Вступ

Поступово театр ставав активним учасником громадського життя, з його кону все сміливіше починала звучати правда про класову нерівність у тодішньому суспільстві. Разом з приходом у мистецтво важливих тем культурно-історичного і морального змісту ростуть і міцніють акторські сили. На сцені українських театрів виховуються такі таланти, як Соленик, Дрейсіг, Зелінський, Угаров, Зубович. В тісній творчій співдружності з артистами Росії, Білорусії, Польщі, які гастролюють у цей час на Україні, вони створюють міцні підвалини для народження українського реалістичного національного театру.

Перші паростки такого українського театру нерозривно зв’язані з творчістю І. П. Котляревського, який визначив нові шляхи розвитку вітчизняної драматургії. Рівно через двісті років після першої української вистави в Кам’янці Струмиловій (дві інтермедії до драми Якуба Гаватовича), в 1819 р. на сцені Полтавського театру з’явилася «Наталка Полтавка». Цій п’єсі судилося стати початком нового, вищого, якісно відмінного етапу в історії української драматургії.

Театральне мистецтво України в цей час підносилось на якісно новий рівень розвитку, але природно, що й на ньому не могла не позначитися вкрай складна й неоднозначна соціально-політична і культурна ситуація. Так зокрема, спричинені повстанням 1830–1831 років активні антипольські заходи виявилися у сфері театру як вимога обов’язкового виконання російських творів, як посилення та централізація контролю за діяльністю театральних колективів, як упровадження жорсткіших цензурних вимог тощо. Створювані надалі за державної підтримки нові театральні установи (зокрема, постійний театр у Києві, спроби організувати який датовані 1834 і 1842 роками), за задумом місцевої адміністрації, яка активно опікувалася ними, мали стати активними чинниками русифікації населення.

Однією з провідних форм побутування драматичного й музично-драматичного мистецтва у перших десятиліттях ХІХ ст. була діяльність невеликих пересувних антреприз, які виступали з виставами у пристосованих приміщеннях, а за наявності спеціальних театральних будівель тимчасово орендували їх. Згодом практика дещо змінилася – трупа, зазвичай, базувалася у великому місті (Києві, Житомирі, Кам’янці-Подільському), відвідуючи зі своїми виставами менші населені пункти. Невеликі пересувні колективи були цілком залежними від смаків і симпатій глядачів і тому намагалися жанрово урізноманітнити свій репертуар. Та ж сама трупа виконувала як власне драматичні твори, так і комедії з музичними номерами, водевілі, опери (серйозні та комічні), оперети й іноді навіть балети (пантоміми).

Такі умови сприяли формуванню особливого типу актора – такого, який володів принаймні двома мовами, технікою драматичної гри, а також навичками співу і танцю. Як відомо, цей тип актора пануватиме на сцені українського театру і надалі. Не менш багатогранними були й керівники театральних колективів тієї доби, які часто, крім безпосередньо господарсько-адміністративної, виконували функції театрального режисера, сцено-графа-постановника, іноді – художника-декоратора й постачальника (перекладача або драматурга) репертуару для колективу.

1. Український театр кінця ХІХ — початку ХХ ст.

Засновником театру нового покоління вважають Марка Кропивницького, видатного актора, режисера, драматурга, композитора, театрального художника. Як письменник-драматург М. Кропивниць-кий дотримувався традицій так званої «етнографічної драми» («Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Дві сім’ї», «Олеся», «Титарівна»).

Марко Лукич Кропивницький народився в селі Бежбайраки Херсонської губернії (нині село Кропивницьке Новоукраїнського району Кіровоградської обл.) в сім’ї мілкого шляхтича, управляючого маєтком князів Кантакузених. Дитинство митця пройшло на Миколаївщині. Рання втрата матері змусила його часто змінювати місце проживання: Катеринівка та Новокрасне (нині с. Новокрасне Арбузинського р-ну Миколаївської обл.), Молдавка (нині Козубівка Доманівського р-ну), Дмитрівка (Вознесенського р-ну) та Вознесенськ. Напевно, саме тут майбутній драматург спостерігає за життям сільської громади, засвоює перші уроки добра і зла, набирається яскравих вражень, що згодом стають матеріалом для його п’єс. Звідси й повага до простої людини, здорова народна мораль у його творах.

Пізніше, працюючи канцеляристом в Бобринецькому повітовому суді, та заснувавши (1865 р.) разом з І. Карпенко-Карим аматорський драматичний гурток, М. Кропивницький грав ролі, був режисером та хормейстером, писав музику, сам робив оркестровки, малював декорації і навіть робив парики. Істотним рубежем в театральній діяльності став жовтень 1882 року, коли він створює у Єлисаветграді першу українську професійну трупу, до якої, зокрема, увійшли брати та сестра Тобілевичі, що діяли під різними псевдонімами (Іван Карпенко-Карий, Панас Саксаганський, Микола Садовський та Марія Садовська-Барілотті). Пізніше до них приєдналися видатна українська актриса Марія Заньковецька, драматург Михайло Старицький, актриса Ганна Затиркевич та ін. Саме вони створили класичний репертуар українського театру. Ця трупа і її філії об’їздили майже всю Україну (щоправда, на Правобережжі, частково й Лівобережжі у 1883-1893 рр. влада заборонила їм грати і тому вони мусили обмежуватись у цей час переважно територією Південної України). У 1885 р. трупа розпалася на дві частини: однією керував Марко Кропивницький, другою — Михайло Старицький. За їх прикладом пішли інші і вже через кілька років на Україні діяло понад 30 мандрівних театрів.

Відомо, що в зазначений період українське театральне мистецтво розвивалось в дуже несприятливих умовах: не було спеціальних закладів, приміщень, належних традицій режисури й акторської гри, високохудожнього репертуару. На доповнення, а в багатьох випадках і на зміну професійному театру приходив аматорський мандрівний театр. Емський акт 1876 р. заборонив сценічні вистави і друкування текстів до нот українською мовою. У роз’ясненні до цього указу, розісланому по губерніях у 1881 р., вказувалося, що драматичні п’єси, сцени і куплети українською мовою можуть виконуватися на сцені з особливого дозволу генерал-губернаторів, а влаштування малоросійського театру зовсім заборонялося. Згодом театральні ентузіасти добилися дозволу давати українські вистави, але за умови, що кожна українська вистава йтиме у парі з російською п’єсою. Ця подія знаменувала відродження професійного народного театру.

Український театр кінця ХІХ — початку ХХ ст., здебільш побутовий за своєю тематикою, тісно пов’язаний з народною культурою, мав велику популярність у миколаївців. Завдяки гастрольній діяльності українських труп миколаївська публіка мала змогу познайомитися з низкою імен драматургів та акторів, чий талант прославив українську культуру, сприяв розвитку національної свідомості та національно-духовному відродженню українського народу. Серед них І. Нечуй-Левицький («Маруся Богуславка»), М. Старицький («За двома зайцями», «Сорочинський ярмарок», «Різдвяна ніч»), М. Кропивницький («Дай серцю волю, заведе в неволю»), І. Карпенко-Карий («Наймичка», «Сто тисяч», «Безталанна», «Мартин Боруля») та ін. У жанровому відношенні це драма, мелодрама, трагедія, комедія, водевіль, опера, пантоміма, пізніше реалістична побутова драма. На початку ХХ ст. увазі місцевих глядачів трупами представлено обширний репертуар — близько 60 п’єс, героями яких були, переважно незначні, звичайні люди. Тематичне розмаїття гастрольного репертуару (від етнографічно-пізнавальних та розважальних п’єс сентиментального і романтичного характеру — до драм з загостренням соціальних конфліктів між багатими і бідними) не порушувало основний принцип українського театру — зв’язок з реальним життям селянства. Це був театр, закорінений в українському фольклорі, народних ігрищах, інтермедіях, що поєднував слово, музику та пластичні рухи. Особливістю українського театру стало впровадження у драматичну дію народних обрядів (сватання, заручини, весілля), обрядових пісень (колядки, щедрівки, веснянки), різноманітної народної лірики, народної хореографії (присядки, стрибки, дрібушки, повзунці), що викликало велике зацікавлення у миколаївської публіки.

Яскраве музичне оформлення — невід’ємна складова національного театру — створювало особливу атмосферу та сприяло популяризації українських вистав. Самі театральні корифеї були не тільки драматичними акторами, а й чудовими співаками. Зокрема, М. Кропивницький добре грав на бандурі і співав під власний акомпанемент. Його спів був глибоко виразним та емоційним. Він був також композитором, автором популярних пісень-романсів, музики до спектаклів (на основі народних та власних мелодій). За таким принципом ним створені музичні спектаклі «Пісні в лицях», «Невольник» за Т. Шевченком, «Вій» за М. Гоголем. Він підтримував творчі та дружні стосунки з видатним миколаївським композитором, етнографом та істориком М.М. Аркасом (хрещеним батьком своєї доньки).

Знайомство їх почалося ще під час навчання останнього в Новоросійському університеті (1870-1875 рр.). В цей час М. Аркас виступав на сцені у складі трупи театрального митця, що допомогло відчути майбутньому композитору атмосферу національного театру, його характер, мову, музику та українську пісню. 12 лютого 1899 р. трупа Кропивницького вперше в Москві з великим успіхом виконала оперу М. Аркаса «Катерина», про що свідчить повідомлення в «Русских ведомостях» [4, 198]. Пізніше ця опера увійшла до репертуару майже всіх труп театральних корифеїв.

Чудово володів голосом П. Саксаганський, виразно співав М. Садовський, за гарний голос їх сестру драматичну акторку та співачку-сопрано М. Садовську-Барілотті називали «українським соловейком». Відомий композитор П. Ніщинський відзначав, що такої співачки українських пісень він більше не чув ніколи. Про акторку М. Заньковецьку І. Мар’яненко згадує: «Цей спів справляв завжди величезне враження на публіку. Ніяка професійна співачка не могла так співати» [8, 10].

Взагалі, діяльність українських музично-театральних труп з найвидатнішими її представниками замінила певною мірою відсутній у той час український оперний театр. Особливою популярністю у глядачів користувались драми-феєрії, драми-казки, драми-опери, в лоні яких закладались національні оперні традиції. На сценах звучала музика талановитих українських композиторів, написана спеціально для українського театру. Це музична картина до п’єси Т. Шевченка «Назар Стодоля», «Вечорниці», «Ой закувала та сива зозуля» поета і композитора П. Ніщинського, перша українська національна опера «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, яскраві взірці національної музики українських композиторів, що розробляють тематику творів М. Гоголя, Т. Шевченка, поетичного фольклору, беручи за основу українську народну пісню.

З поглибленням утисків культури під час революції 1905-1907 рр. значну роль у розвитку музично-театрального мистецтва Миколаївщини відіграв театр М. Садовського, в якому було запроваджено регулярне сценічне втілення оперних творів. Опери на сцені цього театру виконувалися українською мовою. Театром М. Садовського поставлено «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Чорноморців», «Різдвяну ніч», «Утоплену», «Енеїду» М. Лисенка, «Продану наречену» Б. Сметани тощо. Деякі з цих опер професійним рівнем виконання режисерського та художнього втілення не поступалися виставам оперного театру. М. Садовський вважав, що у відповідності до усталених національних традицій український театр за своєю формою має бути музично-драматичним. Сам актор, досконально володіючи голосом, відрізнявся не тільки прекрасним виконанням українських народних пісень, а й співав оперні партії, легко й граційно танцював, володів мистецтвом пантоміми.

Як представник драматичних колективів демократичного спрямування, театр М. Садовського знайомив глядача з кращим українським реалістичним репертуаром — з п’єсами І. Котляревського, Т. Шевченка, М. Старицького, І. Карпенка-Карого, М. Кропивницького, І. Франка, П. Мирного, Л. Яновського, С. Васильченка, Л. Українки. До його реперу міцно увійшла опера М. Аркаса «Катерина». Театр М. Садовського більше орієнтувався на тогочасні новаторські принципи російського та європейського театру. У складі театру було чимало молодих талановитих митців, які показували високохудожні зразки акторської гри, режисури, створювали винятково злагоджені ансамблі. (Як відомо, у 1907 р., після успішних гастролей в Києві, М. Садовський взяв в оренду Троїцький народний будинок — тепер театр опери — і заснував перший український стаціонарний театр). В особі М. Садовського українська сцена одержала видатного актора. Прекрасні зовнішні данні, поєднанні з внутрішньою шляхетністю, відвертість, глибина почуттів, задушевний музичний голос — дозволяли йому створити характери, що надовго запам’ятовувалися глядачами.

2. Корифеї українського театру  — творці музичної складової  національного професійного театру

Значне місце музично-драматичний репертуар посідав у творчості М. П. Старицького. Залишившись сиротою у 12 років, він виховувався в родині В. Лисенка, батька Миколи Лисенка. Був одружений із сестрою М. Лисенка Софією. Навчався в Харківському, потім у Київському університетах. Автор прозових, понад 25-ти драматичних творів, поезій, перекладів, переробок. Створив і очолював власну «Малоросійську трупу», працював директором трупи М. Кропивницького. З юних років тяжів до музичного театру. Цьому сприяла тісна дружба з М. Лисенком.

Вважається, що драматургічна творчість М. Старицького розпочалася ще в молоді літа, коли він написав лібрето, а Лисенко — музику в дусі народних мелодій до драми «Гаркуша», що самі вони й виконували перед родичами та сусідами. «Жінка моя співала Сотничиху, я — Гаркушу, а Микола (Лисенко) всіх інших дійових осіб і хор», — згадував драматург.

Старицький і далі писав лібрето для творів Лисенка — «Різдвяна ніч», «Чорноморці», «Утоплена». А Лисенко писав музику до драм Старицького, наприклад, до драми «Осіння ніч».

«Малоросійська трупа» М. Старицького мала 32 актори (16 чоловіків і 16 жінок). Як свідчить дослідник української класичної опери, в трупі був прекрасно підготовлений хор — 30 осіб, оркестр — 61 особа. Театр Старицького на той час був єдиним, де могли бути здійснені постановки українських оперних творів «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського, «Наталка Полтавка», «Чорноморці», «Утоплена» М. Лисенка. Ставили комедії і драми корифеїв, п’єси самого Старицького, сповнені народної музики. А деякі його драматургічні твори були й побудовані як народні думи, основувалися на народнопісенних сюжетах: «Маруся Богуславка», «Ой не ходи, Грицю, та й на вечорниці» та ін. М. Старицький був першим, хто наприкінці 70 — на початку 80-х рр. ХІХ ст. з аматорів створив професійну акторську трупу. Саме Старицький започаткував традицію мати в українському театрі хор і оркестр як складові сценічної дії, де основна роль належить драматичним акторам, які одночасно володіють музично-вокальною культурою співу й мистецтвом танцю.

У 1883 р. до трупи Старицького вступає як актор старший з братів Тобілевичів Іван Карпович Карпенко-Карий. До цього він уже був добре відомий як актор-аматор і драматург, театральний критик. У 1890 р. разом з братом Панасом Карповичем Саксаганським створив «Театральне товариство на паях під орудою П. К. Саксаганського», що в ньому як актор, адміністратор і, найголовніше, як драматург працював усе життя. Написав 18 оригінальних п’єс — побутових, історичних, сатиричних, соціальної тематики. «Він був одним із батьків новочасного Українського театру, визнаним артистом і при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література», — зазначав І. Франко. Іван Карпович, як і інші корифеї Українського театру, добре знав, любив та використовував у своїх п’єсах і акторських роботах народнопісенну творчість. Але його музичні смаки були набагато ширшими. Так, у листі до рідних з Одеси він пише: «Доки тут опера, я щоденно в опері відводжу душу, а що буде, коли вона поїде, важко уявити…» [10, с. 92].

За роки своєї акторської діяльності І. К. Карпенко-Карий створив галерею високохудожніх сценічних обрядів, здебільшого, в українських п’єсах, зокрема й у власних, і якою б не була п’єса, — драма чи комедія, трагедія, водевіль або оперета — вона була прикрашена народною піснею. У трупі Карпенка-Карого і Саксаганського був прекрасний хор (до 45-ти осіб), хорові епізоди були найефектнішими в постановках.

Винятковою музикальністю і непересічними співацькими талантами була наділена вся сім’я Тобілевичів. Батько братів Тобілевичів, який не дуже любив театр, про Миколу Саксаганського говорив: «Дурний хлопець, не своєю дорогою пішов. Рост — о! Голос — як у лева… Який би з нього протодиякон був! А ну, на тобі — ахтьор!»

Микола Карпович Садовський (1856-1933) у 1906 р. разом з М. К. Заньковецькою (1854-1934) заснував у Полтаві мандрівну трупу, яка в 1907 р. стала першим українським постійним стаціонарним театром у Києві. Український музичний театр своїм розвитком зобов’язаний Садовському. У його театрі ставилися опери М. Лисенка, Г. Козаченка, Д. Січинського, С. Монюшка, Б. Сметани, П. Масканьї. Садовський написав лібрето для опери «Енеїда» М. Лисенка.

«Враження, яке справляла вся творчість театру корифеїв, а особливо Садовського, на широкі маси публіки, не передати словами», — згадує Софія Тобілевич — цілу галерею типів і характерів змалював світові цей великий артист. Де чув хто такий чудовий голос, що передавав найтонші відтінки почуття людського».

Характерною рисою натури М. Садовського була глибока любов до народної творчості, українських дум і пісень, що майже всі їх він знав. «У пам’яті залишились і російські пісні, особливо «Нелюдимо наше море…, голос його, характерний для виконання народної пісні, був повний суто народних інтонацій і викликав глибоку симпатію, глибоко зворушував душу».

Молодший син родини Тобілевичів Панас Карпович Сакса-ганський (1859-1940) мав звання «народний артист Радянського Союзу». Його сценічний шлях розпочався в 1882 р. Грав у трупах М. Старицького, М. Кропивницького, М. Садовського, утримував власні трупи. Виступав у «Товаристві українських артистів під орудою Мар’яненка», «Товаристві українських артистів за участю М. Заньковецької і П. Саксаганського». Видатний майстер сценічного перевтілення. Поставив українською мовою п’єси «Розбійники» Ф. Шіллера, «Отелло» В. Шекспіра.

«Це був прекрасний режисер, ще кращий артист. Мав прекрасний співочий голос — баритон широкого діапазону з просто атаки італійським бельканто, — згадує І. О. Мар’яненко [8, с. 177].

Він мав визначний успіх як оперний співак, на рівних виступав на оперній сцені з видатними майстрами того часу. Наприклад, у 1925 р. в Харкові він грав на одній сцені з І. С. Козловським, М. І. Литвиненко-Вольгемут. І. С. Козловський писав про Саксаганського, що він був «божою милістю співак. Спів його був настільки сильний і виразний, що не спадало на думку, що це за система, який у нього голос, чи вчився він, чи співав у дитинстві тощо. П. К. Саксаганський був співаком високого рівня, високого класу» [6, с. 192].

А на одному з артистичних вечорів у Москві Ф. І. Шаляпін сказав Саксаганському: «Час іде, і нам треба продумати. Чи не піти мені з опери в драму, а вам — з драми в оперу».

Як режисер і актор драматичних вистав П. К. Саксаганський насичував свої постановки і ролі музикою, а оскільки це були переважно п’єси українських драматургів, то й музика була народною.

Наймолодша в талановитій сім’ї Тобілевичів Марія Карпівна Садовська — за дівочим прізвищем матері, за чоловіком Барілотті (1855-1891), мала чарівний голос. Закінчивши гімназію, вступила до опереткової трупи. На сцені мала успіх, але життя з чоловіком, актором Барілотті, не склалося, і вона повернулася до родини. Виконувала й оперні партії, і драматичні ролі тодішнього репертуару. Не було такої жіночої ролі, в якій вона не зворушувала б глядача до глибини душі. Вона вміла передати словом і інтонацією голосу найтонші почуття людського серця. Роль Прокседи в драмі «Гуцули» польського письменника Й. Корженевського після смерті М. Садовської-Барілотті не наважувалася грати жодна артистка. Слова і ноти похоронного співу Прокседи «Ой, під горою під кам’яною, там сидів голуб із голубкою…» вирізьблені золотими літерами на білому мармуровому пам’ятнику на її могилі. Велика актриса, одна з творців українського професійного театру, зробила значний внесок у формування національного театру як музично-драматичного.

Автор книг про М. К. Заньковецьку С. Дурилін писав: «Її здібності були різноманітні і різнорідні. Вона мала чудовий голос, від природи поставлене мецо-сопрано, найвигідніший драматичний голос тому, що дозволяє підноситися до верхів драматичного сопрано і спускатися до низів контральто, залежно від того, який регістр необхідний для даної ролі. Мецо-сопрано в Заньковецької було звучне, велике діапазоном, тепле тоном. Вона була обдарована найтоншою музикальністю, абсолютним слухом», тобто мала всі дані, щоб стати оперною співачкою. Але її голос і музична обдарованість прислужилися їй у драматичних ролях саме тому, що театр корифеїв був музично-драматичним. Їй довелося дуже багато співати на сцені, але навіть у п’єсах, що по суті були комічними операми чи оперетами, як, наприклад, «Чорноморці» М. Лисенка, Заньковецька ставилася до своїх ролей, як до драматичних. Спів у драматичному творі був для Заньковецької таким же засобом розкриття образу, психологічної характеристики, як драматичний діалог, жест, рух. Мелодія в неї була органічно злита зі словом.

С. Дурилін в одній зі своїх книг про видатну актрису наводить факти, що коли Заньковецька гастролювала поза Україною, наприклад, у Грузії, де не розуміли української мови, вони розуміли настрій і зміст її образів завдяки її співу.

У лютому 2010 р. виповнюється 155 років від дня її народження.

Ганна Петрівна Затиркевич-Карпінська (1855-1921) була однією з провідних актрис українського театру корифеїв1. На сцені Ганна Петрівна зачаровувала глядачів і майстерністю, і зовнішньою привабливістю. «Постать кремезної селянської молодиці, надзвичайно гарне обличчя, виключно дзвінкий голос, специфічна для української селянської жінки мелодика мови, хороша усмішка, сріблястий сміх та надзвичайно виразна міміка — усе це при винятковому внутрішньому насиченні ролі зчаста робило актрису центром всієї вистави», — згадує І. О. Мар’яненко [8,с. 64].

І, нарешті, не можна не згадати про ще одну особистість театру корифеїв, яка стала першою дописувачкою історії театру корифеїв, біографом його митців — Софію Віталіївну Тобілевич (1860-1953)1.

Із її спогадів: «… я була вихователькою малих дітей у польській родині, що мешкала в Києві на Лук’янівці. А поруч стояла дача, де жили родини М. Старицького і М. Лисенка, тут щодня збирався гурт молоді, співаків, артистів, відбувалися репетиції, читання нових творів перед початком нового сезону. Тут, познайомившись з усіма, я опинилася у царстві мелодій і звуків, чула чудові співи — хорові і сольні партії, і, нарешті, захопилася цією справою до глибини душі. Тоді й вирішився мій життєвий шлях: спробувавши мій голос, мене прийняли до гурту як хористку. Згодом я стала артисткою, а потім дружиною Івана Тобілевича».

Завдяки її дослідженням «Корифеї українського театру», «Життя Івана Тобілевича», «Мої стежки і зустрічі», «Українські пісні в записах Софії Тобілевич» ми маємо уявлення про те, як протягом ХІХ — початку ХХ ст. сформувалося таке своєрідне явище у світовому театральному мистецтві, як український національний музично-драматичний театр.

Висновки

Видатні майстри української демократичної культури М. Старицький, М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, М. Садовський,

П. Саксаганський йшов до єдиної великої мети — створення театру для народу, театру реалістичного, загальнодоступного, високопрофесійного. Відомі й практичні заходи на шляху до цього. Однак бачили вони цей театр по-різному, дотримувалися різних, іноді принципово несхожих поглядів на репертуар, виконавську манеру, виражальні засоби режисури тощо.

За своє творче життя Панас Саксаганський зіграв понад сто основних ролей як комедійного, так і драматичного репертуару і багато епізодичних. І кожна з них — вершина акторського мистецтва. «Сцена — мій кумир, театр — священний храм для мене», — любив повторювати актор слова одного із своїх служіння мистецтву, а через нього своєму народові — таким був зміст його персонажів. Панас Карпович здобув всенародне визнання.

Список використаної літератури

1. Артемчук І. Із бувальщин про Панаса Саксаганського / Ігор Артемчук // Український театр. — 2005. — № 5. — С. 25
2. Биков В. Єлисаветград 1914 року очима Заньковецької та Саксаганського/ В. Биков //Народне слово. — 1997. — 23 жовтня. — C. 3
3. Видатний майстер сценічного перевтілення: Саксаганський Панас (1859-1940) : Ім»я в Україні //Товариш. — 2003. — №18. — C. 5
4. Гайдабура В. Театральні автографи часу: (дослідження, рецензії, творчі портрети, інтрев’ю, «фото-сайти»)/ Валерій Гайдабура. — К.: Факт, 2007. — 290 с.
5. Гордійчук Я. Становлення українського музичного театру і критика/ Ярослав Гордійчук,. — К.: Муз. Україна, 1990. — 142 с.
6. До 165-річчя від дня народження М.П.Старицького. 14 грудня 2005 року: Матеріали наук. семінару «Роль визначних особистостей — митців, діячів науки та культури у процесі формування національної самосвідомості наприкінці ХІХ початку ХХ ст.» / Музей видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського, Михайла Старицького / М. Чумак (упоряд.) — К. : ВПЦ «Київський університет», 2006. — 112с.
7. Жиліна Л. Про корифея українського театру/ Л. Жиліна //Урядовий кур’єр. — 2004. — 10 липня. — C. 8
8. Історія українського культурного процесу: Навчально-методичний комплекс з Історії України/ Мін-во освіти і науки України, Державна льотна академія України ; укл. І. І. Романько. — Кіровоград: ДЛАУ. – 2006. — Ч. 2: Матеріали до семінарськиї занять. — 2006. — 269 с.
9. Кисіль О. Український театр: Дослідження/ Олександр Кисіль,; Авт. передм. Максим Рильський,. — К.: [Мистецтво], 1968. — 256 с.
10. Коломієць Р. Театр Саксаганського і Карпенко-Карого: монографія/ Ростислав Григорович Коломієць,; Ростислав Коломієць. — К.: Мистецтво, 1986. — 98 с.
11. Корифеї українського театру: Матеріали про діяльність театру корифеїв/ Упоряд., вступна ст., приміт. І.О.Волошина. — К.: Мистецтво, 1982. — 307 с.
12. Корнієнко Н. Український театр у переддень третього тисячоліття. Пошук: (Картини світу. Ціннісні орієнтації. Мова. Прогноз)/ Неллі Корнієнко,. — К.: Факт, 2000. — 160 с.