1. Питання юрисдикції держави в її територіальних водах.

2. Міжнародно-правова відповідальність за правопорушення вчинені в територіальних водах ( цивільна та кримінальна).

Список використаної літератури.

1. Питання юрисдикції держави в її територіальних водах

Територіальне море (територіальні води) — це морський пояс, розташований уздовж берега або безпосередньо за внутрішніми морськими водами прибережної держави і розташований під її повним суверенітетом. Острови, що знаходяться за межами територіального моря, мають своє власне територіальне море. Проте прибережні установки і штучні острови територіальних вод не мають.

Міжнародна Конвенція ООН з морського права 1982 р. (ст. 2)[1], що регулює правовий статус територіального моря, поширює суверенну владу прибережної держави на територіальні води й іменує їх як територіальне море. Проте, на відміну від суверенітету держави над внутрішніми морськими водами, ця влада має деякі обмеження, й відповідно до ст. 2 Конвенції, здійснюється з дотриманням норм міжнародного права.

Питання про юрисдикцію вирішується залежно від того, чи є здійснююче право мирного проходу судно військовим або торговельним. Відносно військових кораблів і державних судів, експлуатованих у некомерційних цілях, діє принцип імунітету, тобто вилучення їх з-під юрисдикції прибережної держави. Разом з тим якщо військовий корабель не дотримує законів і правил прибережної держави відносно проходу через його територіальні води, то влади цієї прибережної держави можуть зажадати, щоб такий корабель негайно покинув межі його територіального моря. За збиток або збитки, заподіяні військовим кораблем прибережній державі, міжнародну відповідальність несе держава прапора цього корабля.

Розуміючи, що в сучасних міжнародних відносинах і праві важко знайти виправдання концепції абсолютного суверенітету, з огляду на, що домагання на практично необмежені суверенні права у великих акваторіях входять у пряме протиріччя із принципом, що в інших ситуаціях і з інших питань використовується як один з найважливіших опорних пунктів зовнішньої політики країн, що розвиваються, прагнучих зміцнити свою незалежність у міжнародних відносинах, ряд країн, що розвиваються, почали спробу обґрунтувати свої домагання за допомогою іншої юридичної формули. Суверенітет прибережної держави поширюється на водний простір територіального моря, повітряний простір над ним, а також на поверхню дна й надра в цій зоні (ст. 1, 2 Конвенції про територіальне море й прилеглій зоні). Територіальне море є частиною території відповідної держави. Разом з тим нормами міжнародного права зізнається право мирного проходу іноземних військових судів через територіальне море (у тому числі для заходу в порти).

Була висунута теза про поширення на морські райони шириною до 200 миль не «абсолютного суверенітету» і не суверенітету прибережної держави, а «усього лише» його «національної юрисдикції»[4, c. 193-195].

Т. І. Співакова справедливо констатує, що «у теорії міжнародного права, мабуть, не було іншого терміна, що піддавався б такому різноманіттю тлумачень і дозволяв би, уживаючи його, проводити в життя зовсім протилежні по суті рішення».

Поняття юрисдикції, звичайно, вужче, ніж поняття суверенітету держав. Але на практиці виходить, що національна юрисдикція прибережної держави може виявитися досить великою й небезпечною для нормальних прав інших держав.

Концепція національної юрисдикції прибережної держави в трактуванні деяких держав виявилася тією же концепцією абсолютного суверенітету.

Додавання слова «національний» до слова «юрисдикція» указує на всеосяжний характер юрисдикції, містить схований натяк на суверенітет.

Це визначається тим, що:

1) претензія на здійснення національної юрисдикції була заявлена на ті ж широкі морські райони, що перебувають у загальному користуванні всіх держав і народів;

2) обсяг так званої національної юрисдикції нічим не відрізняється від обсягу суверенних прав прибережної держави, про яке говорили прихильники концепції абсолютного суверенітету, оскільки ця національна юрисдикція дорівнює великим суверенним правам прибережної держави в прибережних акваторіях на одноособове здійснення моревикористання, а також на встановлення дозвільного порядку користування морем для всіх інших держав;

3) не випадково прихильники цієї концепції ввели в оборот не просто термін «юрисдикція прибережної держави», а саме «національна юрисдикція прибережної держави», тому що слово «національна» тут повністю асоціюється з терміном «суверенітет». Мова йде практично не просто про «юрисдикцію» прибережної держави в якихось просторових, або функціональних, або тимчасових рамках, а про необмежену національну юрисдикцію суверенного походження, характеру й масштабу. Нагадаємо також, що в західних мовах — англійське, французьке й іспанському — слово nation, nacion означає не тільки нації, але також «держава», навіть частіше держава, чим нації, і, таким чином, національна юрисдикція сприймається як «державна юрисдикція», тобто суверенна юрисдикція, прямо пов'язана зі здійсненням державою своїх суверенних функцій, суверенного верховенства.

Термін «національна юрисдикція» зручний для відмежування юрисдикційних прав окремих держав від аналогічних прав інших держав, а також для відмежування юрисдикційних прав окремих держав від прав в океані міжнародного співтовариства[9, c. 84-86].

Однак у ряді випадків він не придатний і його варто уникати, коли мова йде про необхідність підкреслити відсутність повного суверенітету певної держави відносно якої-небудь акваторії або дна під нею. Р. частковості загальновизнано, що при визначенні межі дії юрисдикції держави і його суверенних прав па континентальному шельфі критерій технічної можливості експлуатації шельфу, як і експлуатації будь-яких інших просторів земної кулі окремими національними державами, неприйнятний, тому що технічні можливості держав уже в нашу епоху стають практично безмежними (такий закон розвитку людства), у той час як можливості здійснення суверенних прав держав небезмежні, оскільки суверенні права однієї держави завжди кінчаються там, де починаються аналогічні суверенні права інших держав.

Отже, відзначимо, що в тих випадках, коли мова не йде про повний суверенітет держави й пов'язаної з ним саме національної юрисдикції, юридично більше точним і виключаючим двозначними тлумаченнями є вживання слова «юрисдикція» без прикметника «національна». Крім того, після слова «юрисдикція» бажана вказівка тієї області, у якій вона здійснюється. Наприклад, «юрисдикція в області видобутку мінеральних ресурсів», «юрисдикція в області морського промислу», «юрисдикція в області боротьби із забрудненням морського середовища» і т.д.[3, c. 137-139]

У сфері визначення обсягу правового статусу територіального моря найважливішими є:

— питання про розмір ширини територіального моря;

— правила делімітації (визначення) внутрішньої межі територіального моря.

Питання про розмір ширини територіальних вод протягом тривалого періоду часу являло собою дуже складну проблему, і тільки в ст. З Конвенції ООН з морського права 1982 р. було визначено, що "кожна держава має право встановлювати ширину свого територіального моря до межі, що не перевищує дванадцять морських миль".

Суверенітет прибережної держави поширюється на водний простір територіального моря, повітряний простір над ним, а також на поверхню дна і надра в цій зоні (стаття 1 Конвенції про територіальне море та прилеглу зону 1958 року). Територіальне море є частиною території відповідної держави. Проте обсяг суверенних прав прибережної держави в територіальному морі дещо вужчий, ніж у внутрішніх водах. З обсягу правомочностей держави установлюється виняток — право мирного проходу. Невійськові судна всіх держав користуються правом мирного проходу через територіальне море.

Особливий порядок проходу через територіальні води встановлений для військових кораблів. Визначення військового корабля дано в статті 29 Конвенції 1982 року. Під ним розуміється «судно, що належить до збройних сил якої-небудь держави, що має зовнішні знаки, які відрізняють такі судна його національності, що знаходиться під командуванням офіцера, що перебуває на службі уряду даної держави і прізвище якого занесене у відповідний список військовий або еквівалентний йому документ, і яке має екіпаж, підпорядкований регулярній військовій дисципліні».

Слід також мати на увазі, що держава прапора відповідає за будь-яку шкоду або збитки, завдані прибережній державі в результаті недотримання військовим або іншим некомерційним судном правил прибережної держави щодо плавання в територіальному морі або положень Конвенції 1982 року.

Проте зазначена Конвенція (стаття 24) встановлює й обов'язок прибережної держави з організації судноплавства в її територіальному морі. Так, прибережна держава не повинна перешкоджати мирному проходові іноземних суден, воно повинна належним чином повідомляти про всі відомі їй небезпеки для судноплавства в її територіальних водах[10, c. 36-38].

Слід зазначити, що конкретні питання, пов'язані з юрисдикцією прибережної держави у відношенні іноземних суден, що здійснюють право мирного проходу, вирішуються в залежності від приналежності цих суден до класу військових кораблів, а також державних суден, експлуатованих у некомерційних цілях, або до класу торгових суден (підрозділи А, В, С розділу 3 частини II Конвенції ООН з морського права 1982 року). Стосовно військових кораблів діє принцип імунітету державної власності, відповідно до яких вони вилучаються з-під юрисдикції прибережної держави. У випадку недотримання ними законів і правил прибережної держави під час мирного проходу через її територіальні води, влади прибережної держави можуть вимагати, щоб цей корабель негайно покинув її територіальне море. При цьому шкода і збитки, заподіяні кораблем-порушником, покриваються державою його прапора.

Як ми вже відзначали, будь-яка діяльність фізичних і юридичних осіб в іноземних територіальних водах може вироблятися лише за згодою прибережної держави. Однак обсяг суверенних прав прибережної держави в територіальному морі трохи вужче, ніж у внутрішніх водах. З обсягу правоповноважностей держави встановлюється виключення — право мирного проходу. Невоєнні судна всіх держав користуються правом мирного проходу через територіальне море.

При цьому під проходом розуміється плавання через територіальне море з метою: перетнути це море, не заходячи у внутрішні води або не стаючи на рейді або в портового спорудження за межами внутрішніх вод; або пройти у внутрішні води або вийти з них або стати на рейді або в портового спорудження (ст. 18 Конвенції 1982 р.)[1].

"Прохід є мирним, якщо тільки їм не порушується мир, добрий порядок або безпека прибережної держави" (ст. 19 Конвенції 1982 р.)[1].

Прохід зізнається таким, що порушує "мир, добрий порядок і безпека прибережної держави, якщо судно здійснює: а) погроз силоміць або її застосування проти суверенітету, територіальної цілісності або політичної незалежності прибережної держави або яким-небудь іншим образом у порушення принципів міжнародного права, втілених в Уставі ООН;

б) будь-які маневри або навчання зі зброєю будь-якого виду; в) будь-який акт, спрямований на збір інформації на шкоду обороні або безпеці прибережної держави; г) будь-який акт пропаганди, що має метою зазіхання на оборону або безпеку прибережної держави; д) підйом у повітря, посадку або прийняття на борт будь-якого літального апарата;

е) підйом у повітря, посадку або прийняття на борт будь-якого військового пристрою; ж) навантаження або вивантаження будь-якого товару або валюти, посадку або висадження будь-якої особи всупереч митним, фіскальним, імміграційним або санітарним законам і правилам прибережної держави;

Держава в прилеглій зоні здійснює свою юрисдикцію з метою забезпечення своїх митних, санітарних, імміграційних і інших правил. По Конвенції про територіальне море й прилеглій зоні 1958 р. ширина прилеглій зони не може перевищувати 12 миль від тих же вихідних ліній, від яких відміряється й територіальне море. Іншими словами, право на прилягаючу зону мають ті держави, територіальне море яких менше 12 миль. Відповідно до Конвенції по морському праву 1982 р., прилегла зона поширюється на відстань до 24 миль[8, c. 76-78].

Прибережна держава не повинна зупиняти іноземне судно, що проходить через територіальні води (територіальне море), або змінювати його курс із метою здійснення цивільної юрисдикції відносно особи, що перебуває на борті судна, але може застосовувати заходи стягнення або арешт по будь-якій цивільній справі в тому випадку, коли цивільне зобов'язання виникло в силу самого проходу через територіальні води (територіальне море) (наприклад, судно ушкодило навігаційне встаткування — буї, знаки й т.п., здійснювало забруднення). Територіальні води (територіальне море) установлюються й навколо островів.

Прибережна держава має також пов'язану із цими правами юрисдикцію відносно створення й використання штучних островів, установок і споруджень, морських наукових досліджень, захисти й збереження морського середовища. Права прибережної держави тут не випливають із її суверенітету, а надані йому в результаті міжнародної домовленості й мають конвенційний характер.

Крім вищезгаданих прав прибережної держави Конвенція 1982 року по морському праву в ст. 22 передбачає ще наступні:

Прибережна держава якщо буде потреба й з урахуванням безпеки судноплавства може зажадати від іноземних судів, що здійснюють право мирного проходу через її територіальне море, користуватися такими морськими коридорами й схемами поділу руху, які воно може встановити або наказати для регулювання проходу судів.

Зокрема, відносно танкерів, судів з ядерними двигунами й судів, що перевозять ядерні й іншій небезпечній або отрутні по своїй природі речовини або матеріали, може бути висунуто вимогу слідувати по таких морських коридорах.

Ці положення є новими в міжнародному морському праві. Їх немає в Конвенції 1958 року. Вони потрібні були через зрослу інтенсивність судноплавства по морських шляхах і у зв'язку з появою нових видів судів і нових видів вантажів, що у свою чергу пов'язане з результатами науково-технічної революції.

Установлюючи морські коридори й пропонуючи схеми поділу руху, прибережна держава, проте, бере до уваги рекомендації компетентної міжнародної організації, будь-які шляхи, які звичайно використовуються для міжнародного судноплавства, особливі характеристики конкретних судів і шляхів і інтенсивність руху судів. Вона ясно вказує такі морські коридори й схеми поділу руху на морських картах, які належним чином опубліковуються.

Пункт 2 ст. 27 Конвенції 1982 року зберігає за прибережними державою право арешту й розслідування на борті іноземного судна, що проходить через територіальне море після виходу із внутрішніх вод. Таке право є обґрунтованим, оскільки обоє ці морські простори перебувають під суверенітетом прибережної держави.

Положення про цивільну юрисдикцію прибережної держави застосовуються, відповідно до Конвенції 1982 року й Конвенції 1958 року, до державних торговельних судів і приватновласницьких судів[5, c. 105-107].

Отже, ці конвенції не звільняють торговельні судна, що є власністю держави або експлуатовані державою, від дії місцевої юрисдикції. Невизнання імунітету за державними судами суперечить міжнародному порядку, що ставиться до даної області правового регулювання.

Отже, визнання суверенітету держави в територіальному морі спричиняється здійснення їм карної й цивільної юрисдикції, але у відношенні минаючих іноземних судів юрисдикція здійснюється лише за певних умов.

Перебуваючи в територіальних водах іноземної держави, що проходить судно зобов'язане виконувати певні дії або втримуватися від них, що обумовлено суверенітетом прибережної держави.

2. Міжнародно-правова відповідальність за правопорушення вчинені в територіальних водах ( цивільна та кримінальна)

На борту іноземного торгового судна, що здійснює право мирного проходу, діють карна і цивільна юрисдикція держави прапора судна, за винятком вилучень, встановлених у конвенційному порядку. У відповідності зі статтею 27 Конвенції ООН з морського права, карна юрисдикція здійснюється прибережною державою стосовно злочину, вчиненого на борту іноземного торгового судна під час проходу через територіальне море, якщо:

1) наслідки злочину поширюються на прибережну державу;

2) злочин порушує спокій у країні або добрий порядок у територіальному морі;

3) капітан судна, дипломатичний агент або консульська посадова особа держави прапора судна звертаються до місцевої влади з проханням про надання допомоги;

4) прийняті заходи необхідні для припинення незаконної торгівлі наркотиками або психотропними речовинами.

Але не підлягає обмеженню право прибережної держави приймати будь-які заходи для арешту або розслідування на борту іноземного судна, що проходить через територіальне море, після його виходу з внутрішніх морських вод. Це право спрямоване на забезпечення можливості прибережної держави заарештовувати і віддавати суду осіб, що несуть кримінальну відповідальність за злочини, вчинені під час перебування судна у внутрішніх водах такої держави. При вчиненні злочину на борту іноземного судна до входу в територіальне море і при проходженні цього судна без заходу у внутрішні морські води прибережна держава здійснювати втручання не повинна (п. 5 статті 27 Конвенції ООН з морського права).

Проте у виняткових випадках, пов'язаних із нанесенням шкоди морському середовищу або порушенням режиму виняткової економічної зони, Конвенція 1982 року передбачає умови втручання прибережної держави. У відповідності зі статтею 28 зазначеної конвенції:

а) прибережна держава не повинна зупиняти іноземне судно, що проходить через територіальне море або змінювати його курс із метою здійснення цивільної юрисдикції у відношенні особи, що знаходиться на борту судна;

б) прибережна держава може застосовувати у відношенні такого судна заходи стягнення або арешт у будь-якій цивільній справі тільки по зобов'язаннях або в силу відповідальності, прийнятої або накликаної на себе цим судном під час або для проходу його через води прибережної держави. При цьому ці обмеження не торкаються права прибережної держави застосовувати заходи стягнення або арешт у цивільній справі у відношенні іноземного судна, що знаходиться на стоянці в територіальному морі або проходить через територіальне море після виходу з внутрішніх вод[11, c. 49-51].

Кримінальна відповідальність. Повноваження держави в карній юрисдикції регулюються ст. 27 Женевської конвенції про територіальне море й прилеглій зоні 1982 року:

1. Кримінальна юрисдикція прибережної держави не здійснюється на борті іноземного судна, що проходить через територіальне море, для арешту якої-небудь особи або організації розслідування у зв'язку зі злочином, зробленим на борті судна під час його проходу, за винятком наступних випадків;

a) якщо наслідки злочину поширюються на прибережну державу, або

b) якщо зроблений злочин такого роду, що ним порушується спокій у країні або добрий порядок у територіальному морі, або

c) якщо капітан судна або консул країни, під прапором якого плаває це судно, звернеться до місцевої влади із проханням про надання допомоги, або

d) якщо це є необхідним для припинення незаконної торгівлі наркотичними засобами.

2. Викладені вище постанови не зачіпають права прибережної держави приймати будь-які заходи, що дозволяються її законами, для арешту або розслідування на борті іноземного судна, що проходить через територіальне море після виходу із внутрішніх вод.

3. У випадках, зазначених у пунктах 1 і 2 цієї статті, прибережна держава повинне на прохання капітана повідомити консульські влади держави прапора до прийняття яких-небудь заходів і сприяти встановленню контакту між зазначеною владою й екіпажами судна. В умовах крайньої терміновості це повідомлення може відбуватися в той час, коли приймаються зазначені заходи.

4. Вирішуючи питання про те, чи треба взагалі і яким чином зробити арешт, місцеві влади враховують належним чином інтереси судноплавства.

5. Прибережна держава не може приймати на борті іноземного судна, що проходить через територіальне море, ніяких заходів для арешту якої-небудь особи або організації розслідування із приводу злочину, зробленого до входу судна в територіальне море, якщо судно, випливаючи з іноземного порту, обмежується проходом через територіальне море, не заходячи у внутрішні води».

Радянське законодавство також визначало рамки кримінальної юрисдикції прибережної держави (у ст. 36, п. «д» «Положення про охорону державних кордонів Союзу Радянських Соціалістичних Республік»)[12, c. 35-37].

Цивільна відповідальність. У ст. 20 Женевської конвенції про територіальне море й прилеглій зоні 1982 року говориться наступне:

1. Прибережна держава не повинне зупиняти минаюче через територіальне море іноземне судно або змінювати його курс із метою здійснення цивільної юрисдикції відносно особи, що перебуває на борті судна.

2. Прибережна держава може застосовувати відносно такого судна заходи стягнення або арешт по будь-якій цивільній справі тільки по зобов'язаннях або в чинність відповідальності, прийнятим або накликаної на себе цим судном під час проходу або для проходу його через води прибережної держави.

3. Постанови попереднього пункту не зачіпають права прибережної держави застосовувати у відповідності зі своїми законами заходи стягнення або арешт по цивільній справі відносно іноземного судна, що перебуває на стоянці в територіальному морі або минаючого через територіальне море після виходу із внутрішніх вод.

У зв'язку зі здійсненням цивільної юрисдикції виникає ще одне питання — питання про те, законодавство якої держави, що регулює трудові відносини, поширюється на екіпаж судна, що проходить через територіальні води: законодавство прибережної держави або держави прапора?

Інститут міжнародного права на Стокгольмській сесії в 1928 році відзначив, що існує тенденція слідувати в цих випадках праву держави прапора на тій підставі, що, з огляду на короткочасність перебування судна в територіальних водах, положення його екіпажа можна дорівняти до положення екіпажа судна, що перебуває у відкритому морі. Багато вчених, наприклад Л. Каваре, дотримуються цієї думки.

Однак ряд інших юристів, зокрема Жидель і Страйсоуер, стверджують, що екіпаж судна, що проходить через територіальні води, повинен підкорятися законодавству прибережної держави. Вони виходять при цьому із принципу нерозривності територіальних вод і суши. На їхню думку, будь-яка людина, що перебуває в територіальних водах держави, повинен користуватися тим же статусом, що й жителі цієї держави[6, c. 62-63].

Юрисдикція відносно державних судів, що проходять через територіальні води. Ця серйозна проблема викликає бурхливі суперечки вже не перше десятиліття. У практиці відносин між урядами капіталістичних країн, а також у їхній судовій практиці не раз виникали конфлікти із цього приводу.

Суть питання полягає в тім, чи володіють прибережні держави юрисдикцією у відношенні державних торговельних судів інших країн, коли ті перебувають у їхніх територіальних водах? Інакше кажучи, чи користується державне торговельне судно правом на імунітет?

Відповідно до норм міжнародного права державне судно користується імунітетом. Інші держави не можуть поширювати на нього свою юрисдикцію. Це положення загальновизнане. Однак встає питання: чи зберігається за державним судном право на вилучення з юрисдикції, якщо воно використовується в комерційних цілях?

На це питання дається дві зовсім протилежних відповіді: одні повністю заперечують право державного торговельного судна на імунітет, інші ж безумовно підтримують його. До прихильників першої точки зору ставиться насамперед англійський уряд, що категорично відкидає як би то не було вилучення державного торговельного судна з юрисдикції прибережної держави. Таку ж позицію займають Бельгія, Італія, ФРН. Для уряду США характерна відсутність сталості в цьому питанні.

Негативне відношення до імунітету торговельних судів одержало відбиття й у деяких міжнародно-правових актах. Назвемо Женевську конвенцію й Статут про міжнародний режим морських портів 1923 року, у ст. 13 якого державні торговельні судна повністю прирівнюються до часток відносно поширення на них адміністративного контролю прибережної держави. Інший міжнародний акт, Брюссельська конвенція про уніфікацію деяких правил, що стосуються недоторканності приналежним державам або експлуатованих ними морських суден, 1926 року, у свою чергу поширювала на державні судна той же режим, якому підлеглі приватновласницькі судна. У ст. 1 додаткового протоколу до конвенції, підписаного також у Брюсселі 24 травня 1934 року, говорилося про можливість арешту судів, зафрахтованих урядами й використовуваних у торговельних цілях.

Важливим актом у цій області є Женевська конвенція про територіальне море й прилеглій зоні 1958 року, ст. 21 яка передбачає, що «правила, що втримуються в підрозділах «А» і «В», застосовуються також до державних судів, експлуатованим у комерційних цілях».

У Женевській конвенції 1958 року в підрозділі «В» є ст. 20, у якій говориться про заходи стягнення або арешт по будь-якій цивільній справі відносно іноземних судів. Оскільки державне торговельне судно у відповідності зі ст. 21 прирівнюється до звичайного судна, то можна припустити, що застосування мер стягнення або арешт по цивільній справі можливі й у відношенні державного торговельного судна.

Перший текст для переговорів, складений після Женевської сесії Третьої Конференції по морському праву в травні 1975 року, у ст. 27 повторював суть відповідного положення Женевської конвенції 1958 року[2].

В основі доктрини заперечення імунітету лежить так звана теорія функціонального імунітету. Відповідно до неї функції держави діляться на публічні (jus imperium) і приватноправові (jus gestionis) : якщо судно використовується для виконання публічних функцій, воно має право на імунітет; якщо ж воно використовується в комерційних цілях, то таке право йому не надається.

Деякі представники буржуазної науки (наприклад, Г. Дам) уважають, що держава-власник прирівнюється до приватної юридичної особи.

У цьому зв'язку заслуговує на увагу позиція англійського уряду. Хоча Англія не є учасником Брюссельської конвенції 1926 року, що заперечує імунітет державних торговельних судів, її уряд дотримується закріплених у ній принципів. На Женевській конференції 1958 року представник Англії виступав проти визнання імунітету державних торговельних судів.

У той же час судові органи Англії незмінно додержуються принципу імунітету держави, розглядаючи його як абсолютний імунітет. Існує цілий ряд судових рішень, що відображають таку позицію, зокрема, рішення по справах «The Parliament Beige (1880 рік), «The Porto Alexandre» (1920 рік), «Cristina» (1938 рік), «Onekama» і ін.

В 1952 році італійська компанія «Baccus» позивала проти іспанської державної сільськогосподарської компанії «Servicio Nacional del Trigo». Англійський суд першої інстанції, рішення якого було підтверджено Апеляційним судом, ухвалив визнати імунітет цієї компанії, хоча вона й була утворена в чисто комерційних цілях. Суд аргументував своє рішення тим, що дана компанія є державною організацією Іспанії, що користується правом на імунітет незалежно від характеру виконуваних нею функцій. Таким чином, суд відкинув доктрину, що передбачає проведення розмежування між виконанням функцій jus imperii і функцій jus gestionis. Англійський автор Брайерлі писав із цього приводу, що Апеляційним судом Англії був винесений ряд рішень у підтримку імунітету державних компаній навіть відносно торговельної діяльності.

Практика американського уряду, як уже говорилося, відрізняється непослідовністю. Спостерігаються навіть відомі протиріччя в позиціях міністерства юстиції й держдепартаменту США. Так, наприклад, 19 травня 1952 року юридичний радник державного департаменту направив генеральному прокуророві США лист із пропозицією відмовитися від принципу абсолютного імунітету держави. Однак представник міністерства юстиції США Дж. Леонард заявив про те, що його відомство займає іншу позицію. Держдепартамент неодноразово рекомендував генеральному прокуророві відмовляти в праві на імунітет радянським судам, використовуваним у торговельних цілях. У справі судна «Bahia de Nipe», що є власністю Республіки Куба, окружний суд США в 1961 році також визнав право на імунітет державних торговельних судів.

Американський уряд уклав з рядом країн договори про торгівлю й мореплавання (з Італією, Данією, Грецією, Ізраїлем, Ірландією, Колумбією, Уругваєм, Федеративною Республікою Німеччини, Японією, Нідерландами й ін.), у яких передбачалася відмова держав-учасників від вимог відносно імунітету як для себе, так і для своєї власності.

Уряд Франції ратифікував Брюссельську конвенцію 1926 року. Однак Гаврський суд у своєму рішенні від 1955 року визнав імунітет радянського державного торговельного судна «Дрогобич». При цьому суд зовсім недвозначно відкинув концепцію функціонального імунітету, на яку в основному посилалися позивачі, що вимагали арешту судна, оскільки, на їхню думку, воно виконувало не публічні, а комерційні функції.

Всі соціалістичні держави рішуче виступають за вилучення державних торговельних судів з юрисдикції прибережної держави. Багато хто з них виклали свій підхід до цієї проблеми в процесі обговорення Конвенції про територіальне море й прилеглій зоні 1958 року. Вони вимагали внести зміни в проект тексту ст. 20 і 21, для того щоб у них одержала відбиття тенденція визнання права на імунітет державних торговельних судів. На жаль, їхні зусилля не увінчалися успіхом[11, c. 47-49].

У захист права на імунітет торговельних судів висуваються наступні аргументи:

По-перше заперечення імунітету торговельних судів, що є власністю держави, спрямовано проти принципу суверенної рівності держав, зафіксованого в п. 1 ст. 2 Уставу ООН: «Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її членів». Рівність держав, про яке говориться в Уставі, абсолютно, тобто одна держава не має права здійснювати юрисдикцію у відношенні якої-небудь іншої держави. Дане положення засноване на принципі, що прийшов до нас зі стародавності: par in parem піп habet jurisdictionem (рівний не має влади над рівним).

По-друге, важливим обґрунтуванням права на імунітет служить принцип поваги державного суверенітету, що припускає недоторканність державної власності. Підтримка права на імунітет державних торговельних судів означає захист державного суверенітету.

У наші дні не тільки соціалістичні держави є прихильниками принципу абсолютного суверенітету держави. У його захист всі частіше виступають і держави, що розвиваються. На таку ж позицію стають навіть багато буржуазних юристів, у тому числі вчені США. Так, наприклад, американський юрист В. Стандарт пише: «Захист суверенітету, коли він відстоюється у зв'язку із затримкою державного судна в іноземному порту, є визнанням принципу міжнародного права, покликаного найбільше ефективно підтримувати мирні відносини між суверенними державами». І далі: «Принцип загального визнання суверенітету й інтереси мирних і дружніх відносин змушують застосовувати доктрину абсолютного імунітету. Якщо це правило було прийнятним у перше десятиліття після першої світової війни, то воно ще більш прийнятно в цей час».

Принцип суверенітету не дозволяє державам використовувати які б те не було примусового заходу відносно власності будь-якої іншої держави без його на те згоди. Цей принцип повинен розглядатися як універсальний.

Радянський Союз відстоював принцип суверенного імунітету. Окремі випадки відмови у відомих межах від права суверенного імунітету відносно торговельних угод, укладених з деякими державами на взаємній основі, розглядаються радянськими авторами як спеціальні вилучення із загального правила.

Зараз все більше число буржуазних юристів починає усвідомлювати нежиттєвість у наші дні теорії так званого функціонального імунітету у зв'язку з неможливістю розділити діяльність держави на «публічну» і «приватноправову».

Дж. Брайєрлі визнає: «Розмежування між діями jure imperii і діями jure gestionis, хоча й здається на перший погляд корисним як кошти, що втримують державний імунітет у розумних межах, не має якої-небудь міцної логічної основи. Воно зводиться до визначення того, що є властиво урядовими функціями. Подібні міркування могли бути справедливими відповідно до теорії laissez faire, що ставиться до XIX сторіччя, але представляються довільними сьогодні у світі, де зложилося співтовариство, у якому поряд з капіталістичними державами існують держави соціалістичні»[7, c. 29-30].

Конвенція 1982 року (ст.31)[1] уперше передбачила відповідальність держави прапора за будь-який збиток, заподіяний прибережній державі в результаті недотримання яким-небудь військовим кораблем або іншим державним судном, експлуатованим у некомерційних цілях, законів і правил прибережної держави, що стосуються проходу через територіальне море, або норм міжнародного права.

Список використаної літератури

1. Конвенция ООН по морскому праву 1982 г.

2. Конвенция о территориальном море и прилежащей зоне 1958 г.

3. Анцелевич Г. О. Міжнародне право: підручник / Г.О. Анцелевич, О.О. Покрещук ; М-во економіки та з питань європейської інтеграції України, Українська академія зовнішньої торгівлі. — К. : Алерта : Пектораль, 2003. — 409 с.

4. Анцелевич Г. О. Міжнародне публічне право: підручник для студентів вищих навч. закладів / Г. О. Анцелевич, О. О. Покрещук; За ред. Г. О. Анцелевича ; М-во екон. України, Укр. акад. зовнішньої торгівлі. — К. : Алерта, 2005. — 424 с.

5. Колодкин А.Л. Мировой океан: международно-правовой режим. Основные проблемы. М., 1973.

6. Коломбос Д. Международное морское право. М.,1975.

7. Конвенция ООН по морскому праву и международное судоходство. М., 1988.

8. Лазарев М.И. Теоретические вопросы современного международного морского права. М., 1983.

9. Міжнародне право: навчальний посібник / М-во освіти і науки України ; За заг. ред. : М. В. Буроменського. — К. : Юрінком Інтер, 2006. — 335 с.

10. Мовчан А.П. Международное морское право (Основные положения): Учеб. пособие. М., 1997.

11. Молодцов С.В. Международное морское право, Москва: Международные отношения, 1987

12. Молодцов С.В. Правовой режим морских вод / Степан Молодцов,. — М. : Междунар. отношения, 1982. — 231 с.