1. Предмет, структура релігієзнавства

2. Релігієзнавство про походження та первісні вірування.

3. Сутність та структура релігії

4. Законодавство України та міжнародні документи про свободу совісті

5. Соціально-етична доктрина Конфуція.

6. Духовно-практична система Лао-цзи.

7. Релігійні системи Індії: ведизм, брахманізм, індуїзм та джайнізм.

8. Головні ідеї Упанішад: карма, сансара, реінкарнація, Брахман, Атман.

9. Віровчення і культ в буддизмі

10. Іудаїзм як монотеїстична релігія.

11. Виникнення християнства як світової релігії

12. Формування християнського віровчення. Вселенські собори.

13. Біблія як джерело релігійних ідей християнства.

14. Розкол християнства та його наслідки.

15. Обрядовність та церковна організація в православ’ї

16. Введення християнства на Київській Русі

17. Особливості віровчення та культу в католицизмі

18. Папство та Ватікан як підвалини церковно-політичної організації католицької Церкви.

19. Причини та наслідки Реформації

20. Ранній протестантизм та його особливості

21. Пізній протестантизм та його особливості

22. Коран і Суна: джерела віровчення ісламу.

23. Шаріат як мусульманська правова система.

24. Головні обрядові принципи та напрямки ісламу.

25. Стан православних церков після прийняття незалежності України.

26. Нетрадиційна релігійність в Україні та її класифікація.

Список використаної літератури.

1. Предмет, структура релігієзнавства

Релігієзнавство — це ознайомлення зі специфікою релігійного світосприйняття, аксіологією (системою цінностей) основних релігій світу, догматичними основами їхнього віровчення, культами, обрядами та головними святами. Як свідчить назва курсу, його предмет — релігія як особливий феномен життя людини в усіх його різноманітних проявах.

До того ж на практиці існують два типи релігієзнавства — богослов'я та світське релігієзнавство. Богослов'я виникло в сиву давнину й має у своїй основі апологію — захист положень власної віри, власної конфесії. Найбільш розвинулася теологія в християнському суспільстві Середньовіччя. Метод теології — раціоналістичний доказ положень віри, причому тут неможлива експериментальна перевірка даних із застосуванням технічних приладів, як це робиться в природничих або технічних науках. Світське ж релігієзнавство з'явилося на Заході наприкінці XIX — початку XX ст. і прагнуло до об'єктивного порівняльного аналізу релігій. Воно було породжене секуляризованою (світською) свідомістю, але не мало зазвичай богоборчого спрямування. У нашій країні світське релігієзнавство набуло войовничо-атеїстичного характеру в часи тоталітаризму[3, c. 11].

2. Релігієзнавство про походження та первісні вірування

Первісні вірування зародилися до 40 тис. років тому — в останній період неандертальської доби.За іншими твердженнями, це сталося значно пізніше — у кроманьйонську добу. Згідно з твердженнями богослова Вільгельма Шмідта усі релігії закорінені у так званий первісний монотеїзм, якому були властиві уявлення про єдиного Бога, втілені у фетишизмі, тотемізмі. За точкою зору Е. Тайлора, Г. Спенсера, атеїстичним передували уявлення, що не сповідували не те, що віри в єдиного Бога, а навіть віри в багатьох богів. Розходяться вчені і в поглядах на те, які із форм ранніх вірувань виникли найпершими, віддаючи перевагу то фетишизму, то анімізму чи тотемізму.

Первісна людина ще не відділяла себе від природи, вірила, що в ній існують таємничі сили, від яких залежать її життя, повсякденні справи, і що на ці сили можна впливати, вдаючись до магічних дій. Саме на цьому ґрунтувалися ранні вірування — своєрідні проторелігії: магія, фетишизм, тотемізм, анімалізм, зоолатрія, анімізм, аніматизм, землеробський культ, шаманство.

Первісний лад мав три основні стадії розвитку: ранній, пізній (розвинутий) матріархат і патріархат. Кожній з них відповідала форма релігії, яка відображала особливості світосприйняття людей у конкретних умовах: ранньому матріархату — тотемізм, пізньому — землеробський культ, патріархату — шаманізм. Усі вони поширювалися у межах роду чи племені, тому їх названо родоплемінними віруваннями[3, c. 49].

3. Сутність та структура релігії

Релігія як феномен сформувалася у намаганнях людини пізнати особливості буття світу, сили, що панують у ньому, а також своє місце і роль у процесах, що відбуваються у природі, суспільстві, різним чином торкаючись її буття. У цьому процесі вона прийшла до розуміння існування у Всесвіті Вищих Сил, які по-особливому освітлюють людську душу, завдяки яким людина вивищується над собою і, пізнаючи Бога, починає відчувати його буття в собі. Релігія — духовний феномен, що постає як форма самовизначення людини у світі, виражає її віру в надприродне Начало — джерело буття всього існуючого, є засобом спілкування з ним, входження в його світ, причетності до нього.

Поняття «релігія» безпосередньо пов'язане з поняттям «Бог». Релігії без уявлення про Бога не існує. Бог є началом і сенсом кожної релігії.

Релігія є складним соціально-історичним явищем, усі елементи її структури — релігійні погляди, уявлення, почуття, інтуїція, обряди, свята, ритуальні церемонії, моральні та канонічні приписи, культові споруди, релігійні організації, навчальні заклади, служителі культу — перебувають у тісній єдності та взаємозалежностях.

Проблема структури релігії має кілька аспектів. Перший із них пов'язаний з релігійною свідомістю — особливістю поглядів, уявлень, почуттів та переживань віруючих; другий — з культовою діяльністю; третій — з релігійними організаціями[2, c.9].

4. Законодавство України та міжнародні документи про свободу совісті

В умовах демократизації суспільства на початку 90-х років Діюче законодавство про релігійні культи стало гальмом на шляху задоволення релігійних потреб віруючих.У Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» дається визначення права на свободу совісті, яке повністю відповідає букві й духу 35 статті Конституції України. У 3 статті Закону України свобода совісті характеризується як свобода мати, приймати, змінювати релігію або переконання за своїм вибором. Водночас свобода совісті включає свободу вибору особисто або разом з іншими сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної релігії; відкрито виражати і вільно поширювати свої релігійні або атеїстичні переконання.Отже у Законі України «Про свободу совісті та релігійні організації» досить широко і демократично трактуються права релігійних організацій на участь у суспільному житті і права священнослужителів на участь у політичному житті. Водночас цей Закон України застерігає релігійні організації від такої діяльності, яка виводить їх на будь-які контакти і співробітництво з політичними партіями і веде до політичного клерикалізму[6, c. 249].

5. Соціально-етична доктрина Конфуція

Конфуціанство отримало назву від імені засновника вчення Конфуція. Великий китайський мудрець Кун-фуцзи (у свропейців Конфуційі в очах китайців був утіленням досконалого мудреця.

Погляди Конфуція полягають у тому, що людина від природи добра, людське начало є благородним (жень — термін, що означає людяність). Людяність має бути в основі відносин між людьми. Якщо, наприклад, правитель керується принципом жень, він є батьком народу, а не визискувачем. Добрий і мудрий правитель підбирає собі помічників такої ж удачі. Менші начальники безпосередньо керують главами сімей, у яких за принципом жень сини підкоряються добрим і мудрим батькам. Отже, суспільство в ідеалі зверху донизу повинно бути побудоване на гуманності й порядку. Усе це подобається Високому Небу. Небо, як втілення Ян, не має в його очах нічого хибного. Саме так Конфуцій, прагнучи знайти новий погляд на світ й упорядкувати старовинне багатобожжя, визначав вищу реальність, те Першоначало, яке лежить в основі усього[1, c. 136].

6. Духовно-практична система Лао-цзи

Даосизм принципово відрізняється від системи Конфуція. На відміну від Конфуція, що відстоював цінність старовинної моралі та звичаїв, другий великий мудрець Стародавнього Китаю — Лао-цзи (VI ст. до н.е.) протиставляє своє вчення всьому, що було раніше і що конфуціанці вважали за вічне й незмінне.Лао-цзи, за легендою, народився сивим і старим (ознака мудрості: "лао" й означає старий). Його повчання записане в книзі Дао-де-ціин (книга про дао — шлях мудрості). Тут немає посилань на народні звичаї, перекази й пісні, як у конфуціанців. Лао-цзи знецінює людську славу, що була такою важливою для учнів Конфуція. За Лао-цзи, дао — це шлях пізнання прихованого змісту речей. При цьому мудрець мусить "бути обережним, наче переходить по льоду, що тане". Мудрець "ненавидить тих, хто красно говорить"; слово має відповідати істині. Матеріальне буття — ілюзія, лише смерть — повернення до дао. Щоби зрозуміти сенс речей, треба забути про себе й навколишній світ, не діяти прагматично й спостерігати природу, бо крізь буття матеріальних речей, їхній рух просвічують закони й напрямки дао.Даосисти вважають, що на людину впливають 33 тисячі духів. Багато що тут іде, можливо, від первісного народного почуття природи, її одухотвореності128. Практично нічим не відрізняється від звичайної землеробської магії лаоський ритуал cv-mi, у ході якого випрошується врожай для полів і приплід тварин. Обряд вершиться взимку і полягає в тому, що посеред рисової розсади вміщують символи п'яти стихій — дерева, вогню, землі, води й металу[1, 138].

7. Релігійні системи Індії: ведизм, брахманізм, індуїзм та джайнізм

Індійська цивілізація — одна з найдавніших на планеті, її населення сповідувало первісну племінну релігію з елементами тотемізму і культу предків. Храмів не було.

У лоні ведичної релігії з часом сформувалися основні засади індуїзму. Веди — священні книги давньоіндійських релігій.Ведична релігія містить яскраво виражені патріархальні риси, струнку ієрархію богів, напівбогів, які уособлюють сили та явища природи. Головними її особливостями є обожнення сил природи, анімізм, первісна магія. За своїм характером вона була обрядовою: стрижневим моментом у ній було жертвопринесення богам. Брахманізм — це давньоіндійська релігія, що сформувалася у процесі взаємодії ведійської релігії з місцевими культами внаслідок намагань пристосувати ведійську духовну традицію до особливостей формування в давньоіндійському суспільстві ранньофеодальних відносин.Брахманізм є більш високим ступенем релігійної свідомості, ніж ведійська релігія. Головна мета віровчення полягає у злитті з вищим Абсолютом — богом — творцем Брахмана.За своєю суттю індуїзм постав як розвинутий пізній брахманізм. Буддизм виступав проти кастового поділу суспільства, використовував гнучкіші засоби ідеологічного утвердження соціальних порядків.Основою джайнізму є вчення про дживи — живі істоти, які існують у недовершеному та довершеному буттях. Різні ступені єднання духовного з тілесним становлять ієрархію живих істот, на вершині якої люди та боги. Перехід з нижчих щаблів ієрархії до вищих відбувається відповідно до аскетичних заслуг з'єднаної з тілом душі, коли знищується тілесний елемент[1, c. 182].

8. Головні ідеї Упанішад: карма, сансара, реінкарнація, Брахман, Атман

Згідно з ученням брахманів, будь-яка істота має свободу волі й живе як хоче. Але вона може творити добрі й злі справи. Коли ти робиш добро, то поліпшуєш свою карму, або, грубо кажучи, життєве призначення.Отож, народжуємося ми начебто вже за планом, визначеним наперед кармою (минулі буття), але можемо поліпшити майбутнє існування. Ця амплітуда посмертних перероджень — від каменя до небожителя — являє собою в індуїзмі щось на зразок колеса, яке крутиться туди й назад. Це і є модель буття в індуїзмі, колесо кармічних перероджень. Усі ці стани буття — сфера Сат, тобто матеріальна (навіть небожителі створені з "тонкої матерії"); водночас матерія є фата-морганою, мильною булькою, породженням богині Майї. Тому й називають колесо перероджень колесом сансари (чуттєвого).Поняття брахман і атман стали великими філософськими узагальненнями Вед. Брахман — означає об'єктивне, загальне, атман — індивідуальне "я"[2, c. 154].

9. Віровчення і культ в буддизмі

Сутність буддійського віровчення в найбільш концентрованому вигляді виражають так звані «чотири благородні істини буддизму», сформульовані Просвітленим в одній із перших проповідей. Ці істини, як думають самі буддисти, вказують на «Зло, походження Зла і подолання Зла, і благородний восьмеричний шлях, що веде до припинення Зла» (Дхаммапада, XIV, 191):

• Перша благородна істина буддизму проголошує: «Сутність життя є страждання». Це страждання заподіює людині буквально все: «народження — страждання, старість — страждання, хвороба — страждання, смерть — страждання».

• Друга благородна істина говорить про джерело страждань: «це жага, що приводить до нових народжень, супроводжувана задоволеннями і пристрастями, що знаходить задоволення тут і там, а саме: жага насолоди, жага існування, жага загибелі».

• Третя благородна істина пояснює, як можна знищити страждання: «це повне безслідне знищення цієї жаги, відмова від неї, відкидання, звільнення, позбавлення її».

• Нарешті, четверта благородна істина стосується «серединного шляху», що веде до знищення страждання. Будда переконався, що обидві протилежності — і життя, повне задоволень і хтивості, і життя в добровільному обмеженні своїх бажань — однаково далекі від «правильного шляху». Цей шлях лежить посередині, тому називається «серединним».

Релігійний культ у буддизмі підпорядкований одній меті — досягненню нірвани. Релігійна організація розглядається як засіб допомоги на цьому шляху[6, c. 63].

10. Іудаїзм як монотеїстична релігія

Іудаїзм — одна з монотеїстичних релігій, поширених головним чином серед євреїв. Культ Ягве, бога племені Іуди, який відіграв основну роль у становленні давньоєврейської держави, перетворився з часом на загальнодержавний культ, а згодом і культ єдиного Бога. У вузькому тлумаченні під іудаїзмом розумілася релігія, яка виникла на межі II — І тис. до н.е. серед єврейських племен. У ширшому розумінні — це комплекс правових, морально-етичних, філософських і релігійних уявлень, які протягом майже трьох тисячоліть визначали устрій і спосіб життя євреїв. Ще на ранній стадії свого становлення іудаїзм вийшов за межі духовної сфери й активно втрутився у суспільно-політичну практику. Структура іудаїзму стає розгалуженою і включає щонайменше сім основних елементів: 1) вчення про Бога, сутність всесвіту і людину; 2) шанування Святого Письма — Тори; 3) зведення релігійних законів, які охоплюють також галузь світського права; 4) порядок виконання релігійного ритуалу; 5) систему релігійних інститутів; 6) комплекс морально-етичних відносин; 7) концепцію богообраності народу Ізраїлю і його месіанського призначення[2, c. 120].

11. Виникнення християнства як світової релігії

Історія становлення християнства охоплює період із середини І ст. до V ст. включно. Протягом цього періоду християнство пройшло такі стадії у своєму розвитку:

1) стадія іудеохристиянства (перша половина І ст.);

2) стадія актуальної есхатології (друга половина І ст.);

3) стадія пристосовництва (II ст.);

4) стадія інституційного і догматичного оформлення (III —V ст.).

Протягом кожної з цих стадій відбувалася ґрунтовна еволюція віровчення, культу й організації християнства. Змінювався соціальний стан віруючих, утворювалися і розпадалися різні секти і рухи в самому християнстві, відбувалися внутрішні зіткнення, за віросповідною і культовою формами яких приховувалася боротьба соціальних і національних угруповань з певними реальними суспільними інтересами[6, c. 73].

12. Формування християнського віровчення. Вселенські собори

Основний напрямок становлення християнства як самостійної релігії радянський релігієзнавець І.С. Свенцицька влучно охарактеризувала так: «Від громади до Церкви». У цьому процесі виділяється кілька етапів.

I етап — етап заснування Церкви Ісусом — охоплює час євангельської проповіді Ісуса, що припадає на перші десятиліття І ст. н.е. Основні події цього періоду — формування зачатків християнського віровчення, створення першої християнської громади в Палестині, найвизначнішими діячами якої були Іоанн Хреститель (Предтеча) і Ісус, початок активної проповіді нового релігійного віровчення.

II етап (30—313 р. н.е.) — це етап створення єпископальної церкви. Він знаменується трьома найбільшими подіями: масовим поширенням християнства по всій території Римської імперії, шо включала в себе велику частину Європи, Азії й Північної Африки, об'єднанням розрізнених християнських громад у централізовані релігійні організації, нарешті, офіційним визнанням християнства римською владою.

Ill етап в організаційному поширенні християнства — етап семи Вселенських соборів (325—1054), тобто зібрань представників від усіх християнських церков. Головний зміст цього етапу — уніфікація, надання єдності християнському віровченню й обряду. Християнська Церква, що досягла достатнього ступеня централізації, мала потребу в єдиному вченні[1, c. 269].

13. Біблія як джерело релігійних ідей християнства

Біблія (грец. biblia — книги) є священною книгою християн, однією з найвизначніших пам'яток світової релігійної думки, яка міцно вросла в духовність і культуру багатьох народів. Створювалася вона від XII ст. до н.е. по II ст. н.е., тобто впродовж майже півтори тисячі років у процесі відбору, редагування, канонізації релігійних текстів, які спершу іудаїзм, а потім християнство визнали богонатхненними — навіяними людям Богом шляхом Одкровення. Тобто через Біблію Бог звернувся до людей. Священнописці підбирали спосіб, стиль викладу. Писали її сотні відомих і невідомих авторів, редакторів, переписувачів, перекладачів, яким Бог явив своє слово. Складається Біблія із двох частин — Старого та Нового Завітів. Слово «завіт» означає договір, союз Бога з обраним народом і всім людством. Відповідно, ту частину, в якій ідеться про союз Бога з іудейським народом, називають Старим Завітом (іудеї — Танахом). У Новому Завіті йдеться про союз Бога з усім людством[6, c. 78].

14. Розкол християнства та його наслідки

Наявність серед єдиновірного населення двох політичних центрів спричинила те, що в лоні християнської церкви на заході та сході почали формуватися різні традиції. Крім того, після перенесення столиці до Константинополя різко почав зростати його авторитет як політичного та релігійного центру. Константинопольський патріарх був наділений титулом «вселенський» як патріарх усієї імперії, до нього значно частіше почали звертатися духовенство, миряни за заступництвом перед імператором. Усе це живило намагання константинопольських патріархів добитися автокефалії — незалежності від Риму. Між церквами виникли й богословські суперечки: східна дотримувалася Нікейського символу віри, згідно з яким Святий Дух походить тільки від Бога-Отця. Західна стверджувала, що походить він і від Бога-Сина (принцип «філіокве» — і від Сина). Східна церква не визнавала і причащання прісним хлібом, посту в суботу, заперечувала целібат (безшлюбність) священослужителів та ін. Були суперечності й щодо територіальної сфери впливу обох церков.

Розкол (схизма — грец. chisma) у християнстві був породжений ще й різним становищем церкви у Західній та Східній Римських імперіях. Відсутність централізованої влади у Західній імперії сприяла посиленню ролі римських пап. У Східній імперії патріарх підпорядковувався імператору, який був і главою церкви. Західна церква була політично незалежнішою та централізованішою. Особливості історичного розвитку і функціонування Західної та Східної церков зумовили відмінності в церковній догматиці, церковній організації, богослужінні. Тому розкол 1054 р. лише організаційно оформив розбіжності, які століттями існували між християнськими церквами[1, c. 301].

15. Обрядовність та церковна організація в православ’ї

Відмінності православ'я від інших відгалужень християнства починаються вже з того, що вважати джерелом свого віровчення. Першим джерелом віри православ'я вважає Священне Писання (тобто Біблію), пояснюючи, що «Усе Писання Богом натхнене» (2 Тим. 3:16). Другим джерелом називається Священне Передання.

У православ'ї, як і в кожній іншій релігії, з догматичним віровченням тісно пов'язана система культових дій. Основу цих дій складають сім головних обрядів — таїнств. Таїнствами ці культові дії називаються богословами тому, що в них «під видимим образом передається віруючим невидима Божа благодать». У православ'ї існує сім таїнств: хрещення, миропомазання, причастя (євхаристія), покаяння (сповідь), шлюб, оливосвячення (соборування), священство.Православні вірять:

• в єдиного Бога, що створив світ і людину (Бог являє собою тотожність трьох рівноправних осіб: Бога-Отця, Бога-Сина і Бога-Духа Святого);

• у первородний гріх, що вчинили перші люди Адам та Єва;

• в Ісуса Христа — Бога-Сина, що втілився (тобто прийняв людський вигляд, народившись через непорочне зачаття від Діви Марії) і добровільно приніс себе в жертву за гріхи людства;

• у безсмертя душі, в існування пекла і раю, де знаходяться душі померлих до Страшного суду[3, c. 286].

16. Введення християнства на Київській Русі

Християнство утверджувалося на українських землях протягом багатьох століть.Новий етап християнізації Русі настав за князювання онука Ольги — Володимира. Наприкінці X ст. Русь уже знала про іудейську та мусульманську релігії. Але в силу багатьох обставин Русь частіше спілкувалася з християнськими державами, що й зумовило вибір київських князів прийняти християнство. Крім того, Володимирові більш до душі був християнський обряд.Наприкінці літа князь повернувся до Києва, маючи намір зробити християнство вірою своєї держави. Хрещення киян, за літописом, відбувалося 14 серпня 988 р. в Києві на р. Почайні, притоці Дніпра. У перший по хрещенні день Володимир велів скидати, рубати й палити ідолів. Перуна прив'язали коневі до хвоста й тягнули до Дніпра, б'ючи його залізом. Коли ідола кинули в ріку, князь наказав: «Як де пристане, відбивайте його од берега, аж перейде пороги — тоді лишіть його». Перун затримався далеко за порогами. Пізніше це місце назвали Перунова рінь. На місцях, де стояли ідоли богів, побудували християнські церкви. їх ще називали божницями.

Відтоді почалося хрещення людей в інших містах і селах Русі[3, c. 279].

17. Особливості віровчення та культу в католицизмі

Як один з найпоширеніших і наймасовіших напрямів християнства, католицизм оформився внаслідок першого великого розколу в ньому (1054 p.).Головними догматами католицизму, що відрізняють його від інших течій у християнстві, є догмат про філіокве — сходження Святого Духа не тільки від Бога-Отця, а й від Бога-Сина, прийнятий на Толедському соборі в 582 р.З догматом про чистилище пов'язане вчення про запас добрих справ. Згідно з ним Ісус Христос, Богоматір, святі католицької церкви своєю діяльністю нагромадили стільки заслуг, що їх вистачить для забезпечення потойбічного блаженства всьому існуючому і майбутньому людству.У католицизмі особливим є вшанування Богоматері — Діви Марії (Мадонни). Ця традиція запозичена у давніх релігій, які шанували Богородицю як Богиню-матір, Богиню родючості.Католицька догматика встановлює необхідність систематичної сповіді віруючих перед духовенством. Кожен католик повинен мати свого духівника і регулярно звітувати йому про свої думки і вчинки; без систематичної сповіді спасіння людської душі вважається неможливим[2, c. 93].

18. Папство та Ватікан як підвалини церковно-політичної організації католицької Церкви

Главою римо-католицької церкви, намісником Ісуса Христа, спадкоємцем верховної влади апостола Петра у церкві, верховним правителем держави Ватикан є Папа Римський. Особливий статус Папи Римського обґрунтовується спадкоємністю ним влади, переданої Ісусом Христом апостолу Петру, який, за церковною традицією, був першим єпископом Риму. Отже, всі єпископи Риму (а це один із найважливіших титулів Папи Римського) є наступниками Петрової влади у церкві. На І Ватиканському соборі (1869 — 1870) затверджено догмат про непогрішність Папи, коли він виступає з питань віри і моралі. Папа є сувереном теократичної держави Ватикан, утвореної у 1929 р. «Держава міста Ватикан» — одна з найменших у світі. Вона має 44 га території та близько тисячі мешканців. Правовий устрій Ватиканської держави дає можливість Папі Римському бути суверенним управителем (монархом) держави Ватикан і водночас «сидіти» на Святому Престолі, або Апостольському Престолі, який є центром Вселенської Католицької Церкви, до якої належить 1 млрд 45 млн католиків, або 17,4% світового населення. Святий Престол є суб'єктом міжнародного права і має дипломатичні відносини з 175 країнами світу. Святий Престол вибірково ставиться до свого членства у міжнародних організаціях. Він є лише спостерігачем в Організації Об'єднаних Націй. Водночас є повноправним членом інших міжнародних організацій, наприклад, Організації безпеки та співробітництва в Європі та деяких інших[1, c. 339].

19. Причини та наслідки Реформації

Наприкінці Середньовіччя здавалося, що Католицька Церква остаточно утвердила свій особливий статус "держави в державах" по всій західній Європі, почасти — на Сході й розгорнула місіонерство в Новому світі та по всій землі. Це була вершина її блиску й могутності. Церква в цілому поволі перетворювалася на феодала, що володіє великими грішми, землями та фортецями: уникнути цього було неможливо. Щоправда, це примножувало її вплив і багатства. Але в боротьбі за вплив у земному світі неважко було втратити моральний авторитет: адже "царство Христа не від світу цього". Почалося справжнє обмирщення Церкви, і приклад тут часто подавала папська курія та верховний понтифік особисто. Але все це, вкупі з необхідністю вести війни та масштабні політичні інтриги, вимагало чималих грошей, і торгівлю індульгенціями було запроваджено не в останню чергу для покриття зростаючих дефіцитів.

Водночас обмирщене священство не просто користувалося різними привілеями ("перша верства" в західному суспільстві), а й не давало людям повної Біблії, замінюючи свідоме ставлення читача до її істин самими лише власними інтерпретаціями та рекомендаціями. Протест проти всіх цих явищ вилився в Реформацію — відрив від католицизму грона протестантських конфесій, — що прагнула зруйнувати авторитет Католицької Церкви й скинути тягар схоластики. Народилося прагнення тлумачити Біблію самостійно, заперечити посередництво Церкви між Богом та віруючим. Реформація стала потужним ударом, який примусив Католицьку Церкву до радикальних змін і спроб морального очищення[1,c. 346].

20. Ранній протестантизм та його особливості

Лютеранство (Євангелістська церква). Реформаторський рух заявив про себе виступом у 1517 р. німецького ченця Мартіна Лютера проти влади римських пап і торгівлі індульгенціями.Сформулював принципи протестантизму (лютеранський варіант). Вважаючи єдиним джерелом віри Біблію, переклав її німецькою мовою.Лютеранство визнає таїнство причастя і хрещення (хрестять, як правило, немовлят). Конфірмацію, шлюб, рукопокладання (ординацію), соборування розглядає як обряди. Як протестантська конфесія кальвінізм виник на початку XVI ст. Очолив його французький богослов Жан Кальвін.Одним з головних догматів кальвінізму є вчення про «абсолютне приречення», згідно з яким ще до створення світу Бог визначив одним людям рай, іншим — пекло, і жодні їх зусилля, добрі справи не зможуть змінити цьо-го. І хоча це майбутнє людям невідоме, вони можуть здогадуватися про свою долю з того, як складається їхнє земне життя: професійна діяльність кожного є «Боже приречення», а великі успіхи в ній є ознакою обраності для спасіння[6, c.108].

21. Пізній протестантизм та його особливості

Течії пізнього протестантизму відзначаються організованістю, активною проповідницькою діяльністю, нерідко радикальними поглядами, пов'язаними із запереченнями церковності, намаганням у повному обсязі реалізувати принцип свободи віросповідання.) Традиційна для реформаторів апеляція до Святого Письма поєднується з твердженнями про можливість отримання кожним віруючим особистого одкровення. На цій підставі всі люди визнаються рівними релігійних справах всім надається право проповіді (принцип усезагального священства). Попри те, кожна громада має лідера.

Кількість таїнств зведено до мінімуму. Обряд хрещення здійснюється над дорослими людьми. Зовнішні атрибути культу не визнаються. Молитви відбуваються з особливим емоційним піднесенням. Більшість вірить у наближення кінця світу й останнього суду. Часто це спричиняє самоізоляцію віруючих. Серед течій пізнього протестантизму виділяються баптизм, п'ятдесятництво, адвентизм, свідки Ієгови, меноніти[6, c. 117].

22. Коран і Суна: джерела віровчення ісламу

Коран (араб. «al-Qur'aan», букв. — читання) — основа релігії ісламу, священна книга мусульман. Коран визначає звичаї й традиції, важливі моменти побуту життя і способу поведінки сотень мільйонів людей, які сповідують ісламську релігію. У Корані знаходимо регламентацію релігійних обрядів, моральних правил і приписів, правових норм й установлень. Тексти Корану проголошуються під час громадських і приватних зборів, молитв, на державних і сімейних святах, під час різних заходів громадського і приватного життя.Ще одна особливість Корану — він склався як діалог Муххамада з самим собою, діалог між Аллахом і Мухаммадом, між Аллахом і людьми.Сунна (араб. — звичай, приклад) — приклад життєвого шляху Мухаммада — пророка Аллаха, еталон і керівництво для життєдіяльності мусульманської громади і кожного мусульманина. Коран і Сунна сприймаються вірючими мусульманами як основа іслама і водночас два важливі «корені» мусульманського права.

Основний елемент Сунни — хадис (араб, новина, вістка, оповідь), повідомлення із життя Мухаммада, переказ про його слова і дії, які стосуються різних релігійно-правових аспектів життя мусульманина. По суті, Сунна править у системі мусульманського права як Судебник, який використовується у судовій практиці.Сунна вміщує різноманітний матеріал, який стосується релігійних, правових, морально-етичних аспектів життя мусульманської громади. Численні хадиси висвітлюють культово-обрядову сферу ісламу і догматичні принципи[6, c. 139].

23. Шаріат як мусульманська правова система

Мусульманський спосіб життя формувався вченням про правильний шлях (шаріат), яке ґрунтувалося на Корані й Сунні. Шаріат (араб, «шаріа» — правильний шлях до мети) — комплекс приписів та правил поведінки, морально-етичних норм, вчення про ісламський спосіб життя. Шаріат стосується питань догматики і етики, які формують переконання, релігійну совість, ментальність мусульманина. Конкретну соціальну нормативну регламентацію загальних положень шаріату дає фікх (араб. — глибоке розуміння, знання) — мусульманське право в широкому розумінні цього поняття — шлюбно-сімейне, адміністративне, кримінальне та інше законодавство. Часто шаріат і фікх вживають як синоніми.Головним джерелом мусульманського права є Коран і Сунна. Недостатність Корану у вирішенні конкретних правових питань доповнюється Сунною, основою якої є хадиси (араб. — повідомлення) — короткі оповіді про діяння і висловлювання Мухаммада. Поступки, висловлювання і навіть мовчання (замість відповіді чи пояснення) Мухаммада склали основу хадисів, які згодом у мусульманському праві стали використовуватися як своєрідний правовий прецедент для вирішення конкретних судових справ. Становлення ісламської юриспруденції відбувалося паралельно з фіксацією хадисів. Систематизація мусульманських священних переказів — хадисів — сприяла формуванню шаріату[3, c. 339].

24. Головні обрядові принципи та напрямки ісламу

Оскільки Коран і Сунна були доступні вузькому колу освічених мусульман, насамперед знавцям ісламської догматики, богословам і правознавцям, то для звичайних людей основні коранічні положення сформульовані у вигляді священних догматів, заповідей, які складають обов'язковий для кожного правовірного комплекс правил поведінки.До обрядових установлень ісламу належать: обрізання (хітан) для хлопчиків і в низці мусульманських країн також для дівчаток; шлюб (завадж) — чоловік може мати одночасно не більше ніж чотири жінки, до яких зобов’язаний ставитись однаково справедливо і виділяти кожній під час оформлення шлюбу (процедура відбувається як контракт у суді) особливе майно — махр; при цьому процедура розлучення досить проста для чоловіка (талак) і для жінки (фасх, хул); поховання (дафн, джаназа) в день смерті або наступного дня: тіло покійного обмивають, завертають у саван — кафан і у такому вигляді (без гроба) кладуть у могилу обличчям до Мекки; читається особлива молитва і сури із Корана; трауру необхідно дотримуватися без надмірного вираження горя. До заборон в їжі належать: вина; свинина; м'ясо хижих птахів, мертвечини, удавленини; кров і будь-яка тварина, «заколена не в ім'я Аллаха», тобто не за мусульманським звичаєм[3, c. 347].

25. Стан православних церков після прийняття незалежності України

Після осягнення Україною незалежності визначився рух за відновлення автокефалії. Його очолив митрополит Київський Філарет (Денисенко), донедавна екзарх Патріарха Московського. Але за рубежем, у вигнанні, існувала вже Українська Православна Церква, яка вела свій родовід від УАПЦ і була очолювана патріархом Мстиславом. Один час здавалося, що ці дві гілки зіллються.

Сьогодні в Україні фактично функціонують три Православні Церкви. Українська Православна Церква, підпорядкована незалежному Київському Патріархові Філарету (УПЦ КП). Вона виникла у 1992 р. шляхом об'єднання релігійних громад і духовенства Української православної церкви та Української автокефальної православної церкви. Вона вважає себе безпосередньою спадкоємицею Церкви часів Київської Русі. Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ), спадкоємиця лінії Мстислава.Українська Православна Церква під намісництвом митрополита Київського Володимира (Сабадана), в юрисдикції Московського Патріарха (УПЦ МП), яка, хоча з 1990 р. їй надано статус автономної, на практиці є органічною частиною Російської Православної Церкви[1, c. 458].

26. Нетрадиційна релігійність в Україні та її класифікація

В останні десятиліття ми стали свідками нових тенденцій в релігійному житті планети. Утворилося надзвичайно багато нових релігійних явиш, що в релігієзнавстві називають по-різному — «нетрадиційні релігії», «культи», але найчастіше використовується словосполучення Нові релігійні рухи (НРР). НРР надзвичайно багато, всі вони різні за походженням і віровченням, тому їхня класифікація може бути досить умовною. Але для зручності викладу матеріалу ми поділемо їх на шість груп.

1.Неохристиянські об'єднання — «Діти Бога», «Церква Тіла Христова», «Церква ІсусаХриста святих останніх днів» (мормони), «Свідки Ієгови».

2.Неоорієнтальні об'єднання — «Товариство свідомості Крішни», культ ШріЧинмоя, культ Ошо Раджніша, «Трансцендентальна медитація» (ТМ).

3.Сайєнтологічні напрямки утворюють «Церква сайєнтології», «Вчення розуму», «Християнська наука», різні космічні релігії. Такі організації можуть проповідувати зв'язок Землі і землян з вищими космічними силами.

4. Сатанистські групи. Сатанистські культи звеличують зло і насильство, проповідують спілкування з містичними джерелами зла — демонами, сатаною тощо[2, c. 457].

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Релігієзнавство : Підручник/ С. Абрамович, М. Тілло, М. Чікарькова. -К.: Дакор, 2006. -509 с.

2. Кислюк К. Релігієзнавство: Навчальний посібник для студентів вузів/ Костянтин Кислюк, Олег Кучер,; Нар. укр. акад.. -3-є вид., перероб. і доп.. -К.: Кондор, 2004. -643 с.:

3. Лубський В.Релігієзнавство: Підручник для студ. вуз./ Володимир Лубський, Василь Теремко, Марія Лубська,. -К.: Академвидав, 2002,2003. -431 с.

4. Релігієзнавство : Курс лекцій/ А. Г. Баканурський, Г. Л. Баканурський, Н. І. Ко-вальова та ін.; Під наук. ред. Г. Є. Краснокутського, В. Г. Спринсяна; М-во освіти і науки України, Одеський нац. політех. ін-т. -2-ге вид.. -К.: ВД "Професіонал, 2006. -301 с.

5. Титов В. Релігієзнавство : Підручник для студ. вузів/ Во-лодимир Титов, Світлана Качурова, Олег Барабаш,; За ред. В.Д. Титова; М-во освіти і науки України, Нац. юридична академія України ім. Ярослава Мудрого. -Х.: Право, 2004. -269 с.

6. Яроцький П. Релігієзнавство : Навчальний посібник для студентів вузів/ Петро Яроцький,; КУТЕП. -К.: Кондор, 2004. -305 с.