1. Історія міжнародних відносин

Вся історія розвитку світової цивілізації – це історія налагодження контактів, відносин, зіткнення інтересів різних цивілізацій, культур, народів, держав. Найбільш насиченим в цьому плані було XX століття. Для нього, як для жодного з попередніх, характерні численні державні перевороти, дві найбільші за всю історію людства світові війни, наслідками яких стали крах останніх імперій і колоніальної системи, вихід нових держав на міжнародну арену, поділ світу на дві антагоністичні політичні системи і встановлення майже на півстоліття біполярного світу з його економічними і збройними конфліктами. Що призводило до формування різних систем міжнародних відносин, їхніх концепцій та доктрин.

Для міжнародних відносин XX століття, зокрема після Першої світової війни, властивий комплексний характер: міжнародного виміру набули найважливіші сфери державного життя – політична, ідеологічна тощо. Масштабність і швидкі темпи міжнародних зрушень нерідко супроводжувалися втратою контролю над ними, що створювало нові джерела міжнародної напруженості й загострювало проблему виживання окремих соціально-політичних і міжнародних систем.

Тому міжнародні відносини у XX столітті, зокрема періоду між двома світовими війнами та за умов біполярного світу, становлять не тільки предмет наукового інтересу, але й є джерелом повчального історичного досвіду. Цим і визнається актуальність проблем міжнародних відносин не тільки для органів державної влади і суспільних систем, а й для окремих громадян, для молодого покоління зокрема.

Актуальність пізнання проблем міжнародних відносин, їх змісту і результатів зумовлена глобалізацією всіх суспільних процесів, взаємозв’язаністю і взаємозалежністю різних країн в єдиному світі, розвитком контактів між людьми різних країн у процесі політичних, економічних, наукових і культурних обмінів, реалізації спільних бізнесових та інших програм.

Окрім згадуваних вище особливостей міжнародних відносин XX століття, особливістю сучасного міжнародного процесу є також те, що він охоплює не тільки міждержавні відносини, а й різнобічні відносини між народами та окремими людьми, себто, міжнародні відносини стають відносинами між народами. Отже, галузеві міжнародні відносини в офіційних рамках дипломатії, міжнародних економічних, політичних, культурних сфер вже не можуть задовольнити ні реальних потреб практичного спілкування і співпраці між людьми, ні потреб пізнання сучасного суперечливого міжнародного життя.

2. Сучасна східнослов’янська геополітика

Розпад СРСР в 1991 р. знаменував собою закінчення цілої епохи і одночасно з тим послужив імпульсом до створення принципово нової геополітичної конфігурації на євразійському континенті, породив цілий ряд нових проблем політичного, військового, соціального та гуманітарного характеру. На просторі, колись об’єднаному в рамках однієї величезної країни, виник цілий ряд суб’єктів міжнародного права.

Сьогодні Східна Європа та Хартленд розколоті зсередини. Дезінтеграція слов’ян, 70% яких проживало в Радянському Союзі, втрата геополітичних позицій на Балканах, Кавказі та Центральній Азії посилили західну і ісламську експансію.

Проявляються наслідки радянської депортації чеченців, інгушів, кримських татар, греків, литовців, західних українців та інших народів. На етнополітичних рубежах пострадянського простору виникли осередки етнонаціональних і етноконфесійних конфліктів у Чечні, Абхазії, Осетії, Карабасі, Таджикистані, Придністров’ї та Криму. Розкрилися соціокультурні рубежі українського та білоруського народів, становлення яких йшло під впливом Заходу і Сходу. Україна декларує пріоритет становлення державності та європейської інтеграції, а Білорусія виступає лідером східнослов’янського союзу. У Молдові встановилися найбільш тісні зв’язки з етнічно близькою Румунією. Балтія та Центральна Азія — проявляють діаметрально протилежні тенденції «дрейфу», відповідно, на Захід і Схід. У Закавказзі домінує багатовекторна орієнтація з конфесійними особливостями. Тюркський Азербайджан тяжіє до мусульманської Туреччини, а християнська Вірменія, навпаки, опинилася в ізоляції між ними, орієнтуючись на підтримку Росії та Ірану. У Грузії проявляються наміри дрейфу до «загальноєвропейського дому». У зв’язку з економічним ослабленням Росії, посилюється присутність Заходу в Закавказзі. Казахстан виступає за створення євразійської конфедерації.

Росія має особливе, унікальне положення в геополітичній структурі сучасного світу. Вона розкинулась на величезних просторах, що утворюють своєрідний становий хребет, що з’єднує Європу і Азію в єдиний континент. Як і сто років тому, інтереси Росії скрізь: в Європі, на Близькому та Середньому Сході, у Центральній Азії, Азійсько-Тихоокеанському регіоні і на теренах СНД. Із цим не погоджується більшість керівників західних країн, адже вони переконані, що розпад СРСР і закінчення «холодної війни», відповідають їх корінним життєвим інтересам. Тому вони будуть протидіяти будь-яким спробам Росії повернути собі статус наддержави, й передовсім у тому, що стосується намагання Росії консолідувати пострадянський простір в економічному, політичному та військовому сенсі.

Сучасна Росія за своєю політичною значущістю і впливом на події у світі, у тому числі як постійний член Ради Безпеки ООН, безперечно, залишається однією з великих держав. Не випадково Захід, визнаючи політичну вагу і потенційну економічну могутність Росії, запросив її до участі у групі восьми провідних країн світу. Поряд з геополітичним положенням і наявністю ядерних озброєнь до основних відзнак, які дозволяють вважати Росію великою державою, належать її потенційні можливості у сфері демографії, ресурсного забезпечення, високого науково-технічного потенціалу тощо.

Природно, що Захід у цілому і США зокрема зацікавлені в подальшому ослабленні Росії. Водночас Захід не може не усвідомлювати того, що Росія самим своїм існуванням забезпечує відповідний баланс сил, відіграючи позитивну геополітичну роль на світовій арені. Збереження цієї ролі Росії є одним з головних засобів застереження сповзання Європи, а також світу в цілому, до геополітичного хаосу.

Росія сама має визначити власне місце і роль у світовій політиці, усвідомити свої національні інтереси у зовнішньополітичному вимірі. Найбільший інтерес Росії на глобальному рівні полягає в її активній і повноправній участі в побудові такої системи міжнародних відносин, у якій їй належала б роль, відповідна її політичному, економічному й інтелектуальному потенціалу, військово-політичним й зовнішньоекономічним можливостям та потребам.

На початку 1990-х рр. у багатьох складалося враження, що Росія поступово увіллється до світу демократичних держав, розпрощавшись зі своїм імперським минулим, проте з обранням у 2000 р. президентом В. Путіна, Росія, схоже, повернула до методів і цілей часів царської імперії. Цьому, зокрема, сприяла й поява низки розбіжностей між Росією і США на межі століть. Це і розширення НАТО, і ситуація на Балканах, і протиракетна оборона, і відносини з Іраном, і права людини всередині Росії. Яскравим свідченням зростання сили Росії та її позиціонування як одного із центрів впливу стали слова керівника Пентагону Р. Гейтса про те, що нинішня політика Росії зумовлена «прагненням гегемонії у власному «близькому зарубіжжі»», і Заходу, що перебуває в енергозалежнос-ті від Росії, доведеться рахуватися з її інтересами.

Виділяються такі тенденції трансформації багатовимірного комунікаційного простору Хартленда:

• успішний «дрейф» колишніх радянських прибалтійських республік у геополітичний і геоекономічний простори Західної Європи,
• втрата Росією військово-морських форпостів і комунікаційних вузлів на сході і заході (Порт-Артур і частково Севастополь), торгово-економічних центрів (Харбін і Одеса); витіснення Росії, незважаючи на військову присутність, із Закавказзя та Центральної Азії;
• втрата східнослов’янським світом військового та економічного пріоритету на Балтиці й Чорномор’ї;
• через падіння рівня і якості життя в нових незалежних державах посилення економічної експансії Китаю (від Карпат до Владивостока) і Туреччини (від Балкан до Центральної Азії)
• утворення «сірої» зони в Південно-Східної Європи через події на Балканах та Придністровського конфлікту.

Нові незалежні країни Балтії (Литва, Латвія, Естонія) у 2004 р. успішно стали членами ЄС і НАТО.

У Південно-Східній Європі залишається невирішеним Придністровський конфлікт. Становлення державності в Молдавії ускладнюється соціокультурними рубежами слов’янського, тюркського та романського народів, де молдовани тяжіють до румунів, тюрки-гагаузи — до світської Туреччини, а росіяни і українці — до східних слов’ян. Ігнорування історичних етнічних рубежів прихильниками об’єднання з етнічно близькою Румунією привели до розколу Молдови і проголошенню невизнаної Придністровської республіки, яка розглядалася місцевою владою як геополітичний форпост Росії на Балканах. У свою чергу, Молдову цікавить Захід як можливий плацдарм НАТО в Південно-Східній Європі.

3. Модерністські теорії міжнародних відносин

Модерністські концепції міжнародних відносин і світового політичного процесу є багатоманітними не тільки за своїм змістом, а й за характером і спрямуванням. Термін «модерністські концепції» у даному відношенні є значною мірою збірним поняттям, яке позначає цілу сукупність відповідних концепцій різних напрямів.

Один із таких напрямів пов’язаний зі спробами узгодити теорію міжнародних відносин з реаліями науково-технічної революції. Представники цього напряму намагаються на основі фактичних даних створити моделі міжнародного розвитку, придатні для строго наукового аналізу з використанням електронно-обчислювальної техніки. Спираючись на досягнення кібернетики, соціології, соціальної психології, антропології, вони розглядають міжнародний конфлікт як різновид соціального конфлікту. Його вивчення проводиться на основі біхевіористського та структурно-функціонального методів.

Модерністські концепції виходять із необхідності зміни підходів в аналізі зовнішньої політики держав. Якщо раніше держави розглядались як цілісні явища, що мають чітко визначену позицію у міжнародних відносинах, яка базується на національному інтересі, то тепер їх почали розглядати як системи, що зазнають зовнішніх впливів і нерозривно пов’язані з існуючими міжнародними структурами.

Суб’єктами міжнародних відносин вважають різноманітні міжнародні організації, транснаціональні корпорації та інші інституції, що не є державами; їх діяльності приділяється значна увага. В результаті склався напрям, пов’язаний з конструюванням спеціальних концепцій, присвячених аналізу конкретних проблем функціонування міжнародних політичних відносин. Прикладом такого роду концепцій можуть бути теорії: міжнародних систем, міжнародних організацій, міжнародних ролей, міжнародного конфлікту, національного інтересу, загальної безпеки та ін.

У межах зазначеного напряму активно розроблялась ідея «взаємозалежності» як вихідного принципу міжнародних відносин на противагу теорії протистояння та «балансу сил». Ця ідея знайшла своє втілення, зокрема, в концепції загальної безпеки.

Головна ідея концепції загальної безпеки полягає в необхідності відходу від базування міжнародної безпеки на принципі «балансу сил», на протистоянні й конфронтації великих ядерних держав. Найважливішими принципами, які сприятимуть реалізації ідеї загальної безпеки, вважаються: визнання неможливості виживання у загальній ядерній війні, а також неможливості перемоги в ній; у сучасному світі, перенасиченому ядерною зброєю, великі держави не можуть дозволити собі вдаватися до воєнних засобів розв’язання політичних або ідеологічних конфліктів; забезпечення паритету, дотримання принципу рівності та однакової безпеки за високого рівня протистояння не гарантує безпеки, єдиним шляхом її досягнення може бути тільки негайне кардинальне зниження рівня воєнного протистояння; найнадійнішим способом стримування та обмеження гонки озброєнь може слугувати модель «розумної достатності»; повна міжнародна безпека не може бути досягнута в односторонньому порядку, шляхом радикального скорочення озброєнь однією або двома країнами: тут необхідні паралельні і спільні дії багатьох країн. Події, що відбулись у світі у 80—90-ті роки, досить переконливо підтвердили багато із цих принципів.

Найбільш відомим провозвісником модернізму був англійський вчений Льюіс Річардсон, який ще у 30-і роки аналізував процеси гонки озброєнь та різні аспекти війн за допомогою методів математичної статистики і диференціальних рівнянь. Однак справжній розвиток модернізм отримав у США, де одним з його основоположників вважають Куінсі Райта, який у 1942 р. виступив з фундаментальною працею “Дослідження війни”.

До середини 60-х років модернізм, широко розростаючись та охополюючи все більш різноманітний методичний інструментарій, ще активно не протиставляв себе традиціоналізму в якості самостійного напрямку. Починаючи з другої половини 60-х років модернізм переходить у широкий наступ на позиції класичних теорій, проголосивши програму витіснення традиціоналізму як “спекулятивного”, “ненаукового” теоретизування.

Сутність методологічної програми модерністів полягала у певній модифікації біхевіорістської парадигми, яка була орієнтована на неопозитивізм. Усі положення будь-якої наукової концепції, згідно методологічній позиції модерністів, мають безумовно задовольняти вимогам веріфікації. Усі дослідницькі процедури мають бути експліцитними та відтворюємими. Відповідно, будь-які судження, що спираються на досвід або інтуїцію, зовсім не припустимі у наукових публікаціях.

Для модерністів характерним було посилення інтересів до вивчення формування зовнішньої політики, порівняльного аналізу зовнішньої політики, до створення багатофакторних теорій міжнародних відносин. Здобули поширення системний підхід до аналізу міжнародних відносин та ситуацій, застосування формалізації, моделювання, контент-аналізу, імітацій із залучення теорії ігор, математичних методів для здійснення міжнародного прогнозування та ін. Праці модерністів відрізняються великою кількістю формул, графіків, таблиць, схем.

Модерністи намагалися досягти високої точності розуміння міжнародних процесів та передбачення поведінки політичних лідерів і еліт, однак поступово все більше усвідомлювалась неможливість цього. Складнощі із застосуванням методів точних наук та комп’ютерних технологій були пов’язані насамперед з якісними особливостями сфери міжнародних відносин.

Модерністи критикували традиціоналістів за невизначеність термінів, якими вони оперують, за спроби побудувати загальні теорії на основі умоглядних та інтуітивістських конструкцій. Зокрема, модерністи підкреслювали, що спір ідеалістів з реалістами — це дискусія про бажаність чи небажаність тієї чи іншої політики, а не аналіз об’єктивних тенденцій та закономірностей міжнародного життя. В свою чергу, традиціоналісти зайняли не менш жорстку позицію, підкреслюючи, що у рамках модернізму можуть бути одержані лише другорядні результати і що основні дослідження мають вестися у класичному дусі. При цьому вони не заперечують у принципі нових методів, що їх активно впроваджують модерністи.

У 1969 р. Хедлі Булл у статті “Теорія міжнародних відносин: приклад класичного підходу” піддав критиці модерністський підхід за наступними положеннями:

— обмежуючись тим, що може бути логічно або математично доведено або веріфіковано у відповідності з суворими процедурами, прихильники наукового підходу позбавляють себе єдиних інструментів, які сьогодні дають можливість виявити сутність предмету; вони вступають на шлях інтелектуального пурітанізму, який утримує їх настільки ж далеко від сутності міжнародної політики, наскільки пожилиці жіночого монастиря у вікторіанську епоху були далекі від вивчення питань сексу;

— там, де послідовники наукового підходу прояснили сутність предмету, вони вийшли за межі цього підходу та використовували класичний метод;

— прихильники наукового підходу звикли розробляти свої теорії у вигляді довільної абстракції, яка спрощує реальність, однак при цьому вони приписують моделі такий зв’язок з реальністю, якого насправді немає;

— діяльність наукової школи у деяких випадках викривлюється та збіднюється фетишизмом вимірювання;

— та прийнятна частина, що міститься у положеннях наукової школи, легко може бути досягнута у рамках наукового підходу;

— послідовники наукового підходу, відсікаючи себе від історії та філософії, позбуваються засобів самокритики, наслідком чого є їх наївне та високомірне ставлення до предмету та можливостей даних дисциплін.

Модерністські напрямки міжнародних досліджень представлені наступними основними теоріями:

— загальні теорії зовнішньої політики (Дж. Модельскі, Дж. Розенау, К. Дойч);

— теорії міжнародних систем (М. Каплан, Ч. Маклеланд, Р. Роузкранц, С. Хоффман, Дж. Розенау, М. Хаас, Дж. Бертон);

— теорії конфлікту (К. Райт, К. Боулдінг, А. Рапопорт, Т. Шеллінг, Н. Шукрі, Дж. Бертон, Д. Зенгхаас);

— теорії ігор (О. Моргенштерн, Дж. фон Нейман, А. Уолстегер);

— теорії прийняття рішень (Р. Снайдер, Х. Брак, Б. Сепін, Н. Форвард);

— теорії бюрократичного процесу зовнішньої політики (Г. Аллісон, Р. Аксельрод, Д. Дейвіс, Д. Стейнбрюнер);

— теорії міжнародної інтеграції (К. Дойч, Д. Мітрані, Е. Хаас, А. Етціоні, А. Маршаль);

— теорії взаємозалежності (Г. Спіро, М. Кемпс);

— теорії світового суспільства (Дж. Мейер, М. Фіннмор);

— теорія міжнародного еквілібріуму (Дж. Ліскі);

— теорія факторів (К. Райт);

— теорія зв’язків (Й. Галтунг).

4. Сучасні тенденції розвитку цивілізаційної теорії

Починаючи з 60-х років XX ст., ще однією проблемою навколо якої точаться серйозні суперечки в суспільній науці, стала проблема цілісності світу. Як наслідок, виникла нова дискусія між прихильниками глобалізаційного та цивілізаційного підходів. У межах цієї дискусії відбувалось остаточне становлення цивілізаційної теорії, якій її опоненти — глобалісти — традиційно закидали локалізм і партикуляризм. Прихильники цивілізаційної теорії, навпаки, стверджували, що неврахування істотних відмінностей між людськими цивілізаціями призводить до примітивного та спотвореного розуміння світу. Водночас треба зауважити, що цивілізаційна теорія не є єдиною, а зміст її теоретичних концепцій залежить від розуміння їх авторами поняття цивілізація.

Це поняття увів у науковий обіг Мірабо, який ужив його в трактаті «Друг людини». Тоді це поняття означало щабель розвитку культури, стадію розвитку людського суспільства, протилежну дикунству та варварству. В європоцентричному світі XVIII—XIX ст. цивілізованими вважались власне європейці, як суспільство, що динамічно розвивалось, а взаємини між людьми базувались на раціональному мисленні особи (яка визнавалась найвищою цінністю) та доброчинності. Характеризуючи загальноприйняте у той час розуміння, А. Назаретян підкреслив, що «сто років тому майже всі, кому було знайоме поняття «людство», розуміли під ним виключно носіїв європейської культури»1. Суспільний прогрес відсталих народів узалежнювався від запозичення цінностей передової європейської культури, яка виконувала цивілізаторську функцію планетарного масштабу. Загалом превалююче у науці розуміння поняття «цивілізація» зводить його до низки соціокультурних особливостей, якими характеризуються людські спільноти.

А. Тойнбі у праці «Дослідження історії», категорично заперечив ідею про єдність цивілізації. На його думку, найважливішим аргументом, що «сприяє цій хибній теорії, є та очевидна істина, що наша західна цивілізація накинула сіть своєї економічної системи мало не на цілий світ, і економічна уніфікація на західний взірець спричинила, на цій основі, і політичну уніфікацію, яка зайшла досить-таки далеко».

Реально світ складається з відносно великої кількості самодостатніх цивілізацій, між якими досить мало спільного. Спочатку А. Тойнбі виділяв 21 цивілізацію, але пізніше зменшив їх кількість до 13. Поруч із ними існує величезна кількість примітивних суспільств, які «живуть порівняно недовго, вони розселяються на обмеженому географічному просторі й об’єднують не так багато людських створінь».

Кожна цивілізація розвивається самостійно та проходить при цьому стадії: виникнення, зростання, надламу та розкладу. Процеси розвитку цивілізацій не відбуваються паралельно, що є основною причиною нерівномірності світового розвитку та узалежнення і підкорення одних народів іншими.

Великі держави, які підпорядкували власному політичному пануванню весь географічний ареал цивілізації (наприклад, Римська імперія), є ознакою занепаду та початку її розкладу. Вони, на його думку, «є останніми витворами панівних меншин у занепалих суспільствах умирущих цивілізацій. Свідома мета цих меншин — зберегти себе шляхом підтримання підупалої життєздатності суспільства». Ця мета ніколи не досягається, але великі держави, точніше їх інституції (політичні, економічні, духовні та інші), стають надбанням нових цивілізацій, які запозичують їх для власного розвитку.

У 1993 p., на сторінках журналу «Foreign Affairs» С. Хантинґтон опублікував статтю «Зіткнення цивілізацій», у якій виклав основні положення своєї теоретичної концепції, яка мала стати «більш застосовним і зручним знаряддям для інтерпретації подій на міжнародній арені, ніж інші парадигми». У 1994 р. він видав однойменну книжку, основною метою якої була досить докладна аргументація його наукової концепції. Стаття і книжка викликали численні дискусії та контроверсійні точки зору щодо його теорії.

На думку С. Хантинґтона, класична теорія міжнародних відносин (він має на увазі — державоцентризм) досить правильно та логічно пояснювала міжнародні відносини до кінця XX ст. Однак після руйнування біполярної міжнародної системи вона «не надається для розуміння відмінностей між глобальною політикою після холодної війни і перед нею. Ці відмінності, однак, існують, а в кожній історичній епосі держави інакше реалізують власні інтереси. У сучасному світі вони щораз частіше дефініюють їх у цивілізаційних категоріях. Вони співпрацюють і створюють союзи з державами з подібною культурою і частіше бувають у конфлікті з країнами з інших культурних кіл»1. Основна гіпотеза Хантинґтона полягає в тому, що в сучасних міжнародних відносинах стосунки конфлікту чи співпраці між державами визначаються культурною ідентичністю суспільства. Широкі маси населення, розчаровані в ідеології, повертаються до своїх фундаментальних основ, таких як релігія, мова, історія, суспільні цінності й традиції, інституції. Тобто вони намагаються відновити культурну окремішність, що вимагає виділення і навіть протиставлення іншим народам.

С. Хантинґтон рішуче стверджує: «Модернізація не тотожна до вестернізації і не призводить ні до виникнення універсальної цивілізації, ні до вестернізації незахідних суспільств».

Єдиним наслідком намагання нав’язати універсалістські цінності іншим народам є зростання антизахідних настроїв та фундаменталізму, що виражається у міжнародних конфліктах і розгортанні «хвилі» тероризму в країнах Заходу. Як і постмодерністи, С. Хантинґтон вважає, що не існує єдиного шляху розвитку, а західна суспільна модель прогресу — не є еталоном. В основі будь-якої цивілізації завжди лежать її духовні начала. Вони випливають із системи суспільних морально-етичних норм поведінки, що у релігії сформульовані у вигляді певних правил і табу. Такі норми відзначалися найбільш сталим впливом на розвиток культури (у тому числі і матеріальної) та поведінки людини, що відноситься до певної етнорелігійної спільноти.

Власне, використовуючи як критерії особливості розвитку духовної культури та релігії окремих людських спільнот, він виділив дев’ять великих цивілізацій, що складають собою людство: західну (атлантичну), православну (східнослов’янську), ісламську, китайську, індуїстську, латиноамериканську, африканську, японську, буддистську.

Найважливішими серед визначених цивілізацій у сучасному світі С. Хантинґтон вважає такі:

1. Західну (або атлантичну), що спирається на цінності європейської культури, представлені також у масовій американській культурі, а її морально-етичні принципи ґрунтуються на християнстві.

2.Ісламську, притаманну, передусім, арабським, але також й іншим мусульманським країнам, які спираються на культуру Сходу та ісламський фундаменталізм.

3.Китайську, що базується на традиційних цінностях конфуціанства, яке розуміють не лише як релігію, але й як філософське вчення.

4.Східнослов’янську, побудовану на православ’ї та російській культурі.

С. Хантинґтон бачить зміст сучасних міжнародних відносин у боротьбі та суперництві між цими цивілізаціями, а майбутнє — у зіткненні між атлантичною цивілізацією, з одного боку, та ісламською й китайською — з іншого. Він досить песимістично оцінює перспективи західноєвропейської цивілізації, оскільки, незважаючи на те, що США та країни Західної Європи сьогодні продовжують домінувати, тим не менше «їх участь у світовій політичній, економічній та воєнній могутності знижується порівняно з іншими цивілізаціями».

У XXI ст., на його думку, міжнародна система складатиметься з найрозвиненіших держав, навколо яких групуватимуться інші держави, що належать до одного типу цивілізації. Він стверджує, що нові лінії розподілу географічного простору між світовими цивілізаціями у XXI ст. стануть зонами надзвичайно гострих і кривавих конфліктів, які відбуватимуться на периферії відносно замкнених і ворожих одна одній цивілізаційних підсистем.

Ідея, що пов’язує міжнародні відносини з культурними просторами, досить цікава, хоча її можна критикувати за надмірне узагальнення таких цивілізацій, ігнорування значної різниці у рівнях розвитку та інтересах країн і народів навіть у межах однієї морально-етичної системи цінностей тощо.

Теоретичні концепції А. Тойнбі та С. Хантинґтона, зрештою, не є вичерпними стосовно цивілізаційного підходу в теорії міжнародних відносин. Ціла низка теорій ґрунтується на відмінному від традиційного розумінні поняття «цивілізація». Зокрема, Д. Уілкінсон вважає його тотожним соціальній основі суспільства. У його працях цивілізація трактується як соціальна система держави, а її центрами є великі міста. Вплив міського середовища певними концентричними колами розходиться по території країни і є сильнішим поруч із великими містами. Взаємодія між цивілізаціями, на його думку, забезпечується системою соціально-політичних зв’язків великих міст, які є найважливішими чинниками у міжнародних відносинах.

Інший американський політолог В. Каволіс вважав, що поняття цивілізації взагалі варто виносити за межі її соціокультурної основи. Цивілізація, у його розумінні, є певною спільнотою людей, яка може ідентифікуватись чи самореалізуватись лише в системі комунікаційних зв’язків. Необхідною умовою існування і розвитку людської цивілізації В. Каволіс назвав засвоєння нею «загальних» універсалій, тобто системи суспільних цінностей (наприклад, прав людини), завдяки яким спільнота може брати участь у світових взаємодіях.

Е. Тоффлер бачить основу цивілізацій не у сфері культури, а в економічному типі суспільства. У працях, найважливішими серед яких є «Шок майбутнього», «Доповідь про екоспазм», «Метаморфози влади» і «Третя хвиля», він обґрунтовує концепцію переходу людства до нового економічного типу — «надіндустріальної», чи «інформаційної», цивілізації.

Е. Тоффлер вважає, що в історії людства послідовно відбулося три економічні революції: аграрна, промислова та інформаційна, кожна з яких передувала виникненню нового суспільства.

Промислова революція здійснила небачений переворот у суспільному житті та призвела до створення індустріальної цивілізації, її економічною базою стала ринкова економіка, яка визначила політичну та культурну структуру суспільства. На його думку, «систематично поєднуючи між собою мільярди людей, ринок створив світ, у якому ніхто не міг незалежно контролювати свою долю — ні індивід, ні держава, ні культура. Він приніс із собою віру, що інтеграція в ринок — це «прогрес», тоді як самодостатність — це «відсталість». Він розповсюдив вульгарний матеріалізм та віру, що економіка та економічна мотивація є головними силами в людському житті. Він стимулював погляд на життя як на послідовність договірних операцій і на суспільство як на щось, пов’язане «шлюбним контрактом», або «суспільним контрактом».

Держави промислової цивілізації характеризувались постійною експансивністю, оскільки їх економіка не могла існувати без зовнішніх ринків сировини і збуту. її логічним виразом стало створення системи імперіалізму, що базувалась на експлуатації колоній. Економічний зміст імперіалізму полягав у тому, що він «висмоктував сировину… переробляв її й дуже часто ввозив виготовлені з неї товари назад у колонії з величезним прибутком»2. Крах колоніальних імперій у 50—60-х роках XX ст. зробив інформаційну революцію неминучою, оскільки економічна основа індустріального суспільства була безповоротно зруйнована.

Інформаційна революція, що розпочалась у 70-х роках XX ст. (її свого часу ще називали науково-технічною революцією (НТР)), триває і досі. Е. Тоффлер вважає, що їй притаманні демасифі-кація суспільного виробництва, різке зростання значення невиробничого сектору (насамперед, науки та сфери обслуговування). Але найважливішим наслідком цих процесів стане створення нового економічного базису суспільства, яким буде поява виробника-споживача. Йдеться про те, що все менше часу та суспільної енергії затрачається на виробництво товарів масового вжитку і щораз більше їх виробляється для власного споживання. Результатом цього є суперечливі світові економічні процеси, які, з одного боку, визначаються подальшою глобалізацією, але з іншого — формуванням економічно самодостатніх суспільств.

Унаслідок створення нового економічного базису з’являється принципово інше суспільство — нова інформаційна цивілізація. На відміну від попередньої, що створювалась потужними торговими та фінансовими потоками, нова цивілізація формується завдяки глобальним інформаційним мережам, у яких кожен споживач може користуватись інформацією, потрібною лише йому. Сила нової цивілізації полягатиме у володінні знанням та вмінні його адекватно застосовувати. Ці зміни неминуче відобразяться в усіх сферах життя людини, за відносно короткий час трансформуючи усталені стереотипи і звичні суспільні інституції. Інформаційна цивілізація, «кидаючи виклик старій, знизить роль національних держав і дасть поштовх розвиткові напівавтономних економік у постімперіалістичному світі».

Е. Тоффлер стверджує, що через факт нерівномірного розвитку країн світу різні типи цивілізацій змушені співіснувати між собою. Більш прогресивні цивілізації потребують простору і витісняють відсталіші. Зокрема, сільськогосподарські цивілізації витіснили кочові, індустріальні — сільськогосподарські. Виникнення нової цивілізації, за твердженням Е. Тоффлера, супроводжуватиметься внутрішньою «суперборотьбою», де прихильники нової цивілізації виступатимуть під гаслами: демасифікації, транснаціоналізму, екологізації та фундаментальних перетворень політичної влади. На його думку, в найближчі десятиріччя людство стане свідком і учасником «титанічної боротьби за владу між прихильниками глобальної та національної концепцій економіки, битви за інститути регулювання на світовому ринку капіталу. Ця боротьба відобразить протиріччя між помираючим індустріальним порядком і новою глобальною системою створення матеріальних цінностей».

Цивілізаційні теорії досить різноманітні, але спільною рисою для них є те, що, на відміну від концепцій класичної школи, вони намагаються пояснювати міжнародні відносини через розуміння фундаментальних основ існування і розвитку людського суспільства. Ця ідея досить продуктивна, хоч її прихильникам можна закинути надмірне узагальнення людських спільнот та ігнорування значних відмінностей між країнами і народами, які спостерігаються навіть у межах однотипних суспільств.

5. Сучасні теорії міжнародних систем

Мета численних класифікацій сучасних течій у науці про міжнародні відносини полягає в осмисленні стану і теоретичного рівня, досягнутого нею шляхом узагальнення наявних концептуальних підходів і співставлення їх із зробленим раніше. У залежності від критеріїв можна навести низку основних класифікацій сучасних теорій міжнародних відносин.

Перша класифікація — за географічним критерієм — виділяє чотири види концепцій: англосаксонські. радянські, китайські та теоретичні побудови учених — представників країн «третього світу».

Друга класифікація — на основі ступеня спільності розглядуваних теорій — розрізняє глобальні концепції (політичний реалізм і філософія історії) та часткові теоретичні конструкції (біхевіоризм). Серед останніх також називають теорію міжнародних акторів, теорію інтеграції, теорію міжнародних організацій, а також теорію стратегії, конфліктів і дослідження миру.

Третя класифікація — на основі методу дослідження міжнародної проблематики — основну увагу приділяє традиційному та модерністському або «науковому» напрямам в аналізі міжнародних відносин.

Четверта класифікація — на основі ступеня важливості проблем теорії міжнародної політики — виділяє сучасні політичні теорії природи міжнародних відносин і концепції змісту сучасної міжнародної політики. Саме такої класифікації дотримуються, наприклад. В. Мадіссон і В. Шахов у посібнику «Політологія міжнародних відносин». Дана типологія характерна, насамперед, для представників політологічної науки.

Нарешті, п’ята класифікація — на основі низки комплексних критеріїв — розрізняє ряд підходів. Зокрема, Д. Коляр звертав увагу на класичну теорію «природного стану» (тобто політичний реалізм), теорію «міжнародного співтовариства» (або політичний ідеалізм), марксистську ідеологічну течію, англо-саксонську теорію і французьку школу міжнародних відносин. Французький соціолог М. Мерль основними напрямами в сучасній ТMB вважає традиціоналістський (Г. Моргентау, Г. Кісінджер), англо-саксонський на основі біхевіоризму та функціоналізму (Д. Сінгер, Д. Істон), марксистський і неомарксистський (П. Суізі, І. Валлерстайн), Саме виходячи з комплексних критеріїв, ми виділимо і проаналізуємо наступні основні теорії міжнародних відносин — політичний ідеалізм, політичний реалізм, модернізм, транснаціоналізм, неомарксизм, неореалізм і соціологію міжнародних відносин.

Представники численних шкіл та наукових напрямів по-різному кваліфікують сутність міжнародних відносин як загальносуспільного феномену. Але, незважаючи на відсутність єдності з цього питання, можна визначити зміст поняття «міжнародні відносини» як:

—         взаємні дії всіх учасників міжнародних відносин, що виходять за межі національних територій;

—         сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних, військових та інших зв’язків і взаємовідносин між державами та системами держав, соціальними, економічними, політичними силами, організаціями і рухами, що діють на світовій арені;

— відносини, зв’язки, узагалі будь-які взаємодії внутрішньо оформлених, організованих соціумів у зовнішньому для них, політично, владно і організаційно не оформленому, або слабко оформленому соціальному середовищі [2, с.89-92].

Типологія концепцій міжнародних відносин є одним із найважливіших засобів і прийомів їх теоретичного аналізу. Типологічний аналіз дає можливість виявити найбільш загальні і найбільш істотні характеристики, ознаки, сторони міжнародних відносин. Мета численних класифікацій сучасних течій у науці про міжнародні відносини полягає в осмисленні стану і теоретичного рівня, досягнутого нею шляхом узагальнення наявних концептуальних підходів і зіставлення їх із зробленим раніше. Залежно від критеріїв можна навести низку основних класифікацій сучасних теорій міжнародних відносин.

Перша класифікація — за географічним критерієм — виділяє чотири види концепцій:   англосаксонські, радянські, китайські та теоретичні побудови учених-представників країн «третього світу».

Географічні параметри держави: її територія, кількість населення, обсяги природних ресурсів є найбільш простими і зрозумілими. Співробітники Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова стверджують, що географічна близькість та геополітична взаємозалежність держав і лежить в основі стратегічного партнерства [3]. Географічний критерій відіграє важливу роль у прагненні держави стати регіональним чи світовим лідером.

Друга класифікація на основі ступеня спільності розглядуваних теорій розрізняє глобальні концепції (політичний реалізм і філософію історії) та часткові теоретичні конструкції (біхевіоризм). Серед останніх також називають теорію міжнародних акторів, теорію інтеграції, теорію міжнародних організацій, а також теорію стратегії, конфліктів і дослідження миру.

Політичний реалізм передбачає об’єктивну оцінку тих реальних фактів і процесів, які відбувалися в світі. Об’єктом дослідження є реальний світ, а головним суб’єктом — держава. Згідно з цією концепцією, сутність міжнародних відносин полягає у балансі сил на міжнародній арені.

Філософія історії, як одна з концепцій міжнародних відносин, займається проблемами сенсу історії розвитку міждержавних відносин, її закономірностями, основними напрямами її розвитку та історичним пізнанням.

У теорії міжнародних відносин основні принципи біхевіоризму запозичуються в 40 — 50-х роках XX століття, коли здійснювалися перші спроби дослідження міжнародних відносин, що ґрунтувалися на емпіричності сприйняття реальності.

Третя класифікація — на основі методу дослідження міжнародної проблематики — основну увагу приділяє традиційному та модерністському, або «науковому» напрямам в аналізі міжнародних відносин.

З другої половини ХХ століття формується модерністський напрям дослідження міжнародних відносин (представники: М. Каплан, Р. Роузкранс, Р. Снайдер, X. Брук, Б. Сепін), який враховує не лише міждержавні відносини, а й неурядові громадські організації, приватні ініціативи та ін. «Модерністи» прагнуть використовувати формальні методи оцінювання та прогнозування, запозичивши їх з теорії ігор, теорії систем, теорії ймовірності тощо.

Традиціоналістський напрям  (представники:     Г. Моргентау, К. Томсон, У. Фокс, А. Вольферс, Р. Арон, С. Хофман) тлумачить сутність міжнародних відносин як взаємодію держав через головний засіб їх реалізації — дипломатію. У межах цієї концепції міжнародні відносини розглядаються в контексті неодмінного суперництва, зумовленого природною схильністю суб’єктів політики до насильства та жагою влади.

Четверта класифікація — на основі ступеня важливості проблем теорії міжнародної політики — виділяє сучасні політичні теорії природи міжнародних відносин і концепції змісту сучасної міжнародної політики. Ця типологія характерна насамперед для представників політологічної науки.

П’ята класифікація — на основі низки комплексних критеріїв — розрізняє ряд підходів. Зокрема, Д. Коляр звертав увагу на класичну теорію «природного стану»    (тобто політичний реалізм), теорію «міжнародного співтовариства» (або політичний ідеалізм), марксистську ідеологічну течію, англосаксонську теорію і французьку школу міжнародних відносин. Французький соціолог М. Мерль основними напрямами в сучасній теорії міжнародних відносин вважає традиціоналістський (Г. Моргентау, Г. Кісінджер), англосаксонський на основі біхевіоризму та функціоналізму (Д. Сінгер,      Д.      Істон), марксистський і неомарксистський (П. Суізі, І. Валлерстайн).

Виділяють також інші чотири варіанти концепцій міжнародних відносин, беручи за основу територію й економічний потенціал як основний параметр визначення величини суб’єктів.

Перший варіант характеризує ситуацію, коли дві держави симетричні за своєю територією, але асиметричні, тобто відрізняються, за економічним потенціалом. Прикладом таких міжнародних взаємовідносин є відносини між Сполученими Штатами Америки та Канадою. За своєю територією ці дві країни майже однакові (територія США становить приблизно 9,5 млн. км2, а Канади — приблизно 9,9 млн. км2). Щодо їх економічних потенціалів, то валовий національний продукт (ВНП) США більш як у 10 разів перевищує ВНП Канади.

Другий варіант демонструє зворотну залежність, коли країни є симетричними за своїм економічним потенціалом, але не зіставними за площею своєї території. Яскравим прикладом є порівняння Китаю та Італії. За своїм економічним потенціалом Італія близька до КНР, але при цьому її територія становить лише 3% від території Китаю.

Третій варіант являє собою тип симетричних відносин у чистому вигляді, коли дві країни зіставні і за своїм економічним потенціалом, і за територією. Прикладом такої ситуації можуть бути Італія і Велика Британія (територія Італії становить приблизно 301,2 тис. км2, Великобританії — 244 тис. км2; ВВП на душу населення в Італії 27 тис. дол., Великобританії — 32 тис. дол. [4, с.132]).

Четвертий варіант є прикладом класичних асиметричних відносин. Він демонструє асиметричність відносин як за одним, так і за іншим параметром.

У той же час у формуванні сучасної концепції міжнародних відносин названі країни відіграють неоднакову роль у геополітичному вимірі. Зокрема Україна, незважаючи на наявність як внутрішньополітичних, так і економічних проблем, залишається одним з «провідних гравців» при формуванні та становленні сучасних концепцій міжнародних відносин. Вона лежить на перехресті різновекторних геополітичних інтересів у безпосередній зоні суперечливого стратегічного трикутника «США — ЄС — Росія». Контури цього трикутника ще не набули остаточних чітких обрисів, однак мало хто не відмічає значущу роль Української держави в їх остаточному визначенні. Україна є проміжним, санітарним кордоном, або буферною зоною, простором між західною і російсько-євроазійською цивілізаціями. Для натівської Європи східні кордони України є лінією розлому між Європою і Росією, а Росія вбачає в західних кордонах України лінію розлому між НАТО та СНД [5, с.263].

Значення України в геополітичному вимірі сучасності при формуванні сучасних концепцій міжнародних відносин відмічав і

З.       Бжезинський, який стверджував, що «… захід і особливо Сполучені Штати запізнилися визнати важливе, з точки зору геополітики, значення самостійної Української держави» [6, с. 137].

Виходячи зі своєї унікальної ролі на Європейському континенті та позаблокового статусу, Україна буде найбільш зацікавленою стороною в тому, щоб максимально усунути будь-які антагонізми по лінії Схід — Захід у Європі, зокрема й успадковані від холодної війни. Така роль — більш природна для України. Її місія — не розділяти, а об’єднувати.

Нинішню світову ситуацію неможливо пояснити краще і простіше за відомого американського оглядача Фаріда Закарія: «Процеси, які зараз відбуваються у світі, — це не занепад країн Заходу, це підйом решти країн світу». Себто у світовій політиці наявний подвійний драйв, причому і перший, і другий — по висхідній. Проводячи вдалу, розумну зовнішню політику, позаблокова Україна може скористатися відразу з обох тенденцій — і з процвітання Заходу, і з «підйому решти». Це не чергова наша спроба перехитрити історію, не змінюючись зсередини. Це, радше, перший випадок, коли поява нової філософії зовнішньої політики України збіглася у часі з появою нової філософії міжнародних відносин. І якщо ми скористаємося з цього, аби модернізувати як саму Україну, так і її зовнішню політику, то це можуть бути двері до її нового, успішного і — для деяких політиків — неочікуваного, з погляду наших глибинних сподівань, майбутнього [7].

Незважаючи на те, що світ сьогодні складний і суперечливий, повний несправедливості, військових зіткнень, у ньому посилюються позитивні тенденції міжнародних відносин. Серед них можна виділити чотири основних взаємозв’язаних процеси. Це такі, як:

1. Деідеологізація міжнародних відносин, тобто їх звільнення від ідеологічних забобонів, які десятиріччя розділяли народи і держави на два ворогуючі табори. Міждержавні відносини, згідно з ідеологічними установками колишніх КПРС і СРСР, уявлялися як «арена непримиренної класової боротьби». В результаті між народами сіялися підозрілість і страх, злість і ненависть. На зміну подібним примітивним підходам приходить розуміння природності того, що життя людства багатоманітне, і будь-яке суспільство має право вибирати собі тип життєвого устрою.
2. Перехід від конфронтації до партнерства і співпраці. Народи і держави, ще недавно розділені «залізною завісою», дедалі глибше усвідомлюють, що протиборство стає життєво небезпечним.
3. Розосередження влади у світовій політиці, тобто поступовий перехід цієї влади від однієї-двох «наддержав» до більш широкого кола країн.
4. Демократизація і гуманізація світової політики. Ці позитивні процеси розвиваються по чотирьох напрямах:

—         сучасні демократичні, правові держави прагнуть збільшити відкритість своїх кордонів, забезпечити людям свободу пересування і в той же час їх безпеку і захищеність у будь-якій точці планети;

—         дедалі більша частина світової спільноти погоджується з необхідністю так званого «людського виміру» політичних процесів;

—         більш помітним стає значення етичних принципів у світовій політиці;

—         розширення міжнародних відносин виявляється в поглибленні світової співпраці, збільшенні числа учасників міжнародних зв’язків.

У той же час сучасні міжнародні відносини характеризуються й негативними тенденціями, які мають місце у світоустрої. Ці негативні тенденції проявляються в тому, що міжнародні відносини сповнені елементами:

—         локальних міждержавних і етнополітичних конфліктів;

—         політики агресії і силового тиску;

—         міжнародного тероризму.

Розв’язання проблем світового співтовариства залежатиме від політики на міжнародній арені як окремих держав, так і міжнародних організацій. Саме тому міжнародні відносини значною мірою визначають стан сучасного світу. Їх пріоритети зумовлені необхідністю вирішення спільних проблем, які стоять перед людством, та національними інтересами їх суб’єктів.

Отже, сучасний світ перебуває в перехідному, досить суперечливому періоді, коли тенденція до утвердження нового порядку, безпеки і мирного розвитку країн наштовхується на протидію тенденції до застосування силових засобів у політиці й відносинах з іншими державами. Прагнення людства до самозбереження повинно сприяти остаточній перемозі першої тенденції, гармонізувати політичне мислення світового співтовариства з новими реаліями.

В умовах діалектичних змін міждержавного та світового порядку ці прагнення людства мають потужну мотивацію, яка генерується об’єктивними умовами [8, с.281].

«Багатополярність, глобалізація та взаємозалежність визначають слабкість сучасного світу» [9, с.476], і тому слід пам’ятати, що будь-яка помилковість чи навіть неточність при визначенні відповідних пріоритетів держави можуть мати вкрай негативні для неї наслідки.

Список використаної літератури

1. Косолапов Н. Теория международных отношений: предмет анализа и предмет теории / Н. Косолапов // Мировая экономика и международные отношения. — 1998. —         №11. — С.47-57.
2. Цыганков П. А. Теория международных отношений / П. А. Цыганков. — М. : Гардарика, 2002. — 590 с.
3. Перепелиця Г. Теоретичні аспекти міждержавних відносин [Електронний ресурс] / Г. Перепелиця // Політика і час. — 2002. — №4.
4. Міжнародні відносини та зовнішня політика (1980-2000 роки) : підруч./ Л. Ф. Гайдуков, В. Г. Кремень, Л. В. Губерський та ін. — К. : Либідь, 2001. — 624 с.
5. Гальчинський А. С. Помаранчева революція і нова влада / А. С. Гальчинський. — К. : Либідь, 2005. — 368 с.
6. Бжезинский Зб. Великая шахматная доска / Зб. Бжезинский. — М. : Международные отношения, 1999. — 256 с.
7. Грищенко К. Поза межами шахівниці: прагматичний порядок денний української зовнішньої політики [Електронний ресурс] / К. Грищенко // Дзеркало тижня. — №27 (807). — 17липня — 6 серпня 2010 р. — Режим доступу: http://dt.ua/artic1es/60748
8. Суліма Є. М. Глобалістика: підруч. / Є. М. Суліма, М. А. Шепєлєв. — К. : Вища школа, 2010. — 544 с.
9. Табачник Д. В. Мир без Украины? / Д. В. Табачник. — Харьков : Фолио, 2009. — 540 с.