбранні і Москву охопила паніка… Ходили поголоски, що цар збирався перебратися до Ярославля за Волгою і що Виговський наступає прямо на Москву». Проте гетьман не зміг скористатися своєю блискучою перемогою.

На Україні продовжували перебувати московські залоги; напад запорожців на Крим змусив союзників Виговського — татар — повернутися додому; на Полтавщині знову спалахнули заворушення. Кілька промосковських полковників звинуватили гетьмана в тому, що «він продає Україну полякам», і повстали. Це було останнім ударом. У жовтні 1659 р., не маючи змоги продовжувати війну з Москвою, Виговський відмовляється від гетьманства й тікає до Польщі.

Список використаної літератури

1. Історія України : Маловідомі імена, події, факти: (Збірник статей)/ Нац. АН України; Ін-т історії України; Голов.редкол. наук.-докум. сер. книг "Реабілітовані історією"; Хмельницький ін-т регіонального управ. та права; Відп. за вип. Є.М.Скляренко. -К.: Рідний край, 1996. -432 с.

2. Історія України в особах ІХ-ХVIII ст.. -К.: Україна, 1993. -396 с.

3. Бойко О. Історія України : Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. -3-тє вид., випр., доп.. -К.: Академвидав, 2004. -687 с.

4. Гончарук П. Історія України: з давніх часів до початку ХХ століття : Курс лекцій/ Петро Гончарук,; Київський славістичний ун-т. -K.: Вид-во КСУ, 2004. -524 с.

5. Грушевський М. Історія України/ Михайло Грушевський,; Упоряд. В.Г.Сарбей. -К.: Освіта, 1992. -270 с.

6. Кормич Л. Історія України : Підручник/ Людмила Кормич, Во-лодимир Багацький,; М-во освіти і науки України. -2-ге вид., доп. і перероб.. -К.: Алерта, 2006. -412 с.

7. Король В. Історія України : Навчальний посібник/ Віктор Ко-роль,. -К.: Феміна, 1995. -264 с.

8. Котова Н. Історія України : Навчальний посібник/ Наталія Котова,. -Харків: Одіссей, 2005. -413 с.

9. Лановик Б. Історія України : Навчальний посібник/ Богдан Ла-новик, Микола Лазарович,. -3-е вид., виправлене і доп.. -К.: Знання-Прес, 2006. -598 с.

10. Мицик Ю. Гетьман Іван Виговський/ Юрій Мицик,; Нац. ун-т "Києво-Могилянська академія", Ін-т укр. археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України . -К.: Видавничий дім "КМ Академія", 2004. -83 с.

11. Рибак І. Історія України у проблемному викладі, в особах, термінах, назвах і поняттях : Навчальний посібник/ Іван Рибак, Андрій Матвєєв,; М-во освіти і науки України, Хмельницький ін-т бізнесу. -2-е вид., доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. -199 с.

12. Руїна : Друга половина XVII ст./ Укл. О.І.Гуржій; Ред. В.А.Смолій. -К.: Україна, 1996. -429 с.

13. Шокалюк О. Історія України/ Олексій Шокалюк,; М-во освіти і науки України, Ін-т менеджменту та економіки "Галицька академія". -К.: Центр навчальної літератури, 2004. -274 с.

14. Юрій М. Історія України : Навчальний посібник/ Михайло Юрій,. -К.: Кондор, 2004. -249 с.