Вступ

Культура скіфів українських степів була місцевим своєрідним виявом культури величезного кочового іраномовного світу, який розвивався в євразійських степах від Алтаю до Нижнього Дунаю протягом І тис. до н. е. Вона творчо вбирала в себе впливи сусідів і відповідно пережила кілька етапів історичного розвитку.

Формування скіфської культури відбувалося у VII ст. до н. е. під знаком поглинення і засвоєння елементів культури попереднього населення Надчорномор’я — кіммерійців. Під час походів за Кавказький хребет скіфи сприйняли багато передньоазійських здобутків. З V ст. до н. е. Скіфія розвивалася під сильним культурним впливом античної Греції, переважно з міст-колоній чорноморського узбережжя.

Сармати були східними сусідами скіфів і з IV ст. до н. е. почали поступово заселяти правий, західний берег Нижнього Дону. Крах Скіфії був зумовлений не стільки експансією сарматів, скільки низкою несприятливих для скотарського господарства природно-кліматичних змін. Інтенсивне випасання великих гуртів худоби протягом кількох століть зумовило деградацію скіфських степових пасовиськ, яку посилювала прогресуюча аридизація клімату. Надмірна експлуатація землі протягом тривалого часу призвела до підриву економічних ресурсів лісостепових виробників зерна. Скіфський хліб став неконкурентоспроможним на грецькому ринку, адже саме в цей час дешеве збіжжя почало надходити до Середземномор’я з Єгипту.

1. Культура кімерійсько-скіфо-сарматської доби в українських землях

Першим народом, який мешкав на території України та ім´я якого зберегли писемні джерела, були кіммерійці (1500-700 pp. до н. е.). Вони вже мали укріплені городища, вели табунне господарство, що давало змогу організувати кінноту, у боях застосовували залізну зброю.

Кіммерійці першими на території України освоїли технологію залізного виробництва з болотяних руд і металообробку, що суттєво покращило їхню озброєність. їх можна класифікувати як міжплемінний союз на чолі з вождями-зверхниками. Основними заняттями кіммерійців були військові походи, відгук про які дійшов і до наших часів, оскільки мовами деяких народів Кавказу «кіммерієць» означає «велетень», «могутній», що свідчить про те, який вплив справляли їхні напади. Кіммерійці виготовляли найкращі як на той час мечі та кинджали.

Кіммерійців витіснили скіфи (VIІ-ІII ст. до и. е.), які населяли територію сучасної Південної та Південно-східної України. Скіфи переважали кіммерійців чисельністю, військовою організацією, оскільки їх очолювали царі, що володіли необмеженою владою, на відміну від кіммерійців, які не мали єдиного керівництва. Скіфи поділялися на дві великі групи: скіфи-землероби і скіфи-скотарі, що вели в основному кочовий спосіб життя. Серед скіфів-кочівників виділялися царські скіфи, які панували над іншими, збираючи з них данину. У IV ст. до н. е. у скіфів утворилося примітивне державне об´єднання («царство Атея») з центром у Кам´янському городищі на Дніпрі (біля Нікополя). До III ст. існувало скіфське царство в Криму, столицею якого був Неаполь (біля Сімферополя). У 512 р. до н. є. Дарій І, цар Перський, ходив на скіфів походом, але ті, використовуючи тактику «випаленої землі», змогли уникнути поразки [2, c. 16].

Звичаї та традиції скіфів були досить жорстокими й суворими. Вони ґрунтувалися на двох основних принципах: безпощадність до ворогів і вірність своїм побратимам. Скіфи пили кров перших убитих ними ворогів, робили чаші з ворожих черепів та сагайдаки зі шкіри правиць убитих супротивників тощо. Жорстокістю відзначалися й поховальні обряди скіфів — часто в жертву приносили дружин, рабів, коней [3, c. 20].

2. Культурна місія античних полісів у Північному Причорномор’ї

З кінця VII ст. до н. е., греки засновують у Північному Причорномор´ї свої міста-колонії: Tip (у гирлі Дністра), Ольвію (на Південному Бузі), Херсонес, Пантикапей, Феодосію (в Криму). За устроєм ці держави були демократичними (Ольвія, Херсонес) чи аристократичними (Пантикапей, до утворення Боспорського царства) республіками або монархією (Боспорське царство). У республіках законодавча влада належала народним зборам, виконавча — архонтам. Вільними повноправними громадянами були лише чоловіки — уродженці міста. Досягнувши повноліття, вони складали присягу на вірність державі, її законам. До найважливіших обов´язків громадянина поліса належали захист демократичного ладу й оборона міста від ворогів.

У містах-колоніях панували рабовласницькі відносини. Раби виконували значний обсяг найтяжчих робіт. Джерелами рабства були військовий полон, народження від рабині, купівля на невільничих ринках або в сусідніх племен. Раби були позбавлені прав. До громади також не належали жінки та всі негреки.

Боспорське царство існувало в V ст. до н. є. — IV ст. н. є. Воно займало територію Керченського і Таманського півостровів з прилеглою смугою, східний берег Азовського моря. До царства входили такі міста, як Феодосія, Фанагорія, а столицею був Пантикапей (сучасна Керч).

Спочатку Боспорська держава була союзом грецьких полісів (з певною автономією їх), але пізніше перетворюється на необмежену монархію. Головне місце в економіці Боспорського царства посідало сільське господарство. Основним торговим партнером були Афіни, куди вивозилося до 5 млн пудів зерна.

Розквіт Боспорського царства припадає на IV—III ст. до н. є. Проте внутрішні суперечності, зокрема повстання рабів під проводом Савмака (107 р. до н. е.), підірвали силу царства. На початку І ст. до н. є. понтійський цар Мітрідат VI Євпатор об´єднав під своєю владою більшість держав Північного Причорномор´я, у тому числі й Боспорське царство. Але після поразки Мітрідата в боротьбі з Римом, Боспорське царство опинилося під контролем римлян. Згодом Боспор захопили готи, а потім їх витіснили гуни. З VI ст. н. є. Боспор увійшов до складу Візантії і припинив своє самостійне існування [7, c. 22-23].

Історія античних міст-держав Північного Причорномор’я поділяється на три основні періоди: 1) VII—1 ст. до н. є. — самостійність функціонування полісів на ґрунті еллінських традицій і співіснування зі скіфськими племенами; 2) І ст. до н. є. — IV ст. н. є. — поступова втрата незалежності полісами, підкорення їх Римській імперії, постійні руйнівні напади готів і гунів. Періодом найвищого розквіту полісів були V-III ст. до н. є. Наприкінці III ст. н. є. колонії фактично перестають існувати. Грецька колонізація Північного Причорномор´я тривала понад тисячу років. Фактично це була периферія античної цивілізації, але все ж вона відзначалась оригінальністю, будучи своєрідним поєднанням античності й «варварства»; 3) після розколу Римської імперії на Західну й Східну (Візантійську) настав візантійський період в історії Північного Причорномор´я (IV-VII ст. н. е.). У середині III ст. в Північне Причорномор´я вдерлися племена давніх германців — готів. Вони відтіснили сарматів за Дон, зруйнували міста Ольвію і Tip, підкорили собі населення Криму.Так виникло Готське королівство або Готія (Рейхгот-ланд). Його столицею було «Дніпровське городище» (у нинішній Запорозькій обл.). Найбільшої могутності об´єднання готів досягло в середині IV ст. н. є. за правління короля Германаріха (332—375 pp.). Проте в 375 р. готи були розгромлені гунами. Гуни, які складалися з монголо-тюркських племен, прийшли в Європу з Південного Сибіру в другій половині IV ст. н. є. їхнє пересування дало поштовх Великому переселенню народів. Найбільшої могутності гуни досягли за часів вождя Аттили (434-453 pp.), якого прозвали «Бичем божим». Йому вдалося створити одну з наймогутніших в історії держав, першу імперію кочівників-скотарів. її територія простягалася від Волги до Рейну. Суспільний лад гунів не вийшов зі стадії військової демократії (хоч у них зростала майнова нерівність, поширення здобуло рабство, влада вождя перетворилася на спадкову). Після смерті Аттили їхня держава розпалася, а більшість гунів відкочувала в Причорномор´я. З появою гунів, які сприяли ліквідації Римської імперії і рабовласницького ладу в Європі, починається нова — середньовічна — епоха в історії. У середині VII ст. в Північне Причорномор´я прийшли в хозари. Спочатку вони знаходилися у складі Великого тюркського каганату, а після його розпаду столицею хозарів стало місто Ітиль на Нижній Волзі. У 670-679 pp. Xoзарія оволоділа майже всім Кримом, крім Херсонесу. Хозари залишили мешканцям міст самоврядування, беручи з них данину та торгове мито. Фактична влада зосереджувалася в руках місцевих хозарських феодалів, а каган перетворився в символічного володаря. У кінці VIII ст. каган Обадія оголосив державною релігією іудаїзм. Це було пов´язано з тим, що в Хозарії з´явилася велика кількість євреїв-емігрантів з Візантії, які займалися торгівлею. У тривалій боротьбі з Київською Руссю хозарів було витіснено з Криму та Поволжя. Остання згадка про них у джерелах датується 1083 р. [10, c. 30-31]

3. Зарубинецька і Черняхівська археологічні культури

Пам’ятки найдавніших історичних східних слов’ян належать до двох послідовних у часі археологічних культур, відомих під назвою культур полів поховань. Назва їх походить від характеру поховальних пам’яток — могильників без будь-яких зовнішніх ознак — полів поховань. Поховання в них — переважно трупоспалення в глиняних урнах, тому такі могильники, на думку археолога І. Шовкопляса, називають інколи також полями похоронних урн. Останнім часом стали відомими й поселення ранньослов’янських племен. Більш рання з цих культур називається зарубинецькою (зарубинецько-корчуватівською), а пізніша — черняхівською.

Ця культура одержала назву від могильників біля села Зарубинці на Середньому Дніпрі. її пам’ятки — поселення і могильники — поширені в лісостепових та лісових областях Подніпров’я, на Волині, у Білорусі та деяких районах Росії. Початок її в цілому належить до П ст. до н. е., а кінець до II ст. н. е.

На основній території свого поширення пам’ятки зарубинецької культури збігаються з територією поширення пам’яток осілих землеробсько-скотарських племен скіфського періоду — на півдні та милоградських і підгірцівських — на півночі. Між ними є й певна спільність, особливо в характері знарядь праці, деталей глиняного посуду, в розміщенні поселень тощо. Це дає підставу деяким дослідникам (І. Шовкопляс та ін.) вважати, що лісостепові племена скіфського періоду та племена милоградської і підгірцівської культур, напевно, були предками племен зарубинецької культури, а сама вона тим самим має глибокі місцеві корені на території Східної Європи [8, c. 24].

Поселення зарубинецької культури були невеликими (0,3— 0,4 га) і розташовувалися здебільшого на підвищених ділянках берегів річок. Деякі з них розміщені на давніших городищах. Так, одне з поселень, на думку вже згаданого археолога І. Шовкопляса, розташовувалося в Каневі, на високому пагорбі правого берега Дніпра — Пилипенковій горі, а два з них поблизу Києва — на городищах в Ходосівці та Пироговому. Житла на поселеннях переважно наземні — з дерева та глини, з вогнищами з каменю. Площа жител близько 20—25 кв. м.

Племена зарубинецької культури займалися орним землеробством у лісостепових та вирубним у лісових районах. Археологи знайшли на їх поселеннях залізні сокири, серпи та зернотерки. Також у них були розвинуті скотарство, полювання, рибальство та збиральництво. Глиняні пряслиця та грузики від верстатів свідчать про прядіння і ткацтво. Глиняний посуд — ліпний, частково лощений, чорного та світло-коричневого кольору. За формами — це горщики, банкоподібні посудини, миски, глечики тощо. Племена зарубинецької культури мали також торговельні зв’язки з південними районами — римськими провінціями, античними містами та сарматами. Внаслідок обміну вони отримували посуд, римські монети, сережки, намисто та інші прикраси.

Назва «черняхівська культура» походить від могильника в с. Черняхові Кагарлицького району Київської області. Вона поширена на території від Середнього Придніпров’я до Карпат, охоплюючи лісостепову та частину степової зони України. Особливістю черняхівської культури є наявність місцевого глиняного посуду, виготовленого на гончарному крузі, а також привізних римських товарів: скляного і червонолакового посуду, амфор та деяких металевих прикрас і побутових речей. Виготовлення кружального посуду свідчить про значний розвиток місцевого гончарського ремесла у племен черняхівської культури. Такий посуд досконалий, тонкостінний, сірого та чорного кольорів, з добре лощеною поверхнею, прикрашений рельєфними валиками, прилощеними прямими і хвилястими лініями, відбитками різних штампів. За формами — це миски різних розмірів, вази з трьома вушками, глечики з високими шийками, чаші тощо. Зовсім окрему групу становлять великі посудини, близькі до античних піфосів, призначені для зберігання зерна та інших припасів. Досить багато є прикрас (намисто, підвіски) та побутових предметів місцевого виробництва.

У племен черняхівської культури розвивалося місцеве ремесло, воно навіть виділялося в окрему галузь господарства. Значного розвитку набули гончарське і ювелірне ремесла, зокрема виготовлення різноманітних прикрас із срібла і бронзи. Найбільш цікаві бронзові прикраси з візерунками, вкриті емаллю, яку заливали в невеликі виїмки на поверхні виробів, їх називають виробами з виїмчастими емалями [11, c. 26].

Висновки

Отже, черняхівська культура, як можна судити з її пам’яток у лісостепових районах Середнього Придніпров’я, припинила своє існування наприкінці IV—V ст. н. е. внаслідок великого переселення народів на півдні Східної Європи. Можливо, під час руху кочових племен (гунів, аланів та ін.) зі сходу на захід одна частина східнослов’янських племен — носіїв черняхівської культури — була фізично знищена в боротьбі з прибульцями, друга — поступово витіснена на північ, у лісові райони і, нарешті, третя, напевно, досить значна їх частина спільно зі степовими кочівниками та готами взяла участь у «поході варварів» на захід. У зв’язку з цим були знищені спочатку джерела «римських впливів» — римські провінції на Дунаї, а потім і сама Римська імперія. Слідом за цим східні слов’яни — анти — з’явилися тоді вперше на Балканах, ставши згодом найбільшою загрозою для Східної Римської імперії — Візантії. Саме тому розпочинається слов’янська колонізація Балкан, яка згодом привела до утворення великого масиву південних слов’ян. Звичайно, активну участь брали, поряд зі східними слов’янами — антами, і західні слов’яни — склавіни, про що писали візантійські історики.

Список використаних джерел

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.
2. Антофійчук В. Культурологія: термінол. словник / Чернівецький національний ун-т ім. Юрія Федьковича. — Вид. 2-ге, випр. і доп. — Чернівці : Книги-XXI, 2007. — 159с.
3. Афонін В. Культурологія: Навч. посіб. для самост. роботи студ. вищ. навч. закл. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології та кіно-, телемистецтва — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 248с.
4. Білик Б. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНИГА, 2004. — 408с.
5. Герчанівська П. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл. / Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». Мережа дистанційного навчання. — К. : Університет «Україна», 2003. — 323 с.
6. Гнатчук О. Культурологія: Навч.-метод. посібник / Буковинский держ. медичний ун-т. — Чернівці, 2007. — 202с.
7. Закович М. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Микола Михайлович Закович (ред.). — К. : Знання, 2004. — 567с.
8. Захарченко Г. Культурологія: навч. посіб.. — О. : Одеський державний медуніверситет, 2007. — 240с.
9. Матвєєва Л. Культурологія: Курс лекцій:Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Либідь, 2005. — 512с.
10. Матвієнко Л. Культурологія: навч. посібник / Київський національний торговельно- економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2007. — 285с.
11. Парахонський Б. О., Погорілий О. І., Йосипенко О. М., Собуцький М. А., Савельєва М. Ю. Культурологія: Навч. посібник / Національний ун-т «Києво-Могилянська академія» / О.І. Погорілий (упоряд.), М.А. Собуцький (упоряд.). — К. : Видавничий дім «КМ Академія», 2003. — 314с.