Вступ.

1. Регулювання міждержавних торговельних відносин країн ЄС.

2. Основні принципи та цілі торговельної політики ЄС.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

На сьогоднішній день ЄС є одним з інтеграційних об'єднань, яке найбільш активно здійснює торгівлю на світовому ринку. Спільна торговельна політика (СТП) залежно від своїх цілей може поділятися на відносини рівноправного партнерства та співробітництва (з іншими країнами Європи, а також США і Японією), відносини співробітництва з метою забезпечення політики сприяння країнам, що розвиваються, відносини з постсоціалістичними країнами і відносини з міжнародними організаціями (СОТ, ЮНКТАД та ін.).

Лідерами у взаємній торгівлі на ринку ЄС є Німеччина, Франція, Бельгія, Люксембург, Італія, Нідерланди та Великобританія, на які припадало 79,1% взаємного експорту та 76,5% імпорту ЄС у 1998 р. Лідерство в обсягах експорту і імпорту на душу населення належить Бельгії, Люксембургу, Німеччині, Нідерландам, Ірландії, Данії, Австрії та Швеції.

Розвиток спільного ринку ЄС сприяв зміні структури взаємної торгівлі. Основними пріоритетами в обсягах товарообігу країн ЄС є: продукція машинобудування і транспортне устаткування (40,5% експорту і 39,9% імпорту), промислові вироби (відповідно 28,3% і 27,6%), хімічні товари (12,9% і 13%), продукти харчування, спиртні напої та тютюнові вироби (9,7% та 9,9%), що свідчить про орієнтацію взаємної торгівлі на виробництво високотехнологічної готової продукції і напівфабрикатів (комплектуючих).

Отже, у сфері зовнішньоторговельної політики не залишається місця для субсидіарності, тобто для національної торговельної політики. Що стосується торгівлі послугами, то до компетенції ЄС належать тільки ті послуги, які безпосередньо пов'язані з торгівлею товарами. Решта перебуває у компетенції країн — членів ЄС, але вони повинні діяти солідарно з Союзом згідно із загальним правилом.

1. Регулювання міждержавних торговельних відносин країн ЄС

Регулювання (від лат. regulo — приводити до ладу, встановлювати порядок) міждержавних торговельних відносин має довге історичне минуле, яке тісно пов’язано з появою і розвитком міжнародної торгівлі. Але протягом багатьох століть, навіть в колоніальний період розвитку світогосподарських зв’язків, міждержавне торговельне регулювання не мало значного поширення. Перша міждержавна система регулювання торговельних відносин була розроблена з метою вирішення проблем традиційних галузей промисловості країн Європи, що постраждали під час світової війни.

Необхідність в поширенні міждержавного регулювання торгівлі виникла внаслідок підвищення залежності економіки країн, у тому числі європейських, від зовнішньої торгівлі. В 1950р. лише 7 % світової продукції експортувалися. До 1999 р. ця цифра зросла до 23 %, а на даний час експорт в структурі світового продукту складає близько 50 %. Таке зростання обсягів міжнародної торгівлі протягом останніх десятиріч пов'язане, перш за все, з досягненнями в транспортній сфері, в сфері комунікацій і інформації. Розвиток електронної комерції в Інтернеті поглиблює процеси гігантських змін, „які трансформують навіть роль самого ринку в нашому житті і світовій системі”. Е.Тоффлер прогнозує „стирання межі між локальними та глобальним ринками” внаслідок закінчення у близькому майбутньому процесу побудови глобального єдиного ринку, коли його буде необхідно тільки підтримувати та оновлювати. Національні економіки окремих країн почали, за виразом Н.Моисеева „інтегруватися в єдиний загальнопланетарний економічний організм з універсальною системою регулювання” в якому вирішальну роль в визначені подальшого розвитку світової економіки відіграють глобальні компанії, що і є носіями границь глобального ринку. Їх потреби обумовлюють зсуви в структурі світової торгівлі і визначають напрями реструктуризації світової економіки і світових ринків.

Основними зсувами в системі світових ринків є збільшення відносної частки продукції обробної промисловості у порівнянні з сировинними секторами. При цьому з середини 80-х років ХХ століття частка продукції обробної промисловості в експорті країн, що розвивається збільшується відносно розвинутих європейських країн. Разом з тим, основою збільшення експорту країн, що розвиваються, є продукція, виготовлена в результаті трансферту сучасних, але не передових технологій: частка доданої вартості в них значно менше, ніж у товарів походженням з розвинених країн[3,c. 147-149].

Щодо продукції новітніх технологій розвинуті країни, зокрема США, Японія, ФРН, Великобританія, Франція, прагнуть зберегти монопольне становище в цьому секторі (політика неопромеркантілізму) за допомогою різних методів регулювання торговельних відносин.

Серед основних напрямів сучасних змін в регулюванні торговельних відносин країн ЄС для забезпечення конкурентоспроможності необхідно виділити:

— зміни в виборі методів регулювання зовнішньої торгівлі з тарифних на нетарифні;

— уніфікація заходів з лібералізації торговельних умов, підтримка принципів „вільної торгівлі”, звужування можливостей країн-членів використовувати власні інструменти обмеження торгівлі;

— зміни в цілях державного конкурентного регулюванні щодо міждержавного злиття компаній;

— регулювання має регіональний характер, захищаючи інтереси в цілому членів ЄС та сприяє їх економічної інтеграції.

Однією з найбільш важливих і суттєвих змін, що відбуваються в структурі зовнішньоекономічного регулювання країн, являється зменшення відносної частки мита. Внаслідок багатосторонніх переговорів у межах Генеральної угоди з тарифів і торгівлі (ГАТТ) митний тариф втрачає своє значення основного традиційного засобу регулювання зовнішньої торгівлі. Від початку роботи ГАТТ середній митний збір скоротився у 10 разів (з 40 % до 4 %). Окремі країни взагалі відмовляються від застосування деяких видів мита. В США та Аргентині, наприклад, встановлення експортного мита заборонено конституцією. Але разом з відмовою від застосування вивізного мита розвинені країни все активніше вдаються до засобів нетарифного регулювання – квотування, ліцензування або державного субсидіювання експорту.

Однією з важливих причин таких змін регулювання зовнішньої торгівлі у країнах ЄС стало проведення політики уніфікації податкових систем країн товариства з метою створення спільного ринку. Політика уніфікації оподаткування зовнішньоторговельної діяльності була проголошена із самого початку інтеграційних процесів у Західній Європі. Термін спільна торговельна політика (common commercial policy) з'явився в Угоді про заснування Європейського Економічного Співтовариства у 1957 р. У наш час результатом цієї політики стало зближення методів стягування непрямих податків. У сфері прямого оподатковування окремим країнам надається велика самостійність[2, c. 81-82].

Протягом інтеграційних процесів міждержавні угоди ЄС системно звужували можливості держав-членів застосовувати власні, незалежні торговельні заходи захисту. Виконання заходів торговельної політики будь-якою державою-членом не має гальмуватися торговим дисбалансом та призводити до економічних труднощів в одній чи більше державах-членах. Сфера дії спільної торговельної політики ЄС сконцентровано у п’яти основних напрямах: гармонізована зміна тарифних ставок; укладання тарифних і торговельних угод; досягнення уніфікації заходів з лібералізації; експортна політика; заходи із захисту торгівлі, такі як ті, що мають бути прийняті у випадку демпінгу чи субсидування. В цілому в ЄС, відповідно до вимог Світової організації торгівлі відбувається системна заміна тарифних методів регулювання на нетарифні, наприклад, санітарні та екологічні стандарти.

Посилення глобальної конкуренції обумовлює об’єктивну потребу європейських компаній в розширенні ринків збуту. В наслідок цього конкурентні цілі міждержавного антимонопольного регулювання в ЄС стосовно протидії злиттю та поглинанню компаній уступають місце іншому завданню – допомагати крупномасштабним злиттям в Європі для того, щоб зробити європейські компанії більш конкурентноздатними на глобальних ринках. Цей інструмент політики протекціонізму є достатньо новим для Європи — закон о злиттях, згідно з яким ЄС підтримує злиття між високоприбутковими та високоефективними європейськими фірмами серед країн-членів як спосіб підвищення їх глобальної конкурентоспроможності прийнято в ЄС тільки в 1990 році. До цього подібні міждержавні злиття не підтримувалися урядами як такі, що заважають конкуренції[7, c. 75-80].

2. Основні принципи та цілі торговельної політики ЄС

Основні принципи та цілі торговельної політики ЄС поділяються на зовнішні та внутрішні. Зовнішні — це сприяння гармонійному розвиткові світової торгівлі, поступове усунення обмежень у зовнішній торгівлі та скасування митних бар'єрів; внутрішні — створення та розвиток митного союзу, скасування мита і усунення перешкод у внутрішній торгівлі, а також зростання конкурентоспроможності європейських підприємств.

СТП ЄС базується на єдиних принципах, особливо щодо змін тарифних ставок, укладання тарифних і торговельних угод, уніфікації заходів з лібералізації експортної політики та заходів щодо захисту торгівлі (наприклад, у випадку демпінгу чи субсидування).

До компетенції країн — членів ЄС у сфері зовнішньої торгівлі належать, зокрема, самостійні дії щодо подолання економічних ускладнень, пов'язаних з імпортом з "третіх" країн. За надзвичайних обставин країни-члени можуть вимагати у ЄК права на застосування ними необхідних захисних заходів, і вона у стислі строки санкціонує їх дії. Разом з тим за ЄК залишається право змінити чи скасувати ці односторонні заходи країн-членів. У цьому разі пріоритет віддається заходам, що можуть завдати меншої шкоди функціонуванню єдиного ринку.

СТП ЄС ґрунтується на відповідних статтях Договору про заснування Європейського співтовариства, вона запроваджується органами ЄС і країнами-членами, а також є основою європейських правових актів, обов'язкових на території європейського митного союзу.

У 50-х роках XX ст. на основі вимог "Договору про створення ЄЕС" і ГАТТ між країнами-членами ЄЕС проводилися переговори про розробку єдиного митного тарифу, їх результатом стало запровадження єдиного митного тарифу ЄЕС, а також остаточне оформлення митного союзу країн-членів. У 1961 р. ЄК у стислі строки провела інтенсивні та результативні переговори, що завершилися підписанням усіх необхідних і важливих угод про приєднання ЄЕС до ГАТТ. З цього року ЄЕС діє у рамках ГАТТ як митний союз. Таким чином, статус договірної сторони ГАТТ дістали не тільки країни-члени ЄЕС, а й Європейські співтовариства. Незважаючи на те, що сьогодні ЄС має права та обов'язки повноправного члена СОТ, він бере участь у голосуванні за допомогою голосів своїх країн-членів, але не залучений до її фінансування. У роботі СОТ беруть участь представники ЄК, за винятком бюджетного комітету, де репрезентовано держави — члени ЄС. До переліку учасників будь-яких переговорів у рамках СОТ включаються ЄС та його країни-члени. При цьому останні навіть окремо не згадуються у таких переліках. З 1961 р. ЄС бере участь у консультаціях і переговорах та укладає значну кількість угод у рамках ГАТТ/COT. Розвиток СТП був тривалим процесом, що розгорнувся з кінця 60-х — початку 70-х років після введення спільного митного тарифу і скасування внутрішнього мита. Після завершення формування внутрішнього ринку і скасування контролю на внутрішніх кордонах на початку 1993 р. припинили своє існування майже 6 тис. національних кількісних обмежень — на той момент вони були скасовані .

Аналізуючи зовнішньоторговельні відносини ЄС з іншими країнами, регіональними угрупованнями та міжнародними організаціями, серед основних напрямів зовнішньої торгівлі можна виділити: торговельні відносини з європейськими країнами, США та Японією; відносини з країнами Центрально-Східної Європи та СНД; відносини з країнами, що розвиваються, з метою забезпечення політики сприяння їх розвиткові[5, c. 43-45].

Передусім розглянемо відносини ЄС з іншою європейською організацією — Європейською асоціацією вільної торгівлі (ЄАВТ), до якої входять країни — учасниці так званої Стокгольмської конвенції 1960 р. (Австрія, Великобританія, Данія, Норвегія, Ліхтенштейн, Португалія, Швейцарія, Швеція; у 1970 р. до ЄАВТ вступила Ісландія, а у 1986 р. — Фінляндія, яка з 1961 р. була її асоційованим членом). Головна мета ЄАВТ — розширення взаємної торгівлі шляхом скасування митних зборів і кількісних обмежень, а також утвердження принципу недискримінації в питаннях оподаткування, субсидування та ін. Фундатори асоціації розглядали участь у ній як перехідний етап для вступу до Співтовариства, однак здійснені в 60-і роки рядом країн — учасниць асоціації спроби отримати членство в ЄЕС успіху не мали. Не вдалася і спроба ЄАВТ укласти двосторонню угоду з ЄЕС, що пояснювалося прагненням останнього встановлювати двосторонні торговельні зв'язки з кожним з учасників асоціації окремо. З 1973 p., коли до ЄЕС приєдналися два члени ЄАВТ (Великобританія і Данія), Співтовариство розпочало переговори з іншими учасниками ЄАВТ. У червні 1990 р. обговорювалися питання щодо створення європейського економічного простору (ЄЕП). Первинний текст угоди був підписаний 21 жовтня 1991 p.; Рада міністрів ЄАВТ підписала переглянуту Угоду про ЄЕП 2 травня 1992 p., яка набрала чинності 1 січня 1994 р. Нею передбачаються більш тісні економічні зв'язки між Співтовариством і країнами ЄАВТ. Для тих країн ЄАВТ, які мали намір приєднатися до ЄС (Австрія, Норвегія, Фінляндія, Швеція), Угодою передбачалося полегшити їх доступ на єдиний ринок після того, як вони відповідатимуть вимозі застосовувати деякі положення права ЄС. Для тих країн ЄАВТ, які не мали такого наміру, Угода забезпечувала привілейовану порівняно з іншими торговельними партнерами Європейського союзу позицію.

Угода про ЄЕП містить б частин, що регулюють вільне переміщення товарів, вільне переміщення осіб, послуг і капіталів, конкуренцію і встановлюють інші загальні правила та різноманітні положення, які стосуються згаданих чотирьох свобод, співпраці за межами цих чотирьох свобод, а також визначають її інституціональну структуру. Хоча зміст Угоди є досить широким, нею не утворюється митний союз, оскільки держави — члени ЄАВТ зберігають право проводити власну торговельну політику щодо інших країн.

Для забезпечення вільного переміщення товарів Угодою забороняються застосування митних і прирівняних до них зборів, внутрішнє оподаткування, яке може призвести до дискримінації імпорту, а також імпортні та експортні квоти, застосування яких до "третіх" країн допускається ст. 36 Римського договору. Крім того, Угодою передбачається, що антидемпінгові заходи, компенсаційне мито і заходи, спрямовані проти незаконної торговельної практики, не застосовуватимуться до торгівлі між сторонами. Вона містить також правила про походження товарів, які забезпечують її учасникам, що торгують своїми товарами в ЄС або ЄАВТ, отримання вигоди від Угоди. Ці правила стосуються, передусім, торгівлі промисловими товарами, однак є спеціальні правила для сільськогосподарських і морепродуктів, вугілля, сталі та енергії. Одним з найбільш спірних питань при завершенні переговорів про підписання Угоди було визначення риболовецьких прав[1, c. 65-67].

У цілому країни ЄАВТ становлять для ЄС значний ринок збуту. У свою чергу, він направляє у країни ЄС понад половину загального обсягу свого експорту.

США є одним з найважливіших торговельних партнерів ЄС. За деяким даними, частка американських товарів в імпорті ЄС становить більш як 16,5% 3 (для порівняння: частка японських товарів -усього 9,5%). Тривалий час США виступали найпослідовнішими прихильниками західноєвропейської інтеграції, що пояснювалося причинами політичного характеру і міркуваннями безпеки, хоча створення і зміцнення ЄС мали несприятливі наслідки для американських глобальних економічних інтересів, оскільки означали появу нового центру економічної сили, отже, і конкурента на світовому ринку. Склалася певна практика взаємовідносин США і ЄС. Коли йдеться про проблеми міжнародної торгівлі, то для їх урегулювання США звертаються безпосередньо до компетентних органів Співтовариства.

У листопаді 1990 р. була прийнята Трансатлантична хартія, згідно з якою ЄС та США домовляються інформувати і консультувати одне одного з усіх важливих політичних і економічних питань, що становлять взаємний інтерес.

Політичний діалог між США та ЄС не виключає, проте, суперечок і конфліктів у торговельно-економічній сфері, що виникають час від часу. З позиції американської сторони, основні проблеми пов'язані з сферою торгівлі сільськогосподарською продукцією, а також з питаннями стандартів ЄС, експортних субсидій та преференцій, що надаються європейським товарам. США також висловлюють побоювання, що у банківській та страховій справі, радіомовленні та інших сферах йде процес формування "європейської фортеці", що свідчить про поступовий перехід ЄС до політики протекціонізму. Але найбільш глибокі торговельні суперечності (які виникли після прийняття ЄС спільної сільськогосподарської політики) між США і ЄС стосуються сільськогосподарських товарів. Практичним результатом цієї політики виявилася вимога заблокувати імпорт деяких сільськогосподарських продуктів. Це змусило ЄС провести нові переговори щодо ряду своїх тарифних зобов'язань у ГАТТ, метою яких стало скасування точних меж для таких тарифів. Інші скарги США щодо ЄС зумовлені його субсидіями, стандартами і преференціями. Спори про субсидії для виробництва несільськогосподарських товарів сконцентрувалися, в основному, на двох продуктах -сталі та літаках. Але, незважаючи на існуючі взаємні суперечності, Європейська Рада із задоволенням відзначає прогрес у здійсненні нового трансатлантичного порядку денного і плану спільних дій "ЄС — США", прийнятих на Гаагському саміті у травні 1997 р. Цим підкреслюється роль, яку продовжують відігравати ЄС та США у спільному забезпеченні стабільності й розвитку демократичної та неподільної Європи.

Торговельні відносини ЄС та Японії є менш збалансованими, ніж з США, і через їх менший обсяг вони не викликають такої гострої реакції, як це іноді має місце щодо торговельної політики Америки. Більшість скарг про несправедливу торговельну практику в двосторонніх відносинах йде від ЄС. Незважаючи на те, що на деякі японські товари продовжує поширюватися система національного квотування з боку окремих держав — членів ЄС (особливо це стосується японських автомобілів), що, м'яко кажучи, не відповідає праву СОТ, Японія не вживає жодних заходів щодо його усунення. Саме великий торговельний дефіцит викликає спори у відносинах між ЄС та Японією, а незбалансованість взаємної торгівлі пояснюється високим ступенем закритості японського ринку для іноземних товарів. Крім того, часто має місце і політика застосування антидемпінгових процедур ЄС проти японських товарів, а також його прагнення встановити жорсткі правила стосовно їх походження, що мають на меті захистити інтереси європейських виробників. Останнім часом щодо цілого ряду експортованих товарів, особливо — електроніки, Японія віддає перевагу обмеженню експорту шляхом прийняття так званих «добровільних» торговельних обмежень[3, c. 149-152].

У 1991 р. у зв'язку з створенням єдиного ринку ЄС виникло питання про порядок розподілу національних квот на японські автомобілі, що застосовувалися деякими державами. Угода по автомобілях між ЄС і Японією була підписана в липні цього ж року. За повідомленнями преси, Японія погодилась обмежити експорт автомобілів до ЄС 1,2 млн. од. (рівень 1990 р.) .

У своїй політиці стосовно Японії ЄС виходить з трьох принципів. Передусім він прагне розширити доступ на японський ринок своїх промислових товарів і перероблених харчових продуктів, а також банківських і фінансових послуг. Для збільшення можливостей експорту Співтовариство спонукає японську сторону стимулювати внутрішній попит шляхом проведення необхідних структурних перетворень і послідовного усунення торговельних бар'єрів. Крім цього, ЄК уважно стежить за експортом Японії до країн ЄС товарів ряду життєво важливих галузей, щоб негайно зреагувати у разі порушення ринкової рівноваги. Водночас ЄК дійшла згоди з Токіо про послідовну лібералізацію тих своїх ринків, на яких ще зберігалася обмежувальна система тарифів на ввезення японських автомобілів (йдеться про ринки Франції, Італії, Іспанії, Великобританії та Португалії). Нарешті, ЄС прагне вийти на вищий рівень співпраці з Японією, особливо у таких галузях, як наука і технології, а також у промисловій сфері. ЄС також вітає прямі японські інвестиції в Європі, завдяки яким фірми виробляють продукцію на місцях замість того, щоб експортувати готову продукцію з Японії.

Наступна група відносин стосується країн Центрально-Східної Європи та СНД. Вони характеризуються динамізмом і, безперечно, належать до нового напряму зовнішньоекономічної активності ЄС. Після закінчення "холодної війни" на початку 90-х років, коли центрально- і східноєвропейські країни стали переходити до демократичних методів управління державою і ринкової економіки, торговельні зв'язки між ними і ЄС почали розширюватися, хоча хронологічно відлік активізації взаємовідносин слід вести з 1988 p., коли була підписана спільна декларація між РЕВ і ЄЕС. Підписання цієї декларації трохи пожвавило торговельні зв'язки між країнами — членами цих організацій. Наприклад, у 1988 р. торговельні угоди були укладені з Угорщиною і ЧССР.

У 1989 р. на зустрічі "великої сімки" Співтовариству було доручено координацію західної допомоги Угорщині та Польщі. Це рішення дістало відображення у програмі фінансової й технічної допомоги цим країнам (відомої як програма ФАРЕ), мета якої-надання допомоги в такий спосіб, щоб полегшити вирішення їх економічних та соціальних проблем на перехідному етапі та дозволити їм підключитися до процесу європейської інтеграції. Для реалізації цієї програми ЄЕС з 1 січня 1990 р. скасував більшість спеціальних кількісних обмежень, які застосовувалися до імпорту товарів з цих країн. У тому ж році Співтовариство почало переговори щодо укладання угоди про торгівлю і співпрацю з Польщею та СРСР. Протягом 1990 р. ЄЕС дедалі більше залучався до надання допомоги всім центрально- і східноєвропейським країнам (зокрема, були підписані угоди про торгівлю і співробітництво з Болгарією і Румунією). ЄС стає акціонером Європейського банку реконструкції та розвитку, метою якого була допомога в модернізації економіки країн Східної Європи шляхом прискорення їх переходу до ринкової економіки і сприяння приватній підприємницькій ініціативі. Статутний капітал ЄБРР був визначений у 10 млрд. ЕКЮ s.

31991 p. Співтовариство розпочало укладання угод про асоціацію другого покоління з країнами Центрально-Східної Європи, що дістали назву "європейських угод". Ці угоди є менш амбіційними, ніж угода з ЄАВТ, але вони йдуть далі угод про асоціацію, що їх укладає ЄС останнім часом. Вони включають такі основні елементи: невизначена тривалість діяння, 10-річний перехідний період, преференційний характер, політичний діалог, спрямований на координацію зовнішньополітичних позицій у межах Ради з асоційованого членства; свободу торгівлі, згідно з якою кожна з сторін, що домовляються, відкриває свій ринок для промислового імпорту іншої сторони (при цьому Співтовариство скасовує митні збори і всілякі інші обмеження раніше, ніж його партнери); вільний рух робочої сили, послуг і капіталів; економічну співпрацю з метою підтримки внутрішніх структурних змін у східноєвропейських країнах та їх інтегрування до системи міжнародної торгівлі; фінансову співпрацю, яка передбачає фінансову підтримку економічних і соціальних реформ у країнах-партнерах на основі заздалегідь розроблених багаторічних програм; співпрацю у сфері культури.

Ці угоди ґрунтуються на принципах поетапної лібералізації торгівлі, дотримання певних умов країнами — партнерами ЄС при переході до другого етапу і асиметрії, при якій торговельні обумовлення робляться тільки на користь країн, що приєдналися, а також визнання прийнятої в ЄС класифікації товарів. За період з 1991 по 1993 р. ЄС підписав «європейські угоди» з шістьма країнами — Польщею, Угорщиною, Чеською Республікою, Словаччиною, Румунією і Болгарією. Що стосується інших країн, можливий вступ до ЄС яких може розглядатися лише у більш віддаленій перспективі, то він пропонує їм традиційні угоди про торгівлю та співпрацю. Це дозволить заінтересованим країнам більш плавно відкрити свою економіку зовнішньому світові. До цієї категорії належать країни Балтії та нові незалежні балканські держави. Згідно з угодами з трьома балтійськими країнами і Албанією, на них була поширена Загальна система преференцій (ЗСП), що раніше існувала лише для країн, що розвиваються[6, c. 192-193].

Тенденції у торгівлі ЄС з країнами СНД різко відрізняються від становища у торгівлі з країнами Центральної та Східної Європи. Торговельні відносини між ними спочатку будувалися на підставі Угоди 1989 р. про торгівлю і співробітництво між ЄЕС і СРСР. Тепер на зміну їй приходять індивідуальні угоди про партнерство і співпрацю, які ЄС уклав з Україною, Росією, Бєларуссю, Молдовою, Казахстаном, Вірменією, Азербайджаном і Грузією. Ведуться переговори про укладання такої угоди з Узбекистаном. Щодо країн СНД, з якими не укладено нові угоди про партнерство і співпрацю, то там продовжує діяти Угода 1989 р. До речі, Україна стала першою серед країн СНД, що підписала Угоду про партнерство і співробітництво з ЄС, в якій було визначено правовий механізм взаємодії між двома сторонами.

У цілому нові угоди регулюють широке коло політичних, економічних і торговельних відносин між сторонами. У сфері торгівлі вони будуються на принципах взаємного надання непреференційного режиму найбільшого сприяння. Угоди покликані стимулювати торгівлю, інвестиції та політичні взаємозв'язки, що створить необхідні передумови для розгляду можливості укладання найближчим часом ряду угод про вільну торгівлю[5, c. 46].

Висновки

Розвиток торговельних відносин в рамках регіонального об’єднання надає можливість країнам-учасницям більш ефективно проводити трансформацію виробничого сектора та підвищувати свою конкурентоспроможність на світових ринках, виходячи з національних і регіональних інтересів. З початку 90-х років в Європі спостерігається певне поглиблення інтеграційного процесу, яке знаходить прояв в розширенні меж інтеграційного об’єднання Європейський союз (ЄС) з одночасним переходом до більш високої форми інтеграції — валютного і політичного союзу. Спостерігається тенденція поступового стирання економічних бар’єрів між ЄС та іншими країнами цього регіону. Національні ринки більшості європейських країн наростаючими темпами втягуються в зону безпосереднього впливу інтеграційного угруповання ЄС, що призводить до поширення умов функціонування його ринку на національні ринки “третіх” країн.

Розвиток спільного, а згодом і єдиного ринку став базовою платформою формування ЄС як економіко–політичного угруповання та безпосередньою рушійною силою економічного розвитку всього Співтовариства; має важливе значення для відносно більш слабких економік таких країн-членів, як Ірландія, Іспанія, Португалія, Греція в плані реалізації певних порівняльних переваг в масштабах спільного ринку, коли розміри національних ринків не могли забезпечити сталий розвиток відповідних галузей національної економіки. Це особливо стосується сільськогосподарської і харчової галузей, які є дуже чутливими до коливань кон’юнктури світового ринку; має позитивне значення для країн з потужною економікою в плані підтримки високого економічного рівня і, відповідно, сталого економічного розвитку, оскільки дозволяє використовувати традиційні економічні зв’язки з країнами Європи на якісно новому рівні та відігравати впливову роль й поза межами ЄС.

Список використаної літератури

1. Глобальна торгова система: розвиток інститутів, правил, інструментів СОТ: Монографія/ Кер. Авт. Кол. і наук. Ред. Т.М. Циганкова. – К.: КНЕУ, 2003. – 660с

2. Миргородська Л.О. Фінансові системи зарубіжних країн. — Київ: Центр навчальної літератури, 2003. — 240 с.; С.81

3. Панфілова Т., Пісоцький В. Методичні підходи дослідження розвитку взаємної торгівлі країн ЄС в умовах поглиблення регіональних інтеграційних процесів // Збірник наукових праць. Вип. 26. – Київ: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 2000. – C. 147-153.

4. Пісоцький В. Перспективи торгового співробітництва України з ЄС // Збірник праць вчених: Вип. 19. – Київ: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 1998. – С. 5-12.

5. Пісоцький В. Функціонування Єдиного ринку Європейського Союзу на сучасному етапі // Збірник праць вчених: Вип. 21. – Київ: Інститут світової економіки і міжнародних відносин НАН України, 1999. – C. 43-47.

6. Право Европейского Союза: Правовое регулирование торгового оборота, с.192.

7. Субботин А. Перспективы глобального рынка. // Мировая экономика и международные отношения. – 2005. — № 1, С.75-80