Вступ

1. Сутність теорії бюрократії М.Вебера

2. Проблема легітимації влади в концепції Макса Вебера

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Дослідження соціально-політичного феномену леґітимності започаткував класик німецької політичної соціології Макс Вебер, розглядаючи леґітимність в контексті авторської концепції панування (Herrschaft). Панування у Вебера є ні що інше як публічне управління, технологія державного управління, призначена для того, щоб забезпечити «шанси слухняності щодо певних розпоряджень, що може ґрунтуватися на різних мотивах покірності». Саме дослідження мотивів покори, її ціннісного змісту приводить дослідника до поняття леґітимності: «ті, хто панує, та їхні підлеглі прагнуть внутрішньо впорядкувати відносини панування за допомогою певних правових засад, які надають цим стосункам леґітимності». Ігнорування ціннісних настанов, правил, що обумовлюють «мотиви покірності» несе за собою невизнання та суспільне неприйняття владних повноважень.

Теорія бюрократії Макса Вебера справила величезний вплив на розвиток соціології в ХХ столітті. Ця теорія поклала початок цілого розділу соціологічної науки — соціології організацій. Багато хто вчені, що приступили в 40-50-ті роки нашого століття до вивчення формальних організацій, що спиралися на веберовську модель бюрократії при проведенні емпіричних досліджень. Якщо соціологія організацій розглядає управлінські структури у всіх сферах суспільного життя, то в політичній соціології одним з об'єктів дослідження виступають бюрократичні організації, які діють у сфері політики, до числа яких належать перш за все апарат державного управління та політичні партії. Вивчаючи структуру та діяльність таких організацій, політичні соціологи основну увагу приділяють проблемі влади бюрократії і соціальних основ цієї влади в різних суспільствах.

1. Сутність теорії бюрократії М.Вебера

Основним джерелом, в якому представлена теорія бюрократії Вебера, служить фундаментальну працю німецького соціолога "Господарство та суспільство". Для розгляду проблеми влади бюрократії важливе значення має також стаття Вебера "Парламент і уряд у трансформованому Німеччини". У цій статті і в деяких інших своїх роботах Вебер описує систему державного управління, що існувала в Німеччині на початку ХХ століття. У дослідженнях сучасних західних вчених нерідко підкреслюється, що аналіз бюрократії в веберовських політичних статтях, як і концепція патримоніальної бюрократії, є важливим доповненням ідеально-типічної моделі раціональної бюрократії.

У політичній соціології Вебера докладно описані форми управління, що передували сучасної раціональної бюрократії. Найбільшу увагу при розгляді цих форм німецький соціолог приділив різних варіантів патримоніального панування. Поняття "патримоніальний" веде своє походження з епохи Римської імперії. З часу правління Августа термін patrimonium означав приватну скарбницю імператора, якої той розпоряджатися, не даючи звіту сенату [4] . У західній політичній теорії поняття патримоніальної монархії зустрічається по крайній мірі із середини XVII століття, коли його ввів у вживання Т. Гоббс. На початку XIX століття термін "патрімоніальное держава" використовувався деякими німецькими істориками, які, однак, не проводили відмінності між патріархальним і патрімоніальним типами панування [5] . У всякому разі не можна погодитися з твердженням Р. Пайпса, що цей термін був "визволений з небуття" Максом Вебером [6] . Вебер лише наділив новим значенням поняття, яке зустрічалося в роботах його попередників.

У соціології Вебера патрімоніалізм виступає як один з типів традиційного панування, похідні від "первинного" патріархалізма. Згідно з Веберу, основним відмінною ознакою патрімоніалізма служить наявність у розпорядженні пана особливого апарату управління, якого немає в патріархальних владних структурах. Якщо патріархальне панування завжди слід традиції, то при патрімоніалізме опора на управлінський апарат і військові формування, що виступають знаряддям особистої влади пана, дозволяє останньому в деяких випадках ігнорувати приписи традиції [7] .

Все підпорядковане панування населення при патрімоніалізме розділяється на дві основні групи: особисто залежних слуг правителя, з числа яких і формується адміністративний апарат, і політичних підданих, які не є особисто залежними, але несуть різного роду повинності. При цьому економічна експлуатація підданих, як правило, здійснюється "літургічними" методами, передбачають колективну відповідальність певних груп населення за відправлення їх членами державних повинностей.

На відміну від феодалізму, який розвинувся в найбільш чистому вигляді лише в Західній Європі (хоча феодальні елементи можуть бути виявлені і в деяких інших цивілізаціях), патримоніальні владні структури існували, згідно з Веберу, скрізь і у всі історичні епохи. У той же час феодалізм характеризується Вебером як окремий випадок патримоніального панування. На його думку, феодальний принцип не міг повністю замінити патримоніальну систему управління на рівні держави, а феодальний васал виступав як патримоніальний пан по відношенню до своїх кріпаком [8] .

Однак, якщо правитель занадто покладається на військову силу, він стає заручником армії, яка може вийти з-під його контролю. Як пише Вебер, у випадку військових невдач та інших подібних обставин війська "починали бунтовать, валити і встановлювали династії, або государ повинен був подарунками та обіцянками підвищеної плати заново залучати їх на свою сторону" [9]. Тому патримоніальний режим, як правило, виявляється нестійким, свідоцтва чого можна знайти в історії Римської імперії і, особливо, середньовічних держав Близького Сходу, яка являє собою, з точки зору Вебера, класичний приклад "султанізма", спирається на патримоніальні війська. У той же час патримоніальна держава практично ніколи не ґрунтується виключно на військовій силі, але в чималому ступені залежить від традиційної легітимації.

Поняття патримоніальної бюрократії виступає як один з елементів більше загальної теорії бюрократії, представленої в роботах Вебера. Але для наступного розвитку соціології найбільше значення мав інший елемент даної теорії — розроблена в "Господарстві й суспільстві" ідеально-типова модель раціональної бюрократії. Однак ця модель також не вичерпує всієї веберовской теорії бюрократії й не повинна розглядатися ізольовано.

Раціональна бюрократія характеризується Вебером у ході аналізу легального панування. Відмітною рисою цього типу панування служить наявність системи формальних правил, що регулюють діяльність управлінського персоналу. Ці формальні правила можуть бути змінені відповідно до прийнятих процедур. Якщо при традиційному пануванні можливості створення нових законодавчих норм обмежені священною традицією, то при легальному пануванні не існує яких-небудь обмежень для законотворчості, як тільки дотримані відповідні процедури. "Вирішальної для нашої термінології ознакою є те, — пише Вебер, — що підпорядкування тепер засноване не на вірі й відданості харизматичної особистості, пророкові, героєві або освяченій традиції особистості володаря, … але на позбавленому особистого характеру об'єктивному "службовому боргу", що, як і право на владу, "компетенція", визначений за допомогою раціонально встановлених норм (законів, приписань, правил) таким чином, що легітимність панування виражається в легальності загальних, цілеспрямовано продуманих, коректно сформульованих і оприлюднених правилах" [7] .

2. Проблема легітимації влади в концепції Макса Вебера

«значущим» Вебер називає такий державний лад, який зорієнтований на визначені максими (цінності), котрі є дійсно значущими для мотивації поведінки індивіда (в залежності від типа суспільства — обов’язковими для нього або такими, що правлять за моральний авторитет, взірець, гідний наслідування) [6, с. 638].

Звичайно, найпростішим способом мотивації соціальної поведінки є страх, від-повідного до чого найпростішим способом державного (політичного) управління є спирання на силу та фізичний примус. Проте історичний досвід людства перекон-ливо підтверджує, що за таких умов жодна держава не може бути ані достатньо стабільною, ані існувати протягом тривалого часу. Така держава буде постійно боротися проти внутрішніх бунтів і повстань і легко впаде під натиском зовнішнього більш мобілізованого ворога. Тому найголовнішим завданням будь-якої влади є забезпечення поширення у суспільстві переконання щодо «правильності» та доцільності саме такого існуючого державного ладу з усіх можливих, при цьому такі переконання мають ґрунтуватися на провідних цінностях даного суспільства й власне цими цінностями леґітимізуватися. Саме тому леґітимність тлумачиться Вебером, насамперед, як внутрішнє підґрунтя виправдання панування. Найкращим механізмом леґітимізації публічної влади є її сакралізація. Не випадково у мислителя леґітимність і «віра в ле- ґітимність» (Legitimitatsglaube) тотожні. Й власне легітимною є та влада, яка сприймається як легітимна [7, с. 8].

Леїітимізуючий потенціал сакральності полягає в ціннісному розумінні «спра-ведливості» та божественного втілення поняття справедливого — майбутнього (раю), суспільства (держави), лідера (влади). Тому державний правитель (управлінець) спираючись на сакральний зміст державно управлінського рішення очікує від громадян відповідної покори своїм рішенням, в той час як кожен громадянин сподівається на відповідність змісту розпоряджень влади власним уявленням щодо соціальної справедливості. На думку Вебера навіть ефективність влади, якість виконання державно- управлінських рішень значною мірою обумовлене формуванням такої залежності, “коли людина поступається владній настанові не тільки через страх, а і з власної волі, внаслідок визнання й прийняття її авторитетності та необхідності” [5, с. 12].

Значимість для громадянина існуючого державного ладу, його ціннісна інтерпретація у Вебера отримала назву «гарантії леґітимності», поділені на внутрішні й зовнішні. Внутрішні гарантії леґітимності забезпечуються відповідною власною вмотивованістю індивіда приймати існуючий державний лад як правильний і справедливий. Це може бути емоційна відданість, що носить суто афективний характер; віра у абсолютну значимість державного ладу, як носія найвищих цінностей; віра релігійного кшталту, котра пов’язує збереження державного ладу зі спасінням тощо. Зовнішні гарантії леґітимності формуються нормативним правом та умовністю. Право при цьому є продуктом соціального договору про справедливе публічне управлення, а значимість умовності полягає в тому, що вона обумовлює ситуацію, коли «будь-яке відхилення наштовхнеться в певному колі людей на (відносно) спільний та практично відчутний докір». [6, с. 433].

М. Вебер виокремлює три ідеальні типи леґітимного панування, оговорюючи, що жоден з цих типів практично не зустрічається, так би мовити, «в чистому вигляді»: традиційний, харизматичний та легально-раціональний.

Традиційна леґітимація має яскраво виражений сакральний характер і засновується на усталених цінностях суспільства, закріплених в ритуалах, традиціях, нормах, врешті — на «вірі у святість тих порядків і тих можновладців, які існують здавна» [5, с. 160].

Організація державного управління за традиційного типу леґітимації набуває форм монархічного або патримоніального державного ладу, коли власне управління тримається не стільки на структурній побудові та взаємодії органів влади, а на усталеному неформальному характері державно-владних відносин. В такому суспільстві на державну владу як би проектуються структура та відносини в патріархальній родині, роді, клані. Саме тому структура державного апарату та вся кадрова політика будується не за функціональним призначенням, а на підставі особистої відданості, вірності суб’єкту панування. Це спричиняє побудову ієрархічної вертикали державної служби одного з двох типів: патріархального (де кожен з нижчих рівнів складають залежні від конкретної особи керівника родичі, друзі, службовці, слуги, або особисто вірні йому васали) або станового (де панівні соціальні групи займають державну посаду відповідно до рівня «благородності» — власного станового положення князя, боярина, дворянина тощо). Професійна компетентність, управлінські знання та навички при цьому мають другорядне значення.

Державна влада, виступаючи як найвищий тлумач основних цінностей такого суспільства спирається на вікові традиції та норми, коли одночасно повага, любов, страх та визнання державних керманичів найкраще сприяють формуванню серед громадян уявлення про владу як сакральну самодостатню та непорушну цінність. Саме тому в суспільстві формуються й утримуються державно-владні відносини апріорної покірності з боку підлеглих, через що традиційна форма леґітимності відзначається надзвичайною міцністю та стабільністю. Проте і дії державників також мусять підкорятися вимогам традиції й ритуалу, оскільки за Вебером, перша ж спроба володаря порушити ці норми означатиме підрив суспільної віри щодо справедливості дій тих, хто здійснює панування. Монарх-єретик в такому випадку ризикує бути не просто скинутим з посади, але й страченим за порушення традиційних цінностей.

Харизматична леґітимність являє собою певну протилежність традиційній, оскільки передбачає не просто видатні особистісні якості харизматичного лідера, а його постійну дієвість, спрямовану, насамперед, на злам фундаментальної традиції, на рішучу зміну традиційних усталених цінностей та процедур державного управління, на запровадження інноваційних механізмів підтримки авторитету державної влади. Саме харизматичні лідери вершили революції в традиційних суспільствах.

Цей тип леґітимності також значною мірою спирається на сакральність влади, тільки тут сакральну цінність несе в собі не статус (спадкова посада монарха), а безпосередньо особистість — пророка, воєначальника, вождя, який вважається наділеним божественним даром (магічними здібностями) та відомим божественним провидінням: «Харизматичне панування являє собою суто особистісне, пов’язане з особистими якостями, що належать до властивостей харизми та є її підтвердженням, соціальне відношення» [8]. Оскільки ж харизматична леґітимність має своїм джерелом виключно надзвичайні індивідуальні властивості лідера, це вимагає постійного підтвердження леґітимності (надздібностей) державника, вимушеного вдаватися до нових і нових реформ (щонайменше — військових походів), суспільних трансформацій, частих перетрясок державного апарату, породження культу особистості, які постають результатом об’єктивної необхідності політико-технологічного підтримання харизматичної леґітимності, як самого харизматичного лідера, так його державно- управлінських рішень.

Державний лад за харизматичного лідерства набуває ознак патримоніально-кланового режиму. Найвищі державні посади посідають найбільш наближені та віддані харизматичному лідеру соратники, навколо нього складається партія (протопартія, рух, напівзакритий орден тощо), яка стає «кузнею кадрів» для державного апарату. Особливістю державно-владних відносин стає те, що віра громадян в надзвичайні якості та визнання державного керманича вважається обов’язком. Структура державного апарату складається під впливом волюнтаристських поглядів харизматичного лідера, політична доцільність домінує в процесі прийняття державно-управлінських рішень, а неминучі негаразди й прорахунки призводять до кадрових репресій (оскільки харизматичний вождь, наділений сакральними здібностями апріорі не може помилятися, то всі помилки є результатом поганої роботи виконавців). За таких умов відтворюється виключно авторитарний державний режим з більшою або меншою ліберальністю та демократичністю залежно від особистих уподобань харизматика.

Відтак харизматичне панування виступає чистою «ідеальною» моделлю політичного лідерства, в якій, за висловом Г. Тарда, харизматичний керманич виступає специфічним джерелом політичної енергії, ініціативності та оригінальності [7, с. 29-30]. Таким чином, хоча з одного боку, харизматичне панування й несе в собі доволі потужний трансформативний потенціал, проте з іншого такий державний лад характеризується динамічною нестабільністю, його могутність безпосередньо пов’язана з історично нетривалою могутністю харизматичного лідера, а постійна вимога підтвердження його леґітимності породжує загрозу політичного дефолту держави за першої ж низки поразок, невдач і невиправдання народних сподівань (завжди надто завищених).

В основу леґально-раціонального типу леґітимації державної влади Макс Вебер в парадигмі «суспільного договору» закладає формально-правовий принцип, згідно якого громадяни підкоряються не традиційній або харизматичній особистості, а встановленим законам: причому цим законам однаково підкоряються як підлеглі, так і державні керманичі. Зрозуміло, що у носіїв державної влади завжди є спокуса самовільного трактування змісту законів та використання владних повноважень у власних інтересах. Проте, в такому випадку, як зазначає Л. Фуллер, вступає в дію важливий принцип раціонально-правової легітимності, відповідно до якого офіційні дії носіїв влади неодмінно повинні узгоджуватись з проголошеними законами [8, с. 101].

Мотивацією легально-раціонального типу легітимності Вебер визначає міркування раціональної доцільності та інтересу, віру «в обов’язковість леґального установлення та ділової «компетенції», що її обґрунтовано раціонально створеними правилами, тобто зорієнтованість на підкорення за умов виконання встановлених правил — панування в тому вигляді як його здійснює сучасний «державний чиновник» і всі ті носії влади, які схожі на нього в цьому відношенні» [9, с. 647]. Оскільки ж доцільність та інтерес не є ціннісними установками, а формально-раціональний апарат державних обраних і призначених чиновників має слугувати винятково «інтересам справи», причому безособовий характер раціональної бюрократії відповідає її встановленим позацінісним установкам, то й даний тип леїітимізації державного управління не має ціннісного фундаменту (порівняного з традиційним чи харизматичним типом). Відтак леґітимність леґально-раціонального типу легітимації державної влади є найслабшою з трьох «чистих» типів, тому, на думку Вебера має додатково підкріплятися певними традиціями та плебісцитарною харизматичністю політичного лідера держави [9, с. 634].

Державне управління за раціонально-правової леґітимності має наступні характерні риси:

а) будь-які закони приймаються представницькою більшістю і можуть за бажанням (за необхідністю) змінюватись із дотриманням відповідних формальних процедур;

б) державний апарат будується за структурно-функціональним принципом з обов’язковим розподілом повноважень та компетенцій, розподілом гілок влади, децентралізації та деконцентрації влади;

в) кадрова політика держави припускає як необхідний елемент розвинену бюрократію, сила якої, за М.Вебером, полягає у наявності в неї фахової освіти та компетентності [10, с. 99];

г)державно-управлінська бюрократія повинна бути політично нейтральною, а відтак не мати (в ідеалі) жодних інших інтересів, аніж функціональні обов’язки, що покликано унебезпечити державне управління від корупції.

Висновки

Підсумовуючи огляд веберівської концепції легітимності влади, слід зазначити, що в реальному житті зазначені вище «ідеальні типи» панування практично не зустрічаються, що, власне, й засвідчує сам дослідник: «чисті» типи, є у вищій мірі рідкісними… Взагалі слід відмітити, що основою будь-якого панування, а отже, і кожного підкорення є віра: віра у «престиж» пануючого чи пануючих. Вона рідко до кінця визначена. При «легальному» пануванні вона ніколи не буває чисто легальною. Але віра у легальність є «звичною», а тому, навіть зв’язаною традицією — зрив традиції спроможний знищити її».

Отже, у розумінні М.Вебера поняття бюрократії є близьким до поняття управління взагалі, а не поганого управління, як це склалось у нас. Втім, навіть у такому широкому розумінні бюрократія не співпадає з управлінням – по-перше, там, де в будь-якому управлінні присутні елементи самоуправління; по-друге, там, де бюрократизм обмежується політичним лідерством.

Список використаної літератури

1. Вебер М. Соціологія. Загально історичні аналізи. Політика / Макс Вебер. — К.: Основи, 1998. — 534 с.
2. Вебер М. Основные социологические понятия // Макс Вебер. Избранные произведения: Пер.с нем./ Сост., общ. ред. и послесл. Ю.Н.Давыдова; Предисл. П.П.Гайденко. — М. : Прогресс,1990. — С. 602 — 644.
3. Beetham D. The Legitimation of Power. — London : Macmillan,1991. — 267 p.
4. Вебер М. Типы господства. [электронный ресурс] / Макс Вебер. — Режим доступа : http://socioworld.narod.ru/text/history/web_gosp.html.
5. Пахарев А. Политическое лидерство и лидеры / А. Д. Пахарев — К. : Знание Украины, 2001. — 270 с.
6. Фуллер Л. Мораль права / Л. Фуллер. — М. : ИРИСЭН, 2007. — 308 с.
7. Вебер М. Политика как призвание и профессия // Макс Вебер. Избранные произведения: Пер. с нем./ Сост., общ. ред. и послесл. Ю.Н.Давыдова; Предисл. П.П.Гайденко. — М. : Прогресс, 1990. — С. 644 — 707.
8. Вебер М. Типы социального поведения. Нравы. Обычаи // Избранные произведения: Пер. с нем./ Сост., общ. ред. и послесл. Ю.Н.Давыдова; Предисл. П.П.Гайденко. — М. : Прогресс, 1990. — С. 633 — 636.
9. Вебер М. Избранное. Образ общества. — М.: Юрист, 1994. — 704 с.
10. Yudhoyono S. The democratic instinct in the 21st century / Susilo Bambang Yudhoyono // Journal of Democracy — Volume 21. — Number 3. — July 2010 — Р. 5 — 10.