Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти тоталітарного режиму та його особливості.

1.1. Сутність та особливості тоталітарного режиму.

1.2. Формування тоталітарних режимів у Європі.

Розділ 2. Характерні риси тоталітаризму та його типологія.

2.1. Тоталітаризм: проблема типології і визначення меж.

2.2. Праві та ліві тоталітарні режими: спільне і специфічне.

Розділ 3. Порівняльна характеристика тоталітарних режимі Італії та Німеччини.

3.1. Особливості тоталітарного режиму Німеччини та Італії.

3.2. Порівняльний аналіз італійської та німецької моделей тоталітаризму.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Наприкінці XX ст. хід європейського і загальносвітового розвитку ознаменувався подією величезного історичного значення — розпалася остання тоталітарна система, що обіймала 1/6 частину земної кулі. Вищезгаданий факт означав початок нової історичної епохи, початок формування нових соціально-політичних обрисів світу.

Наприкінці 20 століття «спокуса демократією» в країнах Центральної та Східної Європи й колишнього СРСР, у тому числі і в Україні, була такою великою, а соціальні очікування настільки завищеними, що на шляху концептуального осмислення нової реальності виявилося чимало інтелектуальних оман. Йдеться передовсім про неадекватне сприйняття соціально-історичного часу в оцінках та моделюванні складних політичних процесів, а також про прихильність, часом догматичну, до методології і традицій політичних досліджень, які ґрунтуються переважно на західноєвропейському й північноамериканському матеріалі.

Відомо, що політичні режими розрізняються на основі аналізу співвідношення і взаємодії держави і громадянського суспільства.

Актуальність обраної теми зумовлена наявністю цілого комплексу гострих теоретичних і практичних проблем посттоталітарного світу, нагальна необхідність вирішення яких стоїть нині перед міжнародною спільнотою.

В наш час прискіплива увага до суспільно-політичних структур, ідеологічних доктрин та державних інституцій нацистської Німеччини і фашистської Італії викликана загальним усвідомленням важливості дослідження тоталітарного феномену, адже, дещо перефразуючи Б.Муссоліні, можна впевнено стверджувати, що ніхто не зможе осягнути і правильно зрозуміти історію ХХ століття, якщо не візьме до уваги це складне явище.

Класична теорія тоталітаризму склалася на Заході в 20 – 50-х роках під беззаперечним впливом праць М.Бердяєва, К.Поппера, Б.Кроче, А.Дж.Тойнбі, С.Франка, в яких відомі філософи намагались переосмислити трагічні події європейської історії першої половини ХХ століття в контексті загальноцивілізаційного розвитку людства.

Протягом 40 – 80-х років причини появи тоталітарних держав та специфіка їх внутрішнього устрою, проблема ідеологічної легітимації режиму та роль масового терору для функціонування суспільних структур розглядались і по різному вирішувались в межах політичної інтерпретації Ф.Боркенау, К.Фрідріха, Зб.Бжезінського, К.Мангейма, Дж.Талмона, Е.Нольтке, К.Брахера, Р.Арона, М.Функе, Л.Шапіро, М.Кертіса, Дж.Сарторі, Г.Алмонда і Б.Пауела, загальноцивілізаційного підходу Б.Мура і К.Віттфогеля, ліберально-економічного тлумачення Л. фон Мізеса, Ф. фон Хайека і М.Фрідмана, психолого-соціологічного розуміння масового суспільства В.Корнхаузера, Х.Арендт, Х.Ортеги-і-Гассета, Т.Адорно, Е.Фромма, В.Райха, Г.Маркузе.

Мета дослідження– дослідити тоталітарні режими ХХ століття та зробити порівняльний аналіз тоталітарних режимів Німеччини та Італії.

Розв'язання цієї проблеми вимагає вирішення цілої низки пов'язаних з нею завдань:

— дослідити аспекти тоталітарного режиму та його особливості ;

— розглянути сутність та особливості тоталітарного режиму;

— проаналізувати формування тоталітарних режимів у Європі;

— виявити характерні риси тоталітаризму та його типологія ;

— розглянути проблему типології тоталітаризму;

— охарактеризувати праві та ліві тоталітарні режими, виявити спільні і специфічні особливості;

— здійснити порівняльну характеристику тоталітарних режимі Італії та Німеччини;

— дослідити особливості тоталітарного режиму Німеччини та Італії.

Об'єктом дослідженняє тоталітарний феномен як комплексне суспільно-політичне явище в усіх своїх проявах.

Зважаючи на актуальність проблеми і недостатній рівень її науково-теоретичного осмислення, предметом дослідження є порівняльний аналіз тоталітарних режимів Німеччини та Італії.

Хронологічні межі дослідженняобумовлені історичним віком європейських тоталітарних країн і обмежуються переважно ХХ століттям.

Джерельною базою дослідженняє роботи теоретичного та емпіричного характеру з тоталітарної проблематики як вітчизняного, так і закордонного походження, періодичні видання, газети, журнали.

Структура дослідженняобумовлена цілями і завданнями дослідження. Загальний обсяг роботи – 37 сторінок. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел (18 найм.).

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти тоталітарного режиму та його особливості

1.1. Сутність та особливості тоталітарного режиму

Тоталітаризм — система політичного панування, за якої Державна влада, зосереджена в руках вузького кола осіб, ліквідовує конституційні гарантії прав і свобод особи шляхом насильства, поліцейських методів впливу на населення, духовного поневолення, остаточно поглинає всі форми та сфери життєдіяльності людини.

Тоталітаризм — це своєрідний спосіб організації суспільства, який характеризується всебічним і всеохопним контролем влади над цілями, загальнообов'язковою ідеологією.

Перші тоталітарні погляди в історії політичних учень сягають далекого минулого. Так, тоталітарними вважаються теорія давньогрецького філософа Геракліта про необхідність загальної регуляції суспільства, політичні погляди, які висловив у моделі ідеальної держави Платон. Деякі тоталітарні моменти наявні в політичних доктринах Г. Бабефа, А. Сен-Сімона, Г.В.Ф. Геґеля, Ж.-Ж. Руссо.

Поняття "тоталітарний" почали вживати критики Муссоліні на початку 20-х років 20 ст., коли в Італії формувалася фашистська система. Але Муссоліні сам підхопив це поняття й проголосив своєю метою створення тоталітарної держави.

Концепція тоталітаризму з'явилася на початку 50-х років, коли ще була жива пам'ять про фашизм, у СРСР існував сталінський режим, а нові комуністичні держави наслідували радянську модель правління. На політологічному симпозіумі, що відбувся в 1952 р. у США, тоталітаризм був визнаний як "закрита і нерухлива соціокультурна і політична структура, в якій будь-яка дія — від виховання дітей до виробництва й розподілу товарів — спрямовується й контролюється з єдиного центру". Якраз тоді американські політологи, здебільшого емігранти з Європи, почали розробляти цю концепцію. У 1951 р. X. Арендт опублікувала свою працю "Походження тоталітаризму". У 1956 р. виходить тепер уже класична праця К. Фрідріха і 3. Бжезінського "Тоталітарна диктатура й автократія", в якій давалися соціологічна й політична характеристики тоталітаризму.

Передумови виникнення й розвитку тоталітаризму в політичній практиці пов'язують з індустріальною стадією розвитку суспільства, з наявністю засобів масової інформації, колективістського світогляду, могутнього державного апарату, особливостей соціальної психології (певної ідеологічної та міжособистісної ситуації). Причому засоби масової інформації є необхідним моментом для існування тоталітаризму взагалі. Завдяки їм проводяться ідеологічне оброблення населення, насаджування уніфікованих стандартів побутового і загальнолюдського характеру, нівелювання загальноцивілізаційних і особистісних цінностей. Критерієм тоталітаризму є поглинання державою сфери громадянського суспільства, відсутність плюралізму[1, c.2-3].

Узагальнюючи різні погляди, можна виділити такі характерні риси тоталітарного режиму:

— сильно централізована, моністична структура влади, в якій панівна група не несе відповідальності перед виборним органом і не може бути позбавлена влади інституційними засобами; влада на всіх рівнях формується через закриті канали, бюрократичним шляхом;

— монопольний політичний контроль над економікою та іншими сферами суспільства; в суто тоталітарному суспільстві жодна з його сфер не вільна від контролю;

— влада належить масовій політичній партії, організованій недемократично довкола лідера; влада партії забезпечується шляхом її зрощення з державними органами й повного одержавлення суспільства;

— політизація, регламентація й санкціонування всієї життєдіяльності суспільства; терористичний поліцейський контроль за поведінкою громадян;

— вимога до громадян активно виявляти відданість і підтримку

режиму;

— громадсько-політичні, недержавні організації існують формально, стають продовженням тих чи інших державних або партійних організацій, їхня діяльність докладно регламентується;

— монопольна, деталізована ідеологія, що легітимує режим й обґрунтовує його історичну місію.

Тоталітарний режим проводить послідовну декласацію суспільства. Руйнуючи всі його органічні зв'язки, відчужуючи виробників від власності та влади, цей режим кожного індивіда підключає до суспільної системи поза горизонтальними чи будь-якими несанкціонованими зв'язками. Унаслідок цього суспільство з організму перетворюється на механізм, довільно сконструйований владними структурами, тобто на масове суспільство.

У масовому суспільстві, на думку американського політолога В. Корнгаузера, безліч індивідів пов'язані один з одним лише ставленням кожного з них до загального авторитету, особливо Держави. Тобто індивіди не співвідносяться всередині незалежних груп, не відмежовані від правлячої групи. Адже для відмежованості потрібна множинність незалежних форм об'єднань, які часто конфліктують одна з одною й кожна з яких є досить сильною, щоб відвернути від індивіда небезпеку. За відсутності їх людям бракує стримувальних основ у поведінці.

Соціальна атомізація породжує виразне відчуження й занепокоєння. Звідси виникає схильність до граничних форм поведінки, щоб позбутися напруження. Крім того, в масовому суспільстві спостерігається гіпертрофована відданість символам і лідерам. А це є психологічним підґрунтям для тотального домінування, тобто тоталітаризму.

Очевидно, що масове суспільство об'єктивно є атомізованим суспільством, а суб'єктивно являє собою відчужене населення, отже, масове суспільство є системою, що має високий ступінь доступності населення для мобілізувального впливу еліти. Люди, які зазнали атомізації, легко піддаються станові мобілізованості. Оскільки тоталітаризм є станом тотальної мобілізації, масове суспільство стає його основою.

Ще одна проблема — структурованість тоталітарного суспільства. На думку В. Корнгаузера, "будь-які суспільства, за винятком найпростіших, можна окреслити як такі, що мають три рівні соціальних зв'язків. Перший — це, переважно, особистісні, первинні, зокрема родинні. Другий рівень охоплює всі проміжні, тобто локальні, спільноти, добровільні об'єднання й угруповання за видами діяльності, що виконують функцію з'єднувальної ланки між індивідом і державою. Третій рівень утворюють зв'язки в цілому, зокрема державні"[8, c. 159-163].

Могутня проміжна структура характерна для плюралістичного суспільства, складається із стабільних і незалежних груп, які представляють різні, нерідко протилежні інтереси. Проміжні групи, по-перше, вберігають еліту від сваволі надмірного тиску мас, оскільки самі відгукуються на вимоги й потреби людей. По-друге, лідери цих груп, незалежно від їхніх конкретних ідей (якщо тільки вони не спрямовані проти цілісності співтовариства), допомагають зміцнювати систему авторитетів широкого масштабу, до якої власний авторитет органічно входить як складник. По-третє, проміжні групи захищають еліту тим, що здійснюють функції каналів, за допомогою яких участь народу в житті суспільства можна спрямовувати, а в разі потреби — обмежувати. За відсутності проміжних груп, які є представниками й провідниками народної активності, люди змушені безпосередньо впливати на важливі центри суспільства, отже, робити це способом, що не стримується жодними цінностями чи інтересами різних соціальних груп. Ті самі чинники обороняють нееліту від тиску еліти. Крім того, незалежні групи захищають своїх членів від інших груп. А перехресне членство відразу в кількох групах, кожна з яких зачіпає лише окремі аспекти життя її членів, утримує конкретну групу від тотального домінування над своїми членами.

Проміжні структури тоталітарного суспільства мають інші функції. Вони допомагають перепинити доступ до еліти завдяки домінуванню еліти над ними. З допомогою проміжних груп, утворюваних і контрольованих згори, тоталітарний режим здатен утримувати населення в стані мобілізації, регламентувати життя окремої людини. Якби не було контрольних проміжних організацій в усіх сферах суспільства, люди одержали б свободу групуватися незалежно від режиму. Тому для тоталітарних режимів надто важливо локалізувати активність населення в межах контрольованих груп. Тоталітарні режими прагнуть виявити всі незалежні форми організації, щоб трансформувати їх або знищити. У тоталітарних державах виключаються будь-які форми несанкціонованих дій з боку населення,, режим вимагає від людини тільки активних проявів лояльності й відданості йому (активна несвобода особи). Ось чому в історії не було такого безсилля окремої людини перед владою, як за тоталітарного режиму.

Характерним для тоталітаризму є харизматичний тип лідерства з обов'язковою опорою на репресивний апарат. Спосіб мобілізації (модель здійснення владою політичних рішень і залучення населення для виконання їх) за тоталітаризму може здійснюватись інтенсивно через створення внутрішньопсихологічного ентузіазму, а також екстенсивно — за допомогою репресивно-пропагандистського апарату. Лідерство за тоталітаризму має переважно індивідуалізований характер, причому навіть найближче оточення лідера значною мірою дистанційоване від нього.

Класичними тоталітарними державами вважають гітлерівську Німеччину і СРСР. Причому політичний режим у колишньому Радянському Союзі мав такі етапи: період воєнного комунізму 1917 — 1921 pp. (тоталітарно-авторитарний тип політичного режиму); 1921-1929 pp. (авторитарний режим); 1929-1956 pp. (тоталітарний режим); 1956—1985 pp. (зникли ознаки класичного тоталітаризму, але в основному режим залишався тоталітарним). Занепад епохи тоталітаризму в СРСР почався з часів так званої горбачовської перебудови, коли впала "залізна завіса" ідеологічного монізму й закритості суспільства[6, c. 36-38].

1.2. Формування тоталітарних режимів у Європі

Тоталітаризм не виникає випадково, навіть будучи своєрідною аномалією, він має свої соціальні передумови і причини. До найважливіших з них відносяться:

• індустріальне суспільство, ускладнення суспільних зв'язків і взаємозалежності;

• наростання раціоналізму і організованості в житті суспільства з появою нових можливостей для маніпулювання суспільною свідомістю; (радіо, телебачення, засоби зв'язку, засоби масової інформації і т.п.);

• поява монополій, зрощених з державою;

• посилення в суспільній свідомості культу держави, розповсюдження колективістських поглядів;

• масова емоційна упевненість в можливості швидкого поліпшення життя за допомогою планування і раціональних перетворень;

• масова психологічна незадоволеність відчуженням особи при капіталізмі, її незахищеністю і самотністю;

• тоталітарні рухи породжують ілюзію залучення до "вічних цінностей": класу, нації, держави, величної сакральної влади;

• гострі соціально-економічні кризи ведуть до маргіналізації суспільства, появи численних прошарків люмпенів, особливо сприйнятливих до тоталітарної ідеології і схильних до політичного радикалізму. Основними властивостями люмпена є: нігілізм по відношенню до минулого і теперішньому часу,

агресивність, честолюбство, обмеженість, егоцентризм. На цьому роблять ставку вожді тоталітарних рухів. Слід тут зважувати на відмінність в програмних установках між елітою руху і основною масою: у перших -обачливе, раціонально-індустріальне бачення мети, у других — прагнення злитися з організацією. Адресати у різних рухів та прошарки, на які опирається тоталітарна машина, теж відрізняються: в Росії, у більшовиків це були пролетаріат і найбідніше селянство; у нацистів Німеччини — службовці і дрібна буржуазія, що потерпіла від економічної кризи. У будь-якому випадку, інтереси і потреби цих прошарків дуже мало пов'язані із завданнями таких рухів і потрібні їм лише як привід для приходу до влади.

До політичних передумов тоталітарних режимів відносяться: вже згадувана етатізація суспільної свідомості, а головне, поява масових, гранично ідеологізованих, партій нового, тоталітарного типу з жорсткою, напіввійськовою структурою і повним підкоренням рядових членів партії ідеології і її виразникам — вождям, керівництву в цілому.

У носіїв тоталітарної свідомості виділяються наступні відмінні риси: нестерпність до будь-якого інакомислення, прагнення політично або навіть фізично знищити незгідних, решта ж ідей, їх плюралізм розглядаються ними як помилка або свідома брехня. Ним властиве прагнення до "математично безпомилкового загального щастя" [11, c. 2-3].

В цьому виявлявся їх розрив з раціоналізмом і перехід на догматичні позиції, часто самі вожді стають заручниками власних догм.

Справжнім феноменом тоталітаризм став в середині XX століття, коли людство, здавалося б, звільнилося від темної спадщини минулого, його антигуманістичних зрівняльних ідей. Тоталітарні ідеї і їх втілення стали навряд чи не головною причиною всіх бід і трагедій цього століття, вони як би поставили під питання однозначність поступального історичного прогресу. Концепція тоталітаризму з'явилася на початку 50-х років, коли ще була жива пам'ять про фашизм, в СРСР існував сталінський режим, а сателіти СРСР наслідували радянську модель правління.

Теорія тоталітаризму в цей час була представлена такими фундаментальними працями, як роботи Х.Арендта "Витоки тоталітаризму" (1951 р.), К.Фрідріха і З.Бжезінського "Тоталітарна диктатура і автократія" (1956 р.) та іншими.

За минулі десятиріччя накопичений великий матеріал по цій проблематиці. Що ж до радянської і російської науки, то до недавнього часу сам цей термін в них заперечувався, або трактувався не вірно. Із зрозумілих причин можливості для аналізу були різко обмежені. На нашу думку, цей термін доцільно розглядати як своєрідний спосіб виробництва і організації всього суспільного життя, для якого характерні всеосяжний контроль з боку влади над суспільством і особою, підкорення всієї суспільної системи колективним цілям і офіційній ідеології [15, c. 181].

Найпоширенішими і непривабливими рисами будь-якого тоталітаризму є: тотальний контроль над ЗМІ, нетерпимість до опозиції, заміна громадської думки офіційними оцінками, заперечення загальнолюдської моралі і її деградація, культивування стадних інстинктів: зрівняльність, класова або національна ненависть, підозрілість, заздрість і т.д. Всіляко підтримується атмосфера надзвичайного положення, підозрілості, що служить виправданням командних методів і репресій. В ідеалі тоталітаризм прагне повного знищення автономного цивільного суспільства, непідконтрольного власті, відбувається його тотальна політизація. Більшість дослідників вважає, що поняття тоталітаризму стосується не лише характеристики держави чи політичної влади, а й суспільно-політичного ладу загалом. Адже тоталітарна влада не обмежується політичною сферою, а проникає в усі сфери суспільного життя, змінюючи стан усієї соціальної системи. Вона активно втручається у відносини власності, виробництва і розподілу, громадянського суспільства і навіть в особисте життя громадян, намагаючись перебудувати їх відповідно до своєї доктрини.

В XX столітті в Європі тоталітаризм існував в трьох основних формах, їх відображають реальний соціалізм радянського зразка, італійський фашизм і німецький націонал-соціалізм. Сьогодні в науковій літературі більшість авторів підтримує тезу, згідно з якою в політичній системі тоталітарного типу виділяють фашистський і націонал-соціалістичний режими в Італії і Німеччині, на правому фланзі ідейно-політичного спектру більшовицький режим в СРСР, на його лівому фланзі.

Для всіх форм тоталітаризму було характерним панування традиції, звичаю, тому що сама влада ґрунтувалась на традиції. Люди, займаючи рабське становище по відношенню до влади, все ж знаходили опору в родині, родинних зв'язках. Тому однією з цілей тоталітаризму була анігіляція традиції. В СРСР це проявлялося в перейменуванні стародавніх назв міст, вулиць, музеїв; обмеженні доступу до означених видів історичної та критичної літератури; відмові від деяких традицій в галузі архітектури, живопису, скульптури, театру, від традицій народного життя, свят. З цієї точки зору тоталітаризм відрізняє своєрідна амнезія історичної пам'яті.

Як відомо, однією з традиційних опор, на яких базується особистість є нація. Симптоматично, що правий і лівий варіанти тоталітаризму, підійшовши до цієї проблеми, здавалося б з прямо протилежних боків, змогли використати її кожний по-своєму для утвердження тотального панування держави [15, c. 182].

Таким чином, відштовхнувшись від здавалося б прямо протилежних інтернаціоналістичних позицій, Гітлер та його соратники прийшли до висновку, по своєму функціональному значенню близькому до позиції більшовиків. Тільки якщо в останніх в якості суб'єкта смертельної боротьби виступали класи, то у нацистів демаркаційна лінія проходила між німцями і німецьким народом з одного боку, й іншим світом — з іншого. Націоналізм та інтернаціоналізм були поставлені на службу ідентичних цілей ідеологічного обслуговування фашистського і більшовицького режимів. В обох різновидах тоталітаризму всі без винятку ресурси, як матеріальні, людські або інтелектуальні, були спрямовані на досягнення однієї універсальної мети -тисячолітнього рейху в одному випадку і світлого комуністичного майбутнього — в іншому. Єдина універсальна мета обумовила моно-ідеологію в обличчі єдиної державної ідеології. Все, що не узгоджується з єдиномисленням по відношенню до даної мети — ліквідувалось.

В силу свого органічного зв'язку з політичною боротьбою, дискусії марксизму-ленінізму й націонал-соціалізму з іншими філософськими школами, ідейними течіями набували політичного змісту. Це супроводжувалось непримиренністю прибічників тоталітаризму до позицій і аргументів опонентів, фанатичністю у відстоюванні власних позицій і принципів.

Особливість тоталітарного режиму полягає в тому, що тут терор і страх використовуються не тільки як інструмент знищення й залякування дійсних або уявних ворогів і противників, але й як нормальний інструмент управління масами. З цією метою постійно культивується й відтворюється атмосфера громадянської війни. Терор використовується без будь-якої причини чи провокації. Так було у нацистській Німеччині, де терор було розв'язано проти євреїв, тобто людей, об'єднаних спільними расово-етнічними характеристиками, незалежно від їх поведінки. В Радянському Союзі, на відміну від нацистської Німеччини, керівництво ніколи не визнавало, що воно може використовувати терор проти невинних людей. Але й тут терор був інструментом знищення так званих класових ворогів, або ворогів народу. Тоталітарність тоталітарного режиму є не тільки в тому, що партія або вождь встановлюють всеохоплюючий контроль над усіма сферами суспільного життя, нібито повністю поглинаючи їх, але й у тому, що більшість населення свято вірить в основні цілі, встановлені партійним керівництвом або фюрером-вождем: обидві сторони по суті злиті в тотальній єдності задля досягнення універсальної мети.

Розділ 2. Характерні риси тоталітаризму та його типологія

2.1. Тоталітаризм: проблема типології і визначення меж

Тоталітаризм необхідно розглядати як соціальну систему, як суспільно-політичний і соціально-економічний лад, ідеологію, модель “нової людини”. Деякі з учених вважали, що тоталітаризм – результат розвитку усієї історії людства, починаючи з появи деспотичних режимів. Однак реальні умови для формування тоталітарних режимів, на думку більшості, з’явились лише на початку ХХ ст. з переростанням домонополістичного капіталізму в імперіалізм, з розвитком виробничих сил і НТР, виникненням та розвитком загальної кризи капіталізму.

Вирізняють два типи тоталітаризму:

1) праворадикальний (фашизм і націонал-соціалізм);

2) лівоекстремістський (комунізм).

Перший характеризується відкритою терористичною диктатурою, що спирається на мілітаризацію усіх сфер життя, придушення демократичних свобод. В основі – войовничий антикомунізм, шовінізм, расизм і спекуляція на потребах мас.

В історіографії проблеми вивчення фашизму є три класичні його інтерпретації:

1) теорія “моральної хвороби Європи” Б.Кроче. Він вважав, що фашизм – це реакція на ідеали доби Просвітництва;

2) друга інтерпретація фашизму ― радикальна. Її прихильники відповідальність за появу фашизму і нацизму покладають на італійську та німецьку буржуазію;

3) третя інтерпретація належить марксистам, які говорять, що фашизм – породження імперіалістичної стадії капіталізму, форма антипролетарської реакції.

Тоталітарні режими – це і наслідок Першої світової війни, яка посилила націоналістичні тенденції. З одного боку, в умовах війни складалася державно-монополістична економіка, характерними рисами якої стали мілітаризація праці, загальна трудова повинність і централізація постачання. З іншого – Перша світова війна викликала глибоку кризу норм і цінностей в європейському суспільстві. Зокрема, були відкинуті моральні обмеження, стала низькою “вартість” людського життя.

У цій ситуації непотрібність та ізольованість “маленької людини” в мирному суспільстві протиставлялись військовому братству і схожим на нього групам фаші. Націоналістична пропаганда переконувала маси: ми нічого не отримали замість наших зусиль і жертв. Так, в Італії “вкрали перемогу” при переділі світу, а Німеччина на мирній конференції була оголошена єдиним винуватцем у розв’язанні війни. Матеріальні та психологічні труднощі стимулювали відчуття “національного приниження” і незадоволення демократією, що нездатна встановити порядок в країні.

2.2. Праві та ліві тоталітарні режими: спільне і специфічне

Зміст тоталітаризму обґрунтував ідеолог італійського фашизму Дж.Джентіле, який закликав до тотального підпорядкування людини державі і розчиненню індивіда в політичній історії, оскільки все людське і духовне губить цінність поза державою. У політичну лексику цей термін ввійшов після промови Б.Муссоліні 1925 p., в якій він використовує саме поняття "тоталітарна держава". В подальшому опоненти фашизму вживають цей термін в негативному розумінні — як протилежність демократії. Спочатку під тоталітаризмом розумівся фашистський режим в Італії і націонал-соціалістичний рух у Німеччині, але після публікації в газеті "Таймс" (1929), де давалася характеристика радянського ладу, цей термін почали застосовувати і до політичного режиму СРСР.

Хоча ще в кінці 30-х pp. були зроблені спроби наукового усвідомлення тоталітаризму, найбільший вплив на суспільне уявлення про сутність цього явища здійснили знамениті романи-антиутопії Є.Замятіна, О.Хакслі, Дж.Оруелла. Роман Є.Замятіна "Ми" — це прогноз розвитку суспільства, побудованого на засадах колективізму, де раціонально обґрунтовані всі сторони життя, але де відсутній найважливіший елемент суспільства — особистість (замість неї — номер). О.Хакслі в романі "О дивний новий світ" показав повністю заорганізований світ, в якому потяг до досягнення досконалої ефективності не залишив місця для особистої свободи. В найбільш яскравій літературній формі технологія тоталітарної влади була розкрита в романі Дж.Оруелла "1984".

З початку 50-х pp. з'являються наукові роботи, присвячені політологічному і соціологічному аналізу тоталітарних режимів: дослідження Х.Арендт "Походження тоталітаризму", сумісна монографія К.Фрідріха і З.Бжезинського "Тоталітарна диктатура і автократія". Концептуальна модель тоталітаризму, запропонована К.Фрідріхом і З.Бжезинським, найбільш популярна в політології.

Нижче наведені шість базових характеристик тоталітаризму, сформульованих К.Фрідріхом у роботі "Природа тоталітаризму" (1954):

· офіційна ідеологія, яка претендує на охоплення всіх аспектів людського існування і орієнтується на досягнення одвічних цілей, наприклад, на створення досконалого суспільства;

· масова партія, яка зливається з державною бюрократичною організацією;

· монополія партії над ефективними засобами комунікації;

· концентрація в руках партії і держави всіх засобів збройного насильства;

· централізований контроль і керівництво економікою;

· система терористичної поліцейської влади.

Вищезгадана модель тоталітаризму вимагає додаткового пояснення. Встановлення диктатури однієї партії призводить до злиття партійних структур з державними і до формування своєрідного феномена "держава-партія". Сама партія монополізує право виступати від імені всього суспільства. Одночасно відбувається "розчинення" громадянського суспільства в державі, всі дозволені суспільні організації (профспілки, молодіжні, жіночі організації) зобов'язані виступати своєрідними "приводними ременями" в механізмі влади партії, приводити її генеральну лінію в життя. На вершині піраміди тоталітарної влади знаходиться харизматична фігура вождя (фюрера, дуче, лідера партії). Дії вождя і партійна догма не підлягають критиці. Наприклад, у всіх школах Італії висів портрет Б.Муссоліні з написом "Муссоліні завжди правий".

Тоталітарна влада поширює контроль на всі сторони життя людини, включаючи сімейні відносини і сферу відпочинку. Як відзначила Х.Арендт, при тоталітаризмі був реалізований принцип: "приватною особою залишається тільки той, хто спить". Таким чином, для тоталітаризму характерна загальна статизація — держава-партія здійснює тотальний контроль над всіма сферами життєдіяльності суспільства в цілому і окремого індивіда в тому числі. Тому серед політологів утвердилося і більш коротке визначення тоталітаризму: це закрита система, в якій все — від виховання дітей до випуску продукції — контролюється з єдиного центру.

Тоталітарні режими традиційно поділяють на "ліві" і "праві" форми. Правий або право радикальний режим отримав розвиток в Італії з 1922 р. і в Німеччині з 1933 р. після приходу до влади А.Гітлера. Ліворадикальний (комуністичний) тоталітаризм утвердився в СРСР (класична модель — період сталінізму з середини 20-х до середини 50-х pp.), в країнах Східної Європи і Азії, на Кубі. Найбільш яскравий приклад тоталітаризму в Азії — Китай періоду політики "великого стрибка" і "культурної революції" (50-х — середини 70-х pp.), коли на чолі керівництва країни стояв Мао Цзедун.

Дві форми тоталітаризму відрізняються характером ідеологій (фашизм, націонал-соціалізм, комунізм), в тому числі завданнями, які ставлять перед масами партії — гегемони: досягнення "народного капіталізму" і завоювання світового панування або побудова комуністичного суспільства і світова революція. Є й інша відмінність: лівий тоталітаризм був більше "добудований": партія володіла монополією не тільки на політичну, але й на економічну владу, що проявилося в повній або частковій ліквідації приватної влади, зосередженні в руках держави основних засобів виробництва, ліквідації ринку. В праворадикальних режимах збереглася свобода підприємництва, однак це не виключало прямого державного втручання в економічну сферу підпорядкування її завданням воєнного виробництва, централізованого розподілення робочої сили.

Деякі політологи виділяють третю, теократичну форму тоталітаризму, бачачи приклад останнього в Ірані періоду правління ісламського лідера аятоли Хомейні (1979-1989), і в режимі, встановленому (тепер вже в минулому) талібами в Афганістані.

Розділ 3. Порівняльна характеристика тоталітарних режимі Італії та Німеччини

3.1. Особливості тоталітарного режиму Німеччини та Італії

Основними наслідками світової війни для Німеччини стали крах економіки та загострення до крайньої межі соціальних протиріч. Програвши війну, країна втратила 2 млн осіб убитими, 4,5 млн пораненими та 1 млн німців потрапили у полон. Фінансові втрати сягнули 150 млн марок. Країну охопив голод, зростали ціни та податки, а з ними й соціальна напруженість.

Під впливом російської революції активізували свою діяльність ліві соціал-демократи, що у 1916 році об'єдналися в групу «Спартак», яка виступала за поразку свого уряду у війні. Навесні 1917 року країною прокотилася хвиля страйків. На Східному фронті почалося братання німецьких солдатів з російськими. У липні—серпні 1917 року спалахували численні прояви невдоволення на фронті.

Таким чином, програвши черговий раунд боротьби за світові ринки збуту та джерела сировини, втративши майже всі колонії, Німеччина опинилась у критичному стані. Крах промисловості, що втратила стабільні військові замовлення, призвів до небачених масштабів безробіття, що звужувало ринок збуту аграрної продукції й призводило до масштабних розорень у сільськогосподарській сфері. Безробіття, голод, на які до того ж накладалося відчуття втрачених рейхом і народом надій, посилювали напруженість у суспільстві.

Правляча еліта не змогла впоратися з наявними проблемами і попередити соціальний вибух.

З кінця 1918 року економічна ситуація в Німеччині стала катастрофічною. Причинами загальної кризи були згортання воєнної промисловості та демобілізація армії, а також гостра нестача сировини, продовольства і палива. Таким чином, розв'язавши світову війну з метою дати імпульс розвитку своїй економіці й програвши її, Німеччина опинилась у глибокій економічній кризі, що руйнувала її господарство. Проявами її стали масове безробіття, фантастичне зростання цін і падіння курсу марки. А це призводило до посилення соціальної напруженості в країні. Активізувалися крайні праві та крайні ліві політичні сили, що відображало стрімку поляризацію суспільства. Після листопадової революції виник так званий «чорний рейхсвер», куди входили офіцери та унтер-офіцери кайзерівської армії, що залишилися без діла. Це була монархічна організація, метою якої стало усунення від влади «листопадових злочинців» та відновлення кайзерівської Німеччини. З «чорного рейхсверу» фактично вийшла й створена в 1919 році Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини, лідером якої став єфрейтор колишньої кайзерівської армії Адольф Гітлер. В основу її програми лягли наступні ідеї:

— боротьби з комунізмом;

— анулювання Версальського договору;

— реваншу за профану світову війну (прагнення «переграти» світову війну);

— шовінізму та антисемітизму.

Усе це прикривалося соціальною демагогією. Щоб залучити на свій бік широкі верстви населення, нацисти вимагали одержавлення трестів, участі робітників у прибутках капіталістів, ліквідації універсальних магазинів та обіцяли здійснити передачу землі селянам. Втім, у перші роки її існування сфера впливу партії Гітлера обмежувалася територією Баварії.

В 1920році ситуація в країні ще більше загострилася. Це було пов'язано із тим, що на початку року уряд приступив до виконання умов Версальського договору. Командувач Берлінського військового округу генерал Лютвіц підняв антиурядовий заколот, захопивши Берлін та сформувавши 13 березня новий уряд на чолі з представником земельної аристократії В.Кантом. Це активізувало ліві сили, які у відповідь на дії військових організували загальний страйк. Одночасно комуністи почали формувати загони червоної гвардії. 17 березня Кант і Лютвіц залишили столицю. Туди знову повернулися президент Еберт та уряд, що змушені були залишити Берлін 13 березня. Новостворений уряд Г.Мюллера почав переслідування учасників антикантівського повстання, вбачаючи в ньому більшу загрозу, ніж у самому заколоті військових. Наслідком цього стало зростання популярності лівих партій, і зокрема комуністичної. Зіткнення робітників, які підтримували лівих, із поліцією та військовими продовжувались і в 1921 році.

Наступного року Німеччина зазнала справжньої економічної катастрофи, що була пов'язана із загостренням репараційного питання. Уряд, який прийшов до влади наприкінці 1922 року, став проводити політику саботування репараційних виплат. Це мало катастрофічні економічні й політичні наслідки.

Недалекоглядна політика уряду В.Куно призвела до загострення міжнародної ситуації навколо «німецького питання». У січні 1923 року франко-бельгійські війська зайняли Рурську область. Окупація цього кам'яновугільного району катастрофічно відбилася на всьому народному господарстві Німеччини і становищі основної маси населення. В країні почалося масове закриття фабрик і заводів. Безробіття й інфляція зросли до небачених масштабів. Німеччину охопили страйки та голодні бунти. Ще більше зросла популярність комуністів, які почали створювати «червоні сотні». Внаслідок загальнонімецького страйку 11—12 серпня 1923 року уряд Куно було повалено. На зміну йому прийшов уряд Г.Штреземана, що складався з представників демократичних партій та соціал-демократів. З метою наведення порядку в країні новий уряд оголосив на всій її території воєнний стан, розпочавши масові арешти учасників страйків. Такі урядові дії викликали нову активізацію робітничого руху, найсерйознішими проявами якого стали збройні повстання. Найзначнішим виступом робітників стало жовтневе збройне повстання у Гамбурзі під проводом комуністів, яких очолював Е.Тельман.

Наслідком погіршення ситуації в країні стало й зростання популярності нацистів. 8—9 листопада 1923року в Мюнхені спалахнув заколот, на чолі якого стояв лідер НСДАП Адольф Птлер. Спираючись на штурмові загони (СА), він змусив фон Кара приєднатися до перевороту. Інших міністрів було заарештовано. Президента Еберта і загальнонімецький уряд було оголошено поза законом. Рейхсканцлером Гітлер проголосив себе, а головнокомандувачем армії — генерала Людендора. Після цього розпочався «похід на Берлін». Та мюнхенський «пивний путч» було швидко ліквідовано. Гітлер та його спільники були засуджені.

Стабілізація в Німеччині була забезпечена зовнішньою фінансовою підтримкою (Великобританії та СІЇІА), а також вдалою грошовою реформою (листопад 1923 року). Внаслідок цього зміцнилася марка та пожвавилося промислове виробництво. В лютому 1924 року в країні було скасовано воєнний стан та поновлено парламентські форми правління. До влади прийшла так звана «мала коаліція» демократичних партій, яка й мала формувати уряди.

Оздоровленню ситуації у Німеччині сприяв і новий репараційний план союзників (план Дауеса). З іншого боку, цей план призвів до збільшення розмірів прямих і непрямих податків, підвищення цін на предмети широкого вжитку. Наслідком його прийняття (у серпні 1924 року на Лондонській конференції) стало також зростання інвестицій в німецьку економіку. Загальна сума інвестування за 1924—1929 роки дорівнювала 21 млрд марок. Це дало змогу модернізувати обладнання та різко збільшити виробничі потужності. Прискорився процес концентрації виробництва і капіталу. В 1925 році виник Сталевий трест, що контролював 40% річного виробництва заліза і сталі у Німеччині. Наступного року з'явився хімічний трест «ІГ Фарбеніндастрі», що виробляв 80% синтетичного каучуку та майже весь синтетичний бензин і фарби. Зростання німецької економіки відбувалося паралельно з розширенням та зміцненням підприємницьких зв'язків з країнами-переможницями. Особливо міцними вони були між німецькими і американськими монополістичними об'єднаннями.

У1927—1928 рр. Німеччина досягла свого довоєнного промислового та зовнішньоторгівельного рівня, випередивши за багатьма показниками Англію та Францію, її частка у світовому промисловому виробництві становила 12% (1923 р.-8%).

Відновлення економічної потужності країни супроводжувалося зростанням впливу крайніх правих сил. У лютому 1925 року помер президент Еберт. Новим президентом було обрано представника правих партій П.Гінденбурга (фактичного головнокомандувача кайзерівської армії"). Почалося зростання всіляких військових організацій. Найчисельнішою була організація «Сталевий шолом» (500 тис. членів). Почали активно відроджуватися реваншистські ідеї.

Таким чином, прихід до влади П.Гінденбурга зміцнив позиції правих, одночасно викликавши невдоволення лівих. Це невдоволення живилося повільним зростанням заробітної плати, підвищенням прямих і непрямих по-датків, нерозв'язаними аграрними проблемами.

У1925—1927рр. відбулася консолідація нацистських організацій. Значна кількість цих фашистських угруповань зникла, а ті, що залишилися, злилися з НСДАП.

Правлячі кола країни нарешті звернули серйозну увагу на цю фашистську партію та на її лідера А.Гітлера як на силу, що могла б у майбутньому в певній ситуації забезпечити порядок і стабільність у суспільстві. У квітні 1927 року відбулася зустріч Гітлера з найбільшими підприємцями Рура. її результатом стало регулярне фінансування великими монополіями НСДАП.

Світова економічна криза охопила Німеччину восени 1929 року. Падіння промислового виробництва тривало до 1932 року. Криза промислового виробництва призвела до глибокої аграрної кризи. Масові розорення стали характерною рисою економічного життя країни в 1929—1932 рр. Кількість безробітних сягнула майже 6 млн осіб. Під впливом кризи ще більше загострилися соціальні суперечності. Повсюдним явищем стали робітничі та селянські виступи. У березні 1930 року уряд Мюллера змушений був піти у відставку. Його змінив уряд Г.Брюннінга, який розпочав свою діяльність з розпуску парламенту й управління країною за допомогою надзвичайних законів. Було знижено заробітну плату робітникам і службовцям, зменшено допомогу безробітним, підвищено прямі й непрямі податки. Така політика викликала серед населення країни нову хвилю протесту. Почалося швидке зростання гітлерівської партії. Вибори до рейхстагу у вересні 1930 року відобразили зміни, які відбулися на політичній арені Німеччини: націонал-соціалісти отримали у 8 разів більше голосів, ніж у 1928 році. Це ще більше зміцнило становище НСДАП. На президентських виборах у березні—квітні 1932 року основними претендентами на найвищу посаду в країні вже були Гінденбург і Гітлер, що знаменувало початок процесу фашизації Німеччини.

Наступні вибори (червень 1932 року) ще більше зміцнили парламентські позиції нацистів — вони отримали в рейхстазі 230 місць. Водночас урядова політика призвела до посилення напруженості у суспільстві. Канцлер фон Панен у вересні 1932 року розпустив парламент. Листопадові вибори показали значне падіння популярності НСДАП та збільшення кількості прибічників НСД та СДПН. Це змусило правлячі кола форсувати події. 30 січня 1933 року президент Гінденбург призначив А. Гітлера рейхсканцлером Німеччини. Фактично захопивши владу, нацисти розгорнули кампанію терору проти своїх опонентів. Приводом до цього стало підпаленая (ними ж) рейхстагу у ніч з 27на 28лютого 1933року, винними в чому Гітлер оголосив комуністів. Країною прокотилася хвиля арештів. Лідера КПН Е.Тельмана було заарештовано, а діяльність партії заборонено.

У такій ситуації розгулу фашистського терору й відбулися вибори до рейхстагу. Отримавши більшість голосів, нацисти пішли ще далі. Було заарештовано 81 депутата-комуніста, що зрештою зробило нацистів господарями рейхстагу.

Ліві сили зазнали поразки внаслідок позиції, яку зайняли комуністи, що слідували вказівкам Комінтерну (а фактично Й.Сталіна, тому що ВККІ розташовувався у Москві й фінансувався радянським урядом), керівники якого вважали соціал-демократів «соціал-зрадниками» (за більшовицькою аналогією часів Першої світової війни), що перешкодило об'єднанню двох найбільших антифашистських політичних сил Німеччини, СДПН і КПН.

Тому німецькі комуністи вороже ставилися до соціал-демократів, викликаючи в них аналогічне ставлення. Це дало змогу Гітлеру одразу ж заарештувати депутатів-комуністів, заборонити КПН і отримати 23 березня 1933 року від рейхстагу надзвичайні повноваження: видавати закони, розпускати політичні партії та ін. Внаслідок цього рейхстаг втратив будь-яке значення у політичній системі Німеччини.

Втратили свої владні повноваження земельні парламенти (ландтаги). У травні 1933 року були розпущені всі нефашистські профспілки, а всі робітники стали членами «Німецького трудового фронту», який очолив сорат-ник Гітлера Лей. Ця профспілка й стала «захищати» імперські інтереси всіх німецьких робітників. Наступним кроком Гітлера став розпуск у червні 1933 року соціал-демократичної партії та масові арешти її активістів.

Законом від 14 липня 1933 року всі політичні партії, крім НСДАП, були розпущені.

Процес ліквідації демократичних прав і свобод Німеччини супроводжувався небаченим розгулом націоналізму, єврейськими погромами, істеричними закликами до війни, до винищення слов'ян, до встановлення панування «вищої арійської раси». Почалися також гоніння на діячів культури. Сотні вчених, письменників, художників змушені були тікати за кордон. Ті ж, хто не змії цього зробити, опинилися у концтаборах.

Демагогічні передвиборчі обіцянки Гітлера залишилися невиконаними. Це викликало розчарування не тільки серед широких верств населення, а й у середовищі самих нацистів. Невдоволення поширилося серед штурмових загонів (СА). У ніч на 30 червня 1934 року, спираючись на охоронні загони (СС) та рейхсвер, Гітлер вчинив криваву розправу над своїми опонентами, що увійшла в історію як «ніч довгих ножів». Штурмові загони (30 червня було вбито й командувача СА Рема) увійшли до складу СС. Після смерті Гінденбурга у серпні 1934 року Гітлер здобув довічне звання «фюрера» та рейхсканцлера.

Економічна політика фашистів була підпорядкована підготовці Німеччини до війни. Все народне господарство гітлерівці перевели на воєнні рейки. Форсованими темпами створювалися артилерійські, танкові та авіаційні підприємства. Загальні обсяги промислової продукції країни з 1929 до 1938 року зросли на 125%. Безробіття як таке перестало існувати.

У 1935 році уряд ввів примусову трудову повинність для юнаків та дівчат віком до 25 років, а з 1938 року — і для всього дорослого населення Німеччини.

Небаченого розмаху набула пропаганда расистських ідей. Німцям постійно пояснювали, що вони належать до «вищої раси», яка покликана панувати над «нижчими расами».

Завданнями виховання та військового навчання молоді займалася організація «Гітлерівська молодь» («Гітлерюгенд»), яка охоплювала майже всіх дітей та підлітків віком від 10 до 18 років (разом із «Союзом німецьких дівчат» та «Молодою нацією»).

Але гітлерівцям не вдалося повністю розправитись із опозицією. У 1936 році в Парижі виник підготовчий комітет німецького Народного фронту. Опублікований у грудні 1936 року маніфест до німецького народу підписали не тільки лідери соціал-демократів і комуністів, а й такі відомі письменники-антифашисти як Л.Фейхтвангер, Т.Манн та інші. Серед інтербригад в Іспанії боролися з фашизмом німецькі батальйони «Тельман» та «Едгар Андре». Однак через зазначені вище причини масового характеру опір нацистській диктатурі не набув.

Перша країна, де переміг фашизм, була Італія. Джованні Джантілло — ідеолог фашистського руху в Італії — також першим ввів термін „тоталітаризм“ — стосовно державного устрою у своїй країні. Лідером фашистського руху в Італії, як відомо, був Бенітто Муссоліні, який створив фашистську партію, створив однопартійну систему і, захопивши владу в державі, практично став повним диктатором в Італії.

Лідер італійського фашизму — Муссоліні — виявився недалекоглядним політиком. Він не зміг інтуїтивно відчути глибинну різницю між своїм державоустроєм і державоустроєм гітлерівської Німеччини. І мета, і засоби у італійських фашистів і нацистів були різними, як і сфери можливого впливу обох держав, але Муссоліні дозволив Гітлерові втягнути Італію у Другу світову війну в повному обсязі, після чого Італія вже не може розглядатися як самостійне державне утворення, бо вона була цілком залежною від військових дій Німеччини, в тому числі, на її території.

Муссоліні не зважився відразу встановити необмежену диктатуру. Він побоювався відновлення революції В свій перший кабінет, прагнучи додати йому респектабельність, він включив ряд відомих політичних діячів — лібералів і католиків, зберіг монархію, хоча роль Віктора-Еммануїла III була практично зведена до нуля. Перехід до диктатури здійснювався поступово, протягом декількох років. Дуче очолив Велику фашистську раду, роль якої поступово збільшувалася поступово заміщуючи повноваження уряду.

Для підготовки національної економіки до агресивних воєн Муссоліні створив і розрекламував так звану “корпоративну систему”, призначену для усунення суперечностей між працею і капіталом, тобто між фашистськими профспілками, що нібито представляли інтереси робітників, і об'єднаннями підприємців. В 1934 р. були створено 22 корпорації у всіх галузях економіки — промисловості, торгівлі, сільському господарстві і сфері послуг. Кожна корпорація включала рівну кількість представників профспілок і підприємців, а також по три функціонери фашистської партії, покликані відігравати роль “неупереджених арбітрів”. Було створено міністерство корпорацій, яке очолив сам Муссоліні. Ніякої реальної ролі корпорації не грали. В 1938 р., парламент був замінений палатою корпорацій, що призначалася дуче і не мала по суті ніяких повноважень [8, с. 34-35].

Фашизм заохочував втручання держави в економічне життя, зрощення монополій з державним апаратом. В Італії створювалися державно-монополістичні об'єднання, найбільшим з них був Інститут промислової реконструкції (ІРІ), який сприяв зростанню монополій, заохочував розвиток промисловості і узяв під контроль значну частину військової і важкої індустрії.

3.2. Порівняльний аналіз італійської та німецької моделей тоталітаризму

Тоталітарний режим встановлений наприкінці 20-х рр. ХХ ст. в Італії (проіснував майже до кінця Другої світової війни), — був фашизм, який спирався на концепцію корпоративної, синдикалістської держави, з метою відновлення величі Римської Імперії.

Тоталітарний режим в Німеччині спирався на націонал-соціалістичну доктрину, в основі якої був расизм, крайній етатизм, експансіонізм, мілітаризм, кінцевою метою режиму стала утопія про світове панування, заснування тисячолітнього Третього рейху.

Тоталітарні режими показали свою ефективність під час війни, значно прискорили розвиток національних економіки, техніки, науки, освіти, культури, спорту. Вони ліквідували безробіття, здійснили широкі соціальні програми, багато уваги приділяли вихованню і освіті молоді тощо, що однак супроводжувалося політичним безправ'ям громадян, геноцидом, військово-політичним експансіонізмом.

Для всіх форм тоталітаризму було характерним панування традиції, звичаю, сама влада ґрунтувалась на традиції. Люди, займаючи трохи не рабське становище по відношенню до влади, все ж знаходили опору в родині, родинних зв’язках. Тому однією з цілей тоталітаризму була анігіляція традиції.

Як відомо однією з традиційних опор, на яких базується особистість є нація. Симптоматично, що правий і лівий варіанти тоталітаризму, підійшовши до цієї проблеми, здавалося б з прямо протилежних боків, змогли використати її кожний по-своєму для утвердження тотального панування держави.

Що стосується фашизму, то для того, щоб закріпити “диво німецького відродження”, почате в 20-х роках, Гітлер проголосив ідею націонал-соціалістичної народної держави, яка оцінює значення людства в його базових расових термінах. Виходячи з цього культивується ідея збереження чистоти арійської раси, стосовно решти світу – йдеться про панування арійської раси. Діяльність суспільних інститутів повністю підкорялася цій універсальній меті. Важливою особливістю фашистської ідейно-політичної конструкції стало ототожнення, органічне злиття понять нації та національної держави, її характеристика як расової держави. Держава розглядалася як юридичне втілення нації, наділена відповідальністю за означення природи, цілей і інтересів нації в конкретний історичний період.

Таким чином, відштовхнувшись від здавалося б прямо протилежних інтернаціоналістичних позицій, Гітлер та його соратники прийшли до висновку, по своєму функціональному значенню близькому до позиції більшовиків. Тільки якщо в останніх в якості суб’єкта смертельної боротьби виступали класи, то у нацистів демаркаційна лінія проходила між німцями і німецьким народом з одного боку, й іншим світом – з іншого. Націоналізм та інтернаціоналізм були поставлені на службу ідентичних цілей ідеологічного обслуговування фашистського і більшовицького режимів.

В обох різновидах тоталітаризму всі без винятку ресурси, як от: матеріальні, людські або інтелектуальні, були спрямовані на досягнення однієї універсальної мети — тисячолітнього рейху в одному випадку і світлого комуністичного майбутнього – в іншому. Єдина універсальна мета обумовила моноідеологію в лиці єдиної державної ідеології. Все, що не узгоджується з єдиномисленням по відношенню до даної мети, ліквідувалось.

Незмінним атрибутом тоталітаризму є тісний взаємозв’язок між істиною та силою: тут сила визначає істину. Ідеології і марксизму-ленінізму, і нацизму були “вірні”, тому що вони всесильні, адже вони спирались на фундамент карної терористичної машини, міцного пропагандистського апарату та інші аксесуари тоталітарно-диктаторської держави.

В тоталітарній системі нерідко логіка абсурду бере верх над логікою здорового глузду. Фіктивна, ілюзорна, штучно сконструйована дійсність стає на місце реальної дійсності. Це досягається або довільним трактуванням фактів на користь політичної та ідеологічної кон’юнктури, або їх ігноруванням. Тоталітарна держава та її керівництво має постійну потребу в обґрунтуванні своєї легітимності й навіть безпомилковості. Звідси – потреба у постійному перекроюванні як минулого, так і сучасності, в залежності від поворотів політичного курсу керівництва партії та держави.

Саме ці характеристики дозволяють оцінювати фашизм (в різних його варіантах) і марксизм-ленінізм (в його більшовицькій інтерпретації) як два протилежних прояви або два альтернативних (правого і лівого) варіанти особливого суспільно-історичного феномену – тоталітаризму.

Отже, тоталітаризм – це система насильницького політичного панування, що характеризується повним підкоренням суспільства, його економічного, соціального, ідеологічного і, навіть, повсякденного життя владою пануючої еліти, організованої у військово-бюрократичний апарат.

Для тоталітарних режимів характерна наявність ідеології, тобто комплексу ідей, що обґрунтовують право цих режимів на панування в усіх сферах суспільного життя. Оскільки тоталітарний режим вважає себе втіленням і істини, і блага, то будь-яка інша думка, будь-яке інакомислення розглядаються як зло, яке підлягає знищенню. В політичній сфері цьому відповідає монополізація влади. Влада опиняється в руках однієї партії, а сама партія – під владою одного лідера – вождя, фюрера, дуче. Відбувається з’єднання правлячої партії з державним апаратом, забороняються всі інші політичні партії та суспільні організації, не підкорені правлячій партії, різко зменшується роль права, закону. Збереження й зміцнення тоталітарного режиму неможливе без насилля, тому для нього характерне використання терору, як засобу внутрішньої політики. Отже, італійський і гітлерівський режими – типові приклади тоталітаризму.

Таким чином, тоталітаризм, цей феноменом XX століття, народжений західною раціоналістичною цивілізацією, виявився життєздатним (з відповідними національно-історичними, соціокультурними і політико-культурними особливостями і нюансами) – і на Заході, як це було в Німеччині й Італії, і на Сході, як це було в Радянському Союзі та ряді країн Азії.

До встановлення тоталітаризму може призвести низький рівень суспільної свідомості при високих темпах розвитку капіталістичних відносин. Наслідками встановлення тоталітарного режиму можуть бути – або катастрофа, наприклад розгром у війні, або по мірі розвитку суспільної свідомості, до переходу в бік демократії через авторитаризм.

Висновки

Отже, сьогодні в науковій літературі більшість авторів підтримує тезу, згідно з якою в політичній системі тоталітарного типу виділяють фашистський і націонал-соціалістичний режими в Італії і Німеччині, на правому фланзі ідейно-політичного спектру й більшовицький в СРСР, на його лівому фланзі. При цьому необхідно відзначити, що тоталітаризм не є деяким монолітом, між його окремими режимами були істотні відмінності.

Постійно змінюючись під впливом реалій суспільно-політичного життя соціуму, ідеологія в тоталітарній державі виконує завдання масової легітимації режиму і використовується для мобілізації населення, але в жодному разі не являється сакральною самодостатньою догмою – самореалізованою інженерною програмою побудови майбутнього. Концепції тоталітарної держави з'явились в теоретичних доктринах наукового комунізму, фашизму та націонал-соціалізму лише паралельно із створенням в Італії і Німеччині супердержавних структур, а то й навіть постфактум, що не дозволяє характеризувати ці ідеології як апріорі “тоталітарні”.

Аж до початку 90-х років загальні моделі еволюції тоталітарного феномену були передчасними, оскільки не було повноцінної емпіричної бази для подібних узагальнень. На основі історичного розвитку фашистської Італії та нацистської Німеччини, за критеріями типу політичного режиму і правлячої еліти можна визначити такі основні періоди еволюції тоталітарної держави, як тоталітарна революція, тоталітарна автократія, тоталітарна олігархія, бюрократичний хаос та аномія.

Такі відмінності простежуються як між лівим і правим флангами, так і усередині останнього. Так, фашистський режим в Італії використовував теорію верховенства держави, а націонал соціалістичний – теорію верховенства нації або нації-держави. На відміну від нацистського, фашистський режим в Італії відрізнявся прагненням зберегти традиційні структури, що підтверджують так звані Латеранські угоди (1929) між Муссоліні й Ватиканом, які регулювали відносини між католицькою церквою і фашистським режимом.

В процесі функціонування механізмів тоталітарної держави масовий терор виступає інструментальним, а не структурним чинником, який притаманний лише для етапів тоталітарної революції і тоталітарної автократії. Перманентна чистка пояснюється потребами встановлення і утвердження абсолютної влади, коли усі опоненти і противники (навіть потенційні) сприймаються як вороги.

Для режиму Муссоліні були характерні менша концентрація і абсолютизація влади. Поряд з фашистською партією значний вплив у країні мали військові, аристократія, церква, державна бюрократія; формально продовжував функціонувати сенат. Італія залишалась монархією і Муссоліні час від часу відправляв звіти королю Віктору Еммануїлу III. Італійський фашизм відрізнявся також меншими за масштабами, ніж в Німеччині, терором і репресіями.

Список використаної літератури

1. Європейська свідомість та тоталітаризм //Права людини. — 2009. — № 9. — C. 2-3

2. Ільїн В.В. Свобода і тоталітаризм/ В.В.Ільїн //Нова політика. — 2000. — № 2. — C. 54-57

3. Бахтєєв Б. Про тероризм і тоталітаризм/ Б. Бахтєєв //Сучасність. — 2003. — № 10. — C. 61-69

4. Велимчаниця Н. Відтворення атмосфери формування тоталітарних режимів у Європі: Урок аналізу літературного твору за новелою Т. Манна "Маріо і чарівник"/ Н. Велимчаниця //Зарубіжна література в навчальних закладах. — 2003. — № 5. — C. 29-34

5. Дем'яненко Б. Особливості структурування та схожість практичного прояву нацистської та сталінської моделей тоталітаризму //Нова політика. — 1998. — № 1. — C. 50-56

6. Дем'яненко Б. Порівняльний аналіз фашистської та сталінської моделей тоталітаризму //Нова політика. — 1999. — № 1 . — C. 36-47.

7. Дем'яненко Б. Порівняльний аналіз італійської та сталінської моделей тоталітаризму //Нова політика. — 1998. — № 6. — C. 45-53.

8. Кочержинський Ю. Тоталітарна держава-продовження моделі політичної самодержавної/ Ю.Кочержинський //Історія в школі. — 1998. — № 2. — C. 34-39

9. Лавренко О. Тоталітарні групи та їх соціально-психологічний феномен/ О. Лавренко //Соціальна психологія. — 2003. — № 1. — C. 73-86

10. Остапенко Н. Тоталітарні держави Європи: Матеріали до теми. 10 клас/ Н. Остапенко //Історія України. — 2005. — № 39. — C. 14-20

11. Панченко П. Тоталітарна природа держави і політичне коріння переслідування іншодумців //Історія в школі. — 1998. — № 2. — C. 2-5

12. Радчук Г. Тоталітарна свідомість і сімейне виховання/ Г.Радчук //Соціальна політика і соціальна робота. — 1999. — № 2. — C. 66-69

13. Романюк О. Праві та ліві тоталітарні режими : спільне і специфічне/ О.Романюк //Нова політика. — 2002. — № 1 . — C. 55-59

14. Сухонос В. Здійснення державної влади в умовах демократичного, авторитарного і тоталітарного режиму (політичний і економічний аспекти) //Предпринимательство, хозяй-ство и право. — 2000. — № 2. — C. 2-6

15. Ткачук П., Луньков А. Тоталітарні режими в країнах Європи і їх згубний вплив на згортання демократії// Науковий вісник Ужгородського університету. Серія: Політологія, Соціологія, Філософія. – 2009. — №12. – 180-185

16. Трубайчук А. Три іпостасі тоталітаризму/ А.Трубайчук //Нова політика. — 1998. — № 4. — C. 31-40.

17. Трубайчук А. Що таке тоталітаризм?/ А.Трубайчук //Пам'ять століть. — 1998. — № 5. — C. 16-28

18. Феоктистова О.А. Тоталітаризм: проблема типології і визначення меж у соціальній філософії //Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. — 2000. — Вип. 32: Філософія. Політологія. — C. 43-45

19. Чабанна М. Авторитаризм і тоталітаризм: Уявна подібність та сутнісна різниця/ М. Чабанна //Політичний менеджмент. — 2003. — № 2. — C. 83-92.