Вступ.

1. Формування та розвиток світового ринку золота.

2. Суб’єкти ринку та механізм торгівлі золотом.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Найбільшим у світі власником жовтого металу є США, хоча його частка істотно зменшилась у перші повоєнні роки. Наприкінці 1986 р. золотий запас США становив 8,2 тис. т, за останні роки він майже не змінився. Другою за розмірами запасу золота є Німеччина (3 тис. т). Третє місце посідає Швейцарія (2,6 тис. т), куди десятиліттями вкладалися капітали з усіх кінців світу. За кількістю золота, що припадає на одну людину, Швейцарія набагато випередила всі інші країни світу.

Останнім часом деякі країни, що розвиваються, поповнюють свої золоті запаси. Це стосується двох груп країн — золото- і нафтовидобувних.

Найбільше у світі сховище золота розміщується у Нью-Йорку, в глибинах скелястих порід Манхеттена. У цій гігантській камері крім золота США зберігається золото (повністю чи частково) понад 70 країн світу, а також Міжнародного валютного фонду (МВФ).

Камеру зберігання в надрах Манхеттена створено у 30-х роках, коли багато країн опинилися під загрозою гітлерівської агресії. Частину своїх золотих запасів вони погодилися зберігати у Нью-Йорку. Виняток становить Франція, яка за традиціями і згідно зі своєю політикою зберігає золотий запас на власній території.

Валютними цінностями називають такі цінності, по відношенню до яких валютним законодавством країни встановлено особливий режим обігу на території країни та при перетині її кордонів. До валютних цінностей відносять іноземну валюту, платіжні документи (чеки, векселі, акредитиви) і фондові цінності (акції, облігації) в іноземній валюті, дорогоцінні метали та дорогоцінне каміння (за винятком ювелірних та побутових виробів із дорогоцінних металів та каміння).

1. Формування та розвиток світового ринку золота

За часів існування золотого стандарту ніякої потреби в ринковій ціні золота не було. Банк Англії купував метал у будь-якій кількості за 3 фунти 17 шилінгів 9 пенсів за тройську унцію та продавав його всім бажаючим за 3 фунти 17 шилінгів 10,5 пенсу.

При цьому прибутки золотодобувних компаній визначали лише шляхом віднімання їх витрат, а чинник ринкової кон'юнктури просто не існував. Так дохід за тройську унцію золота (31,1г) наприкінці періоду золотого стандарту (1932 р.) становив 85 шилінгів, а витрати — 60 шилінгів, тобто прибуток дорівнював 25 шилінгам.

На початку двадцятого століття головним постачальником золота була Південна Африка. Не зважаючи на те, що золотодобувні компанії знаходились у приватній власності, все видобуте золото підлягало обов'язковому продажу Південно-Африканському резервному банку, який виступав агентом міністерства фінансів. Через Банк Англії він перепродував метал у Лондоні.

Підґрунтям для зміни ситуації стало скасування золотого стандарту у Великобританії в 1914 році, з початком Першої світової війни. Під час війни Банк Англії і далі скуповував золото за фіксованою ціною 4 фунти 4 шилінги 11 пенсів за унцію.

Після Першої світової війни у 1919 році, відбулися кардинальні зміни: золотодобувачі Південної Африки більше не бажали продавати метал Банку Англії за фіксованою ціною, адже курс фунта знижувався щодо долара США. Вони звернулися до компанії Johnson Matthey, яка здійснювала афінаж видобутого золота, запропонувавши їй жовтий метал за більш прийнятними цінами. Оскільки фінансових ресурсів компанії Johnson Matthey бракувало, вона запропонувала банку N. M. Rotschild & sons приєднатись до нового бізнесу. 12 вересня 1919 року компаньйони визначили по телефону першу ринкову ціну золота шляхом її фіксингу в результаті порівняння попиту та пропозиції. Тоді вона становила 4 фунти 18 шилінгів 9 пенсів. За кілька днів телефонні розмови було змінено на безпосередні зустрічі у так званій "Золотій кімнаті" банку. Згодом до учасників фіксингу приєдналися інші партнери, в тому числі Mocatta & Goldsmid (заснована 1684 р.), Sharp, Pixley Ltd. та компанія Samuel Montagu.

Внаслідок створення Лондонського ринку золота практично все золото, видобуте у Південній Африці вантажилось у порту Дурман на кораблі "Union Castle" і транспортувалося до англійського Саутгемптона неподалік Лондона.

Відтоді Лондонський ринок золота припиняв свою діяльність лише в 1939-1954 рр. у зв'язку з Другою світовою війною. При цьому зрозуміло, торгівля золотом у світі йшла своїм звичаєм. Період із 1947 по 1954 рік можна вважати першим досвідом "дворівневого ринку": поряд із офіційною вартістю золота, яку було зафіксовано в Бреттон-Вудській угоді (35 доларів за тройську унцію) існувала також і ринкова ціна, яка коливалася в часі і просторі (сягаючи, наприклад, 40,53 долара в Мексиці та 80 доларів в Індії чи ще вище — у Гонконгу). Ці ринки виникли та розвинулися всупереч намаганню МВФ припинити приватну торгівлю золотом, щоб знову повернути йому статус "грошового товару", а відтак прирівняти ринок золота до валютного ринку з фіксованим курсом обміну. Спроби МВФ однак не увінчалися успіхом, а спричинилися лише до виникнення кількох нових місцевих ринків жовтого металу (Бангкок, Макао тощо) та відновлення у 1954 році Лондонського ринку золота. У Лондоні здійснювали операції із золотом як центральні банки, так і приватні установи (але ще протягом 25 років операції купівлі золота були дозволені лише для нерезидентів. Повсякчас зростаючі обсяги купівлі золота центральними банками та інвестиційний попит на жовтий метал призвели у жовтні 1960 р. до стрімкого зростання ринкових цін — з 35 до 40 доларів за тройську унцію. Його вдалося подолати за рахунок інтервенцій Міністерства фінансів США, але щоб запобігти подібним відхиленням було вирішено створити "Золотий пул".

Пул засновано у 1961 р. з метою підтримки ринкової ціни золота на офіційному рівні, який первісними угодами щодо створення МВФ було зафіксовано на рівні 35 доларів за тройську унцію (31,1034807 г). До пулу ввійшли центральні банки США, Великобританії, Бельгії, Франції, Італії, Голландії, Швейцарії та ФРН. Банк Англії як агент пулу здійснював інтервенції на ринку у випадках коли ціна відхилялася від встановленого рівня. Пул мав у розпорядженні близько 24 тис. т металу і здавалося міг гарантувати офіційну ціну довічно але сталось інакше. Тоді як у період між 8 та 15 березня пул був змушений продати майже тисячу тонн металу для підтримки його нереальної ціни британський міністр фінансів Р. Дженкінс тимчасово припинив операції на Лондонському ринку золота. А коли за два тижні ринок відновив свою роботу єдиної ціни вже не існувало, почав діяти так званий "двоярусний" ринок золота, на першому ярусі якого існували центральні банки з офіційною ціною золота (пізніше внаслідок девальвації долара її підняли у 1972 р. — до 38, а 1973 р. — до 42,22 долара за тройську унцію), а на другому — комерційні банки та інші фінансові установи з ринковою ціною (скажімо у вересні 1973 р. вона сягала 103 доларів).

Таким чином, де-факто золото було поставлено в один ряд із іншими простими товарами, а де-юре було оформлено шляхом вилучення з Угоди про МВФ положень про фіксування золотого вмісту валют та можливість їх конвертування у золото за офіційною ціною (Кінгстонська, або Ямайська, угода 1976 р.).

Цей факт істотно стимулював розвиток ринкового механізму розподілу золота, який у принципі існував і раніше, але тепер став розвиватися бурхливими темпами.

Додатковий поштовх цьому процесу надала серія продажів жовтого металу з офіційних резервів США, деяких інших країн (Канади, Нідерландів, Індії тощо) та Міжнародного валютного фонду. До участі в аукціонах, які проводились у 1975-1980 роках не допускалися центральні банки або інші державні установи. Дата продажу та кількість запропонованого металу оголошувалися завчасно (приблизно за місяць). Кожен учасник повинен був внести аванс у сумі 10 доларів за кожну унцію металу, вказану в заявці (мінімальна кількість на аукціонах Казначейства США — 400, на аукціонах МВФ — 1000 тройських унцій).

Аукціони проводились як за голландським, так і за класичним методами (хоча останнй використовувався частіше).

Класичний метод (метод "ціни заявки") полягає в тому, що організатори аукціону відбирають у межах запропонованої кількості золота ті заявки на купівлю, в яких вказано найвищі ціни і продають метал кожному покупцеві за тією ціною, яку він зазначив.

Організатори аукціону за голландським методом (методом "єдиної ціни") також відбирають заявки з найвищими цінами, але всі вони задовольняються за єдиною ціною, вказаною в останній із заявок.

Усього за 1975-1980 рр. було проведено 66 золотих аукціонів у тому числі 21 — Казначейством США та 45 — Міжнародним валютним фондом.

У сучасних умовах можна виділити міжнародні ринки (на яких операції не контролюються державними органами або правила регулювання дуже ліберальні) та місцеві/регіональні ринки (серед них є як вільні, так і контрольовані на яких права нерезидентів можуть бути обмеженими аж до фактичної заборони здійснення операцій та й для резидентів встановлюються досить суворі правила.

На міжнародних ринках золота здійснюється:

— первісна пропозиція золота та інших дорогоцінних металів найбільшими добувачами для найбільших споживачів та постачальників металу на місцеві/регіональні ринки;

— встановлення базової ціни металів для операцій на місцевих/регіональних ринках;

— інтервенція центральних банків для підтримки ціни металу.

До міжнародних ринків золота, з яких і складається світовий ринок золота, відносяться ринки Лондона, Цюріха, Франкфурта-на-Майні, Брюсселя, Гонконгу, Сінгапура, Токіо, Макао, Дубаю, Бейрута, Нью-Йорка, Торонто, Монтевідео, Буенос-Айреса, Каракаса, Сантьяго.

У вузькому значенні світовий ринок золота складається із ринків Лондона, Цюріха, Нью-Йорка та Гонконгу.

2. Суб’єкти ринку та механізм торгівлі золотом

До складу учасників ринку входять постачальники металу (видобувні компанії, асоціації виробників, афінажні підприємства тощо), спеціалізовані посередники (комерційні та інвестиційні банки, ділерські компанії) та фінансові і промислові споживачі (центральні банки, інвестори, афінажні заводи, ювелірні підприємства, електронне виробництво, дантисти тощо).

Торгівля металом на ринку здійснюється тільки в регламентованій стандартній формі. Тому постачальники відправляють видобутий метал у формі неочищених від домішок зливків до афінажних заводів, де їх доводять до "лондонського стандарту". Опісля він надходить на ринок через посередників, які виконують накази-замовлення клієнтів із купівлі-продажу металу. Причому, в залежності від того, як це питання вирішено національним законодавством, постачальники продають метал у неочищених зливках афінажеру або (частіше) просто передають його для збагачення і він залишається власністю замовника, за винятком періоду його переплавки, коли воно знаходиться у рідкому стані і вважається власністю афінажера.

Метал, який купують споживачі у стандартній формі, виготовляється або у формі зливків чи монет, або в іншій формі, в яку зливковий метал переробляється на їх замовлення афінажними заводами. Останні можуть розглядатися і як постачальники, які викуповують метал у добувачів, а потім поставляють його на ринок, і як споживачі, коли купують метал у посередників щоб переробляти його в іншу форму для подальшого постачання промисловим підприємствам.

Для торгівлі фізичним металом використовують металеві рахунки відповідального зберігання типу "Allocated", тобто "З розміщенням". На цих рахунках обліковується метал, який фізично зберігається в даному банку. Останній не має права використовувати цей метал і повертає власнику саме ті зливки, які той отримав на своє ім'я.

Для операцій із безготівковим ("паперовим") металом використовують рахунки типу "Unallocated", тобто "Без розміщення". На них обліковується метал у грамах чи унціях, а не в конкретних зливках. Зарахування металу на такий рахунок здійснюється після його фізичної поставки до даного банку або придбання в іншого учасника міжбанківського ринку металу. Отримати метал у зафіксованій кількості (але не обов'язково у тих зливках, у яких його було поставлено) можна в даному банку або в інших світових центрах торгівлі дорогоцінним металом як це передбачено угодою між клієнтом та банком. Як правило, всі банки гарантують отримання металу у таких світових центрах як Лондон чи Цюріх, у своїх установах або в банках-кореспондентах.

Для забезпечення промислових споживачів широко використовується консцімаційний метод. Посередник поставляє на склад підприємства певну кількість металу без його оплати. З потребою підприємство оплачує узгоджену кількість металу, яка і переходить відтоді у його власність.

Відповідно до вимог клієнтів золототоргові доми (фірми), поряд із звичайними 400-унційними зливками пропонують низку зливків інших стандартів.

Стандартні зливки вагою 12,5 кг кожен, можуть мати форму трапецоїдів (у поперечному перерізі — рівностороння трапеція) або паралелепіпедів. Перші, як правило, є продукцією підприємства ПАР і Західної Європи, а другі виплавляються у США.

Золотий лінгтон — стандартизований золотий зливок вищої проби з титром 995/1000. Вага його — 400 унцій. Для більшої зручності у користуванні існують фракціоновані лінгтони (5, 10, 20, 25, 50, 100, 200, 500 і 1000 грамів).

Найбільш ходовими є зливки вагою 1 кг, 500 та 100 г, 100 унцій та 10 тол, які зазвичай пропонуються у трьох ступенях чистого золота 0,995; 0,999; 0,9999.

На сьогодні продаж золота здебільшого зводиться до надання права на його отримання з банку, тобто до передавання квитанції на золото, що зберігається. Угоди з купівлі-продажу золота здійснюються миттєво із застосуванням найсучаснішої техніки зв'язку та банківських розрахунків.

Із золотом, як і з валютою на ринку, проводяться арбітражні операції (безперервна купівля на одних ринках і продаж на інших) завдяки чому ціни на вільних ринках, де немає обмежень і податків, вирівнюються і утворюють єдину світову ціну. Якщо золото продається не за долари, а за якусь іншу валюту, то у формуванні ціни бере участь курс валюти щодо долара. Якщо золото продається/купується на позикові кошти, то важливе значення має процентна ставка за позикою, яку необхідно сплачувати.

Золото також продається у вигляді листів, пластин, дроту, золотих сертифікатів (свідоцтво про депонування золота в банку, тобто документ, який дає право його власнику отримати за пред'явленням певну кількість золота). Такий же документ видається клієнтові у разі купівлі золота в банку без отримання самого золота.

Випускаються золоті сертифікати двох видів на алоковане та на неалоковане золото, в залежності від типу металевого рахунку, на якому воно депоноване. У першому випадку клієнт ніби тримає метал у сейфі, але може прийти в банк і помилуватися своєю власністю. У складі золотого фонду, яким керує банк, йому "фізично" виділено певні зливки чи монети (враховується вид, кількість, проба, виробник, серійний номер та інше). Метали на таких рахунках не є залученими коштами банку і не можуть розміщуватися ним від власного імені і за власний рахунок. У другому випадку клієнт має таке ж право на золото банку, як і вкладник на свій вклад, тобто на знеособлене, визначене лише кількісно золото. Знеособлені металеві рахунки відкриваються для обліку дорогоцінних металів без значення індивідуальних ознак. Метали на цих рахунках повинні мати лише кількісну характеристику маси (для монет — кількість у штуках) і вартісну балансову оцінку. Рахунки призначені для проведення таких видів банківських операцій: залучення дорогоцінних металів на вклади, їх розміщення, надання позик у дорогоцінних металах. Відповідно банки змушені відкривати кілька різновидів знеособлених металевих рахунків: рахунки клієнтів (термінові та до запитання), кореспондентські рахунки банків, рахунки обліку позик, виданих клієнтам.

При проведенні операцій із залучення на вклади і розміщення, підставою для зарахування дорогоцінних металів на знеособлені металеві рахунки може бути їх поставка у фізичній формі, перерахунок/ переказ із інших знеособлених рахунків, продаж металів клієнту чи їх придбання банком.

Аналогічно, операції з повернення дорогоцінних металів і їх списання із знеособлених металевих рахунків можуть здійснюватися шляхом зняття з рахунків у фізичній формі, зарахування на інші знеособлені рахунки, проведення операцій купівлі-продажу дорогоцінних металів, що знаходяться на рахунку. Нарахування і виплата процентів за знеособленими металевими рахунками, комісійних зборів та інших винагород пов'язаних із веденням металевих рахунків проводиться здебільшого у національній валюті. Сплата процентів за знеособленими рахунками може бути проведена і цінними паперами, якщо це обумовлено в договорі між банком та власником рахунку.

Операції з надання позик у дорогоцінних металах здійснюються шляхом поставок у фізичній формі або зарахування на знеособлені рахунки в обмін на зобов'язання зворотної поставки відповідного металу в термін вказаний у договорі. Суми позики в дорогоцінних металах можуть погашатися у формі фізичної поставки чи шляхом перерахунку дорогоцінних металів із знеособлених металевих рахунків позичальника.

При проведенні таких операцій є потреба контролювати співвідношення вимог та зобов'язань за операціями з дорогоцінними металами у грошовому еквіваленті. Банки повинні вести так звану відкриту позицію за цими операціями. Центральний банк змушений визначити стратегію та напрями її регулювання, систему лімітів відкритої позиції (лише за наявності таких лімітів банки матимуть право проводити операції з використанням знеособлених металевих рахунків).

Банк має можливість вводити депоноване в ньому золото в обіг подібно до того, як викидається в обіг його грошовий капітал, внесений як вклад. Йому лише необхідно тримати певний резерв на випадок вимоги золота значною кількістю клієнтів. Золоті сертифікати переважно іменні, однак передбачається право їх передачі шляхом відповідного надпису. Емісією золотих сертифікатів займається ряд комерційних банків США, Швейцарії, ФРН, Люксембургу, Сінгапуру та інших країн. Різновидом золотих сертифікатів є ощадна книжка, яка видається власнику депонованого золота, що дає змогу проводити багаторазові операції з ним. Золоті сертифікати можуть випускатися замість депонованих монет, а також золота, яке зберігається в інших країнах з метою фактичного гарантування на випадок його блокування чи націоналізації. Операції з золотими сертифікатами вигідні банкам-емітентам тому, що приносять дохід у вигляді комісійних (за збереження золота і операції з ним за дорученням клієнта), розширюють клієнтуру, підвищують репутацію банку. Водночас, зобов'язання банку вільно обміняти золотий сертифікат на золото певною мірою послаблює державний монопольний контроль над ліквідністю банків, оскільки постійно існує можливість несподіваного пред'явлення його до оплати.

Таким чином, з'являється новий кредитний документ, що репрезентує певну кількість золота. В умовах інфляції та знецінення паперових грошей у цій своєрідній формі відроджується вже забута розмінна на золото класична банкнота.

Купивши золото у зливках власник металу (банк, фізична або юридична особа) може або зарахувати його за принципом банк-банку, або ж залишити зливок золота чи срібла у постачальника.

Купівля зливків золота чи срібла великими партіями з подальшим їх продажем супроводжується видатками, пов'язаними з перевезенням, страхуванням, транзитом. У багатьох випадках при купівлі зливків золота та срібла використовується фінансування та ліверидж (в Англії цей процес називається передачею). Коли зливок золота чи срібла куплено, його відправляють до джерела фінансування (як правило в банк), при цьому покупець має справу не лише з коливанням цін на золото, а й з тягарем процентних ставок на позику, яка була використана для цієї операції.

Власник значної кількості золота в зливках може генерувати дохід на операціях з дорогоцінним металом, сплачувати витрати, пов'язані з його нагромадженням або наданням золотих позик. Хоча ставки по позиках надані у золоті досить малі (близько 1% за рік власнику золота) і поточні премії (страхові внески) для опціону купівлі можуть бути зниженими, обидва заходи генерують дохід для учасників.

Хеджування прибутку (у випадку, коли власник золотих зливків не може нести жодних грошових витрат при зниженні ціни) можливе через стратегію готівкового розрахунку чи процентного доходу.

Висновки

Визначення Європейською валютною системою золота як резервного активу ще раз свідчить, що цей унікальний його статус не може бути знеціненим. Цю думку поділяли і на Близькому Сході, де здійснювали операції з купівлі золота на початку 80-х років. Ці країни розміщують 5-8% своїх довгострокових інвестиційних портфелів у золото, як у стратегічний запас. Вислів "стратегічний запас" вживається досить часто, і не тільки на Близькому Сході, а й в інших регіонах. Уряди багатьох країн прагнуть мати в резерві певну кількість золота, зазвичай утримуваного у сховищах на батьківщині. Індонезія та Сінгапур, до речі, більшість придбаного золота зберігає у власних сховищах центральних банків.

Розвиток біржової торгівлі золотом набуває всесвітнього характеру. Фахівці на Заході розглядають її як прообраз майбутніх світових ринків товарів, капіталів і валют, здатних концентрувати попит і пропозицію учасників у всіх кінцях світу.

Споживання золота, як і іншого товару, має історичний характер і змінюється в часі. Воно різне в різних країнах і залежить від економічного розвитку і соціально-культурних звичаїв. Наприклад, сучасне масове виробництво ювелірних виробів істотно відрізняється від кустарно-художнього характеру цієї галузі в минулому. Новим явищем є попит на благородний метал у сфері електроніки.

Проте деякі звичаї використання золота існують сотні й навіть тисячі років. Наприклад, археологи знаходять золоті обручки в різних місцях земної кулі. У Стародавньому Єгипті існував звичай носити їх як знак влади і багатства. Імовірно, це було пов'язано з тим, що в обручках робився штамп і при натисканні ним на віск завірялася справжність послання і гарантувалася його таємниця. У багатьох країнах обручка дотепер є символом міцності шлюбу.

Список використаної літератури

1. Банковское дело: учебник / Финансовая академия при правительстве РФ ; ред. О. И. Лаврушин. — Изд. 4-е, стер. — М. : КНОРУС, 2006. — 768 с.

2. Валютне регулювання : навчальний посібник / Ю. М. Бездітко, О. О. Мануйленко, Г. А. Стасюк. — Херсон : Олді-плюс, 2004. — 272 с.

3. Віднійчук-Вірван, Л.А. Міжнародні розрахунки і валютні операції: навчальний посібник / Л. А. Віднійчук-Вірван. — Львів : Магнолія 2006, 2007. — 214 с.

4. Горін Н.В. Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності: навчальний посібник / Н. В. Горін. — К. : Знання, 2008. — 330 с.

5. Єпіфанов, А.О. Операції комерційних банків: навчальний посібник / А. О. Єпіфанов, Н. Г. Маслак, І. В. Сало. — Суми : ВТД "Університетська книга", 2007. — 523 с.

6. Завальна Ж.В. Валютне право України [Текст] : навчальний посібник / Ж. В. Завальна, М. В. Старинський ; УАБС НБУ. — 2-е вид., перероб. і доп. — Суми : Університетська книга, 2006. — 384 с.

7. Зовнішньоекономічна діяльність підприємств: навчальний посібник / Мін-во освіти і науки України, Одеський держ. економ. ун-т ; ред. Ю. Г. Козак. — 2-е вид., перероб. і доп. — К. : ЦНЛ, 2006. — 792 с.

8. Інфраструктура валютного ринку України/ Ю. В. Сенейко // Регіональна економіка. — 2006. — N 4. — C.199-207

9. Ринок фінансових послуг: навчально-методичний посібник / Держ. вищий навчальний заклад "УАБС НБУ", Каф-ра фінансів ; сост. В. Л. Пластун. — Суми : УАБС НБУ, 2007. — 166 с.

10. Скрипник А. Вплив валютно-курсової політики на інфляційні процеси в Україні // Вісник Національного банку України. — 2007. — N 1. — C.40-48