Вступ.

Розділ 1. Творчий портрет М.Ростроповича.

1.1. Життєвий шлях М.Ростроповича.

1.2. Диригентська діяльність М.Ростроповича.

Розділ 2. Внесок М.Ростроповича в музичну культуру.

2.1. Місце М.Ростроповича в музичній культурі.

2.2. Школа М.Ростроповича та його вклад в світову музичну культуру.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Історія розвитку вокального виконавства та педагогіки показує, що протягом багатьох років дослідники намагалися не тільки з’ясувати принципи виховання співака, здійснити їх апробацію, впровадити у систему формування професійних навичок, але й удосконалити організацію всього вокально-педагогічного процесу. Сучасне музичне мистецтво – це мистецтво діалогу, в процесі якого формується особистість. У вокальній творчості це діалог вокального виконавства та вокальної педагогіки, в результаті якого формується особистість співака. Фахівці – мистецтвознавці та педагоги – не так часто звертаються до проблеми вокально-виконавської творчості, хоча формування здатності до неї як постійної, сталої риси у професійних співаків є актуальною проблемою сучасної вокальної педагогіки та виконавства. Особливого значення вона набуває в умовах духовного відродження України, вирішення в зв'язку з цим теоретичних і практичних завдань реформування вищої музичної освіти, з одного боку, та розвитку музичного мистецтва – з іншого.

Яскравий образний виконавський стиль музиканта сполучить у собі емоційну височину з інтелектуальністю, винятково розвиненим почуттям форми. Глибоко змістовні інтерпретації Ростроповича творів Сергія Прокоф'єва й Дмитра Шостаковича, складених спеціально для нього. Як камерний музикант Мстислав Леонідович виступав в ансамблі зі Святославом Ріхтером, у тріо з Емілем Гилельсом і Леонідом Коганом, як піаніст в ансамблі із дружиною — Галиною Вишневської.

Ростропович брав участь у багатьох всесоюзному й міжнародному музичному конкурсах. Ще будучи студентом консерваторії в 1945 році він завоював першу премію на Всесоюзному конкурсі музикантів-виконавців. А в 1947 році посів перше місце на міжнародному конкурсі музикантів-виконавців у Празі. Уперше як диригент Ростропович дебютував в 1962 році в залі Горьковської філармонії.

З кінця 60- х років Ростропович і Вишневська піддавалися гонінням з боку влади, родина не побоялася дати притулок на своїй дачі письменника Олександра Солженицина. В 1974 році вони були змушені емігрувати в США. Через чотири роки радянський уряд позбавив Ростроповича й Вишневську громадянства СРСР за проведену ними правозахисну діяльність.

Видатний внесок народного артиста СРСР Мстислава Ростроповича у світове музичне мистецтво був відзначений вищими російськими й іноземними нагородами. У їхньому числі — орден "За заслуги перед Батьківщиною" І і ІІ ступенів, вищий американський орден "Медаль волі", французький орден Почесного легіону й ряд вищих нагород інших держав.

Він лауреат багатьох російських і іноземних премій: Державної премії СРСР 1951 року, Ленінської премії 1964 року, Міжнародної премії "Едісон" /Голландія/, музичної премії Фонду Ернста ФОН Сименса, диригентської премії ім'я Дитсона /США/, премії наслідного принца Астурійського, Державних премій РФ в області літератури й мистецтва 1991 і 1995 років, премії "Греммі" /США/ і інших.

Мстислав Ростропович — почесний член Королівської академії музики /Англія/ і Музичної академії ім'я Шопена у Варшаві. Член Французької Академії образотворчих мистецтв. Почесний доктор близько 40 університетів і коледжів, серед яких: Гарвард, Принстон, Кембридж, Оксфорд, Сорбонна. В 1998 році Ростропович був визнаний гідним звання Посла доброї волі ЮНЕСКО в боротьбі за мир.

Означена проблема може бути розв’язана лише за допомогою комплексного аналізу, при поєднанні мистецтвознавчого, психологічного та методико-педагогічного підходів.

Актуальність та доцільність визначеної проблеми зумовили вибір теми дослідження: “ Творчий портрет М.Ростроповича та його школа ”.

Об’єкт дослідження— мистецтвознавчі та психолого-педагогічні основи формування школи Ростроповича, та його музична творчість.

Предмет дослідження— виконавська та педагогічна діяльність М.Ростроповича.

Мета дослідження— розробити та теоретично обґрунтувати зміст і структуру творчість М.Ростроповича, виявити сутність, специфіку школи М.Ростроповича.

Розділ 1. Творчий портрет М.Ростроповича

1.1. Життєвий шлях М.Ростроповича

Мстислав Ростропович — видатний віолончеліст, диригент і піаніст, життя якого стала однієї із самих фантастичних легенд ХХ століття. Винятковий талант і невичерпна енергія, унікальне сполучення великого художника, гуманіста й незвичайно сильної, магнетично привабливої особистості, визначили його зовсім унікальне місце в історії класичної музики. В 2002 році, у день 75-річчя Мстислава Ростроповича, лондонська газета "Таймс" проголосила його "найбільшим з нині живучих музикантів".

Мстислав Ростропович народився 27 березня 1927 року в Баку (СРСР). Його батько, Леопольд Вітольдович, був видатним віолончелістом, а мати Софія Василівна — чудовою піаністкою. Родина переїхала в Москву в 1932 році. З 4 -х років Слава Ростропович став самостійно займатися на роялі, а пізніше почав учитися грі на віолончелі під керівництвом батька. Його перший публічний виступ відбувся у віці восьми років. В 1937 році він надійшов у Музичну школу Свердловського району м. Москви, де викладав його з, і закінчив її в 1941 році. Потім, в 1943 році він надійшов у Московську консерваторію, де вчився по класі віолончелі З.Козолупова, по класі композиції Віссаріона Шебаліна й по класі інструментування Дмитра Шостаковича. В 1944 році на екзамені з віолончелі комісія оцінила виступ Слави на п'ять із плюсом і одностайною ухвалою перевела його із другого на п'ятий курс. Настільки ж неперевершено він виявив себе в студентські роки і як піаніст, зігравши на випускному екзамені із загального фортепіано Другий фортепіанний концерт Рахманінова й два етюди Шопена. Ростропович блискуче закінчив консерваторію в 1946 році, провчившись у ній усього три роки.

Ленінградський академічний Малий театр опери й балету допоміг професійному становленню юного Мстислава Ростроповича, сина відомого віолончеліста Леопольда Ростроповича, евакуйованого з родиною в Чкалов в 1941 р.

Диригент Б. И. Хайкін і композитор М. И. Чулакі давали хлопчикові уроки майстерності. Їхній обдарований учень у чотирнадцять років став викладати в місцевому музичному училищі. У Чкалові їм були створені фортепіанний концерт, поема для віолончелі, прелюдія для фортепіано. Мстислав був учасником концерту радянських композиторів, що відбувся у квітні 1942 р. Виступу випливали одне за іншим. Юний музикант грав з оркестром Малого театру, що виконували "Варіацію на тему рококо" П. И. Чайковського. Відомий музикант Р. Глезер допомогла йому організувати два концерти. М. Ростропович неодноразово виступав у госпіталях, у військових частинах, колгоспах, райцентрах.

У віці 16 років Ростропович вступив у Московську консерваторію, потрапивши відразу на два факультети — композиторський і в клас віолончелі, до викладача- віолончелістові Семенові Козолупову. Ростропович показав іншому викладачеві консерваторії, що видається композиторові Дмитрові Шостаковичу партитуру свого першого фортепіанного концерту, а потім віртуозно зіграв його. Шостакович запропонував Ростроповичу позайматись з ним "у класі по інструментуванню", але композитором Ростропович так і не став. Сам віолончеліст говорив, що Восьма симфонія Шостаковича після першої ж репетиції зробила на нього таке враження, що він перестав складати музику: "З тих пор я, слава Богові, не склав ні однієї ноти". В 1945 році Ростропович одержав І премію на Всесоюзному конкурсі молодих музикантів, а в 1950 році здобув перемогу на конкурсі ім'я Гануша Вигана в Празі. В 1945 році, після перемоги на всесоюзному конкурсі, студент Ростропович був переведений із другого курсу відразу на п'ятий[7, c. 65-66].

Закінчив Московську консерваторію, в 15 років дебютував як віолончеліст і відразу був визнаний як музикант із величезним талантом і більшим творчим потенціалом. Виступав з концертами в СРСР і в багатьох містах миру. Як камерний музикант грав в ансамблі із С.Т.Ріхтером, у тріо з Е.Г.Гилельсом і Л.Б.Коганом, як піаніст в ансамблі із дружиною — співачкою Г.П.Вишневській. Лауреат Сталінської й Ленінської премій. Визнаний гідним звання народного артиста СРСР.

Перший виступ Ростроповича-Віолончеліста із симфонічним оркестром відбулося в 1940 році в м. Слов'янську. У грудні 1945 року на Всесоюзному конкурсі музикантів-виконавців він одержав першу премію, потім брав участь у Міжнародних конкурсах у Празі (1947 і 1950 р.) і в Будапешті (1949 р.), де також був визнаний гідним перших премій. З тих пор почалася велика концертна діяльність Ростроповича спочатку по СРСР, з 1947 року по країнах Європи, а потім і по усьому світі.

В 1951 році Ростроповичу привласнюється Сталінська премія другого ступеня, а в 1955 році за великі досягнення у виконавському мистецтві звання заслуженого артиста РСФСР. Він по праву займає місце серед найвизначніших виконавців країни і Європи. В 1964 році він був визнаний гідним Ленінської премії й звання Народного артиста СРСР.

В 1955 році Ростропович одружився з Галині Вишневської, що веде сопрано Великого театру в Москві. Він багато виступав зі своєю дружиною як акомпаніатор-піаніста, виконуючи разом з нею її величезний вокальний репертуар. Кожний спільний виступ Вишневської й Ростроповича являло собою унікальний по своїй майстерності ансамбль, і їхній дует стала одним із самих прославлених співдружностей у світі.

У камерних ансамблях Ростропович виступав з такими видатними музикантами, як Святослав Ріхтер, Еміль Гилельс, Леонід Коган, Давид Ойстрах, Олександр Дедюхін, Володимир Горовиць, Рудольф Серкин, Вільгельм Кемпф, Иегуди Менухин, Исаак Стерн, Жан-Пьер Рампаль.

Він багаторазово виступав з найвідомішими диригентами, серед яких Геберт ФОН Караян, Пьер Монтэ, Шарль Мюнш, Димитріос Митрополус, Юджин Орманді, Георг Шолти, Леонард Бернстайн, Сейджи Озава.

До виїзду з СРСР у 1974 р. М.Ростропович став лауреатом Сталінської і Ленінської премій, народним артистом СРСР. Протягом 26 років викладав у Московській консерваторії, 7 років — у Ленінградській. Там він одержав звання професора.

У 1997 р. нагороджений Великим Російським Призом "Слава-Gloria". Найбільший віолончеліст сучасності, виконавець практично всього світового віолончельного репертуару, він протягом багатьох років надихав і активно підтримував процес створення сучасної музики. Більш як 60 композиторів нашого століття створювали для нього свої здобутки, серед них такі корифеї, як Прокоф'єв і Шостакович, Бриттен і Бернстайн, Шнітке і Р. Щедрін. Величезна кількість світових прем'єр Ростроповича: 107 — як у віолончеліста і 65 — як у диригента[3, c. 37-39].

З 1977 по 1993 р. він очолював Вашингтонський симфонічний оркестр, який під його керівництвом піднявся на висоту світового рівня і освоїв найбагатший репертуар. Він також диригує найвідомішими оркестрами світу, включаючи провідні оркестри Лондона, Парижа, Берліна, Бостона, Нью-Йорка , Чикаго, Токіо та інші. Ростропович здійснив кілька світових оперних прем'єр, серед них — "Лоліта" Р. Щедріна в Стокгольмській опері, "Джезуальдо" А.Шнітке у Відні.

До цього — прем'єра "Життя з ідіотом" у Голландській опері 1992 , пізніше — постановка опери "Катерина Ізмайлова" Д.Шостаковича в першій авторській редакції.

Ростропович — незмінний акомпаніатор знаменитої співачки Галини Вишневської, дружини, супутниці в житті і мистецтві. Разом вони виступали з концертами по всій земній кулі. Великим є внесок "приголомшливого Мстислава" і в музичну російську культуру.

У 1962 р. з його ініціативи і за його участі був проведений перший російський фестиваль "Сучасна музика ". Ростропович одним з перших підтримав ідею проведення у Нижньому Новгороді Міжнародних фестивалів мистецтв імені А.Д.Сахарова, був гостем ХІ і учасником IV Сахаровських фестивалів. Завдяки внеску Міжнародного благодійного фонду Г.Вишневської-М.Ростроповича здійснюється благодійна діяльність, на його кошти будуються та оснащуються лікарні, школи, дитсадки.

Його величезний талант, блискуче володіння інструментом, потужна темпераментна манера гри надихали багатьох відомих композиторів на створення нових творів. Серед них були найвидатніші композитори ХХ століття — Прокоф'єв, Шостакович, Шнітке, Хачатурян, Бриттен, Дютийе, Мессиан, Лютославський, Пендерецький і багато хто інші. Репертуар Ростроповича- Віолончеліста став воістину безмежним, включивши, поряд із класичними творами, більше 140 сучасних добутків для віолончелі, спеціально написаних для нього і йому присвячених. Ростропович був солістом у прем'єрах Симфонії — Концерту Прокоф'єва (1954), двох віолончельних концертів Шостаковича (1959 і 1966), Симфонії для віолончелі з оркестром Бриттена (1964) і т.д.. У сезоні 1963-1964 р. він провів паралельно в Москві й Ленінграді грандіозний "Цикл концертів для віолончелі". Дев'ять концертних програм охоплювали весь віолончельний репертуар — від епохи бароко до ХХ століття. Ростропович представив на суд публіки 34 віолончельних концерту, половина з яких виконувалася вперше. Цей же цикл він повторив з Лондонським симфонічним оркестром (LSO), але вже протягом одного місяця (!), у Лондоні в 1966 році й у Нью-Йорку в 1967 році.

Творчість Ростроповича- Музиканта можна розділити на два напрямки: віолончеліста (соліста й ансамбліста) і диригента — оперного й симфонічного. Він виконав практично весь репертуар класичної віолончельної музики. Крім того, близько 60 найбільших композиторів ХХ століття написали для нього твору. Він уперше виконав 117 добутків для віолончелі й дав 70 оркестрових прем'єр. В 1967 "Євгеній Онєгін" Чайковського у Великому театрі став його диригентським дебютом, згодом у ГАБТ він у цій якості взяв участь у постановці опер "Семен Котко" і "Війна й мир" Прокоф'єва [18], [20].

Ростропович у радянський період багато виступав з концертами в СРСР і інших країнах миру. Як камерний музикант він грав в ансамблі зі Святославом Ріхтером і Давидом Ойстрахом, з Емілем Гилельсом і Леонідом Коганом. Багаторазово акомпанував своїй дружині, оперній співачці Галині Вишневській. В 1951 році Ростропович став лауреатом Сталінської премії, в 1965 — Ленінській премії, в 1966 році був визнаний гідним звання Народного артиста СРСР[2, c. 59-62].

1.2. Диригентська діяльність М.Ростроповича

Диригентський дебют Ростроповича відбувся в 1962 році в м. Горькому (нині Нижній Новгород). У програми своїх перших диригентських концертів він включив "П'ять антрактів з опери "Леді Макбет Мценского повіту" Шостаковича, "Пісні й танці смерті" Мусоргского в оркестровці Шостаковича (світова прем'єра), П'яту симфонію Прокоф'єва. Вибір саме цих творів не був випадковим — Ростроповича спонукало до цьому не тільки нескінченне преклоніння перед генієм цих двох великих композиторів, але й щира людська дружба, що поєднувала їхній багато років.

Яскравий артистичний темперамент Мстислава Ростроповича дав потужний заряд його організаторської й диригентської діяльності. Він першим у СРСР став ініціатором проведення музичних фестивалів: саме йому належала ідея організувати Перший фестиваль сучасної музики в Горькому в 1962 році. Потім по його ж проханню Шостакович склав програму фестивалю зі своїх добутків. Цей грандіозний проект Ростропович зміг здійснити лише через багато років, але саме в тім виді, як про це мріяв сам композитор: фестивалі музики Шостаковича пройшли в Санкт-Петербурзі (1997), Лондоні (1998), Токіо (1998), Чикаго (1999) і Нью-Йорку (2002). Найважливішою подією став Фестиваль Шостаковича в Лондоні, коли разом з Лондонським Симфонічним Оркестром (LSO) протягом двох місяців Ростропович представив 6 симфонічних і 5 камерних програм, виконавши всі симфонії Шостаковича й багато інших його добутків. 25 вересня 2006 року, у день сторіччя великого композитора, Ростропович диригував Скрипковим концертом (соліст В. Третьяков) і Восьмою симфонією Шостаковича у Великому залі Московської консерваторії, віддаючи цим концертом данина поваги й преклоніння своєму вчителеві й другові.

Плідне постійне співробітництво з LSO дало можливість Ростроповичу організувати настільки ж розгорнуті фестивалі, присвячені Прокоф'єву (1991), Бриттену (1993) і Шнитке (1994). З 1987 по 2000 рік він був творцем, учасником і беззмінним керівником музичного фестивалю в Евіані (Франція), де щорічно збиралися кращі музиканти миру й виконувалися як прем'єри творів сучасних композиторів, так і добутку класичного репертуару[5, c. 42-45].

Особлива сторінка його диригентської біографії — оперний театр, дебют у якому відбувся в 1968 році. Тоді ж в одному з листів своєму другові Ісааку Гликману Шостакович писав: "Недавно був у Великому театрі, де слухав "Євгенія Онєгіна" під керуванням М. Ростроповича. Слава був дуже гарний і зайвий раз переконав мене у своїй феноменальній обдарованості". Слідом за цим у Великому театрі під керівництвом Маестро пройшла опера "Війна й мир" Прокоф'єва (1970), і Шостакович відразу відгукнувся своїм виступом у газеті: "Це була по-справжньому велика музична подія. "Війна й мир" уперше звучала так, як вона повинна звучати… За пульт устав справжній диригент, справжній музикант із величезним талантом, з величезною виконавською культурою, і оркестр зазвучав могутньо, тонко, яскраво, ніжно". Трактування Ростроповичем оперних шедеврів завжди вражали глибиною розкриття авторського задуму, розжаренням страсті, максимальною чистотою й переконливістю мови й стилю. Кожна оперна прем'єра в його виконанні ставала видатною, незабутньою подією. Такими були постановки "Хованщини" Мусоргського у Великому театрі в Москві (1995), "Мазепи" Чайковського в Ла Скеля в Мілані (1999), "Леді Макбет Мценского повіту" Шостаковича в Мадриді, Мюнхені й Діжоні (2000), у Буенос-Айресі (2001) і в Римі (2002). З настільки ж тріумфальним успіхом пройшла прем'єра балету "Ромео й Джульєтта" Прокоф'єва під керуванням Ростроповича в Ріо-де-Жанейро (2001), в Осаці (2001) і у Валенсії (2002).

Диригентський дебют Ростроповича на Заході відбувся у вересні 1974 року з Новим Філармонічним Оркестром у Лондонському Фестиваль- Холі. Його дебют у США як диригент пройшов з Національним Симфонічним Оркестром Вашингтона, Округ Колумбія, у березні 1975 року — виступ, що одержав таку високу оцінку, що в 1977 році він був призначений музичним керівником цього колективу. Ростропович і оркестр утворили тривале партнерство, що тривало до 1994 року, і в результаті якого престиж оркестру неймовірно зріс.

За 17 років роботи з NSO Ростропович продирижирував більше 500 різних добутків, багато хто з яких були виконані вперше. Список його диригентських прем'єр прикрашають такі видатні твори,як "Польський реквієм" Пендерецкого, "Новелітти" Лютославського й 6-я симфонія Шнитке, присвячені Ростроповичу, "Tіmbres, Espace, Mouvement" Дютийе (останнє присвячено двом диригентам — Чарльзу Мюншу й Мстиславові Ростроповичу). Уряд США високо оцінив внесок Маестро в музичну культуру своєї країни. На церемонії нагородження вищою нагородою США — Президентською медаллю волі — президент Рональд Рейган сказав, звертаючись до Ростроповичу: "Я — президент країни, але не я роблю Америку, її робите ви, і ви — її гордість"[1, c. 39-42].

Розділ 2. Внесок М.Ростроповича в музичну культуру

2.1. Місце М.Ростроповича в музичній культурі

Мстислав Ростропович — завжди був невтомним пропагандистом музики 20 століття. На його диригентському рахунку світові прем'єри більше 70 оркестрових добутків, а також 9 опер, у числі яких "Ера Водолія" Губайдулиной (Генуя, 1991), "Життя з ідіотом" Шнитке (Амстердам, 1992) "Ах, ці росіяни!" Торнопольского (Эвиан, 1993), "Лолита" Щедріна (Стокгольм,1994), "Лиджия" Томас (Эвиан, 1994), "Джезуальдо" Шнитке (Відень, 1995) і "Бачення Іоанна Грозного" Слонимського (Самара, 1999).

Ростропович виступав як диригент і віолончеліста із кращими оркестрами миру, серед яких такі відомі колективи як Лондонський симфонічний оркестр, Віденський Філармонічний оркестр, Оркестр ДЕ Парі, оркестр Нью-Йоркської Філармонії, Чиказький Філармонічний оркестр, Бостонский Філармонічний оркестр, оркестр Берлінської Філармонії, Новий Японський Філармонічний оркестр, оркестр Баварського Радіо, оркестр Концертгебау, Ізраїльський Філармонічний оркестр і інші.

Диригентські записи Ростроповича — "Пікова дама", "Євгеній Онєгін", "Борис Годунов", "Леді Макбет", "Туга", всі симфонії Шостаковича, "Пісні й танці смерті" Мусоргского, Скрипкові концерти Прокоф'єва й Шостаковича, а також багато інші, поряд з його найширшим віолончельним репертуаром, стали безумовним зразком для нових поколінь музикантів і відзначені безліччю міжнародних премій "Grammy", "Gramophone", Academіe Charles Cros, Academіe du Dіsque Francaіs, EMі- Classіcs. До 75- летию Маэстро Deutsche Grammophon і EMІ спільно випустили спеціальний ювілейний компакт-диск із його кращими записами. В 2004 році EMІ Classіcs офіційно оголосила,що кількість дисків із записами Ростроповича, випущеними тільки цією фірмою, перевищило два мільйони екземплярів. Такий же результат раніше був досягнутий тільки Марією Каллас, Иегуди Менухіним і Гербертом ФОН Караяном.

Протягом 26 років Ростропович викладав у Московській консерваторії (1948-1974) і 7 років — у Ленінградській. Серед його учнів були такі відомі віолончелісти як Наталя Шаховська, Наталя Гутман, Давид Герингас, Іван Монигетти, Жаклин дю Пре й інші. Багато хто з них стали переможцями міжнародних конкурсів, у тому числі конкурсу ім. Чайковського в Москві, у роботі й організації якого Ростропович приймав саму діяльну участь аж до вигнання зі СРСР в 1974 році. З 1977 року кожні чотири роки в Парижу проходить Міжнародний конкурс віолончелістів ім. Ростроповича, де Маэстро був головою журі й незмінним керівником. Самі значні конгреси, конкурси віолончелістів у США, Японії, Росії, Польщі, Німеччині й іншим країнам прагнули залучити його до участі, на що він незмінно відгукувався із вдячністю й ентузіазмом. Ростропович давав численні майстер-класи по усьому світі, передаючи молодим музикантам свої безцінні знання.

Мстислав Ростропович завжди був серед тих, хто відстоював права людини. Підтримка Олександра Солженицина, у результаті якої родина Ростроповича була вигнана зі СРСР в 1974 році, а потім позбавлена громадянства в 1978 році, поїздка в Москву в серпні 1991 року на захист Білого дому, без оповіщення, без візи, з ризиком для свого життя й волі, — це лише деякі факти його біографії, що стали прикладом мужнього відстоювання людського достоїнства. За свої заслуги по захисту прав людини Мстислав Ростропович одержав кілька нагород, серед яких Щорічна премія Міжнародної Ліги по Правах Людини.

Ростропович неодноразово виступав на підтримку гуманітарних організацій в усьому світі. Увійшли в історію його благодійні концерти в допомогу потерпілим від землетрусу у Вірменії, біженцям Чечні, дітям хворим раком, на будівництво дитячої лікарні в Буенос-Айресі й Храму Христа Рятівника в Москві. В 1991 році разом з Галиною Вишневській Мстислав Ростропович заснував у Вашингтоні "Благодійний фонд допомоги дітям Росії". З 1992 року Фонд перелічив більше 18 мільйонів доларів на закупівлю медичного встаткування, харчування, систем очищення води для дитячих медичних установ Росії, як у невеликих районних центрах, так і у великих містах. Відділення Фонду в цей час існують у декількох містах Росії й ведуть величезну роботу з безкоштовної вакцинації дітей і по будівництву дитячих лікувальних установ[11, c. 13].

Мстислав Ростропович був почесним доктором 50 університетів (серед них — Гарвард, Принстон, Кембридж, Йель, Оксфорд, Сорбонна, Болонья), власником понад 130 вищі нагороди й премії з більш, ніж 30 країн миру. У їхньому числі: Лицар Ясновельможного ордена Британської Імперії (КВЕ), золота медаль Королівського Філармонічного Суспільства (Англія), три ступені ордена Почесного Легіону Франції, дійсний член Академії Мистецтв Франції ("Сорок безсмертних"), Президентська медаль Волі (США), Командорський хрест із зіркою (Німеччина), Орден Висхідного Сонця й Імператорська премія Асоціації Мистецтв Японії, орден Карлоса ІІІ (Іспанія), два російських ордени "За заслуги перед Батьківщиною" І й ІІ ступеня й Державна премія Росії. У травні 1995 року Мстислав Ростропович, поряд з Елтоном Джоном, був нагороджений премією "Полярна зірка" Шведської Королівської Академії Музики, що є аналогом Нобелівської премії. В 2003 році на особливої церемонії вручення "Grammy" Ростропович був нагороджений президентською премією "За заслуги" (він став сьомим музикантом в історії, що одержала таку нагороду) за видатну артистичну кар'єру й людські досягнення. В 2004 році він був визнаний гідним такими високими нагородами, як Почесна перемога в області класичної музики (Франція) і Премія Едісона за життєві досягнення (Нідерланди).

Його ім'я включене в число "Сорока безсмертних" — почесних членів Академії мистецтв Франції.

Член Академії наук і мистецтв (США), Академії "Санта Чечилия" (Рим), Королівської академії музики Англії, Королівської академії Швеції, Баварської академії образотворчих мистецтв, власник Імператорської премії Японської асоціації мистецтв і безлічі інших премій. Визнаний гідним звання почесного доктора більше 50 університетів у різних країнах. Почесний громадянин багатьох міст миру.

Командор орденів Почесного легіону (Франція, 1981, 1987), почесний лицар-командор Ясновельможного ордена Британської Імперії. За заслуги в мистецтві він нагороджений премією Альберта Швейцера й премією Ернста ФОН Сименса, що до нього була дана тільки Бенджаміну Бриттену й Олів’є Мессиану.

Нагороджений безліччю державних нагород 29 країн, у тому числі литовською медаллю на згадку 13 січня (1992) і більшим хрестом командора ордена князя Гедимина (1995). В 1997 нагороджений Більшим Російським Призом "Слава/Glorіa". Лауреат Царскосельской художньої премії (1999). В 2007 році нагороджений орденом "За заслуги перед Батьківщиною" І ступеня[9, c. 27-29].

2.2. Школа М.Ростроповича та його вклад в світову музичну культуру

В історії світової музичної культури є прізвища, що залишили глибокий слід. Однієї з них є рід Ростроповичів. Можна із упевненість сказати, що кожний член родини мав неабияке дарування й особливу любов до музики. Предки Ростроповичів з вихідцями з Польщі й Литви й іменувалися Ростроповичюсами.

Ім'я Мстислава Ростроповича займає виняткове місце в музичному мистецтві й громадському житті XX століття, перебуваючи в центрі уваги, як діячів культури, так і політиків. Сьогодні кращі оркестри миру пишаються спільними із Мстиславом Ростроповичем концертами. А політичні виступи М. Ростроповича в Берлінської стіни й у Білого дому в Москві стали символом боротьби проти всіх форм тоталітаризму.

Збагативши своєю творчістю світову культури, М. Ростропович довів, що лише найрідші дарування завдяки своєму видатному таланту, невтомному праці, гарячій закоханості в музику здатні силоміць мистецтва перетворювати мир.

На настійну вимогу й кілька звернень діячів культури й мистецтва, особливо, Р. Щедріна, Ю. Башмета, О. Когана, І. Ойстраха й А. Сахарова Мстиславові Ростроповичу було відновлено радянське громадянство (1992) і він знову обирається членом Союзу композиторів.

М. Ростроповича в повному розумінні слова можна назвати "Громадянином миру". Ця обдарована й енергійна людина гаряче й щиро реагує на всі події, що відбуваються в країнах Східної Європи й особливо Росії. В 1989 році під час падіння Берлінської стіни М. Ростропович виконує концерт із добутків І. С. Баха.

У столиці Азербайджанської республіки місті Баку, на вулиці, де проживала родина Ростроповичів, у будинку, де народився всесвітньо відомий музикант нині діє музей Леопольда й Мстислава Ростроповичів. У музейній колекції представлена безліч коштовних і рідких експонатів. У кожний зі своїх візитів маестро неодмінно відвідує рідний будинок. Щоб знову, занурившись у спогади, відчути тепло цих стін і подумки перегортати сторінки свого життя. "Де б я не перебував, я завжди буду вертатися в Баку, адже це моя Батьківщина". (М. Ростропович).

Десятки країн оцінили вклад Ростроповича у світову культуру, вручивши йому понад ста своїх головних нагород, понад сорок найбільших університетів світу присудили йому ступінь почесного доктора, він — член академій Італії, Британії, Швеції, Німеччини, США, його ім'я включене в число "сорока безсмертних" почесних членів Академії мистецтв Франції. Ростропович нагороджений Імператорською премією Японської Асоціації мистецтв, вищим американським орденом для цивільних осіб — президентською медаллю Свободи, двічі — командор Орденів Почесного легіону Франції, Почесний лицар-командор Ордена Британської імперії.

У 1995 р. йому присуджено вищу нагороду Швеції — "Полярну зірку". За заслуги в мистецтві він нагороджений також премією Альберта Швейцера і премією Фонду Ернста фон Сіменса, гідними яких до нього були визнані лише Б.Бритен і О.Месіан. Найпрестижніші світові нагороди, включаючи Гремі і Гран Прі дю Діск, він одержав за свої музичні записи[4, c. 27-31].

У його виконанні пролунав фактично весь репертуар віолончельної музики. У плині 17 сезонів він беззмінний диригент і художній керівник Національного симфонічного оркестру у Вашингтоні, що під його керівництвом увійшов до числа кращих оркестрів Америки. Він також диригує найвідомішими оркестрами миру, включаючи провідні оркестри Великобританії,Франції, Німеччини, США, Японії й ін. Він — незмінний аккомпоніатор знаменитої співачки Галини Вишневської, дружини, супутниці життя й мистецтві. Разом вони виступали з концертами по всій земній кулі. Диригент, віолончеліст, Ростропович жагуче підтримував процес створення сучасної музики. Своїм виконавським мистецтвом він надихнув найбільших композиторів ХХ століття, які створювали добутку спеціально для нього. Це Шостакович і Прокоф'єв, Бриттен і Бернстайн — близько 60 сучасних композиторів присвятили свої твори Ростроповичу. Їм були виконані більше 100 добутків для віолончелі й більше 50 симфонічних прем'єр.

В 1990 році президент СРСР Михайло Горбачов своїм указом анулював постанову президії Верховної Ради СРСР про позбавлення Ростроповича й Вишневській громадянства й відновив зняті з них почесні звання. Згодом багато країн пропонували Ростроповичу прийняти їхнє громадянство, але він відмовлявся й до кінця життя залишався "громадянином миру". Під час путчу ГКЧП у серпні 1991 року Ростропович спеціально прилетів у Москву з Парижа й приєднався до захисників російського Білого дому.

У наступні роки Ростропович продовжив активну діяльність як виконавець і диригент. У Сан-Франциско він диригував "Піковою дамою" Чайковського, у Монте-Карло — "Царською нареченою" Римського- Корсакова, виступив учасником ряду світових оперних прем'єр — "Життя з ідіотом" (1992, Амстердам), "Джезуальдо" (1995, Відень) Шнитке, "Лолита" Щедріна (у Стокгольмській опері), постановок "Леді Макбет Мценского повіту" Шостаковича (у першій редакції) у Мюнхені, Парижу, Мадриді, Буенос-Айресі, Олдборо, Москві й іншим містам миру. У Росії Ростропович у Великому театрі диригував "Хованщиной" Мусоргского в редакції Шостаковича (1996), у Парижу з оркестром Французького радіо записав опери "Війна й мир", "Євгеній Онєгін" (Чайковський), "Борис Годунов" (Мусоргский), "Леді Макбет Мценского повіту". В 2003 році він став першим російським музикантом і сьомим у світі, кому була вручена премія Grammy "за екстраординарну кар'єру музиканта, за життя в записах", а в 2004 році Ростропович одержав Grammy у категорії "Краще виконання інструментального соло в супроводі оркестру". Критики відзначали бездоганну технічну майстерність музиканта, властиву його виконавській натурі красу звуку, артистизм, стилістичну культуру, драматургічну вивіреність, що заражає емоційність і натхненність. Сам же Ростропович говорив: "Усе, що я граю, я люблю до непритомності".

Ростропович, крім концертної, займався також і викладацькою діяльністю, відкривав музичні школи, вів майстрів-класи. В 2004 році Ростропович очолив Школу вищої музичної майстерності у Валенсії (Іспанія). Він неодноразово не тільки брав участь у різного роду музичних фестивалях, але й виступав організатором власних. Ростропович був президентом фонду, що носить його ім'я, допомоги обдарованим студентам музичних вузів, а також заснував фонд допомоги молодим музикантам у Німеччині й стипендіальний фонд для талановитих дітей у Росії. Крім того, широку популярність одержала добродійна діяльність музиканта: він був президентом "Благодійного фонду Вишневській — Ростроповича", що надавали допомогу дитячим лікувальним установам Російської Федерації (так, зокрема, в 2000 році фонд почав здійснювати в Росії програму по дитячій вакцинопрофілактиці проти вірусного гепатиту В, що стала найбільшою програмою в цій області із часу розпаду СРСР) і інших країн.

При активній участі Ростроповича була створена спеціальна література віолончельної музики, куди, природно, увійшли твору Прокоф'єва, Шостаковича, Хачатуряна, написані спеціально для Мстислава Леопольдовича. Чудовий педагог, Ростропович створив цілу віолончельну школу, одним з геніальних представників якої став Давид Герингас[1, c. 359-360].

Висновки

Ростропович почав займатися музикою в раннім дитинстві з родителями — його батько Леопольд Вітольдович Ростропович (1892-1942), що відбувався з польських дворян, був відомим віолончелістом, а мати піаністкою. В 16 років він надійшов у Московську консерваторію, де вивчав композицію із С. С. Прокоф'євим і Д. Д. Шостаковичем. В 1945 році він одержав популярність як віолончеліст, вигравши золоту медаль на першому в СРСР конкурсі молодих музикантів.

Завдяки міжнародним контрактам і турам Ростропович став відомий на Заході. У його виконанні пролунав фактично весь репертуар віолончельної музики, і згодом багато добутків були написані спеціально для нього. Їм були виконані вперше 117 добутків для віолончелі й дані 70 оркестрових прем'єр. Як камерний музикант виступав в ансамблі зі Святославом Ріхтером, у тріо з Емілем Гилельсом і Леонідом Коганом, як піаніст в ансамблі з Галиною Вишневській.

По його власному визнанню, на формування його особистості величезний вплив зробили три композитори: Сергій Прокоф'єв, Дмитро Шостакович і Бенджамін Бриттен. Близько 60 композиторів присвятили свої твори Ростроповичу, у тому числі, крім вищевказаних, Арам Хачатурян, Лучано Берио, Альфред Шнитке, Леонард Бернстайн, Анрі Дютийе, Вітольд Лютославский, Кшиштоф Пендерецький.

Починаючи з 1969 року Ростропович і його родина підтримували Олександра Солженицина, не тільки дозволивши йому жити на своїй дачі під Москвою, але й написавши відкритий лист Брежнєву в його захист. За цим пішло скасування концертів і турів, зупинка записів. В 1974 році їм були видані виїзні візи. Через чотири роки Ростроповичі були позбавлені радянського громадянства, що їм було повернуто тільки в 1990 році.

З 1974 року Ростропович став одним із провідних диригентів Заходу. Протягом 17 сезонів він був беззмінним диригентом і художнім керівником Національного симфонічного оркестру у Вашингтоні, що під його керівництвом увійшов до числа кращих оркестрів Америки, і регулярним гостем Берлінської філармонії, Бостонского симфонічного оркестру, Лондонського симфонічного оркестру й Лондонської філармонії. Його останніми записами були Концерт для віолончелі з оркестром № 2 Шнитке й "Повернення в Росію" — унікальний документальний фільм про поїздку Ростроповича в Москву з Національним симфонічним оркестром в 1990 році.

Під час серпневого путчу 1991 і подій жовтня 1993 виступав на стороні Президента Російської Федерації Б. Н. Єльцина, схвалюючи його дії.

Ростропович був відомий і своя добродійна діяльність: він був президентом Благодійного фонду Вишневської-Ростроповича, що робить допомогу дитячим лікувальним установам Російської Федерації, а також одним з піклувальників школи ім'я А. М. Горчакова, відроджуваної в дусі й традиціях Царськосельского ліцею.

Ростропович важко хворів: у лютому й у квітні 2007 року він переніс дві операції у зв'язку зі злоякісною пухлиною печінки. Помер у клініці в Москві 27 квітня 2007 року. Прощання з Ростроповичем відбулося 28 квітня у Великому залі Московської консерваторії. Відспівування Ростроповича пройшло в Храмі Христа Рятівника. Похований Ростропович на Новодівочому цвинтарі в Москві.

В процесі творчості, в його суперечливості відбивається і специфічна сутність людини: її самоусвідомлене буття і реальність відносин. Відтак, творчість постає як єдність двох суперечливих моментів: духовної суб’єктивної сутності людини та об’єктивної дії.

Таким чином, специфіка творчості полягає в тому, що в ній створюються духовні цінності, існування яких раніше не спостерігалося у діяльності індивідуума. З цього ми можемо визначити, що: а) творчість — свідома діяльність людини; б) творчість — діяльність, спрямована на створення нових суспільно значущих цінностей (матерільних і духовних); в) творчість –розвиток системи самосвідомості.

Список використаної літератури

1. Грум-Гржимайло Т. Ростропович и его современники. В легендах, былях и диалогах. — М. : Агар, 1997. — 376 с.
2. Грум-Гржимайло Т. Слава и Галина: симфония жизни. — М.: Вагриус, 2007. — 502 с.
3. Медведенко А. Мстислав Ростропович возвращает "Леди Макбет"/ //Эхо планеты. — 2000. — № 7 . — C. 37-39
4. Мстислав Ростропович: "Я черпаю силы в самой музыке" //Музыкальная жизнь. — 2002. — № 3. — C. 27-31
5. Нестеров А. Мстислав Ростропович и Оренбуржье: духовные истоки и персечение судеб //Музыка в школе. — 2007. — № 4. — C. 42-48
6. Олексюк О. Музична педагогіка: Навч. посіб. для студ. ВНЗ культури і мистецтв / Київський національний ун-т культури і мистецтв. — К. : КНУКіМ, 2006. — 187с.
7. Ростовський О. Музична педагогіка: Навч. програми, метод. рек. та матеріали / Ніжинський держ. педагогічний ун-т ім. Миколи Гоголя. — Ніжин, 2001. — 110с.
8. Харальд Э. Великие виолончелисты. — Мюнхен — Цюрих: Piper, 2007. — 407 c.
9. Хентова С. Ростропович. — Изд: Культ-Информ-Пресс, 1993 г.
10. Шевелева С. "Когда я спорила с Ростроповичем, остальные молчали ": Откровения примадонны Национальной оперы Светланы Добронравовой//Киевские Ведомости. — 2001. — 8 мая. — C. 14-15
11. Юрий Башмет: "Однажды на банкете в Лондоне нашим с Ростроповичем собу-тыльником был… принц Чарльз": Выдающемуся музыканту исполнилось 50 лет //Факты и комментарии. — 2003. — 25 января. — C. 13-14