Вступ

1. Джерело інвестицій

2. Міжнародна інновація

3. Етапи планування нового продукту

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Для будь-якого підприємства важлива розумна і цілеспрямована інвестиційна діяльність. Вкладення коштів у реалізацію різних проектів несуть у собі задачу досягнення визначених цілей у залежності від проведеної підприємством політики. Цілі можуть бути всілякими: підвищення рентабельності виробничого процесу, заміна застарілого устаткування, і як наслідок — підвищення ефективності, розширення виробництва, збільшення частки ринку, технологічний прорив і т.д.

Реалізація інвестиційних проектів являє собою нову й у недостатньому ступені вивчену сферу діяльності підприємств на українському ринку. Інвестиційний проект — це процес здійснення комплексу взаємозалежних дій, спрямованих на досягнення визначених фінансових, економічних, соціальних, інфраструктурних і в деяких випадках політичних результатів. Основним інструментом реалізації інвестиційного проекту є бізнес-план, що являє собою техніко-економічне і фінансове обґрунтування ефективності інвестицій.

У нинішніх реаліях вищий менеджмент українських підприємств розглядає проблему залучення інвестицій лише з погляду одержання кредиту в банку. І навіть цей процес представляється йому досить простим, не потребуючої підготовки передінвестиційної документації. Результатом непрофесійного підходу до питань реалізації інвестиційних проектів, а також слаборозвиненої законодавчої, податкової бази і ризиків, що випливають з нестабільної політичної ситуації, є відсутність прагнення у вітчизняних і іноземних інвесторів вкладати кошти в українську економіку.

1. Джерело інвестицій

Інвестиційні ресурси — це всі види економічних ресурсів, що залучаються з метою вкладення в об'єкти інвестування'. Розрізняють такі форми інвестиційних ресурсів: фінансові, матеріальні, нематеріальні, трудові, інформацію та підприємницький хист. Враховуючи це, доцільно виокремити фінансові й не фінансові джерела формування інвестиційних ресурсів. У контексті цього дослідження зосередимо увагу на вивченні фінансових джерел, під якими розумітимемо грошові ресурси, що використовуються для формування зазначених ресурсів у процесі інвестування.

Аналіз фінансових джерел формування інвестиційних ресурсів в Україні доцільно проводити на основі їх поділу на вітчизняні та зарубіжні. З-поміж вітчизняних джерел слід виокремити такі:

1) власні кошти підприємств;

2) кошти державного та місцевих бюджетів;

3) кошти фінансово-кредитної системи;

4) заощадження громадян. Ключовими зарубіжними джерелами є кошти портфельних та стратегічних інвесторів.

З метою детального розгляду джерел формування інвестиційних ресурсів в Україні слід проаналізувати структуру інвестицій у вітчизняну економіку.

Важливим джерелом ресурсів для інвестування є також кошти державного й місцевих бюджетів. їхня частка протягом останніх років сумарно становить близько 10%, або майже 10 млрд. грн. у грошовому еквіваленті щороку з незначними коливаннями.

У цьому контексті суттєвою є реалізація планів уряду щодо посилення уваги до розвитку системи державного інвестування, яка передбачає чітку пріоритетність державних капіталовкладень, спрямованих на реалізацію інноваційних проектів. Можна стверджувати, що нині бюджетним інвестиціям приділяється недостатньо уваги. Зокрема в Україні активно використовуються лише капітальні трансферти, що у 2004-2005 роках становили понад 10 мли грн. (близько 3 % від ВВП), і нерідко ігноруються такі способи інвестування реальної економіки за рахунок бюджетних коштів, як внески до статутних фондів та інвестиційні кредити[2, c. 94-95].

Успішні заходи Уряду сприяли значному зростанню доходів і видатків державного бюджету на 2005-й, 2006-й, 2007 роки, завдяки чому вдалося вивести із тіні істотну частку ВВП. Щоправда, дискусійним є питання доцільності надмірної соціальної зорієнтованості бюджету 2005-го та 2006 року за гострої потреби економіки в додатковій державній інвестиційній підтримці, хоча, як стверджує М.Я. Азаров, частка видатків соціального стримування збережена на рівні 80% і в бюджеті на 2007 рік. Одним із ключових положень Держбюджету на 2007 рік є зниження частки перерозподілу ВВП через зведений бюджет до 30,2%, що дасть можливість зменшити фіскальне навантаження на економіку, залишивши в ній ресурси для активізації інвестування, й це також розцінюємо позитивно. У бюджеті на 2007 рік є й низка суперечностей. Зокрема відновлюється стаття щодо ви-дачі державних гарантій під підприємницькі кредити, що вважаємо вкрай недоцільним кроком. Адже в Україні такий механізм уже застосовувався й засвідчив свою неефективність (держава досі не покрила заборгованість за цими гарантіями), відтак не може використовуватися як засіб стимулювання інвестування.

Отже, існує потреба у посиленні державного впливу на інвестиційну сферу, формуванні бюджету розвитку, щорічному виділенні централізованих капіталовкладень у розмірі не менш як 3 % від ВВП, спрямуванні бюджетних коштів на фінансування державних програм на конкурсних засадах із використанням інструментарію державних асигнувань. Такі заходи були б ефективними за умови створення Українського банку реконструкції і розвитку.

Місцеві бюджети на сьогодні відіграють в інвестуванні неістотну роль. Їхня частка в структурі інвестиційних джерел становить близько 4 %, мізерну суму — близько 3 млрд. грн. щороку. Назріла проблема скорочення їхньої кількості (нині в Україні налічується понад 12 тисяч). На жаль, принцип створення умов, які забезпечують зацікавленість місцевих органів влади у збільшенні доходів до бюджетів, що має стати вагомим чинником ефективності розбудови бюджетної системи, є лише задекларованим. Значним інвестиційним потенціалом є залучення інвестиційних ресурсів шляхом випуску територіальних боргових зобов'язань, що має на сьогодні разовий, індивідуальний характер. До того ж схема відшкодування та поновлення кредитних інвестиційних ресурсів недостатньо продумана й налагоджена. Це нівелює можливість використання коштів місцевих бюджетів як джерела інвестиційних ресурсів на місцях[1, c. 152-153].

Отже, погоджуємося, що державна підтримка інвестиційної діяльності має здійснюватися за такими основними напрямами: перехід від розподілу інвестиційних коштів до їх вкладення у стратегічні галузі економіки за умови контролю їх використання; приватизація об'єктів із метою збільшення обсягів інвестиційного капіталу; регулювання інвестиційної діяльності в регіонах; державна підтримка та цільове фінансування підприємств, які використовують ресурсозберігаючі технології, конкурентоспроможну та імпортозамінну продукцію.

Важливе джерело інвестиційних ресурсів для будь-якої економіки — це кошти фінансово-кредитної системи. На жаль, попри динамічний розвиток останніми роками вітчизняні банківські установи надають ще недостатню кількість послуг і є фінансово слабкими. Станом на кінець березня 2006 року банківські активи становили 208 млрд. грн. (зросли порівняно з аналогічним показником 2005 року на 53%). На 1. 01. 2006 року сукупні активи становили 50,4% ВВП, а капітал — лише 6,2 % ВВП. Тобто за дуже високих темпів нарощування активів, не адекватних нарощуванню капіталу, банківська система стає дедалі ризикованішою в умовах відсутності запасу ліквідності. Ще одна проблема — вкрай незначна частка інвестиційного портфеля у структурі активів, що становить лише 4,1 % при розмірі кредитного портфеля 76,4% (на 1. 01. 2007 року), що свідчить про низьку інвестиційну активність. Створення банків в Україні з 1.01. 2007 року виключно у формі ВАТ або кооперативних банків (згідно зі змінами в законодавстві) сприятиме прозорості, забезпеченню захисту інтересів вкладників, підвищенню капіталізації банків і активізації інвестування в економіку. Зважаючи на дозвіл відкривати філії іноземних банків, банківській системі України, де частка іноземного капіталу на сьогодні становить 22,9%, імовірно, загрожує поглинання зарубіжними інвесторами. Однак, на нашу думку, приплив іноземних інвестицій має все-таки більше позитивних чинників, зокрема знизиться ставка за кредитами, посилиться конкуренція[3, c. 125-126].

Тому в Україні слід працювати над нарощуванням обсягів кредитування, інтенсифікацією використання сучасних банківських технологій та банківського менеджменту, розширенням спектра банківських послуг і поліпшенням їхньої якості, зниженням відсоткової ставки за кредитами, підвищенням ліквідності. Це дасть змогу підтримувати конкурентоспроможність та інвестиційний потенціал вітчизняної банківської системи, кошти якої мають стати важливим джерелом формування інвестиційних ресурсів в Україні.

У структурі зобов'язань банків вклади фізичних осіб становлять 35,7 %, а юридичних осіб — 25,9 % (на 1. 01. 2007 року). Це засвідчує, що банки нарешті почали акумулювати заощадження громадян, що мають спрямовуватися зокрема на інвестування. Важливу роль у стимулюванні цих тенденцій має відіграти збільшення наприкінці лютого 2007 року Фондом гарантування внесків фізичних осіб розміру компенсацій вкладникам збанкрутілих банків із 15 до 25 тисяч гривень. Банкіри вважають, що ця компенсація дасть змогу захистити 97,1 % вкладників.

Власне, заощадження є величезним прихованим джерелом інвестиційних ресурсів. За статистичною інформацією, українці на сьогодні втрачають свої заощадження таким чином: 1) інвестиції в цінні папери — 1 %; 2) купівля золотих прикрас — 2 %; 3) у розвиток власного бізнесу — 2 %; 4) рахунок в банку у валюті — 3 %; 5) купівля готівки — 7 %; 6) рахунок у банку в гривні 33 %; 7) готівка в гривні — 40%; 8) інше — І2%". Проаналізувавши ці дані, доходимо висновку, що видатків інвестиційного спрямування дуже мало. Приріст коштів, залучених від фізичних осіб у 2006 році, — 33,5 млрд. грн. (46,2 %) за приросту кредитів (виданих) у 44,6 млрд. грн., що в 2,3 разу більше, ніж у 2005 році, і в 1,5 разу вище за динаміку по вкладах. Така негативна диспропорція пояснюється, зокрема, низьким рівнем доходів населення та спотвореною їх структурою.

Як бачимо, така структура доходів, де найбільшу частку становлять трансфертні виплати, є несприятливою для інвестицій. А той факт, що 50 % чи більше коштів населення тримає на руках і, відповідно, ці гроші не працюють на вітчизняну економіку, не має жодного виправдання, оскільки супроводжується величезними втратами.

Окремою проблемою є розвиток небанківських фінансово-кредитних інститутів. Наявність чинної мережі фондових бірж, страхових та лізингових компаній, інвестиційних банків, венчурних фондів та інших інвестиційних інститутів є передумовою пожвавлення імпорту іноземного капіталу в економіку України. На думку деяких економістів, одним із найперспективніших напрямів залучення капіталу є, зокрема, створення інвестиційних венчурних фондів та компаній. Проблемним є розвиток факторингового бізнесу, лізингових компаній. В умовах великої капіталоємності вітчизняних підприємств саме лізинг може відіграти роль інвестиційного "трампліна" для залучення капіталу в галузі пріоритетного розвитку[1, c. 75].

У процесі інвестування виникає потреба у страхуванні конкретних інвестиційних проектів. Проте страхові компанії й сьогодні надають порівняно обмежений обсяг страхових послуг, акумулюють недостатньо фінансових ресурсів, не відіграючи належним чином ролі постачальників довготермінових кредитів. Також слід пам'ятати, що створення системи співстрахування і перестрахування вкладень потрібне ще й для того, аби активізувати банки для здійснення доступного інвестиційного кредитування. З метою більш повного використання коштів, залучених страховиками, як джерела інвестиційних ресурсів, необхідно:

1) привести національне страхове законодавство у відповідність до стандартів ЄС;

2) ефективніше використовувати інвестиційний потенціал учасників страхового ринку;

3) активно розвивати інфраструктуру останнього.

Фондовий ринок України в нинішньому стані не виконує належним чином свого посередницького призначення у перерозподілі інвестиційних ресурсів. Хоча й слід зауважити, що у 2006 році він продемонстрував рекордні обсяги торгів. Найбільшу вигоду дістали інвестори, що вклали свої гроші в акції підприємств енергетичного сектору і трубної промисловості, адже деякі з них подорожчали на 200 %. За оцінками експертів, 2007 рік стане знаковим для фондового ринку, оскільки відбувається загальна дооцінка вартості цінних паперів вітчизняних підприємств. Найперспективнішими можуть стати вкладення в банківський сектор, що загалом оцінюємо дуже позитивно.

Отже, слід констатувати той факт, що у зв'язку зі слабкістю фінансово-кредитної системи в українській економіці надзвичайно актуальною є проблема акумуляції інвестиційних ресурсів і їх цільове спрямування на реалізацію відповідних проектів. А обмеженість вітчизняних фінансових джерел формування інвестиційних ресурсів спонукає до пошуку зарубіжних джерел фінансування[2, c. 69-70].

2. Міжнародна інновація

Види міжнародного співробітництва в галузі науки, техніки, технології та промисловості різноманітні і охоплюють: міжнародні технічні і технологічні зв’язки; міжнародні наукові зв’язки; міжнародне сприяння виконанню окремих робіт і створення технологічних процесів; забезпечення безпечного використання досягнень науково-технічного прогресу; міждержавне промислове співробітництво.

В Україні інноваційні процеси та їх комерціалізований результат – інновації, а тим більш продаж їх за кордон практично не включені в систему цивілізованих ринкових відносин, тому формування ринку інновацій стає сьогодні найважливішим завданням не тільки технічного та економічного розвитку країни, але й засобом збереження унікального генофонду талановитих людей, припинення масового виїзду науковців за кордон.

Ринок інновацій визначається як система економічних форм та механізмів, що пов'язані з інноваційним підприємництвом, з умовами та місцем реалізації нововведень, яка призначена забезпечити стійкий зв'язок між виробництвом та споживанням інноваційної продукції, сформувати оптимальну структуру інноваційного процесу, умови для вибору альтернативного варіанта розміщення ресурсів.

Об’єктна та структурна характеристика ринку інновацій базується на визначенні інновації як комплексного процесу, спрямованого на створення, розробку та доведення наукової чи будь-якої іншої нової ідеї до стадії комерційного використання та широкого розповсюдження в економіці[3, c. 66-67].

Попит на ринку інновацій — це платоспроможний попит на новий продукт чи на новий вид послуг, на нову технологію, на нову форму організації або управління, на носії новизни (інформація, патенти, ліцензії, ноу-хау тощо) зі сторони споживчого чи виробничого сектора. Пропозиція інновацій включає результати науково-технічних досліджень, які здатні запропонувати наукові організації; нову продукцію, яку пропонує до продажу виробничий сектор; об’єкти промислової власності.

Інноваційний потенціал на ринку інновацій виступає фактором попиту й фактором пропозиції. Попит на ринку інновацій формують галузі та сфери суспільного виробництва, його буде визначати їх спроможність впроваджувати та розповсюджувати досягнення науки й техніки в економіці. Пропозиція інновацій формується на стадії створення й освоєння нового продукту (технології) і здійснюється організаційними формами галузі “Наука та наукове обслуговування”, підприємствами, які випускають нові види продукції, суб’єктами, які зайняті винахідницькою, раціоналізаторською, ліцензійною діяльністю[4, c. 126].

3. Етапи планування нового продукту

Створення нового продукту — це складний і багаторівневий процес застосування спеціальних знань, досвіду, методів і засобів для досягнення певної мети. Новий продукт завжди є результатом змін у матеріальному й технологічному рівнях виробництва та нормативному його забезпеченні, а тому належить до сфери управління проектами. До головних критеріїв оцінки різних варіантів виконання робіт зі створення нового продукту відносять терміни і вартість досягнення очікуваних результатів. Вони, у свою чергу, залежать від величини наявних ресурсів та від використовуваних технологій. Згідно з теорією менеджменту проектів створення продуктової інновації завжди має такі складові: цілі; основні критерії і обмеження; головні та додаткові важелі управління; невизначеність та ризики (рис. 1).

Основна мета будь-якого інноваційного товару — одержання прибутку як від використання існуючих ресурсів, так і від задоволення існуючого або потенційного попиту на товар, який є результатом інноваційної діяльності. Інноваційний товар може також сприяти певним корпоративним стратегіям, наприклад, посиленню ринкової позиції підприємства або забезпеченню майбутнього постачання необхідними ресурсами. Однак для всіх інноваційних товарів аналіз ринку є ключовою задачею у визначенні меж інновації, можливих інноваційних програм, технологій тощо. Оскільки проектування інноваційного товару — не лінійний, а ітеративний процес, фахівці з вивчення ринку повинні мати уявлення про кількість і якість основної і побічної продукції, а також про можливі альтернативи у відношенні економічного розміру, обумовленого як наявністю ресурсів і потреб, так і технологічними і територіальними обмеженнями[3, c. 84-85].

Рис. 1. Головні етапи управління проектами продуктових інновацій

Процеси управління проектами умовно можуть бути розподілені на етапи:

• ініціювання — прийняття рішення щодо початку виконання проекту;
• планування — визначення цілей і критеріїв успіху проекту, опрацьовування робочих схем їх досягнення;
• виконання — координація дій працівників та використання ресурсів для виконання проекту;
• аналіз — визначення відповідності заходів з виконання проекту цілям і критеріям успіху, застосування за необхідності коригувальних дій;
• управління — визначення коригувальних дій, їх узгодження, затвердження та застосування;
• завершення — формалізація виконання проекту, упорядкування фіналу.

Процеси управління інноваційним продуктовим проектом проходять з різною інтенсивністю, інколи паралельно. Результат виконання одного етапу становить вихідну інформацію для наступного.

У теорії і практиці маркетингу проекти продуктових інновацій переважно ототожнюються з поняттями «розроблення товарів» або «планування продукту», хоч про цілковиту тотожність цих понять говорити можна лише виходячи з вихідних принципів побудови і способів наукового пізнання особливостей сучасного етапу розвитку ринкової економіки.

Залежно від вибраної стратегії розвитку підприємства (групи підприємств) алгоритм реалізації інноваційної політики може значно змінюватися, але за будь-яких варіантів внутрішня структура процедури створення нових товарів залишається незмінною[3, c. 157-158].

Процедура створення нових товарів від виникнення ідеї аж до випуску готового виробу є органічним поєднанням кількох етапів (рис. 2).

1.Генерування (розроблення) ідеї. Задум нових товарів постає як наслідок процесу цілеспрямованого пошуку або виникає випадково. Спонукальними мотивами можуть бути: інтерв’ю, спостереження за подібними товарами на виставках або ярмарках, звіти і пропозиції торгових агентів, дослідження недоліків продукції, що виробляється, вивчення тенденцій у розробленні нових виробів фірмами-конкурентами, аналіз патентної інформації, вивчення думок експертів з питань техніки та технології, оцінювання власних переваг і «слабких місць».

Інакше кажучи, джерелом ідей нових товарів та послуг можуть бути різні мотиви, але переважати мають такі, що виходять із передбачення еволюції потреб, а не з пасивної реакції на вимоги ринку. Це особливо важливо, коли брати до уваги ту, наприклад, обставину, що за висновками провідних західних маркетологів 1968 року, скажімо, для створення одного конкурентоспроможного виробу було потрібно в середньому 58 ідей, а у 80-ті роки необхідна кількість ідей зменшилась до 7 на один виріб завдяки науковим обґрунтуванням, які базуються на практиці маркетингової діяльності. Підприємство може постійно шукати нові продукти, однак певні обставини інтенсифікують цю діяльність. На думку французьких учених, інколи ідея, що до неї наближав увесь попередній розвиток того чи того різновиду товару, з’являється раптово. Ще частіше створення нового продукту породжується розвитком технології (комп’ютери четвертого, п’ятого поколінь). Зміни можливі також через варіативність вимог ринку (мода, автомобільні салони). Крім того, дослідницькі підрозділи фірми, які діють у різних напрямках, також здатні до розроблення ідей продуктів, що породжують новий попит. Наприклад, найбільший попит буде забезпечено продуктам тієї фірми, яка створить пластмаси з традиційними споживчими властивостями, але такі, котрі швидко розкладаються природним шляхом, не справляючи негативного впливу на довкілля [1, c. 79-80].

2.Попередній аналіз можливостей виробництва і збуту.До того як ідеї здобудуть конкретне втілення в продукті, вони проходять відбір для розроблення та перевірки концепції товару в процесі аналітичного дослідження. З цією метою проводиться оцінювання ділового внутрішнього і зовнішнього середовища за економічними, комерційними, технологічними, правовими та соціальними складовими. Ретельно вивчається потенційний попит майбутніх покупців різних сегментів ринку, їхнє ставлення до самої ідеї продукту, його ціни. На цій стадії відбувається лише найзагальніше прогнозування попиту на нові товари. Таке прогнозування для споживчих товарів здійснюється різними методами. Наприклад, визначаючи місткість ринку харчових продуктів та інших товарів повсякденного попиту можна виходити з критеріїв середніх норм споживання та кількості потенційних споживачів, беручи за основу розрахунків результати опитувань, тестів тощо.

3.Аналіз економічної доцільності випуску нової продукції. Така оцінка здійснюється на основі аналізу потенційного попиту та можливого пропонування. Крім того, підприємство повинно вивчити свої матеріальні можливості: виробничі потужності на поточний момент, імовірну рентабельність необхідних інвестицій. Ураховується також можливий термін «ринкового життя» товару і вплив на нього чинників моди та технологічного старіння. Окремо вивчається можливий прибуток із передбачуваної частки ринку. Зрозуміло, що такі дослідження потребують великих витрат праці та коштів, а їхні результати є достатньо умовними.

4.Проектування товару.На цьому етапі здійснюється проектування товару, його параметрів, дизайну, упаковки, визначається назва або марка товару, виготовляються його дослідні зразки. Проектування товару є центральним елементом створення інноваційного продукту. Саме на цій стадії розв’язуються питання щодо технічного рівня виробу, можливостей високоякісного виготовлення продукту, його майбутнього ефективного використання та експлуатації.

Успіх проектування товару залежить від значної кількості пов’язаних між собою зовнішніх та внутрішніх чинників (рис. 3).

Рис. 57. Визначальні чинники проектування товару

Їх можна класифікувати як:

• ринкові (позиція в конкуренції, оборот, попит);
• організаційні (концепція, вибір, планування, контроль, кадри, організаційні структури, фінанси);
• науково-технічні (якість, проекти, продукти);
• виробничі (витрати, технологія, організація виробництва, основні засоби)[5, c. 117-119].

Висновки

Економічна діяльність суб’єктів господарювання значною мірою характеризується обсягами та формами інвестицій.

Термін «інвестиція» означає «вкладати». Нині інвестиції — це вкладення капіталу з метою його подальшого збільшення. Приріст капіталу в неодержання процентів від банківських вкладень капіталу.

Джерелом приросту капіталу й головним мотивом інвестування є одержуваний прибуток, Обидва процеси — вкладання капіталів і одержання прибутку відбуваються в певному поточному часі, а саме: може бути послідовне вкладення капіталу, а потім одержання прибутку; паралельне вкладення капіталу й одержання прибутку; інтервальне вкладення капіталу, а потім через деякий час одержання прибутку. У першому випадку прибуток буде одержано негайно після завершення інвестування в повному обсязі, у другому — одержання прибутку можливе до повного завершення процесу інвестування, у третьому — між періодом інвестування та одержанням прибутку минає певний час, тривалість якого залежить від форми інвестування та особливостей інвестиційного проекту.

У сучасній зарубіжній літературі термін «інвестування» часто трактується як придбання цінних паперів (акцій, облігацій). У нашій країні його ідентифіковано з терміном «капітальні вкладення». Інвестиції в цьому разі розглядаються як вкладання у відтворення основних фондів (споруд, обладнання, транспортних засобів).

Разом з тим інвестування можуть бути спрямовані на поповнення обігових коштів, придбання нематеріальних активів (патентів, ліцензій, ноу-хау).

Список використаної літератури

1. Буднікевич І.М., Школа І.М. Становлення регіонального ринку інновацій в Україні. – Чернівці: “Зелена Буковина”, 2002. – 200 с.
2. Економіка й організація інноваційної діяльності: Підручник / О.І.Волков, М.П.Денисенко, А.П.Гречан та ін. – К.: ВЛ „Професіонал”, 2004. – 960 с.
3. Кардаш В.Я., Павленко І.А., Шафалюк O.K. Товарна інноваційна політика: Підручник. — К.: КНЕУ, 2002. — 266 с.
4. Чухрай Н., Патора Р. Товарна інноваційна політика на підприємстві: Підручник. – К.: КОНДОР, 2006. – 398 с.
5. Щербань В.М., Козубенко Л.Д. Товарна інноваційна політика.: Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2006. – 400 с.