У зв’язку з офіційно проголошеним главою держави наміром започаткувати новий етап конституційного процесу [1] перед вітчизняною юридичною наукою постає не одне завдання. Але не виключено, що в рамках цього зусилля політичних учасників такого процесу буде скеровано (а погляди вчених — звернуто) передовсім на творення «нової конституції», тоді як Конституція України 1996 р. — історично перший український Основоположний Закон — може так і залишитись недостатньо поцінованою. Щонайперше, її цінність слід вбачати в тім, що вона є політико- юридичним наслідком вже здійсненого українським народом акта установчої влади [2], і як юридичний факт це сталося у «момент оголошення результатів голосування за проектом Конституції України в цілому на пленарному засіданні Верховної Ради України» [3]. Понад те — Основоположний Закон України 1996 р. загалом відповідає критеріям та принципам сучасного європейського конституціоналізму, бо в ньому втілено основоположні європейські цінності. Тому вже сама постановка питання про творення «нової конституції для України» ставить під сумнів не тільки легітимність самого українського основоположного акта 1996 р., а й — що найтривожніше — легітимність власне новопосталої у 1991 р. української незалежної держави, юридична повноцінність якої була конституційно оформлена у 1996 р.

Ніхто не заперечує, що Конституції України 1996 р. як акта позитивного права властиві певні вади. Вона дійсно містить чимало недоліків, про що, власне, і йдеться у висновку Венеціанської Комісії — «декілька положень Конституції залишаються незадовільними з юридичної точки зору». Але Комісія водночас зазначила і те, що «принципи верховенства права добре відображено у тексті Конституції»[4] . Тому наявність недоліків у тексті не повинна бути зачіпкою для спроб перекреслити ті позитивні надбання документа, які мають фундаментальне значення. Текстуальні недоліки та нездійснена (унаслідок низки причин об’єктивної і суб’єктивної природи) імплементація нових для України принципів не є підставою для того, щоб починати все з нуля, вдаючи, що п’ятнадцятирічного періоду існування незалежної держави нової якості, збудованої на конституційній архітектоніці європейського зразка, так і не було. Адже п’ятнадцять років — це тест для українського конституціоналізму, а не чорна діра.

П’ятнадцять років — це період випробування Конституції 1996 р. часом і практикою, в тому числі й у теоретичній площині. І особливо це стосується такого аспекту, як теоретичне осмислення тих принципів українського основоположного акта, що виступають як відтворення в ньому тих цінностей, на яких постала і розвивається сучасна Європа і якими є: верховенство права, демократія, права людини. їх закріплено відповідно у ст. 8, ст. 1 та ст. 3 Конституції. Це ті фундаментальні принципи, які безумовно залишаться у тексті Конституції України на увесь подальший період. Саме вони мають становити основу для процесу текстуального оновлення українського основоположного акта, що має розпочатися невдовзі. Проте теоретичне осмислення сутності цих принципів та їх практичне втілення за останні п’ятнадцять років ніяк не можна вважати задовільним. Свідчення сказаного — напрацювання українських вчених, викладені упродовж цього періоду передовсім у науково-практичних коментарях до Конституції України [5] та підручниках з конституційного права для студентів вищих навчальних закладів [6]. Подані у цих працях наукові тлумачення принципів верховенства права, демократії та прав людини істотно різняться від сприйняття європейських цінностей у вигляді тріади «верховенство права — демократія — права людини» західною науковою доктриною і юридичною практикою. Звідси випливає потреба в переосмисленні українськими вченими сутності кожного із складових компонентів цієї тріади в перебігу оновлення українського основоположного акта. Українському загалові науковців пропонується власний і дещо відмінний від існуючого виклад змісту тріади принципів спільної спадщини європейських народів, до якої належать: принцип верховенства права, принцип плюралістичної демократії та принцип прав людини.

Частина перша: верховенство права (ст. 8 Конституції України)

Принцип верховенства права — це один із системи основоположних принципів, що визначають новітній конституційний лад України, і який є юридично обов’язковою нормою найвищого рівня сучасного українського правопорядку. Його дія поширюється на усі органи державної влади, органи регіонального і місцевого самоврядування та їх посадових осіб в усіх сферах нормотворчої, правоохоронної та правозастосовної діяльності.

Принцип верховенства права як основоположний принцип сучасного українського конституційного права є наслідком впровадження в національну систему права кращих здобутків європейської конституційної спадщини, її норм і стандартів, здійсненого в рамках процесу лібералізації політичних режимів шляхом переходу від тоталітаризму до демократії, який видався можливим у країнах Східної та Центральної Європи після падіння комуністичної системи влади. Цей процес припадає на період кінця 1980-х — початку 1990-х років, коли історично склалися сприятливі умови для «зведення Європейського Дому» як «європейського юридичного простору» шляхом «зміцнення верховенства права», що має прямий стосунок до «конституційного і міжнародного права», а також до «національних систем правопорядку відповідних держав» (див. ухвалену з цього приводу резолюцію Парламентської Асамблеї Ради Європи [7]). Принцип верховенства права — це невід’ємний елемент системи цінностей, покладених в основу становлення і розвитку європейського правопорядку після Другої світової війни, і які є спільним надбанням європейських народів, незалежно від їх національних правничих культур і традицій чи національних систем права країн Європи. Принцип верховенства права є одним із тріади принципів спільної спадщини європейських народів, до якої належать також принцип плюралістичної демократії та принцип прав людини. Як тріада, вони взаємно доповнюють один одного і перебувають у взаємній і нерозривній єдності. Свою відданість цій тріаді принципів підтвердила кожна держава, що набула членства у Раді Європи. Україна здобула статус повноправного члена Ради Європи 9 листопада 1995 р., ратифікувавши перед тим — 31 жовтня 1995 р. — Статут Ради Європи, чим поклала на себе обов’язок визнати принцип верховенства права [8]. Надалі Україна як держава-член Ради Європи визнала для себе обов’язковість принципу верховенства права, ратифікувавши 17 липня1996 р. Європейську конвенцію з прав людини, з чого випливає визнання Україною юрисдикції Європейського суду з прав людини обов’язковою в усіх питаннях, що стосується тлумачення і застосування Конвенції (включно з питанням тлумачення і застосування принципу верховенства права) [9].

Уперше принцип верховенства права набув статусу конституційного принципу українського права завдяки закріпленню його у Конституційному Договорі 1995 р., ст. 1 якого визначила, що «в Україні діє принцип верховенства права» [10]. Тогочасний конституційний правопорядок в Україні був досить специфічним: його зміст визначали три акти конституційної природи, що діяли одночасно: 1) Акт про незалежність України від 24 серпня 1991 р., ратифікований народом як суб’єктом установчої влади 1 грудня 1991 р. (чим було проголошено та затверджено незалежність України як самостійної держави, де чинність мали виключно Конституція та закони України); 2) Конституційний Договір від 8 червня 1995 р. (головне призначення якого, за оцінкою Венеціанської Комісії, полягало в тому, щоб «виконувати роль тимчасової конституції»[11] ); 3) частково положення Конституції України (УРСР) 1978 р., зокрема лише ті, що не суперечили самому Конституційному Договорові (легітимність же самої Конституції 1978 р. загалом не відповідала принципам демократії, бо цей акт ніколи не був ухвалений двома третинами голосів демократично обраних представників народу і його юридична чинність в умовах незалежної України була збережена простою більшістю голосів народних депутатів). Конституційний Договір 1995 р. є унікальним явищем не тільки української, а й усієї європейської конституційної практики другої половини ХХ ст. Суто в українському контексті його особливе значення пояснюється тим, що саме завдяки такому своєрідному за політико-юридичною природою акту розпочалося внесення до українського конституційного правопорядку цінностей європейської конституційної спадщини і конституціоналізму загалом. Йдеться, зокрема, про ст. 1 Конституційного Договору, а також про ті його положення, які визначали межі повноважень президента і парламенту (чим було започатковано процес впровадження в майбутню нову українську конституцію принципу поділу влади). До найвагоміших здобутків національної практики новітнього конституціє- творення належить юридична формула, застосована у ч. 1 ст. 8 Конституції України 1996 р.: «В Україні визнається і діє принцип верховенства права». Відтоді принцип верховенства права — це наріжний камінь сучасного конституційного правопорядку в Україні.

Україномовне словосполучення «верховенство права» є перекладом з англійської поняття «the rule of law». Синонімічними до цього англомовного терміна в українській правничій мові виступають терміносполуки на кшталт «правління права», «панування права», «влада права», «владарювання права», застосування яких дозволяє рівною мірою відтворювати філософсько-юридичну сутність поняття «the rule of law». Попри те, що термін «the rule of law» вперше був застосований в англійській правничій мові ще у середині XVII ст., його активний вжиток та узвичаєння цілком виправдано пов’язують з ім’ям одного з найвидатніших теоретиків англійського конституційного права, професором Оксфордського університету Албертом Вен Дайсі (Albert Venn Dicye), який наприкінці ХІХ ст. видав збірку лекцій з конституційного права[12] та класичну й понині працю «Вступ до вивчення конституційного права» (1885) [13]. У цих працях А. Дайсі досить чітко у сутнісному відношенні наповнив це поняття концептуальним змістом, завдяки чому воно набуло якостей класичної доктрини та одного з основоположних принципів англійського конституційного права з цілком конкретним юридичним значенням.

Складниками доктрини та принципу, означених як «the rule of law», відповідно до концепції А. Дайсі, були: 1) «верховенство права» як протиставлення кожній системі державної влади, в основі якої лежать дії свавільного характеру (заперечення свавільної влади), з тим, щоб виключити для влади загалом та її посадових осіб зокрема можливість діяти інакше, ніж на підставі повноважень, визначених приписами права; 2) «верховенство права» як рівність усіх членів суспільства перед законом, де виключено ідею будь-якого звільнення посадових осіб від відповідальності за свої дії та передбачено поширення на посадових осіб такої ж рівної дії законів і такої ж однакової юрисдикції звичайних судів, як і на простих громадян;

3) «верховенство права» як верховенство духу права, яке означає, що свободи людини не є наслідком проголошених в офіційному документі (писаній конституції) гарантій, а навпаки — сама конституція в англійському суспільстві є наслідком прав особи, бо ці права існували ще до виникнення і закріплення положень права, що складають конституцію, а свій конкретний зміст ці положення дістали в результаті витлумачення суддями сутності цих прав упродовж тривалого процесу розгляду конкретних справ у звичайних судах.

Сформульована А. Дайсі доктрина — це концентрований вираз ідей, концепцій, теорій, конструкцій та формул, напрацьованих упродовж багатьох віків: мислителями античних часів (Платон, Арістотель, Цицерон); авторами видатної пам’ятки права доби

Середньовіччя, якою постала Велика Хартія 1215 р.; філософами епохи Просвітництва (Джон Локк, Жан-Жак Руссо, Шарль-Луї Монтеск’є); укладачами політико-юридичних та суто юридичних документів, породжених Американською і Французькою революціями XVIII ст. у вигляді Декларації незалежності США 1776 р., Конституції США 1787 р., Декларації прав людини і громадянина 1789 р. Доктрина А. Дайсі — це так само філософсько-юридичний згусток провідних ідей, присутніх також у працях авторів цього самого напряму правничої думки, якими зокрема виступають — найвидатніший представник українського Провітництва Станіслав Оріховський-Роксоланин (праця про суть і природу держави під назвою «Напучення польському королеві Сигізмунду Августу (1543); голландський юрист і філософ, засновник класичних теорій природного права і природних прав Гуго Гроцій (праця «De iure belli ac pacis libri tres» (1625); найвидатніший представник німецького Просвітництва Самуель Пуфендорф (праця «De officio hominis et civis (1763)»; співвітчизник А. Дайсі — англійський парламентарій Томас Пейн (праця «The rights of Man (1791)». Загалом же вся ця багатовікова творча спадщина витворила єдину тканину того напряму політико-юридичного вчення, що відомий як інтегрована доктрина лібералізму, який став провідним та панівним у сучасному демократичному світі, передовсім у Європі.

Доктрина А. Дайсі не стала догматичним вченням. У другій половині ХХ ст. цікавість до поняття «the rule of law» вийшла за межі світу англосаксонського права (common law). У першу чергу це було зумовлено трагічними наслідками Другої світової війни, пам’яттю про небачені масштаби смертей, принесені нею людству — чи то внаслідок бойових дій, чи внаслідок масових убивств у концентраційних таборах, чи внаслідок просто позбавлення життя своїх же співгромадян фашистськими або тоталітарними режимами, коли взагалі не визнавалися елементарні людські права. Відтак на порядку денному постало питання про визнання людської гідності й поваги до людини як створіння Природи. Цим пояснюється виникнення першого в світі спеціального універсального акта міжнародного права — Загальної декларації прав людини (10 грудня1948 р.), а також її спрямування на досягнення чітко визначеної мети шляхом закріплення у її преамбулі такої формули: «[…] аби людина не була змушена вдаватися до повстання як до останнього засобу порятунку від тиранії та гніту, надзвичайно важливо, щоб права людини були захищені верховенством права [by the rule of law]» [14]. Саме цей міжнародно-правовий акт універсального рівня засвідчив кульмінаційний момент в еволюції ще маловідомої на той час у світі фрази «the rule of law», запозиченої з однієї з національних — англійської — доктрини і системи права. 1948 рік став точкою відліку перетворення цієї суто англійської доктрини і відповідного їй англійського принципу права на поняття загальносвітового значення, себто — універсального вжитку, із таким його змістом, який було б припасовано до інших систем права і до різних систем державної влади.

Поняття (принцип) «the rule of law» отримали визнання на регіональному рівні у документах, якими було закладено підвалини для побудови нової Європи по Другій світовій війні, а також на основі яких триває процес євроінтеграції: вперше — у Брюссельському договорі (17 березня 1948 р.), яким було засновано Західноєвропейський Союз; у подальшому — в Статуті Ради Європи (5 травня

1949 р.), у Європейській конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (4 листопада 1950 р.), у Маастрихтському договорі, яким Європейські Співтовариства було перетворено на Європейський Союз (7 лютого 1992 р.), у Копенгагенських критеріях щодо набуття членства у Європейському Союзі (22 червня 1993 р.), в Амстердамському договорі, яким було доповнено Договір про Європейський Союз та інші установчі договори стосовно Європейських Співтовариств (2 жовтня 1997 р.), у Хартії основоположних прав Європейського Союзу (7 грудня 2000 р.), у Лісабонському Договорі (набув чинності 1 грудня 2009 р.).

Відтоді як поняття «the rule of law» увійшло до міжнародно-правових актів універсального і регіонального рівнів, постала потреба у такому його концептуальному опрацюванні, завдяки якому можна було б насамперед охопити особливості як різних систем права, так і різних політичних систем, а у підсумку — отримати узгоджене його розуміння. Це, у свою чергу, мало б надати йому і практичної значимості, неодмінної для можливості поширення його у світі як нормативного ідеалу, впровадження його у реальне життя через політичний процес та забезпечення його дієвості як юридичного принципу. Розпочатий ще 1955 р. Міжнародною комісією юристів (ООН) пошук його формального визначення — притаманного методології юридичного позитивізму, заснованого на кельзенівській «теорії чистого права» із серцевинним її елементом у вигляді вчення про «норму права» — дав негативний результат. На цей час західна правнича думка дійшла загальновизнаного висновку: це поняття не піддається формальному визначенню. Головне пояснення — тому що воно у сучасному його розумінні є суть продуктом доктрини природного права, а не протилежної їй доктрини юридичного позитивізму, відкинутої практикою світового юридичного досвіду ХХ ст. І лише доктрина природного права (котра є джерелом розуміння того, що права людини і основоположні свободи — це не надані державою своїм громадянам права у вигляді створених нею норм права, котрі містяться у законах держави, а що це — природні права, властиві людині від природи і які належать їй як творінню Природи, а не як члену суспільства, і тому вони є невідчужуваними; а також є джерелом розуміння того, що конституція — це не «основний закон держави», а суспільний договір у вигляді основоположного акта, котрий становить єдино можливу легітимність самої держави як наслідковий інститут установчої влади народу) дає відповіді на усі запитання щодо практичної значущості та дієвості того юридичного принципу, який, пройшовши тривалий процес формування на основі дайсієвого поняття «the rule of law», набув загальновизнаного сучасного змісту.

Негативний результат у спробах дати формальне визначення цьому поняттю в рамках діяльності Міжнародної комісії юристів надалі був підтверджений також і багаторічною та доволі розгалуженою практикою Європейського суду з прав людини, яка доводить, що це поняття — за висновком, зробленим ще на Делійському Світовому конгресі юристів у 1959 р. — є «живою і динамічною концепцією». За західними науковими джерелами, саме тлумачна діяльність Європейського суду з прав людини доводить, що це поняття є «центральною концепцією» в усій структурі Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, і як «центральна концепція» вона «пронизує всю Конвенцію і зводить її докупи» [15]. Та обставина, що у напрацьованій Європейським судом практиці зовсім відсутнє визначення цього поняття, сприймається як велика перевага, бо вважається, що «затиснута у прямий крій формального визначення, ця концепція могла б цілком втратити щось таке, що забезпечує їй внутрішньо властиву життєдайність» [16].

Отже, незаперечний авторитет як Міжнародної комісії юристів, так і Європейського суду з прав людини, і застосована ними методологія обумовлюють необхідність для вітчизняної науки і практики сприймати поняття «the rule of law» не інакше як термін, придатний для передавання в узагальненому вигляді поєднання ідеалів і досягнутого на практиці юридичного досвіду стосовно принципів, інститутів, механізмів і процедур, які є істотно важливими для захисту особи від свавільної влади держави і які надають особі можливість володіти людською гідністю. Брак формального визначення цього поняття у текстах позитивного права міжнародного рівня (зокрема у Статуті Ради Європи, Європейській конвенції з прав людини, установчих актах Європейського Союзу тощо) чи у рішеннях Європейського суду з прав людини жодним чином не означає, що це поняття не є юридичним. Навпаки — воно надається тлумаченню власне як юридичне поняття, зокрема як юридичний принцип. Європейський суд сам кваліфікує його як юридичний принцип і наголошує, що це є «один із основоположних принципів демократичного суспільства, котрий властивий усім статтям Конвенції» [17]. Розглядаючи співвідношення Конвенції та національного права європейських країн (зокрема національних конституцій), Суд зазначив, що у більшості випадків головними інструментами втілення «спільної спадщини» (до якої преамбула Конвенції, з-поміж іншого, відносить і «the rule of law»), по суті, виступають національні конституції. Що ж стосується Конвенції, то «завдяки своїй системі колективного забезпечення встановлених нею прав, вона — відповідно до принципу субсидіарності — підсилює захист, наданий на національному рівні, але ніколи його не обмежує» [18].

Отже, суть питання слід зводити не до проблеми формального визначення цього поняття, а до проблеми його розуміння як принципу, що дістав своє закріплення у різних юридичних текстах. Тому застосована у ч. 1 ст. 8 Конституції формула «В Україні визнається і діє принцип верховенства права» вимагає розкриття змісту таких її трьох складових, що мають конкретне юридичне навантаження: 1) в Україні визнається принцип верховенства права; 2) в Україні діє принцип верховенства права; 3) посутній зміст власне самого поняття, означеного як принцип верховенства права.

Що стосується першої складової, яка містить імператив визнання цього принципу з боку держави, то Україна визнала його у вигляді міжнародно-правового зобов’язання шляхом приєднання до Статуту Ради Європи та ратифікації Європейської конвенції з прав людини (про що вже йшлося вище), а також шляхом унормування його у тексті самої Конституції 1996 р., завдяки чому йому було надано статусу юридичного припису найвищого рівня — конституційного. Сукупно з іншими принципами того ж самого рівня, що містяться у розділі І Конституції, він визначає сучасний конституційний лад в Україні. У подальшому його було закріплено в низці звичайних українських законів, зокрема і передовсім у тих, що стосуються сфери статусу і діяльності судових органів (судоустрою загалом) та окремих видів судочинства (конституційного, адміністративного, господарського), а також у деяких інших.

Що стосується другої складової, яка висуває імператив його дієвості, себто його ефективності, чим властиве і здобувається та забезпечується його практична значимість, то тут ідеться передовсім про той комплекс національних інститутів, механізмів та процедур, що є неодмінними, аби особа мала можливість захистити себе від свавільної влади держави та які надають особі можливість володіти людською гідністю. Ця складова спрямована здебільшого на вимогу щодо наявності у політичній і юридичній системах держави тих відповідних інституцій них (структурних) елементів, які у поєднанні з відповідними юридичними процедурами забезпечують інституційний та процесуальний механізми верховенства права. Друга складова української формули є по суті відображенням третього елементу дайсієвої класичної доктрини верховенства права, чим виступає юридична максима ubi jus ibi remedium. Вона неодмінно вимагає передовсім наявності в рамках будь-якої юридичної системи тієї сукупності відповідних юридичних інститутів і процедур, за допомогою яких створюється теоретична та інституційна основа дієвого захисту прав людини і основоположних свобод. Таким чином, вона охоплює відповідні вимоги: стосовно функціонування політичних інститутів демократичного правління — глави держави, парламенту та уряду; стосовно інститутів юридичної системи — судівництва та його незалежного функціонування, державного обвинувачення (прокуратури), незалежної та самоврядної правничої професії (адвокатури); стосовно органів забезпечення правопорядку — міліції, служби безпеки, системи слідства. Також вона стосується системи кримінальних покарань (матеріального кримінального права), системи в’язниць та інших місць позбавлення волі (слідчих ізоляторів), місць позбавлення волі, характеру кримінального процесу тощо. Слід мати на увазі, що коли у контексті другої складової йдеться про «відповідні інститути», «відповідні механізми», «відповідні процедури», «відповідні вимоги», то цим робиться наголос на тому, що формальна наявність інститутів, механізмів і процедур, неодмінних для надання верховенству права дієвості, не є достатньою для того, аби частина конституційного припису, виражена як «в Україні діє принцип верховенства права», мала повноцінну практичну значимість. До формальної наявності таких інститутів, механізмів і процедур висувається обов’язкова вимога — всі вони мають бути «відповідними». Це означає, що всі вони мають відповідати тим нормам і стандартам, які є неодмінними для того, аби ці інститути, механізми і процедури можна було вважати такими, що здатні у практичний спосіб забезпечити верховенство права. Частково такі стандарти напрацьовані на глобальному рівні в рамках діяльності ООН — здебільшого у вигляді рекомендацій Міжнародної комісії юристів. Певною мірою до визначення стандартів у цій ділянці останніми роками пристав і Європейський Союз. Але переважно норми і стандарти у цій сфері напрацьовано статутними органами Ради

Європи в рамках просування до мети формування єдиного європейського правопорядку. Такі норми і стандарти містяться у численних рекомендаціях Комітету міністрів РЄ, резолюціях Парламентської Асамблеї РЄ, рішеннях (практиці) Європейського суду з прав людини. Саме ці органи Ради Європи є тими, що встановлюють норми і стандарти стосовно прав людини загалом і стосовно верховенства права зокрема.

Що ж до третьої складової української формули — власне посутнього змісту поняття «верховенство права», то чи не найперше доктринальне його тлумачення в контексті української конституції містилося у висновку Венеціанської Комісії стосовно Конституції України 1996 р., де зазначалося, що в її тексті «добре втілено принципи верховенства права» [19]. Комісія розглядала «важливими принципами верховенства права» у цьому контексті окремі положення розділу VIII Конституції (Правосуддя), зокрема, які стосуються: здійснення правосуддя виключно судами (ст. 124); незалежності та недоторканності суддів (ст. 126); основних засад судочинства (ст. 129). До «важливих елементів верховенства права» Комісія віднесла низку положень розділу І Конституції (Загальні засади), зокрема: те, що Конституцію наділено найвищою юридичною силою (ч. 2 ст. 8); те, що визнано принцип поділу влади (ч. 1 ст. 6) та що органи законодавчої, виконавчої і судової влади мають здійснювати свої повноваження в межах, визначених Конституцією, та відповідно до законів (ч. 2 ст. 6); те, що в Конституції знайшов своє чітке вираження принцип законності (ст. 19); те, що конституційні положення стосовно прав і свобод людини можуть судами застосовуватися безпосередньо (ч. 3 ст. 8) [20].

Прикметним є те, що у висновку Венеціанської Комісії йдеться не про «принцип верховенства права» (в однині), а про «важливі принципи верховенства права» (у множині) та про «важливі елементи верховенства права», які втілено у тексті Конституції України. Проте у цьому зв’язку не слід робити висновок, що між текстом українського основоположного закону і підходом Венеціанської Комісії існує якесь протиріччя. Адже і український конституцієдавець, і найавторитетніша у питаннях конституційного права європейська інституція спільно праві: юридичний принцип верховенства права слід сприймати як інтегральний принцип права, який у перебігу своєї еволюції, окрім закладених первісно ще у ХІХ ст. А. Дайсі принципу nullum crimen sine lege (що становить перший елемент його доктрини) та принципу рівності всіх перед законом (що є другим елементом доктрини А. Дайсі), надалі увібрав у себе добре відомі універсальні принципи права, які наразі виступають його складниками — як його «важливі принципи» та його «важливі елементи». Серед них, зокрема: принцип народовладдя (демократії); принцип поділу влади; принцип відповідальності держави і посадових осіб; принцип законності; принцип незалежності та безсторонності суду; принцип доступу до суду (право на справедливий суд); принцип поваги прав людини і основоположних свобод; принцип заборони дискримінації; принцип ієрархії юридичних норм; принцип заборони зворотної дії закону; принцип юридичної визначеності; принцип res judicata; принцип пропорційності тощо.

Перелік таких принципів не є вичерпним — передовсім через те, що верховенство права є «живою і динамічною концепцією». Зміст кожного з цих принципів розкривається та їх дія забезпечується завдяки похідним від кожного з них додатковим структурним одиницям. У тексті Конституції України міститься переважна більшість «важливих принципів» («важливих елементів»). Вони, сукупно з чималою кількістю закріплених тут же їх похідних (додаткових) структурних одиниць, наповнюють конкретним змістом верховенство права як інтегральний принцип українського конституційного права. У контексті Конституції України такими структурними одиницями є: принцип демократії (ст. 1), принцип прав людини та відповідальності держави перед людиною за свою діяльність (ч. 2 ст. 3), принцип народовладдя (статті 5 та 7), принцип поділу влади (ч. 1 ст. 6), принцип законності (ч. 1 ст. 6; ст. 19), принцип незалежності суду та суддів (ч. 1 ст. 124; ст. 126; ч. 1 ст. 129; ст. 130 та ін.), принцип доступу до суду (ч. 3 ст. 8, ч. 2 ст. 55), принцип поваги до прав людини і основоположних свобод (ч. 2 ст. 3; ст. 21; ч. 3 ст. 22), принцип рівності перед законом (ч. 1 ст. 24), принцип заборони дискримінації (ч. 2 ст. 24), принцип nullum crimen sine lege (ч. 2 ст. 29), принцип заборони зворотної дії закону (ч. 1 ст. 58), принцип nulla poena sine lege (ч. 1 ст. 62), принцип презумпції невинуватості (ч. 2 ст. 62) та ін.

Показовим прикладом сутності верховенства права як інтегрального принципу українського конституційного права виступає, зокрема, і ч. 2 ст. 8 Конституції України, де закріплено принцип ієрархії юридичних норм. Він як складова принципу верховенства права скерований на забезпечення узгодженого характеру всієї юридичної системи, що є надто важливим для ситуації, коли правопорядок наповнюють також і норми, які не завжди узгоджуються поміж собою, тобто суперечать одна одній. Зміст принципу ієрархії юридичних норм полягає в тому, що Конституція України наділена найвищою юридичною силою, тобто вона стоїть понад: а) звичайними законами; б) іншими нормативно-правовими актами — підзаконними, що їх ухвалюють чи видають Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, міністри та різні центральні органи виконавчої влади; в) актами органів місцевого самоврядування та місцевих державних адміністрацій; г) понад актами, що їх ухвалюють представницький орган і уряд Автономної Республіки Крим.

За своєю юридичною силою Конституція України стоїть також вище і стосовно міжнародних договорів України: лише ратифіковані Верховною Радою України міжнародні договори є частиною національного законодавства України. Найвища юридична сила Конституції у цьому випадку забезпечується її особливою вимогою, за якою укладення міжнародних договорів, що суперечать Конституції, є можливим лише тоді, коли Конституцію буде відповідно змінено (ч. 2 ст. 9). Прикладом у цьому випадку є ситуація, котра до цього часу унеможливлює ратифікацію підписаного від імені України 20 січня 2000 р. Римського Статуту Міжнародного кримінального суду. Як визначив Конституційний Суд України, Статут не відповідає Конституції в частині, що стосується положень абзацу 2 преамбули та ст. 1 Статуту, за якими Міжнародний кримінальний суд «доповнює національні органи кримінальної юстиції». Виходячи з того, що положеннями Конституції України не допускається делегування функцій судів України іншим органам (що випливає, зокрема, із ч. 1 та ч. 3 ст. 124) та створення судів, не передбачених Конституцією України (що випливає, зокрема, із ч. 5 ст. 125), а також враховуючи те, що Міжнародний кримінальний суд доповнює систему національної юрисдикції, Конституційний Суд дійшов висновку, що приєднання України до Римського Статуту — відповідно до ч. 2 ст. 9 — можливе лише після внесення до Конституції відповідних змін [21].

Завдання забезпечити узгоджений характер усієї юридичної системи в умовах співіснування суперечливих норм (а тим самим — досягти ефективності верховенства права, себто його дієвості) покладається передовсім на інститути судової влади. Тому особлива роль у системі інституційного забезпечення верховенства права відведена конституційному та адміністративному видам судочинства. У випадках співіснування суперечливих норм різного ієрархічного рівня на орган конституційної юрисдикції покладено функцію перевіряти, чи відповідають Конституції звичайні закони або окремі підзаконні акти (завдяки чому визначається їх конституційність/неконституційність), а на органи адміністративного судочинства — функція перевіряти адміністративні акти (будь-який нормативний акт чи акт індивідуальної дії), дії або бездіяльність влади та її посадових осіб на відповідність Конституції і законам України (чим визначається законність/незаконність акта/акту — дії чи бездіяльності). Проте завдання забезпечити узгоджений характер усієї юридичної системи не обмежується лише ситуацією, обумовленою співіснуванням суперечливих норм різного ієрархічного рівня. Принцип верховенства права вимагає суддівської дії також і в ситуаціях, за яких співіснують суперечливі норми одного ієрархічного рівня. Тоді до судів різних видів юрисдикції висувається вимога застосовувати вже класичні для юридичної практики формули: lex posteriori derogat priori — lex specialis dero- gat generali — lex posterior generalis non derogat speciali priori. Незастосування судом таких формул за обставин, що вимагають цієї дії, позбавляють принцип верховенства його дієвості.

До похідних (додаткових) структурних одиниць, котрі наповнюють конкретним змістом верховенство права як інтегральний принцип українського конституційного права, належать так само і положення ч. 3 ст. 8 Конституції України, де складовими верховенства права виступають, зокрема: принцип поваги до прав людини та принцип доступу до суду. Ці положення скеровані передовсім на те, щоб надати принципові верховенства права додаткових механізмів його дієвості, що забезпечується конституційною гарантією права кожного звернутися до суду для захисту прав людини і основоположних свобод.

Інституційним механізмом забезпечення дієвості верховенства права у цьому випадку виступає судова система як незалежна гілка влади. Тому саме на судову владу Конституцією покладено обов’язок захищати права і свободи людини (ч. 1 ст. 55). Відповідно, Конституцією встановлено, що в Україні кожному гарантовано право звертатися до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина (ч. 3 ст. 8). А на підсилення такої гарантії ще й окремим конституційним положенням визначено, що кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб (ч. 2 ст. 55).

Принцип поваги до прав людини та принцип доступу до суду є істотно вагомими для забезпечення дієвості верховенства права. Права людини, не будучи складовою частиною верховенства права (як і верховенство права не є складовою частиною прав людини), виступають осібним інститутом, без якого верховенство права не існує взагалі. Своєю чергою, верховенство права виступає тим найдієвішим інструментом, завдяки якому права людини з теоретичної концепції перетворюються на практичну дійсність. Доброю ілюстрацією того є застосована у преамбулі Загальної декларації ООН прав людини 1948 р. формула, відповідно до якої «[…] аби людина не була змушена вдаватися до повстання як до останнього засобу порятунку від тиранії та гніту, надзвичайно важливо, щоб права людини були захищені верховенством права» [22]. У цьому контексті йдеться не лише про права людини і основоположні свободи, зазвичай відомі як класичний «каталог прав і свобод людини», тобто той клас природних прав людини, що міститься чи у самій Декларації ООН, чи у Європейській конвенції з прав людини і відповідно у національних конституціях, а також і про права людини, що мають особливий — процесуальний — характер і відомі як так звані «судові права людини». Клас «судових прав людини» розлого представлений практикою Європейського суду з прав людини як наслідок тривалого і динамічного тлумачення ст. 6 Конвенції (право на справедливий суд). Він включає в себе, зокрема: а) право на гарантований доступ до суду; б) право на законного і компетентного суддю;

в) право викласти свою позицію в суді; г) право на ефективні засоби юридичного захисту в суді; ґ) право на справедливий судовий розгляд;

д) право на презумпцію невинуватості у кримінальних справах; е) право на розумний строк розгляду справи; є) право на відкрите слухання справи та ін.

Принцип поваги до прав людини та принцип доступу до суду як дві взаємопов’язані складові верховенства права відіграли істотну роль у розвитку інституційних механізмів його забезпечення, серед яких чи не найвагоміше місце посіло адміністративне судочинство. За оцінкою Європейського суду з прав людини якраз «запровадження та існування адміністративних судів можна вітати як одне з найпомітніших досягнень держави, закладеної на підвалинах верховенства права» [23]. Запровадження в Україні системи адміністративного судочинства беззастережно можна вважати одним із найбільших досягнень на шляху утвердження верховенства права у нашій державі. Проте найпомітніший позитивний наслідок цього процесу поки що лежить у площині законодавчого забезпечення утвердження верховенства права — передовсім завдяки тому, що у Кодексі адміністративного судочинства України [24] вперше за увесь новітній період вітчизняної законодавчої практики доволі системно і докладно було виписано ті елементи, що у цій сфері судочинства виступають як структурні одиниці принципу верховенства права (вони містяться, зокрема, в окремих положеннях статей 8, 9, 10, 11, 12, 13, 16, 235, 237 КАСУ). Особливе практичне значення для забезпечення дієвості принципу верховенства права в системі українського правопорядку — і завдяки чому наш національний правопорядок може набувати узгодженого характеру з європейським правовим простором — належить положенням, передбаченим ст. 235, ч. 2 ст. 236 і п. 2 ст. 237 КАСУ: саме ці положення утворюють справді дієвий механізм виконання рішень Європейського суду з прав людини в рамках національної юридичної системи відповідно до вимог принципу restitution in integrum, як це передбачено однією з рекомендацій Комітету міністрів Ради Європи [25].

Аби інституційний механізм забезпечення дієвості верховенства права (у особі судівництва), зі свого боку, мав відповідні засоби, то Конституцією України чітко визначено практичний інструментарій на досягнення цієї мети. Інструментальним механізмом забезпечення дієвості верховенства права в українській юридичній системі у цьому контексті виступає конституційний припис (перше речення ч. 3 ст. 8), відповідно до якого: норми Конституції є нормами прямої дії. Із цього припису логічно випливає такий припис (друге речення ч. 3 ст. 8): звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується. Те, що обидва конституційні приписи поєднано в одній частині ст. 8, і що другий припис логічно випливає з першого — зовсім невипадково. Третю частину ст. 8 слід розглядати як єдине ціле, з якого випливають такі наслідки: 1) нормами прямої дії у Конституції є винятково лише ті норми, що стосуються прав і свобод людини і громадянина; 2) звернення до суду безпосередньо на підставі конституційних норм прямої дії гарантовано лише для захисту прав і свобод людини і громадянина, а не для їх обмеження; 3) звертатися до суду на підставі конституційних норм прямої дії можуть лише приватні особи, а не органи державної влади чи їх посадові особи;

4) на суд покладено обов’язок захищати права і свободи людини і громадянина, а не обмежувати їх; 5) суд зобов’язаний взяти до розгляду справу стосовно захисту прав і свобод людини і громадянина навіть за умови, якщо у системі національного законодавства відсутній нормативний акт (чи норма) нижчого від Конституції рівня з цього предмета; 6) у разі відсутності у системі національного законодавства нормативного акта (чи норми) нижчого від Конституції рівня суд зобов’язаний захищати права і свободи людини і громадянина безпосередньо на підставі конституційних норм прямої дії, які є відтворенням у національній конституції положень Європейської конвенції з прав людини, застосовуючи практику Європейського суду з прав людини у цих питаннях; 7) до переліку прав і свобод людини, що можуть бути предметом судового захисту на підставі конституційних норм прямої дії, належать ті права людини і основоположні свободи (природні права), які входять до класичного «каталогу прав людини», передбаченого Європейською конвенцією з прав людини; 8) органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть застосовувати будь-які інші норми Конституції як норми прямої дії, окрім тих, що стосуються «конституційних прав і свобод людини і громадянина»; 9) заборона органам державної влади та місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень застосовувати інші конституційні норми (інші, ніж ті, що стосуються «конституційних прав і свобод людини і громадянина») як норми прямої дії випливає із іншого складника принципу верховенства права — принципу законності, котрий зобов’язує такі органи та їх посадові особи діяти лише на підставі, у межах та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (ст. 19).

Отже, спроба дати формальне визначення поняттю «верховенство права», до чого свого часу вдався Конституційний Суд України, виявилася безуспішною. Повна безнадійність будь-якої такої спроби обумовлена, як зазначалося вище, тим, що досі загальновизнано: це поняття не піддається формальному визначенню. Окрім того, застосована Конституційним Судом формула «верховенство права — це панування права в суспільстві» [26] не відповідає загальновизнаним (передовсім у Європі) уявленням про сутність верховенства права, бо вона побудована на доктрині юридичного позитивізму, тоді як концепція верховенства права і посутній зміст юридичного принципу верховенства права є продуктом протилежного вчення — вчення про природне право. Формула Конституційного Суду України неодмінно скеровує на потребу передовсім з’ясувати сутність власне поняття «право», а за тим — перейти до з’ясування сутності вже буцімто похідного від нього поняття «верховенство права». Методологія юридичного позитивізму у цьому випадку є цілковито неприйнятною і хибною, бо позитивне право будь-якої національної юридичної системи саме по собі не становить того, що визначає сутність верховенства права як такого. Позитивне право може лише засвідчити або ж наявність, або ж відсутність у національній політичній чи юридичній системах загальновизнаних ін- ституційних і процедурних елементів (складників) верховенства права.

Одну із причин, що скеровує вітчизняну наукову думку в бік методології юридичного позитивізму, можна вбачати у певній недосконалості перекладу англомовного словосполучення «the rule of law» українською шляхом поєднання двох окремих слів «верховенство» і «право». Цим, власне, пояснюється також і присутній у вітчизняній доктрині метод «поелементного аналізу» поняття «верховенство права», коли пропонується його сутність розкривати через зміст окремо взятих слів «право» і «верховенство». Тому вдалішим у цьому випадку було б застосування українського однослівного терміна «правовладдя» як відповідника англомовного виразу «the rule of law». Бо правовладдя — це і є суть заперечення свавільної влади людини взагалі. Сказане нами отримало своє підтвердження у найновішому документі Венеціанської Комісії — спеціальній доповіді [27], де зокрема наголошується на тому, що верховенство права — це «практична юридична концепція», яка «направду становить фундаментальний і спільний європейський стандарт, призначення якого — скеровувати і обмежувати здійснення демократичної влади».

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Модернізація України — наш стратегічний вибір : Щорічне Послання Президента України до Верховної Ради України. — К., 2011. — С. 16.
2. Рішення Конституційного Суду України у справі щодо конституційності тлумачення Верховною Радою України статті 98 Конституції України від 11 липня 1997 року (справа № 1/1909-97).
3. Рішення Конституційного Суду України у справі про набуття чинності Конституцією України від 3 жовтня 1997 року (справа № 18/183-97).
4. Opinion on the Constitution of Ukraine adopted by the Commission at its 30th Plenary meeting in fenice on 7—8 March 1997 on the basis of the contributions submitted by : Mr S. Bartole (Italy), MrG. Batlliner (Liechtenstein), Mr J. Klucka (Slovakia), Mrs A. Milenkova (Bulgaria), Mr H. Steinberger (Germany), Mr A. Delacamp (CLARE). — Strasbourg, 11 March 1997. Doc. CdL-INF (97)
5. Коментар до Конституції України / ред. кол. : В. Ф. Опришко (голова), Л. Є. Горьовий, М. І. Корнієнко та ін. — К., 1996; Коментар до Конституції України. — 2-ге вид., випр. і допов. — К., 1998; Конституція України : наук.-практ. комент. / В. Б. Авер’янов, О. В. Батанов, Ю. В. Баулін та ін. ; ред. кол. : В. Я. Тацій, Ю. П. Битяк, Ю. М. Грошевой та ін. — Х., 2003; Мучник А. /.Комментарий к Конституции Украины. — 2-е изд., исправ. и доп. — К., 2003; Теліпко В. Е. Науково- практичний коментар Конституції України. Станом на 1 грудня 2010 р. / за ред. В. Л. Мусіяки. — К., 2011.
6. Конституційне право України : підруч. для студ. вищ. навч. закл. / за ред. акад. АПрН України, д-ра юрид. наук, проф. Ю. М. Тодики, д-ра юрид. і політ. наук, проф. В. С. Журавського. — К., 2002; Кравченко В. В. Конституційне право України : навч. посіб. — 3-тє вид., випр. та допов. — К., 2004; Конституційне право України : підруч. для студ. вищ. навч. закл. / за ред. В. П. Колісника та Ю. Г. Барабаша. — Х., 2008.
7. PACE Recommendation 1112 (1989). Text adopted by the Assembly on 25 September 1989 (14^th Sitting).
8. Закон України про приєднання до Статуту Ради Європи // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 38. — Ст. 287.
9. Закон України про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції // Відомості Верховної Ради України. — 1997. — № 40. — Ст. 263.
10. Конституційний Договір між Президентом України та Верховною Радою України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України (від 8 червня 1995 року) // Відомості Верховної Ради України. — 1995. — № 18. — Ст. 133.
11. Doc. CDL. (95), para. 1. Strasbourg, 9 September 1995.
12. A. V. Dicye. Lectures Introductory to the Study of the Law of the Constitution. — London, 1885.
13. A. V. Dicey. Introduction to the Study of the Law of the Constitution. — 10th ed., 1959 / with introd. by E. C. S. Wade. — London ; New York, 1961 (Reprinted).
14. Universal Declaration of Human Rights // G. A. Res. 217A (III), U.N. Doc A/810, at 71 (1948).
15. John J. Cremona. The Rule of Law as a Fundamental Principle of the European Convention of Human Rights // A Council for all Seasons: 50^th anniversary of the Council of Europe. — [Valetta] : Ministry of Foreign Affairs (Malta), 1999. — P. 124.
16. Ibidem. — P. 120.
17. Case of Conka v. Belgium, no. 51564/99, February 2002.
18. Case of The Communist Party of Turkey v. Turkey, 30 January 1998, reports of Judgments and Decisions 1998-I, para 28.
19. European Commission for Democracy through Law : Opinion on the Constitution of Ukraine, adopted by the Commission at its 30^th Plenary meeting in Venice, on 7—8 March 1997. Doc. CDL-INF (97)2. — Strasbourg, 11 March 1997. — P. 13.
20. Ibidem. — P. 2, 9.
21. Висновок Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України про надання висновку щодо відповідності Конституції України Римського Статуту Міжнародного кримінального суду (справа про Римський Статут) від 11 липня 2001 року № 3-в/2001 (справа № 1-35/2001).
22. Universal Declaration of Human Rights // G. A. Res. 217A (III), U.N. Doc. A/810, at 71 (1948).
23. Case of Kress v. France, no. 39594/98, 7 June 2001, para. 69.
24. Кодекс адміністративного судочинства України // Відомості Верховної Ради України. — 2005. — № 35-36, 37. — Ст. 446.
25. Recommendation № R (2000) 2 of the Committee of Ministers on the reexamination or reopening of certain cases at domestic level following judgments of the European Court of Human Rights. Adopted by the Committee of Ministers on 19 January 2000 at the 694^th meeting of the Minister’s Deputies.
26. Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень статті 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення більш м’якого покарання) від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004. — Справа № 1-33/2004.
27. Report on the Rule of Law. Adopted by the Vfenice Commission at its 86^th plenary session (Venice, 25-26 March 2011) on the basis of comments by Mr Pieter van Dijk (Member, Netherlands), Ms Gret Haller (Member, Switzerland), Mr Jeffrey Jowell (Member, United Kingdom), Mr Kaarlo Tuori (Member, Finland). Doc. CDL-AD (2011)003rev.

(продовження статті — у наступних номерах журналу)