Вступ

Актуальність теми. Підвищення національної конкурентоспромож­ності сьогодні є вкрай актуальним питанням не тільки в практичній площині, але й на теренах теоретичних засад. Це питання стало політичним пріоритетом для багатьох країн світу. У ринкових умовах конкурентоспроможність є однією з основних категорій, активно використовуваних у теорії і практиці господарювання. З огляду на її роль у системі економічних знань, дослідженню конкурентоспроможності присвячено багато робіт. Кожна з них орієнтована на аналіз конкурентоспроможності окремих економічних суб’єктів, у якості яких найчастіше розглядаються види продукції, суб’єкти господарювання, самі підприємства і фірми, галузі, господарство в цілому або окремий сектор в національній економіці.

Питанням конкурентоспроможності національних економічних систем приділяється велика увага як у зарубіжній, так і вітчизняній економічній літературі. Виявленню макроекономічних залежностей, які впливають на національну конкурентоспроможність, а також окремим аспектам економічної політики України в умовах її інтеграції у світову господарську систему присвячені праці вітчизняних дослідників Я. Базилюк, Б. Буркінського, А. Гальчинського, В. Гейця, А. Дєгтяря, Я. Жаліла, Ю. Полунєєва та інших [1;8; 9].

Метою дослідження є розробка теоретико-методологічних основ оцінки управління конкурентоспроможністю національної економіки в умовах глобалізації економічного розвитку.

Реалізація поставленої мети зумовила необхідність вирішення наступних основних методологічних і науково-методичних завдань:

— розглянути конкурентоспроможність національної економіки у світовому господарстві, суть та основні підходи до оцінювання    ;

— охарактеризувати поняття, характеристика та управління конкурентоспроможністю національної економіки в умовах глобалізації економічного розвитку ;

— здійснити аналіз конкурентоспроможності національного господарства;

— освітлити процес становлення та розвитку концепції міжнародної конкурентоспроможності національних регіонів;

— розглянути перспективи галузевої конкурентоспроможності вітчизняного господарства в умовах глобалізації;

— розкрити критерії конкурентоспроможності вітчизняної економіки;

— проаналізувати проблеми та перспективи забезпечення конкурентоспроможності економіки України в умовах глобалізації.

Об’єктом дослідження виступили інноваційні процеси, які в умовах глобалізації не тільки інтегрують світогосподарські зв’язки, але й диференціюють їх у міжкраїновому, регіональному, цивілізаційному планах.

Предметом дослідження є аналіз конкурентоспроможності національного господарства.

Структура й обсяг роботи. Робота складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 33 сторінок комп’ютерного тексту, список використаних джерел містить 17 назв.

Розділ 1. Конкурентоспроможність національної економіки у світовому господарстві: суть та основні підходи до оцінювання

1.1. Національна економіка в системі світового господарства

Національна економіка являє собою народногосподарський комплекс країни, що характеризується галузевою і територіальною структурою, системою управління та певними соціально-економічними відносинами. В узагальнюючому вигляді національна економіка може бути виражена через економічний потенціал, який означає сукупну спроможність галузей народного господарства виробляти продукцію та здійснювати послуги. Економічний потенціал залежить від кількості трудових ресурсів і рівня їхньої кваліфікації, наявності сприятливих природних ресурсів (особливо корисних копалин і ґрунтово-кліматичних умов), обсягу виробничих потужностей, рівня розвитку виробничої інфраструктури (транспорту, зв’язку, електромережі тощо), ступеня розвитку науки й техніки.

Трудові ресурси, природні ресурси й засоби праці складають продуктивні сили країни.

Потужність економіки країни значною мірою залежить від обсягу та якості факторів (або чинників) виробництва — ресурсів, які необхідні для виробництва товару. Основними факторами є:

• капітал — накопичені кошти у виробничій, грошовій і товарній формах;
• праця (фізична та розумова діяльність людини, спрямована на виробництво товарів чи послуг);
• технологія — наукові методи організації виробництва із застосуванням новітніх процесів виробництва;
• природні ресурси, придатні і необхідні для виробничої діяльності [19, с. 7].

На сучасному етапі розвитку світової економіки саме капітал і технологія є вирішальним стимулом розвитку країни.

Важливою ознакою економічного потенціалу країни є галузева структура економіки. Основними галузями народного господарства є:

• промисловість;
• сільське господарство;
• будівництво;
• транспорт і зв’язок;
• торгівля і громадське харчування;
• житлово-комунальне господарство;
• охорона здоров’я;
• освіта, наука, культура;
• фінансування, кредит, страхування;
• апарат управління.

Роль кожної галузі неоднакова з точки зору прогресивного розвитку економіки на певному етапі. Основою економічної могутності країни є новітні галузі промисловості, такі як електроніка, авіакосмічна техніка, енергетика, нафтохімія. Останнім часом на гребені науково-технічного прогресу передові позиції завойовують біоінженерія, фармацевтика, лазерна техніка і особливо інформатика.

Гранично узагальнюючи галузеву структуру народного господарства, її часто розподіляють на три блоки: сільське, лісове господарство й рибальство; промисловість; послуги.

Останнім часом поширюється така схема галузевої структури: первинні, вторинні й третинні галузі. До первинного блоку (або сектора) належать сільське й лісове господарство, рибальство, видобувна промисловість. До вторинного — обробна промисловість і будівництво. Третинний блок охоплює сферу послуг. Іноді визначають ще й четвертинний — інформаційний — сектор, виокремлюючи інформаційні послуги з третього блоку.

З огляду на динаміку означених секторів в економічній науці поширилися уявлення про три типи економічного розвитку, що послідовно змінюють один одного: доіндустріальний (аграрний), індустріальний і постіндустріальний (інформаційний).

Постіндустріальний тип економіки базується на економному використанні ресурсів, на задоволенні нематеріальних потреб людей (сфера послуг). У середині 90-х років більше половини ВВП розвинутих країн припадало на продукцію інформаційних галузей — телекомунікації, комп’ютерні центри, програмне забезпечення, фармацевтику. В економіці США 3/4 доданої вартості, створеної в промисловості, становив інформаційний фактор. Швидкими темпами розвиваються світові інформаційно-фінансові ринки, страхові, інвестиційні, валютні ринки, які в багатьох випадках по обороту перевищують традиційні товарні ринки [19, с. 10]. Отже, економічна потужність країни визначається не кількістю споживаної речовини й енергії для матеріального виробництва, а ступенем споживання інформатики.

Кожна країна характеризується домінуючим соціально-економічним укладом і системою управління народним господарством. Переважній більшості країн світу притаманна ринкова економіка, що передбачає функціонування виробництва за принципом попиту й пропозиції; функції уряду полягають у регулюванні економічного механізму з тим, щоб запобігти небажаним тенденціям в економіці країни і підсилити позитивні тенденції. Уряд не зловживає адміністративним тиском, підприємці мають досить широкий спектр свободи дії. Але у виключні, кризові для держави моменти уряд може тимчасово обмежити цю свободу.

Ступінь розвитку національної економіки вимірюється спеціальними показниками; вони дають загальне уявлення про економічний потенціал країни, а також дають змогу порівняти розвиток окремих країн між собою.

Останнім часом поширюється така схема галузевої структури: первинні, вторинні й третинні галузі. До первинного блоку (або сектору) належить сільське і лісове господарство, рибальство, видобувна промисловість. До вторинного — обробна промисловість й будівництво. Третинний блок охоплює сферу послуг. Іноді визначають ще й четвертинний — інформаційний сектор, виокремлюючи інформаційні послуги з третинного блоку.

Галузі первинного сектора домінували в економіці країн світу тривалий час. Після завершення промислової революції (кінець XVIII — середина XIX ст.) в більшості країн Європи, в США та деяких інших країнах основою економіки вже були галузі вторинного сектора. В XX ст. вторинний сектор опанував економіку всіх розвинутих країн, соціалістичних і значної кількості країн, що розвиваються. З другої половини минулого сторіччя, в економічно розвинутих країнах на перше місце в галузевій структурі виходить сфера послуг. Цей шлях повторюють країни, що розвиваються, але з певним запізненням порівняно з розвинутими країнами.

Аналіз світового досвіду останніх десятиліть дав змогу виокремити основні чинники конкурентоспроможності національної економіки. Серед них:

—  ефективна координація та співпраця між транснаціональними корпораціями та країнами, в яких здійснюється їхня діяльність;

—  орієнтація державної політики на консолідацію суб’єктів економічних відносин в межах країни, а також підтримка виходу національних корпорацій на світовий економічний простір;

—  дотримання урядом критичної межі диференціації прибутковості суб’єктів економіки всередині країни (антимонопольна політика, вилучення надприбутку тощо);

—  запобігання загрозам, які виникають внаслідок підвищення відкритості економіко-правового середовища (адаптація міжнародних правових норм до національних умов, використання інструментів тарифного та нетарифного захисту внутрішніх ринків);

—  посилення уваги до механізмів інноваційно-промислової політики, покликаних забезпечувати конкурентоспромож­ність в стратегічній перспективі;

—  поширення політики сприяння розвитку «людського капіталу».

Вищенаведені чинники орієнтовані насамперед на досягнення максимального рівня розкриття національних конкурентних переваг. Лише встановивши, наскільки реалізованими є національні конкурентні переваги, можливо визначити стратегічну ефективність використання наявних національних ресурсів засобами національної економічної політики та корпоративного управління.

Це дозволяє визначити конкурентоспроможність національної економіки як економічну категорію, яка характеризує стан суспільних відносин у державі щодо забезпечення умов стабільного підвищення ефективності національного виробництва, адаптованого до змін світової кон’юнктури та внутрішнього попиту на основі розкриття національних конкурентних переваг та досягнення кращих, ніж у конкурентів, соціально-економічних параметрів.

1.2. Поняття, характеристика та управління конкурентоспроможністю національної економіки в умовах глобалізації економічного розвитку

Національна конкурентоспроможність – «це здатність країни за умови вільних та прозорих ринкових відносин виробляти товари і послуги, які відповідають вимогам міжнародних ринків, і одночасно підтримувати та підвищувати протягом тривалого часу реальні доходи свого населення» [3]. Співзвучною такому підходу є позиція українських дослідників, які трактують конкурентоспроможність національної економіки як зумовлене економічними, соціальними і політичними факторами стійке становище країни або її продуцента на внутрішньому та зовнішньому ринках; здатність країни в умовах соціально — орієнтованої ринкової економіки виробляти товари і послуги, що відповідають установленим міжнародним стандартам; спроможність країни забезпечувати соціально-економічну оптимальність за будь — якого впливу внутрішніх та зовнішніх факторів і на цій основі підвищувати рівень реальних доходів населення та підтримувати його у довгостроковій перспективі [1].

Таким чином, національна конкурентоспроможність виявляється у динамічній стійкості економічної системи щодо зовнішніх потрясінь, її здатності забезпечувати високу якість життя населення на основі ефективної системи виробництва товарів і послуг. Водночас варто зауважити, що сучасні постіндустріальні тенденції та поглиблення глобалізацій них процесів модифікують існуючі підходи до визначення критеріїв конкурентоспроможності національних економік, систему формування відповідних переваг і логіку конкурентної боротьби.

Загальновизнано, що на сьогодні світове господарство перебуває у своєрідній «точці біфуркації» і його подальший розвиток пов’язаний з формуванням якісно нової гомеостатичної системи взаємозалежних саморегульованих та динамічних процесів, які відбуваються у планетарному масштабі. Аналіз свідчить, що прискорювальний характер сучасного глобалізаційного процесу визначають три провідних атрактори:

—   інформаційно — технологічний, породжений науково-технічною революцією, яка забезпечує лавиноподібне нарощування та прискорення інформаційних потоків, удосконалення міжкраїнових, міжфірмових і міжособистісних методів і засобів обміну інформацією;

—   фінансово — економічний, викликаний експансією міжнародного фінансового капіталу, який сприяє інтенсифікації обміну речовиною, енергією та інформацією між соціально-економічними структурами різного рівня;

—  соціалізаційний, започаткований постіндустріальними тенденціями розвитку людського, інтелектуального та соціального капіталів, які формують людино-розмірні економічні системи, орієнтовані на всебічний розвиток і розкриття потенціалу конкретної особистості [2].

У своїй синергійній взаємодії ці атрактори прискорюють процес становлення нової світогосподарської цілісності та справляють суперечливий вплив на розвиток національної конкурентоспроможності, а саме:

— загострюється суперництво та посилюється конкурентна напруженість на світових ринках у результаті прискорення інноваційного оновлення технічної бази виробництва. Як відомо, питома вага нових знань, втілених у товарах, технологіях, організації виробництва в розвинутих країнах становить 70-80 % ВВП. Понад 50% економічно активного населення цих країн займаються розумовою працею, а загальна чисельність працівників, які тією чи іншою мірою беруть участь у впровадженні різноманітних новацій, сягає 80% зайнятих;

— формуються принципово нові технології та специфічні методи конкурентної боротьби, впроваджувані гнучкими мережевими і віртуальними підприємствами, орієнтованими на потужний інноваційний потенціал та високу якість людських ресурсів. У світі, що глобалізується, нові економічні форми вибудовуються навколо мережевих структур капіталу, управління та інформації,які постійно розширюються, Доступ до технологічних знань та вмінь, що здійснюється через ці структури,лежить в основі конкурентоспроможності сучасних економічних систем;

— урізноманітнюються фактори національної конкурентоспроможності, яка дедалі більше визначається такими нетрадиційними факторами, як якість державного управління на всіх рівнях (від місцевого самоврядування до центрального уряду), соціальна солідарність і менталітет суспільства. На думку сучасних дослідників, «нова планетарна специфіка з її викликами актуалізує конкуренцію не тільки технологій (про що всім відомо) але й культурних цінностей, а їм увага не приділялась навіть таким корифеєм учення про конкуренцію, як М.Потер. Причому цінності, як виявилося, не тільки конкурують з технологіями (як головним надбанням Західної цивілізації), але й у доступній для огляду перспективі (за всіма прогнозами та розрахунками) здатні забезпечити перемогу азіатським країнам, насамперед Китаю та Індії [1].

— інституційна система та інституційна динаміка перетворюються на провідний фактор національної конкурентоспроможності. Практика підтверджує, що за умов глобалізації країни конкурують у виборі інституційних структур і стратегій формування національних моделей перетворень, здатних стимулювати господарський прогрес та підвищення добробуту народу. Звідси можна зробити висновок, що конкурентоспроможність національної економіки в постіндустріальному вимірі є виявом ефективності соціально — економічної системи, яка інтегрує інтереси суб’єктів господарювання різних рівнів та спрямовує їх у русло успішного динамічного розвитку в глобальному світогосподарському середовищі.

Відтак зростає роль інтегруючих, соціальних, стимулюючих та регулюючих функцій національної економічної системи як такої, що діє на основі об’єктивних закономірностей, поза прямим адміністративним регулюванням. Відтак належну конкурентоспроможність в умовах сучасної глобалізації набуває країна, в національній економіці якої існує «критична маса» стійких конкурентоспроможних економічних суб’єктів, здатних ефективно будувати свою діяльність у глобальному економічному середовищі, керуючись власними економічними інтересами.

Розділ 2. Аналіз конкурентоспроможності національного господарства

2.1. Процес становлення та розвитку концепції міжнародної конкурентоспроможності національних регіонів

Найважливіші критерії конкурентоспроможності національної економіки знайшли відбиття у зведеному індексі конкурентоспроможності — комплексному інтегральному показникові порівняльної конкурентоспроможності країн, який розраховується на базі комбінацій відносних величин («твердих» кількісних оцінок основних економічних індикаторів, що публікуються в офіційних виданнях, та «м’яких» якісних експертних оцінок). На сьогодні у світі сформувались дві основні школи рейтингування національної конкурентоспроможності: лозаннська (IMD Lausanne) і гарвардсько — давоська ( Word Economic Forum).

Аналіз рейтингів окремих країн за індексом глобальної конкурентоспроможності (рис.1) свідчить, що найвищу позицію в них займають високо розвинуті країни з економікою, яка базується на високих технологіях та інноваціях, розвинутій інфраструктурі та бізнес культурі, компетентному макроекономічному управлінні, заснованому на тісному співробітництві держави, провідних наукових центрів та бізнесу, високому рівні захисту прав інтелектуальної власності, якісних інституціях влади та регуляторного середовища, що характеризується верховенством закону та ефективною судовою системою [2].

Однією з центральних проблем сучасної теорії міжнародної конкуренції є вирішення дилеми: виступають регіони виключно у якості конкурентного середовища діяльності окремих компаній або являються самостійними учасниками глобальних конкурентних відносин. Прихильники першого підходу ідентифікують поняття «регіон» та «територія» і зазначають, що територія характеризується певними постійними фізичними характеристиками, які неможливо змінювати адекватно динаміці ринкової кон’юнктури, що лежить в основі конкурентного процесу. Тобто в даному випадку регіон-територія з усіма властивими йому характеристиками виступає виключно як місце розміщення та функціонування окремих фірм. Так, відомий економіст П.Кругман стверджує, що «конкурентоспроможність – це атрибут компаній» [2], тому дана категорія не може бути застосована в регіональному контексті. Як наслідок, він зосереджує свою увагу на дослідженні продуктивності виробництва, як ключового індикатора конкурентоспроможності компанії. Відомий американський економіст професор М.Портер в своїй книзі «Конкуренція» [3] стверджує, що конкурують не регіони або країни, а окремі компанії, в той час як регіони та країни виступають лише зовнішнім середовищем, яке позитивно (або негативно) впливає на конкурентний статус компаній. Акцентуючи увагу на факторах локалізації (розміщення), М.Портер розвиває теорію кластерів – сконцентрованих за географічною ознакою груп взаємопов’язаних компаній та споріднених підприємств, які конкурують між собою, але водночас провадять спільну діяльність. Головна перевага кластера – інтенсифікація інноваційної діяльності, що у найбільшій мірі проявляється в створенні високотехнологічних виробництв. Таким чином, М.Портер робить висновок, що джерелом основних конкурентних переваг в глобальній економіці часто виступає місцезнаходження (локалізація) кластера.

Прихильник другого підходу, президент Європейської асоціації регіональної науки Р.Камані, в своєму докладі «Концепція територіальної конкурентоспроможності: виправдана або оманлива?» [4] стверджує, що в глобальній економіці регіони не лише виступають економічним ареалом діяльності місцевих компаній, а й відіграють ключову роль в процесі акумуляції та дифузії знань, сприяють інтеркорпоративній взаємодії та виникненню новітніх форм бізнесу, тобто виступають активними самостійними суб’єктами конкурентних відносин. Крім того, Р.Камані наголошує на неможливості простої адаптації економічних законів розвитку національних економік до субнаціонального рівня, що робить надзвичайно актуальною розробку концепції міжнародної конкурентоспроможності регіону.

На нашу думку, можна виділити п’ять основних чинників, які обґрунтовують необхідність розробки концепції міжнародної конкурентоспроможності регіону.

1. Проявом дії закону нерівномірності економічного розвитку в умовах інтенсифікації глобалізації виступає виникнення та розвиток явища «нової конкуренції» [5]. Сьогодні роль окремих регіонів та локалітетів у процесах міжнародної конкуренції зростає в такій мірі, що їх конкурентний статус може прирівнюватись або навіть перевищувати конкурентні позиції традиційних учасників міжнародної конкуренції (країн, ТНК). Перетворення окремих регіонів на потужні полюси економічного зростання особливо яскраво проявляється у створенні високотехнологічних кластерів («Силіконова долина», «Бостонський маршрут 122» в США; Північне Онтаріо в Канаді; третя Італія; «блакитний банан» в Європі тощо) .
2. Зміни в системі міжнародного поділу праці. По-перше, відбувається поглиблення функціональної спеціалізації. Функції стратегічного планування, інформаційного забезпечення процесу прийняття рішень, маркетингу, фінансового планування та управління, логістики виділяються в окремі сфери бізнес-діяльності. Крім того, розповсюджується глобальна концепція аутсорсинга [6], тобто передача окремих функцій компанії іншим фірмам-виконавцям («на сторону»). По-друге, спостерігається стійка тенденція до укрупнення суб’єктів спеціалізації, розвиток територіально-функціональної спеціалізації. Так, окремі регіони спеціалізуються не лише на виробництві певних видів продукції та послуг – текстильні, автомобільні, нафтові, туристичні регіони тощо, але й на конкретних функціях – матеріального або нематеріального виробництва. По-третє, має місце посилення вертикального поділу праці на інтелектуальні та інші види діяльності саме між окремими регіонами. В регіонах з інтелектуальною спеціалізацією концентруються центри прийняття рішень потужних транснаціональних та глобальних компаній, які й залучають до виробничого процесу інші ресурсомісткі регіони. Як правило, прибутки, отримані в регіонах зі спеціалізацією більш низького типу, перетікають до регіонів зосередження управлінських центрів.
3. Неможливість використання існуючого інструментарію та методик розробки ефективних національних конкурентних стратегій на субнаціональному (регіональному) рівні. На відміну від національних економік, які конкурують на основі принципу порівняльних переваг, окремі території (регіони, міста, локальні утворення) вступають у відносини міжнародної конкуренції на основі принципу абсолютних переваг. Це пояснюється відсутністю на регіональному рівні таких макроекономічних механізмів регулювання економіки, як зміна валютного курсу, рівня заробітної плати та цін [4, с.2396].
4. Виникнення феномену «нової регіоналізації» [7,с.81], суть якого полягає у виникненні регіонів, які не пов’язані з існуючим адміністративним поділом країни та характеризуються високим міжнародним конкурентним статусом. За висловом ідеолога концепції нового регіоналізму М.Кітінга, «новий регіоналізм характеризується двома пов’язаними між собою особливостями: він не обмежується кордонами національного господарства; він стикає між собою регіони в конкурентній боротьбі, а не надає їм нові ролі у системі міжнародного поділу праці» [7,с.81].
5. Формування нової економіки, заснованої на знаннях. На початку 90-х р.р. ХХст. відомий дослідник-регіоналіст А.Андерсон застосував поняття «С-регіонів», в яких віділив чотири детермінанти, що лежать в основі парадигми сучасного динамічного регіонального розвитку в умовах глобальної конкуренції. Це так звані «С-фактори»: компетенція (competence), культура (culture), комунікації (communication) та креативність (creativity). Він спрогнозував зниження ролі старих промислових регіонів (Ліверпуля, Манчестера, Філадельфії) та появу нових С-регіонів навколо центрів вищої освіти, які в союзі з потужними корпораціями перетворяться на реальні центри виробництва інноваційно-інформаційних продуктів [8].

Отже, можна зробити висновок про необхідність розробки концепції міжнародної конкурентоспроможності регіонів, яка повинна включати аналіз взаємодії регіонів як самостійних економічних агентів – учасників глобальних конкурентних відносин.

2.2. Перспективи галузевої конкурентоспроможності вітчизняного господарства в умовах глобалізації

За рівнем конкурентоспроможності Україна у міжнародних рейтингах займає дуже низькі позиції. За оцінкою «World Competitiveness Yearbook» Україна з 46 місця у 2007 р. спустилася до 56 місця в 2012 р. в щорічному рейтингу конкурентоспроможності країн світу. Україна залишилася позаду таких країн як Естонія (31 місце), Казахстан (32 місце), Польща (34 місце), Литва (36 місце), РФ (48 місце) [1].

Серед причин такої ситуації можна виділити:

—         високий ступінь зношеності основних засобів у промисловості (у різних галузях — 75-80 %), темпи старіння яких перевищують темпи їх оновлення, що впливає на якість вітчизняної продукції;

—         процес детехнологізації та деіндустріалізації вітчизняної економіки, який все ще продовжується: якщо у 1990 р. промисловість України мала істотну частку на рівні четвертого технологічного укладу і рухалася в напрямі п’ятого, то сьогодні вона перебуває між третім і четвертим технологічними укладами з тенденцією сповзання до третього [3, с. 40];

—         наявність структурних диспропорцій в економіці, її висока матеріале- та енергоємність, сировинно-експортна спрямованість вітчизняного виробництва;

—         обсяг експорту високотехнологічних товарів у загальному обсязі експорту товарів становить менше, ніж 3%;

—         незначна частка вітчизняного виробництва товарів кінцевого споживання, призначених для задоволення потреб внутрішнього ринку, їх недостатньо висока якість та обмеженість асортименту продукції, а також висока собівартість вітчизняної продукції порівняно з імпортними аналогами;

—         значна кількість державних та галузевих програм розвитку, які не завжди можуть бути повністю профінансовані з державного бюджету, що негативно впливає на ефективність їх реалізації; тощо.

На думку українських науковців, конкурентоспроможною слід вважати таку економіку, яка у своєму розвитку забезпечує: 1) підтримку зростаючих життєвих стандартів; 2) досягнення (збереження) таких позицій у світовій економіці, коли національні товари, роботи, продукція і послуги успішно реалізуються на внутрішньому та міжнародних ринках [2, с. 434].

Якісно новий етап у реформуванні економічної політики в Україні в напрямі підвищення конкурентоспроможності вітчизняної економіки вимагає теоретичного переосмислення, зокрема, питань, які стосуються узгодження промислової та конкурентної політик.

Під конкурентною політикою будемо розуміти сукупність методів, способів та інструментів, спрямованих на створення й захист ефективної конкуренції на національних і на глобальному ринках, на сприяння розвиткові конкурентних відносин, на підвищення конкурентної культури суспільства. Промислову політику найчастіше трактують як стратегію розвитку і підвищення ефективності промислового виробництва, підвищення конкурентоспроможності окремих галузей, секторів, підприємств і продукції порівняно із зарубіжними аналогами, з метою забезпечення довгострокового сталого економічного розвитку.

Проблема співвідношення конкурентної та промислової політик не нова, вона перебуває у центрі уваги як теоретичних дискусій, так і практики функціонування різних державних органів. Існують дві діаметрально протилежні думки: з одного боку, визнається домінуюча роль промислової політики як провідного фактора прискорення темпів економічного зростання, а конкурентна політика вважається деструктивною, оскільки створює додаткові й нерідко непотрібні обмеження для ринкової діяльності фірм; з другого боку, промислова політика, спрямована на підтримання окремих агентів ринку (надання різних пільг), тлумачиться як фактор, який позбавляє ринкових суб’єктів стимулів до збільшення ефективності виробництва, а конкурентній політиці, навпаки, відводиться ключова роль у стимулюванні конкурентних взаємодій [4, с. 195— 196]. Ці дві позиції відображають суперечливість і об’єктивні складності, пов’язані з досягненням оптимального балансу між двома видами впливу держави на поведінку ринкових агентів. З огляду на це, основне завдання полягає в тому, щоб знайти гармонійне поєднання конкурентної та промислової політик для забезпечення більш загальних цілей сталого економічного зростання.

Розділ 3. Особливості забезпечення конкурентоспроможності національної економіки України

3.1. Критерії конкурентоспроможності вітчизняної економіки

Національна конкурентоспроможність (конкурентоспроможність національної економіки) — зумовлене економічними, соціальними та політичними факторами стійке становище країни або її продуцента на внутрішньому і зовнішньому ринках, у світовій економічній системі, в глобальних політико-економічних процесах, здатність підтримувати стійкі темпи зростання реальних доходів на одну особу.

Найважливіші критерії конкурентоспроможності національної економіки знайшли відображення у зведеному індексі конкурентоспроможності — комплексному інтегральному показникові порівняльної конкурентоспроможності країн, що розраховується на базі комбінацій відносних величин («твердих» кількісних оцінок основних економічних індикаторів, що публікуються в офіційних виданнях, та «м’яких» якісних експертних оцінок). На сьогоднішній день найвпливовішими дослідженнями міжнародної конкурентоспроможності країн є:

— «Глобальний звіт про конкурентоспроможність», який публікується щорічно за матеріалами широкої програми обстежень країн у рамках Світового економічного форуму у швейцарському м. Давосі;

— «Щорічник світової конкурентоспроможності» Міжнародного інституту менеджменту та розвитку, у якому відповідний рейтинг розраховується на основі восьми груп критеріїв: внутрішнього економічного потенціалу країни, її зовнішньоекономічних зв’язків, державного регулювання, фінансово-кредитної системи, інфраструктури, системи управління, менеджменту, рівня розвитку науки та технології, людських ресурсів.

Наша країна за останній рік у рейтингу глобальної конкурентоспроможності втратила 11 позицій, з 73 до 84, отримавши показник 4.05 бали з 7 можливих. Аналогічну динаміку втрати 11 позицій продемонстрували Уругвай, Єгипет, Гана і Бенін. Трійка лідерів не змінилася з попереднім роком, адже Швейцарія, Сінгапур та Фінляндія продовжують утримувати все ті ж 1-ше, 2-ге та 3-тє місце, а найгірший показник дістався центрально-африканській країні Чад.

Виходячи з суттєвої втрати позицій у рейтингу, варто розглянути динаміку показників, які отримувала Україна з 2006 року – першого року проведених досліджень в Україні. Для порівняння оберемо найбільш цікаві для нас країни, а саме: Росію – найбільшого торгівельного партнера, Кіпр – найбільшого інвестора, та країну, в яку прямують понад 80% інвестицій українських компаній, Грузію – вдалий приклад проведення реформ у колишній республіці СССР, Естонію – члена ЄС, також колишню державу союзу та Китай – найбільш динамічний ринок світу.

До найважливіших конкурентних переваг вітчизняної економіки слід віднести:

— значні запаси та вигідне розташування корисних копалин (залізна та марганцева руди, сірка, ртуть, титан, рідкоземельні метали, уран, мінеральні солі, гіпс, граніт, мармур тощо);

— родючі сільськогосподарські угіддя, значні запаси чорнозему;

— високий освітній рівень працездатного населення при відносно низькому рівні оплати праці;

— розвинену мережу академічних, науково-дослідних та проектно-конструкторських установ;

— вигідне геополітичне становище, транспортно-географічне розташування, наявність розгалуженої транспортної інфраструктури;

— наявність унікальних виробничих комплексів (металургійних, машинобудівних, хімічних), які поєднують розвинуту виробничу, соціальну та рекреаційну інфраструктуру, мережу науково-дослідних, проектних організацій та навчальних закладів;

— привабливі кліматичні умови, унікальний рекреаційний комплекс, що включає Азовський, Чорноморський, Карпатський та Поліський підкомплекси.

Водночас, звертаючи увагу на уповільнення темпів економічного зростання вітчизняної економіки, сучасні дослідники виділяють ряд факторів, які перешкоджають динамічному господарському розвитку та підвищенню конкурентоспроможності вітчизняної економіки, в тому числі:

— прискорену лібералізацію зовнішньоекономічних зв’язків, яка привела до неконтрольованої відкритості української економіки та посилення ‘й’ структурних деформацій;

— пріоритетність цінових чинників конкурентоспроможності в умовах реалізації експортної моделі розвитку, що не стимулює якісне оновлення та структурну перебудову економіки;

— високий рівень залежності внутрішньої економічної динаміки від зовнішніх, непідконтрольних національному уряду чинників.

З усіх показників, ми отримали лідерство, лише у здоров’ї та початковій освіті, а серед категорії 31 виробничо-орієнтованих держав в нас більші обсяги ринку, краща якість вищої освіти та підготовки, трудовий потенціал та інфраструктура. Якісні зміни у Грузії забезпечили їй лідерство серед ринку товарів та послуг, управлінської сфери, ринку праці(трудові ресурси).

Наведені нижче результати дають нам змогу сформувати цілісну картину про рівень розвитку в найбільш важливих сферах життя суспільства та стану економіки, вплив факторів на розвиток цілих галузей та місце України серед країн світу.

Найгірші показники належать впливу бюрократії, корупції та податкової політики на розвиток бізнесу та залучення інвестицій, довіри до політиків, роботи правоохоронних органів та незалежності судів, якості доріг, стійкості банків, захисту матеріальних та інтелектуальних прав власності. Найкращий стан справ в нашій країні з охопленням населення освітою, якості викладання природничих та математичних наук, рівнем розвитку залізниці та обсягах ринку. З часом якість освітніх послуг та рівень вітчизняної науки помітно падає, дана тенденція зумовлена відсутністю впровадження наукоємних технологій у виробництво та фінансування науки на належному рівні.

Особливої уваги заслуговує позиція України в рейтингу здатності країни на втримання талантів, тобто високоосвічених кадрів та молодих кваліфікованих спеціалістів, за яким ми посіли 140 місце з 148. На фоні розвинутої Європи, в державах якої дані індекси мають максимальне значення, шансів на утримання кадрів, які могли б в перспективі допомогти нашій країні подолати труднощі сьогодення, практично не лишається. Нашими «сусідами» по рейтингу втримання талантів являються Ємен та Бурунді, які займають 139 та 141 позиції відповідно, а найкраще почувають себе кадри у Катарі, найінтенсивніше залучають молоді обдарування у Швейцарії та Сінгапурі.

Діаграма 5. Рейтинг України з 148 країн світу, за окремими складовими ІК у 2013-2014 рр.

Джерело: Аналіз індексу конкурентоспроможності країн в 2013-2014 рр.: Електронний ресурс — http://infolight.org.ua/content/analiz-indeksu-konkurentospromozhnosti-ukrayini-v-2013-2014-rr

 

Відтак одним із стратегічних пріоритетів трансформації економіки України в умовах глобалізації є перехід від екзогенно залежного до ендогенно орієнтованого розвитку, в т. ч.:

— розбудова національної інноваційної системи, підвищення частки інноваційної продукції, збільшення обсягів надання високотехнологічних послуг;

— структурна модернізація, спрямована на подолання надмірної залежності від окремих глобальних ринків та поглиблення участі у глобальних високотехнологічних проектах;

— зміцнення конкурентних переваг вітчизняного бізнесу, підтримка найбільш ефективних імпортозаміщуючих виробництв та захист від недобросовісної конкуренції на світових ринках;

— зміцнення експортного потенціалу країни, підвищення питомої ваги товарів із високою часткою доданої вартості;

— формування виробничих регіональних кластерів (енерго-металургійно-хімічних) світового значення;

— диверсифікація джерел інвестування, становлення власних транснаціональних структур;

— розвиток внутрішнього ринку як бази формування та апробації національних конкурентних переваг;

— елективне використання геополітичного положення України та підвищення її ролі як транзитної держави;

— впровадження дієвих механізмів захисту від економічних та технологічних ризиків і небезпек, несприятливих змін міжнародної кон’юнктури;

— удосконалення процесів інтеграції України в сучасні економічні та політичні альянси, розвиток взаємовигідного співробітництва з міжнародними економічними та фінансовими організаціями.

3.2. Проблеми та перспективи забезпечення конкурентоспроможності економіки України в умовах глобалізації

Тривала трансформаційна криза в Україні пов’язана насамперед з несформованістю як конкурентної сукупності підприємств, так і ефективного конкурентного середовища на базі завузького та структурно недовершеного внутрішнього ринку.

Особливістю економічних реформ в Україні стала концентрація реформаторських зусиль на макроекономічному рівні перетворень. Відбувалася спроба скласти конкурентне середовище шляхом штучного створення суб’єктів конкуренції засобами приватизації, демонополізації, розукрупнення підприємств, а також потенційних умов для конкуренції засобами лібералізації цін та торгівлі. Між тим, увага проблемам розбудови спроможності самих підприємств ефективно реагувати на конкурентні виклики практично не приділялася. Засоби макроекономічного регулювання, навпаки, створювали вельми несприятливе середовище для підприємницької активності через жорсткі монетарні обмеження, високий рівень фіскального тиску, заплутаність та непередбачуваність регуляторного середовища. Внаслідок цього спроби налагодження конкурентного середовища в Україні не завдали очікуваного позитивного впливу на економічну динаміку, а посилення конкурентного тиску внаслідок лібералізації імпорту тривалий час не сприяло зміцненню конкурентоспроможності вітчизняних підприємств та національної економіки в цілому.

Це обумовило негативні зрушення в галузевій структурі, низьку продуктивність «офіційного» сектору української економіки та недостатню мотивацію до здійснення високопродуктивної та прибуткової діяльності на національних теренах, а відтак — відплив національних ресурсів (праці, капіталу, сировини) за кордон чи до тіньової сфери української економіки.

Україна бере участь в обстеженнях міжнародної конкурентоспроможності, що проводиться в рамках Світового економічного форуму (СЕФ), З 1997 р. За даними СЕФ, країна перебуває в групі країн з факторно — керованою економікою, динаміка рейтингу якої за індексом глобальної конкурентоспроможності є невтішною. Так, за 2005-2007 рр. індекс глобальної конкурентоспроможності України підвищився з 3,3 до 3,98 (за найвищого значення цього показника 5,81). За цим рейтингом наша країна займала 84 — місце серед обстежених у 2005 — 2006 рр. 117 країн, 78 — місце серед обстежених у 2006 — 2007 рр. 125 країн та 73 місце серед обстежених у 2007 — 2008 рр. 131 країни. Це означає, що за сучасних умов національна економіка значно більше втрачає, ніж виграє в глобальних світогосподарських відносинах, гостро відчуваючи на собі дію несприятливих інтеграційних факторів: відпливу робочої сили за кордон, «втечі» капіталу, хронічного дефіциту торгівельного балансу і майже катастрофічне погіршення умов формування платіжного балансу та Державного бюджету країни [3].

Як уже зазначалося, з трьох груп факторів формування конкурентних переваг (ресурсних, операційних і стратегічних) найважливішими за сучасних умов є стратегічні. Відтак визначення та послідовна реалізація пріоритетів довгострокового розвитку національної економіки є одним з найважливіших факторів підвищення її глобальної конкурентоспроможності .

По суті, йдеться про проекцію на національний рівень синергійної взаємодії трьох провідних атракторів структурування глобальної економіки: інформаційно- економічного і соціалізаційного, а також вибудовування на цій основі системи стратегічних пріоритетів та переваг довгострокового розвитку держави.

Свідченням успішності такого підходу є практика нарощування національної конкурентоспроможності багатьох країн світу. Аналіз досвіту високо розвинутих держав підтверджує, що за умов глобалізації цей процес невіддільний від: 1) свідомого формування конкурентних переваг тих економічних суб’єктів, які є провідниками глобалізації; 2) активної та агресивної поведінки глобальних акторів на внутрішньому і світовому ринках, заснованої на процесах інформаціоналізації та транс націоналізації; 3) міждержавного суперництва за домінуюче становище у світовому економічному просторі та доступ до світового доходу на основі реалізації інноваційної моделі розвитку; 4) швидкого знецінення будь — яких існуючих переваг, в результаті чого інновації виявляються важливішими за наявності факторні переваги.

Водночас аналіз статистичних даних свідчить, що порівняно з більшістю розвинутих держав Україна не використовує повною мірою інноваційних факторів зростання. У країні до цього часу не створено умов для належного фінансування розвитку науки та освіти, стимулювання інвестицій у технологічні новації. Нині вартість наукомістких технологій, комп’ютерного програмного забезпечення, ліцензій, патентів тощо в національному багатстві України становить лише 0,1%. Отже, серед найбільших компаній країни чільні місця посідають, як і раніше, представники винятково традиційних галузей, конкурентоспроможність яких базується головним чином на порівняльних факторних перевагах, у тому числі на дешевизні робочої сили.

Деякі вітчизняні вчені підкреслюють, що в Україні діє неправильна мо­дель конкурентоспроможності — замість випуску високоякісних товарів ви­робляються дешеві товари. Для зміни моделі необхідно кваліфікована робоча сила, тобто держава повинна приділяти увагу оплаті праці, якості та структурі освіти. Саме якість — це та категорія, яка дає можливість оцінити ефектив­ність любого процесу як з фінансової так і з адміністративної, організаційної точки зору.

Якщо взяти заробітну плату в євро по всім країнам Центральної та Східної Європи і поділити на розрахований рівень національного ВВП на одного зай­нятого, то Україна програє в заробітній платі всім країнам, крім Болгарії, на­багато більше, ніж по продуктивності праці (найбільше — Словенії та Чехії). Це свідчить про те, що ступінь експлуатації в Україні вищий, а робоча сила недооцінюється) [4].

Питома вага оплати праці в Україні не відповідає стандартам середньоєвропейської величини.

Заходи економічної політики держави, які здійснювалися в цей період, не лише не були орієнтовані на зміцнення конкурентоспроможності українських товаровиробників, але й нерідко безпосередньо суперечили реалізації цього завдання. Зокрема:

—    різка номінальна ревальвація гривні на 4,8 % та її перманентна реальна ревальвація протягом року, які дозволили стримати інфляційні процеси, проте водночас спричинили зниження рівня конкурентоспроможності українських товаровиробників на 14 %;

—    значне підвищення податкового навантаження на суб’єкти господарювання, яке відбулося внаслідок перегляду дохідної частини державного бюджету та скасування переважної частини податкових пільг: рівень перерозподілу ВВП по зведеному бюджету збільшився порівняно з 2004 роком з 20,8 до 24,9 %, причому надходження від податку з прибутку збільшилися на 45 %, у той час як прибуток прибуткових підприємств, за попередніми оцінками, збільшився на 20 %;

—    збільшення примусового вилучення прибутку державного сектора економіки, в тому числі – стягнення заборгованостей попередніх років, що обумовило зниження платіжної та інвестиційної спроможності держпідприємств;

—    підвищення видатків на виплату заробітної плати та випереджаюче зростання цін і тарифів на витратоутворюючі товари і послуги (енергоресурси, транспортні послуги), що призвело до зростання видатків виробництва та негативних зрушень у прибутковості підприємств (в той час як чистий фінансовий результат зріс порівняно з 2004 роком на 34,3 %, прибуток прибуткових підприємств – лише на 19 %, що співставне з величиною дефлятора ВВП за 2005 рік);

—    непередбачувані зміни законодавства, невиважені політичні спекуляції щодо перегляду результатів приватизації держмайна тощо, що призвело до підвищення рівня політичних ризиків ведення бізнесу;

—    зменшення інвестиційної складової бюджетних видатків (частка капітальних видатків у зведеному бюджеті скоротилась із 20,4 % у 2004 р. до 12,8 % у 2005 р.), що сприяло сповільненню інвестиційної активності в країні;

—    лібералізація доступу на внутрішній ринок готової продукції (зокрема, продукції легкої промисловості, побутової техніки, світлих нафтопродуктів) – урядова програма «Контрабанді-СТОП» була ефективною у зниженні рівнів тарифного захисту ринку, які спонукали до контрабанди, проте не була реалізована в частинах захисту внутрішнього ринку та підтримки вітчизняних виробників (наслідками таких дій стали втрата динаміки зростання в легкій промисловості, криза в секторі нафтопереробки).

В останні роки в Україні склався комплекс об’єктивних передумов для позитивних зрушень у сфері зміцнення конкурентоспроможності національної економіки. Відбулося становлення основних інститутів ринкової економіки, фінансової системи, великих підприємств, які активно розвиваються та можуть стати основою «осередків економічного зростання», нагромаджено певний національний капітал, зростає платоспроможність споживчого ринку. Набуто позитивних показників економічного розвитку. Відтак на порядок денний постає завдання формування відповідної узгодженої системи довгострокових  заходів державної політики, спрямованих на оптимальне використання надбаного позитивного підґрунтя для зміцнення конкурентоспроможності національної економіки, концентрацію технічних, фінансових, людських, організаційних ресурсів, набутих протягом періоду економічного зростання, на завданнях структурної перебудови інноваційної спрямованості.

Така політика має забезпечувати перехід від нинішньої практики здобуття конкурентних переваг переважно за рахунок цінових чинників до реалізації факторних переваг, якими є: природноресурсне багатство, людський капітал, науково-технологічний потенціал, геоекономічні чинники тощо. Сама стратегія як цілісна система дій, спрямованих на реалізацію мети, завдань та пріоритетів, може розглядатися як самостійний „віртуальний ресурс”, який може протягом певного часу компенсувати брак окремих інших ресурсів, необхідних для розвитку суспільства (фінансових, природних, людських тощо). Відтак розробка та реалізація цілісної стратегії забезпечення конкурентоспроможності національної економіки дозволить Україні вийти з кола ресурсних обмежень.

При цьому слід наголосити, що пряме стимулювання “високопродуктивного” сектора в „ручному режимі” не сприятиме зміцненню економіки, а зумовить створення відокремлених “технологічних анклавів”, спроможних розвиватися здебільшого за рахунок штучного перерозподілу ресурсів всередині національної економіки. Формування відповідного середовища мотивації суб’єктів господарювання до конкурентної поведінки передбачає застосування взаємоузгоджених інструментів грошово-фінансової, інноваційно-промислової, науково-технічної, зовнішньоторговельної та соціальної політик, які разом становитимуть злагоджену несуперечливу систему державного регулювання економіки, засновану на принципах взаємного балансу інтересів.

Реалізація такої системи потребуватиме відповідного інституційного середовища (рис. 5), в якому визначатимуться сфери відповідальності державних відомств та органів громадської самоорганізації стосовно розробки та проведення заходів в рамках стратегії забезпечення конкурентоспроможності, та яке складатиметься з державного, галузевого, виробничого та громадського рівнів. Необхідне також створення Ради національної конкурентоспроможності — основного координаційного центру, який би провадив моніторинг, узгодження, супровід та контроль відповідних рішень.

Здійснення узгоджених заходів у напрямку забезпечення конкурентоспроможності економіки України має відбуватися згідно затвердженої на законодавчому рівні Державної програми. Головною метою реалізації такої Програми є створення умов для динамічного зростання конкурентоспроможності вітчизняних суб’єктів економічних відносин.

Програма має виходити з таких стратегічних завдань:

—    збереження високих темпів економічного зростання зі збільшенням ваги внутрішніх чинників економічної динаміки;

—    підвищення рівня конкурентоспроможності українських товарів та послуг за ціновими і неціновими характеристиками;

—    поєднання монетарної стабільності з економічним зростанням;

—    послаблення податкового навантаження на суб’єктів економіки [7, c. 47].

Таким чином, для стабільності національної конкурентоспроможності економіки України слід удосконалювати та розвивати взаємодію всіх суб’єктів господарювання на засадах освітнього, наукового та інноваційного потенціалів. Головними перешкодами на шляху забезпечення конкурентоспроможності української економіки в глобалізованому середовищі є вузькість внутрішнього ринку, фіскальна спрямованість податкової політики, відсутність стимулів інноваційно-інвестиційної діяльності, тінізація економіки, поширення корупції, недієздатність системи державного управління в царині забезпечення та захисту конкурентних переваг вітчизняних товаровиробників. Конкурентні переваги значною мірою здобуваються шляхом отримання пільг, дотацій із державного бюджету, за рахунок дешевої робочої сили, заниженого курсу національної валюти, прямого чи прихованого субсидування галузей, отримання тіньових прибутків, експлуатації вичерпуваних природних та екологічних ресурсів тощо.

Висновки

Отже, теоретичні підходи щодо визначення конкурентоспроможності економіки країни не змінювалися кардинально, а постійно доповнювалися з метою висвітлення головних чинників та механізмів її забезпечення під впливом розвитку продуктивних сил, удосконалення системи соціально-економічних відносин, рівнів формування конкурентних переваг та головних цінностей, важливих для суспільства на кожному етапі міжнародних економічних відносин.

У сучасних умовах одним із визначальних чинників забезпечення високого рівня конкурентоспроможності країни виступає інституційна система, її відповідність сучасному рівню та завданням сталого й успішного розвитку економіки. Одним із таких чинників є сильна держава, яка забезпечує формальні механізми функціонування економіки, визначає стратегічні напрямки забезпечення конкурентоспроможності країни, здійснює контролюючі заходи .

Конкурентоспроможність країни характеризує стан суспільних відносин у державі щодо забезпечення умов стабільного підвищення ефективності національного виробництва, адаптованого до змін світової та внутрішньої кон’юнктури на основі розкриття національних конкурентних переваг та досягнення кращих соціально-економічних параметрів.

Конкурентоспроможність країни — це складна синтезована категорія, яка залежить не лише від економічних, але й від політичних, соціальних факторів. При її дослідженні потрібно враховувати характер економічної моделі країни, тип національного господарства, особливості її конкурентного середовища.

Список використаної літератури

1. Антонюк Л.Л. Конкурентоспроможність національної економіки в умовах глобалізації /Лариса Леонтіївна Антонюк: дис. д-ра наук: 08.05.07 — 2008 / [Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://www.lib.ua- ru.net/diss/cont/348533.html. — Назва з екрана
2. Бєлєйченко О.Г. Перспективи галузевої конкурентоспроможності національного господарства в умовах глобалізації/ О. Г. Бєлєйченко //Актуальні проблеми економіки. — 2009. — № 5. — C. 62-68
3. Бурмака Є. Підвищення міжнародної конкурентоспроможності країни настійно вимагають активізації вітчизняної економічної дипломатії/ Є. Бурмака //Підприємництво, господарство і право. — 2008. — № 9. — C. 118-119
4. Губський Б. конкурентоспроможність української економіки: орієнтири макрополітики в кризових умовах/ Б.Губський //Економіка України. — 2012. — № 4. — C. 4-14
5. Жаліла Я.А. Конкурентоспроможність економіки України в умовах глобалізації. К.- НІСД, 2008.
6. Ковальчук С. Інвестиційна конкурентоспроможність економіки України/ С. Ковальчук //Проблеми науки. — 2013. — № 5. — C. 25-31
7. Конкурентоспроможність національної економіки. Монографія / За ред. д-ра екон. наук Б.Є.Кваснюка. — К.: Фенікс, 2009. — 582с.
8. Концепція економічного розвитку України : Завдання майбутнього. Книга 1 — К.: Клуб «Коло». — 2012. — 60 с.
9. Лук’яненко Д.Г., Поручника А.М. Управління міжнародною конкурентоспроможністю в умовах глобалізації економічного розвитку. Монографія. К.- КНЕУ, 2006, 752 с.
10. Механізми прийняття управлінських рішень органами державної влади щодо соціально-економічного розвитку регіонів: Монографія / А.О. Дєггяр, О.Ю. Амосов, В.М. Мартиненко та ін.; За заг. ред. А.О. Дєггяря. — X.: Вид-во ХарРІ НАДУ «Магістр», 2006.
11. Пахомов С.Ю. Міжнародна конкурентоспроможність в умовах формування глобальної інституційної системи / С.Ю. Пахомов : дис. докт. екон. наук . — Київ, 2011. — с.3
12. Полунєєв Ю. Механізм підвищення конкурентоспроможності економіки України в посткризовий період /Юрій Полунєєв. — Економічний аналіз. — 2011. — Вип. 9, част. 3. — с. 242-244.
13. Попова В. Конкурентоспроможність економіки України: джерела формування та соціальні наслідки // Економіка України № 5.-2007, с.35-42.
14. Попова В. Конкурентоспроможність економіки України: джерела формування та соціальні наслідки/ В. Попова //Економіка України. — 2008. — № 8. — C. 4-13
15. Романюк С. Конкурентоспроможність регіонів: теоретичні і практичні підходи/ Сергій Романюк //Національна безпека і оборона. — 2008. — № 4. — C. 44-46
16. Смерічевська С.В. Конкурентоспроможність у соціально-економічному вимірі/ С. В. Смерічевська //Актуальні проблеми економіки. — 2009. — № 3. — C. 36- 44.
17. Соколенко С. Проблеми і перспективи посилення конкурентоспроможності економіки України на ос-нові кластерів/ С. Соколенко //Економіст. — 2008. — № 10. — C. 31-35
18. Тараненко І.В. Модель формування конкурентоспроможності системи «національна економіка» та методика міжкраїнових зіставлень / Європейський вектор економічного розвитку. — 2009. — № 2 (7). — с. 160-169.
19. Уніят А.В. Критерії та оцінка конкурентоспроможності країн на міжнародному  рівні  / А.  Уніят  // Галицький  економічний вісник. – 2009. – No 2. – С. 7 – 13.
20. Хамініч Є.Ю. Конкурентоспроможність національної економіки: особливості, пріоритети та проблеми // Актуальні проблеми економіки №4 (70).-2007, с. 20-25.
21. Швиданенко О. Сучасні критерії конкурентоспроможності: ефективність та інноваційність/ О. Швиданенко //Актуальні проблеми економіки. — 2003. — № 8. — С.145-153.
22. Яремко Л.А. Конкурентоспроможність регіону в умовах глобалізації/ Л. А. Яремко //Актуальні проблеми економіки. — 2013. — № 9. — C. 135- 144
23. The World Competitiveness Scoreboard 2012 / Електронний ресурс — Режим доступу: http://immi-to-australia.com/pics/advant/2012_IMD.pdf.