Вступ.

1. Поняття та цілі державної політики.

2. Основні типи державної політики.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Державна політика відіграє надзвичайно важливу роль у суспільному житті. Саме вона має на меті своєчасно виявляти назрілі проблеми розвитку суспільства, аналізувати їх, установлювати причини виникнення, складність, суперечливість і знаходити шляхи розв’язання. У сфері державної політики приймаються відповідні державно-політичні рішення, спрямовані на розв’язання певної проблеми, розробляються відповідні програми та інструменти їх реалізації.

Реформування політичного життя України, становлення демократичної, соціальної, правової держави, багатопартійності та інших демократичних інститутів у процесі трансформації українського суспільства потребують підготовки нового покоління аналітиків, консультантів, експертів, викладачів, організаторів для системи державного управління, партій і рухів, засобів масової інформації, центрів, фондів та інших структур, систематичного підвищення їх кваліфікації. Нині в Україні практично ще не склалася система кваліфікованого аналізу державної політики та механізмів її впровадження як за відсутністю відповідних теоретико-методологічних напрацювань, так і за нестачею методик, обмеженої кількості ґрунтовної наукової й навчально-методичної літератури та і за відсутності відповідно підготовлених фахівців. Це відповідальне й складне завдання, від розв’язання якого безпосередньо залежатимуть й наші успіхи в усіх сферах життєдіяльності українського суспільства.

Усе це актуалізує необхідність професійного аналізу державної політики, дослідження історичного й міжнародного досвіду її розробки й впровадження, узагальнення відповідних науково-теоретичних надбань, що насамперед сприятиме вивченню особливостей складної динаміки державної стратегії, допоможе зрозуміти основні закономірності й механізми її реалізації в Україні.

1. Поняття та цілі державної політики

Сутність державної політики визначається в її соціальному спрямуванні, яке в політичній організації суспільства виокремлюється в самостійний вид політики. Орієнтування на розбудову соціальної держави слід розглядати з точки зору передумов формування цивілізованого суспільства, оскільки така держава заснована на принципі підтримки певної рівноваги між демократичними інститутами та сильною державною владою, плануванням та ринком, приватною та державною власністю, економічною ефективністю та соціальною справедливістю.

Культура, що належить до сфери здійснення та впливу державної політики, спирається на програми, концепції та суспільну систему узгодження духовних інтересів особи, спільноти й суспільства щодо науки й освіти, літератури й мистецтва, соціальних і моральних цінностей, інтелектуального й культурного потенціалу суспільства, а також організаційно-правового забезпечення відносин із приводу виробництва й споживання духовних продуктів, причому як усередині країни, так і у відносинах з іншими країнами, народами. Характеристика культурного потенціалу державної політики тісно пов’язана з результатами розробки кафедральної наукової теми “Розвиток культурного потенціалу державних службовців в Україні”.

Державна політика у міжнаціональні сфері є також визначально важливою для аналізу, оскільки ця політика передбачає активну і цілеспрямовану дію, спрямовану на динаміку суспільного розвитку. Окрім того, зовнішня політика і оборона країни також є базовими структурними елементами державної політики, які варто розглядати з точки зору її системотвірних характеристик, що становлять проблемне поле аналізу державної політики.

Для поглиблення наукового розуміння державної політики як напряму дії/бездії державних інституцій щодо певної суспільної проблеми або сукупності пов’язаних між собою проблем, у дослідженні обґрунтовано важливість визначення цілей політики. Актуалізація процесу цілевизначення обумовлена базуванням його на суспільних цінностях й обов’язковому визначенні державної стратегії країни. Загалом визначення чітких цілей державної політики та виявлення наявних обмежень є достатньо складним інтелектуально-організаційним процесом, оскільки цілі є кінцевим результатом, що його намагається досягти державна політика. Для аналізу державної політики характерним є розмежування понять цінності, цілі й завдання, а також її фундаментальних цілей, що фіксуються в спеціальних документах — конституціях чи відповідних законах.

Цілі держави обумовлюють відповідні напрями її політики. Для України характерним є визначення цілей її політики з ґрунтуванням на таких базових суспільних цінностях:

· людина, її права та свободи, відповідальність перед собою, своєю сім’єю та суспільством;

· державність, добробут населення та національна безпека;

· європейський вибір, відданість загальнолюдським цінностям, ідеалам свободи та ґарантованої демократії;

· послідовне утвердження гуманістичних і правових засад розвитку суспільства, поваги й толерантності, професійності й авторитету, доброчинності й шляхетності у відносинах між людьми, становлення громадянського суспільства.

Для визначення доцільних (оптимальних) цілей слід враховувати, що ціль одночасно є продуктом і виробничим фактором аналізу державної політики, та виявляти і пояснювати відмінності між цілями й альтернативами політики. На підставі проведеного аналізу пропонується класифікувати цілі державної політики за двома великими групами: головні (самостійні) й інструментальні цілі – умови, які полегшують досягнення головних (самостійних) цілей. Важливими також є стратегічні обрахування/цілі; горизонтальні цілі; вертикальні цілі; діяльність/ефективність програмної мети; зворотний цільовий зв’язок. Розмежовуючи категорії цілі — заходи – критерії, слід мати на увазі, що взаємозв’язок цілі з результатом загалом дорівнює результативності державної політики і тому доцільним є врахування притаманних цілеутворенню закономірностей.

Згідно з концепцією адміністративної реформи, стратегічні цілі української держави безпосередньо визначають функціонально обумовлену структуру органів державної влади. Цілі, які державна політика прагне досягти, залежать від справжніх намірів розробників політики та її головного спрямування, і тому, вибираючи ціль, потрібно зважати на її потенційність, оскільки неможливо описати всі придатні цілі для всіх потенційних суспільних проблем.

Для процесу прийняття державно-політичного рішення важливе значення має концепція цільової функції, яка передбачає зміст, структуру, методи формування й визначення оптимальних рівнів цілей. Принцип упорядкування цілей у державній політиці має безперечні переваги і є базовим (домінуючим) у діяльності влади демократичних і стабільних країн. Диференціація цілей також допомагає скоротити їх кількість і свідчить про реальну ефективність державної політики. Отже, процес формування дієвої державної політики неможливий без концепції цільової функції, а цілевизначення на державному рівні потребують проведення значних обсягів аналітичної, адміністративно-організаційної, інформаційної та іншої роботи.

2. Основні типи державної політики

Завданням державної політики є своєчасне виявлення проблем розвитку суспільства, аналіз причин їх виникнення та шляхів розв'язання. У сфері державної політики приймаються рішення, спрямовані на розв'язання проблеми, створюється механізм реалізації цих рішень, розробляється відповідний інструментарій. Як зазначав Президент України Л.Д. Кучма "На перше місце я ставлю проблему державної політики і дієздатності влади. Нам слід серйозно домовитися про принципи, на яких має будуватися державна політика".

Політичні процеси в суспільстві не мають конкретної тривалості в часі (одні вимагають миттєвого розв'язання проблем, а інші розраховані на перспективу) і потребують певних ресурсних витрат. Специфічною особливістю механізму прийняття державних рішень виступають формальні і неформальні аспекти їх вироблення і підготовки, особливо під час їх здійснення. Процес прийняття державного рішення проходить декілька послідовних етапів: усвідомлення проблеми (формулювання); пошук варіантів вирішення проблеми; прийняття рішення (упровадження); констатація результату і його оцінка; аналіз наслідків.

Предметом державного управління виступає державна, суспільна управлінська політика; подібно до цього, загальноприйнятим є й термін “бізнесова політика”.

Розрізняють наступні типи державної управлінської політики:

1) розподільна політика, яка полягає в наданні великомасштабних послуг чи вигід певним категоріям або групам населення;

2) перерозподільна політика, яка передбачає свідомі зусилля держави з перерозподілу багатства, доходів, власності чи прав між широкими класами або групами населення;

3) регуляторна політика, яка висуває обмеження стосовно свободи діяти для суб’єктів галузі, що підлягає регулюванню;

4) саморегуляційна (або дерегуляційна) політика, яка являє собою варіацію регулювання, що дозволяє суб’єктам регульованої сфери використовувати зміни в політиці як засоби захисту чи задоволення власних економічних інтересів;

5) приватизація, або політика укладання контрактів із приватними фірмами, яка впроваджує ринкові, підприємницькі чи “орієнтовані на отримання прибутку” підходи.

Трьома рівнями здійснення державної управлінської політики виступають програми, проекти та індивідуальне виконання.

Що стосується місцевих органів влади (англ. “local governments”), то вони визначаються як електорально відповідальні політичні одиниці нижчого рівня з обмеженою автономією, які забезпечують можливості вибору та участі для громадян і впливають на природний та соціальний характер географічного району. Головна відмінність закордонної практики від вітчизняної полягає в тому, що зарубіжні системи місцевого управління є самоврядними за своєю сутністю, самоврядування становить їх основу, тоді як в Україні на рівні областей та районів вочевидь більш впливовими є місцеві адміністрації, що входять до загальнодержавної системи органів виконавчої влади і не перебувають в істотній залежності від населення відповідних територій. На моє глибоке переконання, одним із найважливіших кроків у напрямку демократизації політичної системи України має бути послідовне включення місцевих адміністрацій у систему самоврядування, що передбачає, зокрема, вибори голів адміністрацій населенням областей та районів і збільшення ступеня їхньої підконтрольності місцевим радам.

Регіональні органи влади (англ. “regional governments”) у світовій науці та практиці державного управління звичайно трактують як специфічний різновид місцевих органів влади. У всьому світі спостерігається потужний рух за посилення регіональних чи окружних (англ. “county”) влад. За останні двадцять років цілковито нові системи регіональних виборних органів влади були створені в Бельгії, Іспанії, Італії, Португалії та Франції, окружні органи влади зміцнились у Великобританії, Данії, Німеччині, Норвегії та Швеції. Підкреслюється, що ці органи влади являють собою не просто поєднання менших за розміром місцевих одиниць, а окрему “середню” сферу прийняття рішень та адміністрування, яка діє на рівні між меншими за розміром “партисипативними” одиницями й центральними органами державної влади [7, р. 1298]. Подібно до місцевих (у вузькому сенсі), регіональні органи влади покликані забезпечувати життєдіяльність і розвиток місцевих територіальних громад. Базовим різновидом регіональних влад є обласні (провінційні) органи влади. Останнім часом у країнах Європейського Союзу та інших суспільствах розвинутої демократії спостерігається інтенсивна регіоналізація сфери державного управління.

Сучасний розвиток регіональної складової державного управління слід розглядати насамперед у контексті процесу децентралізації – переміщення влади від центру, чия юрисдикція є порівняно великою, до центру чи комплексу центрів із меншою юрисдикцією. Хоча термінологія різних авторів неминуче відрізняється, все ж більшість із них виокремлює дві головні форми децентралізації: більшою мірою політичну (“деволюцію”) і меншою мірою адміністративну (“деконцентрацію”). Зазначається, що деволюція обов’язково знаходить відображення в законодавстві, котре часто закріплюється конституційно, як у федеративних системах. Одначе ті федерації, які виникли шляхом угоди про централізацію між раніше незалежними суб’єктами, – а таких більшість, – точніше описувати як нецентралізовані держави. Водночас основні субнаціональні урядові одиниці – провінції (області) – мають конституційний захист, принаймні частковий, проти довільних політичних рішень центральних органів влади та, оскільки вони захищені подібним чином, часто також зосереджують значні політичні ресурси.

Розрізняють чотири типи політики, які нарізно чи в поєднанні одного з одним беруть участь у добиранні мети.

Екстракційна («добувна») політика призначена для того, щоб брати в суспільстві людські й матеріальні ресурси для державних (суспільних) цілей. Вони включають податки, що складають доход держави, призов на військову чи альтернативну службу й інші заходи, що мобілізують талант і працю людей на виконання завдань, пов'язаних із досягненням поставлених цілей.

Регулювальна політика покликана впливати на поведінку всього суспільства або конкретних груп. Для боротьби з інфляцією може запроваджуватися регулювання заробітної плати і цін; можуть змінюватися процентні ставки і податки, щоб вплинути на вкладників; через правила техніки безпеки може регулюватися обсяг промислового виробництва; може бути прийнятий закон про рівні права з метою упорядкування поведінки власників, підприємців чи суспільства в цілому.

Дистрибутивна політика прямо чи побічно служить розподілу матеріальних і нематеріальних цінностей у суспільстві. За програмами соціального забезпечення та благодійності розподіляються гроші старим і незаможним; заходи із захисту громадянських прав мають за мету рівність можливостей; градація доходів і податкові заходи можуть бути спрямовані на перерозподіл доходів від заможнішої частини суспільства до бідняків.

Процедурна політика прямо чи побічно визначає структури і процедури, пов'язані з державним управлінням і політичною системою. До цієї категорії входить також контроль за лобістською діяльністю, процедура призначення і обрання посадових осіб, визначення владних відносин між різними рівнями і секторами державного управління, створення нових бюрократичних структур чи реорганізація старих.

Характерною рисою багатьох сучасних систем є дедалі збільшуване число груп, що висувають вимоги до держави, але не схильні водночас розширювати державні повноваження і ресурси, потрібні для задоволення цих вимог. Сучасна держава, як і сучасна економіка, залежить від масового й безперервного процесу виникнення нових вимог. Однак державна політика, яка стимулює зростання вимог, може привести до того, що уряд втратить здатність реагувати на них. Вплив, який справляє державна політика на стабільність економіки та її розвиток, зумовлено соціально-економічним середовищем. Матеріальні ресурси потрібні будь-якій системі, і хоча здатність одержувати їх до певної міри залежить від підтримки, яка надається уряду, самою їх наявністю ми завдячуємо економічному середовищу.

Обсяг матеріальних ресурсів визначається ресурсною базою суспільства (земля, корисні копалини, запаси енергії, населення) та ефективністю його економічної системи. Важливу роль може відіграти й державна політика, яка з тим чи іншим ефектом використовує результати економічної діяльності. Орієнтованим на споживача політико-економічним системам, в яких виробництво і розподіл матеріальних благ визначаються споживачем, котрий має ефективну купівельну спроможність, властиві свої переваги: вони здатні максималізувати виробництво і свободу вибору.

Однак державна політика необхідна, коли йде мова про достатність матеріальних ресурсів у майбутньому, про прийдешню енергетику чи потребу в продовольстві, капіталовкладення для гарантії економічного зростання, про можливість виснаження корисних копалин та інших основних природних багатств.

Третій, і останній, рівень аналізу — фракції, які сприяють збереженню і адаптації системи, тобто політичне рекрутування і політична соціалізація.

Політичне рекрутування — процес, з допомогою якого готується й добирається персонал, що візьме на себе головні ролі в політиці.

Механізм формування і реалізації державної політики має свій прояв у: сукупності субпідпорядкованих дій людей; взаємодії управлінських ланок інституційного механізму, виробленні і реалізації стратегічних цілей і рішень; управлінському циклі. У книзі "Процес розробки політики" Ч. Ліндблом зазначає: "Будь-яка державна політика виступає комплексним феноменом, який складається із дій багатьох обраних, призначених чи найнятих чиновників. У той же час в публічну політику залучено і багато окремих громадян та їх вчинки". Центральною ланкою в загальному механізмі державної політики є фаза прийняття стратегічних і оперативно-тактичних рішень.

Висновки

Систематизування наявних визначень державної політики сприяло визначенню аналізу державної політики як прикладної дисципліни завдяки використанню методик ситуативно-арґументованих відповідей на суспільні вимоги, і ця робота набула якостей професійного аналізу суспільного розвитку. Наповнення науково-методологічним змістом поняття аналіз державної політики потребує насамперед чіткого визначення його складників: політика, аналіз, держава, що допоможе виокремити проблемне поле налізу державної політики та сформулювати її розуміння як форми суспільного життя з введенням такого концептуального конструкту до наукової сфери дослідження.

З’ясування взаємозалежності державної політики й соціально-економічних умов суспільного розвитку зумовлена уточненням підстав для державного втручання. Визначальним також є середовище аналізу, що містить такі елементи: соціальне, економічне, політичне, фізичне середовище тощо і є перспективним напрямом дослідження аналізу державної політики: середовище аналізу державної політики.

Характеристика типів державної політики як складників аналізу спирається на критерії їх визначення, і вони є специфічними та потребують часу для утвердження в українській науковій школі. Впливовим чинником виокремлення типів, придатних для аналізу, є типологія за критерієм масштабу та цілей державної політики. Трансформаційні процеси, що характерні для України, зумовлюють постійну видозміну типів державної політики і динаміку функціонування всього переліку типів державної політики в нашому суспільстві.

Список використаної літератури

1. Бондарук Т. Г. Державна політика підтримки малого підприємництва //Актуальні проблеми економіки. — 2007. — № 6. — C. 115 — 122.

2. Романов В. Державна політика й реформи/ В.Романов //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 2001. — № 2. — C. 72-78

3. Рубашка С. Державна регіональна політика: проблеми становлення в Україні //Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2005. — № 1. — C. 305-312.

4. Селіванов В. Предмет дослідження — державна політика/ Володимир Селіванов //Віче. — 2005. — № 1. — C. 8-13.

5. Скрипнюк О. Сучасна державна політика України: основні концептуальні підходи до визначення змісту //Вісник Академії правових наук України. — 2004. — № 4. — C. 3-12

6. Філіпчук В. Державна політика і процеси націотворення: проблемність, взаємовплив та взаємозалежність //Вісник Української Академії державного управління при Президентові України. — 1998. — № 1.

7. Федулова Л.І. Державна політика в національній інноваційній системі: стабільність зберігається //Актуальні проблеми економіки. — 2008. — № 4. — C. 90- 103.