Серед заходів зміцнення законності та правопорядку в державі, посилення боротьби зі злочинністю важливим завданням науки кримінального права є вдосконалення кримінально-правових норм, спрямованих на підвищення ефективності кримінально-правової охорони суспільних відносин у сфері правосуддя, зокрема захисту від порушень прав ісвобод осіб, які залучаються до кримінального судочинства.

Особливу роль у цьому відіграють кримінально-правові норми, що передбачають відповідальність за: за- відомо незаконне затримання, привід, арешт або тримання під вартою (ст. 371), притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності (ст. 372), примушування давати показання (ст. 373), порушення права на захист (ст. 374), що вчиняються працівниками органів внутрішніх справ (далі — ОВС) при провадженні розслідування на досудових стадіях. Зазначені діяння завдають шкоди суспільним інтересам, підривають авторитет і престиж державної влади, довіру до правоохоронних органів.

За даними статистики Міністерства внутрішніх справ України (далі — МВС України), протягом 2002-2010 рр. засуджено 1 857 працівників ОВС, при цьому кількість притягнених до відповідальності невпинно зростає. Так, протягом 2002 р. засуджено — 56, 2003 р. — 89, 2004 р. — 106, 2005 р. — 146, 2006 р. — 140, 2007 р. — 276, 2008 р. — 295, 2009 р. — 342, 2010 р. — 407 осіб вказаної категорії [1, 2]. Упродовж трьох місяців 2011 р. винесено обвинувальні вироки 109 працівникам міліції, що на 56 % більше, ніж за аналогічний період 2010 р. Переважну більшість з них засуджено за вчинення службових злочинів (81,6 %) [2, 2]. Як зазначається у відомчих документах, працівники ОВС здебільшого вчинюють злочини у сфері службової діяльності, за які засуджено 299 осіб, або майже 73,4 % від їх загальної кількості, у тому числі за хабарництво — 119, перевищення влади — 73, службове підроблення — 60, зловживання владою — 39, службову недбалість — 8 [1, 1].

Проте вивчення кримінальних справ і матеріалів службових розслідувань виявляє, що переважна більшість цих діянь вчинюється працівниками ОВС під час досудового розслідування. Так, протягом 1996-2006 рр. за різного роду зловживання при розслідуванні кримінальних справ притягнуто 17 485 працівників ОВС, з яких до кримінальної відповідальності — 2344 особи.

Незважаючи на постійне жорстке реагування з боку МВС України на факти вчинення цих злочинів, питання їх запобіганню серед працівників ОВС потребують докладання відповідних зусиль юридичної науки щодо вдосконалення кримінального законодавства у цій сфері, з огляду на його низьку ефективність.

Питання протидії злочинам проти правосуддя, які вчинюються працівниками правоохоронних органів, досліджували вітчизняні вчені М. Бажанов, Ю. Баулін, О. Мартиненко, П. Михайленко, В. Осадчий, О. Свєт- лов та їхні російські колеги С. Алтухов, О. Варигін, О. Горелик, О. Купленський, Л. Лобанова, Г. Лозовицька та інші.

Водночас залишається недослідженим широкий спектр питань теорії і практики кримінальної відповідальності та запобігання суспільно небезпечним діянням з боку працівників ОВС, які вчиняють злочини проти правосуддя на всіх стадіях дослідчого кримінального процесу [3]. Зокрема, кваліфікація таких діянь, як завідомо незаконна відмова в порушенні кримінальної справи, завідомо незаконне порушення кримінальної справи, завідомо незаконне припинення або закриття кримінальної справи, умисне приховування злочину від обліку, вчинених зазначеними суб’єктами, здійснюється за ч. 3 ст. 364, а діяння, пов’язані з фальсифікацією матеріалів розслідування, кваліфікуються за ст. 366 КК України. Такий підхід, з нашого погляду, не відповідає сучасній доктрині кримінального права, оскільки видовим об’єктом цих суспільно небезпечних діянь слід визнати суспільні відносини щодо забезпечення завдань правосуддя. Невипадково, що за оцінками МВС України, серед зазначених діянь близько 60 % становлять службові злочини та злочини проти правосуддя.

Згідно з чинним кримінальним законодавством та судовою практикою, що склалася, відповідальність за такі діяння, як відмова у прийняті (реєстрації) повідомлення (заяви) про злочин, умисне приховування злочинів від обліку, завідомо незаконне порушення кримінальної справи, завідомо незаконна відмова в порушенні кримінальної справи, завідомо незаконне припинення і закриття кримінальної справи, та інші діяння настає за статтями, що передбачають службові злочини (статті 364, 365, 366, 372 КК України).

Проте очевидно, що перелічені склади злочинів не повністю відображають сутність об’єкта посягання й інші специфічні ознаки зазначених діянь, які вчиняються працівниками органів дізнання і слідства, помилково кваліфікуються як службові злочини

і, більше того, не відображають реальної сутності та питомої ваги «професійної» злочинності правоохоронців. Проблема існує у тому, що досить загальні норми про службові злочини маскують цілу низку суспільно небезпечних діянь, що за своєю сутністю посягають на правосуддя.

Аналіз кримінального законодавства та практики його застосування свідчить, що для забезпечення ефективної боротьби з цими діяннями необхідне подальше вдосконалення системи норм КК України, які мають більш точно визначати суспільну небезпеку злочинів, вчинених працівниками ОВС.

Як не парадоксально, сучасне кримінальне законодавство, відповідно й слідча і судова практика, протягом десятиліть зараховують чимало розглядуваних суспільно небезпечних діянь до службових злочинів, які, без сумніву, безпосередньо стосуються сфери правосуддя. Такий підхід зумовлює створення непрозорої ситуації щодо дійсного уявлення суспільства про реальний стан злочинності працівників ОВС у цій сфері, оскільки цілком очевидні та юридично окреслені такі злочинні діяння у сфері кримінального судочинства, як знищення або вилучення доказів, завідомо незаконна відмова у порушенні кримінальної справи, фальсифікація матеріалів розслідування, незаконне припинення або закриття кримінальної справи та інші способи злочинної поведінки, фактично розчиняються серед різнорідних за змістом злочинних службових зловживань.

Аналогічним шляхом рухається й вітчизняна кримінологічна наука, яка поки що не виокремлює професійну злочинність працівників правоохоронних органів. Так, наприклад, насильницькі злочини, що вчиняються працівниками міліції, належать до таких, що пов’язані зі службовою діяльністю (перевищення влади або службових повноважень, пов’язане з насильством, застосуванням зброї чи спеціальних засобів, тощо).

Проте суспільні відносини, на які посягають такі діяння, за своєю правовою природою суттєво відрізняються від суспільних відносин у сфері кримінального судочинства. Фактично злочини проти правосуддя передбачені статтями різних розділів чинного КК України. Зокрема, завідомо незаконне порушення кримінальної справи або завідомо незаконна відмова в порушенні кримінальної справи кваліфікується за ст. 364, фальсифікація матеріалів дізнання та слідства, залежно від обставин справи, — за ст. 366 або в окремих випадках — за ч. 2 ст. 372, а такі злочини, як завідомо незаконний арешт або затримання — за ст. 371, притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності — за ст. 372, примушування давати показання — за ст. 373 КК України. Отже, зазначені статті належать до двох розділів Особливої частини КК України: розділу XVII «Злочини у сфері службової діяльності» (статті 364-366) та розділу XVIII «Злочини проти правосуддя» (статті 371-373 КК України).

З огляду на слідчу і судову практику, привертає увагу те, що сутність суспільних відносин, які охороняються статтями 371-374 КК України, найчастіше порушується на досудових стадіях слідчими або особами, які проводять дізнання.

Так, проти дільничного інспектора А. за внесення неправдивих даних до кримінальної справи, укриття виявлених під час розслідування злочинів від реєстрації, вимагання та одержання хабара від осіб, які обґрунтовано підозрювалися у вчиненні злочину, порушено справу за ознаками злочину, передбаченого ст. 368 КК України. Незважаючи на те, що в даному випадку наявна множинність злочинів, а саме фальсифікація матеріалів кримінальної справи, укриття злочину від обліку і реєстрації, а також одержання хабара, діяння кваліфіковано за ст. 368 КК України як одержання хабара, що не повною мірою відповідає сутності об’єктів, на які були спрямовані злочинні дії А. [4].

Хоча є очевидним, що ці злочини вчиняються на досудових стадіях спеціальними суб’єктами, наділеними правом приймати у межах своєї компетенції кримінально-процесуальні рішення, їхньою спільною рисою є те, що всі вони мають ознаки зловживання владою, отже, кваліфікуються за загальною статтею, що передбачає цей злочин (ст. 364) або інші склади службових злочинів (статті 365-367 КК України).

Отже, злочини, що вчиняють слідчі та особи, які проводять дізнання, а саме: завідомо незаконне порушення кримінальної справи; завідомо незаконна відмова в порушенні кримінальної справи; завідомо незаконне припинення кримінальної справи, приховування злочинів від обліку; завідомо незаконне затримання та арешт; притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності; примушування давати показання; фальсифікація матеріалів слідства та дізнання, за безпосереднім об’єктом посягання можна поділити на дві групи.

Злочини першої групи порушують інтереси правосуддя і завдають шкоди правам та інтересам підприємств, установ, організацій, державі та громадянам, які виступають у ролі потерпілих: завідомо незаконна відмова в порушенні кримінальної справи; завідомо незаконне припинення кримінальної справи; приховування злочинів від обліку, пов’язані з ними фальсифікації матеріалів попередньої перевірки та матеріали слідства.

До другої групи належать злочини, які поряд з відносинами у сфері правосуддя порушують права та інтереси особи підозрюваного чи обвинуваченого: завідомо незаконне порушення кримінальної справи; завідомо незаконне затримання, арешт; притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності; примушування давати показання.

Отже, дослідження надає підстави для висновку, що система кримінально-правових норм, які спрямовані на охорону суспільних відносин у сфері правосуддя, не є досконалою, про що свідчить наявність певного кола суспільно небезпечних діянь, що вимагають їх відповідного розгалуження.

Так, приховування злочину від обліку та реєстрації вчиняється до порушення кримінальної справи і спрямоване на перешкоджання інтересам правосуддя, що проявляється у порушенні принципу невідворотності кримінальної відповідальності за вчинення злочину. Воно характеризується бездіяльністю особи, яка зобов’язана виконати свої функції щодо реєстрації його факту. Це одне з найпоширеніших діянь, які вчинюються працівниками ОВС. Про високу латентність злочинів свідчать постійні вимоги правоохоронного відомства щодо необхідності наведення порядку в обліку злочинів. У рамках об’єкта цього злочину є очевидним, що ОВС на підставі ст. 10 Закону України «Про міліцію» зобов’язані:приймати і реєструвати заяви й повідомлення про злочини та своєчасно приймати рішення щодо них. Без сумніву, ця вимога забезпечує своєчасне виявлення, запобігання, припинення, розкриття злочину та застосування з цією метою оперативно-розшукових та профілактичних заходів, передбачених законом у процесі розслідування суспільно небезпечних посягань, адже обов’язок та порядок прийняття заяв і повідомлень про злочини регламентований статтями 95-97 КПК України. Отже, законодавче та нормативне врегулювання порядку прийняття, реєстрації та розгляду заяв і повідомлень про злочини ОВС, фактично, є початком процесуальної регламентації стадії дослідчої перевірки.

Приховуваними від обліку вважаються заяви і повідомлення про злочини, що вчинені або готуються, якщо відомості про них на час виявлення не занесені до відповідних журналів, самі заяви та повідомлення не отримали реєстраційного номера, а заявнику не вручено талона-повідомлення. Такі ознаки надають підстави для висновку, що за сутністю зазначена діяльність ОВС є частиною системи кримінального судочинства, отже, правосуддя в цілому, оскільки відбувається в рамках дослідчого кримінального процесу під час прийняття, реєстрації, перевірки і розгляду заяв, повідомлень, іншої інформації про вчинені або такі, що готуються, злочини [3].

Безпосереднім об’єктом приховування злочинів від обліку та реєстрації в діяльності ОВС є суспільні відносини, що забезпечують порядок та гарантованість доступу до правосуддя, забезпечення права на судовий захист та невідворотність кримінальної відповідальності за вчинений злочин.

Ішим найбільш поширеним видом злочинів, що вчиняються працівниками ОВС на стадії дослідчого кримінального процесу, є незаконна відмова в порушенні кримінальної справи. Очевидно, що безпосереднім об’єктом цього злочину слід визнавати суспільні відносини у сфері правосуддя, адже шкода з боку слідчого або особи, яка проводить дізнання, на стадії дослідчої перевірки завдається саме інтересам правосуддя. Виносячи постанову про відмову в порушенні кримінальної справи, слідчий або особа, яка проводить дізнання, умисно надає змогу особі, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, ухилитися від відповідальності за кримінальним законом. Отже, руйнується принцип правосуддя — невідворотності кримінальної відповідальності за вчинений злочин. Вчинення таких діянь характеризується підвищеною суспільною небезпекою, коли йдеться про відмову у порушенні кримінальної справи стосовно тяжкого або особливо тяжкого злочину.

Так, прокуратурою порушено справу за ознаками злочину, передбаченого ч. 3 ст. 364 КК України, відносно уповноваженого карного розшуку С., який, розглядаючи матеріали за фактом розбійного нападу, схилив потерпілого не характеризувати діяння як розбійний напад, пообіцявши знайти злочинців. На підставі цього С. виніс постанову про відмову у порушенні кримінальної справи у зв’язку з малозначністю завданої діянням шкоди [5].

Вивчення матеріалів кримінальних справ свідчить, що вчинення таких злочинів часто пов’язане з фальсифікацією матеріалів для створення певного штучного підґрунтя, з використанням якого слідчий або особа, яка проводить дізнання, намагається убезпечити ознаки «правомірності» прийняття завідомо незаконного процесуального рішення, що, по суті, є злочином.

Типовим прикладом цього є дії слідчого П., який з метою отримання хабара у розмірі 1 тис. доларів США за приховування крадіжки чужого майна, сфальсифікував матеріали попередньої перевірки та виніс завідомо незаконну постанову про відмову у порушенні кримінальної справи стосовно підозрюваного у цьому злочині. Слідчого засуджено за статтями 165, 168, 172 КК України 1961 р. [6].

Безпосереднім об’єктом завідомо незаконного порушення кримінальної справи є суспільні відносини щодо діяльності слідчого чи особи, яка проводить дізнання, при вирішенні питань порушення кримінальної справи. Тобто це ті конкретні відносини, що зазнають шкоди під час прийняття рішення — винесення постанови про порушення кримінальної справи без належних і передбачених законом підстав.

Як відомо, підставою для порушення кримінальної справи є факт вчинення злочину — ст. 94 КПК України. Якщо, приймаючи рішення відповідно до ст. 97 КПК України, слідчий або особа, яка проводить дізнання, умисно виносить постанову про порушення кримінальної справи, усвідомлюючи відсутність у діянні ознак злочину, такі дії утворюють склад злочину, передбаченого ч. 3 ст. 364 КК України, а вчинене діяння, за умов завдання суттєвої шкоди охоронюваним законом правам, свободам та інтересам фізичних або юридичних осіб, розглядається як службове зловживання.

Так, прокуратурою порушено кримінальну справу за ознаками статей 365 та 366 КК України відносно оперуповноваже- них, які з метою порушити кримінальну справу за фактом зберігання наркотичних засобів сфальсифікували матеріали попередньої перевірки та затримання підозрюваного [7].

Додатковим безпосереднім об’єктом при завідомо незаконному порушенні кримінальної справи є права та інтереси особи, щодо якої розпочато кримінальне переслідування. Адже вона під час розслідування справи ставиться на облік у базах даних МВС України, що тягне за собою певні негативні наслідки: не може отримати дозвіл на зберігання зброї, закордонний паспорт, вступити на службу до правоохоронних органів або на навчання до їхніх навчальних закладів тощо. Незаконність прийняття такого процесуального рішення матиме місце у випадках, передбачених ст. 6 КПК України, за наявності яких кримінальну справу не може бути порушено. Отже, спираючись на наведені положення, можна дійти висновку, що зазначене діяння є службовим злочином виключно у сфері правосуддя.

У кримінальному судочинстві поширені дії, пов’язані з фальсифікацією матеріалів під час дослідчої перевірки та досудового слідства. Опитування дізнавачів і слідчих засвідчило, що 85 % респондентів у процесі виявлення, розкриття та розслідування злочинів вносили окремі недостовірні дані при документуванні перевірочних або слідчих дій. Характерно, що подекуди вони вважають це припустимим, посилаючись на малозначність таких порушень (88 %), велику кількість кримінальних справ у провадженні (91 %), невизначеність нормативів щодо навантаження (45 %), непринциповість подібних порушень (94 %), відсутність їх негативного впливу на ключові процесуальні рішення (97 %), стислі терміни розслідування (87 %) тощо.

Проте жодні обґрунтування не виправдовують таких дій, адже навіть дрібне порушення закону у сфері правосуддя може перетворитися на беззаконня та свавілля, грубе порушення прав і свобод людини. Законодавцем криміналізовано певні діяння, пов’язані з фальсифікацією (статті 158, 221, 226, 372) та підробкою (статті 158, 160, 199, 200, 215, 216, 2231, 224, 233, 290, 318, 358, 361, 366, 409 КК України) у різних сферах охорони суспільних відносин. Серед них лише одна норма — ч. 2 ст. 372 КК України стосується злочинів проти правосуддя та передбачає притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності, поєднане зі штучним створенням доказів обвинувачення або іншою фальсифікацією. В інших випадках злочини проти правосуддя, що утворюють множинність з фальсифікацією відповідних документів, як правило, кваліфікуються за сукупністю зі ст. 366 КК України як службове підроблення.

Очевидно, важко найти логічне пояснення, чому серед злочинів проти правосуддя немає спеціальної норми, яка передбачала б відповідальність за штучне створення доказів обвинувачення або іншу фальсифікацію, а є лише згадана кваліфікуюча ознака ст. 372 КК України? Адже не викликає сумніву, що діяння, пов’язані з фальсифікацією, посягають на весь спектр суспільних відносин у сфері правосуддя, охоплюються родовим об’єктом цих злочинів, отже, вимагають окремої криміналізації.

Зазначені діяння з об’єктивного боку характеризуються створенням штучних доказів, а також фальсифікацією, підробленням, умисним викривленням подій і фактів, що видають за дійсні шляхом складання неправдивих документів, внесення до документів неправдивих відомостей, іншим підробленням.

Практика підробок у кримінальному судочинстві є особливо поширеною під час дослідчої перевірки, що передує порушенню кримінальної справи. Не заглиблюючись в аналіз факторів, які зумовлюють такий стан, зазначимо, що процесуальні та інші документи матеріалів відмовних та кримінальних справ часто не містять усіх реквізитів щодо їх проведення та з’являються лише при остаточному оформленні цих справ, дати проведення слідчих та інших дій не відповідають фактичному часу їх провадження тощо. Водночас процесуальні та інші документи мають притаманні лише їм ознаки, до яких належать: визначена законодавчими і нормативними актами форма та реквізити; особливий порядок їх складання; виконання документів за участю відповідних службових або інших осіб; особисте ознайомлення та засвідчення документів тощо. Порушення цього порядку, пов’язане з фальсифікацією процесуальних та інших документів, є суспільно небезпечним діянням.

Отже, об’єктом фальсифікації матеріалів дізнання та слідства є, в першу чергу, суспільні відносини, що регулюють нормальну діяльність органів досудового розслідування на досудових стадіях при документуванні злочинів.

Так, Управлінням внутрішньої безпеки УБОЗ УМВС України в Донецькій області зібрано матеріали відносно заступника начальника відділу ДСБЕЗ Вороши- ловського РВ ДМУ УМВС України в Донецькій області Г., який з метою укриття злочину, вчиненого громадянином З., сфальсифікував матеріали дослідчої перевірки фінансово-господарської діяльності приватного підприємства шляхом внесення фіктивних даних у протокол огляду та вилучення лікеро-горілчаних напоїв і тютюнових виробів [8].

Самостійний склад злочину може утворювати таке діяння, як завідомо незаконне зупинення досудового слідства у кримінальній справі, що виражається у формі винесення слідчим постанови про зупинення слідства у кримінальній справі. Таке діяння посягає на суспільні відносини у сфері правосуддя, оскільки заподіює суттєву шкоду порядку досудового слідства, виконання його завдань, одним із яких за ст. 2 КПК України є швидке і повне розкриття злочинів. На практиці такі діяння часто вчиняються для «заощадження» процесуальних строків, що не тільки гальмує процес слідства, а й сприяє зникненню злочинців, втраті доказів, вжиттю заходів протидії розслідуванню, а отже, надає змогу винному уникнути відповідальності, що порушує принцип її невідворотності.

Найбільш поширеними фактами незаконного зупинення слідства є винесення постанови за п. 1 ст. 206 КПК України у разі наявності інформації про місцезнаходження обвинуваченого. Причинами цього, як правило, є сприяння злочинцю ухилитися від відповідальності, небажання здійснювати заходи щодо затримання та до- ставлення злочинця в ОВС, неможливість завершити слідство через недостатню кваліфікацію слідчого, корисливі мотиви тощо. Ухиленню злочинців від відповідальності сприяє зупинення слідства за п. 3 ст. 206, коли докази у справі прямо вказують на особу, яка вчинила злочин. Як правило, такі дії вчиняються з мотивів уникнути відповідальності щодо подальшого розслідування справи некомпетентним слідчим чи дізнавачем або з метою захисту винного від кримінальної відповідальності та покарання з різних мотивів. У всіх випадках це злочинне діяння завдає шкоди інтересам правосуддя.

Близьким за об’єктивною стороною із незаконною відмовою в порушенні кримінальної справи є завідомо незаконне закриття кримінальної справи — одна з форм закінчення досудового слідства, що регулюється статтями 213, 214 КПК України. Закінчення досудового слідства — це заключний етап стадії досудового розслідування, в рамках якого підбиваються підсумки роботи слідчого, аналізуються зібрані докази, завершується проведення всіх процесуальних дій слідчими органами, слідчий приймає підсумкове рішення у справі.

Закриття кримінальної справи може вважатися незаконним за умов, якщо: а) слідством не проведено всього комплексу необхідних і можливих слідчих дій, в результаті чого не встановлено причетності особи до вчиненого злочину; б) під час розслідування отримано докази, які є достатніми і вказують на участь обвинуваченого у вчиненні злочину, та попри це виноситься рішення про закриття кримінальної справи на підставі п. 2 ст. 213 КПК України; в) приймається рішення про закриття кримінальної справи на підставі п. 1 ст. 213 за відсутності підстав, зазначених у ст. 6 КПК України.

Зазначені дії спричиняють суспільно небезпечні наслідки, близькі до наслідків завідомо незаконної відмови у порушенні кримінальної справи. Діяння завдають моральної і матеріальної шкоди (коли не відшкодовуються збитки, нанесені потерпілому в результаті злочину), підривають авторитет ОВС, а головне — перешкоджають реалізації принципу правосуддя щодо невідворотності кримінальної відповідальності.

Так, слідчий М. мав намір швидше піти у відпустку і, зловживаючи своїм службовим становищем, незаконно закрив кримінальну справу. Слідчий був засуджений за службове зловживання, хоча за обставинами справи не викликає сумніву, що була заподіяна шкода авторитету державної влади та інтересам правосуддя, оскільки злочинець міг уникнути покарання за тяжкий злочин [9, 204].

Підсумовуючи викладене, вважаємо, що злочини, вчинювані слідчими та особами, які проводять дізнання на стадії дослідчої перевірки, а також досудового слідства, є діяннями, що завдають шкоди інтересам правосуддя. Об’єкт цих злочинів — видовий порівняно з родовим об’єктом злочинів проти правосуддя та є наділеною специфічними ознаками групою суспільних відносин, що регулюють діяльність слідчих та осіб, які проводять дізнання та досудове слідство, в процесі виконання своїх функцій зі здійснення правосуддя.

Отже, розділ «Злочини проти правосуддя» КК України 2001 р. передбачає не всі діяння, які вчиняються працівниками ОВС та посягають на правосуддя, що потребує удосконалення системи зазначених норм у порядку lege de ferende. Такі склади злочинів, як приховування злочинів від обліку та реєстрації, завідомо незаконна відмова в порушенні кримінальної справи, завідомо незаконне порушення кримінальної справи, незаконне припинення кримінальної справи, незаконне закриття кримінальної справи, фальсифікація матеріалів дізнання і досудового слідства, можуть бути включені до розділу «Злочини проти правосуддя» Особливої частини КК України. Криміналізація цих діянь сприятиме удосконаленню системи кримінально-правових норм, спрямованих на охорону суспільних відносин у сфері правосуддя, запобіганню помилок при кваліфікації злочинних діянь працівників ОВС, більш ефективно виконуватиме превентивну функцію.

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Про оголошення рішень судів щодо притягнення до кримінальної відповідальності колишніх працівників міліції : наказ МВС України від 15 січня 2011 р. № 19.
2. Про оголошення рішення колегії МВС : наказ МВС України від 13 квітня 2011 р. № 137. Зеленецький В. С. Дослідчий кримінальний процес (інноваційна характеристика) // Юридичний вісник України. — 2010. — № 17. — С. 4, 5.
3. Матеріали кримінальної справи № 184-0467, порушеної 23 лютого 2002 р. прокуратурою Франківського району Львівської області.
4. Вказівка УМВС України в Дніпропетровській області № 26/641 від 5 квітня 2003 р.
5. Новаков О. С. Класифікація мотивів злочинної поведінки працівників міліції у сфері службової діяльності // Право і безпека. — 2002. — № 4. — С. 194.
6. Кримінальна справа № 53019062 порушена прокуратурою Інгулецького району м. Кривий Ріг Дніпропетровської області від 21 листопада 2001 р. за ознаками статей 365, 366 КК України. Зведені матеріали за результатами перевірок УВБ в Донецькій області за 2001 р. Научно-практический комментарий судебной практики за 1970 год. — М., 1971. — С. 204.