Вступ

Актуальність теми. Із зародженням товарного виробництва пов’язана поява багатозначного поняття «товару». Відомо, що товарне виробництво — це така форма організації економіки, за якої продукти, предмети та речі виробляються відособленими виробниками, а результати їх праці призначаються для обміну через купівлю-продаж на ринку.

Товарне виробництво прийшло на зміну натуральному господарству, формувалося протягом тривалого часу та існує вже майже 7 тис. років.

За цей період суттєво змінилася базова категорія товарного виробництва — товар: розширилася номенклатура продуктів, предметів і речей, що набувають форми товарів. Ці зміни відбувалися і відбуваються досить помітно в останні десятиліття, коли товарами стають усі фактори виробництва: засоби виробництва, робоча сила, послуги, нематеріальні об’єкти, цінні папери тощо.

На цьому етапі товари виявили свої феноменальні ознаки багатства, рівня та якості життя.

Першочергового значення та неперевершеної вагомості набула земля, одержавши статус товару.

Сучасний внутрішній ринок України формується під впливом наслідків накопичених упродовж останніх років структурних деформацій національної економіки. Відсутність системного стратегічного підходу до розв’язання проблеми насичення внутрішнього ринку за рахунок відповідного збільшення обсягів внутрішнього виробництва (на основі модернізації та підвищення конкурентоспроможності) призвела до нагромадження істотної залежності від зовнішніх джерел постачання. Надмірна відкритість національної економіки впродовж останніх років закріпила вразливість внутрішнього ринку від коливань зовнішньої кон’юнктури, подолати яку виключно оперативними заходами неможливо.

Низька мобільність і технологічна конкурентоспроможність національних виробників в умовах розвитку світових несприятливих тенденцій (динамічні інфляційні процеси, валютні коливання, волатильність цін на енергоносії та ключові біржові товари, а також технологічне й технічне відставання вітчизняних виробників) призвели до суттєвого скорочення їхніх можливостей конкурувати з імпортерами не тільки на зовнішніх, але й на внутрішньому ринку.

Мета роботи — визначити та описати роль товарного виробництва як основи ринкової економіки.

Виходячи з мети дослідження, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути теоретико-методологічні аспекти товарного виробництва;

— охарактеризувати ринкові відносини як невід’ємний компонент товарного виробництва;

— виявити сутність товарного виробництва, умови та причини його виникнення;

— дослідити ключові проблеми та перешкоди розвитку національних виробників;

— проаналізувати основні тенденції розвитку товарного виробництва в Україні;

— розглянути сучасний стан товарної форми суспільного виробництва в України;

— дослідити основні тенденції розвитку товарного виробництва;

— розглянути сучасну ситуацію на внутрішньому товарному ринку України;

— виявити шляхи та перспективи розвитку товарного виробництва.

Джерельна база. Учені здійснили значну роботу з вивчення товарного виробництва України, написали чимало праць. Серед них слід виділити монографію львівського професора С. М. Панчишина, у якій зроблено макроекономічний аналіз товарної форми суспільного виробництва від зародження і до сьогодення. Багато цікавого вміщено й у працях В. Д. Базилевича, В. Г. Бурдова, З. Г. Ватаманюка, Є. М. Воробйова, С. М. Злупка, Ю. В. Ніколенка та ін. У навчальних посібниках за редакціями В. Д. Базилевича та Ю. В. Ніколенка подано навіть спеціальні розділи з цієї проблематики. У першому — це розділ “Форми організації суспільного виробництва та їхня еволюція”, у другому — “Товарне виробництво — основа ринкової економіки”.

Незважаючи на чималу кількість літератури, багато питань товарної форми виробництва України недостатньо висвітлено, охарактеризовано поверхово, побіжно, зокрема щодо перспективи та тенденцій розвитку. Саме це і спонукало до написання цієї роботи.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти товарного виробництва

1.1. Ринкові відносини як невід’ємний компонент товарного виробництва

Ринок як економічна система становить собою систему ї виробничих відносин, в основі якої лежить приватна власність на засоби | виробництва, свобода підприємництва і вільна конкуренція. В сучасних і Умовах в країнах, які традиційно називаються країнами ринкової економіки, такого ринку не існує, оскільки в них мають місце державне підприємництво, колективна власність на засоби виробництва у формах піонерної та кооперативної, власність монополій, обмеження свободи підприємництва державно-монополістичним регулюванням економіки. Таким чином, незалежно від вживаних термінів «ринок», «ринкове господарство», ринкова економіка», «ринкова організація виробництва». Мова може йти лише про ринок, як обмін організований за законами товарного виробництва та обігу й особливості його організації в різних економічних системах. Ринкова економіка — це сфера прояву та відтворення відносин товарного виробництва . Оскільки ринкове господарство повністю зумовлюється наявністю та функціонуванням товарного виробництва, як і навпаки, останнє наповнюється ринковими відносинами, то можна вважати, що ринкова економіка є не що інше, як товарне виробництво.

Для існування ринкової економіки потрібні певні передумови серед яких найважливіші такі:

• наявність суб’єктів ринкових відносин, які, будучи економічно та юридично незалежними, можуть вступати у рівноправні партнерські відносини з приводу купівлі-продажу товарів;
• еквівалентній обмін товарів;
• конкуренція, яка надає усім суб’єктам господарювання можливість вільної підприємницької діяльності: свободи вибору покупців і постачальників, примушує підприємців застосовувати більш досконалу техніку і технологію, забезпечуючи таким чином зменшення витрат виробництва та підвищення його ефективності;
• вільне ціноутворення, що сприяє поєднанню інтересів суб’єктів економічного життя;
• реальна інформація про попит і пропозицію[1].

Суб’єктами ринкової економіки можуть бути фізичні особи, групи громадян (партнери), трудові колективи, юридичні особи всіх типів і форм власності. Світова практика нагромадила значну кількість різних форм господарювання юридичних осіб. Серед них найбільш поширені такі, як державні підприємства, кооперативи орендні підприємства, фермерські господарства, колективні господарства, народні підприємства, акціонерні товариства , малі підприємства, корпорації, об’єднання, асоціації, консорціуми, спільні підприємства тощо. Кількісно переважають малі підприємства. У США , наприклад, нараховується понад 15 млн., тобто близько 80% усіх підприємницьких організацій. Частка малого бізнесу у ВНГЇ становить понад 40%, а в загальній чисельності найманої робочої сили — майже 60%.

Хоча малий бізнес має чимало недоліків, проте він має і цілу низку переваг , з огляду на які держава сприяє розвитку малих підприємств. Серед переваг малого бізнесу варто виділити такі:

• незалежність дій, самостійність і свобода при виборі та здійсненні господарської діяльності;
• індивідуалізована мотивація ризику і високого кінцевого результату;
• чітко персоніфікована відповідальність за свої рішення, та результати роботи;
• гнучка й оперативна адаптація до ситуацій, що постійно змінюються;
• більш низькі управлінські витрати.

Невід’ємними категоріями ринкової економіки є попит і (пропозиція. Попит — це форма вираження потреб в товарах чи послугах, наявних на ринку і забезпечених відповідними грошовими засобами. Попит представлений покупцями . Пропозиція — це сукупність товарів чи послуг, що є на ринку або можуть бути доставлені на ринок у певному обсязі і в певний час. Пропозиція представлена на ринку відповідними суб’єктами — продавцями. Попит і пропозиція перебувають у діалектичному взаємозв’язку: пропозиція задовольняє попит на ті чи інші товари та послуги, а попит, в свою чергу, є вагомим стимулом розвитку виробництва, пропозиції.

Співвідношення попиту і пропозиції залежно від рівня аналізу характеризує макроекономічні та мікроекономічні процеси. На макроекономічному рівні розглядається співвідношення сукупних попиту і пропозиції, які є характеристиками суспільного процесу відтворення в цілому. Воно показує можливості суспільного виробництва щодо задоволення народногосподарських потреб і характеризується певними галузевими пропорціями виробництва валового суспільного продукту порівняно з пропорціями споживання продуктів відповідних галузей.

Зіставлення відповідних показників виробництва і споживання, а саме їх вартісно-грошових обсягів, що реально сформувалися в народному господарстві, визначає співвідношення сукупних попиту та пропозиції, їх відповідність чи незбалансованість[2].

На мікроекономічному рівні розглядається співвідношення ринкового попиту і ринкової пропозиції. Це співвідношення виступає вихідним моментом для регулюючої роботи ринку, дії закону вартості, свідомої управлінської діяльності господарюючих суб’єктів. Ринковий попит і пропозиція надзвичайно динамічні. На їх коливання роблять вплив економічні, соціальні, демографічні, психолого-традиційні, естетичні, природно-кліматичні та інші фактори.

Співвідношення між попитом та пропозицією прийнято називати кон’юнктурою ринку. Якщо це співвідношення урівноважене, тобто існує рівність між обсягом і структурою попиту на товари та послуги, з одного боку, і обсягом та структурою пропозиції їх — з іншого, має місце ринкова рівновага, яка є проявом збалансованості, пропорційності в розвитку народного господарства. Однак ринкова рівновага є явищем, як правило, короткочасним.

Кількість товару на ринку дорівнює платоспроможному попиту «З нього при встановлені ціни на товар, що характеризується як ціна рівноваги. На практиці ціна рівноваги встановлюється як загальне для Попиту і пропозиції середнє значення ціни певного товару за умови збалансованості абсолютних потенційних значень пропозиції та попит» на товар.

На етапі виходу товару з сфери виробництва діє закон вартості що встановлює попередню вартісну пропозицію майбутнього ринкового обміну залежно від його ринкової вартості. На цьому етапі цілком правомірним є визначення ціни як грошового виразу вартості товару.

Вартість товару, як відомо, це кількісна визначеність втіленої в ньому живої та уречевленої праці.

Домінуючим законом ціноутворення в обігу є закон попиту і пропозиції, який коригує ціну відповідно до споживної вартості товару. Ціна пропозиції, яка формується під дією закону вартості, та ціна попиту і пропозиції, зустрічаються на ринку, щоб знайти деяку середню величину ціни — ринкову ціну товару. Коливання ринкової ціни залежно від попиту і пропозиції об’єктивно обмежені в діапазоні, де для виробника нижня межа визначається вартістю середніх витрат виробництва, а верхня — граничною кількістю грошей у споживача, тобто , рівнем його платоспроможності.

В залежності від того, в якому секторі господарства реалізується продукція і яке її призначення, розрізняють оптові ціни на промислову та сільськогосподарську продукцію, роздрібні ціни на товари народного споживання, зовнішньоторговельні ціни.

Оптові ціни можуть бути двох видів: оптова ціна підприємства, яка включає в себе повну собівартість продукції і середній (нормальний) прибуток підприємства. За цією ціною підприємства реалізують свою продукцію збутовим організаціям (торговим капіталістам); оптова ціна галузі, яка включає в себе оптову ціну підприємства, податок з обороту витрати і прибуток збутових організацій, а також витрати транспорту, а інколи і ренту. За цими цінами збутові організації реалізують продукцію підприємствам — споживачам.

Роздрібні ціни на товари народного споживання обслуговують сферу торгівлі. Вони включають в себе оптову ціну галузі, торгову скидку (націнку) для погашення витрат торговельних організацій та утворення в них середнього прибутку.

Зовнішньоторговельні ціни обслуговують зовнішню торгівлю. Величина їх залежить від суспільно необхідних затрат в межах світового господарства або господарств регіону[3].

Ціна виконує такі основні функції: контрольно-облікову, розподільчу і стимулюючу. Контрольно-облікова функція ціни І проявляється в тому, що ціна надає грошового виразу вартості товару Щ використовується для планомірного обліку затрат на випуск продукції та визначення вартісних пропорцій суспільного виробництва.

Розподільчу й перерозподільчу функцію ціна виконує тоді, коли використовується державою чи суб’єктами підприємницької діяльності для регулювання рентабельності виробництва різних видів продукції, для впливу на характер і пропорції розподілу сукупного суспільного продукту і чистого доходу.

Стимулюючу функцію ціна виконує тоді, коли використовується для впливу на розвиток виробництва, підвищення якості продукції, формування прогресивних пропорцій в сфері виробництво і споживання матеріальних благ та послуг. Розподільчу і стимулюючу функцію ціна виконує в результаті відхилення її від вартості, яке відбувається під впливом попиту і пропозиції.

1.2. Товарне виробництво, умови та причини його виникнення

Осмислення сучасних економічних проблем через призму світового досвіду становлення, розвитку товарного виробництва і ринкових відносин має суттєве значення для теорії і практики ринкової трансформації економіки України.

Суспільство знає два основних типи організації економіки: натуральне господарство і товарне господарство. Їм відповідають дві основні форми господарювання: натуральна і товарна.

Ефективне функціонування економіки і товарної форми господарювання, зокрема, мають забезпечувати різноманітні науки про потреби суспільства в товарах, їх походження, корисність, здатність задовольняти потреби людини в матеріальних і нематеріальних речах і виробах. Поряд з іншими до таких наук належить товарознавство. На відміну від монопрофільних галузей товарознавство вивчає низку проблем, які перебувають на межі різних наук. Це, зокрема, суспільні потреби в товарах і послугах, які через сферу обміну активізують виробництво та спонукають його продукувати необхідні предмети і речі. Головний принцип впливу товарознавства на виробництво — виготовляти те, що необхідно, а не те, на що є змога.

З економічною відособленістю товаровиробників нерозривно пов’язані еквівалентність і відплатність їх відносин. Це є однією із загальних корінних ознак товарного виробництва і обміну.

Товарне господарство виникає також через наявність суперечності між виробництвом і споживанням, невідповідність споживної вартості вироблених благ потребам суспільства та його членів. Це вимагає обов’язкового визнання споживачами виробленої продукції апостеріорі, тобто ґрунтуючись на певному досвіді. Відсутність саме такого визнання фактично означає відсутність товарного господарства і товарної форми господарювання. В натуральному господарстві споживачі також користуються продуктами не лише особистої праці, а й праці своїх одноплемінників. Однак вони отримують свою час-тину без права відкинути її або вільно обирати іншого виробника.

На різних стадіях товарного виробництва товари як атрибути матеріальних і нематеріальних об’єктів відігравали в суспільстві різну роль, яка залежала від їх призначення. Пріоритет завжди належав харчовим продуктам, які задовольняють біогенні потреби, а їх виробництво є основою будь-якого суспільства[4].

Історично товарне виробництво розпочалося в галузях, які виробляли продукти харчування. Це сталося внаслідок поділу праці, а саме виокремленню землеробства та скотарства як спеціальної форми господарювання. У середині цього поділу праці, який називали першим і великим, поступово з’явилися спеціалізовані виробництва харчових продуктів — збіжжя, м’яса, хутра тощо. Надлишок цих продуктів сприяв розвиткові торгівлі.

Феномен продуктів харчування як товарів виявився на цьому етапі насамперед у накопиченні торгового капіталу та налагодженні міждержавних зв’язків. Торгівля сприяла обмінові досвідом практично в усіх сферах суспільної практики, у тому числі розвиткові сільськогосподарського виробництва.

Феноменальність непродовольчих (промислових, нехарчових) товарів є значно ширшою та ємнішою. Ця їх властивість пов’язана насамперед з фактично необмеженим асортиментом (за видами) промислових товарів, їх призначенням, функціями, сферами застосування тощо.

Методологічний феномен товару в умовах ринкової економіки проник в усі сфери суспільної практики. Його вартісна ознака перетворилася в кількісну міру не тільки суспільної праці, але й відтворення матеріальних благ природою.

Первинна форма матеріальних об’єктів — продукція, предмети, речі, вироби тощо — як поняття застосовується переважно у сфері виробництва та галузях природного відтворення (рільництво, садівництво, тваринництво тощо). У сферах обігу і споживання використовують переважно атрибути цих понять — товари, предмети споживання/вжитку і т. ін. Атрибути відрізняються від реальних об’єктів не тільки своєю формою, але і запозиченими ознаками, які атрибут виявляє у сфері обігу та споживання. Це насамперед ознака обмінності товару, виразом якої є вартість та її кількісна характеристика — ціна.

Вартість — категорія економічна, а не політекономічна, як про це стверджують прихильники політичної економії. Відповідно до рисунка 1, вона є ознакою об’єкта — товару (атрибута речі), яка утворилася внаслідок подвійного застосування закону «заперечення — заперечення».

Рисунок 1. Діалектичні перетворення категорій «річ», «товар», «вартість»

Назвемо ці перетворення діалектичними, а приклад трансформації знань про реальні об’єкти в наукові економічні знання — методологічним феноменом товару.

Дослідницьке поле товарознавства охоплює провідні сфери суспільного господарювання — виробництво, обіг і споживання матеріальних і духовних благ. Вивчення сутності цих сфер, зв’язків людини і суспільства з кожною з них потребує застосування найбільш загальних, філософських методів одержання теоретичних знань про фундаментальні основи буття та принципи його пізнання.

Є тісні зв’язки товарознавства з природничими, технічними, економічними та іншими науками. Між товарознавством і філософією було встановлено зв’язки ще в часи зародження простого обміну речей і предметів праці. Писемні описи й усні оповіді про матеріальні об’єкти предметного світу, що оточують людину, мало чим відрізнялися від змісту філософствувань про них.

Варто підкреслити, що товарознавство не тільки запозичило знання інших наук, але й активно вплинуло на подальший розвиток фізики, хімії, біології, математики тощо[5].

Із зародженням і становленням товарного виробництва, появою його базової категорії — товару — виникла потреба в теоретичних знаннях про нові господарські та суспільні утворення, взаємовідносини буття і людини, про взаємовідносини людини і суспільства, розподіл і володіння багатством.

Специфіка товарного виробництва насамперед пов’язана з існуванням різних його типів. По-перше, товарне виробництво поділяється на просте і підприємницьке (тобто розвинуте, розширене). Просте товарне виробництво ґрунтується на особистій праці власників засобів виробництва і є вихідною формою товарного виробництва) Воно невелике за своїм обсягом, характеризується безпосереднім і добровільним поєднанням виробника з засобами виробництва, відсутністю купівлі-продажу робочої сили як товару. В товарній формі виступають лише речові фактори виробництва та готова продукція.

Просте й підприємницьке товарне виробництво має як спільні риси, так і суттєві відмінності. Спільним є те, що вони існують за умови панування приватної власності на засоби виробництва, ринкової форми зв’язку між виробниками і споживачами, конкуренції між товаровиробниками тощо. Відмінності полягають у тому, що при простому товарному виробництві виробник і власник засобів виробництва і продуктів праці — це одна особа, тоді як при підприємницькому виробництві виробник відокремлений від засобів виробництва і продуктів праці. В умовах простого товарного виробництва процес виробництва здійснюється на основі індивідуальної праці. Він спрямований на задоволення особистих потреб виробника та членів його сім’ї. Підприємницьке виробництво передбачає спільну працю найманих робітників заради прибутку власника господарства. Просте товарне виробництво засноване, як правило, на нескладній техніці, а підприємницьке — на великій машинній індустрії, автоматизованих системах тощо.

Сьогодні просте товарне виробництво є характерним для країн, що розвиваються. В розвинутих країнах воно має залишковий характер і виступає у вигляді дрібного товарного господарства ремісників, фермерів, роздрібних торговців та ін. Останнє набуває все більше підприємницької спрямованості як дрібний бізнес, породжений вже існуючою економічною системою[6].

1.3. Ключові проблеми та перешкоди розвитку національних виробників

Внутрішній ринок України характеризується відносно невисокими темпами розширення, домінуючим впливом імпортерів на формування кон’юнктури, критичною залежністю експортерів від поставок на зовнішні ринки та майже відсутньою їх орієнтацією на задоволення внутрішнього попиту.

Тривала тенденція нарощення ролі імпортерів на внутрішньому ринку України не відповідає національним економічним інтересам і стримує потенціал розвитку національного виробництва. Зважаючи на те, що в умовах зовнішніх криз внутрішній ринок виступає ключовим компенсаторним механізмом негативних наслідків, українська економіка потребує формування нової моделі внутрішнього споживання, яка б поєднувала інтереси споживачів з інтересами розвитку вітчизняного виробництва.

Зростання імпортозалежності України призводить до системного перетікання національного багатства до інших суб’єктів міжнародних економічних відносин, а також до поглиблення макрофінансових диспропорцій та погіршення грошово-кредитного становища країни. Ключова роль у зміні парадигми зовнішньоторговельного обміну України належить розбудові внутрішнього ринку через раціонування фінансових потоків та їх спрямування на внутрішній розвиток.

За підсумками 2010 р., сукупний обсяг виручки від реалізації вітчизняної промисловості та сільського господарства становив 135,6 млрд дол. США, що на 10 % більше, ніж у 2009 р. За останні роки виручка зросла майже в 1,5 раза (до результатів 2004 р.). Найбільші обсяги виручки від реалізації промисловість та сільське господарство дістали у 2008 р. – 202,7 млрд дол. США. Водночас негативні наслідки поширення фінансово-економічної кризи 2008–2009 рр. обумовили різке зниження реалізації товарів (на 39 %, до 123,3 млрд дол. США). Таким чином, у 2010 р. з’явилися ознаки відновлення додатної динаміки зростання обсягів реалізації.

Структура формування виручки від реалізації промисловості та сільського господарства в цілому залишається сталою. Основу товарної пропозиції внутрішнього ринку становить металургійна промисловість, яка сформувала у 2010 р. 17,6 % сукупної виручки, при цьому дещо втративши вагові позиції (19,3 % – у 2004 р.). Разом із металургією значну частку у формуванні сукупних обсягів реалізації дістало сільське господарство, на яке припадало у 2010 р. 17,2 %.

Міцні позиції на внутрішньому ринку має харчова промисловість, частка якої зросла до 17,2 % у 2010 р., тоді як у 2007 р. відповідне значення знизилось до 13,3 %. Таким чином, харчова промисловість разом із сектором сільського господарства (сукупно 31 % у 2010 р.) суттєво переважають інші види промисловості та фактично становлять основу формування загальної виручки на внутрішньому ринку України.

Традиційно високу частку загальної виручки формує енергетична промисловість (11,1 % у 2010 р.), що загалом відповідає наявному високому рівню енергомісткості вітчизняної економіки. Машинобудівна промисловість, яка забезпечує основу технологічності економіки, формує лише 9,5 % сукупної виручки промисловості та сільського господарства. Також слід відзначити певне зниження цієї частки, адже у 2007 р. на машинобудування припадало 11,9 %. Хімічна промисловість поступається іншим видам за часткою у формуванні загальної виручки, водночас відносно стабільно утворює понад 5 % реалізації (у 2010 р. – 5,2 %).

Для економіки України характерний високий рівень відкритості, зокрема частка експорту до ВВП у 2010 р. – 37,2 %, а імпорту – 41,9 %. Цей чинник є ключовим у формуванні внутрішнього товарного ринку України, який, зокрема, визначає характер цільової орієнтації збуту вітчизняних виробників на внутрішній ринок чи експорт. У цьому контексті визначається основний індикатор розвитку внутрішнього ринку – частка національного виробника в заповненні місткості внутрішнього ринку[7].

Місткість внутрішнього товарного ринку України у 2010 р. становила 142 млрд дол. США. У порівнянні з 2004 р. обсяг зріс на 64 %. Загалом товарна пропозиція на внутрішньому ринку України у 2004–2008 рр. зростала високими темпами. Тільки в період з 2004 р. до 2008 р. товарна пропозиція (місткість) на внутрішньому ринку зросла у 2,5 раза.

В умовах членства в СОТ та поглиблення інтеграційних трансформацій для України актуалізуються проблеми формування стратегічного бачення галузевого розвитку національної економіки, розроблення та реалізації середньо- і довгострокових заходів розвитку їхніх конкурентних переваг на внутрішньому ринку та в експортній діяльності. Відповідно до взятих Україною зобов’язань у зв’язку з приєднанням до СОТ значно обмежуються можливості держави впливати на стан внутрішнього товарного ринку. Ідеться про ряд чинників, які потрібно враховувати в процесі формування та реалізації заходів, спрямованих на розвиток внутрішнього ринку України, зокрема:

—  обмеження використання тарифних механізмів стимулювання експорту та сувора прив’язка митних тарифів на імпорт;

—  ускладнення захисту внутрішнього ринку, зокрема в частині протидії імпортній експансії;

—  суттєві обмеження щодо субсидування вітчизняних виробників (ідеться про адресні субсидії та надання субсидій на заміщення імпорту);

—  обмеження можливостей цінового регулювання на внутрішньому ринку, зокрема встановлення мінімальних імпортних цін або максимальних цін вітчизняних виробників;

—  суттєве обмеження можливостей підтримання сільського господарства;

—  виключення практики податкової диференціації національних виробників стосовно імпортерів;

—  зниження можливостей нетарифного регулювання зовнішньоторговельної діяльності, передусім через ліцензування імпортної діяльності.

Для виконання завдань держава має сформувати стратегічну програму реалізації потенціалу членства України в СОТ, яка сприятиме оволодінню дозволеними механізмами державного стимулювання та розвитку внутрішнього ринку[8].

Розділ 2. Основні тенденції розвитку товарного виробництва в Україні

2.1. Сучасний стан товарної форми суспільного виробництва в Україні

Сучасними формами вияву економічної відокремленості товаровиробників є:

1) приватна власність на засоби виробництва (що базується на власній і чужій праці);

2) самостійне встановлення обсягів виробництва, цін, розподілу отриманих прибутків тощо;

3) незалежність в управлінні виробництвом і збутом продукції;

4) самостійність у виборі постачальників сировини, електроенергії, комплектуючих виробів, відповідальність за виконання контрактів, договорів;

5) самофінансування, економічний ризик, самоокупність тощо.

Виробництво як взаємодію людини з природою, поряд з цим обов’язково передбачає й іншу його особливість – взаємовідносини між людьми з приводу виробництва. Такі відносини називаються виробничими, або економічними.

Система виробничих відносин складна і багатоманітна. Однак головним, визначальним у її змісті є відносини власності. Як основа виробничих відносин власність характеризує суспільний спосіб поєднання працівника з засобами виробництва та відповідні відносини між людьми з приводу привласнення матеріально-речових елементів і результатів виробництва. Вона визначає, в чиїх інтересах ведеться виробництво, його цільову спрямованість, умови розпорядження чинниками виробництва і використання їх.

Водночас відносини власності зумовлюють історичну специфіку цього суспільства, його класову і соціальну структуру, систему влади.

Власність на засоби виробництва визначає не тільки характер економічних взаємозв’язків між людьми безпосередньо у самому процесі виробництва, а й форми розподілу, обміну і споживання створених матеріальних і духовних цінностей.

Отже, система виробничих відносин кожного суспільства – це сукупність економічних зв’язків між людьми, що визначається специфікою відносин власності, які виникають у процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних і духовних благ.

Економічні відносини є базисом суспільства, на якому ґрунтуються надбудовчі відносини – соціальні, правові, політичні, національні, культурні, моральні, психологічні тощо[9].

Розвиток економічних відносин визначає еволюцію надбудовних відносин або їхніх окремих елементів (політичних, правових). Які в свою чергу, чинять зворотний вплив на економічні відносини. Взаємодія і взаємний вплив базису і надбудови на різних етапах розвитку суспільства змінюються. Надбудова може відігравати першочергову роль у перетворенні базису. Наприклад, для реформування в Україні адміністративно-командної економіки потрібно змінити відносини власності. Зробити це можна передусім через зміну правових норм та політичної системи.

Безпосередньою матеріальною основою виникнення та розвитку товарного виробництва є загальний та частковий поділи праці, які забезпечили створення великих матеріально відокремлених сфер виробництва, що функціонують як сукупний суспільний відтворювальний організм за економічного відокремлення виробників внаслідок обміну продуктами праці як товарами.

Розрізняють просте і капіталістичне товарне виробництво. Простому товарному виробництву властиві єдність працівників із засобами виробництва, капіталістичному — їх антагонізм. Таке виробництво базується на власній праці, а капіталістичне — на експлуатації чужої. Продукт праці у простому товарному виробництві належить самому товаровиробникові, . в капіталістичному — власнику засобів виробництва (капіталісту). Просте товарне виробництво є дрібним, розрізненим, у ньому не існує одиничного поділу праці. Його мета — задоволення особистих потреб товаровиробника. Капіталістичне товарне виробництво передбачає спільну працю багатьох найманих працівників, розвинутий одиничний поділ праці. Його мета — отримання прибутків капіталістом. Просте товарне виробництво має обмежений характер (одна частина вироблених у суспільстві продуктів використовується безпосередньо для особистого споживання, друга йде на ринок), а капіталістичне — загальний.

Основними ознаками товарного виробництва класичного типу (простого і капіталістичного — лише на нижчій стадії розвитку капіталізму) є: суспільний поділ праці; приватна власність (базується на власній і чужій праці) на засоби виробництва, зосереджена в руках приватних товаровиробників; економічна відокремленість товаровиробників; економічні зв’язки між такими товаровиробниками через обмін; стихійний анархічний розвиток. Ці ознаки наповнюються якісно новим змістом на вищій стадії розвитку капіталізму (наприклад, держава регулює товарне виробництво), водночас з’являються нові, а стихійність найповніше виявляється за економічних криз.

Отже, товарне виробництво в сучасних умовах — це виготовлення товарів і надання послуг економічно відособленими виробниками, представлене підприємствами різних типів і форм власності в умовах більшості суспільних способів виробництва (крім первіснообщинного) і регульоване державою[10].

Результатом виробництва, що є взаємодією людини і  природи, з одного боку, і економічних відносин між людьми з іншого – є продукт.

Готове благо для споживання, що має назву продукта, створюється на першій стадії – у виробництві. За своєю формою і економічними призначенням блага та послуги, створені у суспільному виробництві, використовуються як предмет споживання і засоби виробництва. Перші призначені для задоволення життєвих потреб населення та інших видів невиробничого призначення (одяг, продукти харчування, житло, побутові прилади, легкові автомобілі, телевізори, пилососи, пальне, що йде на потреби людей, різноманітні послуги, що задовольняють потреби людей). Другі використовуються для продовження процесу виробництва і є предметами і засобами праці.

Водночас, особливо в сучасних умовах у розвинених країнах, нематеріальна сфера має великий зворотний вплив на розвиток матеріального виробництва. Як показує зарубіжний досвід розвинених країн, безумовне слідування переважному зростанню засобів виробництва порівняно з виробництвом предметів споживання призводить до суттєвих викривлень у розвитку економіки. Наприклад, у розвинених країнах на базові галузі – електроенергетику, чорну металургію, паливну промисловість – припадає в середньому 20 відсотків промислового виробництва, близько третини займає машинобудівельний комплекс. Приблизно така ж сукупна частка легкої та харчової промисловості.

В Україні у сфері матеріального виробництва за статистичними даними зайнято 68,5% населення, а в нематеріальному виробництві – 31,5%.

Така пропорція свідчить про недостатній розвиток нематеріального виробництва, зокрема, сфери послуг. Водночас це є свідченням низької продуктивності праці у сфері матеріального виробництва, яка охоплює більшу частину зайнятих у галузях економіки.

В Україні просте товарне виробництво (у формі індивідуального (сімейного) фермерського господарства, індивідуальної трудової діяльності тощо) у процесі господарської діяльності наражається на складніші економічні проблеми, ніж на Заході (відсутність відповідної техніки, високі відсоткові ставки за кредити тощо).

Товарне виробництво (просте й капіталістичне) існувало лише приблизно 6—7 тис. років. Його розвиток як форми суспільного виробництва має історичний характер. Це означає, що на зміну цій формі (внаслідок розвитку і поглиблення її внутрішніх суперечностей) прийде розвинутіша, окремі елементи якої вже формуються у передових країнах.

Безпосередньо суспільне виробництво — безтоварне планомірне високоорганізоване виробництво продуктів і послуг, яке виникає на вищих ступенях еволюції капіталізму.

Сучасні економісти не виокремлюють найвищу форму суспільного виробництва, тим самим антиісторично підходячи до проблем товарного виробництва.

Окремі ознаки товарного і безпосередньо суспільного виробництва розкриваються при аналізі товару та товарного виробництва в сучасних умовах.

Таким чином у процесі виробництва де створюються засоби для задоволення потреб – споживчі блага висвітлено позитивні та негативні тенденції національного виробництва, зарубіжний досвід[11].

2.2. Основні тенденції розвитку товарного виробництва

Товарне виробництво і товар як його основний елемент відповідають конкретно-історичним обставинам розвитку суспільства, зокрема формам власності, які не є незмінними. Вони виникають, розвиваються, модифікуються і припиняють свою діяльність із ліквідацією середовища й умов для їхнього існування. В основі еволюції форм власності лежить постійне оновлення економічного устрою суспільства. Людству відомі дві основні форми власності — приватна і суспільна.

Таблиця 2.1. Обсяг реалізованої промислової продукції за січень–липень 2013 року та індекс обороту (реалізації) в Україні

	Код за КВЕД-2010	Обсяг реалізованої промислової продукції (товарів, послуг) без ПДВ та акцизу		Довідково: структура обсягу реалізованої промислової продукції, без урахування вартості електро- та теплоенергії, газу придбаних для перепродажу, %
		млн.грн.	у % до всієї реалізованої продукції
Промисловість	B+C+D+Е36	636526,1	100	Х
Добувна та переробна промисловість; постачання електроенергії, газу, пари та кондиційованого повітря	B+C+D	632966,0	99,4	100
Добувна та переробна промисловість	B+C	506760,1	79,6	86,7
Добувна промисловість і розроблення кар’єрів	B	82144,6	12,9	14,1
з неї
добування кам’яного та бурого вугілля	05	27026,3	4,2	4,6
добування сирої нафти та природного газу	06	11883,9	1,9	2,1
добування металевих руд	07	37439,1	5,9	6,4
Переробна промисловість	С	424615,5	66,7	72,6
Виробництво харчових продуктів, напоїв та тютюнових виробів	10-12	121715,8	19,1	20,7
Текстильне виробництво, виробництво одягу, шкіри, виробів зі шкіри та інших матеріалів	13-15	4428,8	0,7	0,8
Виготовлення виробів з деревини, виробництво паперу та поліграфічна діяльність	16-18	17749,0	2,8	3,0
Виробництво коксу та продуктів нафтоперероблення	19	26134,5	4,1	4,5
Виробництво хімічних речовин і хімічної продукції	20	32227,3	5,1	5,5
Виробництво основних фармацевтичних продуктів і фармацевтичних препаратів	21	6151,7	1,0	1,1
Виробництво гумових і пластмасових виробів, іншої неметалевої мінеральної продукції	22, 23	28595,2	4,5	4,9
Металургійне виробництво, виробництво готових металевих виробів, крім виробництва машин і устатковання	24, 25	116774,0	18,3	20,0
Машинобудування, крім ремонту і монтажу машин і устатковання	26-30	61696,8	9,7	10,6
виробництво комп’ютерів, електронної та оптичної продукції	26	3664,2	0,6	0,6
виробництво електричного устатковання	27	10815,2	1,7	1,9
виробництво машин і устатковання, не віднесених до інших угруповань	28	18085,9	2,8	3,1
виробництво автотранспортних засобів, причепів і напівпричепів та інших транспортних засобів	29, 30	29131,5	4,6	5,0
Виробництво меблів, іншої продукції; ремонт і монтаж  машин і устатковання	31-33	9142,4	1,4	1,5
Постачання електроенергії, газу, пари та кондиційованого повітря	D	126205,9	19,8	13,3
Забір, очищення та постачання води	Е36	3560,1	0,6	Х

В Україні тривалий час панувала суспільна власність, котра існувала у загальнонародній і колгоспно-кооперативній формах. У період формування ринкової економіки в країні відбулися суттєві зміни у формах власності. Найбільш поширені з них державна, комунальна, колективна, індивідуальна (особиста і приватно-трудова), інтелектуальна (твори науки, літератури, мистецтва, відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, результати наукових досліджень). Держава створює рівноправні умови для існування всіх форм власності, здійснює захист. Сучасна ринкова економіка базується на таких основних формах власності: дрібнотоварна, приватна індивідуальна, акціонерна, власність трудових колективів, підприємств, державна, інтегровані корпоративна і міждержавна. Різноманітність форм власності засвідчує те, що сучасна ринкова економіка є змішаного типу[12].

За умов ринкового господарювання виробники здобули оперативну самостійність у виборі того, яку і скільки випускати продукції та з ким співпрацювати, кому продавати вироби. Свобода дій пов’язується передусім з урахуванням кон’юнктури ринку, його потреб і вимог. Виробнича діяльність підприємств зумовлюється загальною економічною ситуацією, галузевими пропорціями і платоспроможним попитом населення. Від того, яку продукцію і в яких обсягах виробляє підприємство, залежать його кінцеві результати діяльності, становище на ринку, конкурентоспроможність. Ринок визначає асортимент товарів та послуг, який йому потрібний. Завдання виробників — задовольнити попит краще та ефективніше, ніж конкуренти. Тому на перший план висувається проблема пошуку оптимальних асортиментних позицій, які сприяли б максимізації прибутку, збереженню його бажаних показників у довгостроковому періоді.

Основним споживачем товарів та послуг, вагомим складником інвестиційного потенціалу і гарантом політичної стабільності, опорою суспільства у сучасному цивілізованому світі виступає середній клас. Його чисельність, структура і становище у суспільстві залежить від рівня розвитку держави. У більшості країн з розвиненою економікою середній клас налічує до 60 % населення. У Росії він досяг 30 %, в Україні становить лише 7,1 %. Поруч з іншими, не менш вагомими чинниками, котрі стримують процес становлення середнього класу, існує проблема міграції населення. Через відсутність реальних можливостей знайти гідно оплачувану роботу велика частина жителів країни працює за кордоном і легально, і нелегально. До близького і далекого зарубіжжя виїхало на заробітки, за різними підрахунками, від 2 до 5 млн чол.

Основними рисами сучасного розвиненого товарного виробництва є поглиблення існуючих форм суспільного поділу праці, переважання суспільного виробництва, встановлення економічних зв’язків між товаровиробниками не лише через ринок, але й через контрактну систему, планомірний характер розвитку товарного виробництва в національних та міжнаціональних масштабах, державне регулювання виробництва, перетворення держави на великого товаровиробника (підприємця, фінансиста, кредитора, організатора), послаблення соціально-економічної відокремленості між товаровиробниками.

Суспільний поділ праці існує у трьох основних формах: розвиненій одиничній, (частковій) і загальній. З розвитком ринкової економіки панівного характеру набуває приватна одноосібна власність, котра модифікується в акціонерну (корпоративну). З утвердженням четвертого суспільного поділу праці (20-30-ті роки ХХ ст.) почала виділятися сфера нематеріального виробництва. З’явився новий вид товарів (послуга). Суттєві зміни у відносини спеціалізації та комбінування виробництва вносить науково-технічна революція, яка сприяє появі п’ятого суспільного поділу праці — відокремлення інформаційної сфери діяльності від інших структур суспільства[13].

У сучасному товарному виробництві діють дві протилежні тенденції: одна до його розширення, інша — до підриву. Тенденція розширення зумовлена зростанням кількості підприємств, диференціацією асортименту товарів і послуг спеціалізацією суспільної праці, відокремленням окремих виробничих функцій у самостійні виробництва. Розширення виробництва є також і результатом перетворення науки у безпосередньо продуктивну силу, яка стає самостійним фактором виробництва. В Україні наука не набула вагомого значення, вона поступається розвиненим країнам світу. Через кризові явища в економіці, витрати на науку скоротилися (в 2009 році становили лише 0,4 % валового національного продукту). Зменшується численність наукових працівників, мережа проектних і науково-дослідних установ. Багато талановитих науковців виїжджає за кордон. За своїм інтелектуальним потенціалом Україна посідає 26 місце у світі.

Матеріалізовані результати наукових досліджень стають товаром. Зростає роль та економічне значення сфери нематеріального виробництва (освіта, охорона здоров’я та ін.). Тенденція розширення виробництва зумовлена й підвищенням ролі та економічного значення нематеріального виробництва у відтворенні робочої сили. На розширення товарного виробництва України позитивно впливає й процес поглиблення міжнародного поділу праці, зокрема міжнародної спеціалізації виробництва. Збільшення кількості населення та дія закону зростання потреб є також передумовою розширення обсягів виробництва.

ООН прогнозує, що в найближчі 30—50 років потрібно буде у світі додатково прокормити 2—3 млн людей (до 2020 року населення Китаю становитиме 1,45 млрд осіб, а в 2050 році на планеті проживатиме до 9 млрд чол.). З огляду на зростання численності населення на планеті у низці країн світу, в тому числі й в Україні, гостро стоятиме питання товарних традиційних виробництв з переробки мінерально-сировинних місцевих ресурсів та продукції сільського господарства.

Друга тенденція (підрив товарного виробництва) визначається передусім розширенням масштабів одиничного поділу праці, котрий перетворюється на домінувальний чинник суспільного поділу праці. В основі його перебуває подетальна та поопераційна спеціалізація всередині окремої виробничої одиниці. Матеріальною основою названих процесів виступає зростаюча концентрація виробництва, яка посилюється виникненням і розвитком великих господарських об’єднань. Дія до підриву товарного виробництва викликається і розширенням організованості та планомірності в межах окремих компаній. Названа обставина підсилюється розвитком контрактних відносин та міжгосподарських зв’язків як у середині компаній, так і їх зв’язків з дрібними та середніми підприємствами, що спеціалізуються на виготовленні окремих деталей, вузлів для комплектації кінцевої продукції. Операції купівлі-продажу між корпораціями передує підписання письмової угоди, що має юридичну силу, чи укладання усного контракту. Кожна із сторін контракту бере на себе відповідальність щодо виконання підписаних чи усно задекларованих завдань. На основі договорів складаються плани забезпечення підприємств сировиною, устаткуванням, робочою силою, визначаються обсяги науково-технічних робіт та випуску продукції. За таких умов зникає потреба підтвердження суспільно необхідного характеру товарів через ринок. Все це підриває товарне виробництво. Наприклад, автомобіль складається приблизно з 15 тис. деталей та вузлів. У їх виготовленні бере участь велика кількість підприємств, розміщених не лише в одній країні, але і за її межами. Завдяки розвиткові міжнародного поділу праці зростає спеціалізація, кооперування і комбінування виробництва між корпораціями чи компаніями різних країн[14].

За таких умов створюються міжнародні та транснаціональні корпорації, спільні підприємства. Через систему замовлень для виготовлення кінцевої продукції конкретна праця все менше стає працею відокремленого приватного товаровиробника, перетворюється на різновид однієї із форм міжнародної праці, стає безпосередньо суспільною, а виробництво — більш організованим і планомірним. Відбувається витіснення готівки з процесу купівлі-продажу товарів, зростають обсяги безготівкових торговельних операцій. Не сприяє зміцненню товарного виробництва й укладання державних контрактів на національному або міждержавному рівнях, централізоване регулювання державою економіки, а також керівництво виробництвом і розподілом продукції великими банками, які створюють апарат для суспільного регулювання процесів виробництва й розподілу продукції, перехід від індивідуальної до колективної власності та ін. Тенденція до підриву товарного виробництва сприяє зародженню третьої форми суспільного виробництва — безпосередньо суспільної.

2.3. Сучасна ситуація на внутрішньому товарному ринку України

Глобалізація внутрішньої торгівлі України зумовлена переважно трьома прогресуючими чинниками:

– політикою лібералізації торгівлі і міжнародного товарного обміну;

– приєднанням України до Світової організації торгівлі і реалізації принципів СОТ у внутрішній торгівлі;

– високою місткістю і можливістю розширення українського споживчого ринку.

Основним напрямом глобалізації споживчого ринку України є зростання обсягів імпорту товарів та послуг. Слід підкреслити, що експансія імпорту характерна для всіх товарних груп, причому в зростаючих масштабах. Якщо у 2000 році Україна імпортувала товарів і послуг на 15,1 млрд дол США, то у 2008 р. ця сума зросла до 92,0 млрд дол США (проте, у 2009 р. криза зумовила падіння імпорту до 50 млрд дол США). Як результат, на внутрішньому ринку України різко знизилася частка вітчизняних товарів у товарообороті.

Оборот роздрібної торгівлі за січень-серпень 2013р. становив 559,5  млрд.грн., що у порівнянних цінах на 10,2% більше обсягу січня-серпня 2012р.

Обсяги та темпи зростання обороту роздрібної торгівлі за регіонами характеризуються такими даними:

	Оборот роздрібної торгівлі, млн.грн.	Темпи зростання обороту роздрібної торгівлі (у порівнянних цінах), %
		січень-серпень 2013р. до січня-серпня 2012р.	довідково: січень-серпень 2012р. до січня-серпня 2011р.
Україна	559518,8	110,2	116,0
Автономна Республіка Крим	28651,0	112,1	119,5
Вінницька	15422,4	111,2	117,6
Волинська	11234,2	114,2	117,4
Дніпропетровська	42700,0	106,5	117,5
Донецька	54287,8	110,3	117,3
Житомирська	12401,4	111,8	114,1
Закарпатська	11226,5	107,8	116,2
Запорізька	23880,9	112,3	116,5
Івано-Франківська	14393,8	111,7	114,8
Київська	22451,8	112,3	112,6
Кіровоградська	9330,4	109,8	115,9
Луганська	24100,4	111,6	116,5
Львівська	24615,3	106,2	112,2
Миколаївська	13668,4	110,9	117,9
Одеська	34704,4	111,3	118,1
Полтавська	15065,4	109,3	119,4
Рівненська	10303,1	110,9	116,7
Сумська	10329,9	109,5	118,0
Тернопільська	8742,2	106,6	114,8
Харківська	38081,0	107,6	115,4
Херсонська	11176,1	109,3	117,6
Хмельницька	12122,3	109,6	112,6
Черкаська	13067,7	111,1	111,6
Чернівецька	7874,8	111,1	113,2
Чернігівська	10278,9	111,5	113,4
м.Київ	72619,0	111,6	115,5
м.Севастополь	6789,7	112,5	119,3

Падіння частки товарів вітчизняного виробництва суттєва. За міжнародними стандартами національної безпеки така частка за індикаторів – 30% по продтоварам і більше 50% – по не продтоварам є критичною.

Отже, у сенсі залежності товарно-ресурсного забезпечення від імпорту національний споживчий ринок України знаходиться у зоні безпеки.  Поряд з експансією імпорту товарів і послуг у внутрішній торгівлі паралельно спостерігається інтенсивне проникнення зарубіжного торгового капіталу , насамперед, на інвестиційні цілі.

Інвестиційна привабливість внутрішнього споживчого ринку України зумовлюють таки фактори:

• висока місткість споживчого ринку і стійке зростання масштабів і темпів його розвитку в останнє десятиріччя;
• короткі терміни окупності інвестицій у торговельні об’єкти;
• труднодоступність торгового бізнесу до довготермінових банківських кредитів в Україні і надмірно високі процентні ставки за кредит;
• висока оборотність активів у торгівлі, у тому числі, оборотних активів;
• зростаюча залежність торгівлі від позичкового капіталу.

В цілому прискорене збільшення інвестицій в основний капітал у внутрішній торгівлі України має позитивні наслідки:

– якісно оновлюються основні фонди у всіх секторах торгівлі;

– відбувається технологічний прогрес і глибока модернізація галузі;

– підвищується конкурентоспроможність об’єків торгівлі;

– формується сучасна система торговельного обслуговування, заснована на високій якості, культурі й ефективності.

Разом з тим, спостерігаються принципово нові явища для національної економіки – прямі іноземні інвестиції створюють сприятливі умови для інтенсивного розвитку іноземних суб’єктів на товарних ринках України і цей процес набуває широких масштабів[15].

За останні 10-12 років на базі іноземних інвестицій в Україні склалася потужна мережа широкоформатних підприємств роздрібної і дрібно-оптової торгівлі: Віllа, Вестер, Metro Cash & Carry, О’Кей Україна, Перехресток, SPAR, EUROSPAR, Так!Маркет, Бум і маркет. Структурно ці мережі розгалужені, оскільки кожна з них організаційно складається з профільних мереж, дочірніх підприємств, спільних підприємств, що формують великі групи підприємств торговельної або комбінованої діяльності.

Позитивними наслідками цього явища слід вважати:

– товарне насичення внутрішнього ринку;

– розширення асортименту товарів;

– висока культура і якість обслуговування;

– посилення конкурентної боротьби.

Негативні наслідки:

– блокування вітчизняного товарного виробництва;

– конкурентний тиск і усунення вітчизняних операторів торговельного бізнесу з національного та регіонального рівнів;

– високі ціни на товари і послуги;

– диктат зарубіжних компаній в торговельній політиці України;

– диспропорції макроекономічного характеру.

Узагальнюючи проблеми функціонування торгівлі в умовах глобалізації товарних ринків та експансії торгового капіталу, і, аналізуючи підходи до їх вирішення, можна зробити висновок, що зазначені процеси мають як позитивні, так і негативні соціально-економічні наслідки та вибір стратегії розвитку всіх секторів торгівлі, вимагає врахування обґрунтованих критеріїв, міжнародного досвіду і захисту національних інтересів.

По мірі поглиблення глобалізаційних процесів, під впливом зовнішніх чинників і специфічних внутрішніх умов у сфері внутрішньої торгівлі широких масштабів набуває концентрація, розвиваються нові типи та формати роздрібних підприємств, відбувається інтернаціоналізація торговельних об’єктів. Усі ці явища сприяють підвищенню конкурентоспроможності торгівлі. Разом з тим,для них характерні негативні соціально-економічні наслідки[16].

Розділ 3. Шляхи та перспективи розвитку товарного виробництва

3.1. Пріоритетне значення товарного виробництва для стабільного розвитку та подолання кризових явищ в економіці

В 2013-2014 рр. в економічній політиці пріоритетними будуть наступні напрямки: підвищення конкурентоспроможності економіки та покращення інвестиційного клімату, підтримка національного товаровиробника та реалізація політики імпортозаміщення, розвиток високотехнологічних секторів економіки та стимулювання перетворень у стратегічних галузях, збільшення обсягів експорту українських товарів.

Процес реформування внутрішнього ринку передбачає такі етапи:

а) короткостроковий горизонт, до кінця 2010 року

—         прийняття відповідних нормативних документів щодо запобігання реалізації недоброякісної продукції;

—         проведення грошово-кредитної політики, спрямованої на збільшення оборотного виробничого капіталу шляхом спрямування грошових коштів в реальний сектор економіки та зниження відсоткових ставок;

—         посилення правової відповідальності товаровиробників, постачальників та дистриб’юторів за якість товарів, що реалізуються на внутрішньому ринку;

—         розробка і затвердження Державної цільової економічної програми розвитку внутрішнього ринку до 2014 року.

б) середньостроковий горизонт, до кінця 2012 року:

—         введення змін у законодавство України з питань розвитку внутрішнього ринку відповідно до законодавства Європейського Союзу;

—         реформування системи технічного регулювання та захисту прав споживачів згідно з практикою Європейського Союзу;

—         зменшення обсягу виробництва та реалізації продовольчих товарів, виготовлених за технологіями, що передбачають застосування антибіотиків, гормонів росту та генетично модифікованих організмів;

—         організація виробництва наборів тест-систем для визначення якісного та кількісного вмісту генетично модифікованих організмів у харчових продуктах та сільськогосподарській сировині;

—         забезпечення доступу вітчизняної продукції на європейський ринок та ринок країн Європейської асоціації вільної торгівлі;

в) довгостроковий горизонт, до кінця 2014 року:

—         поглиблення міжгалузевих зв’язків у економіці України, що призведе до посилення взаємозалежності відтворювальних процесів у кожній галузі як в частині попиту, так і в частині пропозиції;

—         створення умов для розвитку ліквідного внутрішнього ринку державних цінних паперів, які б забезпечували фінансування державних потреб з мінімальними витратами, здешевлювали б здійснення фінансових процедур з метою економії державних коштів;

—         створення системи виробничого фінансування капітальних вкладень шляхом регулювання податку на прибуток та створення умов для накопичення прибутку, отриманого підприємствами, на їх розрахункових рахунках;

—         формування конкурентного ринкового середовища; забезпечення стабільного функціонування товарних ринків та рівноваги попиту і пропозиції на них;

—         розробка та впровадження Стратегії розвитку внутрішнього ринку України до 2030 року[17].

Щодо конкретних напрямків урядом сформовано цілу низку завдань, які мають реалізуватися протягом поточного та наступного років, зокрема:

• створення умов модернізації, технічного переоснащення, перепрофілювання діючих та відкриття нових підприємств;
• створення сприятливих умов для розвитку підприємств легкої промисловості;
• удосконалення нормативно-правової бази, що регулює торгівельну діяльність;
• недопущення надходження на ринок України медичної продукції, що не відповідає встановленим вимогам безпечності;
• інформування органів державного ринкового нагляду та споживачів про виявлену небезпечну продукцію;
• стимулювання впровадження інноваційних технологій у рослинництві;
• запровадження механізму заохочення придбання сільськогосподарської техніки вітчизняного виробництва;
• підвищення якості та конкурентоспроможності продуктів переробки продукції вітчизняного виробництва;
• стимулювання розвитку виробництва продуктів дитячого харчування тощо.

Реалізація визначних завдань надасть можливість у 2013 – 2014 роках досягти:

• зростання реального ВВП на 2,5 – 3,4% у 2013 році та на 3,0-4,0% у 2014 році;
• забезпечення підтримки оптимального рівня інфляції у межах 5-6%  у 2013-2014 роках;
• утримання дефіциту державного бюджету у 2013 році в межах 3,2% ВВП;
• забезпечення перерозподілу ВВП через зведений бюджет у 2013 році на рівні 29,5% ВВП;
• забезпечення граничного обсягу державного боргу на рівні 30,6% ВВП у 2013 році;
• зниження податкового навантаження, що забезпечить зниження тіньового сектору економіки;
• збільшення кількості суб’єктів малого підприємництва та кількості зайнятих у малому підприємництві;
• запобігання прихованому виведенню капіталу за кордон;
• забезпечення надходження до державного бюджету коштів від приватизації у межах 27,9 млрд. грн. протягом 2013-2014 років;
• зростання обсягів виробництва машинобудівної продукції на 10% у 2014 році;
• збільшення обсягів імпортозаміщення сільськогосподарською технікою до 20%;
• збільшення в 2 рази обсягу виробництва ракетно-космічної техніки;
• зростання частки вітчизняної фармацевтичної продукції на внутрішньому ринку України у середньостроковій перспективі на 5-10 %;
• зниження рівня енергоємності ВВП на 1,5-3% в рік;
• зростання обсягів реалізації вітчизняної сільськогосподарської продукції на внутрішньому ринку на 25 %;
• збільшення обсягів експорту;
• залучення обсягу ресурсів МФО у межах 1,5-2 млрд. дол. США як у 2013, так і в 2014 році.

Перебіг останньої світової кризи, яка відчутно знизила інтенсивність та масштаби міжнародної торгівлі, засвідчив, що для переважної більшості країн внутрішній ринок відіграв роль ключового компенсатора, який дозволив підтримати економічну стабільність, мінімізувати фінансові втрати й зберегти соціальні стандарти життя населення. Прикладом активних державних дій щодо розбудови та збереження внутрішнього ринку є економічна політика Німеччини та Китаю, які під час кризи найбільш активно використовували фінансові механізми захисту внутрішнього ринку і забезпечили на цій основі економічний розвиток: утримали на високому рівні внутрішній платоспроможний попит, а згодом забезпечили лідерство на міжнародних ринках у посткризовому відновленні.

Разом із тим сучасне нестійке світове економічне відновлення, висока ймовірність настання повторної міжнародної фінансової кризи на тлі боргових проблем країн Єврозони, змушує національні уряди всіх без виключення країн світу активізувати пошуки результативних механізмів розвитку внутрішнього ринку, утримавши при цьому бюджетно-боргові рахунки на контрольованому рівні[18].

Україна також не залишається осторонь міжнародних тенденцій. При цьому у формуванні механізмів розвитку внутрішнього ринку нам потрібно виходити з таких міркувань.

По-перше, відкритість української економіки та її наближення до вимог і стандартів СОТ, попри складність процесів лібералізаційних реформ, має глибше включати забезпечення системи захисту національних інтересів на внутрішньому ринку. Потреба цієї захисної функції зумовлена аналогічними діями найважливіших торговельних партнерів України, зокрема, країн ЄС, Китаю, країн – членів Митного Союзу, які здійснюють рішучі кроки щодо захисту спільного внутрішнього середовища, застосовуючи повний спектр організаційно-фінансових механізмів для масштабного впровадження цільових програм імпортозаміщення, фінансового сприяння національним виробникам, системного розширення інвестиційного та споживчого платоспроможного попиту внутрішнього ринку.

Загальносвітова тенденція істотного посилення вагомості внутрішнього ринку у забезпеченні стійкості економічного зростання актуалізує для України потребу удосконалення системи фінансових механізмів його захисту.

По-друге, остання світова фінансова криза виявилася потужним стрес-тестом для держав, які накопичували дисбаланси, не нагромаджували достатніх фінансових резервів забезпечення захисту внутрішніх ринків, адекватних зовнішнім загрозам. Негативний вплив світових кризових процесів у багатьох країнах проявився падінням обсягів національного виробництва, скороченням інвестиційного та споживчого платоспроможного попиту внутрішнього ринку, посиленням позицій на ньому іноземних виробників. Це поглибило фінансові дисбаланси та істотно погіршило стан державних фінансів країн. Частково такий ефект можна спостерігати на прикладі Литви та Латвії, де квартальне падіння ВВП у кризовий 2009 р. перевищувало 20 % ВВП в річному вимірі.

По-третє, безпрецедентне нагромадження боргових зобов’язань, особливо у розвинених країнах, значна частка яких скеровувалася на підтримку внутрішніх ринків, істотно обмежує можливості використання бюджетно-податкових механізмів стимулювання розвитку внутрішнього ринку. Фінансові механізми стимулювання внутрішнього ринку є потужним чинником корекції ринкових механізмів, а тому їхнє застосування повинно виправдовуватися високим суспільним ефектом, а їх запровадження – має бути чітко регламентовано та здійснюватися на прозорій основі.

Четверте, механізми стимулювання внутрішніх ринків розширюються, і в Україні не достатньо опрацьовується прогресивний досвід зарубіжних країн. Так, протягом 2008–2009 рр. урядами багатьма країн запроваджувалися заходи у грошово-кредитній політиці, які змінили уявлення про фінансові механізми підтримки внутрішнього ринку. Йдеться насамперед про інноваційні фінансові механізми та інструменти з підтримання ліквідності, коли традиційні фінансові механізми виявилися недієвими. Наприклад це стосується методів «кредитного пом’якшення», під якими сьогодні розуміється широкий викуп приватних боргових цінних паперів (включаючи іпотечні облігації та сек’юритизовані активи) до моменту відновлення кредитної пропозиції.

Зрозуміло, що для України розбудова механізмів розвитку внутрішнього ринку повинна узгоджуватися з існуючими можливостями. Разом з тим, в умовах нарощення нестабільності глобальної економіки, Україна не може припуститися стратегічної помилки втрати внутрішнього ринку для національного виробника.

Нагромаджені впродовж тривалого періоду структурні та фінансові диспропорції внутрішнього ринку України зумовили його вразливість та залежність від світової ринкової кон’юнктури і зовнішніх фінансових ресурсів. Дається взнаки відсутність сучасної несуперечливої концепції забезпечення фінансових механізмів розвитку внутрішнього ринку, скерованої на розвантаження внутрішніх і зовнішніх дисбалансів.

Внутрішній ринок України формується в умовах значної експортної орієнтації вітчизняних виробників, що обумовлює високу відкритість національної економіки. Так, у 2010 р. зовнішньоторговельний оборот України склав майже 80 % ВВП (у 2004 р. відповідний показник становив 94,2 % ВВП), обсяг товарного експорту склав 37,2 % ВВП (50,3 % ВВП у 2004 р.р.), а імпорт 41,9 % ВВП (43,8 % до ВВП у 2004 р.).

Критично слід також розцінити те, що розширення потенціалу внутрішнього ринку не забезпечується потужностями національного виробництва та вітчизняними фінансовими ресурсами. Так, загальна товарна пропозиція внутрішнього ринку України у 2004 р. на 67,2 % забезпечувалася поставками вітчизняних виробників, у 2010 р. лише 59,3 %.

За окремими галузевими внутрішніми ринками такі показники є більш критичними. Зокрема, на стратегічно важливому внутрішньому ринку машинобудівної продукції у 2005 р. частка вітчизняних виробників становила 41,1 %, а у 2010 р. – лише 22,4%.

При цьому у розбудові механізмів розвитку внутрішнього ринку маємо керуватися імперативом підвищення якісних параметрів споживання. Нині структура та характер споживання на внутрішньому ринку України відповідає низькому технологічному укладу, що не дозволяє створити умови для нагромадження інвестиційного потенціалу підвищення рівня технологічності. Основу споживання в Україні становить продукція сільського господарства та харчової промисловості, на які припадає 26,7 % загального споживання; на продукцію енергетичної промисловості – 18,8%; і лише 11,5 % припадає на продукцію машинобудування[19].

Розвиток внутрішнього ринку України також має бути націлений на подолання високої залежності від зовнішніх цінових коливань (насамперед, енергоресурсів). Імпортована інфляція суттєво поглиблює структурні деформації внутрішнього ринку, внаслідок чого звужує його роль для національних виробників, які змушені шукати альтернативи збуту продукції. Посилення відповідних процесів найбільше спостерігалося у І кв. 2011 р., коли найбільший внесок у загальний приріст імпорту (49,5 %) було забезпечено зростанням вартісних обсягів імпорту енергоносіїв (у 1,9 разу), зокрема: природного газу з РФ (у 2,4 разу), нафтопродуктів (у 1,7 разу).

Механізми розвитку внутрішнього ринку України принципово повинні забезпечити злам тенденції нарощення ролі внутрішнього ринку України у формуванні від’ємного сальдо зовнішньої торгівлі. Значні обсяги споживання імпорту на внутрішньому ринку на тлі невідповідності обсягам експортних поставок національного виробництва, забезпечують вагомий внесок у формування дефіциту торговельного балансу. За січень-серпень 2011 р. від’ємне сальдо товарної торгівлі склало 8,1 млрд. дол. США, що лише певною мірою полегшило ситуацію відносно 2008 р., коли відповідний показник складав -10,9 млрд дол. США. Нажаль нарощення від’ємного у 2011 р. перевищує показники аналогічних періодів 2009 р. -7,1 млрд дол. США та 2010 р. -2,3 млрд дол. США.

В цих умовах механізми розвитку внутрішнього ринку повинні бути тісно узгоджені з потребою системної модернізації української економіки, й органічно вбудовані у забезпечення сталого мотиваційного середовища, яке в «автоматичному» режимі забезпечує системне оновлення національної економіки. В Україні не існує достатніх виробничих потужностей, здатних задовольнити сучасний інвестиційний попит на модернізацію. Цей виклик – найважливіший, оскільки об’єктивно Україна не володіє достатніми імпортозамінними потужностями, і питання механізмів матеріального (не фінансового) забезпечення модернізації залишаються для України відкритими. Тут виникає кілька проблемних аспектів:

1)  Модернізація реального сектора Україна та ключових об’єктів інфраструктури не може бути здійснена на морально застарілій основі, а достатнього виробництва, техніки та технологій у вітчизняній економіці не існує. Невідкладна потреба в модернізації та оновленні української економіки (моральна застарілість національної промислово-технологічної бази і високий ступінь зношеності основних фондів) та відносна обмеженість в здатності її здійснення (масштабність фінансових потоків, необхідних для реалізації проектів) стикається із неспроможністю українських потужностей виробництва засобів виробництва забезпечити внутрішній попит. За даними Держмитслужби частка імпорту в структурі споживання продукції машинобудування становить 77,8 %. Недостатньо зроблено в контексті придбання ліцензійного виробництва та розміщення його на території України. Зрозуміла зацікавленість іноземних виробників відповідної продукції продавати в Україну готові вироби. Водночас вагомі потреби реального та відкладеного попиту на відповідну продукцію можуть бути суттєвим аргументом у переговорній позиції з іноземними корпораціями про розміщення виробничих потужностей в Україні;

2) Недостатня забезпеченість фінансовими ресурсами програм модернізації й надалі стимулюватиме провідні зарубіжні компанії надавати Україні товарні кредити, або кредитувати власних національних виробників під поставки в Україну. Тут Україна може втратити кілька разів – не створити національного виробництва під проекти модернізації, поглибити негативне торговельне сальдо (що створює тиск на національну грошову одиницю), а також збільшити зовнішній борг.

Україна має застосувати прагматичний підхід у захисті внутрішнього ринку та у здійсненні національної програми модернізації. При цьому потрібно розуміти, що потреби модернізації реального сектору не обмежуються пошуком інвесторів, а мають йти далі – до комплексного розташування промислово-виробничих комплексів в Україні. Важливо розглядати відкладений інвестиційний попит в Україні – як конкурентну перевагу та потужний рушій розвитку внутрішнього ринку.

Важливим у сучасній концепції розвитку внутрішнього ринку України має стати підпорядкування розвитку державних корпорацій та бізнесу імперативам модернізації, що передбачає скеровування їхніх зусиль на всебічне оновлення національної технологічної бази.

Для потреб системної розбудови механізмів розвитку внутрішнього ринку важлива практика програмно-цільового методу бюджетного планування. При цьому в державних програмах повинні бути чітко ідентифіковані інструменти нормативного регулювання досягнення поставлених цілей, в тому числі податкового характеру.

Важливо виходити з того, що розвиток внутрішнього ринку має стосуватися не тільки галузевого, а й територіального виміру, а забезпечення модернізації в регіонах – є передумовою вирішення проблем модернізації національної економіки. Але потрібен системний пошук перспективних проектів у регіонах, формування поруч із державними програмами, регіональних програм, націлених на розширення інвестиційного попиту внутрішнього ринку та збільшення виробничих потужностей національних регіонів у його забезпеченні. Для цього зокрема, необхідна робота із формування сприятливого адміністративного середовища, підготовка інфраструктури для національних та іноземних інвесторів, організаційно-технічне сприяння впровадженню інновацій та їх комерціалізації, кадрове забезпечення інвестиційних проектів. Перелічені напрями важливі для збалансованого розвитку регіонів та мобілізації їх модернізаційного потенціалу.

Забезпечення механізмів розвитку внутрішньому ринку України в коротко- та середньостроковій перспективі відбуватиметься за несприятливих зовнішніх умов, зокрема:

— розгортання боргової кризи у периферійних країнах Єврозони та підвищення ймовірності її переростання в банківську кризу на локальних та міжнародних фінансових ринках;

—  істотної волатильності світових цін на основні біржові товари (насамперед енергоносії та продовольство), а також на фінансових ринках;

—  уповільнення світової економічної активності;

—  посилення інфляційного тиску в країнах з ринком, що формується та країнах, що розвиваються[20].

3.2. Ключові пріоритети розвитку вітчизняного внутрішнього товарного ринку

Всебічний розвиток внутрішнього ринку є обов’язковою умовою сталого економічного зростання, основою стабілізації економічної ситуації в країні, зміцнення та процвітання держави. Він формує основні балансові пропорції ринкової моделі господарювання і, перш за все, пропорції виробництва та споживання, сприяючи максимальній мобілізації внутрішніх ресурсів країни. У процесі реформування української економіки виявляються небезпечні тенденції зростання зовнішньої орієнтації виробництва.

Світова криза викрила неспроможність експортно-сировинної моделі української економіки. Багаторічна орієнтація на підтримку розвитку експортоорієнтованих галузей призвела до того, що біля половини ВВП України формують експортери, а економіки країни на 90% залежить від зовнішньоторговельного обороту, що ставить в суттєву залежність розвиток вітчизняної економіки від коливань кон’юнктури світового ринку. Зростає імпортозалежність внутрішнього ринку. Натомість, саме внутрішній попит виявився тим чинником, який підтримував економіку в період спаду, а розвиток виробництв, орієнтованих на внутрішній ринок (виробництво харчових продуктів, одягу, побутових товарів та інших споживчих товарів, надання послуг) запобіг більш значному падінню ВВП (якщо падіння реального ВВП у 2012 році становило 15%, то внутрішній попит скоротився лише на 13%)[21].

Розвиток внутрішнього ринку стримує наявність наступних проблем:

—         скорочення частки товарів вітчизняного виробництва на більшості товарних ринків;

—         низька інтенсивність конкуренції багатьох сегментів внутрішнього ринку;

—         зменшення в структурі товарного виробництва частки товарів з високою доданою вартістю;

—         відсутність в економічній політиці держави ув’язки процесів зовнішньоекономічної лібералізації з структурними перетвореннями в економіці та окремих її сферах.

Причинами вищезазначених проблем є:

—         невисока якість послуг та вітчизняних споживчих товарів, що впливає на формування ідеології споживчого попиту населення;

—         недосконалість регуляторної системи держави у таких її складових як: податкове адміністрування, видача дозволів і ліцензій, контроль за якістю продукції та послуг;

—         відсутність налагодженої системи ринкового нагляду за безпечністю та якістю товарів;

—         невідповідність національних стандартів міжнародним, що зумовлює існування недобросовісної конкуренції;

—         недосконалість системи надання державної підтримки вітчизняного товаровиробника та відсутність механізму контролю за ефективністю її використання, що перешкоджає розвиткові конкуренції та ускладнює застосування ринкових методів ціноутворення і формування пропозиції товарів відповідно до зміни кон’юнктури товарних ринків;

—         слабкість захисних заходів економічних інтересів внутрішнього ринку і національних виробників в системі зовнішньоторговельної діяльності, в т.ч. з використанням заходів, передбачених в межах ГАТТ/СОТ та іншими спеціальними міжнародними угодами з припустимих критеріїв безпеки продукції та апробованих в світовій практиці.

Здійснення реформовчих заходів, насамперед, передбачає досягнення певної мети. Сутність ринкових змін полягає у формуванні конкурентного ринкового середовища, що базується на умовах цінової конкуренції та конкуренції товарів за якістю, як основних стимуляторів ринкових перетворень, та обумовленого ними економічного розвитку. З погляду ринкової економіки економічний розвиток знаходить своє вираження через зміни у сукупному попиті та сукупній пропозиції, що відбиваються у таких економічних показниках як рівень цін та обсяг реального національного продукту. Взаємодія між сукупним попитом та сукупною пропозицією і визначає рівень розвитку внутрішнього ринку. Мета реформи полягає у підвищенні ефективності функціонування внутрішнього ринку, збільшення частки конкурентоспроможної вітчизняної продукції, вдосконалення механізму регулювання внутрішнього ринку в умовах інтеграції до світового ринку, а також його наповнення високоякісними та безпечними товарами (роботами, послугами)[22].

Розв’язати проблеми можна через вирішення таких завдань:

—         приведення нормативно-правових актів у сфері митно-тарифного регулювання у відповідність з міжнародною практикою;

—         удосконалення механізму контролю за визначенням митної вартості товарів, запобігання випадкам надходження на внутрішній ринок контрабандних товарів, товарів із заниженою митною вартістю і тих, що не відповідають вимогам нормативних документів, та їх розслідування;

—         підвищення регуляторної, захисної і торговельної ефективності механізму нетарифного обмеження імпорту продукції, шкідливої для здоров’я людей та навколишнього природного середовища, або такої, що реалізується за цінами, нижчими від ринкових;

—         підвищення ефективності ринкового нагляду за безпечністю та якістю товарів у результаті реформування системи технічного регулювання і захисту прав споживачів згідно з вимогами СОТ та законодавством Європейського Союзу, а також удосконалення системи державного нагляду (контролю) за якістю та безпечністю харчових продуктів і продовольчої сировини;

—         удосконалення системи технічного регулювання та захисту прав споживачів, зокрема в частині встановлення, застосування та виконання обов’язкових вимог до продукції, удосконалення механізму перевірки дотримання цих вимог з умовою їх відповідності вимогам СОТ та основним положенням законодавства Європейського Союзу;

—         активізація інноваційно-інвестиційної діяльності суб’єктів господарювання в результаті використання ними додаткових джерел інвестування, зокрема покращення діяльності інвестиційних фінансових посередників;

—         удосконалення механізму формування цін на товари і послуги у сфері природних монополій, утворення національних комісій з регулювання їх діяльності, зокрема у галузі транспорту та сфері житлово-комунальних послуг;

—         припинення виробництва та реалізації на внутрішньому ринку продовольчих товарів, виготовлених за технологіями, що передбачають застосування антибіотиків, гормонів росту та генетично модифікованих організмів, не зареєстрованих в установленому порядку в Україні;

—         прогнозування обсягу попиту та пропонування товарів на основних товарних ринках, складення прогнозного балансу та розроблення заходів із забезпечення стабільності на внутрішньому ринку;

—         урегулювання земельних і майнових відносин, удосконалення системи державної реєстрації прав на нерухоме майно та землю;

—         забезпечення належного функціонування товарних бірж, удосконалення механізму державного регулювання біржового товарного ринку, визначення єдиних правил біржового арбітражу;

—         створення умов цінової конкуренції, що визначається формуванням товаровиробниками ефективної сукупної пропозиції, яка полягає у пропонуванні підприємствам відомих споживачам товарів та послуг за зниженими цінами при одночасному збільшенні їх кількості;

—         поступове вирівнювання доходів населення та створення масового споживача, що призведе до збільшення обсягів попиту на товари масового попиту.

Пріоритети розвитку внутрішнього ринку України такі:

—  посилення координації системної діяльності відповідальних міністерств та відомств, державних адміністрацій у програмі захисту внутрішнього ринку, через повномасштабне застосування механізмів обмеження доступу на внутрішній ринок низькоякісної та нелегальної продукції іноземного й українського виробництва (інспекція, контроль, установлення критеріїв, підписання угод із роздрібними торговцями про нерозповсюдження низькоякісної продукції тощо);

—  створення сприятливих умов адміністративного, інституційного, податкового та фінансового характеру для розміщення в Україні сучасних високотехнологічних виробництв (спрощення адміністративного регулювання, забезпечення державного замовлення на високотехнологічну продукцію, зниження податкового навантаження на підприємства високотехнологічного профілю, забезпечення державних програм створення міжнародних технополісів у межах України тощо);

—  розробка та впровадження системи середньо- і довгострокових заходів (прискорення підготовки нормативно-правової бази функціонування ринку землі, державна програма захисту національних селекційних виробництв тощо) розвитку національної сировинної бази відповідно до сучасних викликів на світових продовольчих ринках (зокрема, для виробництва харчової продукції);

—  прискорення гармонізації національної системи стандартизації та сертифікації із сучасними міжнародними нормами та вимогами;

—  запровадження довгострокової програми імпортозаміщення на основі технологічної модернізації національної промисловості;

—  удосконалення системи моніторингу та контролю за цінами на галузевих внутрішніх і регіональних ринках;

—  ухвалення оновленої Державної програми розвитку внутрішнього ринку на 2012–2014 рр., у рамках якої розширити систему моніторингу стану галузевих внутрішніх товарних ринків; уточнити параметри стратегічної присутності на внутрішньому ринку виробників та імпортерів, а також критерії збалансування їх позицій;

—  забезпечення в бюджетних процесах на 2012 р. та наступні роки чітких та прозорих процедур використання механізму державного замовлення, державних гарантій, що спрямовуються на стимулювання попиту продукції, яка виробляється в Україні;

—  удосконалення системи ціноутворення та контролю за цінами на внутрішньому ринку в частині недопущення спекулятивних дій, що призводять до розбалансування ринків;

—  переосмислення нормативів формування матеріальних резервів на стратегічних сировинних ринках (зернові, цукор, м’ясо, паливно-мастильні матеріали) в бік їх збільшення з метою посилення позицій держави як регулятора і гаранта стабільності розвитку ринків та захисту національних інтересів на внутрішньому ринку.

Кризові процеси світової економіки змусили уряди осучаснювати механізми економічного зростання. Останніми роками таку якість здобув внутрішній ринок як ключове джерело створення доданої вартості в умовах ослаблення зовнішньоторговельного співробітництва. Від обраної моделі захисту і стимулювання внутрішнього ринку в Україні істотно залежить рівень конкурентоспроможності національної економіки, її місце в сучасному поділі праці та успішність реалізації національної стратегії розвитку.

Висновки

Причини (а отже й умови) виникнення товарного виробництва слід шукати передусім у кожній із складових економічних відносин — техніко-економічних і виробничих відносинах (відносинах економічної власності).

Суспільний поділ праці. Концентрованим виразом розвитку техніко-економічних відносин є суспільний поділ праці. У попередній темі було названо перших три великих поділи праці.

Суспільний поділ праці виступає у трьох основних формах: загальній, частковій та одиничній. Загальна форма — поділ суспільного виробництва на окремі сфери, роди: промисловість, сільське господарство, сфери матеріального і нематеріального виробництва. Часткова форма — розподілення сфер і родів на окремі галузі, види виробництва. Так, у промисловості виділяють важку, легку, харчову та ін. Одинична форма — поділ праці всередині окремого підприємства на професії, види зайнятості (токар, слюсар тощо).

Безпосередньо матеріальною формою виникнення та розвитку товарного виробництва є загальний та частковий поділи праці.

Якщо підсумувати найважливіші причини виникнення товарного виробництва, то можна дати узагальнююче визначення його сутності.

Якщо на особисте споживання спрямовувались всі виготовлені продукти, таке виробництво було натуральним.

Перехід простого товарного виробництва у капіталістичне пов’язаний з перетворенням на товар робочої сили найманих працівників.

Матеріальною базою виникнення товарного виробництва, а отже, першою важливою його передумовою є суспільний поділ праці. На його основі виникають виробничі відносини між людьми не лише у сфері безпосереднього виробництва, а й у сфері обміну. Але сам суспільний поділ праці не породжує товарного виробництва. Другою важливою передумовою його виникнення є економічна відокремленість виробників, яка після розкладу первіснообщинного ладу виявляється у формі приватної власності на засоби виробництва.

Товарне виробництво — організація суспільного виробництва, за якої окремі продукти виробляються відокремленими товаровиробниками, і для задоволення Індивідуальних, колективних і суспільних потреб необхідна купівля-продаж на ринку цих продуктів, які стають товарами.

З погляду суспільної форми виникнення товарних відносин зумовлене соціально-економічною відокремленістю виробників від засобів виробництва та результатів праці. Внаслідок цього обмін діяльністю і продуктами праці перетворився на товарний. Оскільки приватна власність виражається у двох протилежних за економічним змістом формах (дрібнотоварна, заснована на власній праці, і капіталістична, заснована на експлуатації найманої праці), то й відокремлення має різний характер.

В сучасних умовах розвиток товарного виробництва України втілюється у двох протилежних тенденціях: до розширення і підриву. Розширення зумовлюється збільшенням кількості підприємств, зростаючою спеціалізацією виробництва, перетворенням науки на безпосередньо продуктивну силу, розширенням сфери послуг, перетворенням їх на товар та ін. Тенденція підриву товарного виробництва виражається й у перетворенні одиничного поділу праці на домінувальний вид суспільного поділу, зокрема розвиток подетальної та поопераційної спеціалізації, у зміцненні контрактних зв’язків між державою і компаніями, між великими корпораціями, середніми і дрібними підприємствами, перехід від індивідуальних форм власності до колективних, у поширенні регулювальної ролі держави у господарському механізмі. Внаслідок розширення та вдосконалення відносин планомірності й організованості виробництва, використання досягнень науково-технічного прогресу, задоволення суспільних потреб відбувається без перетворення продуктів праці на товар через ринок.

Список використаної літератури

1. Алексеев Н. С. Теоретические основы товароведения непродовольственных товаров / Н. С. Алексеев, Ш. К. Ганцов, Г. И. Кутянин. — М. : Экономика, 1988. — 295 с.
2. Базилевич В. Розвиток внутрішнього ринку в умовах глобалізації: тенденції та суперечності / В. Базилевич // Банківська справа. — 2004. — № 2. — С. 11.
3. Воробйов Є. М. Економічна теорія : навч. посіб. / Є. М. Воробйов. — Х. : Торсінг плюс, 2009. — 320 с.
4. Данилишин Б. Розвиток і підвищення ефективності регулювання внутрішнього ринку є пріоритетом Мінекономіки / Б. Данилишин [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.me.gov.ua/control/uk/ publish/article?art_id=118850@cat_id=116011.
5. Економічна теорія: макро та мікроекономіка : навч. посіб. / за ред. З. Г. Ватаманюка та С. М. Панчи- шина. — К. : Альтернативи, 2003. — 486 с.
6. Економічна теорія: політекономія : підручник / за ред. В. Д. Базилевича. — 5-те вид., перероб. і доп. — К. : Знання-прес, 2006. — 615 с.
7. Злупко С. М. Історія економічної теорії : навч. посіб. / С. М. Злупко. — 2-ге вид., випр. і доп. — К. : Знання, 2005. — 719 с.
8. Ковальчук, Т. Ринкові відносини як невід’ємний компонент товарного виробництва [Текст] / Трохим Ковальчук // Банківська справа. — 2004. — № 2. — С. 14-23
9. Кокарєв І.В. Дослідження товарних ринків в умовах ринкової економіки / І.В.Кокарєв // Статистика України. — 2002. — № 1. — С. 57-62
10. Костусєв, О. Структура товарних ринків та конкурентна політика в Україні / Олексій Костусєв // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2003. — № 4. — С. 224-232
11. Лагутін В. Д. Внутрішній ринок споживчих товарів: теорія розвитку і регулювання: монографія / В.Лагутін.–К.: КнТЕУ, 2008.–С.110
12. Лігоненко Л. О. Трансформаційні процеси в торгівлі України:монографія / Л. О. Лігоненко., Г. М Богословень, Г. Л. Піратовський – К.: КНТЕУ, 2009.–334с.
13. Лутчин, Н.П. Наукові підходи до визначення і структури товарного ринку [Текст] / Н.П. Лутчин, Я.Ю. Карпова // Актуальні проблеми економіки. — 2011. — № — С. 63-67
14. Любаренко Т. І. Глобалізація брендів на світових товарних ринках / Т. І. Любаренко // Економіка. Фінанси. Право. — 2010. — № 11. — С. 6-10
15. Мазаракі А. А. Економічні дослідження (методологія, інструментарії, організація) / А. А. Мазаракі, О. П. Корольчук., Н. М. Гуляєва. – К.: Київ НТСУ, 2010–208с.
16. Макроекономіка. Практикум : навч. посіб. / О. В. Калініченко, О. Д. Плотник. — К. : ЦУЛ, 2010. — 656 с.
17. Мочерний С. В. Політична економія / С. В. Мочерний // Економічна енциклопедія. У 3 т. Т. 2. — К.: Академія, 2002. — С. 813-817.
18. Мочерний С. В. Товарне виробництво / С. В. Мочерний // Економічна енциклопедія. У 3 т. Т. 3. — К. : Академія, 2002. — С. 645.
19. Мунько М. Роль внутрішнього ринку та експорторозширювального розвитку в економічному зростанні / М. Мунько [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Mep/2007_7/2007- 7/2_munko.pdf.
20. Панчишин С. М. Макроекономічний аналіз товарної форми виробництва / С. М. Панчишин. — Л. : Вид-во Львів. нац. ун-ту, 2004. — 452 с.
21. Політекономія : підручник / гол. ред. Ю. В. Ніколенко. — К. : Центр. навч. л-ри, 2003. — 412 с.
22. Степаненко С. Пріоритетне значення товарного виробництва для стабільного розвитку та подолання кризових явищ в економіці / С. Степаненко // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2012. — № 4. — С. 252-258
23. Стрішенець О. М. Товарне виробництво: історія і сучасність / О. М. Стрішенець // Наук. записки. Серія: Економіка ; Терноп. нац. пед. ун-т. — Т., 2006. — Вип. 20. — С. 65-67.
24. Тищук, Т. Щодо стійкості економіки України до кризових явищ на світових товарних ринках [Текст] / Тетяна Анатоліївна Тищук // Стратегічні пріоритети. — 2011. — № 2. — С. 84-97
25. Точилін В. Стан і перспективи розвитку внутрішнього ринку України / В. Точилін, В. Осташко, В. Олефір // Вісник КНТЕУ — 2005. — № 6. — С. 5-11
26. Философия экономики : учеб. пособие / Под ред. С. В. Синякова. — К. : Альтерпрес, 2002. — 384 с.