1. С. Сісмонді як критик капіталізму.

2. Інституціоналізм.

Список використаної літератури.

1. С. Сісмонді як критик капіталізму

Особливою прикметою розвитку економічних вчень, яка притаманна всім теоріям, науковим школам і напрямам, є послідовність еволюції, що включає принаймні три стадії: зародження, розквіту і критичного переосмислення. Це стосується і класичної політичної економії, яка досягла епогею у вченні А. Сміта і Д. Рікардо, ставши згодом предметом відповідної критики, що зумовила виникнення нових систем економічних поглядів.

Власне відзначену закономірність підтверджує творчість швейцарсько-французького економіста Жана Шарля Леонара Сімонда де Сісмонді (1773—1842), який 1819 року видав свою основну працю "Нові засади політичної економії, або Про багатство в його відношенні до народонаселення".

Швейцарсько-французький економіст 1 історик Жан Шарль Леопард Симонд де Сісмонді (1773-1842" народився, жив і працював у франкомовній частині Швейцарії. У розвитку його соціально-економічних поглядів виділяють два періоди. Спочатку Сісмонді був палким прихильником економічного лібералізму. У 1803 р. з цих позицій він опублікував працю "Про комерційне багатство", у якій виклав основні ідеї Сміта, виступаючи за вільну конкуренцію і вільну ринкову гру особистих інтересів.

Свої нові соціальні-економічні погляди Сісмонді виклав у працях "Нові засади політичноЇ економії" (1819) і "Нариси політичної економії" (1837), в яких започаткував критику капіталізму вільної конкуренції з позицій інтересів дрібних власників. Сісмонді оголосив себе учнем і послідовником А. Сміта, одна": піддав різкій критиці метод, предмет і практичні висновки класичної політичної економії.

Сісмонді протиставив метод Сміта методові Рікардо. Сміт намагався, писав він, розглядати кожний факт в соціальному середовищі, до якого він належить. Рікардо ж звинувачувався за введення ним в науку абстрактного методу. Сісмонді вважав політичну економію моралі. нею наукою, яка повинна базуватися на досвіді, спогляданні, летальному вивченні матеріального становища і конкретних історичних умов життя людей. Предметом політичної економії Сісмонді проголосив людину і її добробут, розглядаючи її як науку про "щастя людського роду*. Він вимагав, щоб політична економія бачила за абстрактними схемами живу людину.

Погляди Сісмонді на предмет і метод політичної економії знайшли потім своїх прибічників серед представників німецької історичної школи.

Більшість основних економічних категорій Сісмонді трактував, грунтуючись на висновках класичної політичної економії. Він стояв на позиціях теорії трудової вартості. Гроші тлумачив як продукт праці, який мас свою внутрішню вартість. Прибуток розглядав як вирахування із праці робітника і тому вважав його грабунком робітників. Капітал, услід за Смітом, визначав як продуктивний запас, частину багатства, то приносить прибуток. У вченні про ренту Сісмонді дотримувався поглядів фізіократів, тобто вважав ренту дарунком землі. Він розрізняв трудові і нетрудові доходи. Заробітні) плата, на його думку, повинна дорівнювати всій вартості праці робітника. Під впливом ідей Мальтуса, рівень заробітної плати він поставив у пряму залежність від кількості населення і пропонував обмежити зростання населення, виходячи з доходу кожного. Сісмонді засуджував шлюби робітників, якщо ті не могли забезпечити нормальне життя своїм сім'ям.

Сісмонді піддав гострій критиці капіталізм, а заодно і економічний лібералізм класичної політичної економії, її погляди на велике машинне виробництво, вільну конкуренцію, гармонію особистих І суспільних інтересів, автоматичний механізм встановлення економічної рівноваги через попит і пропозицію, невтручання держави в економіку.

Велика машинна індустрія, підкреслював Сісмонді, витісняє робітників із виробництва, породжує безробіття, посилює між робітниками конкуренцію, яка зумовлює зниження заробітної плати і, як наслідок, обмежує попит на засоби існування. Будь-який прогрес Сісмонді не визнавав корисним, якщо він не супроводжується зростанням попиту. Вільна конкуренція, вказував він, мас згубні економічні і соціальні наслідки зубожіння основної маси населення і концентрація багатства в руках небагатьох. На його думку, індустріальне суспільство мас тенденцію розпадатися на дна протилежні класи: клас працюючих і клас власників засобів виробництва, на багатих і бідних. Свобода конкуренції прискорює цей процес і нищить всі проміжні верстви населення. Дрібні власники не спроможні витримати конкуренції з великим виробництвом і розорюються. В суспільстві немає більше місця ні для кого, крім великого капіталіста і. найманого робітника, заявив Сісмонді. Капіталізм, таким чином, відчужує власність від праці, цілком підпорядковує працю капіталові. Тому капіталізм, конкуренцію, машинне виробництво Сісмонді вважав соціальним лихом для суспільства. На цій основі він намагався спростувати положення Сміта про природну відповідність особистого і суспільного інтересів.

Виходячи із дрібновласницького трактування капіталізму, Сісмонді створив власну концепцію реалізації і криз, яка займає центральне місце в його економічній теорії. Якщо Сміт і Рікардо вважали ключовою проблемою нагромадження капіталу, то Сісмонді висунув на перший план суперечності між виробництвом і споживанням, а в зв'язку з цим — проблему реалізації, криз і ринку, які він розглядав разом.

Сісмонді вважав, що для реалізації продукту необхідно, щоб обсяг виробництва дорівнював обсягу доходів суспільства. Якщо виробництво перевищує суму доходу, продукт реалізований не буде. З Розвитком капіталізму доходи робітників скорочуються внаслідок їх витіснення з виробництва машинами, яке "не знають жодних потреб". капіталісти. намагаючись збільшити прибуток, нарощують виробництво. Частину доходу, яка призначена для споживання капіталісти нагромаджують. Звідси Сісмонді робив висновок, що частина "надвартості" залишається нереалізованою в умовах "чистого" капіталізму.

Несправедливий розподіл доходів, на думку Сісмонді, є основною причиною крил надвиробництва. Він міркував таким чином. В результаті відчуження власності від праці збільшуються доходи тільки капіталістів, тоді як доходи робітників завжди залишаються на граничному рівні прожиткового мінімуму. Звідси виникає обмежений попит на продукти. У капіталістів, навпаки, зростає попит на предмети розкоші. Відповідно скорочуються галузі, які виробляють основні предмети споживання при одночасному скороченні кількості робітників, зайнятих в цих галузях. В результаті скорочується споживання робітників, виникає хронічне недоспоживання, яке і є причиною криз надвиробництва. Внаслідок концентрації багатств у невеликого числа власників внутрішній ринок все більше звужується і індустрія змушена шукати збут своїм товарам на зовнішніх ринках. Однак країни, які раніше служили зовнішнім ринком, теж розвивають капіталізм і Їх ринок також звужується.

Із теорії криз і ринків Сісмонді робив висновок про приреченість капіталістичного виробництва. Вихід він вбачав у поверненні до патріархальної власності, у відродженні господарства дрібних виробників, у поділі великих промислових підприємств на багато окремих незалежних майстерень, великих капіталів між багатьма середніми капіталістами. Для того, щоб здійснити всі ці заходи, а також обмежити межі приватної ініціативи і не допустити зловживань, держава повинна безпосередньо втручатися в економіку. На думку Сісмонді, держава повинна загальмувати технічний прогрес і розвиток промисловості і цим самим забезпечити умови для розвитку дрібної власності.

Сісмонді вважав політичну економію "моральною" наукою, оскільки вона має справу з людиною. Крім того, він ототожнював політичну економію з економічною політикою. Управління народним багатством Сісмонді називав політичною економією. Він критикував А. Сміта і Д. Рікардо за абстрагування багатства від людини, тоді як мета багатства — задоволення людських потреб.

Сімонд де Сісмонді був прихильником трудової теорії вартості. "Праця є єдиним джерелом багатства", — твердив він. Гроші трактував як продукт розвитку товарних відносин, що мають внутрішню вартість, визначену працею. Сісмонді зробив крок у трактуванні прибутку, він також вимагав чіткого розмежування понять капіталу і доходу. Прибуток учений вважав результатом продуктивності капіталу. Сісмонді відкидав теорію ренти Д. Рікардо, вважаючи неможливим переносити категорії товарного виробництва на землеробство. Він вважав, що гірші землі також повинні приносити ренту.

Сісмонді зробив аналіз заробітної плати, вказав на вплив безробіття на її рівень, пропонував обмежити зростання населення. Це його зближувало з Т. Малтусом.

Виходячи з примату розподілу над виробництвом, Сісмонді розглядав процес задоволення людських потреб на прикладі поведінки Робінзона. Отже, метою виробництва повинно бути споживання, а не прибуток. Суспільство зацікавлене в тому, твердив Сісмонді, щоби праця регулювалася попитом, щоби всі товари мали збут і щоб не втратив жодний виробник. "Держава повинна прагнути такого порядку, котрий забезпечив би як бідному, так і багатому задоволення, радість і спокій, такий порядок, при якому ніхто не страждає". Ось прагнення С. Сісмонді, яке його противники називали романтичним.

В економічній концепції Сісмонді чільне місце посідає теорія реалізації криз. Оголосивши себе противником теорії відтворення Сміта і Рікардо, він усе ж сприйняв від них чимало, зокрема, у трактуванні сукупного суспільного продукту. Сісмонді вважав, що для реалізації виробленого товару потрібно, аби виробництво повністю відповідало доходам суспільства. На думку Сісмонді, продукт, вироблений протягом року, складається з двох частин: "одна — це прибуток, друга — здатність працювати". Національний дохід і виробництво є рівними величинами. Отже, якщо виробництво перевищує суму доходів суспільства, то продукт не буде реалізований.

Звівши реалізацію до особистого споживання, Сісмонді твердив, що надлишок продукту треба реалізувати на зовнішніх ринках. Однак кількість країн і ринків звужується. Це загрожує майбутньому капіталізму взагалі. Основною причиною криз Сісмонді вважав невідповідність виробництва і споживання. Цілком очевидно, твердив він, що оскільки продукти купуються на доходи, то перевищення виробництва над доходами є водночас перевищенням над споживанням. І це повинно привести до криз. Він уважав, що 100 дрібних виробників споживають значно більше, ніж один підприємець і 99 робітників. Заслугою Сісмонді є те, що він звернув увагу на суперечність між виробництвом і споживанням. Сісмонді називав економічні кризи хворобою суспільства, яку потрібно лікувати втручанням держави в регулювання господарського життя країни. Він заперечував можливість створити місткий внутрішній ринок, здатний забезпечити реалізацію виробленого в країні сукупного продукту.

Економічна теорія Сісмонді є частково перехідною від учення А. Сміта, Д. Рікардо і Т. Малтуса до вироблення нових уявлень щодо господарських процесів. З одного боку, вона має багато спільного з трудовою теорією, а з іншого — є конкретизацією і критикою її теоретичних постулатів. У тому цінність "Нових засад політичної економії" Сімонда де Сісмонді.

2. Інституціоналізм

Історія економічних вчень характеризується множинністю ідей, концепцій, доктрин. Це явище закономірне, оскільки економічне життя не одномірне, існують різні підходи до його пізнання. Цим частково можна пояснити виникнення наприкінці XIX — на початку XX ст. інституціоналізму, який згодом здобув широкий резонанс.

Методологія інституціоналістів передбачала: широке застосування описово-статистичного методу, історико-генетичного, як вихідне — категорія інституція відзначали незадоволення застосуванням абстракцій.

Інституціоналізм не має загальної теоретичної основи, але в ньому можливо виділити такі основні положення. Об'єктом аналізу є еволюція соціальної психології. Рушійна сила економіки визначається як матеріальними факторами, так і моральними, етичними та правовими, взятими в історичному розвитку.

Трактування соціально — економічних явищ у інституціоналістів відбувається з точки зору суспільної психології. Крім того намагались інтегрувати економічну науку з суспільними науками. Вважали за необхідне проведення антимонополістичної політики держави.

Інституціоналізм у своєму розвитку пройшов ряд етапів.

Ранній інституціоналізм у своєму розвитку пройшов ряд етапів.

Виділяються три основні напрями:

• соціально-психологічний,
• соціально-правовий,
• інституціонально-статистичний.

Згодом в інституціоналізмі з'явився напрям, який отримав назву соціального (індустріального) неоінституціоналізм і нарешті, в сучасній літературі виділяють ще один — "Нову індустріальну економіку": теорія прав власності та теорія трансакційних витрат.

Тобто існує п'ять етапів цього вчення.

Три перші — ранній інституціоналізм, два останніх — неоінституціоналізм.

Назва "інституціоналізм" походить від слова "інститут" (institution), під яким розуміють певний звичай, порядок, прийнятий у суспільстві, а також регламентування звичаїв у вигляді закону або установи. Держава, сім'я, приватна власність, система грошового обігу та інші форми життя зараховують до інституціональної сфери. Молена, отже, погодитися з думкою про те, що поняття "інститут" доволі розмите. Незважаючи на це, звернення до інституціоналізму було спробою розширити предмет економічної науки.

Інституціоналізм виник спершу в США. Його представниками були економісти Т. Веблен, У. Мітчелл, Дж. Коммонс, А. Берлі, Е. Богарт, У. Гамільтон, Г. Мінз, К. Парнер та ін. Визначали спектр ідей інституціоналізму Т. Веблен, Дж. Коммонс, У. Мітчелл. Праці Т. Веблена опубліковані наприкінці XIX — на початку XX ст., а Дж. Коммонса і У. Мітчелла — у 20—30-ті роки XX ст.

Теоретик інституціоналізму і його історик П. Гомен писав, що ранній інституціоналізм критично сприймає ортодоксальну теорію; він твердив, що ортодоксальна політекономія основана на дискредитованій гедонічній теорії людської поведінки; що її основний постулат про індивідуалістичну конкуренцію неправильний і неточний і що її центральна проблема про ви-значення умов економічної рівноваги ґрунтується на непереконливій аналогії з фізичною наукою і допускає економічний погляд на економічну організацію на відміну від дійсного процесу розвитку.

Під гедонічною теорією інституціоналісти розуміли уявлення про те, що "людина економічна" прагне лише до максимальної вигоди, підпорядковуючи свої дії "арифметиці користі". Т. Веблен, У. Мітчелл і Е. Богарт відкидали концепцію гедонізму, вважаючи її надто примітивною. На їхню думку, теорія, що дає задовільне трактування економічної поведінки людини, повинна включати і неекономічні фактори, пояснювати поведінку в її соціальному аспекті.

З того випливала важлива для інституціоналістів вимога застосовувати в економічній теорії дані соціальної психології. Інституціоналісти зазначали, що вільна конкуренція обмежується монополією. Що стосується "статистичного підходу", то інституціоналісти протиставляли йому вивчення явищ у процесі історичного розвитку. Отже, інституціоналісти руйнували економічні теорії індивідуалістичного лібералізму. Лідером інституціоналізму вважається Т. Веблен. Деякі дослідники називають його "провідною фігурою у руйнуванні традиційної політекономії в Америці".

Т. Веблен (1857—1929) заклав основи нового методологічного підходу — технологічного детермінізму, передбачивши "панування технократії" в майбутньому. Він засуджував монополізм капіталу, фінансову олігархію. Його перша книга — "Теорія марнотратного плану". Критика марнотратства і паразитизму панівних верств — головна ідея книги Т. Веблена2. Вона видана в 1899 р. і впродовж десяти років її перевидавали чотири рази, що свідчило про її актуальність.

Т. Веблен вважав, що головними детермінантами є індустрія і бізнес на базі машинного виробництва. Основою сучасної цивілізації Т. Веблен проголошував індустріальну систему, її двигуном — підприємництво. "Мотив бізнесу, — писав він, — грошова вигода. Його метод — купівля-продаж. Мета — нагромадження багатства".

Т. Веблен протиставляв індустрію і бізнес, тобто матеріальне виробництво як таке і систему виробництва товарів для одержання прибутків. Цю "дихотомію" Веблен вважав центральною суперечністю капіталізму. "Психологію бізнесу" він визначав центральною у системі приватного підприємництва. Корпорація, на думку Веблена, це підприємство бізнесу, яке є засобом робити гроші, а не виробляти товари.

Оскільки розвиток індустрії веде до перетворень в економіці, то в майбутньому запанує влада технічної інтелігенції — "технократія". Тим технократична концепція стала важливою частиною теорії Т. Веблена. Якщо так, то технічна інтелігенція повинна взяти під свій контроль матеріальне виробництво. Господарське життя країни Т. Веблен радив підпорядкувати "раді техніків".

У теорії Т. Веблена чітко виступає методологія інституціоналізму, її основою є розширене тлумачення предмета політичної економії. Як і інші інституціоналісти, Т. Веблен намагався створити економічну теорію завдяки залученню багатьох дисциплін: соціології, психології, права тощо.

Інституціоналізм не був єдиною монолітною теорією. У ньому є свої відгалуження і модифікації. Це творить певну таїну інституціоналізму, стрижнем якого все-таки можна визнати те, що всі його представники були єдині у потребі здійснювати державний контроль над стихією ринкової економіки. До цієї ідеї зверталися різні покоління економістів, вона не втратила своєї актуальності досі.

Оскільки інституціоналізм — не чітко детермінована теорія, у спектрі якої є різні відтінки, то він, зазнаючи змін у процесі еволюції, на окремих етапах і в окремих країнах був присутній неоднаково у поглядах економістів. Йдеться про те, що, очевидно, було б марною справою намагатися вирізнити "чистих" інституціоналістів з тих чи інших напрямів економічної думки.

Науково-технічна революція вплинула на всю систему економічної теорії ринкової економіки. Своєрідне відображення вона одержала в інституціоналізмі, що привело до появи, так званого соціального інституціоналізму.

Його прихильники, використовуючи принцип технологічного детермінізму, почали розробляти різні типи індустріальних концепцій розвитку суспільства ринкової економіки.

Основи індустріальної концепції були закладені ще у працях Веблена.

Родоначальником сучасної теорії індустріального суспільства вважають П. Дракера та Р. Арона.

Основні праці П.Дракера: "Майбутнє індустріальної людини" (1942), "Ідея корпорації" (1946), "Великий бізнес" (1947), "Нове суспільство. Анатомія індустріального ладу" (1949).

20 століття П.Дракер вважає часом становлення "індустріальної системи".

В якості фундаменту цієї системи П.Дракер розглядає великі корпорації, що здійснюють масове виробництво. "Індустріальна система" означає перехід до "індустріального суспільства". Центральним інститутом цього суспільства є велике підприємство зі спеціалізацією та інтеграцією робіт. П.Дракер розрізняє капіталістичне і соціалістичне. Перше він означає як вільне, а друге — рабське.

В 60-х роках теорія "індустріального суспільства" одержала свій розвиток у працях американського соціолога і економіста Уолта Ростоу, французьких соціологів Жака Еллюля і Раймона Арона.

Арон вважав можливим шлях "синтезу" двох систем — це організація соціалізму на капіталістичних основах.

Після другої світової війни ранній інституціоналізм (або як його визначає В.М. Костюк – чистий інституціоналізм) пішов на спад, але "дещо" іншій формі відродився в творах Джона Кеннета Гелбрейта (1909 р.).

В своїх перших працях Гелбрейт розробив концепцію "зрівноважувальної системи", пропагував "суспільство достатку", що дало підставу американському історику економічної думки Селігмену не зараховувати його, "точно кажучи", до табору інституціоналістів".

Але і в працях, що вийшли з друку у 50-х роках, Гелбрейт виділяє техніку, як основу економічного прогресу.

Основна праця Гелбрейта "Нове індустріальне суспільство" (1961) присвячена аналізу і ролі в економіці "техноструктури": суспільного прошарку, що включає вчених, конструкторів, спеціалістів по технологіях, управлінню, фінансам і взагалі усьому, що потрібне для забезпечення нормальної роботи великих корпорацій.

Рекомендаціями практичного характеру Гелбрейт здійснює великий вплив і на формування економічної політики американської адміністрації.

В своїй праці "Нове індустріальне суспільство" Гелбрейт представляє ринкову економіку як економічну систему, пов’язану з технічним прогресом. Технічний прогрес і організація визначають економічну форму суспільства.

Гелбрейт характеризує ринкову економіку з точки зору рівня техніки, масштабів виробництва і форми організації підприємств. Тому Гелбрейт виділяє великі корпорації та дрібне виробництво.Частину економіки, представлену великими корпораціями, вчений називає "індустріальною системою", яка, в свою чергу, визначає "нове індустріальне суспільство".

При цьому Гелбрейт вважав, що дрібне виробництво не відіграє значної ролі в сучасній економіці.

Трансформацію економіки Гелбрейт зв’язує із зростанням великих корпорацій в умовах НТР. Гелбрейт висунув поняття зрілої корпорації в порівнянні із звичайною виробничою корпорацією (монополією), представляючи її носієм НТП. Об’єднання таких корпорацій складає кістяк індустріальної системи, яку Гелбрейт називає плановою.

При цьому слід зауважити, що в звичайній корпорації (20-30 роки 20 ст.) господарем і керівником був власник капіталу. Його основна мета полягала в максимізації прибутку. Контроль над корпорацією зумовлювався капіталом підприємця, а не його компетентністю. Така корпорація обходилась без планування та державного втручання.

Перехід до "зрілої корпорації" зумовлений технічним прогресом, його вимогами. Гелбрейт вважає, що в "зрілих корпораціях" і в плановій системі в цілому влада та управління переходять від власників до техноструктури, що складається з ІТР, які не належать до власників.

Список використаної літератури

1. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. — 2-е вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2005. — 719 с.

2. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В'ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. — Тернопіль: Астон, 1999. — 126 с.

3. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.

4. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Знання, 2006. — 477 с.

5. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. — К.: Атіка, 2002. — 95 с.

6. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. — Кіровоград: КДТУ, 2003. — 134 с.

7. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини "Україна". — К.: Університет "Україна", 2007. — 301 с.

8. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. — К.: Знання, 2005. — 583 с.