Актуальність тематики даного дослідження обумовлена насамперед неоднозначною сучасною практикою реалізації галузевого трудо-правового принципу соціального партнерства й договірного встановлення умов праці. Його сутність полягає в тому, що до сфери правового регулювання трудових відносин широко залучаються недержавні структури, серед яких — об´єднання роботодавців та працівників, їхніх колективів, які разом з органами виконавчої влади, або й без їхньої участі, на підставі укладення колективних договорів та угод, шляхом взаємного співробітництва, пошуку й прийняття узгоджених рішень встановлюють обов´язкові для виконання учасниками соціально-трудових правовідносин правила регулювання праці. В Україні соцпартнерство здійснюється на національному, галузевому, регіональному та виробничому рівнях. На перших трьох з означених рівнів практикуються тристоронні відносини, а на виробничому рівні — укладається двостороння угода (між роботодавцем і трудовим колективом) — колективний договір.

Істотне юридичне й соціально-економічне значення означеного принципу, безпосередній вплив засобів його реалізації на рівень ефективності регулювання трудових відносин природно обумовили розробку представниками як вітчизняної, так і зарубіжної, науки відповідної доктрини. Серед дослідників цього напряму слід назвати, зокрема, таких як: Акопов Д.Р., Бурак В.Я., Гладких Д.Ю., Гусов К.Н., Жернаков В.В., Заржицький О., Зуб I.B., Іншин М.І., Козак З.Я., Куренной A.M., Пилипенко П.Д., Прокопенко B.I., Ротань В.Г., Снєгур O.A., Стичинський Б.С, Сулейманова Г.В., Толкунова В.М. Відповідні наукові розробки цих правників стали теоретичною основою, а деякі — ще й предметом окремого, більш поглибленого, аналізу даної публікації.

Попри такий статус (галузевий) на вагоме значення в механізмі регулювання трудових відносин, сьогодні, на відміну від практики укладення колективних договорів 20-30-х pp. XX ст. у системі НКВС РРСФР та СРСР [1, с. 65-66], принцип соціального партнерства «…оказывает наименьшее воздействие из всех отраслевых принципов трудового права на формирование и действие нормативноправового массива о службе в органах внутренних дел…» [2, с. 137]. Наявна «вибірковість» в реалізації вказаного принципу суперечить приписам законодавства та положенням доктрини трудового права. На наш погляд, незаперечною є необхідність не лише розширення сфери, а й забезпечення належної повноти реалізації принципу соцпартнерства й договірного встановлення умов праці в сфері службово-трудових відносин працівників ОВС України. Утім, тут є низка проблемних питань, які потребують попереднього теоретичного опрацювання. З огляду на вказане та керуючись постулатом про пріоритетність наукових досліджень та похідний характер процесів нормативної структуризації правових явищ, автором статті було обрано об´єктом дослідження аксіологічні, онтолого-правові та гносеологічні аспекти вчення про принципи трудового права загалом та принцип соціального партнерства й договірного встановлення умов праці зокрема, а в якості завдання, відповідно, було визначено -дослідити на основі використання переважно порівняльно-правового й конструктивно-критичного методів наукового пізнання сучасні проблеми та обґрунтувати перспективи подальшого розвитку, удосконалення механізму практичної реалізації означеного трудо-правового принципу у сфері службово-трудових відносин працівників ОВС.

Аналіз сучасної правотворчої й правозастосовної практики свідчить, що перепон на шляху становлення й розвитку соціально-партнерських відносин у сфері службово-трудових відносин існує чимало, зокрема — це фінансово-економічний чинник та непослідовність у діях самої держави. Показовою тут є ситуація зі створенням в Україні місцевої міліції. Так, свого часу, після багаторічного ґрунтовного опрацювання на громадсько-політичному й експертному рівнях, Законом України від 04 березня 2004 року «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо місцевої міліції» [3] базовий закон — Закон України від 20 грудня 1990 року «Про міліцію» було, зокрема, доповнено ст. 7-1 «Місцева міліція». Цим же Законом було внесено зміни й до ст. 25 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», яку було доповнено положення про те, що місцева державна адміністрація здійснює разом із відповідними виконавчими органами рад підготовку й внесення в установленому порядку на розгляд ради пропозицій, погоджених із відповідними головними управліннями, управліннями МВС України в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі, щодо утворення, реорганізації або ліквідації місцевої міліції, чисельності її працівників згідно з нормативами, затвердженими МВС України, витрат на утримання та матеріально-технічне забезпечення діяльності місцевої міліції, навчання її працівників, створення для них необхідних житлово-побутових умов. Цей Закон набрав чинності… Проте, дію цього Закону було зупинено відповідними статтями закону про держбюджет спочатку на 2005 рік, потім — 2006 рік, 2007 рік, а, зрештою, на підставі Закону України

№ 107-/І від 28 грудня 2007 року цей Закон взагалі втратив чинність. Відтак, через відсутність у держави відповідних фінансових джерел та відсутність останніх на місцевому рівні, була спочатку зведена нанівець значна, зокрема, організаційно-правова робота, а згодом «зникла» і «місцева міліція» взагалі. Відповідно, у такий спосіб була «заблокована» і одна з важливих сфер реалізації соціально-партнерських відносин та, зрозуміло, царина застосування трудо-правового принципу соціального партнерства й договірного встановлення. Аналогічна — невтішна доля спіткала й створену 16 вересня 1999 р. Координаційну раду з питань соціального й правового захисту військовослужбовців, працівників міліції, митної служби та членів їх сімей, яка, з огляду на напрями її діяльності, може розглядатися як орган, що здійснював повноваження в сфері соціального партнерства. Ця Рада була Указом Президента України від 03.04.05 за № 598/2005 «Про ліквідацію Координаційної ради з питань соціального і правового захисту військовослужбовців, працівників міліції, митної служби та членів їх сімей» ліквідована, а в основу рішення Глави Держави було покладено, як нас, то неадекватне реальному стану справ на практиці, формулювання: «…соціальний і правовий захист… працівників міліції… та членів їх сімей достатньо повно врегульовано актами законодавства і в існуванні утвореного для аналізу стану захищеності зазначених категорій осіб органу на даний час немає потреби» [4].

Договірне регулювання застосовується в галузі соціально-трудових відносин як комплексу взаємовідносин на ринку праці між роботодавцями (власниками) або уповноваженими ними органами, трудовими колективами, чи іншими виборними органами, з участю держави, або місцевих органів самоврядування в справі вирішення соціально-економічних питань, а тому відносини між його суб´єктами називають соціальним партнерством. Соцпартнерство є не лише принципом діяльності, а ще й формою існування відносин між суб´єктами організаційно-правових відносин у сфері найманої праці. Щоправда, у чинному КЗпП містяться положення лише стосовно колективних договорів, а щодо колективних угод, то вони в Кодексі взагалі не згадуються. Тому складається парадоксальна ситуація й відповідне враження, що трудові відносини регулюються лише трудовим законодавством та локальними нормативними актами на рівні підприємств. Крім того, у чинному КЗпП і безпосередньо термін «договірне регулювання» не вживається. Усе зазначене, як на нас, природно передбачає взаємне волевиявлення й взаємопогодження інтересів учасників означених договірних відносин у царині найманої праці. Натомість у п. 4 чинного Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ, затвердженому Постановою Кабінету Міністрів України (далі — КМУ) від 29 липня 1991 р. № 114, яким безпосередньо регулюється порядок і умови проходження служби працівниками ОВС, на відміну від КЗпП України, ідеться безпосередньо про «договірні засади» комплектування зазначених особового складу ОВС. Означена обставина свідчить саме про трудо-правову природу службово-трудових відносин працівників ОВС. Про таке ж обґрунтовано зазначає і російський дослідник A.A. Снєгур, коли пише, що «под принципом, отражающим свободу труда в трудовом праве, следует иметь в виду более широкое и глубокое руководящее начало -развитие юридических гарантий свободы труда рабочих, служащих, их ассоциаций. Этот принцип, как и полагается отраслевому принципу, прямо или косвенно проявляется почти во всех нормах трудового права и регламентируемых ими социальных связях соответственно степени развития свободы труда в нашем обществе… Свобода… предполагает обязательную свободу выбора, осуществляемую субъектами свободы индивидуально… Думается, находит проявление в том, что гражданин, поступая на службу, делает добровольный выбор между формами занятости… Свободное заключение контракта о службе, являющегося основанием возникновения, изменения и прекращения служебно-трудовых отношений, есть одно из главных доказательств распространения принципа свободы труда на сферу службы в ОВД» [5, с. 57].

Трудове законодавство України (ст. 2 Закону України від 01.07.93 «Про колективні договори і угоди») передбачає укладення угод на державному, галузевому, регіональному рівнях на двосторонній основі, а отже, закріплює «біпартизм» у договірному регулюванні. Однак системний аналіз змісту генеральних угод, що укладались між КМУ й Українським союзом промисловців і підприємців та профспілковими об´єднаннями України на 1997-1998 роки, між КМУ й Конфедерацією роботодавців України та профспілковими об´єднаннями України на 1999-2000 роки, між КМУ, Конфедерацією роботодавців України та всеукраїнськими профспілками й профоб´єднаннями України на 2002-2003 роки, між КМУ всеукраїнськими об´єднаннями організацій роботодавців і підприємців та всеукраїнськими профспілками й профоб´єднаннями на 2004-2005 роки та, зрештою, чинну Генеральну угоду між КМУ, всеукраїнськими об´єднаннями організацій роботодавців і підприємців та всеукраїнськими профспілками і профоб´єднаннями на 2008-2009 роки від 15 квітня 2008 (зауважимо, що профспілка атестованих працівників ОВС України (ПАП ОВС) в особі її голови також підписувала всі зазначені колективні угоди), як на нас, свідчать про те, що Кабінет Міністрів України приймає на себе за характером цілу низку таких зобов´язань, які виходять за межі традиційної компетенції представника роботодавців, а їх виконання можливе Урядом лише за умови, що останній виступає в якості окремого, самостійного суб´єкта (сторони) — центрального органу державної виконавчої влади. Відтак, на нашу думку, є достатні підстави вважати, що в Україні соціальне партнерство на державному рівні фактично існує як «трипартизм». Україна поступово переходить у договірному регулюванні трудових відносин від біпартизму до трипартизму. Такий напрям розвитку подій є виправданим, оскільки трудове законодавство, особливо в сфері правового забезпечення службово-трудових відносин працівників ОВС, складає значна кількість централізованих нормативно-правових актів, положення яких носять імперативний характер і змінюватися можуть лише органами держави, а не за погодженням між роботодавцями й працівниками; нормативно-правові акти державних органів, насамперед Уряду, є основою (вони визначають межі, суб´єкти, принципи та порядок здійснення) наявної системи договірного регулювання соціально-трудових відносин; численні проблеми у сфері найманої праці, передусім проблеми невиплати зарплат, різкого і масового зростання рівня безробіття, що виникла в сучасних умовах світової кризи та посилилась внутрішньополітичною нестабільністю в країні, ефективно і системно можна вирішити лише на рівні загальнодержавної політики та відповідних заходів.

У чинному КЗпП України, Законі України від 01.07,1993 «Про колективні договори і угоди» вживаються два суміжні терміни — «колективна угода» і «колективний договір», але по суті колективний договір є лише різновидом колективної угоди, яка укладається на виробничому (локальному, місцевому) рівні, І колективний договір, і колективні угоди є актами соцпартнерства, договірними формами трудового права, які регулюють трудові відносини, а тому вони мають багато спільних рис, що не завжди належно враховується в науці. Так, наприклад, B.C. Венедіктов розмірковує над «правовою и общественно-моральной стороною» колективного договору [6, с. 60-61]; K.M. Гусов і В.М. Толкунова також пишуть, що «коллективный договор — это не только правовой акт, но и акт социального партнерства на уровне организации между работниками и работодателем. Он является также морально-политическим актом, так как определяет и условия поведения сторон морально-политического свойства (например, привлекать трудящихся к большему участию в управлении организацией, развивать производственную демократию или, например, не бастовать во время действия договора, если все его условия выполняются и это оговорено в его содержании)» [7, с. 137-138]. Але більшість з означених цими дослідниками характеристик стосуються не лише колективного договору, а й інших актів соцпартнерства, насамперед — колективних угод. Водночас між такими актами соцпартнерства, як колективний договір і колективна угода існують і відмінності: це сфера (рівні) укладення, склад сторін, що наділені правом їх укладати, зміст та юридична сила кожної із цих форм трудового права.

У контексті характеристики наявної системи колективно-договірного регулювання службово-трудових відносин (в якій, попри підписання з боку ПАП ОВС України всіх генеральних угод, у тому числі й чинної — Генеральної угоди між КМУ, всеукраїнськими об´єднаннями організацій роботодавців і підприємців та всеукраїнськими профспілками і профоб´єднаннями на 2008-2009 роки від 15 квітня 2008 [8], у практичних підрозділах ОВС, на місцях, за винятком навчальних закладів МВС України, колективні договори не укладаються взагалі) на окрему увагу заслуговує питання щодо поширення положень зазначеної колективної угоди на роботодавців (органи внутрішніх справ на місцях) та працівників ОВС, що працюють у таких підрозділах, які не висловлювали ані свої конкретні позиції щодо її змісту, ані не надавали, як те вимагається ст. 4 Закону України від 01 липня 1993 р. «Про колективні договори і угоди», повноважень своїм представникам (не делегували останніх) на підписання такої угоди. Постає питання, чи підпадають за такої ситуації під сферу дії зазначеної Генеральної угоди, підписаної ПАП ОВС, більшість підрозділів (їхні працівники) ОВС, які не приймали участі в її розробці безпосередньо чи опосередковано, делегуючи свої повноваження? Чи обов´язково враховувати на місцях положення чинної генеральної угоди під час укладення колективних договорів у підрозділах ОВС за таких умов? У науці із цього приводу висловленні різні позиції: О.М. Курєнной уважає, що в таких випадках повинен діяти «принцип ратифікації», при якому учасники трудових відносин повинні виразити своє позитивне відношення до прийнятих «наверху» документів [9, с. 60]; Б.С. Стичинський, І.В. Зуб і В.Г. Ротань зазначають, що на підприємства, які при підписанні угод не були представлені зі сторони власника і сторони профспілки (об´єднання профспілок, іншого вповноваженого працюючими органу), та на ті підприємства, котрі при підписанні угоди були представлені лише однією стороною, угоди поширюватися не можуть [10, с. 92]. На наш погляд, саме останній підхід відповідає приписам чинного законодавства: за ч. 1 ст. 9 Закону України «Про колективні договори і угоди» положення генеральної, галузевої, регіональної угод є обов´язковими для всіх суб´єктів, що перебувають у сфері дії сторін, які підписали угоду.

Отже, здавалося б, для всіх інших суб´єктів службово-трудових відносин положення угод не є обов´язковими й на них не поширюються. Проте, ст. 16 КЗпП України передбачено, що умови колективного договору, які погіршують порівняно із чинним законодавством і угодами становище працівників, є недійсними. При цьому, у вказаній статті Кодексу відсутнє застереження про обов´язковість поширення в цих випадках дії положень колективних угод на сторін колективного договору. Тому, як на нас, є достатні підстави для висновку, що незалежно від того, чи перебувають суб´єкти колективного договору в сфері дії сторін генеральної, галузевої чи регіональної угод, при укладенні колективного договору в конкретному підрозділі ОВС вони зобов´язані враховувати чинні положення щодо гарантій, пільг працівників, які вже закріплені в угодах, у тому числі генеральній. Хоча, підсумовуючи, зазначимо, що остаточне вирішення цього питання тут за законодавцем, який має гармонізувати зазначену колізію норм, зміст ст. 16 КЗпП України та ч. 1 ст. 9 Закону України «Про колективні договори і угоди». Вирішення законодавцем означених питань та подальше — більш поглиблене — обговорення науковцями обґрунтованих у статті висновків стане підґрунтям подальшого розвитку інституту соціального партнерства в сфері трудових відносин та вдосконалення правозастосовної діяльності в цій сфері.

Література:

1. Лавриненко О.В. Правовая и социальная защита работников органов внутренних дел Украины: учеб. пос. / О.В. Лавриненко. — Харьков: Знание, 1999, — 590 с.

2. Гладких Д.Ю. Воздействие принципов трудового права на правовое регулирование служебно-трудовых отношений в органах внутренних дел: дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.05 — труд, право; право соц. обеспечения / Гладких Денис Юрьевич; Пермский гос. ун-т. -Пермь, 2002. — 245 с.

3. Закон України від 04.03.2004 «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо місцевої міліції» // Відомості Верховної Ради України. — 2004. — № 23. — С. 323.

4. Указ Президента України від 03.04.2005 № 598/2005 «Про ліквідацію Координаційної ради з питань соціального і правового захисту військовослужбовців, працівників міліції, митної служби та членів їх сімей» // ІПС «Законодавство України». — 2010. — № 1.

5. Снегур A.A. Трудовое право и служба в органах внутренних дел: дис. … кандидата юрид. наук: 12.00.05 — труд, право; право соц. обеспечения / Снегур Александр Анатольевич; Пермский гос. ун-т. — Пермь, 2001. — 224 с.

6. Венедиктов B.C. Конспект лекций по трудовому праву Украины: учеб. пос. / B.C. Венедиктов. — Харьков: Консум, 1998. — Ч. 1. — 140 с.

7. Гусов К.Н. Трудовое право России: учеб. / К.Н. Гусов, В.Н. Толкунова. — М.: Юристь, 1997. — 572 с.

8. Генеральна угода між Кабінетом Міністрів України, всеукраїнськими об´єднаннями організацій роботодавців і підприємців та всеукраїнськими профспілками і профоб´єднаннями на 2008-2009 роки 15.04.2008//ІПС «Законодавство України». — 2010. -№ 1.

9. Курєнной A.M. Трудовое право: на пути к рынку: моногр. / A.M. Курєнной. — М,: Дело Лтд, 1995. — 256 с.

10. Зуб I.B. Науково-практичний коментар до законодавства України про працю /1.В. Зуб, В.Г. Ротань, B.C. Стичинський. — К.: A.C.K., 2000. — 1054 с.