Тема 1. Витоки державно-правового ладу на території України. Державно-правовий лад доби правління перших Рюриковичів. Державно-правовий лад доби розквіту Київської Русі.

1. Антська державність IV-VII ст. Слов'янські племена на території України. Утворення поляно-руської державності. Політико-адміністративний устрій поляно-руської держави.

2. Вихід Київської держави на міжнародну арену у VII-IX ст. Прихід до влади Рюриковичів.

3. Політико-правовий розвиток Київської держави X ст. Перші міжнародні документи Київської держави. Підкорення східнослов'янських племен владі великого князя київського.

4. Політична діяльність Володимира Великого та Ярослава Мудрот. Запровадження християнства на Русі у 9S8-990 pp. та його значення.

5. Зовнішня політика Київської держави кінця X — XI ст. Перші відомі спроби кодифікації права на Русі.

Тема 2. Державно-правовий лад у Галицько-волинському князівстві, в Україні доби Великого князівства Литовського та піл владою Речі Посполитої.

1. Формування Галицько-Волинського князівства. Політико-правовий лад князівства. Джерела права.

2. Перехід українських земель під владу Великого князівства Литовського. Соціально-політичний устрій українських земель у складі Литви.

3. Основні правові джерела: Судебник Казимира IV, Литовські статути. Поширення магдебурзького права.

4. Перехід західноукраїнських земель під владу Польщі у XTV-XV ст. Люблінська унія 1569 р. Зародження українського козацтва. Соціальна структура українського суспільства під владою Польщі.

Тема 3. Державно-правовий лад в Україні доби Визвольної війни 1648-1657 рр; Державно-правовий лад Гетьманщини.

1. Причини Визвольної війни 1648-1657 pp. під проводом Богдана Хмельницького.

2. Зовнішньополітичні стосунки України. Полково-сотенний устрій Гетьманщини. Адміністративно-судова система. Правові джерела.

3. Доба Руїни в історії Гетьманщини. Різні зовнішньополітичні позиції гетьманів. Розширення прав козацької старшини.

4. Гетьманування І. Мазепи.

5. Занепад козацького устрою. Адміністративно-судові реформи К. Розумовеького.

6. Скасування Гетьманщини та Запорозької Січі у другій половині XVIІI ст. Кодифікація козацького права.

Тема 4. Україна під владою Російської імперії у XIX ст.

1. Загальне становище українських земель під владою Російської імперії. Соціально-економічний розвиток українських губерній.

2. Початок українського національно-культурного Відродження. Суспільно-політичні рухи. Судова і правова система. Адміністративне законодавство.

3. Політико-право в і проекти декабристів та членів Кирило-Мефодіївського братства.

4. Реформи уряду Олександра її 1861 — 1874 pp. Скасування кріпосного права. Земська, судова, фінансова, освітня, військова реформи. Запровадження нової моделі самоврядування в містах та на селі. Земства, міські думи та управи.

5. Судова і правова система після реформи 1864 р. Адміністративне законодавство. Фабрично-заводське законодавство. Джерела цивільного та кримінального права.

Тема 5. Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії.

1. Загальне становите західноукраїнських земель під владою Габсбургів. Реформи Марії-Терезії та Йосифа II кінця XVІIІ ст.

2. Реформи періоду буржуазної революції 1848 — 1849 pp.

3. Утворення автономній українських органів влади (Головна Руська Рада).

4. Перетворення Австрійської імперії на парламентську монархію (І848 р.) і на дуалістичну монархію (1867 p.).

5. Місцеве самоврядування на західноукраїнських землях. Судова і правова система.

Список використаної літератури.

Тема 1. Витоки державно-правового ладу на території України. Державно-правовий лад доби правління перших Рюриковичів. Державно-правовий лад доби розквіту Київської Русі

1. Антська державність IV-VII ст. Слов'янські племена на території України. Утворення поляно-руської державності. Політико-адміністративний устрій поляно-руської держави

Ранні слов’яни на початку нової ери жили первісною сусідською общиною. Це був досить монолітний соціальний організм. Малі сім’ї в межах общини об’єднувались у великі патріархальні сім’ї, де було кілька поколінь близьких родичів. Вони вели спільне господарство. Великим сім’ям належали окремі групи жител і господарських споруд, невеликі поселення. Для оборони від ворогів або великих робіт об’єднувалося кілька общин. Общини жили в близьких між собою поселеннях, своєрідних общинних «гніздах». Група таких «гнізд»-поселень, що простяглася, наприклад, уздовж ріки на десятки кілометрів, належала вже племені.

Про існування племен у венедів повідомляють історичні джерела. У перших століттях нової ери в ранніх слов’ян вже почали створюватися спілки племен.

У IV—Vст. у слов’ян виникають міцні племінні союзи, які можна вважати зачатками державності. Найвідомішим в історії є Антський племінний союз або Держава антів (IV—VII ст.).

Анти займали велику територію від лісів Полісся до Чорного моря й від Карпат до Дону. Історики вважають, що столиця антів була на півдні, поблизу Чорного моря, де концентрація населення в той період була найбільшою. Анти займалися хліборобством, тваринництвом, промислами. Високого рівня досягло ремесло. Анти налагоджували міжнародні зв’язки з сусідніми народами, особливо з Візантією.

Соціальне розшарування в антському суспільстві засвідчують грошові та речові скарби. В господарстві широко застосовувалася праця рабів. Існувала работоргівля. Військовим успіхам антів сприяла чіткаобщинна організація суспільства. Військо відігравало в суспільстві важливу роль і було невід’ємним від державного апарату. В той же час зберігалося ще народне віче, на якому вирішувалися актуальні питання політичного, економічного, військового характеру. Такі особливості державного життя притаманні військовим демократіям.

Основою політичної організації племен, що входили в антський союз, були роди і племена. Рід мав свої традиції, майно, шанував спільних предків, вів господарство під проводом старійшини. Плем’я мало військово-оборонну організацію.

Головним центром полян, які розселилися в середньому Подніпров’ї, був Київ. Цікаво розповідає літописець легенду про заснування Києва трьома братами — Києм, Щеком та Хоривом. І була у них сестра Либідь.

Поляни першими серед населення східнослов’янських земель стали називатися русами, сформувавши ядро Київської держави. Етнонім «Русь» пізніше поширився на інші племена. Так, арабські джерела VI—XI ст. вказують, що країна Русь простяглася від Дунаю до Дону. У VIII ст. візантійські та арабські джерела починають використовувати назву Русь для позначення населення, яке проживало на українських землях.

2. Вихід Київської держави на міжнародну арену у VII-IX ст. Прихід до влади Рюриковичів

Добу племінних княжінь (VI—VIII ст.) слід розглядати як різні спроби створити об’єднану державу. Так, у «Повісті временних літ» підкреслюється, що всі східнослов’янські племена мали своє княжіння. Формування елементів державності відбувалося в рамках окремих князівств.

Тож, уже в VI—VIII ст. українські землі — ще до приходу варягів — мали давню державну традицію: більш-менш означену у відповідних межах територію з постійним населенням, свої органи влади, свої правові звичаї.

Відомо, що на середину IX ст. у різних частинах східнослов’янської території сформувалися три великі політичні утворення, відомі в арабських джерелах під назвою Куявії (майбутня Київська Русь), Славії (об’єднання ільменських слов’ян та окремих неслов’янських народів, майбутня Новгородська земля зі столицею Ладогою) та Арсанії (знаходилася в Приазов’ї та Надчорномор’ї, де пізніше утворилося Тмутороканське князівство). Але довготривале значення в історії мала лише Київська Русь.

Багато питань викликає постать князя Аскольда. Так, за літописом, Аскольд і Дір були бояраминовгородського князя Рюрика. М. Траубе вважає, що Аскольд хоч і був шведом, але він нічого спільного із Рюриком не мав. О. Шахматов вважає його сином Кия, а Б. Рибаков виводить ім’я Аскольда від річки Оскол.

Існує згадка про походи київських князів на Візантію ще до приходу Олега в Київ. На жаль, тексти договорів, що були підписані внаслідок цих походів, до нас не дійшли. Важливим наслідком походів стало прийняття християнства панівною елітою держави. Отже, вже до встановлення правління династії Рюриковичів Київська держава вийшла на міжнародний простір.

Серед зовнішніх факторів, що спричинилися до утворення і розвитку Київської держави, необхідно взяти до уваги роль варязького чинника в політичному житті українських племен у IX ст.

3. Політико-правовий розвиток Київської держави X ст. Перші міжнародні документи Київської держави. Підкорення східнослов'янських племен владі великого князя київського

Імператор Візантії Костянтин Порфірородний у джерелах згадує договір між імператором Василем і Руссю за часів Аскольда (873—874рр.).

На ці ж роки припадає затвердження першого Рафальштеттенського митного статуту, який регламентував мито з товарів, що прибували з Русі до Баварії.

Серед міжнародних договорів найдавнішими пам’ятками вважаються договори київських князів з греками: два договори кн.Олега (907 і 911 рр.); договір князя Ігоря (945 р.) і договір князя Святослава (971 р.)Цікаво, що у договорах Олега згадується договір Аскольда 865 року, який не зберігся.

Крім того, в міжнародних договорах Київської Русі згадуються так звані «закон і покон вірний»,а також «устав руський» як норми, які діяли в Київській державі. Зауважимо, що руське право вміщували лише три перші договори, які укладали Олег і Ігор. Договір 971 року вміщував лише візантійське право.

Історичні факти свідчать про те, що варяги відігравали в українських землях роль своєрідного каталізатора політичного розвитку завдяки тому, що або підкоряли слов’ян і політично організовували їх, або сприяли їх організації. У ряді випадків інтереси слов’ян і варягів співпадали. Це стосувалося обмеження впливу хозарів, протистояння нападам кочовиків, забезпечення й охорони дніпровського торговельного шляху на Візантію.

Відомо, що на півночі, у Славії, близько 860 р. внаслідок суперечок за ладозький престол було запрошено норманського конунга (князя) Рюрика. Для нього та його оточення Київ став головним об’єктом політичних інтересів. Після смерті Рюрика престол було передано його малолітньому сину Ігореві, а фактичне врядування здійснював регент Олег. 882 року Олег організував похід на Київ, підступно вбив Аскольда та Діра і став правити Києвом.

Замість слов’янської династії Києвичів варяги стали засновниками нової київської династії Рюриковичів, багато варягів ішло на службу до руських князів. Але, як підкреслює більшість науковців, цей варязький дружинний елемент поступово розчинився в місцевому елементі і не мав особливого впливу на українські правові звичаї. Так, захопивши владу в Києві, Олег не зміг замінити політичну структуру Київської держави — монархію — республіканською формою правління, яка існувала в Новгороді, що свідчить про силу традицій Київської держави.

За допомогою дружини Русь поширює свої державні впливи на сусідні землі і навіть проводить військові акції в далеких землях.

Князь Олег, як вказує «Повість временних літ», «обладав» полянами, сіверянами, деревлянами, радимичами. Війна з хозарами спричинила спустошення військом Олега берегів Каспійського моря. Відомі походи Олега на Візантію, які закінчилися укладанням з нею вигідних договорів 907 і 911 рр. Князюванням Олега (882—912рр.) завершується процес утворення Київської Русі як державної спільності східних слов’ян.

Князь Ігор (912—945 рр.), який наслідував київський престол після смерті Олега, організував походи проти деревлян, що проводили сепаратистську політику, проти уличів, проти Візантії.

Головним змістом зовнішньої політики Ігоря було зміцнення авторитету держави й забезпечення інтересів торгівлі з іноземними країнами.

Намагання оволодіти Чорноморським узбережжям привело до війни 941 р., яка закінчилася втратою основної частини флоту. В 944р. був здійснений ще один, більш вдалий похід. Мирний договір, хоч і вводив деякі обмеження купцям з Київської держави, все ж забезпечував її основні інтереси.

Черговий похід Ігоря проти деревлян і намагання обкласти їх ще більшою даниною викликали повстання, яке очолив князь Мал. Дружину київського князя було розгромлено, а його самого вбито.

Вдова Ігоря Ольга (945—946), очоливши державу від імені свого малолітнього сина Святослава, рушила війною на деревлян і жорстоко розправилася з ними. Щоб запобігти новим виступам з боку підлеглих племен, Ольга провела ряд реформ. Інтереси своєї держави Ольга забезпечувала дипломатичним шляхом. 946 року княгиня у супроводі великого посольства (понад 100 осіб) відвідала Константинополь і була прийнята візантійським імператором, який, як вказує літописець, був зачарований її красою і розумом. Є свідчення, що Ольга прийняла християнство, мала дипломатичні зв’язки не тільки з Візантією, але й з західноєвропейськими державами. В часи її правління зріс міжнародний авторитет Київської держави.

Відомий своїми походами видатний полководець київський князь Святослав, син Ігоря та Ольги (964—972). Продовжуючи політику своїх попередників щодо об’єднання східнослов’янських земель навколо Києва, він підкорив вятичів, фінські племена, розгромив хозарів, ходив походами в Болгарію. Його походи засвідчують зростання ролі Київської держави у вирішенні міжнародних питань.

Завершив об’єднання всіх східнослов’янських земель у складі Київської держави князь Володимир Великий (980—1015). Він здійснив походи на ятвягів, вятичів, хорватів. 980 р. він запровадив християнство як державну релігію, що сприяло централізації та зміцненню держави, а також провів ряд реформ.

4. Політична діяльність Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Запровадження християнства на Русі у 988-990 pp. та його значення

Князь Володимир провів також ряд реформ. Зокрема, 988 року він запровадив християнство у візантійсько-православному варіанті як державну релігію. Цим актом Українська держава остаточно визначила своє місце в Європі. Відома також проведена ним адміністративна реформа, зміст якої розглядався в третьому питанні даної теми.

Серед чинних у Київській державі норм відомі були й так звані церковні устави. Їх збереглося шість. Вони мали велике значення насамперед для церковного судочинства, являючи собою визначення державною владою прав церкви й духовенства. Так, на підставі «уставів» церква мала право на так звану «десятину». Із «уставів» історико-правове значення мають: «Устав Володимира Святого», «Устав князя Ярослава». Так, в «Уставі Володимира» князь призначив на утримання церкви десятину з різного роду доходів: з суду, з торгівлі, з домів, з табунів тварин, із зібраного врожаю зернових та з інших прибутків.

Прийшовши до влади, Володимир Великий спробував провести релігійну реформу, суть якої полягала в модернізації язичництва, запровадженні на Русі культу єдиного бога — громовержця Перуна. Ієрархія новоствореного пантеону відповідала розкладу політичних сил у країні, адже верховним божеством було визнано не полянського Даждь-бога, а новгородського Перуна. Очевидно, Володимир мав зважати як на новгородську еліту, завдяки грошам якої прийшов до влади, так і на норманських найманців, на мечі яких спирався (громовержець Одін — брат-близнюк литовсько-слов´янського Перуна — був покровителем скандинавської дружини). Проте навіть модернізована стара релігія не відповідала потребам часу: вона гальмувала процес державотворення; не захищала багатств і привілеїв феодальної верхівки, що набирала сили; ускладнювала розвиток зв´язків з християнськими країнами. Тому запровадження нової державної монотеїстичної релігії стало життєвою необхідністю. Вибір було зупинено на християнстві візантійського зразка. І це зовсім не випадково. По-перше, ще за часів існування античних міст-держав для Подніпров´я визначився південний вектор цивілізаційної орієнтації, який значно посилився з появою торгового шляху «із варяг у греки». По-друге, у державної еліти вже існували досвід та традиція хрещення (Аскольд, Ольга), пов´язані з Константинополем. По-третє, відповідно до візантійської моделі християнства світська влада домінувала над релігійною, що цілком влаштовувало великого князя: ідеологічну підтримку своїм державотворчим планам він отримував, а контроль над ним з боку церкви не встановлювався. По-четверте, візантійське православ´я знайомило Русь з християнським віровченням рідною мовою, що значно прискорювало і спрощувало процес поширення та утвердження нової релігії. Єдине, що тривожило Володимира. — це реальна загроза через прийняття християнства потрапити в ідеологічну або ж навіть політичну залежність від Візантії.

Розв´язанню проблеми посприяв збіг обставин. У 986 р. візантійський імператор Василь II, проти якого виступили земельні магнати, попросив у Володимира військової допомоги для придушення заколотників. Київський князь погодився, але висунув вимогу — одруження із сестрою імператора Анною. Це була надзвичайно висока ціна, адже відповідно до існуючих тоді канонів візантійські принцеси могли виходити заміж лише за рівних собі або хоча б за представників родини німецьких імператорів. Проте обставини були сильніші за традиції: реальна загроза Константинополю змусила Василя II піти на поступки, водночас він сам висунув вимогу, щоб Володимир охрестився і запровадив християнство на Русі. Виконуючи умови русько-візантійської угоди, у Києві хрестився Володимир.

Шеститисячне руське військо допомогло візантійському імператору розбити сили феодальної опозиції влітку 988 р. у битві під Хрисополем. Проте, опанувавши ситуацію, імператор зрікся своїх обіцянок і відмовив князю віддати за нього сестру. Намагаючись досягти поставленої мети, Володимир здійснює блискавичний похід до Криму і захоплює важливий пункт візантійського панування на півострові, головну житницю імперії — Херсонес (Корсунь). Імператору нічого не залишилось, як виконати умови угоди. Саме в Корсуні восени 989 р. Володимир взяв шлюб з Анною. Ця подія і стала точкою відліку процесу насадження християнства на Русі. Драматичні події, пов´язані із запровадженням нової релігії, що відбулися протягом трьох років (988, 989, 990) літописцем спресовані в один — 988 р. Насправді християнізація Русі тривала Декілька століть.

Під час князювання Ярослава Мудрого (1019—1054 рр.) відбувалося подальше розширення Київської держави. Її територія простяглася від південних берегів Ладозького та Онезького озер до середньої течії Дніпра, а на заході — до Карпат, Пруту і пониззя Дунаю. Поширилися міжнародні зв’язки Київської Русі.

Наголосимо, що, поширюючи владу Русі на сусідні землі, київська державність не зачіпала місцевих особливостей, їхнього устрою, не втручалася у внутрішні справи. Всі відносини цих земель до Києва обмежувалися, в основному, даниною, яку завойовані повинні були давати київському князеві. Данину збирали за допомогою дружини під час осіннього «полюддя».

Київська Русь була однією з наймогутніших держав у Європі. Вона існувала три століття. Зміни, що відбувалися в процесі історичного розвитку, змінювали й її сутність.

5. Зовнішня політика Київської держави кінця X — XI ст. Перші відомі спроби кодифікації права на Русі

Значну увагу Ярослав приділяв безпеці кордонів держави. Ще у 1030—1031 pp. він у союзі з Мстиславом відвоював Червенські землі, внаслідок чого до Русі відійшли Перемишль, Червен, Белз та інші міста. Князь насамперед піклувався про безпеку південних рубежів Русі: на багато сотень верст тягнулися зведені при ньому «змійові вали» з укріпленими фортецями. Тільки збудована вздовж Росі оборонна система охоплювала 13 міст і фортець, розташованих на лівому березі. З часом деякі з них, як Корсунь і Торческ, перетворилися на значні економічні та культурні центри, а Юр´єв, названий християнським ім´ям Ярослава, крім того, став і центром православної єпископії. Глибока, ешелонована оборона дала змогу київському князю 1036 р. отримати вирішальну перемогу над печенігами. Після поразки цей кочовий народ мігрував на Дунай, а його місце в степу зайняли менш войовничі торки. Ярослав же на честь перемоги 1037 р. на місці вирішальної битви побудував перлину середньовічної архітектури — собор святої Софії.

У 1043 р. руські дружини на чолі з сином Ярослава — Володимиром здійснили останній похід на Константинополь. І хоча ця воєнна експедиція закінчилася невдачею, в цілому становище Київської держави на міжнародній аре-ні характеризується стабільністю, її авторитет зростає, зовнішньополітична діяльність Ярослава спиралася насамперед на слово дипломата, а не на меч воїна. Важливе місце в міжнародній політиці київського князя відігравала своєрідна «сімейна дипломатія», тобто укладання вигідних союзів та угод шляхом династичних шлюбів. Сам він був одружений з дочкою шведського короля Інгігердою, його син Всеволод — з дочкою візантійського імператора Костянтина IX Мономаха, Ізяслав — із сестрою польського князя Казимира, Святослав — з онукою німецького цісаря Генріха II. Три доньки Ярослава вийшли заміж за європейських королів: Анна — за французького Генріха І, Анастасія — за угорського Андрія, а Єлизавета — за норвезького Гаральда Сміливого. Династичні шлюби були характерною рисою міжнародної політики середньовіччя, але масштаби, різновекторність і значимість укладених у межах «сімейної дипломатії» союзів дали змогу Ярославу стати впливовим європейським політиком, якого історики часто називають «тестем Європи».

Руське право являло собою добре створене, самостійне законодавство, яке суворо карає за злочин проти особи, власності. Така система права відповідає розвинутому суспільству. Це є безумовним свідченням про те, що в Київській Русі законодавство існувало задовго до «Руської Правди».

Слід зазначити, що відмінність договорів того часу від сучасних полягала в тому, що договори київських князів урегульовували відносини, яких вимагали обставини життя, утворюючи нові правовідносини. Вони базувалися на нормах неписаного звичаєвого права і відбивали правний світогляд населення.

З аналізу текстів договорів випливає, що в них виражене змішане русько-візантійське право. Вони вміщували норми кримінального, цивільного та міжнародного законодавства. Так, ст.4 договору 911 р. і ст.13 договору 945 р. трактують убивство. За ст. 4, якщо рус уб’є візантійця чи візантієць уб’є руса, винний помре на місці, де здійснене вбивство. В договорі 945р. зазначено, що вбивця може бути затриманий і позбавлений життя близькими родичами вбитого. Статті 6 та 7 договору 911 р. говорять про майнові злочини. Якщо рус вкраде що-небудь у візантійця чи візантієць у руса і пійманий чинитиме опір потерпілим, то його вбивство не потягне за собою покарання вбивці, а потерпілому повертається вкрадене.

Ще одним свідченням про розвиток матеріального і процесуального права в Київській Русі є згадка у цих міжнародних актах про значення присяги як судового доказу.

Тема 2. Державно-правовий лад у Галицько-волинському князівстві, в Україні доби Великого князівства Литовського та піл владою Речі Посполитої

1. Формування Галицько-Волинського князівства. Політико-правовий лад князівства. Джерела права

Формування Галицького князівства почалося у II пол. XI ст. Цей процес тісно пов’язаний з діяльністю онука Ярослава Мудрого, князя Ростислава Володимировича, засновника Галицької династії.

Розквіт Галицького князівства припадає на період правління його сина Ярослава (1153—1187 рр.), названого в «Слові о полку Ігоревім» Осмомислом (мудрий, розумний).

В 1199р. волинський князь Роман об’єднав Галичину з Волинню і створив Галицько-Волинське князівство. Столицею його був Галич, а з 1272 р. — Львів.

Князь Роман зробив ряд переможних походів на Литву, Польщу, Угорщину, включив у сферу своїх впливів Київ. 1205 року Роман загинув, і в галицько-волинських землях тривалий час точилася громадянська війна. Тільки його синові Данилу вдалося 1238р. оволодіти Галичем та Києвом (1239 р.).

Як і в Київській Русі, населення Галицько-Волинської Русі поділялося на вільних, напіввільних і невільних.

У Галичині ще з XI ст. відзначалася своїми впливами боярська верства, яка була вельми заможна і визначала політичне життя князівства. Бояри займали всі провідні посади в державі, мали власні військові формування (дружини), домінували в політичному й економічному житті Галича, Перемишля, Звенигорода. Галицьке боярство перебувало під впливом Польщі й Угорщини, переймаючись своєрідним шляхетсько-аристократичним духом.

Для усунення незручних князів галицькі бояри не зупинялися перед двірськими заколотами, перед розправою над князями та захопленням престолу. Історія свідчить, що в такий спосіб 1210 року боярин Володислав сів у Галичині на князівський стіл. Бояри самостійно роздавали землю, приймали до себе на службу деяких з дрібних, зубожілих князів, які звалися «службовими князями». Джерелом збагачення бояр було не лише велике землеволодіння, а й вищі адміністративні посади, що їх вони посідали і з яких годувалися («кормління»).

Слід наголосити, що незважаючи на негативні наслідки панування боярської олігархії, народ галицької землі знайшов у собі сили, щоб зберегти політичну незалежність свого краю в часи татаро-монгольської навали.

Галицько-Волинська Русь знаходилась осторонь від великого торговельного шляху «з варяг у греки», однак мала тісні зв’язки з європейськими державами. Ця особливість у розвитку Галицько-Волинської держави привела до бурхливого зростання міст і забезпечила важливу роль міського населення в політичному житті держави.

Напіввільним населенням була та частина селянства, яка втратила господарську самостійність і змушена була працювати на землі власника.

Як і в Київській Русі, в Галицько-Волинській землі існувало холопство, але великого розповсюдження воно не отримало. Більшість холопів була посаджена на землю, злилася з селянством.

В системі адміністративного управління територія князівства поділялася на воєводства і волості, які очолювали відповідно воєводи і волостелі. Воєвод і волостелів призначав князь. У межах своєї компетенції вони володіли адміністративними, військовими та судовими повноваженнями.

Містами управляли тисяцькі та посадники, яких також призначав князь. Вони стежили за збиранням з населення податків. Усі названі посадові особи мали в своєму розпорядженні допоміжний адміністративний персонал. Так, в апараті посадників були биричі (збирачі податків), мостники (збирали платню за проїзд через мости), митники (збирали мито) та ін.

Місцеве управління будувалося за системою «кормління». В общинахобиралися старости, які відали адміністративними та дрібними судовими справами.

Органами влади в Галицько-Волинській державі були князь, боярська Рада й віче. Верховна влада належала князю. Він приймав законодавчі акти, мав право вищого суду, здійснював центральне управління державою. Князь очолював військо, керував зовнішньополітичними відносинами, у його віданні було збирання податків, карбування монети тощо. Авторитет великих князів підтримували королівські титули, якими їх іменували папа римський та правителі європейських держав.

Галицько-Волинській державі відома й така система управління, як дуумвірат (спільне правління Данила Галицького та його брата Василька, а також Лева Галицького і Володимира Волинського).

В кінці XIII ст. в українських землях з’являється магдебурзьке право. Вперше це право вводилось у Володимирі і стосувалося лише німців: виводило німців з-під місцевої юрисдикції адміністрації й підпорядковувало юрисдикції міста Магдебурга. Одним з перших українських міст, яке отримало повне магдебурзьке право, був Санок. Джерелами церковного права в Галицько-Волинській Русі були церковні постанови та «устави». Зокрема, поширеними були «устави» Київської Русі — «Устав Володимира Великого» (Святого) та «Устав Ярослава Мудрого».

2. Перехід українських земель під владу Великого князівства Литовського. Соціально-політичний устрій українських земель у складі Литви

Галицько-Волинська держава в середині XIY ст. втратила свою незалежність. У цей час почали зміцнюватись сусідні з Україною держави — Литва, Польща, Московія. В II пол. XIII—напоч.XIVст.відбулося об’єднання литовських земель в єдину сильну державу на засадах християнства.

1340 року литовський князь Ольгерд проголосив, що вся Русь повинна належати литовцям. У 1362 р. литовці зайняли Київ і рушили на Поділля, завдали нищівної поразки Золотій Орді. В той час до Литви відійшла приблизно половина земель Київської Русі. Велике князівство Литовське стало найбільшим у Європі.

Слід зазначити, що більшість українських князівств, щоб звільнитися від васальної залежності від Золотої Орди, воліли увійти до складу Великого Князівства Литовського, яке активно розширювало свої володіння. Литовці здобули прихильність місцевого населення, бо воювали з татарами, виганяли їх з України. Велике значення мало однакове віросповідання (литовці прийняли спочатку православну віру, а з кінця XIVст. — католицтво).Українська мова була в широкому вжитку, а українські князі зберігали всі свої привілеї і багатства.

Столицею князівства Литовського стало місто Вільно. Вже великий князь Гедимін, що титулував себе «королем Литовським і Руським», був православним, а мати його — «руська». З часом «руська віра», мова, звичаї настільки поширюються в Литві, що, за словами М. Грушевського, робляться вірою, мовою і звичаями князівського двору. Відомо, що Ягайло з Вітовтом листувалися лише «по-руськи». Звички до руської культури князь Ягайло переніс до Польщі, коли став польським королем. Мовою «руською» (староукраїнською) великі князі пишуть свої привілеї поодиноким землям, видають ухвали, устави, різні державні акти, потроху ця мова набуває характеру державної. Це був той рідкісний випадок, коли пануюча політично народність підпала під духовний і культурний вплив народності підлеглої.

Державний устрій Великого князівства багато в чому був схожий на устрій Київської Русі. Влада концентрувалася в руках Великого князя династії Гедиміновичів. Місцева адміністрація складалася з удільних князів, а з XVст. — з державних намісників. При Великому князі діяла так звана «Пані-Рада». Спочатку це був лише консультативний орган, а з 1492 р. її роль посилюється. До неї входили удільні князі, намісники, ієрархи католицької та православної церков.

Прототипом феодальних з’їздів Київської Русі був Великий вальний сейм. Центральна адміністрація складалася з урядовців Великого князя: маршалок земський, маршалок двірський, канцлер, підскарбій, гетьман та ін. З XVст. починає скликатися сейм, у роботі якого брала участь шляхта. Одним з найважливіших повноважень сейму була участь у визначенні суми податків для утримання армії.

Залежність українських земель від центру полягала головним чином у тому, що вони повинні були платити великому князеві литовському данину — так звану «поданщину» і брати участь у військових походах.

За всіма ознаками форма державного устрою Великого князівства мала характер, наближений до федерації.

3. Основні правові джерела: Судебник Казимира IV, Литовські статути. Поширення магдебурзького права

Необхідно зазначити, що у Великому князівстві Литовському досить розвиненим було право. Головним джерелом права тривалий час була «Руська Правда». Крім того, існувало великокнязівське законодавство (привілеї), міжнародні договори, постанови сеймів, так звана Литовська Метрика — сотні книг великокнязівської канцелярії, а також магдебурзьке право.

1468р. було створено власну збірку законодавства — Судебник Казимира IV. Він мав 25 артикулів. Його джерелами була «Руська Правда», привілеї, звичаєве право. Головний зміст складають норми кримінального матеріального і процесуального права. Існували норми, що регулювали індивідуальну відповідальність за злочин. На відміну від «Руської Правди» вміщуються норми, які передбачали за ряд злочинів смертну кару.

Відповідальність за злочини за Судебником наставала з семирічного віку, а суб’єктом злочину могла бути не лише вільна людина, а й холоп. Зазначимо, що в цьому простежується ідея рівності всіх станів перед законом. Досить ясно простежується положення про підсудність панських людей суду пана.

Серед пам’яток права Литовсько-Руської держави особливе значення мали так звані Статути. В основу першого Статуту 1529 р. були покладені норми, напрацьовані адміністративною та судовою практикою на базі звичаєвого права України, Литви, Білорусії. Він складався з 13 розділів, які нараховували 282 статті.

В перших трьох розділах були зібрані в основному норми конституційного права та принципові положення інших галузей права; в IV—V — норми шлюбно-сімейного та спадкового права; в VI — процесуального; в VII — кримінального права; в VIII — норми земельного права; в IX — лісного та мисливського; в X — цивільного права; в X—XI — кримінального та процесуального права.

Характеризуючи цей документ, слід зазначити, що в Статуті юридично закріплювалися основи суспільного та державного ладу, правове становище населення, порядок утворення, склад та повноваження деяких органів державного управління. Таким чином, повнота систематизації правових норм різних галузей права дає підстави називати Статут 1529 р. зводом законів на основі кодифікації місцевого права.

Існували ще редакції Статутів 1566 та 1588 р. Так, за Статутом 1566 р. вільний селянин, що прожив за згодою феодала кілька років на волі, міг відійти від пана, якщо відпрацює стільки років, скільки він був на волі. Якщо селянин тікав, то перетворювався на невільного («отчича»).

Так, розвиток внутрішнього та зовнішнього ринків спонукав шляхту та магнатів до перетворення своїх маєтків на фольварки — господарства, засновані на постійній щотижневій панщині.

Відповідно до «Устава на волоки», виданого в 1557 р. великим князем Литовським, великокнязівські і селянські землі поділялися на волоки-ділянки землі в 30 моргів (21,3 га). Під фольварок відводилися кращі землі, що зводилися докупи. Селяни отримували волоки з гіршою землею.

Окреме місце серед норм права, якими управлялися землі Великого князівства, займало магдебурзьке право.

Відомо, що в Польщі вже з XII ст. почало осідати чимало німецьких колоністів, які принесли з собою свою організацію життя і право.

В XIIIст. один німецький дворянин Ейке фон Репков склав збірник законів саксонських. Ці закони застосовувалися в німецькому місті Магдебурзі.

Рада Магдебурга надавала грамоти всім містам, що хотіли жити за «Магдебурзьким правом». Магдебурзьке право швидко поширюється, крім німецьких міст, ще й на міста Польщі, Литви, Чехії та Угорщини.

Суть магдебурзького права полягала у звільненні міського населення від юрисдикції урядової адміністрації та в наданні місту самоуправління на корпоративній основі, організації власного суду і певної автономії в господарських відносинах.

В Україні першими містами, які одержали магдебурзьке право, були Хуст, Вишкове, Тячів — з 1329 року; Санок — 1339 року; Львів — 1356 року; Кам’янець-Подільський — 1347 року тощо. Київ одержав магдебурзьке право 1494 р.

Слід зазначити, що весь місцевий устрій, обсяг прав місцевих органів залежали від характеру тих прав, що були окреслені у відповідному привілеї при наданні кожному конкретному місту магдебурзького права.

У цьому відношенні міста з магдебурзьким правом поділялися на дві головні групи: міста, в яких мало чинність магістратське управління, і міста, де управління здійснювали ратуші. В перших — була розвинена система самоврядування з цілою низкою визначених органів місцевої міської влади, в других — порядок самоврядування був дуже спрощений: ратушними містами і містечками керували війт і два-три бурмістри. На підставі збірників магдебурзького права судові органи влади відокремлювалися від органів адміністративної влади.

Містом з магістратським управлінням керував магістрат, власне магістратська рада, в склад якої входили бурмістри й радці. В цих адміністративних органах були зосереджені функції адміністративно-поліцейські, фінансово-господарські.

4. Перехід західноукраїнських земель під владу Польщі у XІV-XV ст. Люблінська унія 1569 р. Зародження українського козацтва. Соціальна структура українського суспільства під владою Польщі

Кожну унію слід розглядати як певний етап змови польських і литовських феодалів з метою загарбання українських земель. Такими етапами стали: Кревська унія, яка була підписана у серпні 1385р. Передумовою її стало те, що польських магнатів і шляхту дуже приваблювали українські землі. Владні кола Польщі внаслідок переговорів з Великим князем литовським Ягайлом запропонували йому польський престол і руку королеви Ядвиги. Так з’являється Кревська унія, відповідно до якої Ягайло став королем польським і за це мусив поширити в землях Великого князівства Литовського латинь, звільнити полонених поляків, приєднати литовські й руські землі до польської корони, а також повернути всі раніше втрачені Польщею та Литвою землі.

Литовці не хотіли пускати поляків безпосередньо на литовські землі, і вже 1389 року Кревська унія була скасована і проголошена незалежність Великого князівства Литовського. Більше того, після перемоги під Грюнвальдом у 1410 р., де Литва зіграла провідну роль у перемозі над німецькими лицарями, до Литви від Польщі відійшло Поділля.

На початку XVI ст. у Великому князівстві Литовському відчувалася поляризація інтересів різних верств населення. Польські магнати, маючи землі і багатства у Великому князівстві Литовському, тиснули на уряд щодо об’єднання Польщі і Литви в єдину державу. Литовська верхівка прагнула політичної незалежності Великого князівства і пропонувала укласти унію з Польщею. Українське і білоруське православне панство мало промосковську орієнтацію. В цей час на політичну арену в Литві та Польщі виходить шляхта — нова сила, яка висуває свої вимоги й претензії в політичній та економічній сферах.

1 липня 1569 р. було підписано акт Люблінської унії. Відповідно до нього Корона (Польща) й Велике князівство Литовське об’єднувалися в єдину державу — Річ Посполиту. Тепер обирався єдиний спільний король, якого одночасно проголошували Великим князем. Створювався об’єднаний польсько-литовський сейм. Спільною була монета і проводилася спільна зовнішня політика, передбачалося зближення польської і литовської систем права. Роздільними залишалися: державний герб, печатка, фінанси, адміністрація, військо. Українська шляхта одержувала спеціальні привілеї. Зокрема, за Волинським привілеєм, стани волинської землі зрівнювалися в правах з коронними. В адміністрації і судах збереглася українська мова. Світські та духовні посади могла обіймати лише місцева волинська шляхта. Київщина також одержала подібний привілей.

Потрібно зазначити, що в XVIст. українські землі опинилися у складі різних держав. Так, Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина і Підляшшя входили до складу Польщі; Берестейщина і Пінщина — до складу Литви. Землі по Десні, Сейму і навіть у верхів’ях Псла, Ворскли і Дінця відійшли до Москви. Буковина з середини XVI ст. перебувала в складі Молдавії, а з 1564р. — у складі Туреччини. Закарпаття відійшло спочатку до Угорщини, а з 1526р. — до Австрії.

Коріння українського козацтва сягає ще в к. XII—I пол. XIIIст.Інтенсивне «покозачення» українських громад починається у II пол. XV—напочатку XVI ст. переважно серед незадоволених порядками в польсько-литовській державі. Це становило небезпеку для польського уряду. На нових землях, здебільшого в Надніпрянщині, склався своєрідний козацький лад. Козаки об’єднувалися в громади й усі важливі питання обговорювали та розв’язували на радах. Соціальний і національний (хоча переважали українці) склад козацтва був різноманітний.

Відомо, що в 1552—1554 рр. український магнат Дмитро Вишневецький (Байда) об’єднав поодинокі групи козаків, створивши на о. Мала Хортиця козацький центр, унікальну військову формацію — Запорозьку Січ. Запорозька Січ поділялася на 38 військових підрозділів — куренів.

Курінь — це низова військова одиниця, очолювана курінним отаманом. У складі куреня було кілька десятків козаків. Вони обирали курінного отамана терміном на один рік. Курінний отаман займався господарськими, фінансовими і військовими справами куреня, здійснював управління справами, організовував навчання новоприбулих козаків, забезпечував провіантом і зброєю, мав судову компетенцію в адміністративних і цивільних справах.

Об’єднання кількох куренів називалося сотнею. На чолі сотні стояв сотник. До його адміністрації входили: писар, декілька хорунжих та осавулів. Сотник мав адміністративні, військові, господарські, фінансові функції, а також судові у цивільних справах.

Полк об’єднував кілька сотень козаків. На чолі полку стояв полковник, який у своїй діяльності опирався на адміністрацію: кошового обозного, полкового писаря, полкового суддю, декількох полкових хорунжих і бунчужних.

Кіш — центральний орган управління, очолюваний гетьманом. Запорозька Січ поділялася на 58 територіальних одиниць — паланок на чолі з полковниками.

Вищою інстанцією Запорозької Січі як військово-політичного об’єднання була Загальновійськова рада. Вона збиралася двічі на рік — на Різдвяні свята і на Покров. Вона вирішувала питання війни і миру, військових походів, заслуховувала звіти й обирала на термін до одного року найвищих посадових осіб.

Найвища адміністративна, військова, судова і духовна влада належала кошовому отаману (пізніше — гетьману). На Січі функціонувала козацька Рада — своєрідний козацький парламент, який обирав гетьмана і козацьку старшину, а також вирішував найважливіші питання Запорозької Січі. На територію Запорозької Січі жінки не допускалися. Постійно проживати мали право тільки неодружені чоловіки.

Наголосимо, що соціальний статус козака визначався ні походженням, ні багатством, ані віком, а лишень давністю перебування на Січі. Можна стверджувати, що фактично на терені України з’явилося унікальне для Європи військово-територіальне утворення із своїми правилами співжиття, яке стало основою відродження української державності в середині XVII ст.

З 1572 р. польські королі робили спроби залучити запорожців до охорони південних кордонів своєї держави. Для цього складалися спеціальні списки-реєстри, відповідно до яких козаків залучали на королівську службу.

Тема 3. Державно-правовий лад в Україні доби Визвольної війни 1648-1657 рр; Державно-правовий лад Гетьманщини

1. Причини Визвольної війни 1648-1657 pp. під проводом Богдана Хмельницького

Слід наголосити, що прийняті у Речі Посполитій «Статті для заспокоєння руського народу» 1632 р., а також «Ординація війська Запорозького реєстрового» 1638 р. не зупинили, а навпаки, сприяли подальшому наступу польських феодалів. Тому напередодні народно-визвольної війни соціально-економічні, політичні та національно-релігійні суперечності в Україні значно загострилися.

У цей час надзвичайно ускладнилася соціально-економічна ситуація в українських землях, що входили до складу Речі Посполитої. Після закінчення виснажливої для Західної Європи 30-літньої війни саме Польща стає одним з головних експортерів хліба. Основний польський порт Гданськ від 1583 до 1648 р. у 2,5 раза збільшив відвантаження зерна. Орієнтація на внутрішній та зовнішній ринки, а не на задоволення власних потреб суттєво вплинула на структуру поміщицьких господарств. Вони активно перетворюються на фільварки. В основі цієї трансформації лежали два взаємопов´язані процеси — зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва.

Польські та полонізовані українські феодали, намагаючись максимально збільшити свої прибутки, йшли шляхом посилення експлуатації селян. Саме тому помітно зростає панщина, особливо в районах, сполучених із зовнішнім ринком. Наприклад, у Східній Галичині та на Волині вона становила 5—6 днів на тиждень. Водночас невпинно зростали натуральні та грошові податки. За оцінкою очевидця Г. Боплана, багатьом селянам в Україні в цей час жилося «гірше, ніж галерним невільникам». Справді, влада пана була безмежною — він за своїм бажанням міг будь-кого з селян продати, обміняти, навіть убити.

Помітно погіршуючи соціальне становище народних мас, фільварково-панщинна система водночас гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початкових форм мануфактурного виробництва, зародки яких були тоді в багатьох галузях промисловості, не сприяла вона й формуванню єдиного ринку України.

Потерпали українські селяни і від здавання феодалами своїх маєтків у оренду. Лише 1616 р. більша частина українських земель, що належали Польщі, орендувалася єврейськими підприємцями, які, маючи на меті в короткий строк повернути з прибутком вкладені гроші, нещадно експлуатували селян і виснажували землі.

Слід зазначити, що війна українського народу за своєю суттю і рушійними силами була антикріпосницькою, антифеодальною, а за політичною спрямованістю — народно-визвольною.

У ході війни, незважаючи на різні кінцеві цілі, практично всі соціальні верстви України об’єдналися проти спільного ворога — Речі Посполитої. Визвольна боротьба українського народу певною мірою мала інтернаціональний характер, у ній брали участь представники 23 націй і народностей.

Особливо яскраво антифеодальний характер війни проявився післяЗборівського договору 1649 р., умови якого не сприйняли селяни і рядове козацтво, яке не потрапило до реєстру. Всі вони за умовами договору мусили переходити у підданство до польських панів.

2. Зовнішньополітичні стосунки України. Полково-сотенний устрій Гетьманщини. Адміністративно-судова система. Правові джерела

Ознаками Української козацько-гетьманської держави були: наявність власної території, незалежна публічна влада, наявність фінансово-податкової системи, права і судочинства.

Необхідно зазначити, що при формуванні Козацької держави враховувався досвід військової полково-сотенної організації Запорозької Січі, яка була перенесена на визначені території і стала єдиною політично-адміністративною, військовою і судовою владою в Україні. Публічна влада складалася з трьох урядів: генерального, очолюваного гетьманом, полкового і сотенного, який у свою чергу у військовому відношенні поділявся на курені по 20-30 козаків у кожному. Генеральний уряд був вищим розпорядчим, виконавчим і судовим органом держави. Вищим органом влади формально вважалася військова рада. Але вона не була постійнодіючим органом і скликалася для вирішення найважливіших питань: ведення війни, обрання генерального уряду тощо.

Гетьман України був правителем України, главою генерального уряду. Він мав широкі державновладні повноваження — законодавчі, виконавчі, судові, скликав ради.

Вища судова інстанція — Військова (козацька) рада.

Уряд складався з генеральної старшини, яка очолювала окремі галузі управління. Наприклад, за військові справи і матеріальне забезпечення відповідали генеральний обозний, осавул, хорунжий.

Генеральний обозний був другою посадовою особою в державі після гетьмана. Генеральний бунчужний охороняв знаки гідності гетьманської влади; генеральний писар опікувався зовнішніми відносинами, генеральний суддя очолював найвищий судовий орган, який був апеляційною інстанцією для полкових і сотенних судів, а справами скарбниці відав генеральний підскарбій.

В адміністративному відношенні Україна за часів Богдана Хмельницького поділялася на полки. Так, за Зборівською угодою 1649 р. встановлювалося 9 полків на правому березі і 7 на лівому, 272 сотні. 1650 року було вже 20 полків. Полки поділялися на сотні з селами та містечками. Здійснювали управління відповідно полковіта сотенні уряди. У великих містах здійснювали управління магістрати, в малих привілейованих — отамани. У звичайних містах управляли виборні городові, а в селах — сільські отамани.

В Українській козацькій державі була своя судова система. Були створені Генеральний, полковий та сотенний суди. До складу Генерального суду входили два генеральні судді. Для сотенних і полкових судів він був апеляційною інстанцією.

Найвища судова влада належала гетьману. Він затверджував рішення (вироки) Генерального, полкового судів у найважливіших справах, особливо вироки до страти. Гетьман розглядав скарги на рішення судів; він посилав для перевірки представників старшини на місця для розгляду справ по суті.

Починаючи з 1648 р. Богдан Хмельницький звертався з проханням про допомогу Москви у війні проти Речі Посполитої. Та лише в жовтні 1653 р. Земський собор у Москві ухвалив прийняти Україну «під високу государеву руку». На підставі такого рішення в Україну було відправлено повноважне посольство на чолі з боярином В. Бутурліним для проведення офіційних переговорів, присяги, вручення царських грамот. 8 січня 1654 р. на загальновійськовій Генеральній раді з промовою виступив Богдан Хмельницький.

Слід наголосити, що в Переяславі українська сторона отримала від московитів лише декларативні запевнення в підтриманні України, які не мали юридичної сили.

Юридичною основою об’єднання двох держав став підготовлений в Україні договір, який фіксував умови, на яких передбачалося об’єднання Української козацько-гетьманської держави з Московською державою.

Спочатку 14 березня українські посли подали письмовий текст проекту з 23-х статей, які стосувалися різних сторін майбутніх міждержавних відносин України і Московської держави і мали конституційний характер.

Після обговорення проекту договору десять статей — 1, 2, 3, 5, 6, 7, 9, 11, 13, 17 — затверджувалися беззастережно, а інші — з деякими застереженнями або обмеженнями. Ст. 21 — взагалі не пройшла.

21 березня українські посли подали нову редакцію проекту договору. Він містив уже тільки 11 статей, які отримали назву «Березневих статей». Московський уряд ратифікував пропозиції української сторони у «Жалуваній грамоті царя Олексія Михайловича Війську Запорозькому 27 березня 1654 р.». В ній військо запорозьке і гетьман названі «підданими московського царя», але одночасно затверджувалося питання про збереження в недоторканності суспільного ладу України, попереднього порядку управління та судової системи, прав і привілеїв для козацтва.

3. Доба Руїни в історії Гетьманщини. Різні зовнішньополітичні позиції гетьманів. Розширення прав козацької старшини

За «Березневими статтями» Україна увійшла до складу Московської держави на правах автономії. Обмеження її суверенітету полягало в тому, що статус України визначала Москва. Гетьман і старшина вважалися на службі в царя.

Згідно з умовами договору спільні козацько-московські сили відвоювали у Речі Посполитої Білорусію і більшу частину Литви, але наприкінці січня 1655 року битва біля Білої Церкви між об’єднаними україно-московськими силами і поляками не виявила переможця і привела до величезних втрат.

У 1656 р. між Москвою і Річчю Посполитою було укладено сепаратну угоду у Вільно, де ставилося питання про повернення України під владу Речі Посполитої. Ці всі обставини змусили Богдана Хмельницького шукати собі союзників, щоб протистояти і полякам, і Москві.

1657 р. був кульмінаційним моментом престижу незалежної Української держави. Б. Хмельницький зумів створити міцну авторитетну владу. Хоча влада гетьмана була виборною, але
Б.Хмельницький планував зробити її спадковою. Незважаючи на опозицію старих полковників, на старшинській Раді було затверджено спадкоємцем Юрія Хмельницького — сина Богдана Хмельницького. Але Юрій після смерті Б.Хмельницького в серпні 1657р. залишався гетьманом лише місяць, а потім добровільно відмовився від гетьманської булави.

Новим гетьманом на старшинській раді, потім на Генеральній раді у Корсуні було обрано Івана Виговського. Гетьман Виговський, його генеральна старшина та більшість полковників приймають рішення про розрив з Москвою та зближення з Річчю Посполитою.

У вересні 1658 р. Іван Виговський уклав у Гадячі з польським урядом договір, за яким Польща, Литва та Україна вступали до союзу і тим самим створювали конфедерацію. Україна, яка мала назву Великого князівства Руського, включала територію Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств.

Україна за цим договором створювала свої законодавчі і виконавчі органи. Так, найвища законодавча влада мала належати Національним зборам, а виконавча — виборному гетьману, якого затверджував польський король. На території України римо-католицька та православна церкви визнавалися рівноправними, а унія скасовувалася. Більше того, Велике князівство Руське мало мати свою адміністрацію, монету й армію.

Гадяцька угода привела до війни між Москвою і Україною. Промосковські сили серед козацької старшини обирають у Білій Церкві гетьманом знову Юрія Хмельницького, а І.Виговський відмовився від гетьманства.

Наслідком цих подій стали Переяслівські статті 1659 року, за якими Україна знову підпорядковувалася Москві, обмежувалася влада гетьмана. Функції і права старшинської адміністрації підпорядковувалися царським воєводам, а Київський митрополит — Московському патріархові.

Потрібно звернути увагу на те, що в цих умовах Річ Посполита запропонувала козацькій старшині переговори. Наслідком цих переговорів став Слободищенський трактат на основі Гадяцької угоди. Відповідно до цього документа Україна мала одержати автономію. Але Україна була розірвана на Лівобережну, яка залишалася під владою Москви, і Правобережну, яка ставала частиною Речі Посполитої на правах автономії. Всі ці події відбувалися на тлі жорстокої міжусобної боротьби за гетьманство. На так званій Чорній Раді 1663 р., де були присутні не лише козаки, а й міщани та селяни, гетьманом Лівобережної України було обрано Івана Брюховецького. На Правобережжі 1663 року замість Юрія Хмельницького, який постригся в ченці, гетьманом обрали Павла Тетерю.

Юридичне оформлення розподілу України на Лівобережну і Правобережну сталося за московсько-польським Андрусівським договором 1667 р.Його було укладено підступно, без участі української сторони. Лівобережна Україна залишилася під владою Москви, Правобережна — Речі Посполитої. Київ мав відійти на два роки до Москви. Запорозька Січ підпадала під владу обох держав.

Після Андрусівського 1667 р. «Вічного миру» з Річчю Посполитою 1686р. та Константинопольського мирного договору з Туреччиною 1710 р. Лівобережна Україна й Київ з околицями були остаточно затверджені у складі Московської держави. 1783 року Крим, який звільняється з-під влади Туреччини, входить до складу Росії. За Ясським мирним договором 1791 р. до складу Росії відійшли землі між Південним Бугом і Дністром. Таким чином, більша частина степової України відійшла з основними українськими землями до складу Російської держави.

Старшинська рада представляла тільки окремі верстви народу. Існувало чотири види старшинських рад: а)рада гетьмана з колегією генеральної старшини; б)збори генеральної старшини; в)збори генеральної старшини з участю полковників; г)з’їзди старшин, у яких брали участь усі козаки, крім рядових.

Збори колегії генеральної старшини відбувалися майже щодня, а з’їзди старшин — на Різдво та на Великдень. Старшинські ради розглядали практично всі питання внутрішньої та зовнішньої політики, але не стали українським парламентом.

4. Гетьманування І. Мазепи

Після усунення І. Самойловича гетьманська булава на Лівобережжі 1687 р. дісталася генеральному осавулу І. Мазепі (1687—1708).

Своє правління новий гетьман розпочинав як політик чіткої промосковської орієнтації. Про це свідчать підписані ним «Коломацькі статті», які регламентували українсько-російські відносини. У цьому документі традиційна формальна гарантія «прав і вольностей народу малоросійського» була доповнена пунктами, які значно розширювали російську присутність в Україні та обмежували козацьку автономію. Зокрема, гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину, в Батурині при гетьманові розташовувався московський стрілецький полк, Війську Запорозькому заборонялися зносини з чужоземними державами, козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам. Категорично заборонялося говорити про те, що «Малороссийский край гетьманского регимента», у «Коломацьких статтях» стверджувалося, що він є лише частина «их царского Пресветлого Величества Самодержавной державы».

Вже на початку гетьманування доля підготувала Мазепі серйозне випробування. У 1689 р. на російський трон сідає новий цар — Петро І. Колишні патрони українського гетьмана усуваються від влади, царівна Софія потрапляє до Троїце-Сергієвого монастиря, а її фаворита Голіцина засилають на Далеку Північ. Здається, крах кар´єри Мазепи неминучий. Однак природний розум, дипломатичний хист, знання людей та придворних церемоній виводять його із глухого кута. Добившись аудієнції в царя щедрими дарами (тільки шабля, подарована Петру І, коштувала 2 тис. крб.), демонстрацією покори (стояв навколішки перед царем, доки його силою не підвели), охаянням його попередніх патронів («лютий ворог князь Голіцин»), гетьман досягає своєї мети і завойовує прихильність російського царя. Пізніше Петро І зауважить у розмові з І. Мазепою: «Коли б у мене всі слуги були схожі на тебе, я був би найщасливішою людиною на землі!»

Гетьманська булава та підтримка царя відкрили шлях до швидкого збагачення. Заволодівши 20 тис. маєтків, І. Мазепа стає одним із найбагатших феодалів Європи. Як високоосвічена людина, яка дбає про майбутнє, він значну частину власних коштів віддає на розвиток культури та релігії. Проте головною його метою було об´єднання в межах однієї держави всіх українських земель — Лівобережжя, Правобережжя, Запорожжя та Слобожанщини. І. Мазепа мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка. Ідеальною моделлю, на його думку, була Річ Посполита. Намагаючись створити для реалізації своїх планів надійну опору, гетьман сприяє формуванню аристократичної верхівки українського суспільства, тобто перетворенню козацької старшини на шляхетську верству, «бунчукових товаришів». Йшлося про створення власної генерації дворянства, яке мало б не тільки титули та спадкову владу, а й землі (гетьман роздав старшині понад тисячу дарчих на землі) та залежних селян (у 1701 р. І. Мазепа видав указ про дводенну панщину для селян Ніжинського полку). Така соціальна політика породжувала соціальне напруження, негативно впливала на імідж гетьмана. Народ називав І. Мазепу «вітчимом» України. Ситуацію в українських землях ускладнювала необхідність постійної бойової готовності, що диктувалася широкомасштабними політичними проектами російського царя. Лише за перші 12 років свого гетьманування І. Мазепа здійснив 11 літніх та 12 зимових походів. За цими цифрами стоять матеріальні збитки, демографічні втрати, збільшення податків, які лягали важким тягарем на плечі українського народу. Очевидно, саме невміння або ж небажання побачити в глибинах народної свідомості тісне поєднання національно-державницьких ідеалів та соціальних інтересів не дали змоги І. Мазепі при здійсненні його планів спертися на широку соціальну базу. Загалом козацтво та селянство не підтримало гетьмана.

Між тим час вирішальних дій наближався. У 1700 р. розпочалася Північна війна. Втягнута у війну Україна потрапила в трагічну ситуацію. Вже 1700 р. для ведення бойових дій проти шведів було відправлено 17 тис. козаків. У виснажливому протистоянні, як правило, гинуло від 50 до 70% складу козацьких формувань. Війна принесла збільшення податків, примусові фортифікаційні роботи, нескінченні реквізиції харчів, розміщення в Україні російських військ, фактичне припинення зовнішньої торгівлі. Перемога будь-якої із сторін у російсько-шведському протистоянні означала загибель Української держави. Так, якщо перемогу здобували Карл XII і його ставленик Станіслав Лещинський, то Україна як союзник Росії дісталась би Польщі, а у разі перемоги Петра І і його протеже Августа II українські землі чекав поділ між Росією та Польщею. Отже, в обох випадках Україна втрачала навіть надію на автономію. Все це відбувалося в умовах зростання невдоволення українського народу, який заявляв гетьману: «Всі ми за душу Хмельницького Бога молимо, за те, що він визволив Україну з польського ярма, а твою душу й кості діти наші проклинатимуть, якщо ти після себе залишиш козаків у такій неволі». Ситуація вимагала радикальних дій. У 1705 р. І. Мазепа розпочинає таємні переговори із союзником Карла XII — польським королем С. Лещинським, а навесні 1709 р. укладає угоду зі Швецією, яка передбачала відновлення державної незалежності України. Цього ж року гетьман виступив як союзник шведів у вирішальній Полтавській битві та зазнав поразки.

5. Занепад козацького устрою. Адміністративно-судові реформи К. Розумовського

У 1750 р. Україну чекав черговий поворот долі — саме цього року останнім гетьманом стає брат фаворита нової імператриці Єлизавети — К. Розумовський. Російський уряд уповільнив, але не припинив свого наступу на українську автономію. Про це переконливо свідчить той факт, що, крім старих традиційних обмежень (гетьману заборонялося листуватися з іноземними державами, російська сторона призначала полковників та ін.), У Цей час з´явилися нові: 1754 р. ліквідовується митний кордон між Гетьманщиною та Росією; 1761 р. Київ назавжди переходить під пряме імперське правління; 1754 р. гетьману наказано подавати фінансові звіти російському уряду про прибутки та витрати Гетьманщини. Проте можна погодитися з О. Субтельним, який вважає, що «за Розумовського Гетьманщина переживала "золоту осінь" своєї автономії». Навіть перебуваючи тривалий час у Санкт-Петербурзі, гетьман приділяв багато уваги Україні. Було проведено судову реформу, внаслідок якої Гетьманщину поділено на 20 повітів, кожен з яких мав власний суд. Намагаючись забезпечити собі тили, створити опору в найвпливовішій частині українського суспільства, К. Розумовський йде назустріч старшині і в 1760—1761 pp. забороняє переходи селян без письмової згоди пана, починає скликати з´їзди старшини — Генеральні Збори, які мали тенденцію до перетворення на шляхетський парламент на зразок польського сейму. Було проведено певну модернізацію війська: удосконалено артилерію, запроваджено однакове озброєння та уніформу. К. Розумовський виношував плани відкриття у Ватурині університету. Однак прихід до влади Катерини II (1762—1796) кардинально змінив ситуацію. Спроба добитися визнання спадковості гетьманства для свого роду закінчилася для К. Розумовського втратою гетьманської булави.

6. Скасування Гетьманщини та Запорозької Січі у другій половині XVIІI ст. Кодифікація козацького права

Особливістю перебування Лівобережжя і Слобожанщини у складі Росії в XVIII ст. був тотальний, безперервний, хоча і хвилеподібний наступ самодержавства на права України. Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії. З огляду на це можна констатувати, що офіційна російська політика в українському питанні у цей час пройшла кілька етапів, у межах яких темпи, форми, методи, інтенсивність та результативність імперської експансії були різними, але поступальність цього процесу зберігалася постійно.

Після ліквідації гетьманства 1764 р. вся повнота влади в Україні зосередилася в руках Другої Малоросійської колегії на чолі з графом П. Рум´янцевим. Було взято жорсткий курс на централізацію та русифікацію. Суть цієї політики виражена короткою фразою імператриці: «Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, треба зробити все, щоб стерти з пам´яті їх та їхню добу». У 1775 р. було знищено Запорозьку Січ, у 1781 — ліквідовано полкову систему на Гетьманщині, утворено намісництво за російським зразком, у 1783 р. юридично оформлено кріпацтво, крім того, на селян Лівобережжя і Слобожанщини поширювалися загальноросійські закони. Намагаючись задобрити та підпорядкувати собі українську еліту, Катерина II 1785 р. видала «Жалувану грамоту дворянству», відповідно до якої українська знать звільнялася від військової служби та урівнювалася у правах з російським дворянством. Внаслідок цих акцій було остаточно ліквідовано українську автономію.

У 1840—1842 рр. на територію України була поширена чинність Зводу Законів Російської імперії. В Україні мало місце також звичаєве право Запорозької Січі, гетьманське законодавство. Кодифікація українського права у XVIII ст. розпочалася з ініціативи старшинської верхівки та шляхти, які намагалися закріпити свої права і відновити автономне становище України.

Перша кодифікаційна комісія була створена 22 серпня 1728 р.за царським указом: «Решительные пункты гетьману Даниилу Апостолу». Ця комісія підготувала 1743 року збірник «Права, за якими судиться малоросійський народ». Для підготовки кодифікації були використані Литовський статут 1588 р., збірники магдебурзького права («Право Хелмінське», «Зерцало саксонів» П.Щербича, «Порядок прав цивільних» Б. Гроїцького, «Артикули права магдебурзького» тощо), підібрані акти царської влади, церковного права, правові звичаї та узагальнення судової практики.

Збірник складався з 30 розділів, які розподілялися на 531 артикул і 1716 пунктів. До нього прикладалася інструкція кодифікаційної комісії, абетковий реєстр, а також «Степенний малоросійського військового звання порядок після гетьмана», своєрідний табель про ранги.

Після внесення певних змін і доповнень до зводу в 1759 році він виноситься на затвердження Комісії з представників генеральної і полкової старшини. Але значна частина Комісії була проти прийняття нового Зводу. Зазначимо, що збірник так і не став офіційним джерелом права, але його норми реально діяли, ними керувалися на практиці.

Окрім цієї, в Україні були проведені також деякі інші кодифікації. Так, за дорученням гетьмана К. Розумовського було складено новий збірник, розроблений кандидатом у члени генерального суду Ф. Чуйкевичем — «Суд і розправа в правах малоросійських» (1758 р.), де обґрунтовувалася ідея закріплення інтересів козацької старшини та шляхти.

Здійснювалися й приватні кодифікації: «Книга Статут та інші права малоросійські» (1764 р.). Цей збірник широко використовувався в судах.

1767 року під орудою секретаря ІІ Малоросійської колегії О.Безбородька було створено «Екстракт малоросійських прав». Це систематизований збірник норм державного, адміністративного та процесуального права. Він складався із вступу, 17 розділів і додатків копій найважливіших юридичних актів. Збірник було складено так, щоб довести необхідність відновлення автономії України.

1786 року у зв’язку з ліквідацією автономії України Сенат розробив новий збірник «Экстракт из указов инструкций и постановлений». В його основу були покладені «Екстракт малоросійських прав» (1767р.), «Установлення про губернії» (1775р.) та інші акти. Збірник було затверджено Сенатом і розіслано для практичного застосування.

В 1807 р. було створено «Собрание малороссийских прав». Слід наголосити, що існування особливого законодавства в Україні суперечило імперським планам Росії. Тому природно, що жоден з перелічених документів не був офіційно затверджений для широкого вжитку. Тільки збірник «Права, за якими судиться малоросійський народ» (1743 р.) фактично використовувався в Гетьманщині.

Регулювання сімейно-шлюбних відносин залишалося в компетенції церкви. Шлюбний вік для дівчат становив 16 років, а для хлопців — 18 років. Згода батьків на шлюб була обов’язковою. Укладалися договори про шлюб, де встановлювалися права та обов’язки сторін, а у разі розриву шлюбу в присутності свідків та священика сторони складали так звані «розлучні листи».

Відбувалися зміни в кримінальному праві. Суб’єктами злочину визнавалися особи, які досягли 16-ти років. Психічні захворювання не звільняли від відповідальності, але вважалися пом’якшуючою обставиною. Скоєння злочину в нетверезому стані було обставиною, яка обтяжувала вину.

Принципових змін у системі злочинів не відбувалося. Злочини поділялися на державні (зрада, посягання на життя і здоров’я царя та його сім’ї, образа царя тощо), проти релігії (чародійство, віровідступництво, порушення церковних обрядів), посадові (хабар, казнокрадство), військові (дезертирство, ухилення від служби, порушення правил військової служби), проти порядку управління та суду (кривоприсяга, лжесвідчення, підробка документів та печаток), проти особистості (вбивство, тілесні пошкодження), майнові (грабіж, крадіжка).

Система покарань була досить складною. Покарання поділялися на основні та додаткові. Законодавство знало такі покарання, як смертна кара, тілесні покарання, вигнання, позбавлення волі (термін визначався «до покори»). У ІІ пол. XVIII ст. стало використовуватися таке покарання, як каторга.

Найтяжчі покарання встановлювалися за державні злочини. Так, зрадника засуджували до смертної кари, членів сім’ї виселяли до Сибіру, а все їхнє майно конфісковувалося. За посадові злочини застосовували тілесні покарання, конфіскацію майна і грошові штрафи. За майнові — частіше грошові штрафи, вигнання, биття палицями, конфіскацію майна, в особливих випадках — тілесні покарання, смертну кару.

У ІІ пол. XVII ст.—І пол. XVIII ст. в системі судів у Лівобережній Україні існували Генеральний суд, полкові, сотенні, громадські (сільські) суди, церковні, цехові, мирові, третейські та ярмаркові суди.

У 1760—1763 рр. тут було проведено судову реформу, внаслідок якої територія Лівобережжя поділялася на 20 повітів. У кожному повіті були окремі суди для розгляду цивільних справ — земські суди (до 1831 р.), для земельних справ — підкоморні суди (до 1840 р.), для кримінальних справ — гродські суди (існували в кожному полковому місті до 1782 р.).

До земських судів обирали представників з козацької старшини, які давали суду присягу, вступаючи на посаду. Склад суду: суддя, писар і підсудок. Компетенція суду: розглядалися спадкові справи, майнові суперечки.

Тема 4. Україна під владою Російської імперії у XIX ст.

1. Загальне становище українських земель під владою Російської імперії. Соціально-економічний розвиток українських губерній

Так, територія України на початку ХІХ ст. складалася з 9 губерній Російської імперії: Київської, Подільської, Волинської, Полтавської, Харківської, Чернігівської, Катеринославської, Таврійської, Новоросійської. Перші три з них складали генерал-губернаторство Південно-західного краю. Всі губернатори призначалися особисто царем. Губернатори очолювали губернську адміністрацію, до складу якої входили: казенна палата, рекрутське присутствіє, присутствіє поліції, суду та інших органів, підпорядкованих губернатору.

Губернське державне управління здійснювалося за участю станових органів — дворянських зборів на чолі з предводителями дворянства.

У підпорядкуванні губернського апарату знаходився повітовий апарат управління. Система повітового управління включала: земський суд, повітове казначейство, митні установи, повітове управління державних маєтностей. Земський суд відігравав головну роль в управлінні, був одночасно адміністративно-поліцейським і судовим органом, виконував функції нагляду за станом громадського порядку та здійснював правосуддя.

Вся система повітових установ «увінчувалася» повітовим предводителем дворянства і повітовими дворянськими зборами, які обирали чиновників на деякі адміністративні та судові посади.

Необхідно звернути увагу на те, що в ХІХ — на початку ХХст. в царській Росії проводилася політика зміцнення влади адміністративно-поліцейських органів. Для цього розширювалася компетенція генерал-губернаторів шляхом надання їм особливих і надзвичайних повноважень. Так, 1881 року вийшло Положення про заходи з охорони державного порядку та громадського спокою.

2. Початок українського національно-культурного Відродження. Суспільно-політичні рухи. Судова і правова система. Адміністративне законодавство

Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назвати фольклорно-етнографічним, літературним (культурницьким) та політичним. На першому, фольклорно-етнографічному етапі невеличкі групи вчених з метою підтвердження самобутності власного народу збирають та вивчають історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам´ятки. Змістом другого, літературного, або ж культурницького, етапу є відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо в літературі та освіті. Третій, політичний, етап характеризується більшим організаційним згуртуванням національних сил, появою та зміцненням їх політичних організацій, усвідомленням національних інтересів, активною боротьбою за національне визволення. Національно-культурні процеси в Україні вписуються до цієї триетапної схеми.

Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після їх занепаду. Відродження пов´язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національно значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу відродження посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя — від культури до політики.

Характерною ознакою відродження є те, що цей процес, як правило, спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. У зв´язку з цим закономірно, що наприкінці XVIII — на початку XIX ст. помітно зріс інтерес до національної історії. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам´яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо. У цей час, як зазначав І. Лисяк-Рудницький, «туга за безповоротно втраченим славним козацьким минулим служила поштовхом до розгортання жвавого руху на полі історично-антикварного дилетантизму». Справді, історичні студії другої половини XVIII ст. хибували певним дилетантизмом, оскільки базувалися на аматорському збиранні, колекціонуванні, осмисленні та описі історичних старожитностей. Характерними для історичних творів цієї доби («Зібрання історичного» (1770) С. Лукомського, «Короткого літопису Малої Росії» (1777) В. Рубана, «Літописного повіствування про Малу Росію» (1785—1786) О. Рігельмана) були описовість, компілятивність, некритичне ставлення до джерел тощо. Та це й не дивно, оскільки їх авторами були не професійні історики, а армійські офіцери, письменники тощо. Варто зазначити, що в цей період мотивом написання історичних творів були не тільки своєрідне аматорське хобі, що базувалося на любові до рідного краю, нерідко стимулом виступав і прагматичний інтерес. Річ у тім, що 1790 р. Імперська геральдична канцелярія стала вимагати від частини нащадків старшини беззаперечних юридичних документальних доказів права на дворянство, незважаючи на заслуги предків на козацькій службі в минулому. Намагаючись відстояти свої права, Р. Маркович, В. Черниш, А. Чепа, В. Полетика та інші почали активно збирати документи про свій родовід. На ґрунті накопичених джерел та матеріалів з´явилося багато історичних творів (статей, записок, мемуарів, листування), присвячених діяльності української національної еліти.

Так, у Слобідській Україні, Херсонській, Катеринославській і Таврійській губерніях судова система була приведена у відповідність з судовою системою Росії. До складу судової системи в цих губерніях входили губернські суди (палата кримінального і палата цивільного суду), які були другою і апеляційною інстанцією для судів нижчого рівня. Надстановими були совісні і надворні суди, які були створені на рівні губерній.

Судами першої інстанції були земські суди в повітах (для селян і дворян), а в містах — магістрати і ратуші (для купців і міщан). Головною судовою інстанцією тут був Генеральний суд. В Одесі 1808 року був створений комерційний суд. У Правобережній Україні, а також Полтавській і Чернігівській губерніях структура судів була іншою. Так, суди очолював Головний суд, який був апеляційною інстанцією для нижчих за підпорядкуванням судів — повітових, підкоморських, магістратських і ратушних судів. Він складався з двох департаментів — цивільних і кримінальних справ. На вироки і рішення Головного суду апеляції та скарги подавалися до Сенату.

3. Політико-право в і проекти декабристів та членів Кирило-Мефодіївського братства

Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства буди В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. Пізніше до його складу увійшли Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У роботі товариства активну участь брав і Т. Шевченко. Основні програмні положення цієї організації сформульовані у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов´янського братства св. Кирила і Мефодія». Характерною для цього об´єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить те, що товариство названо на честь відомих слов´янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія і що форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, у яких домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цінностей — справедливості, свободи, рівності й братерства.

«Книга буття українського народу» — це синтезна модель перебудови суспільного життя, в якій було зроблено спробу врахувати релігійні, соціальні та національні чинники. Концепція кирило-мефодіївців передбачала: 1) створення демократичної федерації християнських слов´янських республік; 2) знищення царизму і скасування кріпосного права та станів; 3) утвердження в суспільстві демократичних прав і свобод для громадян; 4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов´янськими народами; 5) поступове поширення християнського ладу на весь світ.

Побудована на ідеях українського національного відродження та панславізму, ця програма виходила далеко за межі власне української проблематики. Характерно, що, перебуваючи під впливом західноєвропейських філософів та польського романтизму, у яких у цей час чітко простежується популярна народно-месіанська ідея, кирило-мефодіївці розробили свій варіант «месіанізму»: головною особою їхніх широкомасштабних планів мав стати скривджений, поневолений, але нескорений український народ. Саме йому відводилася місія визволителя росіян від їхнього Деспотизму, а поляків — від аристократизму, роль спасителя і об´єднувача усіх слов´янських народів.

Програмні документи товариства народжувалися в дискусіях. Саме цим, очевидно, пояснюється їх синтезність та поліфонічність, адже пріоритетну роль національних ідей обстоював П. Куліш, соціальних — Т. Шевченко, а загальнолюдських і християнських — М. Костомаров.

Костомаров Микола Іванович (1817—1885) — громадсько-політичний діяч, історик, письменник і публіцист, археограф, фольклорист і етнограф. Народився в с Юрасівці Острогозького повіту (нині Ольховатського р-ну Воронезької обл. Росії) в сім´ї нащадка козаків-переселенців і українки-кріпачки. Закінчив воронезьку гімназію (1833), Харківський університет (1836). У1844 р. отримав ступінь магістра історичних наук, у 1844—1845 pp. вчителював, у 1846—1847 pp. — ад´юнкт-професор Київського університету. Один із засновників та ідейний провідник Кирило-Мефодіївського братства, автор його найголовніших програмних документів, зокрема «Книги буття українського народу». В1847 р. був заарештований у справі братства, в 1847—1848 pp. — в´язень Петропавлівської фортеці, в 1848—1855 pp. — політичний засланець у Саратові. У 1859—1862 pp. — екстраординарний професор Петербурзького університету. З 1862 р. і до кінця життя займався науковою діяльністю.

Характерно, що, навіть виробивши компромісну концепцію суспільних перетворень, члени братства суттєво розходилися у питанні про шляхи її реалізації. Розбіжності в поглядах були значними: від ліберально-поміркованого реформізму (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш) — до революційних форм і методів (Г. Андрузький, М. Гулак, Т. Шевченко).

4. Реформи уряду Олександра її 1861 — 1874 pp. Скасування кріпосного права. Земська, судова, фінансова, освітня, військова реформи. Запровадження нової моделі самоврядування в містах та на селі. Земства, міські думи та управи

Велику частину населення становило селянство. Кріпаки цілковито залежали від поміщиків. Тільки на Правобережжі царський уряд у 1847—1848рр. провів інвентарну реформу, відповідно до якої форми і масштаби залежності кріпаків від поміщиків затверджувалися в інвентарях для кожного поміщицького маєтку за станом на 1847 р., але реформа не обмежила свавілля поміщиків. Лише селянська реформа 1861 р. змінила правове становище селянства.

19 лютого 1861 р. імператор Олександр ІІ підписав маніфест і серію законів про скасування кріпосного права. На територію України поширювалися «Положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності», «Правила про порядок приведення в дію Положень про селян, які вийшли з кріпосної залежності», тощо. Порядок проведення селянської реформи по губерніях конкретизувався.

Звільнення селян мало тривати 20 років і відбувалося поетапно. По-перше, селяни переходили на становище тимчасово зобов’язаних; для цього відводилося два роки, впродовж яких складалася і підписувалася так звана уставна грамота — своєрідний договір селян з поміщиками про умови звільнення. В уставній грамоті визначалися земельні наділи, які надавалися селянам у користування, і повинності: панщина та оброк. Селянин був повинен викупити наділ, після чого він ставав селянином-власником. При укладанні викупної угоди він відразу вносив 20% викупної суми, а решту за нього платив поміщикам царський уряд. Упродовж 49 років селяни зобов’язувалися виплачувати борг у кредит державі.

1881 року було прийнято закон про обов’язковий викуп. Упродовж двох років необхідно було укласти викупні угоди, тому що втрачалося право на земельні наділи.

Зауважте, що при проведенні реформи деякі селяни, які раніше мали землю, позбавлялися наділів. Вони змушені були залишитись у господарів на умовах вільного найму чи шукати роботу в інших місцях.

За селянами затверджувалися такі права: одружуватися без дозволу поміщика і самостійно розв’язувати сімейні та господарські питання, набувати у власність нерухоме майно, займатися торгівлею і різними промислами, будувати фабрики, відкривати торгові, ремісницькі підприємства, брати підряди на виконання робіт, записуватися до цехів, продавати свої вироби, укладати договори, вступати до купецьких гільдій. Селянин міг бути суб’єктом судового процесу. За реформою визнавалося право на сільське самоврядування (сільські та волосні сходи). Надане селянською реформою право сільського самоврядування підпорядковувалося повітовій адміністрації, а з 1889 р. — селянським начальникам. У 1866—1867рр. положення реформи були поширені на державних селян, але вони мали тяжчі умови викупу.

5. Судова і правова система після реформи 1864 р. Адміністративне законодавство. Фабрично-заводське законодавство. Джерела цивільного та кримінального права

20 листопада 1864 р. на підставі Судових статутів була проведена судова реформа. Вона проголошувала демократичні принципи: виборність мирових суддів і присяжних засідателів, незалежність і незмінність суддів, рівність усіх перед законом, гласність, усність. Також заснувалася адвокатура, була проведена реорганізація прокуратури. Але все ще залишалися станові суди — церковні, військові, волосні, а також окремий порядок розгляду справ про службові злочини.

В ході реформи 1864 р. створювалася подвійна система судів: місцеві — одноособовий мировий суддя, повітовий з’їзд мирових суддів і Сенат, а також загальні суди — окружні суди, судові палати й Сенат.

Зазначимо, що в окружних судах при розгляді кримінальних справ запроваджувався інститут присяжних засідателів, списки яких, погоджені з губернатором або градоначальником, складали земські та міські управи.

Дія судової реформи поширювалася переважно на центральні губернії. В чотирьох губерніях (Полтавській, Херсонській, Катеринославській,Таврійській) створювалися місцеві та загальні суди.

1889 року вийшло положення про земських начальників, у якому скасовувався мировий суд. В 90-х рр. ХХ ст. уряд урізав повноваження органів самоврядування.

Відбувався перший розвиток галузей права в Україні ХІХст. На початку століття була започаткована кодифікація права. Загальне керівництво кодифікаційними роботами здійснював М.Сперанський. Українську кодифікаційну комісію очолив граф П.Завадський.

Головним джерелом права був ІІІ Литовський статут 1588р., який 1811 року було перекладено російською мовою. Щодо магдебурзького права як джерела права, то рішенням Сенату в 1827р. його дія була припинена в Україні, за винятком Києва. А1835 року магдебурзьке право було скасоване і в Києві.

Завданнями кодифікації було приведення місцевих норм у відповідність із загальноімперським законодавством.

Результатом роботи комісій було видання «Зібрання малоросійських прав 1807р.». Його джерелами стали: Литовський статут (515 посилань), «Зерцало Саксонів» (457 посилань), право Хелмінське (224 посилання), Магдебурзьке право (58 посилань) та «Порядок прав цивільних» (1 посилання).

1830 року було складено й надруковано «Повне зібрання законів Російської імперії» в 46 томах (охоплює в хронологічному порядку законодавство з 1649 по 1825 рр.). За два роки виходить «Звід законів Російської імперії» в 15 томах, до якого увійшло чинне законодавство, систематизоване за галузями права. Таким чином, на Україну була поширена загальноімперська правова система.

В межах галузей права розвивалися правові інститути: власності; з’явилося чимало нормативних актів, що регулювали правове становище приватних підприємств; земельні відносини.

Розвиток промисловості сприяв прийняттю законодавчих актів,що регулювали питання праці та заробітної плати. Ці фабричні закони сприяли становленню й розвитку нової галузі права Російської імперії — фабричного права. До них належали закони: «Про малолітніх працюючих на заводах, фабриках і мануфактурах» (1882р.), «Про заборону нічної праці малолітніх та жінок на заводах, фабриках і мануфактурах» (1885р.) тощо.

Фабричні закони застосовувались у приватних підприємствах. На державні заводи і підприємства та велику частину залізничних майстерень вони не поширювалися. Більше того, вони мали більше декларативний характер і не створювали надійних правових гарантій.

У кримінальному праві починаючи з 1863 р. було обмежено застосування тілесних покарань. 1876 року був затверджений Військовий статут про покарання, 1886 р. — Військово-морський статут про покарання. Наприкінці ХІХ ст. був підготовлений новий кримінальний кодекс — Кримінальне уложення. Його затверджено 1903р., але в дію вводилися лише окремі статті та глави. В цілому продовжувало діяти «Уложення про покарання кримінальні та виправні» 1845 р. зі змінами та доповненнями в редакції 1885р.

Тема 5. Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії

1. Загальне становите західноукраїнських земель під владою Габсбургів. Реформи Марії-Терезії та Йосифа II кінця XVІIІ ст.

Слід звернути увагу на те, що в історії західноукраїнських земель за часів австрійського панування відомі два періоди: 1)від першого поділу Польщі до революції в Австрії 1848р.; 2)від революції 1848р., коли австрійська держава перетворилася на капіталістичну країну, а з 1867р. — у дуалістичну Австро-Угорську монархію, до її розпаду в 1918 р. Зазначимо, що австрійський уряд, загарбавши Галичину, штучно об’єднав українські та польські землі в один адміністративний так званий Коронний край з центром у Львові, встановивши офіційні назви Східної і Західної Галичини.

Західноукраїнські землі вважалися аграрним краєм. Політика уряду зводилася до експлуатації природних багатств, мала колоніальний характер і була спрямована на те, щоб залишити українські землі придатком до промислових районів метрополії.

В суспільних відносинах в І період австрійського панування змін майже не було. 1775 року уряд поділив шляхту на магнатів, лицарів і трудову шляхту, яка була фактично на становищі вільних селян — не відбувала панщини і не мала повинностей. В міському населенні вирізняли міщан, які мали певні привілеї, і жителів, які сплачували спеціальний податок.

Селяни-кріпаки залежали від поміщиків. Патентом (нормативний акт імператора) від 16 червня 1786 р. в Галичині було встановлено розмір панщини і повинностей.

За формою правління Австрія була абсолютною монархією (до 1848р.). Монарх зосереджував усю законодавчу, виконавчу і судову владу. Крім того, він вважався єдиним джерелом права. Нормативні акти імператора: найвищі постанови, патенти, а також були мандати, едикти, резолюції. При монарху діяла особиста канцелярія. Придворна канцелярія — дорадчий орган при імператорі (до 1848р.). У 1774—1776 і 1797—1802рр. існувала також канцелярія для Галичини.

Австрійський уряд скасував польські шляхетські сеймики. Замість них у Галичині патентом від 13 червня 1775р. був створений галицький становий сейм з центром у Львові. Він мав дуже обмежену компетенцію, фактично з 1782р. діяв як дорадчий орган при губернаторові. Складався галицький сейм із представників трьох соціальних груп. До першої групи входили князі, графи й барони, а також вище духовенство. До другої — всі інші дворяни. До третьої — міські депутати. Сейм обирав Становий комітет з 7 членів, який діяв на постійній основі.

Реформи Марії-Терези та Йосифа II сприяли пробудженню національного життя в західноукраїнських землях. Специфіка національного відродження у цьому регіоні полягала в тому, що основними носіями української національної ідеї було духовенство. У 1816 р. з ініціативи священика І. Могильницького в Перемишлі виникла перша в Галичині культурно-освітня організація — «Товариство священиків», навколо якого гуртувалося патріотично настроєне греко-католицьке духовенство. Товариство стало активним оборонцем прав української мови, поборником українізації шкільництва. Члени товариства енергійно сприяли прийняттю цісарем рішення 1818 р. про допущення в початкову школу української мови. З-під пера його учасників вийшли перші граматики української мови — І. Могильницького (1822), Й. Лозинського (1833), Й. Левицького (1834). Крім того, І. Могильницький написав науковий трактат польською мовою «Розвідка про руську мову» (1829), у якому обстоював ідею самобутності української мови, вказував на її відмінність від польської та російської, обґрунтовував її рівноправне місце серед інших слов´янських мов.

2. Реформи періоду буржуазної революції 1848 — 1849 pp.

Революція 1848 року, що привела до тимчасового падіння абсолютизму в Австрії, викликала зміни і в західноукраїнських землях. Так, у Закарпатті було проголошено закон угорського сейму про ліквідацію кріпацтва і феодальних повинностей селян від 27 березня 1848 року, а 22 квітня 1848р. був оголошений патент імператора про скасування панщини в Галичині. Дія даного указу на Буковину була розповсюджена тільки 9 серпня 1848 року.

Скасування кріпацтва відкривало шлях до розвитку капіталістичних відносин в аграрному секторі економіки. У Галичині поміщики почали саботувати закон про скасування кріпацтва. 2 травня 1848 року у Львові була створена перша політична організація, що захищала шлях демократичного розвитку Галичини, — Головна Руська рада.

Програма Головної Руської ради: культурно-національна автономія України (поширення української мови, україномовний друк, розвиток української культури і мистецтва).

Зверніть увагу на появу в Галичині у жовтні 1848 року символів української державності: герба — золотого лева на блакитному полі і прапора — жовто-блакитного.

Слід наголосити, що в Галичині, населеній переважно українцями, перевага надавалася полякам, які залякували австрійський уряд «руською небезпекою». Створена у Львові 13 квітня 1848 р. польська Рада народова намагалася перетворити Галичину в польську автономну провінцію Австрії. В червні 1848р. в Празі відбувся Слов’янський з’їзд, на якому була зроблена спроба зближення українського і польського національно-визвольних рухів. Внаслідок проведених переговорів сторони прийняли угоду «Вимоги українців в Галичині». Тут були сформульовані вимоги українців і поляків до австрійського парламенту.

22 липня 1848 р. відбулося відкриття парламенту. Він прийняв закон про ліквідацію кріпацтва за викуп. Землі селянського користування проголошувалися вільною власністю.

В березні 1849 р. Буковина була відокремлена від Галичини і проголошувалася коронним краєм на чолі з президентом, який призначався імператором.

В квітні 1848 р. була прийнята перша австрійська конституція, яка проголошувала деякі буржуазно-демократичні права і свободи громадян. Але вже в березні 1849 року з’являється нова конституція, що закріпляла створення централізованої держави, в якій влада зосереджувалася в руках імператора. Але конституція, як і крайова конституція 1850 року, не була введена в дію і скасована патентом імператора від 31 грудня 1851 року. Таким чином, в Австрії було відновлено абсолютизм.

3. Утворення автономній українських органів влади (Головна Руська Рада)

Пожвавлення революційного руху, пробудження національної свідомості, непоступливість у національному питанні діячів Центральної ради народової прискорили процес консолідації українських патріотичних сил, і вже в травні 1848 р. у Львові виникає перша русько-українська організація — Головна Руська рада, на чолі якої став спочатку Г. Яхимович, а згодом М. Куземський.

Яхимович Григорій (1792—1863) — церковний і громадсько-політичний діяч, учений-богослов. Народився в с Підбірці поблизу Львова. Богословську освіту здобув у Відні. 31816 р.— священик. 31819 р. — професор богослов´я у Львівському університеті (деякий час його ректор). У 1841—1848 pp. — єпископ-помічник митрополита М. Левицького. Перший голова Головної Руської Ради, посол до віденського парламенту, де відстоював українські права, ставав на оборону української мови. З 1848 р. — перемишльський єпископ, з 1860 р. — львівський митрополит. Автор численних проповідей та богословських праць.

Це патріотичне об´єднання видало маніфест, у якому було сформульовано політичну платформу організації:

— українці Галичини і Наддніпрянщини є єдиним народом;

— пращури українців мали свою державність, культуру, право, мову, були народом, який «рівнявся славі найзаможнішим народам Європи»;

— доцільність поділу Галичини на дві провінції — польську та українську з окремими адміністраціями;

— необхідність розширення сфери вжитку української мови, зрівняння в правах уніатського духовенства з католицьким; дозволу українцям обіймати всі державні посади тощо.

Маніфест закінчувався лаконічним патріотичним гаслом: «Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом». Рішучі вимоги українців зустріли активну протидію з польської сторони. Поляки на противагу українській організації ініціювали створення полонофільського комітету — Руського собору. Що ж стосується офіційних властей, то вони відкинули політичні вимоги українців, але пішли на значні поступки в культурній сфері. Відчувши послаблення, українська громада активізує свою діяльність. Виявами цієї активності були видання першої у Львові газети українською мовою — «Зорі Галицької» (1848— 1852); скликання з´їзду діячів науки та культури — «Собор руських учених» (1848); заснування культурно-освітнього товариства — «Галицько-Руська матиця» з метою видання книжок для народу (1848); відкриття у Львові Народного дому з українською бібліотекою, музеєм і народним клубом (1848); створення у Львівському університеті кафедри української мови (1849).

У середині XIX ст. українська спільнота здобула свій перший досвід парламентаризму. У скликаному в липні 1848 р. австрійському парламенті інтереси українців представляли 39 депутатів (27 з них селяни). Депутати від народу виступали за безплатне скасування кріпацтва, поліпшення становища селян, розглядали різні аспекти національних відносин (зокрема, подали петицію, підписану 15 тис. осіб, що містила вимогу поділу Галичини на польську та українську частини).

Наприкінці першої половини XIX ст. революційна хвиля, досягнувши свого піку, поступово пішла на спад. За цих обставин абсолютно логічним був наступ реакції — консервативно-охоронницькі сили імперії одну за одною почали відвойовувати втрачені позиції. Вже в березні 1849 р. було розпущено австрійський парламент, невдовзі відмінено конституцію. За нових умов, коли абсолютизм відновив свої права, Головна Руська Рада виходила за межі жорстко централізованої системи імперії і 1851 р. була розпущена.

4. Перетворення Австрійської імперії на парламентську монархію (1848 р.) і на дуалістичну монархію (1867 p.)

1867 року абсолютна Австрійська монархія перетворилася на дуалістичну конституційну Австро-Угорську монархію. Закарпаття входило до Угорщини, а Буковина і Галичина — до Австрії. Країною управляв один монарх (австрійський), два уряди і два двопалатні парламенти.

В адміністративному управлінні відбулися також зміни. Так, територія Галичини поділялася на циркули (округи) на чолі з окружними старостами. До компетенції старост належали всі адміністративні та поліцейські справи, нагляд за торгівлею, промисловістю, призов до війська. В штати циркулу входили: старости, комісари (3—4), два кур’єри. На державну службу призначалися здебільшого німецькі і чеські чиновники, а на керівні посади — ті, які мали досвід роботи в австрійському бюрократичному державному апараті.

У містах були створені магістрати в складі бурмістра і радників, які призначались урядом.

Села були самостійними юридичними одиницями, їхня автономія здійснювалася через сільські представництва, постійними виконавчими органами яких були сільські управління зі старостами на чолі.

1861 року імператор створив галичанський і буковинський крайові сейми на чолі з крайовими маршалками. Вся діяльність сеймів підпорядковувалася центральній владі. Нагляд за повітовими, міськими та сільськими органами самоврядування здійснював крайовий комітет, який був виконавчим і розпорядчим органом сейму.

У виборах до галицького й буковинського сеймів через високий майновий ценз брало участь 9—10% населення. В національному відношенні депутати галицького сейму були переважно поляками, а буковинського — румунами. Компетенція крайових сеймів зводилася до господарських справ та формування розпорядження місцевими бюджетами.

1862 року виходить загальнодержавний закон про місцеве самоврядування, і на його підставі 1866 року з’являється галицький крайовий закон про громадян, яким було створено правові основи самоуправління в Галичині.

У ІІ пол. ХІХ ст. була проведена реформа органів міського самоврядування. 14 жовтня 1870 року затверджується статут для Львова, який тут діяв до 1933 року. В Австрії такі статути мали понад 30 міст. Згідно з ними міська влада належала міській раді та магістрату.

В суспільних відносинах панівною верствою в західноукраїнських землях були поміщики і духовенство, але за національною ознакою найбільші привілеї мали австрійські поміщики, за якими йшли угорські, румунські, польські, а вже далі українські. В містах панівною верствою була торговельна верхівка. Залежні верстви населення — це селянство та більша частина міщанства.

5. Місцеве самоврядування на західноукраїнських землях. Судова і правова система

З 1 січня 1812 року в Австрії був введений у дію новий Цивільний кодекс (попередній був введений 1792р.). В його основу було покладено цивільне право Пруссії й австрійських земель. Кодекс складався з 1502 статей і поділявся на три частини та вступ. Перша частина — про особисті права; друга — про речові докази; третя вміщувала постанови, що стосуються особистих і речових прав. 1904 року була створена комісія для перегляду кодексу, але новий кодекс так і не з’явився.

З розвитком капіталістичних відносин виникла потреба у появі торгового кодексу, який було прийнято 1862 року (у 1763р. з’явився Кодекс вексельного права).

1781 року було прийнято цивільно-процесуальний кодекс (чинний у Галичині з 1784 р.), доповнення до якого були поширені 1796р. на Західну, а 1807 року — на Східну Галичину. Були введені в дію окремі положення: адвокатська ординація 1849 року, закон про компетенцію судів 1852 року та ін.

1898 року було введено в дію новий цивільно-процесуальний кодекс. Він складався з 6 частин і 607 статей. Головні його ідеї: усність, гласність і змагальність процесу. Доповненням до кодексу було «Положення про екзекуції» 1896 року, де йдеться про порядок виконання судових рішень у цивільних справах.

1768 року — приймається кримінальний кодекс, який вміщував норми матеріального і процесуального права (так званий Терезіанський). Процес з кримінальних справ мав інквізиційний характер, а система покарань була дуже жорстокою.

1787 року приймається новий кримінальний кодекс. За нимсмертну кару могли застосовувати лише надзвичайні суди. Окремо виділялися політичні злочини, які розглядали адміністративні органи.

В 1790—1797 рр. у Галичині запроваджується кримінальний кодекс, підготовлений австрійським юристом Зонненфельдом. Цікаво, що цей кодекс проголошується чинним для всієї Австрії (1808р.).

1852 року з’являється нова редакція цього кодексу з новим розподілом: на злочини і проступки. Запроваджувалася смертна кара, використовувалося тюремне ув’язнення. 1855 року кодекс був доповнений військовим кримінальним кодексом.

В Угорщині 1879 року приймається власний кримінальний кодекс, який поширив свою дію на Закарпаття.

1912 року був введений у дію військовий Кримінально-процесуальний кодекс. Військові суди розглядали, окрім цього, справи на підставі застарілого Терезіанського кодексу 1768 р.

У І пол. ХІХ ст. в судоустрої західноукраїнських земель змін не простежувалося.

У відповідності з Положенням про суд 1649 р. судова влада відокремлювалась і оголошувалася незалежною. Замість станових судів, з’являються загальні судові установи: повітові, повітові колегіальні, окружні суди і Вищий крайовий суд (у Львові). Вищою судовою інстанцією в державі були Верховний суд і касаційний трибунал.

Існували шляхетські суди І-ої інстанції — земські й міські. Для духовенства — єпископські суди. Для городян — магістратські. Для селян — домініальні суди. Судом другої інстанції для домініальних судів був комітатський суд.

Спеціальні суди — військові, промислові і комерційні.

Утворювалися суди присяжних, а для розгляду дрібних цивільних справ — мирові суди. За австрійським законодавством суд підпорядковувався прокуратурі (з 1850 р.), існував інститут адвокатури (з 1781 р.).

Список використаної літератури

1. Іванов В. Історія держави і права України : Навчальний посібник/ В’ячеслав Іванов; Міжрегіональна акад. управління персоналом. — К.: МАУП. – 2002. — Ч. 2. — 2003. — 223 с.

2. Історія держави і права України: Навч. посіб./ За ред. А.С.Чайковського; М-во освіти і науки України. Ін-т екон., упр. та госп. права. — К.: Юрінком Інтер, 2000. — 383 с.

3. Історія держави і права України: Курс лекцій/ О.О.Шевченко, В.О.Самохвалов, В.П.Капелюшний, М.О.Шевченко; За ред. В.Г.Гончаренка. — К.: Вентурі, 1996. — 285 с.

4. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юрид. академія України ім. Ярослава Мудрого. — К.: Ін Юре. – 2000 — Т.1. — 2000. — 646 с.

5. Історія держави і права України: Академічний курс: У 2 т.: Підручн. для студ. юридичн. спец. вузів/ Ред. В.Я. Тацій, А.Й.Рогожин; Академія правових наук України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. — К.: Ін Юре. – 2000 — Т.2. — 2000. — 577 с.

6. Кузьминець О. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Олександр Кузьминець, Валерій Калиновський, Петро Дігтяр,. — К.: Україна, 2000. — 427 с.

7. Кульчицький В. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Володимир Кульчицький, Борис Тищик,. — К.: Атіка, 2001. — 318 с.

8. Музиченко П. Історія держави і права України: Навчальний посібник/ Петро Музиченко,. — 5-те вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2006. — 437 с.

9. Орленко В. І. Історія держави і права України: Посібник для підготовки до іспитів/ В. І. Орленко, В. В. Орленко,. — К.: Вид. Паливода А. В., 2006. — 161 с.

10. Терлюк І. Історія держави і права України: Доновітний час: Навч. посіб./ Іван Терлюк,; Львівський держ. ун-т внутрішніх справ . — К.: Атіка, 2006. — 399 с.

11. Швидько Г. Історія держави і права України (X — XIX cтоліття): Навчальний посібник/ Ганна Швидько,; Ред. А.В.Шерстюк; Л.П.Небогатова; М-во освіти України; Нац. гірнича академія України. — Дніпропетровськ: Вид-во ДДУ, 1998. — 175 с.