Вступ.

1. Історія українського війська ХІV-ХV ст.

1.1.Устрій війська в Галичині ХІV-ХV в

1.2. Збройні рухи ХV-XVІ в

1.3. Устрій польського війська. Кіннота

2. Українське військо періоду козаччини.

2. Історія українського війська в ХХ ст.

2.1. Українці в Австро-угорський Армії – Українські Січові Стрільці.

2.2. Українці в арміях країн східної Європи.

2.3. Українське військо під час Другої світової війни.

3. Стан сучасного українського війська.

3.1. Стан Збройних Сил України на момент створення.

3.2. Сучасний стан Збройних Сил України та перспективи розвитку.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Початок ХХ ст. український народ зустрів розрізненим і несформованим. Хоча сторічний період національного відродження і трансформації дав свої плоди. Особливо відчувалися вони в Австро-Угорській імперії, де українців визнавали за окремий народ, який може творити свою самостійну політичну історію. Кульмінація формування етнічної цілісності припала на останні передвоєнні роки. Політична активність і культурно-духовне відродження українського народу доповнилися утворенням перших воєнізованих організацій січових стрільців.

XV—XVIII ст. в історії України — це період козаччини. Основною причиною зародження козацтва була небезпека з боку орд кочівників, які грабували, нищили, брали у полон український люд. У цей час визріває національна свідомість народу, міцніє його бажання здобути свободу і незалежність.

У міжвоєнний період українці служили в арміях Польщі, Чехословаччини та Румунії. У жодній з цих країн не було українських частин, хоча Чехословацька 12-а дивізія, що дислокувалась у Закарпатті, нараховувала значний відсоток українців. У Польщі та Румунії до українців ставились з підозрою і намагались не допускати їх чисельної переваги в жодної з частин. Також для них був дуже обмежений чи повністю заборонений доступ до технічних військ та офіцерського складу.

Після проголошення Україною незалежності у 1991 році вона успадкувала від колишнього СРСР величезне військове угрупування, яке, однак, не відповідало ані політичній, ані економічній ситуації України.

1. Історія українського війська ХІV-ХV ст.

1.1.Устрій війська в Галичині ХІV-ХV в.

В часі, коли східня Україна перейшла під владу литовських князів, Галичина й Холмщина знайшлися під володінням Польщі й Угорщини. Галицьке княже військо знайшлося тут в інших обставинах, ніж у східних землях. У литовській займанщині княжі полки перейшли просто під командування Любарта й продовжували своє існування в литовській воєнній організації. На західних землях це стало неможливе. Галицькі бояри зі зброєю в руках виступили проти польських і угорських військ і програвши війну, мусіли з поля бою уступити. Ніякі організовані частини війська галицько-володимирської держави не могли тут залишитися. Щасливі завойовники Галичини почали тут організувати своє військо для своїх цілей.

Устрій війська в Галичині в перший часах польської влади нагадує дуже ту організацію, яку ми бачили в Литовському вел. князівстві. І тут військо спирається на земельну власність. Король Казимир затвердив давні землі бояр або надавав нові, все під тою самою умовою, що власник буде виконувати військову службу. Можливо, що такий устрій війська був прийнятий у Галичині вже за останніх галицьких князів і польський король пішов тільки за місцевою традицією. Втім у тих часах скрізь в Європі обов’язок військової служби був зв’язаний з посіданням землі. Різниці були тільки втому, що в різних краях той обов’язок виконували на різний спосіб.

В Галичині за Казимира до військової служби були обов’язані не тільки бояри, але й війти та солтиси осель, що їх тоді основували на окремих привілеях т. зв. німецького права. Але між обома категоріями зообов’язаних до війська ніяких різниць не було, — одні і другі служили на тих самих умовах.

Кожний землевласник мав обов’язок ставати до воєнного походу сам та, як мав більшу маєтність, то мав іще привести 1 до 4 вояків.

Таку саму організацію війська стрічаємо в Галичині за управи князя Володимира Опольського. У своїх наданнях князь деколи зазначав, що коли б його вояк утратив у поході коня, або зазнав якої іншої втрати, то він зобов’язується шкоду надолужити; а як хто попаде в полон, то князь викупить його своїми грішми. Замітме також те, що в означенні військової служби Володислав Опольський уживає західної термінології, — надає маєтності на «февдальному праві», а своїх вояків називає «васалами».

В порівнянні зі шляхтою інших польських провінцій галицьке боярство мало багато важчі обов’язки. І так галичани мали обов’язок проживати постійно у своїй землі, все бути готовим до війни. Їм не вільно було продавати своїх маєтностей без відома короля, щоб через те число обов’язаних до служби не зменшилося. Та найтяжче було те, що вони мусіли без ніякої винагороди ходити в заграничні походи, хоч у Польщі король шляхті за це платив. Ці обмеження торкалися не тільки галицьких уродженців, але й польської шляхти, що в Галичині поселялася[4, c. 71-72].

1.2. Збройні рухи ХV-XVІ в.

Автономічний устрій західних земель довго не вдержався. В Галичині король Володислав Ягайлович1434 р. усунув останки «руського права», завів польську адміністрацію й судівництво, і організацію галицького війська походив до польської. У землях, що були під литовською владою, польські організаційні впливи проявлялися також від початків XV в., але остаточно аж у люблінській унії 1569 р. велике князівство утратило характер окремої держави й переорганізувалося за польськими зразками.

Громадянство західних земель, прив’язане до давнього ладу й автономії, з протестами зустрічало всякі зміни у своєму житті. Одні ставали в обороні політичного устрою, інші захищали свої соціальні надбання, деколи виринали й релігійні справи. В XV в. і в першій половині XVI ст. кілька разів доходило до таких збройних виступів.

В 1430-1435 р. литовський великий князь Свитригайло вів боротьбу зі своїм братом Ягайлом за впливи в Литві. Свитригайло виступав оборонцем незалежності великого князівства й у своїх змаганнях шукав опори на українських землях. На його дворі найбільший вплив мали вельможі-українці, а військо у значній частині складалося теж з українських полків. Свитригайло почав війну наступом на Галичину й західне Поділля, де були польські залоги. Його військо зайняло Кремянець, Збараж і Олесько. Але Ягайло з сильним військом рушив на Волинь, здобув Городло та Володимир і почав облягати Луцьк. Тут, під містом, 31 липня 1431 р. прийшло до кривавого бою, але без вирішення, бо сили противників були рівні і обидві воївні сторони приписували собі перемогу. Потім прийшло коротке перемир’я, а далі розвинулася дрібна погранична боротьба. З-поміж полководців Свитригайла в Галичині придбав собі почесне ім’я Богдан Рогатинський, власник Рогатина, що цілий рік боронив замку в Олеську, аж довгою облогою польські війська його здобули. За участь у повстанні Рогатинський тяжко відпокутував: Ягайло сконфіскував йому його маєтності.

У всіх трьох литовських повстаннях, брали участь тільки самі вельможі, передусім князі, що мали землі на Україні. Інші верстви громадянства не проявляли в них більшого зацікавлення, тим-то всі ці почини скоро впали.

Інший характер мали збройні рухи, що в тих самих часах виникли були в Галичині. Тут провід мала у своїх руках дрібна українська шляхта та участь у них брало також селянство.

В 1490 р. на Покутті зчинив війну ватажок Муха, «чоловік до зброї й до бою завзятий», родом із Молдови, з походження «простий хлоп». Він зібрав до десять тисяч війська з селян, напав на Покуття, здобув Снятин, перейшов Дністер і дійшов аж до Рогатина. Але тут зібралося шляхетське військо й його погромило. На полі бою лягло багато людей, немало потонуло підчас утечі у Дністрі. Пізніше Муха почав збирати нове військо, але його зрадою схопили, і він помер у вязниці в Кракові. Яка була мета походів Мухи, про це нічого певного не знаємо. Крім селян у його полках була і дрібна шляхта, нпр., з Березова за Коломиєю.

В 1491 р. на Покутті виступав знову Андрій Барул і проголосив свої права до галицької держави. Та, хто він був і чи мав яке військо — не знати[5, c. 86-89].

1.3. Устрій польського війська. Кіннота.

В ХV-ХVІ в. остаточно скрізь на українських землях був прийнятий польський військовий устрій. Спершу Польща постійного війська не мала. Як виринала воєнна небезпека, король скликав загальний похід шляхти, посполите рушення. Наказ до походу давали т. зв. «віці». Це була віха, до якої прив’язували письмо з королівською печаттю. Король посилав такий знак воєводам і каштелянам, а вони розсилали його далі по своїх землях та повітах. Такі повідомлення розсилали тричі, одне за одним; перші і другі «віці» закликали до воєнної поготови, треті — вказували місце й реченець зборів. За непослух карали конфіскацією маєтностей. Організаційними одиницями шляхетського війська були хоругви, родові або земські; хоругва мала 200 до 600 людей.

У пізніших часах посполите рушення виявилося занадто тяжким до довшої війни — тоді польські королі почали «затягати» наймане військо. Найбільше таких найманих вояків приходило з Угорщини, з Молдови та інших балканських країн, особливо після того, як турки завоювали ці землі й народ почав шукати для себе безпечніших осель. Багато «затяжного» війська напливало і з перелюдненої Німеччини. Наймані відділи повставали таким робом, що король давав досвідним офіцерам письменні накази, т. зв. приповідні листи, де було назначене, який великий має бути відділ, як довго має служити (чверть року, рік і ин.), яку плату дістануть вояки й яку мають мати зброю. На основі такого уповноваження старшина формував свій відділ і служив, де йому наказали. Такі відділи звалися ротами, а офіцери — ротмістрами.

В Польщі головне значіння мала кіннота. Навіть тоді, як на заході кінні війська почали цілком занепадати, в польському війську кіннота все стояла на першому місці. У найдавніших часах польська кіннота, так само, як і в нас, складалася з тяжких копійників і легких стрільців. Копійники виїздили проти ворога в повній зброї, з довгими коп’ями й, коли копії поламалися, рубали мечами. Стрільці мали легкі панцирі, їздили на легких конях і ворогів обстрілювали з куш, уліпшених луків.

Коло 1500 р. появилася в Польщі нова формація кінноти, організована на чужий зразок — гусари. Початок їй дали, здається, сербські наймані вояки; — в сербській мові слово «усар» мало, кажуть, те саме значіння, що розбійник. Гусари були теж копійники, але мали легку зброю й легкі коні. Ворога атакували копями, серед найбільшого розгону коней. Для прикраси прибирались у шкіри леопардів, крила орлів, супів і под. Пізніше гусарія прийняла тяжче озброєння так, що зброєю зблизилася до копійників, але тактику зберегла ту саму, — сильний удар на ворога «на угорський лад». Це був найкращий рід кінноти в Польщі.

В XVI в. поширилася у війську «вогняна зброя»; у кінноті, замість луків, прийшли рушниці, пізніше аркебузи й мушкети. Були й окремі відділи кінних аркебузерів. Гусари дістали тоді пістолети.

В XVII. в. утворилися різні нові роди легкої кінноти. Вони не носили ніякої охоронної зброї, сідали на коня у звичайних одягах. Зброя їх була — крива шабля, лук або рушниця й рогатина. Коні їх були легкі і швидкі, з незвичайною скорістю перебігали далекі дороги. Вони дуже добре годилися до легкої, розвідчої служби, до несподіваних нападів на ворога, але дисципліни в них не було[1, c. 116-117].

2. Українське військо періоду козаччини

Могутність війська за княжих часів була зумовлена в першу чергу його зв'язком з державою. Татарська навала у ХШ—XIV ст. призвела до занепаду української держави і її війська. Землі України потрапляли під литовські, польські, угорські, молдавські прапори.

Слово «козак» тлумачать по-різному. За однією з версій, це слово — турецького походження, означає «вільна, відважна, войовнича людина».

Козаками ставали вихідці з прикордонних замків і містечок, які йшли в степи, ловили звірів, билися з татарами. Спочатку вони не мали ніякої військової організації, а збирались у ватаги по кілька десятків чоловік, обирали отаманів з числа тих, хто мав воєнний досвід. Зброя їх була простою: луки, списи, сокири, шаблі, примітивні рушниці. Такі козацькі ватаги діяли в степах незалежно одна від одної, зрідка об'єднуючись для спільної боротьби, їхньою тактикою була локальна війна, а метою — здобич. Лише у першій половині ХУІ ст. козаки освоїли простори нижче Дніпрових порогів — так званий Низ, або Запоріжжя, і почали будувати козацькі укріплення — січі (від слова «сікти»), У 1553 р. волинський князь Д. Вишневецький (?—1563) зібрав першу ватагу козаків (понад 300 чоловік), озброїв їх і пішов за Дніпрові пороги. На островах козаки знаходили для себе захист від татар, полювали, ловили рибу. Завзята боротьба козаків з татарами принесла Україні славу.

У 1568 р, польський король Сигізмунд Август (1520—1572) найняв козаків на організовану військову службу для захисту земель Польщі від кочівників. Утворилося реєстрове козацьке військо; козаки отримували платню, мали однаковий одяг, зброю, вправлялись у військовій майстерності. За реєстровими козаками залишалися права на волю.

На зразок організації реєстрових козаків почала перетворюватися решта козацького війська. Козаки поділялися на «зимівників», які зимували і постійно проживали в Січі, та паланкових козаків, які мешкали у поселеннях поза межами Січі, а для бойових походів чи боїв приходили до війська. Порівняно з простим людом козаки мали цілий ряд привілеїв: вибори військової старшини (командирів), звільнення від податків, власний незалежний суд, безкоштовне утримання під час походів, право полювати і ловити рибу на Низу та ін.

Козацьке військо мало демократичний устрій. Усі важливі політичні й організаційні питання (вибори старшини, гетьманів, згода на військові походи, судові справи, поділ угідь, укладання угод з іншими державами) вирішувалися на раді (мал. 6). Залежно від її учасників рада поділялася на повну, військову, генеральну, старшинську, чорну.

Командування військом здійснювала військова старшина різних ступенів. На чолі війська стояв гетьман. Він був головою козацької держави, мав повну адміністративну владу, брав активну участь у законодавчій діяльності, судовій справі. Приймаючи рішення з основних питань, гетьман враховував думку генеральної та старшинської рад.

До генеральної старшини входили: обозний, судді, писар, осавули, хорунжий і бунчужний. Генеральний обозний займався військовим обозом, організовував оборону табору в походах, заправляв військовою артилерією. Йому підпорядковувалися полкові обозні. Генеральні судді розглядали справи у генеральному суді. Генеральний підскарбій (скарбник) відав державною казною. Генеральний писар очолював генеральну військову канцелярію козацької держави, вів найважливіші внутрішні та закордонні справи. Генеральні осавули керували окремими частинами козацької армії, проводили огляд військ. Генеральний хорунжий (хоружий) відповідав за військові прапори, керував «придворним» гетьманським військом. Бунчужний носив перед гетьманом бунчук (відзнаку гетьмана), допомагав гетьманові у походах.

Аналогічну структуру управління мав і полк. Адміністративна і військова влада у полку належала полковникові. Кожний полк (500—1000 чоловік) поділявся на сотні (роти) і курені (батальйони). До сотенного уряду входили: сотник, сотенний осавул, хорунжий і писар. У курені командував курінний отаман, або десятник (міський, сільський).

Усім військом керував кошовий отаман із суддями, осавулами, писарем; паланками — полковник з осавулом і писарем[7, c. 167-168].

Козаки офіційно титулували один одного товаришем, а гурт козаків — «товариством».

У першій половині XVII ст. запорізьке козацтво піднеслося до рівня кращих європейських армій. Особливо відзначалася військовою майстерністю піхота, яка була головним видом козацького війська і вважалася найдосконалішою в Європі. Козацька піхота героїчно билася з ворогом, використовуючи особливу тактику: шикувалась у три шеренги (перша стріляла, друга подавала рушниці, а третя їх заряджала). Піхота козаків уміло штурмувала ворожі фортеці, а також сміливо воювала на морі на вітрильно-веслувальних дерев'яних човнах (мал. ). Козацькі човни (чайки) мали довжину 20 м, ширину — 3—4 м, глибину — 2,5 м. На основу з липового і вербового пня набивали дошки, робили вітрила. На одному човні було 20—30 веслярів, 50—70 воїнів, 4—5 легких гармат. Швидкість чайки — 15 км/год. Козацькі чайки охороняли береги, ходили в походи проти Туреччини. Є відомості про те, що й підводний човен запорожці стали використовувати в бойових діях набагато раніше, ніж у Західній Європі. За не зовсім точними даними, він являв собою два накладені один на одного, скріплені і просмолені звичайні човни з пристосуванням для руху та системою забезпечення повітрям через очеретяні трубки.

Кіннота козацького війська у першій половиш XVII ст. була менш чисельною, ніж піхота, й відзначалася високою військовою майстерністю. Вона вела наступ так званою лавою: шикувалася півколом, атакуючи таким чином противника з флангів, з фронту і з тилу одночасно.

Найвищим зразком військового мистецтва козаків був бій у так званому таборі — рухомій фортеці. Це було чотирикутне рухоме укріплення з возів, усередині якого знаходилося військо. Піхота виходила для бойових дій із-за возів, а в разі небезпеки замикалась у щільну фортецю.

На високому рівні у запорожців була розвідувальна та сторожова служба. Створювалася ціла система вишок із відповідною сигналізацією (вогнем, рухами) — прообраз світлового телеграфу. Сигнал про небезпеку від самого кордону послідовно передавався до козацького війська. Козаки вміло вели розвідку, навіть у стані ворога.

Чисельність козацького війська значно змінювалася протягом століть. Наприкінці XVI ст. козацьке військо налічувало 10—12 тисяч чоловік. У 1621 р. у війську було понад 40 тисяч козаків. У Богдана Хмельницького (1595—1657) в різні часи військо мало від 100 до 300 тисяч козаків. Вони були озброєні шаблями, рідше — короткими списами, стрілами, а також вогнепальною зброєю: мушкетами, пістолями, самопалами, рушницями. Запорожців називали «рушничним військом», бо рушниця була найважливішою козацькою зброєю. У козаків були також бойові молотки (келепи), якірці, рогульки, що застосовувались у боротьбі проти ворожої кінноти. Порох, кулі, зброю запорожці виготовляли самі або ж діставали в бою. Крім того, кожний козак повинен був мати сокиру, косу, лопату, шнури та інші матеріали для будівництва укріплень і перешкод. Козаки першими використали метод окопування в землі, який виявився надійнішим засобом захисту під час перестрілки в степовій місцевості, ніж важкі панцир і кольчуга.

У козацькому війську була тверда військова дисципліна. Найбільше козак боявся осуду своїх товаришів. Суворо каралися такі злочини, як убивство, бійки між козаками, крадіжка приватного та громадського майна, невиконання обов'язків, засуджувались аморальні вчинки: неповернення позичених грошей і речей, дезертирство. За пияцтво під час походу козаків карали на смерть. Зрада козацтва, батьківщини вважалася найтяжчим злочином.

Козаки суворо дотримувалися розпорядку дня. За сигналом (церковним дзвоном) вони вставали до сходу сонця, молилися і йшли, незважаючи на пору року, на річку купатися. Потім снідали в куренях. Після сніданку — спільна молитва у церкві, прання білизни, лагодження одягу, зброї, човнів, укріплень, інші роботи. Щодня проводилася бойова підготовка: змагання на конях, стрільба з вогнепальної зброї, долання ровів і загорож, бій на шаблях «до першої крові» та ін. За сигналом (постріл фортечної гармати) козаки йшли обідати. Після обіду співали пісні та думи, слухали розповіді старших, гру кобзарів. Частина козаків готувалася до служби у наряді (охорона фортеці, шляхів, переправ). Військовий осавул разом із курінним отаманом проводив огляд підрозділів, що заступали на чергування, відправляв на виконання бойового завдання. Надвечір дзвони скликали козаків на молитву. Після вечері хто грав на скрипці, сопілці, бандурі, хто співав пісень, хто брав участь у козацьких танцях. Згодом уся Січ, крім вартових, поринала у сон.

Козаки відзначалися розумом, хитрістю, умінням виграти бій, раптово напасти на ворога, заманити його в пастку. Українські козаки вражали ворогів відвагою, витривалістю, здатністю зносити нестатки, терпіти муки, не боятися смерті. Французький інженер Гійом Левассер де Боплан (бл. 1600—1673) в опублікованому у 1650 р. «Описі України» зазначав, що козаки «дуже міцні тілом, легко зносять спеку і холод, голод і спрагу. На війні витривалі, хоробрі, а навіть легкодушні, бо не цінять свого життя. На зріст гарні, повороткі, сильні, люблять гарно вбиратися… Від природи мають добре здоров'я… Від хвороби вмирають дуже рідко, і хіба в глибокій старості. Здебільшого кінчають життя на ложі слави, вбиті на війні»[3, c. 193-196].

3. Історія українського війська в ХХ ст.

3.1. Українці в Австро-угорський Армії – Українські Січові Стрільці

Хоча в цій армії до 1914 не було цілком українських частин, певна частина “австрійських” полків мала значний відсоток українців з Галичини та Буковини, а деякі “угорські” полки мали у своєму складі українців із Закарпаття. Українська (або як її тоді офіційно називали — "русинська") мова була однією з "полкових мов", яку мали розуміти офіцери і солдати, що служили в частинах, які мали значний відсоток українців. Однак на загал низький рівень освіти серед переважно селянських мас "австро-угорської" України перешкоджав кар'єрам українців — на всі збройні сили припадало лише декілька генералів і адміралів.

На початку 20 сторіччя в Галичині почали активно розвиватись українські націоналістичні організації – “Соколи” та “Січи”, які десь з 1909 року почали напівлегальну військову підготовку своїх членів. У 1913 дивлячись на розвиток польських Стрілецьких дружин, українці і собі стали формувати подібні організації – “Січові стрільці”.

З початком Першої світової війни понад 10000 українців зголосились до Українського легіону, але Австро-Угорська влада не мала ані бажання, ані можливості організувати легіон таких розмірів, і тому обмежила розміри Українського легіону 2500 особами (10 сотень), причому цей легіон, що отримав назву Легіон Українських Січових Стрільців (УСС), мусив поповнюватись лише добровольцями з осіб, що не підлягали мобілізації до регулярної армії. Більше того, спочатку УСС навіть розділили на маленькі групи-“двадцятки”, які мали проводити розвідувально-диверсійну діяльність з метою зупинити просування росіян через Карпати. На щастя, від цього плану швидко відмовились, і надалі Легіон (з вересня 1915 — полк УСС) воював у складі 25-го корпусу. Поступово УСС отримували сучасну зброю і на 1917 мали у своєму складі 2 куреня (8 сотень) стрільців, 1 кулеметну (4 кулемети) сотню, 1 чету “боротьби зблизу” (2 37-мм піхотні гармати та 2 міномети), 1 технічну та 1 будівельну сотню, 1 кінну сотню, тилові частини та кіш (запасну частину). Нажаль, у червні 1917 р. Легіон УСС було майже повністю розбито. За іронією долі, частини, що бились проти стрільців, належали до 2-го Січового Запорізького Корпусу (українізований 6-й армійський корпус російської армії)! Після цього залишки Легіону було зведено в один курінь, який навесні 1918 разом із австро-угорськими частинами виступив у похід “на велику Україну”, однак через декілька місяців його було направлено в Буковину, де він і знаходився до листопада 1918 р.

Українці служили не тільки в українських арміях — майже в кожному кутку колишньої Російської імперії можна було знайти українців, які воювали в тому чи іншому війську. Але українські військові формування існували, за іронією долі, лише у білих арміях, причому складались вони з галичан, оскільки білі росіяни вважали їх іноземцями і тому не мали проти їх частин ніяких заперечень.

Такі частини існували в арміях Денікіна на півдні Росії (Слов'янський стрілецький полк) та Колчака на заході (Карпаторуський батальйон)[6, c. 182-184].

3.2. Українці в арміях країн східної Європи

Серед української еміграції найбільшими організаціями українських незалежників були дві: т.зв. “Державний центр УНР в екзилі” (наддніпрянці) та Українська Військова Організація (галичане), яка у 1929 р. перетворилась на Організацію Українських Націоналістів (ОУН). З огляду на регіональний склад членів перші бачили головного ворога у особі СРСР, а другі – в особі Польщі.

Слід зазначити, що поляки де-факто продовжували визнавати Уряд УНР та допомагали йому у підготовці офіцерів (майже 100 українців було прийнято в Військо Польське як т.зв. “контрактні старшини”) та організації кадрів для Української Армії (4 дивізії піхоти та 1 дивізія кінноти), яка мала бути створена на випадок війни з СРСР. Цікаво, що у вересні 1939 після нападу Німеччини поляки хотіли створити 2 українські бригади для захисту східних кордонів від можливого нападу СРСР.

ОУН, в свою чергу, займалась переважно підривною роботою проти Польщі та СРСР. На той час вони, звичайно, не могли організувати навіть кадрів для збройних сил, але плани армії, яка розпочне та очолить повстання на Україні, існували вже тоді. Єдиною спробою ОУН сформувати власні збройні загони у 30-х рр. стало формування за підтримки Японії збройних груп з місцевих українців на території держави підконтрольній Японії держави Манчжоу-Го (сучасний північно-східний Китай)[4, c. 241-242].

3.3. Українське військо під час Другої світової війни

Під час Другої світової війни найбільша кількість українців служили в Робітничо-Селянській Червоній Армії (з 1942 р. – просто Червоній Армії (ЧА)). Вони були другою за чисельністю національною групою в ЧА (після росіян) та складали більшість у багатьох частинах — особливо багато їх було у складі 1-го — 4-го Українських Фронтів. Було створено навіть Наркомат оборони УРСР, який однак, нічим не керував, а командний склад усіх чотирьох українських військових округів складалася переважно з росіян. Чимало було українців і в радянських партизанських загонах, для керівництва якими було навіть створено спеціальний Український штаб партизанського руху. Та незважаючи на всю хоробрість, і, на загал, лояльність, радянське керівництво не довіряло українцям настільки, щоб створювати суто українські частини, і тому єдиною українською частиною за всю війну стала створена в німецькому тилу 1-а Українська партизанська дивізія під командуванням Ковпака.

Українці у великій кількості служили в поліції Генерал-Губернаторства та в охороні промислових об’єктів, але першими суто українськими поліцейськими формуваннями стали 10 “українських” куренів Шума (див. нижче), які були сформовані в Галичині з 1941 р.

Після нападу Німеччини на СРСР на захоплених німцями територіях України також почала створюватись місцева поліція — спочатку за ініціативою місцевого населення, а потім за вказівками німецьких окупаційних влад новоствореного Рейхскомісаріату Україна. Як наслідок, на території України з’явилась ціла низка різних поліцейських формувань.

Окрім “Української допоміжної поліції”, яка складалась із залишків радянської Робітничо-селянської міліції та місцевих добровольців, були створені “Українська порядкова поліція” та “Українська охоронна поліція”. Крім того, існували ще спеціальні частини на зразок “Охоронних промислових відділів” та “Української земельної служби”, які також виконували поліцейські функції.

У деяких селах місцеве населення також формувало загони самооборони, які теж іноді виконували поліцейські функції.

Німці спробували покласти кінець цьому розмаїттю, сформувавши у листопаді 1941 т.зв. “Охоронні частини Порядкової поліції” (нім. Schutzmannschaften der Ordnunspolizei), які на Україні були більше відомі за скороченою назвою — “Шума”. Як і німецька Порядкова поліція, вони ділились на міську Поліцію, сільську Жандармерію та окрему Пожежну службу. Поліція та Жандармерія, у свою чергу, ділились на “Фронтові” (більш боєздатні і мобільні) та “Охоронні” частини. Вважалось, що Шума “поглине” усі місцеві поліцейські підрозділи. Однак на практиці цього не сталося, і багато місцевих частин продовжувало створюватись та існувати паралельно з частинами Шума. Однією з найбільших таких частин був “Український Легіон Самооборони” (УЛС), створений в 1943 з підрозділів “Поліської Січи” та допоміжної поліції Волині та Холмщини. Хоча у середині 1944 УЛС був переформований у 31-й курінь СД, фактично він зберіг і свою назву, і свій напівавтономний статус майже до кінця війни.

Основною одиницею Шума був курінь (всього їх було понад 250, з яких 66 було українськими), який використовувався для охоронних та анти-партизанських дій. Існували також окремі кінні та гарматні частини. З 1944 деякі частини Шума почали передавати до Військ СС (наприклад, УЛС збирались включити до Дивізії "Галичина").

У квітні 1943 спеціально для боротьби з партизанами було створено 31-й – 38-й Поліцейські стрілецькі полки (однак перші два були швидко розформовані). Вони складались з 3 батальйонів, причому 1-й батальйон складався з німців, а 2-й та 3-й — зі “східних народів”, переважно українців.

Крім того, існували 4-й — 8-й Галицькі добровольчі поліцейські полки, але про них розмова буде йти у розділі, присвяченому Дивізії “Галичина”.

Лише перед своєю поразкою Німеччина вимушена була змінити свою політику по відношенню "східних народів", в т.ч. і до України. У березні 1945 Німеччина нарешті визнала незалежність України та погодилась на створення Української Національної Армії (УНА), яку очолив генерал-хорунжий Шандрук[8, c. 171-174].

Основою УНА мала стати Дивізія "Галичина" та частини УВВ, а всього на той час командування УНА могло розраховувати на бл. 250000 українців, що служили у ЗС Німеччини. Однак розвал фронту та поразка Німеччини призвели до того, що фактично до складу УНА перейшла лише"Галичина" (стала 1-ю дивізією УНА) та Протитанкова бригада "Вільна Україна"(яка була посилена іншими українськими частинами і мала стати 2-ю дивізією УНА). Почали формувати 1-у (з частин в Голандії та Бельгії) та 2-у Резервні бригади, а також 1-й Парашутний відділ (відомий також як Парашутна бригада Бульби-Боровця).

Перші українські партизанські загони утворились ще наприкінці 1941 р. з членів різних націоналістичних організацій, які "пішли до лісу", ховаючись від репресій німців. Поступово ці загони зростали, і наприкінці 1942 керівництво ОУН-СД (або ОУН(б) тобто фракція Бандери) прийняло рішення про початок відкритої збройної боротьби. Новостворену організацію назвали Українська Повстанська Армія (УПА).

Протягом 1943 УПА поглинула інші українські націоналістичні партизанські формування та розповсюдила свою діяльність з окремих районів Волині на всю західну Україну, воюючи з німцями та радянськими партизанами. Слід зазначити, що проти німецьких союзників (італійців, словаків, угорців, румунів), які розташовувались на території дії УПА, бойових дій майже не велося, а з угорцями та румунами було навіть укладене напівофіційне перемир’я.

На початок 1944 р. склалася наступна організація УПА: Західна Україна поділялась на 3 Генеральні Військові Округи — УПА-Північ, УПА-Захід та УПА-Південь (іноді ще називалась УПА-Схід), яким підпорядковувалось відповідно 3, 6 та 2 Військові Округи. Основною бойовою частиною УПА була сотня, які могли зводитись по 3-4 в курені, а 2 і більше куренів іноді зводилися в загін.

До осені 1944 ЧА звільнила всю територію України від німців, і УПА почала боротись вже з радянською владою, яка, у свою чергу, не шкодувала зусиль для боротьби з УПА. Однак ані бої зими 1944-45, ані наступ частин ЧА влітку 1945 не змогли знищити УПА, хоча і завдали їй істотних втрат. Лише "Зимова блокада" січня-квітня 1946 року дала свої результати: великі втрати призвели до прийняття рішення про демобілізацію більшості частин УПА і перехід повстанців у підпілля ОУН, хоча активні бойові дії тривали до початку 1950-х рр., коли останні сотні УПА або прорвалися на Захід через територію Чехословаччини, або їх було знищено в центральних Карпатах. Однак дії невеликих груп повстанців та збройного підпілля тривали ще до середини 1950-х — початку 1960-х рр., коли були зафіксовано останні бої при захопленні бункерів[7, c. 231-232].

4. Стан сучасного українського війська

4.1. Стан Збройних Сил України на момент створення

Після розпаду Радянського Союзу і проголошення в 1991 році незалежності, Україна успадкувала одне з найбільш потужних угруповань військ у Європі, оснащене ядерною зброєю та в цілому відносно сучасними зразками звичайного озброєння та військової техніки.

На території України на той час дислокувалися: 1 ракетна армія, 3 загальновійськові та 2 танкові армії, 1 армійський корпус, 4 повітряні армії, окрема армія Протиповітряної оборони (ППО) та Чорноморський флот.

Усього угруповання військ і сил нараховувало біля 780 тисяч чоловік особового складу, 6,5 тисячі танків, близько 7 тисяч бойових броньованих машин, до 1,5 тисячі бойових літаків, понад 350 кораблів та суден забезпечення, 1272 стратегічних ядерних боєголовок міжконтинентальних балістичних ракет та майже 2,5 тисячі одиниць тактичної ядерної зброї.

24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила рішення про взяття під свою юрисдикцію усіх розташованих на українському терені військових формувань Збройних сил колишнього СРСР, та про створення одного з ключових відомств – Міністерства оборони України. Так було створено Збройні Сили України (ЗСУ).

Хоча кожен наступний Міністр оборони України пропонував свій план військових реформ, фактично кінця 1990-х рр. „реформи” переважно зводились до звичайного скорочення ЗСУ. Так, лише за 6 перших років незалежності було скорочено понад 3,5 тисячі різноманітних військових структур, майже 410 тисяч чоловік особового складу. Значно зменшилася кількість озброєнь та військової техніки: бойових літаків — на 600 одиниць, вертольотів — майже на 250 одиниць, парк танків та бойових броньованих машин скоротився майже на 2400 і 2000 відповідно.

На кінець 2000 року Збройні Сили України мали штатну чисельність 310 тисяч вiйськовослужбовцiв та 90 тисяч працівників[2, c. 591-592].

4.2. Сучасний стан Збройних Сил України та перспективи розвитку

На сьогоднішній день процес зменшення ЗСУ триває, хоча і набув більш логічного характеру. До 2015 р., коли ЗСУ повинні повністю перейти на контрактну систему поповнення, їх чисельність має скоротитись до 240000 військових та 60000 цивільних осіб (хоча за останніми даними, усі ЗСУ разом мають складати вже тільки 220000 чол.), а на озброєнні буде 1545 танків, 3176 бойових броньованих машин, 1637 гармат та 189 бойових літаків.

Триває процес реформування структури ЗСУ. Так, наприклад, поступово розформовуються дивізії та здійснюється перехід на структуру „корпус”-„бригада”-„батальйон”, здійснюється об’єднання ВПС та ППО, скорочується кількість окремих частин.

На найближче майбутнє ЗСУ складатимуться з Сухопутних Військ (2 Оперативних Командування (Північне (перейменоване Західне ОК-?) та Південне), 2 армійські корпуси, 12-16 „бойових” бригад (аеромобільні, повітряно-десантні, танкові, механізовані ) та окремі бригади та полки бойового та тилового забезпечення), Повітряних Сил (3 корпуси, 11-12 авіаційних та протиповітряних дивізій), Військово-Морських Сил (1 ескадра кораблів, 2 бригади надводних кораблів, 1 бригада ракетних катерів, 1 бригада морської піхоти, 3 механізовані бригади та 2 ракетно-артилерійські бригади). У військовий час ЗСУ повинні мати 308000 чол.; СВ — 25 бригад, ВПС/ППО — 40 бригад, а ВМФ — 50 кораблів.

Однак плани у нас, як завжди, змінюються набагато швидше за реальні справи. Так, за останніми даними, планується завершити повний перехід на контрактну систему поповнення на 5 років раніше — до 2010 р. На 2015 р.(чи вже на 2010-?) в Сухопутних Військах має бути лише 3 Армійські корпуси (10 „бойових” бригад), у Повітряних силах — 6 авіабригад (десь 120 бойових та 50-60 транспортних та інших літаків), у Військово-Морських Силах — 1 ескадра кораблів, 1 авіаційна бригада та 1 бригада морської піхоти[5, c. 512-514].

Висновки

У наш час, коли Україна розбудовує свою державу, винятково важливо знати свою історію, її уроки. А особливо етапи воєнних змагань, адже саме у них здобувалася воля. 2007 рік для збройних сил України двічі ювілейний. Минуло 90 років від створення Української Центральної Ради. В 1917 р. було проголошено Українську Народну Республіку. Це стало визначною історичною подією, яка знаменувала відродження української державності в XX ст. В цей же час український уряд починає формування національних збройних сил. Це питання було пріоритетним і для уряду гетьмана Павла Скоропадського. Однак, національна революція 1917-1920рр. закінчилася поразкою, з якої український народ виніс важливі уроки:

Держава може існувати, маючи власну сильну армію. Не можна розраховувати лише на присутність іноземного війська. Народ, який не має своєї держави, своєї армії, приречений воювати за чужі інтереси, жити у складі чужої країни, служити у чужому війську. Після здобуття Україною свободи та всенародного обрання Президента у 1991р. почалася нова сторінка і в історії української армії.

В 2007 р. минає 15 років від початку будівництва Збройних Сил України. Була затверджена воєнна доктрина, в якій проголошувалося, що Україна не бачить у сусідніх країнах супротивників, а її Збройні сили призначені лише для гарантування національної безпеки.

Дуже важливим є те, що створювалася Українська національна армія не на голому ґрунті. Зав'язку наші збройні сили беруть ще від княжих часів. Особливу сторінку займає героїчне минуле козаччини. Козацьке військо протягом XVI — XVIII сторіч вартувало східні кордони Європейського світу і мало велетенські заслуги не лише перед власним українським народом, не допускаючи його фізичного винищення, а й було надійним щитом для сусідніх народів.

Список використаної літератури

1. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.

2. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.

3. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і науки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.

4. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.

5. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.

6. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.

7. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.

8. Юрій М. Історія України: Навчальний посібник для студентів неісторичних факультетів всіх рівнів освіти/ Михайло Юрій,. — К.: Кондор, 2007. — 249 с.