Вступ

Актуальність теми. На думку експертів, США в союзі з Великою Британією та з Іраком могли б контролювати обсяги видобутку нафти та ціни на неї навіть у світовому масштабі. Роль ОПЕК (нафтовидобувного картелю) та Росії в цьому разі ослабне. Скажімо, добившись зниження цін на нафту до певного, дуже низького рівня, США можуть поставити під загрозу економічне благополуччя нашої сусідки й підштовхнути її до дефолту.

У разі переможної війни із Саддамом Хусейном та утвердження в Багдаді проамериканського уряду геополітичне становище на Близькому Сході має змінитися. На кордонах з Іраном, давнім недругом США, опиняться американські війська. А на півдні в нього — Перська затока із авіаносцями під смугасто-зоряним прапором. Зміцнивши свої позиції у Грузії та Азербайджані, США зможуть контролювати як видобуток, так і шляхи транспортування каспійської нафти. Тут ми повинні нагадати, що вашингтонські аналітики часто підкреслювали, що регіони Перської затоки й Каспійського моря винятково важливі для національних інтересів США.

Відзначимо одразу, що більшість світових ЗМІ вважають режим Саддама Хусейна деспотичним і небезпечним для народів Близького та Середнього Сходу, його також запідозрювали у прагненні оволодіти зброєю масового знищення, небажанні виконувати відомі резолюції Ради Безпеки ООН щодо роззброєння та демократизації й гуманізації внутрішнього життя країни.

Але міжнародне право не дозволяє втручання у внутрішні справи іншої держави, тим паче військове вторгнення, з метою повалення правлячого у ній режиму. І єдиною легітимною підставою силового тиску на Ірак могла б бути лише доведена наявність у нього зброї масового знищення. Тут ми ще повинні пригадати, що у недалекому майбутньому багдадський режим двічі розв’язував великомасштабні війни проти своїх сусідів — Ірану та Кувейту, що забрали сотні тисяч життів, і не раз несанкціоновано застосовував ту ж саму зброю масового знищення, наприклад отруйні гази, проти іранців, а також проти курдів і шиїтів, що мешкають у деяких регіонах самого ж Іраку. Так що відомі резолюції Ради Безпеки хоч і були за формою та суттю жорсткими, але, на думку світового співтовариства, цілком виправданими.

1. Причини Першої Персидської війни (операції «Буря в пустелі»)

«Буря в пустелі» (Війна в Перській затоці, війна в затоці) — військова операція СЩА та їх союзників проти Іраку, що скуповував Кувейт у серпні 1990 р. Воєнні дії проти Іраку були санкціоновані ООН. Радянський Союз, що традиційно підтримував Ірак, на цей раз став на бік визволителів Кувейту. Операція почалася 16 січня 1991 р.

Міжнародна кон’юнктура, як ми пам’ятаємо, не сприяла розв’язуванню війни проти Іраку. У світі прокотилися хвилі масових антивоєнних демонстрацій, в яких взяли участь десятки мільйонів чоловік. Навіть громадська думка Великої Британії не підтримувала силового тиску на Ірак. Ціни на нафту нестримно зростали. В атмосфері невизначеності лихоманило індекси ділової активності в найрозвиненіших країнах світу. Темпи економічного розвитку США, Західної Європи та Японії впали до надто низьких показників, фактично до грані рецесії. Три впливові члени Ради Безпеки — Франція, Китай і Росія — досить твердо виступали за продовження роботи міжнародних інспекторів в Іраку. Іншими словами, фатальної неминучості війни в Перській затоці просто не було. В останній момент ситуацію можна було б кардинально змінити, хоча зменшення військової присутності в регіоні й коштувало б багато мільярдів доларів. Але загальне оздоровлення міжнародної обстановки у світі через якісь проміжні етапи могло б компенсувати ці втрати[1].

Та як ми знаємо, нова війна у Перській затоці спалахнула. І аналітики одразу ж почали рахувати: хто виграє, а хто при цьому програє. Адже, за відомою аналогією щодо спалаху зірок, якщо війна починається, то хтось збирається отримати з неї зиск. Значить, мають бути ті, хто програв, і ті, хто виграв.

За приблизними підрахунками, американському платнику податків ця дуже непопулярна у світі війна може обійтись від 100 до 200 мільярдів доларів, хоча Пентагон і декларує значно більші суми. Минула війна 1991 року в Затоці коштувала всього 60 мільярдів доларів, але тут більшу частину витрат Вашингтона компенсували союзники — європейські та арабські. Сьогодні ж доведеться платити лише американцям, оскільки фінансові можливості Лондона вельми обмежені.

Ми тут ще можемо пригадати, що Туреччина за допуск американських військ до кордонів із північними провінціями Іраку вимагала у США астрономічну суму — 90 мільярдів доларів, майже три річні бюджети. Обидві сторони так і не дійшли згоди, і, можливо, не тільки через це, а й через опір турецького населення американці так і не отримали змоги здійснити вторгнення до Іраку з південного сходу Туреччини. Але сама підготовка до війни нагадувала якусь комерційну акцію, де кожен намагався зробити свій “гешефт”. І в світовій пресі не бракувало версій: якщо американці встановлять контроль над нафтовими полями Іраку, то вони начебто повернуть усі свої витрати, а надалі, діючи за лаштунками призначеного ними ж уряду, отримуватимуть уже чисті прибутки[2].

Але коли хтось виграє, то інший має програти. Неабиякі втрати загрожують насамперед Франції та Росії. Франція є головним європейським торговельним партнером Іраку — товарооборот між двома країнами досяг 1,5 мільярда доларів. Французькі компанії мають контракт на розробку за умов розподілу прибутків двох гігантських родовищ нафти Маджнун та Нахр-Умар. Російський “Лукойл” претендує на родовище Західна Курна, а взагалі російські інтереси в Іраку оцінюються в 30- 40 мільярдів доларів. Звичайно ж, після американської окупації ці контракти будуть скасовані. Щоправда, США обіцяють компенсувати Росії завдані витрати, але навряд чи в повному обсязі. Про Францію ж і не йдеться.

Ця війна украй невигідна й Україні. Річний її товарооборот з Іраком становив близько 300 мільйонів доларів. І взагалі, українські експерти розробили два сценарії можливих наслідків для нашої держави від воєнної кампанії проти Іраку.

Варіант перший — прийшов, побачив, переміг — передбачає невелику за масштабами переможну війну, що триватиме не довше 90 днів. У цьому разі США забезпечать стабільне й контрольоване функціонування іракської нафтовидобувної галузі й різкого зростання цін на нафту не відбудеться, а швидше навпаки

—         вони знизяться. В цьому разі економічному розвитку України ніщо не загрожує.

Варіант другий — піррова перемога

—         обіцяє тривале арабо-американське збройне протистояння. Відтак навіть окупація країни та встановлення режиму “арабської демократії на американський лад” не гарантує повноцінного відновлення роботи нафтовидобувної галузі. Отже, слід очікувати підвищення цін на нафту, яке триватиме надто довго. Ситуація погіршиться, якщо частина нафтопромислів буде виведена з ладу (нині надходить інформація, що чимало свердловин в Іраку вже горять). Такий сценарій, зрозуміло, невигідний Україні й може загальмувати в ній економічне зростання[3].

До речі, деякі європейські експерти називають нинішню війну проти Іраку четвертою світовою (мається на увазі, що “холодна війна”, яку СРСР програв, була третьою). Тут, звичайно, є певне перебільшення, але після неї справді у світі може відбутися дуже значний перерозподіл і природних ресурсів, і сфер впливу. З допомогою своїх англійських союзників, котрі, як відомо, видобувають досить значні кількості нафти у Північному морі, США ніби витискуватимуть континентальні європейські країни із Близького Сходу. До того ж внаслідок антитерористичної операції вони вже створили свої військові бази в Центральній Азії й дуже близькі до того, аби встановити контроль за видобутком і транзитом ще й каспійської нафти, про що ми вже вели мову[4].

2. Особливості участі арабських країн в операції «Буря в пустелі»

Арабський світ у другій половині ХХ на початку ХХІ ст. опинився в центрі міжнародної політики. Його стратегічне положення, нафтові багатства стали в роки “холодної війни» об’єктом протистояння між Сполученими Штатами Америки та Радянським Союзом. Однією із центральних проблем Близького Сходу залишається палестинське питання, яке і стало центром протистояння між Ізраїлем та майже всім арабським світом.

На початку 90-х років назрівав економічний краї і Саддам використав економічну політику Кувейту, який всупереч рішенням ОПЕК збільшив обсяги видобутку і продажу нафти, ціна впала, великі фінансові втрати у Багдада. І президент Іраку наважився на авантюрний крок, окупувавши 2 серпня 1990р. під гаслами загально-арабської єдності багатий нафтою Кувейт.8 серпня 1990р.С. Хусейн оголосив Кувейт 19-ю провінцією Іраку. Міжнародне співтовариство майже одностайно засудило Ірак. Лише Ємен, Лівія, Йорданія та ОВП оголосили про підтримку іракських дій. Рада безпеки ООН прийняла рішення заборонити імпорт іракської нафти і накласти ембарго на торгівлю з іракським режимом. Прийнята на вимогу США 29 листопада 1990р. резолюція Ради безпеки № 678 надавала країнам анти-іракської коаліції право застосувати проти Іраку силу в тому випадку, якщо до 15 січня 1991р.С. Хусейн не звільнить окупованого Кувейту[5].

На території Саудівської Аравії та частково Туреччини країни анти-іракської коаліції зосередили близько 700тис. солдат 3500 танків і 1800 літаків — із США, Великобританії, Франції, Італії, Канади, Саудівської Аравії, Єгипту, Сирії, Пакистану, Бангладеш, Об’єднаних Арабських Еміратів, колишніх соціалістичних країн Східної Європи. В ніч з 16 на 17 січня почалася операція „Буря в пустелі» і закінчилася повним розгромом іракських військ. Союзники втратили близько 30 танків, 50 літаків, 250 чол. вбитими, знищивши при цьому 3800 танків, 240 літаків та 35 тис. солдатів іракської армії (до війни іракська армія налічувала 500 тис. солдат, 4200 танків і 650 літаків). Під час операції сили анти-іракської коаліції випустили по Іраку 110 тис. ракет і 88,5 тис. тонн боєприпасів. Зруйновано інфраструктуру Іраку, великі промислові підприємства Багдада і Басри, загинули десятки тисяч мирних жителів Іраку[6].

Після теракту 11 вересня 2001р. в США і особливо в 2002р. почалася потужна пропагандистська кампанія США проти Іраку, яка в 2003р. переросла у війну. Дж. Буша підтримали Австралія, Великобританія, Італія, Іспанія, а також 40 країн Азії, Африки, колишнього комуністичного табору. З різкою критикою виступили Франція та Німеччина. У боях брало участь 225 тис. американських та 45 тис. британських військовослужбовців. Їм протистояла 500 тис. іракська армія.

С. Хусейн пішов на поступки, але 20 березня 2003р. почалася „глобальна анти терористична операція». Опір іракських військ хоч і був, але вони капітулювали після захоплення американцями Багдада. Під час війни США втратили 138, Великобританія 35 осіб вбитими. Втрати Іраку були на пункт більшими, до того ж загинуло 4,5 тис. цивільних осіб.1 травня 2003р. Дж. Буш-молодший оголосив про завершення воєнної кампанії.

Після закінчення війни територію Іраку було поділено на три окупаційні зони: американську, британську і польську, куди Україна вислала більше 1,5 тис. своїх миротворців. У країні вже йде громадянська війна, часті теракти навіть після виборів і створення іракського уряду в лютому 2005р. Союзники частково починають виводити свої війська із Іраку.

У другій половині 80-х рр. Саудівська Аравія повинна була захищатися від фундаменталістів підтриманих Іраном, а на початку 90-х рр. випробуванням стала кувейтська криза і дозвіл розмістити на своїй території 540 тис. солдат і офіцерів військ контингентів ООН, більшість християн. Ісламісти засудили дії уряду, але останній повівся жорстко, посадивши декого із них під домашній арешт. Війна коштувала Саудівській Аравії 55 млрд. долл., що зумовило припинення реалізації частини соціальних програм. Уже в середині 90-х рр. щоденний видобуток нафти в країні сягнув 8 млн. барелів на день, що було майже стільки як у 1983р. Під тиском релігійних громад король Фахд таки скликав Консультативну раду з 60 найавторитетніших представників родової аристократії та духовенства, у 1997р. її склад розширено до 90, а у 2001р. — до 120 місць.

За оцінками кувейтських і західних фахівців, втрати, завдані Кувейту іракської окупацією, склав більше 300 млрд. дол.. Втрати Іраку, як людські, так і економічні, також були досить відчутними. В Іраку, за оцінками міжнародних фахівців, за час операції «Буря в пустелі» загинуло більше 200 тис. чоловік як військових, так і мирних жителів, а загальний збиток, завдані країні, склав 200 млрд. дол».

У жовтні 2002 р. на кордоні Іраку з Саудівською Аравією після 12-річної перерви був відкритий митний термінал «Арар», що став важливим пунктом для ввезення в Ірак гуманітарних вантажів у рамках програми В«Нафта в обмін на продовольство В». Інтенсивність розвитку двосторонніх відносин між Іраком і Саудівською Аравією дозволила режиму в Багдаді говорити про можливість відновлення дипломатичних відносин з Ер-Ріяд. Як заявив віце-президент Іраку Таха Ясін Рамадан, країна готова «в будь-який момент відновити дипвідносини з Саудівською Аравією».

У листопаді 2002 р. учасники найтривалішою війни XX століття — ірано-іракської 1980-1988 рр.. — Підписали протокол про співпрацю — перший після закінчення воєнних дій. Він передбачав розвиток партнерства двох країн в галузі транспорту та комунікацій, нафти і енергетики, промисловості і сільського господарства, туризму і трудових ресурсів. Як заявили боку за підсумками зустрічі, «цей поворотний крок у двосторонніх відносинах відповідає інтересам народів Іраку та Ірану»[7].

Виступаючи у серпні 2002 р. з промовою з нагоди 14-річчя з дня припинення ірано-іракської війни, Саддам Хусейн закликав Іран «забути про минуле і відновити нормальні відносини з Багдадом». «Ми шкодуємо про те, що трапилося, і хотіли б, щоб цього не було. Ми не відчуваємо ні ненависті, ні злоби». До того моменту намітилося явне зближення між Багдадом і Тегераном на тлі посилення тиску на Ірак та Іран з боку США, чий держдепартамент зарахував два ці держави до горезвісної «осі зла».

Потепління відносин здійснювалося і на найскладнішій ділянці для зовнішньої політики Багдада — ірако-кувейтському напрямку. Наприкінці жовтня 2002 Ірак повернув Кувейту державні архівні документи, вивезені з емірату під час війни 1990-1991 рр.. Ця акція Багдада була покликана зняти одну з болючих проблем на шляху нормалізації відносин між двома країнами. Незабаром після цього Ірак пішов ще на один примирливий крок — дав згоду на те, щоб відновити свою участь у роботі міжнародної комісії з кувейтським військовополоненим. А в грудні 2002 р. Саддам Хусейн у зверненні до кувейтському народові вибачився за вторгнення до Кувейту в серпні 1990 р.

Але найкраще до початку XXI століття складалися відносини Іраку з його колись самим принциповим суперником — Сирією. Дамаск і Багдад розірвали дипвідносини в початку 80-х років. Під час ірано-іракської війни 1980-1988 рр.. Сирія підтримувала Іран. У ході конфлікту в Перській затоці 1990-1991 рр.. сирійські війська взяли участь в операції багатонаціональних… сил по звільнення Кувейту від іракської окупації. Але до кінця 90-х років XX — початку XXI ст. у двосторонніх відносинах намітився суттєвий прогрес. Позначилося прагнення Дамаска утвердитися на ринку сусідньої країни напередодні можливого зняття з Іраку санкцій ООН. p> літа 2001 р. відбувся перший за більш ніж 20 років офіційний візит глави сирійського уряду до Іраку. Підбиваючи підсумки візиту Мухаммеда Мустафи Міро, Саддам Хусейн назвав відновлення взаємодії з Дамаском «величезним успіхом, який став несподіванкою для ворогів арабської нації». За його словами, «двостороннє партнерство — це нормальний стан справ між Іраком і Сирією ».

Прогнозувати ж сьогодні подальший розвиток подій надзвичайно важко. Американське командування, судячи з інформаційних повідомлень, розглядає можливість чи то блокування, чи то штурму Багдада, сподіваючись, що опір іракської армії ослабне. В іншому разі війна затягнеться на невизначений термін. Складалось враження, що американці розраховували здобути перемогу, як то кажуть, “дешево й сердито”, але ж так не сталося. На початку квітня війська союзників начебто контролювали близько половини території країни, але деякі важливі міста в їхньому тилу повністю не окуповано. Хоча й іракські війська не виявляють особливої активності. А отже, можливі всілякі несподіванки. На війні як на війні!

Існує певна вірогідність того, що світове співтовариство спробує зупинити війну. Генасамблея ООН, скажімо, зажадає від США припинити бойові дії й шукати мирне врегулювання конфлікту. Але для Джорджа Буша такий поворот подій рівнозначний політичній поразці. Можливий також розпад Іраку, бо курди на півночі та шиїти (мусульманська меншість, що утискається в країні сунітською більшістю) можуть вдатися до спроб встановити контроль над територією, де вони проживають. У цьому разі виграв би сусідній Іран — давній недруг США, де шиїти, навпаки, переважають. А що стосується цін на нафту на світових ринках, то за надто затяжної війни вони піднімуться на такий рівень, який сьогодні годі передбачати. Одне слово, мали рацію ті мислителі, які колись заявили: війни починають, коли схочуть, а припиняють, коли зможуть[8].

Висновки

Отже, перша війна у Перській затоці, операція «Буря в пустелі», закінчилася просто як серія з «мильної опери» — «на найцікавішому місці». Домігшись повного успіху у вигнанні іракських військ із Кувейту, більше того, фактично відкривши собі пряму дорогу на Багдад, війська антиіракської коаліції раптом у нерішучості завмерли в п’яти хвилинах від повної перемоги й остаточного усунення головного ворога — Саддама Хусейна та його ненависного режиму. Що зупинило Буша-старшого? Надія, що Саддама скинуть повсталі курди й шиїти? Страх, що вакуум, який утворився, автоматично заповнить не менш ворожий Іран? Відсутність розробленого військового плану на такий випадок? Відсутність санкції Ради Безпеки ООН? Чи просто не дали грошей головні “спонсори” операції? США у 1990-1991 pp. виділили на неї лише 7,35 млрд. дол. (за іншими оцінками — 12), у той час, як Саудівська Аравія — 16,86, Кувейт — 16,06, Японія —    10,01, ФРН — 6,46, ОАЕ — 4 мільярди доларів. Але на тлі тієї блискучої можливості, що звалилася в руки, жодна з перерахованих вище причин не здається переконливою. І дотепер ніхто так і не зміг чітко пояснити, чому Буш не наказав Шварцкопфу йти на Багдад.

А потім трапилося те, що трапилося — Саддам все-таки чудом оговтався й потопив повстання у крові, зате Буш-старший програв вибори Клінтону. Новий президент найменше цікавився військовими авантюрами. Після переїзду в Білий дім йому у спадок дістався інший головний біль — операція, що забуксувала у Сомалі і таки закінчилася катастрофою 3 жовтня 1993 року, коли в Могадішо загинуло 18 рейнджерів і бійців “Delta Force”. Це призвело до повного згортання американської військової присутності в Сомалі. Що ж до Саддама, то Клінтон дотримувався політики стримування через економічне придушення санкціями ООН: не треба було дозволити йому відновити збройні сили, загрожувати сусідам, а також продовжувати розробку зброї масового ураження. Щоправда, періодично іракців били по руках — ударами по радарах і ракетних батареях, коли ті починали дозволяти собі “заглядатися” на американські чи британські літаки. Ну, була “акція відплати” — залп 23 «Томагавками» по штаб-квартирі іракської розвідки. Оскільки ЦРУ доповіло, нібито їхні іракські колеги готують замах на Буша-старшого.

Такий половинчастий і «безхарак-терний» підхід доводив до люті старих “яструбів” з адміністрації Буша-старшого, які залишилися поза грою після поразки на виборах, особливо — Дональда Рамсфельда та Пола Вулфовіца. 26 січня 1998 року ця солодка парочка разом з 18 іншими членами неоконсервативно!’ організації «Проект за нове американське сторіччя» (Project for a New American Century) написали Клінтону звернення з проханням «поставити насамперед завдання з усунення режиму Саддама Хусейна», що «у найближчому майбутньому означає розпочати воєнну операцію, оскільки дипломатичні зусилля явно не увінчалися успіхом». Однак максимум, на що пішов Клінтон, та й то в розпал скандалу з Монікою Левінськи, це нове «биття по руках» наприкінці 1998 року — триденна операція «Лис пустелі», що мала на меті знищення об’єктів, де, за даними ЦРУ, могли вироблятися й зберігатися ЗМУ (в тому числі по холодильниках м’ясокомбінатів та молокозаводів, бо вони, нібито, могли використовуватися для зберігання біологічної зброї), а також системи ППО й інших стратегічних об’єктів.

Список використаної літератури

1. Борисов А.Б. Арабский мир: прошлое и настоящие. М., 2002.
2. Козицький А.М. Новітня Істрія Азії та Африки. Львів, 2004.
3. Коломієць П. Нова буря увірвалася в пустелю: Війна в Іраку: огляд версій/ П. Коломієць //Політика і час. — 2003. — № 4. — C. 49-53
4. Нанинець В. Коли є бомби і ракети…: Афганістан, Ірак, знову — Ірак… політика, що спирається на зброю/ В. Нанинець //Політика і час. — 2006. — № 4. — C. 59-75
5. Новейшая история стран Азии и Африки ХХ век. 1945-2000 гг. Под ред. д. и. н. А.М. Родриглеса. М., Владос. 2001, Т.3.
6. Попов В. Исламский фактор в мировой политике. // Азия и Африка с. — 2004 — № 1.
7. Пырлин Е. Ближевосточный узел: как все завязывалось // Восток -2000-№5.
8. Сергієнко М. Новітня Істрія Азії і Африки. (1918-2000 рр.). Суми, 2000.
9. Смиронов А. Арабо-израильские войны. — М., 2003.