1. Небесні координати. Сонячний газ

2. Сонце — найближча зоря

3. Планети — гіганти

4. Місяць — планети земної групи. Зорі. Еволюція зір

5. Наша галактика, або світ галактик

6. Еволюція всесвіту. Життя у всесвіті

1. Небесні координати. Сонячний газ

Системи небесних координат використовують в астрономії для опису положення світил на небі або точок на уявній небесній сфері. Координати світил або точок задаються двома кутовими величинами (або дугами), які однозначно визначають положення об'єктів на небесній сфері. Таким чином, системи небесних координат є сферичними системами координат, в яких третя координата — відстань — часто невідома і не грає ролі. Ці системи відрізняються одна від одної вибором основної площини та початком відліку.

В залежності від поставленої задачі, може бути більш зручним використовувати ту чи іншу систему. Найчастіше використовуваними є наступні системи:

Горизонтальна система координат — використовується для визначення напрямку на світило за допомогою кутомірних інструментів і при спостереженнях в телескоп, змонтований на азимутальній установці.

Перша екваторіальна система координат — використовується для визначення точного часу та при спостереженнях в телескоп, змонтований на екваторіальній установці.

Друга екваторіальна система координат — є загальноприйнятою в астрометрії. В цій системі складаються зоряні карти та описуються положення світил в каталогах.

Екліптична система координат — використовується в теоретичній астрономії при визначенні орбіт небесних тіл.

Небесні координати використовувались вже в глибокій древності. Опис деяких систем міститься в трудах давньогрецького мислителя Евкліда (біля 300 до н. е.). Опублікований в «Альмагесті» Птолемея зоряний каталог Гіппарха містить положення 1022 зірок в екліптичній системі небесних координат.

Спостереження змін небесних координат привели до найвизначніших відкриттів астрономії, які мають величезне значення для пізнання Всесвіту. До них відносяться явища прецесії, нутації, аберації, паралаксу, власних рухів зірок та інші. Небесні координати дозволяють вирішувати задачу вимірювання часу, визначати географічні координати різних місць земної поверхні. Широке використання знаходять небесні координати при складанні різних зоряних каталогів, при вивченні істинних рухів небесних тіл — як природних, так і штучних — в небесній механіці та астродинаміці і при вивченні просторового розподілу зірок в проблемах зоряної астрономії.

Сонячна атмосфера також складається з декількох шарів. Зовнішня оболонка типова для зір з водневою сферою, з атомним відношенням водню до гелію, близьким до 10. Найглибший і найтонший із шарів — фотосфера — безпосередньо спостерігається у видимому безперервному спектрі. Це найбільш яскрава оболонка. Товщина фотосфери складає близько 300 км (менше 0,001 сонячного радіуса). Чим глибші шари фотосфери, тим вони гарячіші. У зовнішніх холодніших шарах фотосфери на фоні безперервного спектра утворюються Фраунгоферові лінії поглинання. За допомогою великого телескопа можна спостерігати характерну зернисту структуру фотосфери, що називається грануляцією і вказує на сильний турбулентний рух газів поблизу поверхні й на циркуляцію газів до глибин у десятки тисяч кілометрів. Виникнення грануляції пов'язане з конвекцією, що відбувається під фотосферою. Такий рух газу в сонячній атмосфері породжують акустичні хвилі. Поширюючись у верхні шари атмосфери, хвилі, що виникли в конвективній зоні й у фотосфері, передають їм частину механічної енергії конвективних рухів і здійснюють нагрівання газів наступних шарів атмосфери — хромосфери й корони. Хромосфера менш яскрава (на 16%), ніж фотосфера. Верхні шари атмосфери з температурою близько 4500 К є «найхолоднішими» на Сонці. Тут температура газів швидко зростає як усередину, так і вгору. Шар хромосфери добре помітний під час повного сонячного затемнення як рожеве кільце, що вибивається через темний диск Місяця.

Список використаної літератури

Александров Ю. Небесна механіка: Підруч. для студ. ун-тів, які навч. за спец. "Астрономія" / Харківський національний ун-т ім. В.Н.Каразіна. — Х. : ХНУ, 2004. — 236с.

Астрономія / І. Гончаренко (авт.-упоряд.). — Х. : ВАТ "Харківська книжкова ф-ка ім. М.В.Фрунзе", 2005. — 48 с.

2. Сонце-найближча зоря

Сонце — найближча до Землі зоря. Воно є центральним тілом Сонячної системи і являє собою розпечену плазмову кулю. Світло від цієї зорі доходить до нас за 8,3 хв.

Маса Сонця в 333 000 разів більша за масу Землі й у 750 разів більша за масу всіх разом узятих планет Сонячної системи. За 5 мільярдів років існування Сонця вже близько половини водню в його центральній частині перетворилося на гелій. У результаті цього процесу виділяється та кількість енергії, яку Сонце випромінює у світовий простір.

Потужність випромінювання Сонця дуже велика, але на Землю потрапляє незначна частина його енергії, що складає близько половини мільярдної частки Сонячна енергія підтримує в газоподібному стані земну атмосферу, підтримує постійну температуру, забезпечує життєдіяльність тварин і рослин, дає енергію природним явищам тощо. Частина сонячної енергії запасена в надрах Землі у вигляді кам'яного вугілля, нафти й інших корисних копалин.

Видимий із Землі діаметр Сонця ледь змінюються через еліптичність орбіти й у середньому складає 1 392 тис. км, що в 109 разів перевищує діаметр Землі. Відстань до Сонця в 107 разів перевищує його діаметр. Сонце являє собою сферично симетричне тіло, що знаходиться в рівновазі. Усюди на однакових відстанях від центру цієї кулі фізичні умови однакові, але вони помітно змінюються з наближенням до центру. Густина і тиск швидко наростають усередину, де газ сильніше стиснутий тиском горішніх шарів. Отже, температура зростає в міру наближення до центру.

Уся сонячна атмосфера знаходиться в постійному коливанні. У ній присутні як вертикальні, так і горизонтальні хвилі, довжина яких сягає декількох тисяч кілометрів. Коливання мають резонансний характер. У виникненні явищ, що відбуваються на Сонці, велику роль відіграють магнітні поля. Магнітні поля змінюються відповідно до 11-річного циклу сонячної активності. Енергія повільно дифундує до зовнішніх шарів завдяки атомному поглинанню і випромінюванню, а в зовнішній конвективній зоні, що складає 30% радіуса Сонця і 1% його маси, вихори газу, що піднімаються й опускаються, переносять енергію до фотосфери, із якої відбувається її випромінювання, що супроводжується значною втратою сонячної маси.

Радіовипромінювання Сонця має дві складові: постійну й змінну. Під час сильних сонячних спалахів радіовипромінювання Сонця зростає в тисячі, іноді в мільйони разів у порівнянні з радіовипромінюванням спокійного Сонця. Відомо, що Сонце є джерелом постійного потоку часток — корпускул. Корпускулярне випромінювання складають нейтрино, електрони, протони, альфа-частинки, а також важчі атомні ядра Сонця. Окремі згустки гарячого іонізованого газу «вистрілюють» з областей, що оточують сонячні плями, і рухаються від Сонця зі швидкістю в кілька сотень і навіть тисяч кілометрів на секунду.

Із сонячними спалахами пов'язані найпотужніші короткочасні потоки часток, переважно електронів і протонів. У результаті найпотужніших спалахів частки можуть набувати швидкості, що складає помітну частку швидкості світла. Частки з такими великими енергіями називаються сонячними космічними променями. Сонячне корпускулярне випромінювання впливає на Землю, і, насамперед, на її верхні шари атмосфери й магнітне поле, викликаючи безліч різноманітних геофізичних явищ.

Як і всі зорі, Сонце — розжарена газова куля. В основному воно складається з водню з домішками 10 % (за кількістю атомів) гелію. Кількість атомів усіх разом узятих інших елементів приблизно в 1000 раз менша. Однак маса цих важчих елементів становить 1 — 2 % маси Сонця.

На Сонці речовина дуже іонізована, тобто атоми втратили свої зовнішні електрони й разом з ними стали вільними частинками іонізованого газу — плазми.

Середня густина сонячної речовини g » 1400 кг/м3. Це значення сумірне з густиною води і в тисячу раз більше від густини повітря біля поверхні Землі. Однак у зовнішніх шарах Сонця густина в мільйони разів менша, а в центрі — у 100 раз більша, ніж середня густина.

Під дією сил гравітаційного притягання, спрямованих до центра Сонця, в його надрах створюється величезний тиск.

Список використаної літератури

Бойко Г. Зоряна та позагалактична астрономія: лабораторний практикум / Національний педагогічний ун-т ім. М.П.Драгоманова. — К. : НПУ, 2006. — 118с.

Климишин І. Астрономія: Підруч. для 11 кл. загальноосвітніх навч. закл.. — К. : Знання України, 2004. — 191с.

3. Планети — гіганти

З чотирьох гігантських планет найкраще вивчено Юпітер — найбільшу планету цієї групи і найближчу з них до нас і Сонця. Вісь обертання Юпітера майже перпендикулярна до площини його орбіти, тому сезонних змін умов освітлення на ньому немає.

У всіх планет-гігантів обертання навколо осі досить швидке, а густина мала. Внаслідок цього вони значно стиснуті.

Усі планети-гіганти оточені потужними, великих розмірів атмосферами. І ми бачимо тільки, що в них плавають хмари, які внаслідок швидкого обертання витягнулися паралельними екватору смугами.

Смуги хмар видно на Юпітері навіть у слабкий телескоп (див. форзац). Юпітер обертається зонами — чим ближче до полюсів, тим повільніше. На екваторі період обертання 9 год 50 хв, а на середніх широтах на кілька хвилин триваліший. Аналогічно обертаються й інші планети-гіганти.

Оскільки планети-гіганти дуже віддалені від Сонця, їх температура (принаймні над їхніми хмарами) дуже низька: на Юпітері —145 °С, на Сатурні —180 °С, на Урані й Нептуні ще нижча.

Атмосфери планет-гігантів містять переважно молекулярний водень, а також метан СН4 і, мабуть, багато гелію, а в атмосфері Юпітера і Сатурна виявлено ще й аміак NН3. Відсутність смуг NН3 у спектрах більш віддалених планет пояснюється тим, що він там вимерз. При низькій температурі аміак конденсується, і з нього, очевидно, складаються видимі хмари Юпітера.

Інтенсивні рухи, що охоплюють хмарний і сусідні з ним шари атмосфери, мають стійкий характер. Зокрема, таким стійким атмосферним «вихором» є знаменита Червона пляма, яку спостерігають на Юпітері вже понад 300 років.

Вивчення процесів, що відбуваються в атмосферах різних планет, допомагає земній метеорології і кліматології.

Теоретично побудовано моделі масивних планет, які складаються з водню й гелію. Розрахунки моделі внутрішньої будови Юпітера показують, що в міру наближення до центра водень має послідовно проходити газоподібну, газорідку і рідку фази. У центрі планети, де температура може досягати кількох тисяч кельвінів, міститься рідке ядро, що складається з металів, силікатів і водню в металічній фазі, яка настає при тиску порядку 1011 Па (1 млн. атмосфер). У 1975 р. металічну фазу водню вдалося експериментальне дістати на Землі, що підтверджує правильність теоретичних розрахунків внутрішньої будови Юпітера та інших планет-гігантів.

Завдяки магнітному полю Юпітер має пояси радіації, подібні до земних, але значно більші від них. Його магнітосфера простягається на мільйони кілометрів, охоплюючи чотири найбільших супутники. Юпітер — джерело радіовипромінювання. Космічні апарати зареєстрували на ньому могутні спалахи блискавок.

З інших даних про планети варто згадати особливість осьового обертання Урана, що, як і у Венери, відбувається в напрямі, протилежному тому, в якому обертаються всі інші планети. Крім того, він обертається ніби лежачи на боці, тому протягом року значно змінюються умови освітлення поверхні планети.

Найвіддаленіший Плутон, не є планетою-гігантом. Це дуже невелика і майже не вивчена холодна планета, рік на якій триває близько 250 земних років.

Список використаної літератури

Перельман Я. І. Цікава астрономія / Б.А. Воронцов-Вельямінов (ред.), В.Г Карий (пер.з 4-го рос.перероб.і доп.вид.). — К.; Львів : Радянська школа, 1949. — 243с.

Пришляк М. Астрономія. 11 клас: Підручник для загальноосвіт. навч. закл. — Х. : Ранок, 2003. — 144с.

4. Місяць-планети земної групи. Зорі. Еволюція зір

Земля має супутник — Місяць, що обертається навколо Землі на середній відстані 384400 км. Нахил земної осі до площини екліптики складає 66033`22``. Період обертання планети навколо своєї осі 23 год 56 хв 4.1 сек. Обертання навколо своєї осі викликає зміну дня і ночі, а нахил осі і обертання навколо Сонця — зміну пір року. Його форма куляста, він майже в чотири рази менший від Землі. Маса Місяця значно поступається масі Землі, а сила тяжіння на його поверхні приблизно у 6 разів менша за земну.

Дослідження показали, що на місячній поверхні присутні ті самі хімічні елементи, що і на земній. Ґрунт Місяця складається з каміння й пилу, забарвлених у бурий та оранжевий кольори. На Місяці немає повітря і води, тому там не можуть жити рослини й тварини. Замість повітря досить розріджена газова оболонка, яка складається з водню, гелію, неону та аргону.

Поверхня Місяця вкрита величезною кількістю кратерів це говорить про те, що супутник постійно бомбардується метеоритами. Встановлені на Місяці сейсмометри реєстрували від 600 до 3000 місяцетрусів на рік. Кратери носять імена видатних вчених. Серед них 11 імен належить українцям. Кратерів на видимому із землі боці налічується близько 30 000, найбільші серед них кратер Клавій з діаметром 235 км і Гримальді – 200 км. на фотографіях з космічних апаратів кратерів з діаметром від 60 см налічується більше 200000.

Проблема зореутворення — одна з центральних у сучасній астрофізиці. Зорі — найпоширеніші у Всесвіті об'єкти, з них складаються більші структурні утворення — галактики. І питання про те, чому в різних регіонах Всесвіту речовина переважно формується саме в зорі, за яких умов і яким чином це звершується, не може не хвилювати астрономів. Тим більше, що явища, які відбуваються в процесі утворення і вмирання зір, мабуть, тісно пов'язані з найглибшими проблемами будови і еволюції матерії, зокрема з явищами, що відбуваються у світі елементарних частинок.

У сучасній астрофізиці є дві основні концепції походження зір. Одна з них, яка дістала назву "класичної", виходить з того, що зорі утворюються в процесі конденсації газу в холодних газопилових комплексах, гігантських безформних клоччастих утвореннях розмірами в багато десятків і сотень світлових років, що складаються головним чином з молекул водню. Що ж до пилинок, то вони являють собою дрібні тверді утворення, що розсіяні в космічному просторі і мають досить складну структуру, їх центральну частину становить тугоплавке силікатне чи графітове ядро, на яке намерзли забруднені льоди. Як показують спостереження міжзоряного поглинання світла, розміри таких пилинок невеликі — від 0,1 до 1 мкм.

Формування зір починається з того, що в газопиловій хмарі або в якійсь її частині розвивається так звана гравітаційна нестійкість. Іншими словами, у хмарі відбувається процес наростання збурень густини і швидкості руху речовини, невеликих відхилень цих фізичних величин від їхніх середніх значень для даної хмари. З теорії виходить, що однорідний розподіл речовини за наявності сил тяжіння не може бути стійким. Речовина повинна розпадатися на окремі згустки. За одним з основних законів фізики будь-яка фізична система завжди прагне до такого стану, при якому її потенціальна енергія є мінімальною. При утворенні згустків і їх стисненні гравітаційна енергія переходить у кінетичну енергію речовини, що стискується, яка в свою чергу може переходити в теплову енергію і випромінюватися. Таким чином, внаслідок процесу фрагментації та утворення згустків зменшується потенціальна енергія. Вивільнені від оболонок ядра деякий час ще продовжують стискатися і випромінювати досить значну кількість енергії, яка виділяється за рахунок гравітаційного стиснення. Температура в надрах протозорі зростає і, нарешті, стає достатньою для виникнення термоядерної реакції. Протозоря стає зорею.

Такою, якщо не вдаватися в деталі, найбільш популярною в сучасній астрофізиці є схема утворення зір з холодного газу в газопилових комплексах. Чи підтверджується вона астрономічними спостереженнями? Оскільки оболонки навколо протозір, що формуються, містять велику кількість пилу, наскрізь вони не проглядаються і це набагато утруднює спостереження початкової стадії формування зір.

Як було вже сказано, основна частина життя переважної більшості зір — це період, коли в їхніх надрах відбувається термоядерна реакція синтезу більш важких елементів з більш легких. На цьому етапі рівновага зорі підтримується рівновагою між тиском розпеченого газу в її надрах, який прагне розширити зорю, і силами тяжіння, що прагнуть її стиснути.

Новий, по суті заключний, період в існуванні зорі настає тоді, коли її основне ядерне паливо — водень — повністю вичерпується. У процесі термоядерної реакції в центральній частині зорі утворюється гелієве ядро. Потім це ядро починає стискатися, а зовнішні шари — оболонка зорі — розширятися. Зоря переходить у стадію червоного гіганта. У її надрах в міру дальшого стискання одні термоядерні реакції заступають інші за участю дедалі важчих елементів. І відбувається це доти, доки не будуть вичерпані всі термоядерні джерела енергії.

Подальша доля вмираючої зорі залежить від її маси. Зорі, маса яких близька до сонячної або трохи перевищує її, перетворюються у так звані білі карлики, тобто в зорі з радіусами в сотні разів меншими від радіуса Сонця. Густина речовини таких зір набагато перевищує густину сонячної речовини. У кожному кубічному сантиметрі простору білих карликів вміщуються десятки й сотні тонн речовини.

Список використаної літератури

Астрономія / І. Гончаренко (авт.-упоряд.). — Х. : ВАТ "Харківська книжкова ф-ка ім. М.В.Фрунзе", 2005. — 48 с.

Бойко Г. Зоряна та позагалактична астрономія: лабораторний практикум / Національний педагогічний ун-т ім. М.П.Драгоманова. — К. : НПУ, 2006. — 118с.

5. Наша галактика, або світ галактик

Одним із найбільш важливих і складних в астрономії є вивчення будови й еволюції галактик.

Галактики — це велетенські зоряні системи, що містять в собі дуже багато зір, а також газ і пил. За морфологічними ознаками галактики поділяються на чотири типи: еліптичні Е, лінзоподібні SO, спіральні S і неправильні Ir. Більшість спостережуваних галактик спіральні.

Галактики розподілені у просторі нерівномірно. Вони утворюють групи галактик і скупчення галактик.

Головну частину зір нашої Галактики ми бачимо у вигляді Молочного шляху (Чумацький шлях). Наша Галактика, тобто галактика в якій знаходиться Сонце — галактика спіральна типу Sb або Sc за классифікацією Хаббла і має в собі кількість у 200 млрд. зір. Сонце у ній розташоване поблизу галактичної площини на відстані близько 8500 пк від центра Г.

Наша галактика входить до складу так званої Місцевої групи галактик.

Наша Галактика — це велетенський зоряний острів, до складу якого входить Сонце. Переважна більшість зір Галактики, а їх за сучасними оцінками налічується понад 200 млрд., сконцентрована в плоскому диску, що його ми бачимо на небі як світну смугу Чумацького Шляху, а також у спіральних відгалуженнях. У центрі Галактики знаходиться компактне згущення речовини — ядро, фізична природа якого і фізичні процеси, що відбуваються в ньому, нині в предметом детального вивчення. Якщо говорити про масу видимої речовини нашої Галактики, то приблизно 95 % її припадає на зорі, а близько 5 % — на міжзоряний газ і пил. Простір Галактики пронизаний потоками заряджених частинок величезних енергій, а на міжзоряний газ діє магнітне поле. Одна з головних труднощів, що з ними мають справу астрономи при вивченні Галактики,— наше внутрішнє положення в цій зоряній системі. Друга — поглинання випромінювання далеких галактичних об'єктів міжзоряною матерією. Ці труднощі можна подолати, якщо вивчати Галактику в усіх діапазонах електромагнітних хвиль.

За межами нашої Галактики є безліч інших зоряних систем, які ми можемо спостерігати з боку, у різних ракурсах і на різних стадіях розвитку. Порівнюючи їх одна в одною і з нашою Галактикою, виявляючи їх подібність і відмінність, з'ясовуючи причини цього, ми пізнаємо загальні закономірності будови й еволюції цих зоряних систем, а отже, і нашого зоряного острова. Галактики — основні структурні одиниці нашого Всесвіту. Одна з них міститься в сузір'ї Андромеди. Це велетенська галактика, схожа за своєю будовою на нашу, і складається вона із сотень мільярдів зір. Світло від неї йде до Землі близько 2 млн. років. Галактика Андромеди разом з нашою Галактикою і ще кількома сусідніми галактиками меншої маси утворюють так звану Місцеву групу. Деякі з-поміж зоряних систем цієї групи, зокрема Велика й Мала Магелланові Хмари, є супутниками нашої Галактики. Разом з нею вони обертаються навколо загального центра мас. Ще одне скупчення галактик розташоване в сузір'ї Діви. Воно є центром ще більш гігантської, ніж Місцева група, системи зоряних островів — Надскупчення галактик, до складу якого входить і Місцева група з нашою Галактикою. Сучасним засобам астрономічних досліджень доступна величезна ділянка простору радіусом близько 10— 12 млрд. світлових років.На цій ділянці розташовані мільярди галактик, їх сукупність зветься Метагалактикою. За своїм зовнішнім виглядом галактики поділяються на три основні типи: еліптичні, спіральні й неправильної форми. Наша Галактика належить до спіральних. А такі Галактики становлять близько 50 % зоряних островів.

Список використаної літератури

Перельман Я. І. Цікава астрономія / Б.А. Воронцов-Вельямінов (ред.), В.Г Карий. — К.; Львів : Радянська школа, 1949. — 243с.

Пришляк М. Астрономія. 11 клас: Підручник для загальноосвіт. навч. закл. — Х. : Ранок, 2003. — 144с.

6. Еволюція всесвіту. Життя у всесвіті

Всесвіт — це все, що існує. Він нескінченний у часі й просторі, хоча кожна його часточка має свій початок і кінець, як у часі, так і в просторі. Всесвіт складається з дрібних порошин і атомів, величезних скупчень речовини і зоряних світів і систем.

Існує наукова дисципліна, що являє собою вчення про загальні закономірності будови Всесвіту, і називається вона космологією.

Теоретичне моделювання Всесвіту відіграє важливу роль у з'ясуванні його минулого й майбутнього. Так, О.О. Фрідман припустив, що досить велика частина Всесвіту не перебуває в стані рівноваги, її матерія або розширюється, або стискається. На початку XX ст. у спектрах далеких галактик був виявлений червоний зсув. Хаббл пояснив це явище розбігом зоряних систем. Явище червоного зсуву спостерігається в спектрах майже всіх галактик, крім декількох найближчих до нашої. І чим далі від нас галактика, тим більший зсув ліній у її спектрі, тобто всі зоряні системи віддаляються від нас із величезними швидкостями, більш віддалені галактики рухаються з більшими швидкостями. А після того, як ефект червоного зсуву був виявлений і в радіодіапазоні, то не залишилося жодних сумнівів у тому, що Всесвіт, який ми спостерігаємо, розширюється. На сьогодні відомі галактики, що віддаляються від нас зі швидкістю 0,46 швидкості світла, а надзорі й квазари — 0,85 швидкості світла. Причину розширення й руху можна пояснити тим, що на галактики постійно діє якась сила. Ймовірно, у минулому у Всесвіті відбувся вибух через утворення надщільного стану матерії. Вибух поклав початок розширенню Всесвіту.

Існує кілька теорій еволюції Всесвіту. Теорія пульсуючого Всесвіту стверджує, що наш світ утворився в результаті гігантського вибуху. Але розширення Всесвіту не продовжуватиметься вічно, тому що його зупинить гравітація. Поки ж наш Всесвіт розширюється протягом 18 млрд років із часу вибуху. У , майбутньому розширення цілком сповільниться й відбудеться зупинка, а потім він почне стискатися доти, поки речовина знову не стиснеться і не відбудеться новий вибух.

Теорія стаціонарного вибуху припускає, що Всесвіт нескінченний. Він постійно перебуває в тому самому стані, тому що протягом усього часу триває утворення нової водоверті, щоб компенсувати речовину галактик, які віддаляються. Але тоді є побоювання, що якщо Всесвіт, початок якому поклав вибух, розширюватиметься до нескінченності, то він поступово охолоне і зовсім згасне.

У зв'язку з тим, що Метагалактика є частиною видимого Всесвіту, то, відповідно, вона теж зазнала колосального вибуху. За допомогою складного устаткування вчені здійснили розрахунки і з'ясували, що до розширення Метагалактики речовина складалася з елементарних частинок (нуклонів) і їхніх античастинок. У міру розширення змінився (разом із температурою і густиною) склад речовини, у якій утворилися електромагнітні кванти із високою часткою випромінювання.

Учені дійшли висновку, що відстань між нашою й іншою галактиками безупинно збільшується, тобто галактики не розлітаються в усі боки від нашої, а відбувається взаємне віддалення всіх галактик. Отже, Метагалактика не стаціонарна, виходить, вона змінюється, а звідси висновок: вона еволюціонує. Розширення Метагалактики виявляється тільки на рівні скупчень і надскупчень галактик. Цікавим є те, що Метагалактика не має центру, від якого віддаляються галактики.

Список використаної літератури

Александров Ю. Небесна механіка: Підруч. для студ. ун-тів, які навч. за спец. "Астрономія" / Харківський національний ун-т ім. В.Н.Каразіна. — Х. : ХНУ, 2004. — 236с.

Астрономія / І. Гончаренко (авт.-упоряд.). — Х. : ВАТ "Харківська книжкова ф-ка ім. М.В.Фрунзе", 2005. — 48 с.