Вступ

1. Теорія пізнання та етичні погляди І.Канта

2. Реальність пізнання Е.Канта

3. Судження Е.Канта

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Реальність пізнання, що обіймає у собі весь комплекс філософських проблем логічної істинності і досвідної достовірності, зазнала значної трансформації від Нового часу до визначальної для сучасності епохи кризи філософських основ точних наук початку XX cт. Контроверза між віденським логічним емпіризмом початку XX ст. у версії професора Моріца Шліка та кантівською традицією трансцендентального обґрунтування пізнання виявляє, окрім традиційно очевидних суперечностей, доволі прогресивний, позитивістично забарвлений і тісний зв'язок наступництва.

Нові тенденції суттєво характеризуються рортівським "полишанням платонівського пафосу Філософії" на користь обмежених претензій прагматично орієнтованого мистецтва життя супроти всіх більше нелегітимних універсалістськи номо-тетичних претензій науково зумовлених форм позитивізму в його найширшому розумінні. Однак, не варто вважати, що криза зродженої Кантом на трансцендентальних основах теорії пізнання створює загрозу раціональності взагалі, і, зокрема, її науковому типові, з огляду на пов'язану з ним систематичну неспіввимірність претензій та успіхів, очікувань та дійсного стану справ. Нові й вільніші моделі раціональності стають на зміну прожитим епохальним системам у єдиному руслі історичної рафінації модернової ангажованості окремими науками, яка складає позитивний момент будь-якої філософської позиції. Поступове вивільнення від фіксованих конкретною культурно-історичною ситуацією форм здійснюється не тільки у вигляді радикальної відмови, а й через поважну критику. Кант здійснив позитивно орієнтований поворот у філософії, розглядаючи досягнення сучасних йому наук як знаменний факт, "який має цікавити філософа не як дещо, що відбувається у світі, а як підтвердження можливостей людського пізнання".

1. Теорія пізнання та етичні погляди І.Канта

Родоначальником німецької класичної філософії був Іммануіл Кант (1724-1804 рр.). Його теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший період закінчується 60-ми роками ХІV століття. В цей час Кант, займався переважно природничими проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза, про виникнення сонячної системи з величезної газової туманності. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період в філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.

З 70-х років починається другий так званий "критичний" період, коли в філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: "Критика чистого розуму" /1781/, "Пролегомени" /1783/, "Критика практичного розуму" /1788/.

В центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівнюючи з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини.

Кант вважає, що людський розум пізнає не "речі в собі", а явища речей, результат їхньої дії на органи чуття людини. "Речі в собі" стають явищем завдяки апріорним формам споглядання (простір-час) та апріорним формам мислення (якість, кількість, причинність, реальність та ін.) тобто таким формам які мають позадосвідне походження. Наступна сходинка пізнання — це розум, який, за Кантом, завершує мислення і при цьому, не створюючи нічого нового він заплутується у невирішених протиріччях — в т. з. "антиноміях" чистого розуму. Кант вважає, що таких антиномій чотири, але вирішити їх неможливо, оскільки кожну з тез, що складають антиномії, можна однаково логічно довести або спростувати. У своєму вченні про антиномії людського розуму Кант упритул підійшов до розробки діалектичної логіки, де протиріччя виступають як необхідна умова розвитку знання.

Уважне вивчення підручників, додаткової літератури повинно підвести студента до розуміння того, що в філософії Канта чудернацьким способом поєднані матеріалізм /визнання об’єктивного існування "речей в собі"/ та ідеалізм /твердження про апріорні форми споглядання і розсудку/ з агностицизмом /заперечення пізнання об'єктивної дійсності/. Це своєрідний компроміс між матеріалізмом та ідеалізмом.

Дуже глибокі думки висловлює Кант і в інших сферах, зокрема в галузі етики. Він багато пише про людину як частину природи, про людину як кінцеву мету пізнання, а не як засіб для будь-яких цілей, тобто визнає самоцінність людини. Кант ставив питання про співвідношення понять людина і особистість. Відомий Кант і як творець вчення про наді сторичну, незалежну від умов життя, загальну для всіх людей мораль. Він створив вчення про так званий категоричний імператив /закон, повеління/, що існує в свідомості людей, як Вічний ідеал поведінки. Наявність такого імперативу надає людині свободу і, разом з тим, в сукупності створює всезагальний моральний закон для суспільства.

Система кантівської філософії побудована відповідно до структури головних здібностей душі людини. Перша частина системи репрезентується "Критикою чистого розуму", де аналізуються передумови схильності людської душі до пізнання.

Центральним пунктом "Критики чистого розуму" є питання про передумови реалізації людської здатності до пізнання і про межі можливостей людини у пізнанні, окреслені цими передумовами. Завдяки чому можливі такі головні галузі сучасної Канту пізнавальної діяльності, як, математика, природознавство, метафізика? На це питання філософ дає таку відповідь: завдяки тому, що людина може продукувати апріорні (переддосвідні) синтетичні судження.

Синтетичні судження апріорі на відміну від аналітичних здатні розширювати наші знання. Аналітичне судження лише пояснює, тобто повідомляє, про предмет те, що вже знаходиться в його понятті. Наприклад, "це тіло — об'ємне" є аналітичним судженням, оскільки в понятті "тіла взагалі" присутнє знання про об'ємність тілесного. Судження ж типу "завтра буде дощ" є синтетичним, оскільки поняття завтрашнього дня з необхідністю не зв'язане з дощем. Це судження несе про завтрашній день нову інформацію, є апріорним, оскільки досвідне знання про завтрашній дощ ми отримаємо лише завтра.

Але завдяки чому можливі синтетичні судження апріорі, чим зумовлюються їх загальність та необхідність? Якщо саму можливість переддосвідних синтетичних суджень можна пояснити синтетичною здатністю розуму, то пояснення можливості загальних і необхідних апріорних синтетичних суджень виявляється надто складною проблемою, співмірною з питанням про те, як людина продукує закони наук. Адже без відкриття законів немає і наукових дисциплін.

Як же існують і розвиваються науки, завдяки чому вони примножують необхідні, обов'язкові для всіх знання? Як можливі математика, природознавство, метафізика як науки? Відповідно до цих питань головна частина "Критики чистого розуму" поділяється на три розділи: а) трансцендентальна естетика (вчення про передумови чуттєвого пізнання); б) трансцендентальна аналітика (вчення про розсудок і умови його діяльності); в) трансцендентальна діалектика (вчення про розум та його ідеї).

Свою філософію Кант називає трансцендентальною. У перекладі з латини transcendens означає "той, що переходить, переступає, виходить за межі". Людина як головний агент (суб'єкт) пізнавальної діяльності переходить від незнання до знання, уможливлюючи його власними, внутрішніми передумовами. Трансцендентальне — це те, що з боку суб'єкта зумовлює пізнання, а трансцендентне — те, що перебуває поза суб'єктом, поза досвідом.

У трансцендентальній естетиці як розділі "Критики чистого розуму", де йдеться про чуттєве пізнання, ми і зустрічаємося з протиставленням трансцендентного та трансцендентального. Кант виходив з того, що почуття людини є єдиним джерелом знань. Чуттєвість збуджується (афіціюється) зовнішніми речами навколишнього світу. Оскільки вони трансцендентні й незалежні від нас, існують самі по собі й відкриваються нам лише якоюсь однією стороною, заховуючи в собі нескінченну кількість інших сторін, Кант називає їх "речами в собі". Про трансцендентні речі в собі (ноумени) ми можемо знати лише те, що нам дозволяють суб'єктивні або трансцендентальні умови їх бачення. Всю річ у собі ми не можемо пізнати, бо вона нескінченна; ми можемо знати лише про її явлення нам, про її феномен (явище), зумовлений можливостями суб'єктивних передумов. Останні — апріорні форми чуттєвості простір і час — систематизують відчуття явлених сторін речі у собі, створюючи її чуттєвий образ. Простір і час — суб'єктивні передумови оформлення розрізнених відчуттів людини. Простір оформляє зовнішні відчуття, час — внутрішні. Разом вони зводять різноманітний зміст багатьох відчуттів в єдиний образ.

2. Реальність пізнання Е.Канта

"Синтетичне судження, яке приписує конкретну властивість деякій реальній речі і таким чином стверджує реальний взаємозв'язок її рис, ніколи не має характеру універсальної істини… У наші дні ми можемо розглядати екстремальний раціоналізм як рішуче спростований. Жодна філософська система більше не може вдавати, ніби вона здатна з аподиктичною достовірністю (тобто у чистому розумі) представити інформацію про, скажімо, кількість планет чи спеціальні властивості хімічних елементів".

В основі кантівського підходу до розв'язання проблеми про можливість аподиктичного знання про реальність лежать традиційні уявлення про розрізнення мінливого безпосередньо даного чуттєвого образу речі і її незмінної реальної сутності, яка не дається у чуттєвому спогляданні. Поняття, сформоване на основі споглядання, якщо воно претендує на статус універсально значущого знання, має бути адекватним речі самій по собі. Оскільки, за загальним погодженням філософів, самий тільки досвід чуттєвого споглядання не дає аподиктичного знання про реальність, то поняття, які складають зміст точного знання, мають бути незалежними від досвіду, тобто a priori.

Для чистого спекулятивного знання, заснованого на аналізі понять, вимогу апріорності виконати можливо, оскільки судження виносяться виходячи з того, що "вже міститься у понятті". З іншого боку, синтетичне зв'язування можливе тільки на основі досвіду: умовно кажучи, "внутрішньої чуттєвості", якщо йдеться про чистий апріорний синтез у межах лише логічно істинної науки, і "зовнішньої чуттєвості", якщо йдеться про чистий апріорний синтез, який повинен мати значення для реальності. Контрадикторність припущення про одночасну незалежність певного класу синтетичних суджень від предметів досвіду і значущість для них складає основну проблему "Критики чистого розуму". Кант вбачає проблему у протиріччі незаперечного для нього факту існування окремих синтетичних суджень a priori у точних науках і їхньою теоретичною безпідставністю в межах існуючих систем метафізики. Доктрини, які доводять можливість таких суджень, нездатні їх вказати для конкретного випадку — з метою встановити надійну основу окремих визнаних наук, які фактично містять такі судження. Скептична позиція емпіризму, який відкидає можливість таких суджень взагалі — теж незадовільна, адже "… емпірична дедукція, якою захопились обидва вказані філософи, не узгоджується з дійсністю наших апріорних наукових знань, а саме з чистою математикою і загальним природознавством, і, як наслідок, спростовується фактами". Така рішуча фальсифікація можлива тільки за повної переконаності у достовірності відповідного факту, у даному разі — існування у модельних науках принципів у вигляді синтетичних суджень a priori.

Поняття, утворювані в синтетичних судженнях a priori, мають бути адекватними відповідним реальним предметам, оскільки вони складають основу аподиктичного знання про них. Кант розглядає два можливі способи узгодження понять і предметів: або наші поняття узгоджуються з предметами, що суперечить суті фундаментального для Канта розрізнення фактичності на сутність та явище і зберігає вихідну контрадикторність, або предмети (чи, що те ж саме,— можливий досвід, адже реальні предмети є лише предметами можливого досвіду) узгоджуються з поняттями. У другому випадку потрібно лише вказати на основні апріорні форми споглядання та поняття й правила розсудку, згідно з якими оформлюється у закономірні регулярності всякий можливий досвід, і в яких ми маємо останню категоріальну основу достовірності суджень про предмети реального досвіду. Реальні предмети відтепер змушені відповідати на запитання, які ми як споглядаючий у формах споглядання і мислячий у категоріях розсудку суб'єкт їм ставимо. А зміст знання про них назавжди узалежнюється від наших гіпотетичних очікувань, які ми представляємо реальності у вигляді покладання у ній форм можливого досвіду. Останній обмежується сферою явищ, принципово відмінних від речей самих по собі. Явища складають матерію чуттєвого споглядання, з якої нами конструюються емпіричні об'єкти згідно з категоріальною формою, що накладається на неї розсудком.

Єдиною можливістю для речі є або відповідати формі і згідно з нею представляти фактичне явище, яке засвідчує достовірність її реального існування, або не відповідати формі, що означатиме те саме, що й не являти собою досвідного факту, а, отже, суб'єктивно не існувати. Форма досвіду містить у Канта ті аспекти речей, які є найзначущішими у контексті певного дослідницького проекту, зокрема, з огляду на ціннісне значення предмета і мети пізнання точних наук, виражене у концепції синтетичного апріорного знання. Прагнення елімінації моментів достовірності з інтелектуальної інтуїції, попри все, не досягає своєї остаточної мети навіть з обранням двох основних форм чуттєвого споглядання, покликаних у кінцевому підсумку обґрунтовувати відповідність предметів досвіду їхньому понятійному представленню.

Правильне мислення від початку керується деякою загальною, вільною від будь-якого змісту, суто формальною логікою, яка викладає всезагальні і необхідні правила для розсудку. Мислити згідно з цією логікою означає мислити істинно. Однак формально правильна думка може не мати змісту, тобто суперечити своєму предмету. Самі тільки логічні критерії нездатні забезпечити реального пізнання. Емпіричне застосування понять вимагає попереднього синтезу багатоманіття чуттєвого споглядання, оскільки поняття не може застосовуватись до окремих споглядань без перспективи інших споглядань. У понятті плинна фактичність чуттєвості трансцендується (що само по собі є інтуїтивно достовірним фактом!), оскільки в іншому випадку мислення і чуттєвість були б несумісні. Перший синтез лише оформленої у спогляданні, але незв'язаної чуттєвості, який Кант називає фігурним синтезом, здійснює необхідна для цього здатність уяви, яка у свою чергу є наслідком синтетичного впливу розсудку на чуттєвість. У розсудку єдність синтезу уявлень мислиться у спеціальних поняттях — категоріях. Тобто розсудок виявляється тією функцією, яка одночасно надає єдності різним уявленням в одному судженні, а також надає єдності чистому синтезу різних уявлень в одному спогляданні; "така єдність, виражена у загальній формі, називається чистим розсудковим поняттям". Саме в категоріях мислення (а, зокрема, й апріорний синтез) знаходить можливість емпіричного застосування шляхом зведення до них інших понять, хоча це застосування, повторимо, й обмежується лише об'єктами можливого досвіду, якими є явища під апріорними формами чуттєвості — простором і часом. Преформованість чуттєвості у доктрині Канта виконує функцію інтуїтивної фактичності наявності чи відсутності очікуваного змісту у логізованих формах чуттєвого споглядання у разі кожного конкретного досвіду.

Проте Кант жорстко розрізняє у тотальності фактів a priori та a posteriori, де факти (тобто те, що згідно з нашою точкою зору позначають синтетичні судження взагалі) у першому є незаперечно достовірними і складають форму чи зразок для другого. З цієї позиції, звичайно, важко пояснити зв'язок між системою категорій і формами чуттєвості, а тому категоріальна система фактично постулюється заздалегідь — як система можливих суджень — і відразу як така, що має бути застосовною емпірично. Структура кантівської доктрини тісно переплетена з екстра-теоретичним уявленням про сутність реального взагалі. Там, де вона містить бездоказові постулати, ми насправді маємо справу з теоретичним оформленням зовнішнього за походженням критерію істинності та реальності. Конкретні проблеми, які виникають у цьому зв'язку, ми розглянемо принагідно, а наразі звернемось до теоретичної критики концепції синтетичного a priori.

3. Судження Е.Канта

Кант виділяє три класи суджень, два з яких відповідають класові означень (відповідно, аналітичні судження) та класові емпіричних суджень чи гіпотез (відповідно, синтетичні судження a posteriori). Оскільки ці два класи принципово, як переконливо показав Юм, не дають аподиктичного знання про реальність (а факт існування такого знання для Канта засвідчує стан наук), то Кант вводить третій клас суджень — синтетичні судження a priori, істинність яких засвідчується не з означень чи досвіду, а зі спеціальної здатності чистого розуму. Необхідність дослідження можливостей чистого розуму вводиться дескриптивним питанням "Як можливі синтетичні судження a priori?" стосовно кожної зі сфер пізнання, де вони вважаються актуальними: математики, природознавства (Physica), метафізики.

Спосіб вирішення поставленої задачі у Канта вказує на надзвичайну залежність його системи від дійсності факту наявності і методологічної необхідності синтетичних суджень a priori у вказаних ним науках. Констатація наявності синтетичних суджень a priori базується передусім на переконанні у теоретичній неможливості їхньої відсутності. Якщо ми зможемо вказати спосіб, згідно з яким конкретні кантівські приклади синтетичних суджень a priori виявляться суперечливими або неоднозначними стосовно реальності, а також відшукаємо рівноцінні формальні умови, які не підпадатимуть під кантівський формалізм, але задовольнятимуть вимогам до обґрунтування тих наук, на які посилається Кант,— буде спростовано концепцію, принаймні, про вказану Кантом конкретизацію можливості аподиктичного пізнання реальності, хоч би й обмеженої явищами, за допомогою синтетичних суджень a priori. Зокрема, якщо ми будемо успішними, то пояснимо, яким чином у кожному випадку третій клас суджень зводиться до одного з перших двох.

Наведені Кантом приклади, засновані на понятті про варіацію змісту поняття речі, який розширюється у синтетичному судженні, встановлюють фундаментальне розрізнення між аналітичними і синтетичними видами суджень, яке має таке саме значення у логічному емпіризмі. Так, судження "всі тіла є протяжними" є аналітичним, оскільки приписує суб'єктові судження предикат, який "вже міститься у понятті" про цей суб'єкт. Оскільки судження виноситься без звертання до досвіду, але на основі одного лише поняття, воно є апріорним. Стосовно цього Шлік додає: "… адже жоден досвід не може виявити тіл, які не є протяжними". Здійснивши розведення мовної і речової реальності, Шлік погоджується з аналітичним характером таких суджень, адже якщо ми зустрічаємо у досвіді дещо непротяжне, то ми не можемо кваліфікувати його як тіло, оскільки це суперечило б означенням. Звідси випливає, що аналітичні судження ґрунтуються на логічному принципі протиріччя, а відтак є вивідними з означень за допомогою цього принципу. З іншого боку, судження "всі тіла мають вагу" є синтетичним, оскільки приписує суб'єктові судження предикат, який "не міститься у понятті" про цей суб'єкт, а є запозиченим з досвіду.

Синтетичне судження завжди містить у собі референцію до факту, який дається в інтелектуальній інтуїції безпосередньо як фактичний зв'язок. Кант припускає субстанційне існування речей самих по собі, внаслідок чого стикається з проблемою якісно розрізняти емпіричне (вертикаль "явище — поняття") і чисте зв'язування (горизонталь "поняття — поняття"), а також непізнаваність зв'язування речей самих по собі (горизонталь "річ — річ"), яка замінюється на синтез уявлень у спогляданні (горизонталь "явище — явище"). Не визнаючи моментів інтелектуальної інтуїції речей зовнішнього світу (а саме — безпосереднього досвідного сприйняття речі самої по собі як такої разом з її суттєвою структурою), які він правильно асоціює з фактичністю досвіду, Кант переконаний, що зв'язок не дається об'єктом, не є однорідним чи подібним до зв'язків речей самих по собі, а створюється суб'єктом на основі явищ у спонтанному акті розсудкової самодіяльності. "Зв 'язок (conjunctio) багатоманітного взагалі ніколи не може бути сприйнятий нами у відчуттях…; серед усіх уявлень зв 'язок є єдине, що не дається об'єктом, а може бути створене тільки самим суб'єктом… Але поняття зв'язку містить у собі, окрім поняття про багатоманітне і синтез його, ще й поняття про єдність багатоманітного. Зв'язок є представлення про синтетичну єдність багатоманітного". Хоча на місце об'єктивно реальної єдності предметів досвіду у Канта стає суб'єктивна трансцендентальна єдність самосвідомості, однак заснована вона, все ж таки, на інтуїтивній самоочевидності факту я мислю. Таким чином, Канту не вдається остаточно розвести апріорне синтетичне пізнання й інтелектуальну інтуїцію.

Номотетична діяльність розуму, яка встановлює правила і закони пізнання, цілеспрямована на фільтрацію усього багатства фактичності, задаючи аподиктичність виняткової значущості окремих її сегментів, яка своє остаточне обґрунтування віднаходить вже тільки як деяка повинність у компетенції практичного розуму. Сталі критеріальні форми для визначення реальності, хочби які вони були, представляють її у принципово збідненому змісті, обмеженому "раз і назавжди встановленою" Кантом сферою можливого досвіду. Можливий апріорний синтез, який претендує на емпіричне застосування, є попередньо зв'язаним чітко окресленими, однак насправді конвенційними формами фактичності, які підносяться Кантом до рангу фундаментальних відношень. Критика з боку логічного емпіризму розкриває і перекриває деякі з можливих джерел переконання Канта в існуванні синтетичних суджень a priori. "У класі означень, які за самою своєю природою є валідними незалежно від досвіду і відтак є a priori, існує велика кількість конвенцій, які, взяті надприродно, здаються невиводимими з означень, а значить — синтетичними". За Кантом, аподиктичні судження математичних наук — арифметики і геометрії—уможливлюються апріорними форми чуттєвого споглядання, оскільки вони є науками часової і просторової форм інтуїції відповідно, у якій об'єкти досвіду підкоряються тим законам, згідно з якими відбувається сам досвід як когнітивний процес. Принцип, застосовний до чуттєвості, поширюється Кантом на мислення. Зв'язування також відбувається згідно з певними формами, які є фундаментальними атомарними концепціями — категоріями. Останні нерозривно зв'язані з чуттєвістю і задають її понятійну форму. Тому вони мають бути необхідно істинними щодо реальності (маючи на увазі, що це реальність, дана лише у можливому досвіді, а не сама по собі), оскільки ми не можемо мислити зв'язків цієї реальності інакше, ніж за допомогою вказаних категорій. Та реальність, яка дається нам у явищі — а це єдина і вся можлива реальність досвіду — повністю конформна категоріальному мисленню, в якому суто логічні форми мислення покладаються в емпіричну реальність. Згідно з означеними категоріями конституюється і реальність взагалі, яка сама виявляється категорією.

Отже, реальність відповідає апріорним законам нашого мислення, а це означає можливість висловлювати деякі твердження про неї a priori. Сума таких тверджень, які є синтетичними судженнями a priori, складає принципи чистого природознавства.

Зрозуміло, що навіть за умови наявності й актуальності кантівських форм вказується лише загальна необхідність для пізнання ґрунтуватись на деякому, ще конкретно неозначеному ліміті, встановленому для уможливлення методу взагалі. Справді, якщо ми заперечуватимемо існування граничних формальних підстав припинення інтуїтивного споглядання, тим самим ми заперечуватимемо саму можливість концептуальної десиґнації і окремих суджень. А якщо ми не формуватимемо суджень, це означатиме відсутність раціонального мислення (оскільки ніщо ні з чим не порівнюється і не пізнається як інше), а також конечної довершеності пізнавальних етапів, достовірність яких уможливлює методичне просування раціонального пізнання, крок за кроком зв'язуючи матерію чуттєвої дійсності. Але пізнання деякої необхідності існування когнітивного процесу взагалі, зрештою, виявляється лише переконанням у цінності, або точніше фактичній значущості пізнання, яке складає зміст певної програми дій, якою є новочасний проект. Теорія апріорних форм чуттєвості і мислення лише стверджує, апелюючи у кінцевому підсумку до суб'єктивної активності, що раціональне методичне пізнання має значення взагалі як встановлення раціональних форм взагалі і методичної практики оформлення дійсності згідно з ними. Однак вона не може аподиктично встановити, які конкретно форми мають найбільше значення — this is a matter of fact.

Консервативна позиція Канта і його позитивізм, зокрема, виявляються у метафізичному розширенні теми "коперніканського" перевороту до директивної вказівки конкретних апріорних форм споглядання з наміром наступної побудови конкретної метафізики природи. У цьому контексті ми не ототожнюємо його когнітивний позитивізм із моральнісним. З нашого боку було б недалекоглядним звужувати поняття позитивізму тільки до типових уявлень про нього як про строге ствердження можливості радикальної редукції належного до дійсного. У нашому широкому розумінні позитивізм — тільки стартова позиція для вибору конкретної предметної області дослідження з-поміж нерозділеності тотальної фактичності до будь-якої її конкретизації, тільки позитивне визнання можливості для мислення окремо оперувати з будь-якими сегментами фактичності, а не тільки з традиційно встановленими у культурі її частинами. Напевно, такий позитивізм має значно більшу евристичну цінність і філософську автентичність, ніж будь-яка консервативна позиція. Свобода від моральних табу конкретної метафізики, на нашу думку, є вихідною ознакою позитивного вибору в широкому розумінні. Саме через ці риси кантіанський критицизм від початку і видається представникам старої метафізики катастрофічним, оскільки виходить лише з найбільш загальної необхідності, властивої когнітивному процесові та його результатам.

Стверджуючи існування синтетичних суджень a priori, Кант і його послідовники передусім вказують на математику. У формалізмі логічного емпіризму строгість основ математичних наук досягається, по-перше, експлуатацією декартівського винаходу для геометрії — її аналітичної репрезентації у числовій системі координат, завдяки якій метод геометрії зводиться до методу арифметики. По-друге, представлення системи аксіом математики у вигляді імпліцитних дефініцій повністю звільняє їх від інтуїтивного змісту, тим самим забезпечуючи строгу апріорність означення, внаслідок якого "система аксіом складається лише з аналітичних істин, які просто встановлюють відношення між основними поняттями, зафіксованими в означеннях". Однак, чи зберігають математичні твердження аподиктичну значущість, якщо ми приєднуємо до математичних понять інтуїтивний зміст? Чи є геометрія інтуїтивного простору наукою a priori!

Згідно з Кантом, твердження геометрії як науки про простір є аподиктичними, оскільки ґрунтуються на апріорних формах чуттєвого споглядання, які представляють собою фіксовані закономірності чуттєвої свідомості. Лише пов'язавши ці закономірності з певною формальною системою можна твердити про факт і спосіб підкорення їм досвіду, а також покладати стосовно нього певні передбачення a priori. Згідно з багатовіковою традицією, Кант вважає єдиною можливою геометрією для єдиного можливого простору геометрію Евкліда. Аксіоми цієї геометрії відбивають одночасно і структуру інтуїтивного простору, і структуру об'єктивного простору — у цей спосіб вони конституюють об'єктивний простір досвіду згідно з відповідною інтуїтивною формою чуттєвості.

Стосовно кантівського переконання в евклідівському характері як інтуїтивного, так і об'єктивного простору виникає низка суттєвих заперечень. Демонстрація геометричного доказу із звертанням до інтуїції неодноразово призводила до хибних результатів. Інтуїтивна екстраполяція висновків за межі безпосередньо даного у досвіді не раз ставила під сумнів їхню емпіричну застосовність. Так, Шлік вказує на приклад існування "неперервних кривих, які все ж не мають [визначеного] тангенса у жодній точці". Тут стикаються інтуїції стосовно понять неперервності і диференційованості функцій. Згідно з інтуїтивним поняттям про неперервність кривої лінії (у її евклідівській геометричній інтерпретації), до неї можна провести дотичну лінію у будь-якій точці. Та, попри все це, Вейерштрасс записує рівняння функції, яка вдовольняє формальному критерію неперервності, водночас не будучи диференційованою у жодній точці.

Основна проблема полягає в тому, що інтуїтивні представлення геометричних аксіом виявляються у кінцевому підсумку або операційними, або чисто формальними. У першому випадку, визначаючи поняття, наприклад, про паралельні лінії, ми вказуємо процедуру практичного встановлення цього відношення ("ніколи не перетинаються" — у дійсності чи спогляданні), яку ніколи не завершуємо до кінця, зупиняючись лише на достатньому для практичних потреб рівні ймовірності. Такі інтуїтивні визначення завжди ґрунтуються на індукції, а тому поняття, які ми з них утворюємо, мають лише логічну значущість, але до досвіду ніколи не застосовні як такі. Практичні обмеження зазвичай диктують нам умови наближення реального досвіду до концептуальних конструктів, які ми на нього накидаємо. Так, порівняно невеликий геометричний трикутник на земній поверхні матиме інтуїтивно достовірну суму кутів, рівну двом прямим, однак, виконуючи інтуїтивно визначені операції побудови і визначення параметрів значно більшого трикутника, ми можемо, всупереч вихідній інтуїції, виявити, що сума його кутів може дорівнювати і трьом прямим. Операційні визначення у даному випадку нездатні розв'язати суперечність, яка виникає внаслідок ототожнення простору операцій з плоскою евклідовою геометрією, тоді як у масштабах більшого трикутника незалежно від нас починають значити форми альтернативної сферичної геометрії. Інтуїція завжди поширюватиме формальну обмеженість певного типу досвіду на сферу всякого можливого досвіду. І якщо розглядати будь-яку формальну фіксацію практики в інтуїції, як остаточну, то тим самим ми обмежуємо практику, до якої застосовна ця формалізація, межами тих характерних випадків, на основі конечної практичної значущості яких і виникають відповідні інтуїції. Аналогічні наслідки виникають і внаслідок редукції об'єктивного простору до деякого чуттєвого простору, пов'язаного з певними просторовими відчуттями.

Висновки

Еммануїл Кант поклав початок класичній німецькій філософії, тим самим значно вплинувши на весь подальший розвиток даної науки. Особливо великі заслуги мислителя в галузі гносеології й етики. Саме інтерес до етичних проблем і труднощів, які постають при їхньому вирішенні, у першу чергу спонукали Канта взятися за написання "Критики чистого розуму".

Перший систематичний виклад етики Кант здійснив у книзі "Основи метафізики вдач", яка вийшла у світ в 1785 році. Філософ прагнув показати єдність практичного і теоретичного розуму (тобто моральності і науки). В 1788 році побачила світ "Критика практичного розуму". Зміст цих двох етичних робіт частково повторює, частково доповнює один одного. У них викладені лише початки кантівського вчення про моральність.

Тільки в похилому віці філософу вдалося створити працю, де його етика постала в завершеному вигляді, це — "Метафізика вдач". Ці книги, розкривши сутність Кантівської етики стали класикою сучасної філософії.

З Канта починається нова сторінка не лише в філософії, а й у підходах до проблеми творчості. Основні ідеї щодо пізнання, творчості та розвитку науки викладені Кантом у "Критиці чистого розуму", "Критиці практичного розуму", "Критиці здібності суджень", "Трансцендентальній аналітиці" та ін. Кант перший зрозумів неспроможність підходу, який вбачав відповідність між уявленням і річчю, що знаходиться поза уявленням. Він прагнув розкрити природу знання через примирення, об'єднання суб'єкта і об'єкта (хоч у нього цей підхід носить половинчастий характер). У теорії пізнання він виходив з ідеї, що пізнання починається з досвіду. Найбільш рельєфно в філософії Канта ставиться і вирішується проблема про перехід від відчуття до розуму. Спираючись на аналіз чуттєвого споглядання, розсудку, здібностей, судження та розуму, Кант розкриває творчу самодіяльність через продуктивну уяву та трансцендентальну аперцепцію, які є з'єднувальними ланками між чуттєвим і раціональним ступенями пізнання. Кант розкриває субординацію між такими пізнавальними здатностями, як розсудок, судження та розум, показує роль розуму у виведенні загальних понять, його здатність до творчої продуктивної уяви. Він доходить висновку, що нове знання виникає на основі універсального відношення діяльності і духовної культури людства. Незважаючи на те, що творчий процес у Канта — це синтез апріорно заданих категоріальних структур та чуттєвого споглядання, він своєю філософією дав значний поштовх розвитку філософської думки. Кантівські ідеї були розвинені в філософії Фіхте, Шеллінга, особливо Гегеля.

Список використаної літератури

1. Асмус В. Диалектика Канта. -М.: Изд-во коммунист. академии, 1989. -162 с.

2. Баскин Ю. Кант/ Юрий Баскин,. -М.: Юрид. лит., 1984. -88 с.

3. Вахтомин Н. Теория научного знания Иммануила Канта : Опыт современ. прочтения "Критики чистого разума"/ Николай Вахтомин,; Отв. ред. М. Ф. Овсянников; АН СССР, Каф. философии. -М.: Наука, 1986. -205 с.

4. Гулыга, А. Кант/ Арсений Гулыга,. -2-е изд.. -М.: Мол. гвардия, 1981. -303 с

5. Длугач Т. Проблема единства теории и практики в немецкой классической философии (И. Кант, И. Г. Фихте)/ Тамара Борисовна Длугач,. / Тамара Борисовна Длугач,/ Тамара Длугач,; Отв. ред. В. М. Богуславский; АН СССР, Ин-т философии. -М.: Наука, 1986. -149

6. Кант І. Критика чистого розуму/ Іммануїл Кант,; Пер. з нім та приміт. І.Бурковського. -К.: Юніверс, 2000. -501 с.

7. Кант И. "К вечному миру" И. Канта/ Иммануил Кант. -М.: Моск. рабочий, 1989. -75 с.

8. Кант И. Пролегомены/ Иммануил Кант,; Ред. и авт. предисл. А.Сараджев. -М.; Л.: ОГИЗ, 1984 . -377 с.

9. Кант И. Критика чистого разума/ И. Кант; Пер. с нем. И. Лосского, Примеч. И. Арзаканяна. -М.: Мысль, 1994. -591с.

10. Кассирер Э. Жизнь и учение Канта/ Эрнст Кассирер,, Д.Ф.Верен, К.О.Шраг; Укл. С.Я.Левит; Пер. М.И.Левина; Ред. Л.Т.Мильская; Сост. С.Я.Левит; Отв. ред. Л.Т.Мильская; Пер. с нем. М.И.Левиной. -СПб.: Унив. кн., 1997. -446 с.

11. Мамардашвили М. Кантианские вариации/ Мераб Константинович Мамардашвили,; Под ред. Ю.П.Сенокосова. -М.: АГРАФ, 1997. -309 с.