Вступ.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти проблеми захисту прав споживачів.

1.1. Особливості цивільно-правового захисту прав споживачів.

1.2. Правове регулювання сфери захисту прав споживачів.

1.3. Функції державного управління в сфері захисту прав споживачів щодо якості товарів.

Розділ 2. Здійснення захисту прав споживачів в Україні.

2.1. Реалізація права споживачів на придбання товару належної якості.

2.2. Розвиток системи захисту прав споживачів як умова зростання якості життя населення України.

3. Відповідальність за порушення прав споживачів.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Актуальність теми. Всебічне задоволення потреб населення у товарах широкого споживання залежить, зрозуміло, не лише від їх кількості, але й від їх якості. Тому товари повинні вироблятися і реалізуватися у відповідності до вимог нормативно-технічних актів, що закріплюють систему відповідних показників та дотримання яких дає можливість задовольнити потреби їх споживачів. При цьому слід домагатися ефективного використання матеріальних, трудових, фінансових та інших ресурсів. Успішне вирішення цих питань багато в чому залежить від організації управління в цій сфері, правового його регулювання. Тому організаційно-правові питання забезпечення захисту прав споживачів в області якості товарів в широкому плані повинні розглядатися по можливості із врахуванням економічних, соціальних та юридичних аспектів даної проблеми. Важливо, щоб забезпечення якості товарів у всіх її проявах розглядалося як форма захисту прав та законних інтересів суспільства, окремих громадян, держави.

Крім того, з нашої точки зору, при розгляді питань забезпечення захисту прав споживачів в сфері якості товарів необхідно враховувати, що вирішення проблеми якості товарів є одночасно і вирішенням проблеми їх кількості. Адже при задоволенні певних потреб споживачів товарами вищої якості їх потрібно значно менше, в порівнянні з тим, якщо б ці потреби задовольнялись товарами з гіршими якісними показниками.

Вищевикладене дає можливість підкреслити особливу актуальність питань забезпечення якості товарів як важливого засобу захисту прав споживачів. Тому в інтересах споживача слід забезпечити належний контроль і нагляд за якістю товарів з боку державних органів та громадських організацій.

Тому предметом дослідження є система нормативно-правових актів, що регулюють відносини щодо захисту прав споживачів, практика діяльності державних органів та недержавних організацій в цій сфері, а також літературні та інші джерела, які стосуються тих питань, що досліджуються в даній роботі.

Об`єктом дослідженняє різнобічна за своїм змістом і обсягом система суспільних відносин, що характеризують процес забезпечення прав споживачів.

Основна мета дослідженняполягає у комплексному вивченні як теоретичних, так і практичних організаційно-правових питань забезпечення прав споживачів.

З цією метою поставлено наступні завдання:

а) проаналізувати чинне законодавство, що регулює відносини щодо забезпечення прав споживачів в сфері якості товарів, та визначити його місце в системі законодавства України;

б) визначити та проаналізувати систему, правовий статус та місце державних та недержавних структур, що забезпечують захист прав споживача;

в) розкрити механізм взаємодії системи норм, правових інститутів, галузей права, різних методів правового регулювання та організаційних заходів, що використовуються при забезпеченні прав споживачів в обраній для дослідження сфері;

г) узагальнити та проаналізувати практику застосування законодавства державними органами, підприємницькими структурами та громадськими організаціями, яке покликане забезпечувати захист прав та законних інтересів споживачів у сфері якості товарів;

д) сформулювати на основі дослідження висновки та розробити пропозиції щодо удосконалення системи органів, їх правового статусу, а також чинного законодавства в зазначеній сфері та практики його застосування.

Розділ 1. Теоретико-методологічні аспекти проблеми захисту прав споживачів

1.1. Особливості цивільно-правового захисту прав споживачів

До загальних суб'єктивних прав споживачів можна відносити: право на захист своїх прав державою; право на належну якість продукції та обслуговування; право на безпеку продукції; право на доступну, достовірну та своєчасну інформацію про продукцію, її кількість, якість, асортимент, а також про її виробника (виконавця або продавця); право на відшкодування шкоди (збитків), завданих дефектною чи фальсифікованою продукцією або продукцією неналежної якості, а також майнової та моральної (немайнової) шкоди, заподіяної небезпечною для життя і здоров'я людей продукцією у випадках, передбачених законодавством; право на звернення до суду та інших уповноважених органів державної влади за захистом порушених прав; право на об'єднання в громадські організації споживачів (об'єднання споживачів).

До спеціальних прав належать: права споживача у разі придбання ним товару неналежної якості; у випадку порушення умов договору про виконання робіт чи надання послуг; у разі придбання ним продукції у кредит; у випадку укладення договору поза торговельними або офісними приміщеннями; у разі укладання договору на відстані; у сфері торговельного та інших видів обслуговування тощо[5, c. 4-5].

На прикладі договору роздрібної купівлі-продажу чітко простежується характерна особливість активного втручання законодавця у відносини, що складаються між виробниками, продавцями і споживачами. їх регулювання спрямовано на те, щоб по можливості збалансувати економічні і юридично нерівні відносини, поклавши на підприємців деякі додаткові обов'язки, а споживачеві надати відповідні права та гарантії їх захисту. Це викликано тим, що в умовах розвитку ринкових відносин, котрим притаманне функціонування розвинутої мережі посередників, споживач невідворотно віддаляється від виробників і тому все складніше йому отримати відшкодування збитків, яких він зазнав внаслідок недоліків товарів та послуг. Звідси, покупець розглядається ЦК України, а також Законом «Про захист прав споживачів» як спеціальний суб'єкт юридичного захисту.

Тому чинне законодавство закріплює спеціальні заходи (міри) захисту споживача, а саме право на обмін товару. Відповідно до ст. 707 ЦК покупець має право протягом чотирнадцяти днів з моменту передання йому непродовольчого товару неналежної якості, якщо триваліший строк не оголошений продавцем, обміняти його у місці купівлі або інших місцях, названих продавцем, на аналогічний товар інших розмірів, форми, габариту, фасону, комплектації тощо. У разі виявлення різниці в ціні покупець проводить необхідний перерахунок з продавцем. Поділяємо точку зору тих правників, які вважають, що споживач має право на обмін товару належної якості, а законодавцем була допущена технічна помилка. Відносини, що виникають при продажу покупцеві товару неналежної якості, закріплюють право останнього вимагати заміни товару на аналогічний належної якості. Терміни «обмін» і «заміна» не є тотожними.

Таким чином, незважаючи на те, що законодавство України формально надає споживачам широке коло повноважень стосовно захисту своїх законних прав та інтересів, реалізувати цю можливість ще доволі складно. Тому необхідно вдосконалювати нормативно-правові акти, які регулюють дані правовідносини, і знаходити нові способи їх реалізації[11, c. 11].

1.2. Правове регулювання сфери захисту прав споживачів

Законодавчою основою відносин між виробниками (виконавцями), продавцями і споживачами товарів (робіт, послуг) є Цивільний кодекс Української РСР і Закон № 1023 „Про захисти прав споживачів". Відмінність між цими двома законодавчими актами полягає в тому, що перший з них регулює майнові і пов'язані з ними особисті немайнові відносини з приводу купівлі-продажу і поставки будь-яких товарів (робіт, послуг), а другий — тільки товарів, робіт та послуг споживчого призначення, оскільки під споживачем в ньому розуміють „громадянина, який придбаває, замовляє, використовує або має намір придбати чи замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб".

Перелік прав споживачів, дотримання яких гарантовано Законом № 1023, визначений у ст.3 цього законодавчого акта і включає дві узагальнені групи прав, класифікованих залежно від сфери їх реалізації (рис 1).

Права споживачів, об'єднані в першу групу, включають загальні організаційні права, реалізація яких заснована на взаємодії з державними органами.

Державний захист прав споживачів є комплексом заходів щодо: забезпечення громадянам захисту їх прав як споживачів; надання можливості вільного вибору товарів (робіт, послуг); надання можливості набуття знань і кваліфікації, які необхідні для прийняття споживачами самостійних рішень під час придбання та використання товарів відповідно до їх потреб; надання гарантій придбання товарів (робіт, послуг), що забезпечують рівень споживання, достатній для підтримки здоров'я і життєдіяльності[2, c. 7-9].

До системи органів державної влади, що забезпечує реалізацію прав споживачів, входять: спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи; Рада міністрів АР Крим; місцеві державні адміністрації; органи та установи державного санітарного нагляду України; інші органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, а також органи судової влади.

Право споживачів на гарантований рівень споживання реалізується державою:

— шляхом стимулювання виробництва товарів, виконання робіт та надання послуг споживчого призначення за допомогою різних заходів як організаційно-адміністративного, так і економічного (включаючи оподаткування) характеру;

— запровадження нормованого розподілу товарів у випадку, коли з будь-яких причин відсутні гарантії вільного їх придбання кожним споживачем;

— запровадження компенсаційних виплат, різних видів допомоги та пільг громадянам.

Громадські організації (об'єднання) споживачів можуть створюватися громадянами на добровільній основі з метою захисту своїх законних прав та інтересів відповідно до Закону України від 16.06,92 р. № 2460-ХП „Про об'єднання громадян".

Права таких громадських організацій визначені Законом про захист прав споживачів і включають у себе, зокрема: вивчення споживчих властивостей продукції; проведення експертизи та випробувань товарів; надання юридичної та консультаційної допомоги споживачам;можливість звернення з позовом до суду про визнання дій продавця (виробника, виконавця) протиправними щодо невизначеного кола споживачів (а не тільки громадян — членів такої громадської організації); можливість звертатися до правоохоронних органів та органів державного управління з приводу притягнення до відповідальності осіб, винних у випуску та реалізації неякісних товарів (робіт, послуг)[6, c. 73-75].

Судовий захист прав споживачів. У разі порушення законодавчо встановлених прав споживач може звернутися до суду. При цьому позовна заява згідно зі ст. 24 Закону № 1023 може бути подана на вибір споживача за місцем його проживання або місцезнаходженням відповідача, за місцем заподіяння шкоди або за місцем виконання договору. На відміну від інших способів захисту прав споживачів, при зверненні до судових органів розглядається не тільки питання про задоволення його вимог (щодо заміни неякісних товарів, гарантійного ремонту тощо), але і про відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

При цьому споживачі відповідно до п. 4.10 Декрету КМУ від 21.10.93 р. № 7-93 „Про державне мито" звільняються від сплати державного мита за позовами, пов'язаними з порушенням їх прав.

Друга група прав споживачів пов'язана із взаємовідносинами між ними та суб'єктами підприємницької діяльності, які продають їм товари (роботи, послуги).

Право споживача на належну якість товарів (робіт, послуг) та обслуговування полягає в тому, що він може вимагати від продавця (виробника, виконавця) відповідності якості придбаних ним товарів (виконаних робіт, отриманих послуг) вимогам нормативних документів, умовам договору, а також інформації про товари (роботи, послуги).

Загальні вимоги до товарів (робіт, послуг) щодо їх безпеки для життя, здоров'я та майна споживачів, а також навколишнього природного середовища встановлюються нормативними документами або законодавчими актами — для окремих груп товарів (наприклад, для молочних виробів). Механізм цього права споживачів полягає в тому, що об'єднання споживачів можуть брати участь у розробці цих документів. Щодо імпортних товарів обов'язковою вимогою є наявність документа (сертифіката відповідності), що підтверджує їх належну якість.

Одним із елементів належної якості товарів є їх нормальна експлуатація протягом всього терміну служби. Відповідно до Закону про захист прав споживачів відповідальність за можливість використання товарів за призначенням протягом терміну їх служби, передбаченого нормативним документом або договором (а у разі відсутності — протягом 10 років), покладено не на продавця, а на виробника (виконавця)[13, c. 105-108].

Обов'язки щодо технічного обслуговування і гарантійного ремонту товарів також покладено на виробника, який, крім цього, зобов'язаний забезпечити випуск і поставку необхідних для цього запчастин протягом терміну виробництва і терміну служби товарів (за відсутності останнього — протягом 10 років після зняття з виробництва).

Гарантійні терміни на товари встановлюються виробником відповідно до вимог Закону про захист прав споживачів, виходячи з норм законодавства, а за відсутності законодавчого врегулювання цього питання — згідно з договором.

Незважаючи на те що продавець не бере участі в цьому процесі, для нього гарантійні терміни також важливі, бо у разі виявлення недоліків протягом гарантійного періоду продавець, так само як і виробник, виступає гарантом дотримання відповідних прав споживачів. Оскільки гарантійний термін повинен зазначатися в паспорті на товар чи на його етикетці або в іншому документі, який додається до товару, в обов'язки продавця входить контроль за наявністю такої інформації.

Для тих товарів, щодо яких встановлено термін придатності (харчові продукти, лікарські засоби та інші товари, споживчі властивості яких з часом можуть погіршуватися і становити небезпеку для життя, здоров'я, майна та навколишнього природного середовища), цей термін відповідає гарантійному періоду. Під терміном придатності розуміють термін, встановлений виробником товарів, протягом якого органолептичні, фізико-хімічні, медико-біологічні та інші показники товарів при отриманні відповідних умов зберігання повинні відповідати вимогам нормативних документів. У разі закінчення терміну придатності реалізація таких товарів заборонена навіть у тому випадку, коли вони зберегли свої споживчі властивості.

У разі пред'явлення споживачем вимоги про безоплатне усунення недоліків товару вони мають бути усунені в строк, встановлений за домовленістю сторін, але не більше ніж 14 днів.

Розірвання договору і відшкодування збитків споживачеві розглядається як крайній захід, хоча покупець може наполягти на ньому замість гарантійного ремонту заміни або зменшення ціни товару.

У цьому випадку гроші, сплачені за товар, повинні бути повернені споживачеві у день розірвання договору, а у разі неможливості — в строк, визначений за угодою сторін, але не пізніше сьомого дня після розірвання договору. Отже, так само, як і при встановленні максимальної тривалості гарантійного ремонту, в Законі № 1023 терміни встановлено у днях без зазначення, про які саме дні, календарні чи робочі, йдеться. Цілком зрозуміло, що встановлення таких термінів у робочих днях прийнятніше для продавця або виробника, а в календарних — для споживача.

Крім відшкодування шкоди, заподіяної споживачеві внаслідок порушення його прав, продавці та виробники товарів несуть відповідальність у вигляді фінансових санкцій.

Систему штрафних санкцій за порушення законодавства про захист прав споживачів встановлено Законам про захист прав споживачів, яка була викладена у новій редакції Законом України від 10.01.2002 р. № 2949 — 111, а механізм накладення відповідних штрафів — Положенням № 1177[9, c. 100-102].

Принциповою відмінністю системи штрафів за порушення законодавства про захист прав споживачів від фінансових санкцій за інші порушення є те, що здебільшого передбачено спеціальні розміри штрафів для тих суб'єктів підприємницької діяльності, яких звільнено від обов'язкового обліку доходів та витрат, тобто для платників фіксованого прибуткового податку. Щодо суб'єктів малого підприємництва, які застосовують спрощену систему обліку та звітності, то на них поширюються загальні розміри санкцій, оскільки ними все-таки ведеться облік доходів та витрат, хоча і за спрощеною системою.

Друга особливість фінансових санкцій за порушення законодавства про захист прав споживачів полягає в тому, що багато хто з них дублює відповідні санкції за порушення у сфері дотримання стандартів, норм і правил, установлених Декретом.

Порівняння розмірів штрафів, встановлених двома проаналізованими актами, показує, що санкції, передбачені Декретом, — менш суворі. Разом з тим одночасне застосування двох штрафів за одне й те саме порушення суперечить ст. 61 Конституції України, тому на практиці дуже вірогідним є застосування штрафів, передбачених Законом про захист прав споживачів.

Обов'язковою умовою застосування штрафних санкцій за порушення прав споживачів є розгляд питання про відповідальність суб'єкта підприємницької діяльності тільки у присутності його представника. Винятком з цього правила є ситуація, коли представник був повідомлений про місце та час розгляду справи, але не клопотався про перенесення такого розгляду.

Один примірник постанови про штраф вручається під розписку представникові суб'єкта підприємницької діяльності або надсилається йому поштою у триденний термін після прийняття. Термін сплати штрафу — 15 календарних днів після отримання постанови, а про факт сплати суб'єкт підприємницької діяльності зобов'язаний повідомити орган Держстандарту в триденний термін. Якщо протягом цього терміну штраф не сплачений, він стягується „у встановленому законодавством порядку", причому будь-якої згадки про безперечне стягнення суми штрафу у нормативних документах немає, тому стягуватися він повинен через суд.

Щороку в управліннях у справах захисту споживачів проводиться робота з контролю за виконанням:

— Закону України "Про захист прав споживачів" (із змінами і доповненнями, внесеними у Закон України від 15 грудня 1993 року № 3682-Х11, від 2 березня 1995 року № 82/95-ВР, від 20 червня 1995 року № 230/95-ВР, від 30 червня 1999 року № 783-X1V, від 24 травня 2001 року № 2438-111, від 10 січня 2002 року № 2949-111);

— Закону України від 19.12.95р. № 481/95-ВР "Про державне регулювання виробництва і торгівлі спиртом етиловим, коньячним і плодовим, алкогольними напоями та тютюновими виробами;

Про внесення змін до Закону України від 21.12.00р. № 2156-ІП "Про застосування реєстрів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг";

Закону України від 23.12.1997р. № 771/97-ВР "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини";

Указу Президента України від 18.06.94р. № 318/94 "Про невідкладні заходи щодо додержання вимог законодавства у сфері торгівлі та посилення боротьби зі спекуляцією", інших Указів Президента України, постанов, розпоряджень і доручень Уряду, та розпоряджень і доручень облдержадміністрації, хід виконання яких знаходиться на постійному контролі[10, c. 112-114].

Наприклад, в діяльності дирекції ринків мали місце такі порушення:

— відсутність необхідної інформації для споживачів і продавців;

— недотримання вимог санітарних норм і правил до ринків як суб'єктів господарювання;

— незабезпечення продавців ваговимірювальними засобами та торговельним інвентарем;

— відсутність контролю за недопущенням користування побутовими вагами, вагами та гирями неперевіреними, торгівлі з землі, торгівлі забороненими товарами.

Характерними порушеннями у господарюючих суб'єктів є:

— відсутність інформації про господарюючий суб'єкт;

— порушення санітарних правил при зважуванні готової і сирої продукції;

— відсутність на торговельних точках документів про якість і безпеку товарів;

— продаж товарів з простроченим терміном придатності;

— недотримання товарного сусідства та температурних режимів;

— продаж нефасованих продовольчих товарів;

— недотримання асортиментних переліків;

— інші порушення санітарних норм і правил;

— відсутність повної і достовірної інформації на споживчій упаковці;

— порушення порядку оформлення цінників;

— недотримання правил користування ваговимірювальними приладами;

— продаж товарів, заборонених приписом державного органу та Правилами торгівлі на ринках, у т.ч. дитячого асортименту віком до 3 років;

— обман споживачів[3, c. 23-26].

1.3. Функції державного управління в сфері захисту прав споживачів щодо якості товарів

Прогнозування якості товарів на державному рівні має враховувати також можливі зміни в структурі споживання, міграцію населення, національні традиції, екологічні, економічні, кліматичні, територіальні особливості виробництва і споживання товарів та інші фактори.

Суттєве значення в прогнозуванні якості, наприклад сільськогосподарської продукції, має вибір напряму селекційної роботи, в процесі якої змінюються в необхідних параметрах успадковані властивості культурних рослин, з'являються нові чи поліпшені властивості вже культурних сортів, нові породи тварин, змінюються характеристики шкідників, захворювань, шляхи і способи боротьби з ними.

Прогнозування тісно пов'язане з плануванням. Відхід від командно-адміністративної системи управління економікою ще не означає відмову від цілеспрямованих дій щодо розроблення і встановлення показників в сфері підвищення якості, розроблення планів, спроможних покращити показники продукції. До цього нас спонукає кризовий стан національної економіки та досвід розвинутих країн. Прагнучи перебороти недоліки та протиріччя функціональної структури, американські промислові фірми, починаючи з середини 60-х років, пішли шляхом створення гнучких організаційних структур, що одержали назву програмно-цільових .

На думку Дж. Харрінгтона, досягнення якості вимагає чітко вивіреного плану, а стратегія в сфері покращання продукції має стати невід'ємною частиною всієї стратегії фірми .

Планування і прогнозування не можна здійснити без інформаційного забезпечення якості товарів, оскільки точна інформація про них відіграє, безперечно, суттєву роль. Збір інформації, що стосується проблем якості і управління якістю, є першочерговим завданням при визначенні політики в сфері якості .

Чітко відпрацьований добір, оброблення, аналіз інформації та передача результатів зацікавленим суб'єктам сприяє правильній організації державного управління якістю товарів, постановці завдань і конкретних строків їх виконання, а також дає можливість враховувати при плануванні реальні шляхи і засоби перетворення прогнозованої якості товарів в реальну.

Необхідність науково обґрунтованого прогнозування та планування в сфері забезпечення якості продукції викликала, на мій погляд, створення при Держстандарті України комісії з числа компетентних представників промисловості, провідних спеціалістів Академії наук України, корпорацій, концернів, асоціацій, органів державного управління.

До її завдань входить розроблення єдиної політики щодо діяльності учасників системи сертифікації, прогнозів її розвитку, взаємодія з органами сертифікації суверенних держав, зарубіжних країн та міжнародних організацій[7, c. 18-19].

Не менш важливу роль серед функцій державного управління якістю продукції відіграє організація управління якістю товарів, яка дозволяла свого часу активно розробляти і реалізовувати систему управління якістю.

Створюючи систему органів, на які покладається управління якістю товарів, держава наділяє їх відповідною компетенцією, що дозволяє останнім здійснювати свої функції. В зв'язку з переходом економіки України до ринкових відносин роль цієї функції значно зростає. Проводиться довгострокова робота по визначенню і реалізації основних напрямів участі України в діяльності міжнародних організацій по стандартизації, метрології і сертифікації, відпрацюванню механізму та економічного забезпечення міжнародного співробітництва в цій сфері; державних цільових програм та організаційно-економічного механізму забезпечення функціонування державних систем Стандартизації та метрології; по створенню організаційної структури системи сертифікації, забезпеченню розроблення проектів законів, ряду нормативних актів тощо.

Забезпечення належної якості товарів неможливе без безпосереднього керівництва як однієї з загальних функцій управління якістю в цій сфері. Визначення політики в сфері якості ще не означає її забезпечення. Керівництво вищої ланки має взяти на себе відповідальність за вирішення усіх проблем і очолити цю роботу, спрямовувати діяльність або ж поведінку об'єктів управління відповідно до завдань, встановлених нормативними актами чи поставлених на порядок денний певними обставинами.

В процесі своєї діяльності суб'єкт управління якістю товарів визначає норми, правила поведінки; належними йому формами і методами досягає їх дотримання; за необхідності може одноособово вирішувати питання, що виникають в процесі управління якістю.

В Україні останнім часом почали приділяти належну увагу питанням якості харчових продуктів. Про це свідчить прийнятий 23 грудня 1997 р. Закон «Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини» .

Серед допоміжних функцій державного управління в сфері захисту прав споживачів можна відмітити функції, що сприяють реалізації як загальних, так і спеціальних функцій. Так, через тяжкий фінансовий стан суб'єкти господарювання в Україні не мають можливості інвестувати проведення широкомасштабних заходів щодо забезпечення належної якості товарів. Тому зростає значення таких державних функцій як фінансування, матеріально-технічне забезпечення, робота з кадрами, правове забезпечення управління якістю товарів. Шляхом акумуляції коштів держава може здійснювати бюджетне фінансування пріоритетних напрямів економічного розвитку, конкретних програм чи проектів, проектування, розроблення, виготовлення засобів матеріально-технічного забезпечення контролю якості товарів з наступною їх реалізацією, передачею, експлуатацією тощо; підготовку кадрів спеціалістів різного рівня для роботи в сфері захисту прав споживачів, в тому числі і щодо якості товарів, підвищувати їх професійний рівень, насамперед через систему державних навчальних закладів, а також шляхом організації короткочасних курсів, семінарів, засідань і т. ін., передбачати вимоги до кваліфікації керівників і спеціалістів, які мають відношення до забезпечення прав споживачів в сфері якості товарів. І, звичайно, держава встановлює правові норми регулювання відносин щодо якості товарів. Органи державного управління приймають підзаконні акти, обов'язкові для учасників правовідносин в сфері якості продукції. Це далеко не повний перелік функцій державного управління в сфері захисту прав споживачів. Так, до них можна віднести діяльність державних органів, пов'язану з веденням бухгалтерського обліку, звітності (в тому числі і державної статистичної), з канцелярською роботою. Суть в тому, що діяльність окремих органів управління, їх структурних підрозділів, посадових осіб по реалізації покладених на них функцій дає державі можливість здійснювати управління якістю товарів в нашій країні, створюючи таким чином умови для реалізації прав споживача на одержання товару належної якості.

Отже, державні органи управління мають досить широке поле діяльності для захисту прав та законних інтересів споживачів, в тому числі і в сфері якості товарів. І мова не йде про зіставлення функцій з метою виявити найбільш ефективну з них. Адже зрозуміло, що найбільшого позитивного ефекту можна досягти лише при їх комплексному застосуванні, при узгодженості дій не тільки державних органів, а й недержавних структур, при активній участі широких мас населення[14, c. 45-47].

Розділ 2. Здійснення захисту прав споживачів в Україні

2.1. Реалізація права споживачів на придбання товару належної якості

«Право споживачів-громадян на придбання товарів належної якості в незалежній Україні стало одним з основних конституційних прав громадянина, реалізація якого вимагає встановлення певних гарантій». Так, відповідно до ст. 50 Конституції України, «кожен має право на безпечне для життя й здоров'я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена». (Подібної норми не містила жодна з конституцій радянського періоду).

Проголошення Конституцією України права громадян на безпечне для життя й здоров'я довкілля та на інформацію про якість харчових продуктів і предметів побуту (вважай, товарів) зобов'язує державу, органи місцевого самоврядування створити організаційно-правові, соціально-економічні та примусово-владні гарантії забезпечення цього права. Водночас усі громадяни і юридичні особи зобов'язані дотримувати встановлених щодо цього права правил. Таким чином, усі закони та інші норматив-но-правові акти мають відповідати наведеній конституційній нормі.

Відповідно до ст. З Закону України «Про захист прав споживачів» споживачі мають право на належну якість товарів, торговельного обслуговування, безпеку товарів та на необхідну, доступну, достовірну та своєчасну інформацію про кількість, якість, асортимент товарів. А в ст. 12 цього закону зазначено, що: споживач має право вимагати від продавця (виготівника, виконавця), щоб якість придбаного ним товару (виконаної роботи, наданої послуги) відповідала вимогам нормативних документів, умовам договорів, а також інформації про товар (роботу, послугу), яку надає продавець (виготівник, виконавець).

Споживчі властивості товарів (робіт, послуг) визначаються різними показниками, що характеризують ці властивості. Ці показники називаються показниками якості. Зокрема, кількісні характеристики товару (вміст шкідливих для здоров'я речовин, калорійність та ін.), показники надійності, безпечності, взаємозамінності і сумісності, енергоспоживання, енергометричні, екологічні та інші показники. Вони визначають вимоги, що ставляться до якості товарів (робіт, послуг).

Варто додати, що у багатьох випадках економічна категорія якості ставиться у залежність від ступеня розвитку виробничих відносин і технічного прогресу на тому чи іншому етапі розвитку суспільства. Те, що вчора вважалося якісним товаром, сьогодні може не відповідати технічним нововведенням, здатним краще задовольняти потреби споживачів, які вже зросли. Особливо яскраво це проявляється в галузі комп'ютерної техніки, телерадіотехніки, де відбувається технічна революція[8, c. 29-31].

Проблема якості продукції (товарів) була предметом і правових досліджень, адже від правильного визначення поняття «якість продукції» залежить формування відповідних вимог і правил щодо кількісних і якісних показників, яким має відповідати та чи інша продукція. Правовий аспект поняття якості товару (роботи, послуги) полягає в тому, що вимоги до якості товару (роботи, послуги) підлягають обов'язковому виконанню в силу законодавства. «На думку представників юридичної науки, найважливішим критерієм якості продукції є її користь, висловлена в ступені придатності, а здатність продукції задовольняти відповідні потреби людей обумовлюється її властивостями, зокрема, надійністю, довговічністю, ефективністю, які відповідають нормативним вимогам, плановим припискам і договорам».

Важливу роль у забезпеченні надходження у торгівельну мережу якісних товарів відіграють сертифікація та гарантії, які умовно можна назвати організаційними (наприклад, ліцензування, патентування), інформаційні (наприклад, маркування, штрихове кодування, рекламування), контрольно-за-побіжні (контрольні перевірки якості, санітарні вимоги до умов продажу, зберігання тощо), правозахисні (санкції за порушення вимог законодавства про якість) та ін.

Право громадянина на безпечне для життя довкілля і на інформацію про якість товарів, звичайно, є соціально-економічним правом, оскільки його реалізація можлива насамперед завдяки відповідному рівню матеріального виробництва та соціальних відносин у суспільстві. Держава починається з добробуту споживача. Держава бере на себе обов'язок встановлювати для виготовлювачів певні вимоги щодо якості товарів та зобов'язувати виготовлювачів, продавців надавати громадянам всю інформацію щодо ступеня корисності та інших властивостей запропонованого споживачам товару. Це вона робить шляхом прийняття відповідних законів, створення спеціальних органів по контролю за якістю продукції та захисту прав потерпілих тощо. Зокрема, з метою підвищення якості продукції (товарів, послуг), захисту прав споживачів Указом Президента України від 02.09.97 р. в Україні утворено при Президентові України Національну раду з питань якості. Сподіваємось, що ці та інші заходи сприятимуть реалізації права споживачів на товари та послуги належної якості[15, c. 34].

2.2. Розвиток системи захисту прав споживачів як умова зростання якості життя населення України

Формування в Україні цивілізованої ринкової економіки зумовлює нагальну потребу узагальнення та максимального використання нагромадження позитивного світового досвіду стосовно гармонізації відносин, що виникають між суб'єктами ринку. Вирішення цього питання передбачає передусім використання досвіду щодо налагодження ефективної дії механізмів консюмеризму, спрямованих на розв'язання суперечностей та подолання конфліктів, що виникають у стосунках між виробниками, посередниками й кінцевими споживачами, особливо між продавцями і покупцями.

Розробляючи наукове забезпечення процесів суспільної трансформації, більшість вітчизняних фахівців акцентують увагу лише на висвітленні питань розвитку сучасного "маркетингу". При цьому, на жаль, дослідженням широкого кола питань, пов'язаних з таким поширеним у розвинених ринкових країнах явищем, як "консюмеризм", вітчизняна наука досі майже не приділяла уваги. Останнє відчутно впливає на стан забезпечення захисту прав споживачів, який неминуче позначається на відповідних характеристиках і параметрах якості кінцевого споживання. Останнє втілює задоволення потреб життєдіяльності і в остаточному підсумку визначає зростання якості життя населення України та можливості забезпечити високий світовий рейтинг за індикаторами людського розвитку.

На перший погляд, досить парадоксальний той факт, що у країнах з розвинутою ринковою економікою розвиток консюмеризму, підвищення його економічної ваги та посилення впливу як суспільної сили відбувалося на тлі бурхливого розвитку маркетингу, який фактично був оголошений діловими колами Заходу найвищою формою реалізації турботи виробників про задоволення потреб та інтересів споживачів.

Цю думку поділяють і представники певних кіл економічної науки Заходу, що виступають із позицій апологетики інтересів підприємців. Вони вважають маркетинг своєрідною універсальною панацеєю від усіх проявів зловживань, які можливі у стосунках між суб'єктами ринкових відносин у процесі виробництва й реалізації товарів та послуг. На їхню думку, маркетинг — це система, що цілком підпорядковує виробництво інтересам споживачів[8, c. 32-34].

Авторська позиція полягає в тому, що на сьогодні "маркетинг" як ефективна ринкова система прогнозування, управління і задоволення попиту споживачів на товари та послуги необхідного асортименту й відповідної якості значно сприяє поліпшенню якості споживання населенням життєвих благ і послуг у країнах, які досягли цивілізованого рівня ринкових відносин. Останнє пов'язане, насамперед, з тим, що спеціалісти, які працюють у сфері маркетингу: по-перше, досить результативно стимулюють фірми-виробники до випуску безпечніших для споживача товарів; по-друге, розробляють звернення до громадськості з таких питань, як економія енергії, лікування хвороб, безпека дорожнього руху, попередження зловживання алкоголем тощо; по-третє, сприяють поширенню і визнанню нових товарів, ідей, послуг, які спроможні задовольнити потреби споживачів на більш високому якісному рівні.

Водночас практика розвитку ринкових відносин засвідчує, що не слід ідеалізувати реальні потенційні можливості маркетингової діяльності, навіть якщо вона і є вагомою складовою сучасного підприємництва. Адже основною мотиваційною рисою приватного підприємництва є і надалі залишатиметься прагнення до максимізації прибутку, що отримується на авансований капітал. При цьому не тільки вітчизняна, а й світова практика засвідчують, що реалізація підприємцями прагнення отримати вищі прибутки не завжди відбувається на легітимній основі і досить часто може суперечити і навіть завдавати шкоди інтересам і потребам споживачів. Саме тому такі види соціально-економічної діяльності, якими є ринково-виробнича та ринково-посередницька діяльність, вимагають від суспільства створення постійно діючих та ефективних систем обліку та контролю, а також забезпечення формування й налагодження функціонування відповідних механізмів підтримки зворотного економічного та правового зв'язку між суб'єктами ринкових відносин. Тобто таких механізмів, дія яких спрямована на забезпечення відчутного впливу широкого загалу споживачів на мотиваційну поведінку підприємців-виробників для забезпечення належної якості реалізованих товарів та послуг.

На особливу увагу заслуговує питання правового забезпечення прав споживачів та посилення відповідальності за їх порушення у сфері громадського харчування, а саме: 1) дотримання прав споживачів у ресторанах, кафе, барах, підприємствах громадського харчування, що розташовані на вокзалах, аеропортах, місцях масового відпочинку, митницях тощо; 2) підвищення якості обслуговування споживачів на підприємствах громадського харчування, розташованих на базах відпочинку, пансіонатах, санаторіях, дитячих літніх таборах, а також на підприємствах, що обслуговують іноземних туристів; 3) організація необхідного харчування літніх людей та інвалідів, які мешкають у будинках-інтернатах, територіальних центрах, та дотримання належного стану торговельного обслуговування самотніх, малозабезпечених громадян похилого віку; 4) організація якісного харчування учнів шкіл, професійно-технічних училищ, технікумів та студентів вищих навчальних закладів тощо.

У подальшому слід здійснити кодифікацію законодавства щодо регулювання всього комплексу питань консюмеризму[12, c. 3-6].

3. Відповідальність за порушення прав споживачів

За результатами перевірки до суб'єктів підприємницької діяльності можуть застосовуватися санкції у вигляді:

1) тимчасового припинення діяльності;

2) скасування сертифікатів та ліцензій;

3) вилучення неякісних товарів, документів;

4) заборони на реалізацію (продаж) товарів, які не відповідають вимогам нормативних документів; 5) накладення адміністративних стягнень; 6) застосування санкцій згідно зі ст.23 Закону України „Про захист прав споживачів". Відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за порушення законодавства про захист прав споживачів

Застосувати фінансові санкції до господарюючих суб'єктів за порушення законодавства про захист прав споживачів, які передбачені ст.23 Закону про захист прав споживачів та п.2 положення, затвердженого постановою КМУ від 14.04.94р. №236, мають право:

— голова Держспоживзахисту та його заступники;

— начальники управлінь у справах захисту прав споживачів в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, їх заступники.

Рішення про накладання стягнення приймається на основі акта перевірки, який був складений уповноваженою посадовою особою Держспоживзахисту та оформляється постановою в установленій формі. Постанова про накладення стягнення складається в 3-х примірниках:

— перший примірник залишається в державному органі у справах захисту прав споживачів, посадова особа якого прийняла постанову про накладення стягнення;

— другий примірник постанови в триденний термін після його прийняття направляється господарюючому суб'єкту;

— третій примірник передається у державну податкову інспекцію за місцезнаходженням підприємства для контролю за надходженням суми штрафу.

Штраф повинен бути перерахований підприємством у п’ятнадцятиденний термін з дня отримання постанови. При порушенні цього терміну державна податкова інспекція за місцезнаходженням підприємства стягує штраф в безперечному порядку у десятиденний термін[16, c. 10].

Згідно з п.12 ст.5 Закону про захист прав споживачів органи Держспоживзахисту мають право накладати на винних осіб адміністративні штрафи (табл.5.1).

Так, згідно з ст.14 Кодексу України „Про адміністративні правопорушення" (КУпАП) посадові особи підприємств несуть відповідальність за адміністративні правопорушення, які пов'язані з недотриманням встановлених правил в сфері торгівлі, захисту прав споживачів, стандартизації і метрології, забезпечення виконання яких входить до їх службових обов'язків.

Підставами для притягнення посадових осіб до адміністративної відповідальності та порядок накладення адміністративних штрафів передбачені наступними статтями Кодексу України „Про адміністративні правопорушення": 155, 156, 156/1, 167, 168/1, 170, 170/1, 172, 188/2. За факторами здійснення адміністративного правопорушення посадовою особою Держспоживзахисту складається протокол, в якому, крім обов'язкових даних, зазначається суть адміністративного правопорушення та назва нормативного акта, яким передбачена відповідальність за це правопорушення. Протокол підписується особою, яка його склала та правопорушником посадовою особою перевіряючого підприємства.

Згідно з ст.227 Кодексу України „Про адміністративні правопорушення" справа про адміністративне правопорушення розглядається у п'ятнадцятиденний термін з дня складення протоколу.

Рішення про накладення адміністративних штрафів виноситься уповноваженою посадовою особою-начальником Управління у справах захисту прав споживачів в Автономній республіці Крим, в областях, у містах Києві та Сімферополі або його заступниками. На основі рішення виноситься постанова, копія якої протягом трьох днів направляється винній особі.

Постанова про накладення адміністративного штрафу є обов'язковою для виконання підприємствами всіх форм власності, посадовими особами та громадянами.

Згідно зі ст.307 Кодексу України „Про адміністративні правопорушення" штраф повинен бути сплачений правопорушником не пізніше п'ятнадцяти днів з дня вручення йому постанови про накладення штрафу. У випадку несплати штрафу у термін постанова про накладення штрафу направляється за місцем роботи для утримання суми штрафу в примусовому порядку із заробітної плати.

Таким чином, можна зробити висновок, що посадові особи управління у справах захисту прав споживачів мають право при порушенні торговельної діяльності скасувати ліцензію на право займатися торговельною діяльністю, тимчасово припиняти діяльність підприємства, забороняти реалізацію товарів, які не відповідають вимогам нормативних документів, застосовувати санкції та накладати адміністративні стягнення.

Фінансові санкції застосовуються згідно зі статтею 23 Закону України „Про захист прав споживачів", а адміністративні стягнення — згідно з Кодексом України „Про адміністративні правопорушення"[1, c. 615-617].

Висновки

В умовах розбудови України як правової держави особливої актуальності набуває роль і значення правового регулювання суспільних відносин. Адже головною ознакою моделі держави, що характеризується як правова, виступає ознака високої правової урегульованості суспільних відносин.

Захист інтересів і прав споживачів неможливий без забезпечення гарантії отримання товарів і послуг високого рівня якості. В умовах «суспільства масового споживання» якість стала основним критерієм, який впливає на поведінку споживача під час здійснення покупки або отримання послуги. Це — з одного боку. З іншого — тільки виготовлення конкурентоспроможної, високоякісної продукції може забезпечити підприємству або фірмі стабільне існування. Шлях до успіху на сучасному ринку йде завдяки використанню передових технологій, модернізації обладнання, підготовки висококваліфікованих кадрів, застосування систем якості.

Розвиток ринкових відносин в Україні супроводжується насиченням ринку різноманітними товарами вітчизняного та іноземного виробництва, хоча не завжди вони мають належну якість. Низька купівельна спроможність пересічного українського споживача сприяє зростанню пропозиції дешевого товару, де за низькою ціною часто криється не насправді невисока собівартість виробництва цього товару, а низька якість і сумнівне походження, про що свідчать скарги споживачів та перевірки державних органів у справах захисту прав споживачів. І все-таки конкуренція товаровиробників, зростання купівельної спроможності, вимогливість споживачів та наявність у них можливості вибору товарів (робіт, послуг) є тими ефективними, впливовими засобами, які приведуть до насичення ринку України високоякісними товарами.

Список використаної літератури

1. Про Програму захисту прав споживачів на 2003-2005 роки/ Україна. Президент //Офіційний вісник України. — 2002. — № 50. — C. 612-65

2. Акіменко О. Захист прав споживачів — справа рук самих споживачів: повертаємо товар //Все про бухгалтерський облік. — 2007. — 12 лютого. — C. 5-10

3. Давидова Н. Споживче право: комплексне правове утворення/ Наталія Давидова //Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 3. — С. 23-26.

4. Замазій С. Відповідальність за порушення прав споживачів //Податки та бухгалтерський облік. — 2006. — 9 березня. — C. 20-25

5. Захист прав споживачів: Тематична добірка //Податки та бухгалтерський облік. — 2007. — 6 грудня. — C. 4-62

6. Іваненко Л. Реалізація права споживачів на придбання товару належної якості //Право України. — 2003. — № 8. — С.73-77

7. Кагал Т. Функції державного управління в сфері захисту прав споживачів щодо якості товарів //Право України. — 1999. — № 2. — C. 18-22.

8. Кобилянський В. Хто і як повинен захищати права споживачів//Все про бухгалтерський облік. — 2001. — 5 грудня. — C. 29-34

9. Колісникова Г. Особливості цивільно-правового захисту прав споживачів //Право України. — 2008. — №3. — С.100-102

10. Куделя Н. Правовий аналіз змін до законодавства України про захист прав споживачів //Право України. — 2002. — № 9. — С.112-114

11. Ларін М. Захист прав споживачів: світовий досвід //Юридичний Вісник України. — 2003. — № 10. — C. 11

12. Мандибура В. Розвиток системи захисту прав споживачів як умова зростання якості життя населення України //Україна: аспекти праці. — 2007. — № 8. — C. 3-9.

13. Рабінович А. Право людини на якісні продукти харчування: нормативно-юридичний механізм його забезпечення в Україні (загальна характеристика) //Підприємництво, господарство і право. — 2006. — № 8. — C. 105-109.

14. Рябченко Ю. Сторони у справах про захист прав споживачів //Підприємництво, господарство і право. — 2007. — № 7. — C. 45-47

15. Ханик-Посполітак Р. Деякі аспекти захисту споживачів в Європейському Союзі/ Р.Ханик-Посполітак //Підприємництво, господарство і право. — 2002. — № 4. — C. 34-37

16 Язвінська О. Формування системи захисту прав споживачів в Україні //Юридичний Вісник України. — 2003. — № 49. — C. 10