У кожної професії — своя істо­рична доля. У першій декаді XXI ст. українська адвокатура зі своєю долею ще не визначилась. Во­на розвинулась на початку 90-х років XX ст., проте стати самодостатнім явищем так і не змогла. Така доля не лише в адвокатури. Суспільство, яке роздирають суперечності економічні, історичні, ідеологічні, навряд чи може найближчим часом похвалитися висо­ким рівнем адвокатури.

Упродовж останніх 5-7 років в українській адвокатурі ведуться дис­кусії щодо її «реформування», але кожен розуміє це «реформування» по-своєму. Про нього заговорили і далі розмов справа поки що не зрушилась. Немає чіткого усвідомлення того, що саме у цьому суспільному інституті слід реформувати, як саме, кому і коли. Саме значення цієї професії є дуже розмитим, а спроби ідентифіка­ції адвокатури є дещо невдалими. На­явні нині у Верховній Раді чотири проекти законів щодо адвокатури є яс­кравим підтвердженням того, що ко­жен хоче приміряти на себе цю «свитку», але чи вийде з цієї комбінації щось ладне — сказати неможливо.

Ознайомившись із «дітищем» ша­новних авторів законопроектів, слід наголосити: адвокатура у небезпеці, її вперто тягнуть у вчорашній день, на­зад у СРСР. Є декілька, на мою думку, найболючіших «ран» на тілі адвокату­ри, які очікують і потребують змін щонайшвидше і щонайприскіпливіше.

Насамперед — нормативна база української адвокатури.

Традиційно в усіх джерелах, коли йде мова про українську адвокатуру і її нормодостатність, найперше назива­ють Конституцію України від 28 черв­ня 1996 р. як акт найвищої юридичної сили, що адвокатуру «врегульовує» [1]. Закон України «Про адвокатуру» від 19 грудня 1992 р. № 2887-ХІІ, інші закони, постанови уряду, рішення ор­ганів адвокатського самоврядування є актами другого ряду. І це закономірно, позаяк саме Конституція визначає ключові засади суспільного ладу, права та обов´язки і є основою для роз­витку законодавства. Кожен інший нормативний акт має їй відповідати, ґрунтуватись на ній [2, 26].

Чинна Конституція України аж надто скупо «регулює» адвокатуру. Одна ст. 59 безпосередньо стосується адвокатури, інші (статті 92, 131) лише побічно її згадують. Нагадаємо зміст ст. 59 Конституції України:

«Кожен має право на правову допо­могу. У випадках, передбачених зако­ном, ця допомога надається безоплат­но. Кожен є вільним у виборі захисни­ка своїх прав.

Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання право­вої допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура».

Перше, на що звертаємо увагу, — це те, що конституційна норма «кожен вільний у виборі захисника своїх прав» нівелює положення ч. 2 ст. 59 Конституції України про те, що для надання правової допомоги діє саме адвокатура.

Редакція ж ч. 2 ст. 59 Конституції України: «…при вирішенні справ у судах та інших державних органах» мимоволі перетворює адвокатуру й ад­вокатів у «рішал», а не правозахис­ників, позаяк адвокати «справ не вирішують», а представляють (захи­щають) інтереси, права та свободи суб´єктів, щодо яких уповноваженими органами справи розглядаються і вирішуються. Тому, на нашу думку, ре­дакція цього речення має бути такою: «…при вирішенні справ судами та іншими державними органами адвока­тами надається правова допомога».

Відомо, що саме ч. 1 ст. 59 Консти­туції України відіграла в історії української адвокатури свою «демо­нічну» роль і стала для Конституцій­ного Суду України підставою для прийняття так званого рішення у справі Г. Солдатова. Розглянувши конституційне звернення громадяни­на Г. Солдатова щодо офіційного тлу­мачення положень ст. 59 Конституції України, ст. 44 Кримінально-процесу­ального кодексу України, статей 268, 271 Кодексу України про адміністра­тивні правопорушення (справа про право вільного вибору захисника), Конституційний Суд України в Рішенні від 16 листопада 2000 р. № 13-рп/2000 зазначив таке:

«1. Положення частини першої статті 59 Конституції України про те, що «кожен є вільним у виборі захис­ника своїх прав», в аспекті консти­туційного звернення громадянина Солдатова Г. І. треба розуміти як кон­ституційне право підозрюваного, обвинуваченого і підсудного при за­хисті від обвинувачення та особи, яка притягається до адміністративної відповідальності, з метою отримання правової допомоги вибирати захис­ником своїх прав особу, яка є фахів­цем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридич­ної особи.

2. Положення частини другої статті 59 Конституції України про те, що «для забезпечення права на захист від обвинувачення… в Україні діє ад­вокатура», треба розуміти як одну із конституційних гарантій, що надає: підозрюваному, обвинуваченому і підсудному можливість реалізувати своє право вільно вибирати захисни­ком у кримінальному судочинстві ад­воката — особу, яка має право на за­няття адвокатською діяльністю» [3].

Таке ж праворозуміння адвокатури пропонують і автори новітніх проектів української Конституції. Екс-прези­дент України В. Ющенко в оприлюд­неному проекті Конституції України від 31 березня 2009 р. [4] у ст. 63 до­слівно повторює нинішню редакцію ст. 59 Конституції, зокрема і сакрамен­тальну норму «кожен вільний у виборі захисника своїх прав», а це означає, що суспільний статус адвокатури не змінюється і змінювати його не збира­ються.

Звісно, що в Конституції не може бути детально врегульований будь-який суспільний інститут. Адвокатура не є винятком. Однак, якщо ми кон­статуємо, що саме адвокатура існує (діє) для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання право­вої допомоги, то очевидно, що в одній нормі обмежувати його (це право) не слід. Тим більше, врахувуючи гіркий досвід реалізації Рішення Консти­туційного Суду України від 16 листо­пада 2000 р. у справі Г. Солдатова. Але автори проектів Конституцій щодо адвокатури готують їй ту саму роль, провокуючи професійні конфлікти усередині адвокатури, безлад і без­діяльність у ній і навколо неї. Ця нор­ма Конституції та рішення Конститу­ційного Суду стимулюють загрозу асиміляції адвокатури як професії. Уже нині її оригінальні ознаки, власне, є розмитими, тоді як у разі уніфікації професій, при масовому і непро­фесійному підході, це загрожує по­вною втратою пам´яті про адвокатуру. Суспільство отримає продукт, нега­тивні якості якого мінімізувати буде вкрай складно, а професію адвоката як професійного, дипломованого і високовідповідального правозахисника можна буде забути.

Ще далі йде у своїх намірах щодо адвокатури Партія регіонів. В опублі­кованому на її сайті проекті змін до Конституції України [5], розроблених, як заявив міністр юстиції України 0. Лавринович, за його участю [6], право на безоплатну правову допомогу, що нині передбачено ст. 59 Консти­туції України (право так і не реалізова­но, що викликає скепсис), обмінюєть­ся на «допомогу у передбачених зако­ном випадках «за рахунок держави».

Тонка різниця! Але навіть не це основне. Основне, як писав мудрий Козьма Прутков, «у корені», а «ко­рінь» — у пропонованій абсолютно новій ч. З ст. 59 регіонівської Консти­туції: «Захисником може бути як адво­кат, так і фахівець у галузі права».

Це офіційна позиція провідної полі­тичної сили, яка свідчить, що наміри партійних проектантів, заявлених у їх проектах законів про адвокатуру, і офіційна лінія їхньої партії — різні.

Те, що колишній суддя Консти­туційного Суду В. Вознюк у доповіді на засіданні Конституційного Суду 16 листопада 2000 р. обережно зініціював, — своє дітище — фахівців у га­лузі права, партійні регіони прагнуть закріпити у Конституції. А це вже серйозно. Якщо рішення Консти­туційного Суду хоч частково вдалося мінімізувати через постанову Плену­му Верховного Суду України про те, що «фахівці в галузі права» не мають спеціального закону, а отже, не можуть бути і «допущеними» до захисту [7, 230-240], то з конституційною нор­мою так вільно не поведешся. Вона викличе потребу обов´язкової регла­ментації у законі. І тоді про адвокату­ру будемо згадувати як про історич­ний артефакт.

В опублікованому «Дзеркалом тижня» [8] спільному проекті нової Конституції Блоку Ю. Тимошенко та Партії регіонів у ст. 59 Конституції пропонувалось змінити редакцію пер­шого речення «Кожен має право на правову допомогу» на «Держава га­рантує надання правової допомоги кожному». Решта ж — без змін порів­няно з чинною Конституцією.

Аналогічної позиції щодо адвокату­ри дотримуються у своєму проекті Конституції комуністи [9].

Солідарний з регіоналами й А. Гриценко. У його широко розрекламо­ваній на біг-бордах по всій Україні «Конституції порядку» [10] у ст. 59 пропонується взагалі залишити за адвокатурою тільки «забезпечення права на захист», а також пропо­нується одіозна норма, що захисником може бути як адвокат, так і інший фахівець у галузі права.

Про що ці новації можуть свідчити? По-перше, що політична ідеологія партій щодо адвокатури є дуже неко­ректною і небезпечною. Вони домага­ються нівелювання адвокатури, її розчинення у масі «фахівців», не усвідомлюючи нищівного удару для правосуддя; по-друге, звуження права на правову допомогу адвоката.

Нині адвокатура за Конституцією мала б забезпечувати «право на захист від обвинувачення та надання право­вої допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах». Реально цього немає, оскільки крім адвокатури цим займається хто хоче. Сфера застосування адвокатури Кон­ституцією обмежена, як видно, захи­стом від обвинувачення і «правовою допомогою в судах та інших держав­них органах».

Спроба у нових редакціях законів про адвокатуру ці обмеження омину­ти, більше того, передбачити, що тільки адвокати надають правову допомогу, може суперечити чинній ре­дакції ст. 59 Конституції, а при прий­нятті будь-якого із проектів (причому саме будь-якого!) і новій редакції Кон­ституції. Отже, слід змінювати цю конституційну норму, яка дала підста­ви Конституційному Суду легалізува­ти «фахівців у галузі права» і дотепер слугує базою для утвердження цього «нашестя» у всіх наступних консти­туціях. Критичний стан правосуддя у країні має однією і чи не основною причиною саме недооцінку суспіль­ством і його лідерами ролі та місця ад­вокатури в судовому ладі держави.

Адже, як бачимо, у запропонованих змінах до Конституції від такого ста­тусу адвокатури не відмовляються, а деякі — практично ставлять на ній хрест.

В Україні адвокатуру зводять до примітивного ремісництва, готуючи їй роль другорядну і незавидну. Для на­очності розглянемо, як у конституціях інших держав урегульовано консти­туційний статус адвокатури і чи лише для «забезпечення права на захист» існує адвокатура.

Ми не знаходимо в нинішніх кон­ституціях більшості країн світу норм, які б, визначаючи права, свободи своїх громадян і гарантуючи їх захист, пе­редбачали, що тільки в державних органах або судах адвокати можуть на­давати правову допомогу. Як відомо, така потреба існує не тільки в цих інституціях.

Ми також не знаходимо в них поло­жень про те, що захисниками (пред­ставниками) в судах можуть бути,, крім адвокатів, якісь «фахівці в галузі права» [11]. Причому саме правова до­помога адвоката визнається у консти­туціях більшості країн світу як гаран­тія дотримання державою міжнарод­них актів про права і свободи людини.

У ряді конституцій хоч і не вка­зується, що правова допомога забезпечується адвокатами, але це само собою розуміється через традиції суспільно­го ладу цих країн, і там це питання не виникає. За будь-яких обставин, у проаналізованих нами конституціях і основних конституційних актах більш як 60 країн світу, ми не знаходимо будь-якої згадки, крім адвокатів, на яких покладається правова допомога (захист, представництво), ще і про «фахівців у галузі права» [12].

Звідси і висновок, що це є наше, ук­раїнське, примітивне і ганебне явище, коли замість необхідності забезпечити своїм громадянам професійне надання правової допомоги і права на захист, держава скотилася до принизливого «чаклунства» в юриспруденції, а політичні лідери, як ті, хто при владі, так і ті, хто домагається її, вкотре по­вторюють цю прикру помилку.

Отже, перш ніж переробляти Закон про адвокатуру, слід змінити консти­туційну норму щодо адвокатури. Інак­ше вона, як детонатор, спрацює» через декілька років і тоді уже оглядатись буде пізно. Із нині чинної ст. 59 Кон­ституції України слід зняти обмежен­ня щодо функції з надання правової допомоги адвокатами лише «в судах та інших державних органах», а поло­ження про свободу обрання захисника своїх прав у ст. 59 слід уточнити, оскільки у нинішній редакції воно не узгоджується з обов´язком держави забезпечити професійний (юридич­ний) захист встановлених Консти­туцією прав і свобод особи, зокрема права на правову допомогу. Зрозуміло, що не припустимо у проектах консти­туційних змін звужувати права грома­дян на отримання правової допомоги адвокатами, підміняючи її «фахівцями у галузі права» і лише судами й інши­ми державними органами.

В ієрархії актів щодо адвокатури другим за рівнем юридичної сили, але першим за призначенням є, безсум­нівно, закон про адвокатуру. В Україні він діє з 1 лютого 1993 р., введений у дію Постановою Верховної Ради Украї­ни від 19 грудня 1992 р. № 2888-ХІІ [13]. Відтоді ініціатори не втомлюють­ся щось до нього приписувати. У дог­матиці реформування адвокатури не­обхідність його «капіталізації» є чи не найактуальнішою. На сьогодні маємо чотири самостійні проекти повністю нової редакції цього Закону [14]. Чи є у цьому потреба?

Основою, на якій існує адвокатура, є традиція і норма. В адвокатурі тра­диція є нормою. Закон же необхідний суспільству для врівноваженості його контролю над адвокатурою. Чинний закон заклав основу для нової адвока­тури. Він ще далеко себе не вичерпав і доцільно на нинішньому етапі внести у нього зміни, які стосуються насампе­ред легалізації органів адвокатського самоврядування. На сьогодні їх юри­дичної форми фактично не існує. За­кон не передбачає ні зборів адвокатів регіону, ні з´їзду адвокатів України для вирішення своїх внутрішніх питань, і не визначає порядку створення ними підконтрольних їм органів. Навряд чи є правильним відносити до органів ад­вокатського самоврядування кваліфі­каційно-дисциплінарні комісії адвока­тури і Вищу кваліфікаційну комісію адвокатури, оскільки вони сформовані не тільки з адвокатів і їх формують, крім адвокатів, обласні (в Києві) та міські (у Севастополі) ради, державні адміністрації, збори суддів, Верховний Суд, спілка адвокатів, Міністерство юстиції. У такому складі це вже орган не «адвокатський», а змішаний. Орга­ном же адвокатського самоврядування є лише той, який сформований винят­ково адвокатами і з адвокатів. Адвока­ти сьогодні позбавлені можливості та­кого формування своїх органів. Ніхто і не забороняє, звісно, скликати з´їзди, збори, але їх неврегульованість зали­шає багато питань щодо легітимності прийнятих рішень і їх юридичних наслідків.

З грудня 1992 р. (дати прийняття Закону України «Про адвокатуру») проведено п´ять з´їздів адвокатів України. Два передостанні (Київський і Рівненський) були присвячені обго­воренню концептуальних основ роз­витку української адвокатури. Але їх рішення так і не стали базою для удос­коналення адвокатури в Україні, голо­вним чином через юридичну неврегульованість питань проведення самих з´їздів. Розробка і прийняття нового, цілісного Закону про адвокатуру — шлях складний і тривалий. Поспішати тут, власне, і не потрібно. А от зосере­дитись над внесенням змін у чинний закон — шлях перспективніший і простіший. Можна без перебільшення констатувати, що адвокатура «визрі­ла» щонайменше до таких змін у чин­ному законі:

• запровадження нової, якісно осучасненої, з урахуванням набутого досвіду, системи органів адвокатсько­го самоврядування;

• підвищення рівня вимог до кандидатів у адвокати (запроваджен­ня стажування, добропорядної репу­тації, порядку перевірки професійних знань, стажу професійної практики за фахом юриста не менше трьох років);

• встановлення норми про забез­печення правової допомоги через ад­вокатуру і заборони надання правової допомоги не адвокатами;

лібералізація податкового режиму стосовно адвокатів через по­ширення на адвокатів права на засто­сування спрощеної системи оподатку­вання.

Окремо в усіх проектах порушено питання про уніфікацію (злиття) в ад­вокатурі юристів, які практикують, але не є адвокатами. Пропагандисти цієї ідеї мають враховувати, що меха­ністичного підходу тут бути не може. Адвокатура зникне як явище, якщо у неї буде «влито» більше 60 000 «фахівців». У законі, запровадивши винятковість забезпечення права на правову допо­могу адвокатами, слід не звужувати, а навпаки підвищувати кваліфікаційні вимоги до тих, хто її прагне, зокрема щодо тих, хто практикує нині за полем адвокатури.

Адвокатура є сьогодні надто легко­доступною. Вимоги до кандидатів виглядають несерйозними, якщо по­рівнювати їх з вимогами до інших про­фесій, наприклад, суддів, нотаріусів, слідчих чи прокурорів. Ні в які порівняння не йдуть вони із вимогами до претендентів у адвокати в інших країнах [15]. Маючи слабких адво­катів, ніколи не матимемо чесного правосуддя. Ми часто допускаємо в адвокатуру людей незрілих і негра­мотних, за яких потім соромно як адвокатурі, так і суспільству. Рефор­мування адвокатури — хороша нагода поставити у цій справі заслін, інакше ця професія набуде масовості та втра­тить ознаки адвокатури.

 

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1.Адвокатура України / О. Д. Святоцький, М. М. Михеєнко. — К., ра України : навч. посіб. / за ред. С. Я. Фурси. — К., 2007. — Кн. 1 Д. П. Фіолевський. — К., 2006. — С. 107.

2.Коментар до Конституції України. — К., 1996. — С. 26.

3.Конституційний Суд України. Текст Рішення Конституційного Суду України від 16 листопада 2000 р. № 13-рп/2000

4.Офіційне інтернет-представництво Президента України, проект Конституції

5.Партія регіонів. Офіційний інформаційний сервер, проект Конституції

6.Партія регіонів. Офіційний інформаційний сервер, стаття «Олександр Лавринович : перед вами людина, яка півтора роки працювала над цим проектом…» // http://www.partyofregions.org.ua

7.Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві: постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 8. Постанови Пленуму Верховного Суду України в кримінальних справах / за заг. ред. В. Т. Маляренка. — К., 2007. С. 230-240.

8. Тайное становится явным : проект Конституции от БЮТ и ПР // http://www.zn.ua/1000/1550/66332

9. Компартія України, проект Конституції опубліковано // http://kpu.net.ua/wp-content/uploads/2007/03/konstitutsiya.doc

10. Персональний сайт А. Гриценка, проект Конституції опубліковано // http://grytsenko.com.ua/files/constitution.doc

11. Поправка № 1 до Конституції Сполучених Штатів Америки (Конституции зарубежных стран. — М., 2003. — С. 250); статті LV, LXIII Конституції Федеративної Республіки Бразилії (Там само. — С. 291—293, 353); ст. 10 Конституції Андори (Конституции государств Европы. — М., 2001. — Т. 1. — С. 229); ст. 16 Конституції Республіки Казахстан (Там само. — Т. 2. — С. 169); статті 11, 12 Конституції Республіки Кіпр (Там само. — Т. 2. — С. 214—215); ст. 12 Конституції Республіки Македонія (Там само. — Т. 2. — С. 435); ст. 26 Конституції Республіки Молдова (Там само. — С. 552); ст. 20 Конституції Португальської Республіки (Там само. — С. 753).

12. Конституции зарубежных стран. — М., 1963; Конституции государств Европы. — М., 2001. — Т. 1-3.

13. Про адвокатуру : Закон України від 19 грудня 1992 p. № 2887-XII // Відомості Верховної Ради України. — 1993. — № 9.

14. Верховна Рада України. Офіційний веб-сайт, проекти Закону про адвокатуру // http://gska2.rada.gov.ua/pls/zweb_n/webproc4_l?id=&pf3511=35165

15. Гловацький І. Ю. Адвокатура зарубіжних країн (Англія. Німеччина. Франція). — К., 2007; Святоцький О. Д. Адвокатура: історія і сучасність. — К., 1997; Сучасні системи адвокатури. — К., 1993.