Вступ.

1. Коротко охарактеризувати культурну політику України та визначити її основні напрямки.

2. Закон про охорону археологічної спадщини, як один із захистів культурних цінностей України.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Україна, безперечно, є європейською країною з надзвичайно багатими і різноманітними культурними традиціями. Хоча ця країна ще не живе так добре, як їй хотілося б з огляду на європейські стандарти – свідченням цього є низький рівень життя більшості населення та тотальна корупція – за критеріями культурного розмаїття, спадщини та творчого потенціалу з нею можуть зрівнятися небагато країн. Україна історично й культурно є вкрай важливою частиною Європи, невід’ємним компонентом чудової мозаїки європейської культури. Тому в інтересах кожного допомогти створити умови – в Україні і за її межами – в яких її плюралістичні культурні традиції і практики (історичні, фольклорні, етнічні та сучасні) могли б зберігатися, розвиватися і стати доступними для інших. Досвід країн Європи, особливо останніх двадцяти років, показує, що суттєво допомогти у створенні таких умов може реалістична і виважена культурна політика, яка бере до уваги загальні соціально-економічні процеси в суспільстві і ключову роль, яку культура може й має відігравати в цих процесах.

Сьогодні Україна готова до того, щоб скористатися цим досвідом, а також уроками тих країн Європи, які проходять чи в окремих випадках уже пройшли через жорсткий і часто болючий перехідний період на кшталт того, який нині переживає сама Україна. Крім того, Україна має свій власний досвід і багаті творчі ресурси, які можна використати для розробки культурної політики. Ці ресурси включають не тільки тих чудових професіоналів і консультантів, з якими ми зустрічалися і працювали під час двох поїздок до України, але й багатьох інших, часто молодих (але не завжди!) людей, у яких непідробний інтерес до майбутнього, до ефективної культурної політики та культурного розвитку України поєднується зі свіжістю поглядів, альтруїзмом та прагматичним ідеалізмом, якого часом бракує тим, хто приймає рішення.

1. Коротко охарактеризувати культурну політику України та визначити її основні напрямки

Реалізуючи свою культурну політику, органи влади (національні, регіональні, місцеві) європейських країн сьогодні демонструють ряд спільних тенденцій:

— вони підгримують культурну діяльність з огляду на притаманну їй цінність вони підтримують культуру як засіб досягнення певних цілей соціально-економічної політики, включно з розвитком громадянського суспільства

— вони визнають вплив культурного сектора як самостійного сектора економіки та важливу взаємодію між неприбутковою діяльністю та культурними і творчими індустріями

— вони заохочують розвиток самоврядних інституцій та мереж

— вони співпрацюють з різними партнерами в державному, приватному та незалежному секторах вони визначають відповідальність органів влади на національному, регіональному та місцевому рівні відповідно до принципу субсидіарності

— вони збалансовано, через гнучкі програми фінансування проектів, реагують на потреби культурних інституцій, заохочуючи творчий розвиток, індивідуальні мистецькі ініціативи та нові методи роботи

Міністерство культури в країнах Європи є не лише головним розпорядником бюджетних коштів — воно має ключові повноваження щодо розробки культурної політики та використання нових аргументів (наприклад, механізмів обстоювання інтересів) на підтримку культури як точки, де фокусуються соціально-економічні інвестиції та заходи щодо розвитку. Для досягнення цих цілей необхідна міжміністерська та міжвідомча кооперація, і відповідальність за її координування покладено на Міністерство культури, чия міжміністерська діяльність зазвичай включає стосунки з Міністерствами фінансів, освіти, науки і технології, закордонних справ, соціальної політики, праці, юстиції, охорони здоров’я, сім’ї і молоді, державної служби і місцевого самоврядування.

Якщо загальноєвропейські тенденції і моделі торкнулися й України, то це означає, що перед Міністерством культури України сьогодні стоять цілковито нові виклики, включаючи:

— як реорганізуватися, щоб змістити акцент в роботі на лідерство і стратегічне мислення

— як сформувати модернізаційну програму і виховати відчуття мети

— як сформулювати національні цілі і політичні орієнтири і запровадити субсидіарність

— як забезпечити професійне обстоювання інтересів, консультації, координування та оцінювання і як використовувати найкращі, часто зовнішні ресурси на контрактній основі

— як співпрацювати з широким колом партнерів на центральному (інші міністерства й відомства), на регіональному і місцевому (муніципалітети, культурні заклади, неурядові та приватні організації), а також міжнародному рівні.

Нова роль, якщо Міністерство на неї погоджується, має відображатися в організаційній структурі, яка передбачає використання горизонтальних і вертикальних зв’язків у виробленні культурної політики і в роботі в цілому.

За нової ролі Міністерства його основні функції можуть включати:

— підтримання ефективних зв’язків з іншими міністерствами та відомствами, робота яких впливає на культуру

— моніторинг та координування участі Міністерства в роботі над законодавством, що має вплив на культуру

— співпрацю з парламентським комітетом з питань культури задля моніторингу, доопрацювання чи просування законопроектів

— підтримання ефективних зв’язків з регіональними та місцевими владами

— моніторинг реалізації культурної політики та забезпечення її регулярного перегляду

— моніторинг потреб та координування навчальної роботи

— налагодження механізму збирання, аналізу та оприлюднення статистики культури

— виявлення та просування «кращих практик» та нових моделей

— визначення потреб Міністерства у проведенні досліджень

Водночас з чіткішим та жорсткішим окресленням сфери повноважень Міністерства має покращитися управління зовнішніми очікуваннями. Зокрема йдеться про припинення деяких заходів Міністерства і зменшення його ролі в інших. Україна не єдина країна, де очікування гравців культурного сектора та громадськості вищі за результати, які здатні забезпечити держава та урядові структури, відповідальні за культуру. Отже, є необхідність активно управляти очікуваннями[11, c. 222-228].

Напрями реформування державного управління у сфері культури в умовах реалізації адміністративної реформи в Україні — це, передусім, децентралізація управління, що передбачає чітке розмежування управлінських функцій між центральними, регіональними і місцевими органами державної влади і управління за умови надання більших можливостей щодо формування і здійснення політики у сфері культури всім суб’єктам культурно-мистецького життя на регіональному і місцевому рівнях і визнання цих рівнів головними, такими, на яких регулюється культурне життя. Розуміння соціальної роботи як допомоги поширене і серед зарубіжних дослідників. Так, австрійська академія соціальної роботи пропонує розглядати соціальну роботу як специфічну форму допомоги з боку суспільства у вирішенні соціальних потреб і конфліктів, викликаних індивідуальними або соціальними причинами, розв'язати які люди самі не в змозі.

Найбільш широко серед дослідників соціальної роботи представлене розуміння її сутності у визначенні, яке пропонує Національна асоціація соціальних працівників США. Соціальна робота, за їх розумінням, — це професійна діяльність з надання допомоги індивідам, групам і спільнотам, посилення чи відродження їх здатності до соціального функціонування та створення сприятливих соціальних умов для досягнення цих цілей.

Наголошується на тому, що децентралізація державного управління у сфері культури має здійснюватися на основі послідовної демократизації всієї системи управління. У зв’язку з цим видається доцільним систему державного управління у сфері культури замінити на громадсько-державне управління, в якому головну роль відіграватиме громадськість: громадські, недержавні організації — творчі спілки, фонди, асоціації діячів мистецтв, національно-культурних центрів тощо. В такій моделі управління громадським структурам належатиме пріоритет у розробці державної політики і прийнятті управлінських рішень, а органи державної влади і управління залишатимуться виконавцями рішень, прийнятих демократичним шляхом. Відзначається, що суттєвою перевагою громадсько-державного управління у сфері культури є залучення до управлінської діяльності максимальної кількості громадян, підвищення зацікавленості суспільства в проблемах розвитку культурної сфери, сприяння реалізації конституційного права особистості на участь у державному управлінні, що значно прискорює його демократизацію.

Найближчою перспективою для системи державного управління у сфері культури в Україні передбачається максимальне впровадження елементів державно-громадського управління. У такій моделі управління важливу роль мають відігравати органи державної влади і управління, які покликані ініціювати співпрацю з громадськістю щодо формування і реалізації державної політики у сфері культури і перетворити її на плідне партнерство. Таке твердження особливо актуальне в сучасних умовах. Підкреслюється, що українська громадськість поки що не є рівноцінним партнером для державних структур і найближчим часом буде неспроможна виконувати таку функцію. Це зумовлюється слабкою розвиненістю громадських структур, “третього сектора” в Україні, відсутністю нормативно-правової бази, яка б регламентувала діяльність громадсько-державних структур у сфері культури, недостатністю подібного досвіду роботи, недовірою громадян до органів влади, що значно обмежує участь громадськості в управлінських процесах. І тільки поступово, в процесі набуття досвіду співпраці державними і громадськими структурами, поглиблення демократизації управління у сфері культури стане можливою трансформація державно-громадської моделі управління у громадсько-державну[9, c. 183-185].

Упровадження державно-громадської моделі управління передбачає, що питання формування і здійснення державної політики у сфері культури, а також регіональної культурної політики доцільно передати сформованим демократичним шляхом державно-громадським органам управління на всіх рівнях. У них громадську частину становлять представники різних суб’єктів культурного життя, незалежні від державних структур, які на громадських засадах здійснюють управлінську діяльність.

У сучасних умовах в Україні культура не стала пріоритетним напрямом державної політики. Політична і управлінська еліта поки що недооцінює важливої ролі культури в процесах державотворення, розвитку всіх сфер суспільного життя, у формуванні інтелектуального потенціалу суспільства. Свідченням цього є відсутність цілісної концепції розвитку вітчизняної культури, належної законодавчо-нормативної бази культурної сфери, здійснення бюджетної політики фінансування культури за залишковим принципом.

Успішному здійсненню державної політики у сфері культури значно перешкоджає обмеженість фінансових ресурсів, необхідних для досягнення поставлених цілей, і низька ефективність їх використання. Існуючі принципи, методи і форми бюджетного фінансування культурної сфери, підходи до нього не відповідають її потребам. Водночас позабюджетний механізм фінансування є малорозвиненим, що зумовлюється нерозробленістю відповідної нормативно-правової бази, яка б стимулювала благодійну, меценатську діяльність і сприяла залученню інвестицій у сферу культури.

У незалежній українській державі разом із реорганізацією всієї системи виконавчої влади відбувається трансформація державного управління у сфері культури. Розпочато створення нової нормативно-правової бази, що регламентує управлінську діяльність відповідних органів, здійснюється реорганізація Міністерства культури і мистецтв України, пошук нових форм і методів управління. Водночас нові організаційно-управлінські відносини формуються повільно. Це зумовлюється як суперечливими соціально-економічними, політичними процесами в сучасному суспільстві, що ускладнює поєднання адміністративних методів державного управління з ринковими механізмами, так і недоліками організаційно-управлінського характеру. Органи державного управління у сфері культури залишаються структурно недосконалими й відмежованими від культурних потреб та інтересів громадян. Зміст їх управлінської діяльності неадекватний вимогам нової соціокультурної реальності. Поки що не вдалося встановити конструктивний діалог і налагодити механізм взаємодії між державними органами та громадськістю в процесі розробки і прийняття управлінських рішень з проблем культурного розвитку, відсутня належна система контролю за їх виконанням, що суттєво знижує ефективність реалізації державної політики у сфері культури[2, c. 105-106].

2. Закон про охорону археологічної спадщини, як один із захистів культурних цінностей України

Археологічна спадщина України — сукупність пам'яток археології, що перебувають під охороною держави, та пов'язані з ними території, а також рухомі культурні цінності (археологічні предмети), що походять з об'єктів археологічної спадщини.

Основними завданнями законодавства України про охорону археологічної спадщини є:

— регулювання суспільних відносин у сфері охорони, дослідження та збереження археологічної спадщини;

— забезпечення права громадян на пізнання археологічної спадщини України;

— забезпечення археологам — громадянам України права на проведення археологічних досліджень;

— визначення повноважень органів управління у сфері охорони археологічної спадщини;

— сприяння державній політиці у сфері охорони, дослідження та збереження археологічної спадщини;

— визначення видів об'єктів археологічної спадщини (археологічних об'єктів культурної спадщини);

— регулювання відносин власності щодо об'єктів археологічної спадщини, визначення прав та обов'язків власників і користувачів пам'яток археології;

— створення необхідних умов для забезпечення охорони об'єктів археологічної спадщини;

— створення нормативно-правової бази з охорони, збереження, дослідження археологічної спадщини;

— визначення критеріїв щодо видачі відкритих листів та дозволів на проведення археологічних розвідок, розкопок, інших земляних робіт на території археологічної пам'ятки, охоронюваній археологічній території, в зонах охорони, в історичних ареалах населених місць;

— правове регулювання фінансування охорони і дослідження археологічної спадщини.

Закон України “Про охорону археологічної спадщини” (2004) унормовує державне управління археологічною спадщиною, порядок її наукового дослідження, права та обов`язки дослідників археологічної спадщини. В правовий обіг введені поняття “археологічна спадщина України”, “наукова експертиза археологічної спадщини”, “охоронювані археологічні території” тощо. Водночас Закон потребує внесення змін для врегулювання права власності на археологічні колекції, підсилення вимог до боротьби з незаконними археологічними розкопками.

Однією з проблем є повільне прийняття підзаконних актів до зазначених законів, зокрема, щодо перебування у приватній власності археологічних колекцій.

Останнім часом Україна приєдналася до низки міжнародних нормативних документів з охорони культурної спадщини: Гаазької конвенції 1954, Конвенції про охорону всесвітньої культурної та природної спадщини 1972, Європейської конвенції про охорону археологічної спадщини 1964, Європейської конвенції про охорону археологічної спадщини 1982. В практичні роботі з охорони культурної спадщини в Україні використовуються рекомендації та хартії ІКОМОС, ЮНЕСКО. Нажаль довго триває ратифікація Європейської конвенції про охорону архітектурної спадщини.

З року в рік зростає кількість «чорних археологів», інтенсивність їхньої діяльності та ареал її поширення. Такі групи мають найсучасніші технічні засоби, добре підготовлені та організовані, налагодили міжнародні зв’язки. Відомі випадки їхньої співпраці з корумпованими митниками, співробітниками МВС та місцевої влади.

Охороняються тільки деякі археологічні об’єкти. За приблизними підрахунками, внаслідок злочинної активності «чорних археологів» щорічно приватні особи вивозять за кордон або ж знищують десятки тисяч археологічних знахідок, які назавжди вилучаються з наукового та культурного обігу. Інтерпол тільки у Західній Європі виявив понад 40 організованих злочинних угруповань з колишніх громадян СРСР, що спеціалізуються на викраденні, контрабанді та продажу історичних і культурних цінностей [4, с. 96-97]. Та й чи може бути інакше, якщо навіть кількісно вчені-археологи значно поступаються «чорним археологам»? В Україні всього лише близько 200 активно діючих археологів, тоді як у Великобританії – 4500, у США – 5500. Навіть у Польщі, населення і територія якої менші і археологічні знахідки значно бідніші за українські, фахових археологів у десять разів більше, ніж в Україні – близько 2000 [10, с. 30]. Це призводить до того, що, за даними академіка П. Толочка, в Україні легальна археологія досліджує протягом року максимум 400 пам’яток, «чорна» ж – нищить близько 1000 [11, с. 19].

Протиправна діяльність «чорних археологів» за своїми масштабами вже становить безпосередню загрозу національній безпеці України.

Діяти проти «чорної археології» потрібно не лише заборонами та посиленням правоохоронних заходів (хоча й вони необхідні). Дієвим важелем посилення офіційної археології (як кадровим, так і фінансовим) може стати розвиток археологічного туризму, залучення до участі у розкопках аматорів під керівництвом фахівців, співробітництво в цій галузі академічних установ з НДО.

Цікавий досвід щодо цього накопичено в інших країнах. Наприклад, у Великобританії у 2006 р. професійні співтовариства археологів, музеї, фонд «Національна спадщина» та об’єднання археологів-любителів підписали спільний звід принципів робіт з малими історичними знахідками. Завдяки новій схемі приблизно 180 тис. британських самодіяльних археологів отримали можливість легально працювати з металошукачами. Їхні дії обмежені низкою умов: вони можуть досліджувати тільки верхні, раніше порушені шари ґрунту, мати офіційний дозвіл від власника землі та повідомляти найближчі музейні або інші професійні установи про всі знахідки. Інформація щодо знахідок записується до національної бази даних, доступної всім бажаючим. Британське законодавство дозволяє тому, хто знайшов історичний предмет на власній землі, залишити його собі, або продати за ринковою вартістю.

Останніми роками в Україні продовжувався процес кількісного та якісного зростання інституцій громадянського суспільства, розвитку їхньої інфраструктури, організаційного, кадрового та фінансового зміцнення. Так, за даними Міністерства юстиції, наприкінці 2006 р. в Україні офіційно зареєстровано майже 46,5 тис. громадських організацій, 9,5 тис. благодійних фондів, близько 700 органів самоорганізації населення [2, с. 62].

Вже тривалий час активно діє за зазначеними напрямами низка громадських організацій, які здобули завдяки цьому заслужений авторитет. Це, насамперед, Українське товариство охорони пам’яток історії та культури (УТОПІК), Українська асоціація захисту історичного середовища, Український фонд культури, Всеукраїнська спілка краєзнавців, Українське історико-просвітницьке товариство «Меморіал», Київський еколого-культурний центр, Товариство української мови ім. Т. Шевченка «Просвіта», Спілка архітекторів України, Ліга історичних міст України та інші.

Однак, безумовно, суспільно корисна діяльність НДО обмежується низкою проблем, які вже тривалий час перебувають у центрі уваги суспільства, але так і не знайшли досі свого належного вирішення: 1) недосконалість правового регулювання створення і діяльності громадських організацій; 2) недостатність їхнього бюджетного фінансування та непрозорість механізмів його розподілення; 3) відсутність дієвих правових та фіскальних механізмів залучення приватного капіталу для фінансування громадських об’єднань; 4) слабкість горизонтальних зв’язків між об’єднаннями даного сегменту; 5) недостатня ступінь залучення громадських організацій до реалізації довгострокових державних культурно-освітніх програм; 6) відсутність достатнього їхнього доступу до ЗМІ.

Фінансування охорони археологічної спадщини здійснюється за рахунок загального і спеціального фондів Державного бюджету України, бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя, місцевих бюджетів.

Археологічна спадщина України є невід'ємною складовою археологічної спадщини Європи і людства в цілому. Україна заохочує міжнародні обміни інформацією про археологічні дослідження, сприяє міжнародним контактам археологів.

Держава дбає про налагодження і розвиток співробітництва з іноземними державами та міжнародними організаціями для запобігання незаконним археологічним розкопкам, незаконним ввезенню, вивезенню і передачі права власності на рухомі предмети, що походять з об'єктів археологічної спадщини.

Держава створює необхідні правові та економічні умови для здійснення у сфері охорони археологічної спадщини вільних та рівноправних відносин з іноземними науковими установами та організаціями, іноземними та міжнародними науковими товариствами і об'єднаннями, якщо ці відносини не суперечать законодавству України.

Міжнародне договірно-правове, інформаційне, наукове співробітництво у сфері охорони археологічної спадщини здійснюється у формах, що не суперечать законодавству України.

Якщо міжнародним договором України, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені цим Законом, застосовуються правила міжнародного договору України.

Висновки

Попри всі зміни, культурні організації і культурна діяльність в Україні здебільшого залишаються державними чи керованими державою не тільки на національному, а й на регіональному та місцевому рівні. Хоча країна, схоже, готова деконструювати і реконструювати чинну модель організацій, управління, фінансування сфери культури та механізм інституалізації культурної діяльності, загальні концепції цих реформ до кінця не зрозумілі. Деконструкція і реконструкція державної культури має здійснюватися через культурну політику, яка враховує важливість демократизації культури і культурного партнерства, та інші засоби, як от активне використання «третього сектору» та приватизація (там, де вона виправдана).

Основою для нинішньої культурної політики в Україні є низка законів і указів, прийнятих за роки незалежності. Ключовими серед них є: «Основи законодавства про культуру в Україні» (1992), «Конституція України» (1996), «Концептуальні напрями діяльності органів виконавчої влади щодо розвитку культури» (1997), закон «Про місцеве самоврядування в Україні» (1997), «Бюджетний кодекс» (2002), «Концепція державної політики в галузі культури» (2005), Указ Президента України «Про першочергові заходи щодо збагачення та розвитку культури і духовності українського суспільства» (2005). Державне фінансування культури в Україні визначається щорічним законом про Державний бюджет та Бюджетним кодексом. Бюджетний кодекс дуже жорстко регламентує розподіл коштів за основними секторами і коригування видатків може здійснюватися тільки в межах одного сектора, а не між секторами. Відповідно до закону про державний бюджет у розподілі коштів для культури та мистецтв задіяні близько двадцяти міністерств та відомств.

«Концепція державної політики в галузі культури» (2005) пропонує такі пріоритетні заходи:

(a) визначення обсягу державних витрат на культуру відповідно до показників економічного зростання;

(b) перегляд чинного законодавства про культуру і ухвалення нових законів;

(c) розподіл урядових коштів на культуру відповідно до нових стандартів безкоштовного надання основних культурних послуг;

(d) диверсифікування джерел фінансування культури та мистецтв;

(e) заохочення філантропії шляхом податкових стимулів;

(f) стимулювання інвестицій у культурні індустрії шляхом податкових пільг;

(g) створення публічних агентств «витягнутої руки» для розподілу урядових коштів на культуру;

(h) запровадження демократичних принципів громадського контролю та моніторингу фінансування культури;

(i) делегування місцевому самоврядуванню повноважень стосовно культурної політики з метою децентралізації та демонополізації державної системи управління культурою;

(j) приватизація чи передача неприбутковим організаціям державних закладів культури.

Список використаної літератури

1. Акуленко В. За принципом європейської спільності: Охорона культурних цінностей у конвенціях Ради Європи //Політика і час. — 1999. — № 4. — C. 44-49

2. Биструшкін О. Культурна політика в столиці //Українська культура. — 2002. — № 1. — C. 6-7

3. Вечерський В. Державна політика в сфері охорони історико-культурної спадщини //Хроніка 2000. — 1998. — № 27-28. — C. 590-600

4. Гриценко О. Конструктори культурної політики//Українська культура. — 2004. — № 6-7. — C. 3

5. Гриценко О. Культурна політика України: Короткий історичний огляд (IX-XX ст.)//Хроніка 2000. — 1998. — № 27-28. — C. 557-586

6. Кірсанов В. Культура дозвілля як предмет культурної політики/ Кірсанов В. //Вісник Книжкової палати. — 2006. — № 1. — C. 46 — 48.

7. Карпухин О.И. Национальная культура-основа национальной идентичности в глобализирующемся мире //Социально-гуманитарные знания. — 2006. — № 2. — C. 31-56.

8. Карпухин О.И. Управление процессами формирования культурной политики государства //Социально-гуманитарные знания. — 1999. — № 4. — C. 60-73

9. Корнієнко В. Економічна парадигма в практиці державної культурної політики України //Культура і життя. — 2003. — 2 квітня. — C. 2-3

10. Мамедова Е.В. Культурная политика //Философские науки. — 2000. — № 1 . — C. 163-171

11. Малімон В. Культурна безпека як мета культурної політики держави //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2006. — № 4. — C. 222-228.