1. Дискурс як процес і найзагальніша категорія організації мовного коду в спілкуванні

2.Типи дискурсів.

Список використаної літератури.

1. Дискурс як процес і найзагальніша категорія організації мовного коду в спілкуванні

Термін «дискурс» використовується у різних значеннях, що дає змогу вченим стверджувати про «розмитість» його поняттєвих меж. Зокрема, поняття дискурсу асоціюється з усіма виявами комунікації в суспільстві (комунікативний дискурс, мовний, вербальний, невербальний, сучасні дискурсивні практики, дискурс мовчання), комунікацією у межах окремих каналів (візуальний, слуховий, тактильний), виявом правил спілкування, способів викладу та втілення прагматичної мети мовців (етикетний, лайливий, дидактичний). Дискурс визначають також як носія різних типів інформації в комунікації: раціональної (раціоналізму, об'єктивний, суб'єктивний, правди, істини, брехні); духовної віри, світобачення, поривань тощо (духовний, сакральний, релігійний, філософський, метафізичний, християнський, протестантський, православний, міфологічний, міфічний, апокаліптичний, символічний). Дехто з учених ототожнює дискурс із предметом дослідження різних наук (соціологічний, політологічний, філологічний). У багатьох текстах дискурс сприймається як вияв культурної комунікації (дискурс культури, культурний, модернізму, постмодернізму), етнокультурних особливостей спілкування (міжкультурний, різномовний, іншокультурності), культурно-історичних особливостей комунікації (дискурс Нового часу, Відродження). Соціальні, вікові та статеві характеристики учасників комунікації також ототожнюються з типами дис-кУРсу (політичний, влади, радянський, молодіжний, феміністичний, лейбористський, радикальний).

Поняття дискурсу часто асоціюється з типами та формами мовлення, принципами побудови повідомлення, його риторикою (монологічний, діалогічний, наративний, риторичний, іронічний тощо), характеристиками мовлення окремої людини і груп людей (особистісний, неповторний, колективістський, авторитарний). Розглядають дискурс і як функціональний стиль, Різновид мовлення (усний, писемний, науковий, художньо-белетристичний, діловий, літературний), різновид функціонального стилю, його реалізацію в різних сферах спілкування (юридичний, судовий, газетний, Радіодискурс, кінодискурс, театральний, у сфері паблік рілейшнз, рекламний, святковий); як жанр художньої літератури (прозовий, ліричний, драматичний).

У лінгвістиці поняттєвий діапазон терміна «дискурс» теж широкий. У своїх лінгвістичних працях Т. ван Дейк подає дискурс як «розмиту» категорію. Інші вчені вказують на його полісемію, навіть вбачають омонімічні розходження окремих значень, оскільки ця категорія вживається в різних науках з різним значенням. А сучасна українська лінгвістка Н. Сукаленко вважає, що цей термін знаходиться між текстом, контекстом, функціональним стилем, підмовою тощо.

Розмитість терміна «дискурс» зумовлена двома причинами: історією становлення, коли в семантичній «пам'яті» лексеми утримуються ознаки попередніх її вживань, і певною невизначеністю місця поняття «дискурс» у системі існуючих категорій та модусів вияву мови.

З огляду на різноманіття тлумачень поняття «дискурс» можна визначити так:

Дискурс (з франц. — мовлення) — тип комунікативної діяльності, інтерактивне явище, мовленнєвий потік, що має різні форми вияву (усну, писемну, паралінгвальну), відбувається у межах конкретного каналу спілкування, регулюється стратегіями і тактиками учасників; синтез когнітивних, мовних і позамовних (соціальних, психічних, психологічних тощо) чинників, які визначаються конкретним колом «форм життя», залежних від тематики спілкування, має своїм результатом формування різноманітних мовленнєвих жанрів.

Іншими словами, дискурс — це сукупність мовленнєво-мисленнєвих дій комунікантів, пов'язаних з пізнанням, осмисленням і презентацією світу мовцем і осмисленням мовної картини світу адресанта слухачем (адресатом).

Роль дискурсів в організації засобів мовного коду є значною. Російський мовознавець М. Макаров порівняв значення поняття «дискурс» у сучасній комунікативній і когнітивній лінгвістиці зі значенням грошової одиниці «євро» в об'єднаній Європі.

Отже, дискурс можна вважати одночасно живим процесом спілкування і найзагальнішою категорією міжособистісної інтеракції.

2.Типи дискурсів

Однією з найповніших класифікацій дискурсів є класифікація Г. Почепцова. Він виокремлює теле- і радіодискурси, газетний, театральний, кінодискурс, літературний дискурс, дискурс у сфері паблік рілейшнз (ПР), рекламний дискурс, політичний, релігійний (фідеїстичний) дискурси.

Теле- і радіодискурс. Передбачає невимушеність, неофіційність. Автори теле- і радіопередач створюють знаковий образ живого мовлення. Мовець (диктор) і слухач (глядач) перебувають у різних точках простору і часу, не можуть коригувати мовлене і почуте (наприклад, перепитати). Темп подавання (відбору) інформації не залежить від слухача (глядача). Статус мовця — офіційний, слухача (глядача) — неофіційний.

Теледискурс поєднує слово і зображення, що є особливим семіотичним «синтаксисом» зі складними правилами.

Газетний дискурс. У ньому існує розрив у просторі й часі для автора та читача. На відміну від усної комунікації, він розлогіший, повніший, аргументованіший. Оскільки має писемну (друковану) форму, то відбір слів, конструкцій відбувається за законами писемного (друкованого) спілкування. Значну увагу приділяють не лише змісту, а й формі викладу. Словниковий запас газетного дискурсу приблизно 20 тис. (розмовного — 2—3 тис.) номінативних одиниць.

Цей вид дискурсу передбачає колективну працю (редактори, коректори впливають на його формування), а тому індивідуальний стиль адресанта значно нівелюється.

Він ґрунтується на двох моделях подачі змісту — фактичній (головним є виклад факту) і авторській (факт слугує лише приводом для викладу авторського погляду на подію). У західній масовій комунікації на першому місці фактична модель, у вітчизняній — авторська.

Газетний (як і теле- і радіо) дискурс має потенційну небезпеку маніпуляції людською свідомістю. Виникає проблема патогенного (який завдає шкоди) тексту.

Театральний дискурс. Театральні знаки символічні. Театральна комунікація дуже умовна: актори вдають, що не бачать глядачів; глядачі не можуть втручатися в дію (за деякими винятками); світ акторів і глядачів віддалений; на сцені мають місце не дії, а знаки дій.

У театральному дискурсі спрацьовує кілька знакових систем: декорації, одяг, освітлення. Усе це має символічний характер («Один горщик — символ села, багато — це вже село»).

Театральний дискурс виник на основі ритуального дискурсу, а тому ритуал живе в театрі («Театр починається з гардероба»).

Кінодискурс. Шлях інтерпретатора у ньому пролягає від тексту до мови (у звичайній комунікації — від мови до тексту). Глядачі не можуть втручатися в кіно-дію. У межах кінодискурсу спостерігається складний «синтаксис» зображення і слова. Кінодискурс збагатив людську ментальність новим типом семіотичної одиниці, яка будується за законами невідповідності (монтажу). Кадри, розташовані поряд, вимагають віднайдення зв'язку між ними, творчої уяви.

Кіно, як і театр, знає лише теперішній час; це поєднує глядача з дією.

Літературний дискурс. Є одним із найстаріших. У літературній комунікації форма має важливіше значення, ніж зміст, а тому в його межах істотну роль відіграють засоби полегшення сприйняття: ритм, рима. Літературний текст будується з урахуванням принципів порушення законів автоматизму руху звичайного спілкування. Художній текст стає деавтоматизованим, великою мірою завдячуючи своїй багатозначності: кожен читач знаходить власний зміст.

У художній комунікації найважливішу роль відіграє особа автора. Нині літературний текст індивідуалізований. Однак так було не завжди: у середньовіччі автор намагався не демонструвати індивідуальної манери, «ховався» за традицію, канон.

У сприйнятті й «дешифруванні» художнього тексту вагоме значення має читач, який надає йому особистісних смислів, перетворює на дискурс.

Дискурс у сфері паблік рілейшнз (ПР). Це відносно новий тип дискурсу, спрямований на встановлення зв'язків між інституціями, партіями, окремими політиками тощо і суспільством загалом. Такі зв'язки роблять діяльність організації, політика прозорішою, зрозумілою решті суспільства.

Паблік рілейшнз — це організація руху інформації, спрямована на формування комунікативного простору сучасного суспільства поряд з теорією переговорів, пропагандою, рекламою, маркетингом, лобізмом тощо.

Останнім часом ПР визначається як функція управління, що передбачає аналіз настроїв громадськості, гармонізацію політики організації або особи із суспільними інтересами, сприяє реалізації програми дій, спрямованих на досягнення громадського розуміння та схвалення.

Отже, ПР — це комунікація у сфері відносин суспільних інституцій з громадянами, тобто суспільна комунікація. Головне її завдання — створення позитивного іміджу інституції чи окремого політичного діяча, формування зовнішнього та внутрішнього соціально-політико-психологічного середовища, сприятливого для успіху цієї інституції чи цього діяча.

ПР має риси повсякденної комунікації (особистісної, діалогічної, усної) та масової (неособистісна, монологічна, технічна), оскільки в ній розглядаються об'єкти, з якими мовець має безпосередні стосунки, але яка спирається на закони спілкування з масовою аудиторією.

ПР-дискурс виконує певні функції. З його допомогою:

— здійснюють плановий і постійний зв'язок між організацією і громадськістю, підтримують нормальні відносини;

— проводять моніторинг свідомості, думок, ставлень і поведінки як усередині організації, так і поза нею;

— аналізують вплив політики на спільноту;

— модифікують елементи політики, процедури і дії, якщо вони протирічать інтересам спільноти і діяльності певної організації;

— апробують нові прийоми політики, дій і впливів на спільноту;

— здійснюють зміни в ставленнях, поведінці всередині певної організації й поза нею;

— формують нові чи/або закріплюють старі зв'язки між організацією і спільнотою тощо.

Для виконання цих функцій ПР-дискурс використовує різноманітні засоби, прийоми, інструменти, найдієвішими серед яких є прес-конференції, виставки, презентації, інтерв'ю, буклети, статті, веб-сторінки в Інтернеті тощо. Тексти ПР-дискурсів повинні передбачати можливі екстремальні ситуації, чітко відповідати певному каналу комунікації, типу аудиторії та іншим складовим комунікативного акту.

ПР-дискурс може створювати позитивний імідж не лише певній інституції чи політику, а й цілій країні. ПР У зовнішній політиці держави — функція державного Управління, яка вивчає та оцінює настрої і ставлення міжнародної спільноти, розробляє та реалізує програму дій, спрямовану на досягнення кращого розуміння міжнародною спільнотою і позитивного ставлення до держави на міжнародній арені. Важлива роль ПР у руйнуванні стереотипів та упереджень щодо певної держави, її керівництва, внутрішньої і зовнішньої політики тощо, а також у кризові для держави періоди.

Рекламний дискурс. Його завдання — привернути увагу споживача до одного з багатьох, як правило, однакових товарів, створити йому позитивний імідж, щоб він запам'ятався надовго, а найкраще — назавжди.

Рекламний дискурс спрямований не на товар, а на продаж типових психологічних уподобань людей. Наприклад, продаж «традицій», «коренів»: на ньому ґрунтується реклама вина. Назви вин часто подаються на тлі замків, палаців; можливий напис: «Це вино, яке робила моя бабуся».

Реклама стає знаком. Отже, продається не сам товар, а його символічний відповідник. Купуючи, людина реагує не на відмінності товару, а на відмінності його знакової суті.

Політичний дискурс. Спрямований на майбутній контекст (літературний — на минулий, ЗМІ — на теперішній). Майбутні контексти вигідні: їх важко заперечити, неможливо на даний час перевірити. Свої ідеї політичний дискурс проголошує найкращими. Як правило, творить образ і навіть модель ворога. Саме ворог увесь час винен у тому, що ситуація є не такою, як планувалося. Ворог завжди цементує суспільство, яким легко керувати.

Політичний дискурс моделює інтереси суспільства, тобто він формується авторами і «споживачами», оскільки їх очікування і бажання «вмонтовані» в нього. Часто дискурсивні вміння політика важать більше, ніж його особистісні риси.

Релігійний (фідеїстичний) дискурс. Деякі вчені подають його як рівнозначний іншим, а деякі вказують на відмінність фідеїстичної комунікації від інших типів спілкування. Сучасний американський соціолог Ро-берт Белла визначив релігію як особливу систему комунікації — «символічну модель, яка формує людський досвід — як пізнавальний, так і емоційний» У розв'язанні найважливіших проблем буття. Основою релігійної комунікації є передавання (трансляція) життєво важливих для людини і суспільства етичних смислів. Вони сприймаються як заповіді, які Абсолют (Бог) відкрив людям. Боже Одкровення сприймається як дароване священне знання — повне, бездоганне і найголовніше серед усіх знань.

Основною ознакою фідеїстичного слова як складової мовного коду релігійної комунікації є неконвенціональне розуміння мовного знака, тобто сприйняття слова не як умовного позначення предмета (в широкому сенсі слова), а як його (предмета) складову або навіть сутність. Звідси віра в те, що словом можна зашкодити людині або врятувати її, створити потрібну річ, відвести неприємність тощо; помилка ж у словесному ритуалі може прогнівити вищі сили, а тим самим зашкодити людині. Іншими словами, слово ототожнюється з річчю, яку воно називає. Неконвенціональне сприйняття слова у релігіях Писання (християнство, іудаїзм, мусульманство, зороастризм та ін.) створює атмосферу особливого ставлення до мовлення, спілкування з Богом. Успішність релігійної практики, молитви ставиться в пряму залежність від автентичності сакрального (лат. васгит — священна річ, дія) тексту; його спотворення вважається блюзнірством, небезпечним для душі віруючого. Саме феномен неконвенціонального сприйняття знака ґрунтується на вірі в чарівність і святість слова.

Специфіка фідеїстичних текстів полягає в тому, що вони несуть у собі знаки (слова, словесні формули, повідомлення, послідовності повідомлень тощо), яким у комунікації віруючих приписують певні трансцендентні властивості, зокрема магічні: божественне або демонічне походження, сакральність або профанність тощо. Ця особливість фідеїстичного слова великою мірою залежить від його фасцинуючого впливу на адресата, тобто максимальної здатності переконувати, хвилювати, навіювати тощо.

Специфіка спілкування у міфолого-релігійній сфері і неконвенціональне сприйняття мовних знаків коду визначають деякі жанрові особливості:

1. Релігійний текст як результат і засіб спілкування з непізнаваним у своїй сутності Абсолютом — це завжди прецедентами текст, тобто текст, який має особливе значення у житті людини і суттєво відрізняється від звичайних, несакральних текстів.

2. Фідеїстичні тексти характеризуються вищою, ніж у звичайному мовленні, формально-смисловою організацією, «вибудованістю», вправністю. Цим зумовлені звукові повтори різних типів (анаграми, звуконаслідування, алітерації, метрична впорядкованість рима); семантичний паралелізм і образність (іномовність, метафоричність, символізм); принципова наявність «темних» виразів (тобто певною мірою незрозумілих слухачам, а іноді й виконавцям), з чим часто пов'язана відчутна архаїчність сакральної мови і загальна «таємничість» фідеїстичного слова, його потенційна смислова невичерпність і, найголовніше, принципове протиставлення «звичній», щоденній («профанній») мові.

3. Фідеїстичним текстам (замовляння, молитва, церковна служба тощо) притаманна висока міра клішованості: вони не породжуються кожен раз як нові словесні витвори, а відтворюються як готові (з незначними варіаціями, як правило, композиційно передбачуваними), які існують у пам'яті соціуму як стійкі знаки із за даними функціями.

4. Усні фідеїстичні тексти органічно пов'язані з невербальною (паралінгвальною і поведінковою) комунікацією. Фідеїстичне слово зароджувалось як вербальна складова ритуалу і природно, що воно зберігає цю близькість. Наприклад, поклони, підняті до неба очі й руки, певні постави тіла тих, хто молиться, особливі жести благословіння, а в деяких християнських обрядах — хресне знамення, омовіння рук, ритуальне цілування рук, кадіння тощо. Семіотично значущими є одяг кліру й певні обмеження в одязі мирян, прихожан.

5. Фідеїстичні тексти вимовляються особливим чином: замовляння шепочуть, гімни співають, молитви смиренно вимовляють, прокляття вигукують; тексти Святого Письма в православних храмах читають в особливій речитативній манері.

У кожній релігії наявні два головних напрями комунікації:

1. Від Бога через пророка (наставника, священика) до людей (зумовлює існування таких жанрів релігійної комунікації, як Одкровення Бога, яке чули пророки, та пророцька проповідь Одкровення людям).

Внутрішня логіка релігійної комунікації полягає в тому, що Одкровення надсилається від Єдиного багатьом, воно розсіюється як добре зерно або животворна волога, і на цьому шляху можливі певні втрати смислів.

Щоб цього не сталося, в історії релігійної комунікації склалась ієрархія жанрів (текстів), сформувався канон (сукупність особливо шанованих текстів), наявні способи популярного викладу і спеціального коментування канонічних текстів тощо.

2. Від людей через пророка (наставника, священика) до Бога (богослужіння і молитва), при цьому культ (поклоніння, служба Богу) і молитва взаємопроникають: молитва є складовою ритуалу поклоніння, а елементи служби наявні в молитві (спеціальні жести, рухи тіла, культові словесні формули тощо). Отже, Одкровення, проповідь і молитва постають як фундаментальні, первинні жанри релігійної комунікації; інші жанри є вторинними.

Однією з найповніших типологій жанрів фідеїстичних текстів, яка ґрунтується на врахуванні домінуючої текстової модальності (відношення змісту висловлювання до об'єктивної дійсності), є типологія Н. Мечковської. Вона виділяє кілька жанрів релігійної комунікації.

Прохання-побажання (в широкому сенсі слова — з різною мірою категоричності або настійливості волевиявлення, з відмінностями в обіцянні того, що буде зроблено «в обмін» на виконання прохання). Це замовляння, заклинання, прокляття, викликання мертвих, благословення, церковні прокляття (анафеми), екзорцизм (вигнання злих духів), деякі види молитов.

Обіцянки. їм властиві перформативні (тобто рівні дії) дієслова на зразок обіцяю, присягаю тощо. Такими є обіцянки, обіти, присягання.

Пророцтва. Для них характерна гіпотетична модальність: ворожіння, волхвування, пророцтва, есхатологічні видіння (про кінцеву долю людства і Всесвіту) та ін.

Славослів'я. Попри значну кількість жанрових різновидів, такі тексти несуть возвеличувальні характеристики Бога (могутність, мудрість, справедливість, красу тощо), а також формули восхвалення: Алілуйа, Осанна тощо. До цього жанру зараховують також молитви-гімни (псалми біблійного пророка та іудейського Царя Давида, деякі православні молитви).

Божі заповіді. Адресовані людині (народу), з характерними заборонними імперативами: Не вбивай, Не кради тощо або імперативами-приписами: Шануй батька твого і матір твою.

Божественне Одкровення. Це пряме мовлення Бога, яке містить істину про світ, його майбутнє і шляхи спасіння людини. Одкровення дароване Творцем, записане для людей, «трансльоване» за посередництвом пророків. У Старому Завіті пряме слово Бога лише цитується; у Новому — присутнє, а також цитується в повчаннях і притчах Нагірної Проповіді Ісуса Христа.

Такі фідеїстичні й конфесійні жанри, як міф, молитва, Святе Письмо, Символ віри, проповідь, тлумачення священних книг, учительна література, являють собою поєднання різних елементарних жанрових структур.

Отже, дискурс — найзагальніша категорія організації мовного коду (засобів мовної системи) у спілкуванні, поле зустрічі особистостей у конкретних психологічних і соціальних обставинах.

Список використаної літератури

1. Бацевич Ф. Основи комунікативної лінгвістики : Підручник/ Флорій Бацевич,. -К.: Академія, 2004. -342 с.

2.Ковалик І. Методика лінгвістичного аналізу тексту: Навч. посібник для педінститутів спец. № 2102 "Укр. мова і літ."/ Іван Ковалик, Любов Мацько, Марія Плющ,. -К.: Вища шк. Голов. вид-во, 1984. -119 с.

3. Мельничайко В. Лінгвістика тексту в шкільному курсі української мови : Посібник для вчителів/ Володимир Мельничайко,. -К.: Рад. шк., 1986. -168 с.

4. Шайкевич А. Введение в лингвистику : Учеб. пособ. для студ. филол. и лингв. фак. высш. учеб. заведений/ Анатолий Шайкевич,. -М.: Изд. центр "Академия", 2005. -393 с.