Вступ

Обґрунтування актуальності питання. Сучасні події в світі, що відбуваються в геополітичній, соціально-економічній, духовно-етичній сферах зробили проблему забезпечення національної безпеки України особливо гострою. Проте події в Грузії у серпні 2008 року та Криму в 2014-2015 засвідчили про прояви нових викликів і загроз для України, зокрема реальну небезпеку втягування України в міжнародні конфлікти та реальність загрози територіальної цілісності і суверенітету України. Тому, потенційні можливості виникнення збройного конфлікту та використання збройних сил як можливого інструменту зміни військового балансу зберігаються. Потенційна військова небезпека і реальні військові загрози для України мають надзвичайно різноманітні форми. Спроби нашої політичної еліта поставити на перший план «загальнолюдські цінності», «європейський вибір», представити країну в оточенні «союзників» і «друзів» успіхом не увінчалися, і призвели до послаблення позицій України в Європі і скороченню сфер її впливу. Останні роки ознаменувалися зміною поглядів політичного керівництва країни.

Ряд  питань  зазначеної  проблеми досліджено  в  публікаціях  О.І.  Кузьмука  [19], О.С.Бодрука    та    М.Ф.    Єжеєва    [15], В.П.Горбуліна   та   О.В.   Литвиненка   [5], В.К.Горовенка та М.М. Лобка [6], О.І. Їжака [18],  Ф.В.  Саганюка,  [19],  А.І.  Семенченка [20], М.В.Сунгуровського та інших авторів.

Практично всі згадані автори вказують на відсутність  в  Україні  єдиної  системи  органів, яка б здатна забезпечити ефективне формування й  розвиток  сектора  безпеки  і  оборони  в комплексі взаємопов’язаних  нинішніх  проблем та загроз.

Мета дослідження полягає в аналізі основних загроз воєнній безпеці України, розгляді сучасного стану елементів системи забезпечення воєнної безпеки України, визначенні можливих напрямів її вдосконалення.

1. Аналіз глобальної та регіональної воєнно-політичної обстановки та безпеки

Україна жодну державу не вважає своїм противником, а її політика у сфері воєнної безпеки є відкритою, прозорою, прогнозованою і не спрямованою проти територіальної цілісності та суверенітету інших країн. Проте ця принципова позиція в жодному разі не повинна сприйматися як чинник послаблення уваги до своєї безпеки. Понад те, використовувати цей аргумент як начебто фактор зменшення воєнної загрози неможливо принципово.

Наша держава підтримує процеси зміцнення глобальної та регіональної стабільності й визначила стратегічну перспективу забезпечення своєї безпеки в рамках Північноатлантичного альянсу та ЄС. Для цього ведеться цілеспрямована робота щодо набуття відповідності критеріям членства в цих організаціях. Одним із головних військових критеріїв є здатність Збройних Сил забезпечувати захист суверенітету та територіальної цілісності своєї держави.

Водночас сучасні реалії розширюють спектр завдань у сфері воєнної безпеки, зокрема щодо здатності й готовності участі в міжнародному військовому співробітництві та міжнародних миротворчих операціях, а також допомоги цивільним органам влади в ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій природного та техногенного характеру.

В Україні проводиться значна робота щодо забезпечення функціонування ефективної системи гарантування воєнної безпеки, здатної адекватно реагувати на сучасні загрози й виклики. Що стосується Збройних Сил, то ця сфера діяльності як ніколи є відкритою для суспільства. Наші здобутки й недоліки публікуються в щорічному виданні “Біла книга: оборонна політика України” [4, 5].

Проте не можу не вказати на низку проблем, які стосуються Міністерства оборони і Збройних Сил. Назву тільки найбільш болючі, а саме:

— розбіжності між вимогами чинного законодавства та політичними деклараціями у сфері зміцнення оборони держави й тактичними заходами щодо їх реалізації;

— відставання темпів переозброєння армії сучасними зразками ОВТ від процесу його старіння;

— занадто повільний перехід до професійних Збройних Сил;

— недосконалість системи воєнних реформ щодо забезпечення одночасного системного вирішення великої низки завдань, які стоять перед Збройними Силами;

— недостатній рівень патріотичного виховання допризовної молоді та військовослужбовців Збройних Сил, падіння престижу військової служби.

Вирішення цих проблем — сфера діяльності не лише Міністерства оборони [6]. Воно досягається проведенням єдиної державної політики в галузі воєнної безпеки, системою заходів політичного, економічного, воєнного, науково-технологічного, соціального та інформаційного характеру, які мають бути адекватними загрозам життєво важливих інтересів держави.

2. Модернізація армії і дефіцит фінансового забезпечення

Першим ефективним практичним кроком у вирішенні проблем воєнної безпеки має стати подолання розбіжностей між чинними вимогами та політичними деклараціями у сфері зміцнення оборони держави і практичними заходами щодо їх реалізації.

Чинними законодавчими та нормативними актами держави [2] визначено, що основні зусилля у сфері оборонного будівництва мають спрямовуватися на створення мобільних, збалансованих, оптимальних за чисельністю, добре озброєних і професійно підготовлених, всебічно забезпечених і водночас не надто обтяжливих для держави Збройних Сил, здатних забезпечити недоторканність кордонів України і дати відсіч можливому агресору.

Президент України — Верховний Головнокомандувач Збройних Сил у Посланні до Верховної Ради України [7] визначив пріоритетні завдання для Збройних Сил: підвищення їх боєздатності, прискорення переходу армії на контрактну основу та забезпечення соціальних гарантій для військовослужбовців і членів їх сімей.

Крім того, слід нагадати про велику кількість передвиборчих обіцянок усіх політичних партій і лідерів щодо зміцнення оборони держави.

Усі зазначені вимоги і декларації, безумовно, вітаються суспільством, але для їх реалізації необхідно щонайменше дві умови:

— забезпечення Збройних Сил відповідними фінансовими, кадровими, матеріально-технічними, інформаційними та іншими ресурсами;

— цілеспрямована й ефективна діяльність усіх гілок державної влади щодо зміцнення обороноздатності.

Мої власні спостереження дають підставу зробити висновок: за всю історію незалежної України її Збройні Сили перманентно були заручниками обіцянок щодо збільшення фінансування. Під обіцянки розроблялися амбітні програми, але потім вони не забезпечувалися відповідними ресурсами. Понад те, відповідальність за невиконання програми несли Збройні Сили, залишаючись сам на сам з галопуючим зростанням фінансових проблем. Нам необхідно розірвати це хибне замкнуте коло.

З цієї причини не вдалося виконати низку запланованих заходів, зокрема здійснити у визначених обсягах закупівлю новітніх і модернізацію наявних зразків ОВТ, досягнути радикальних змін у підготовці військ (сил), ввести автоматизовану систему управління Збройних Сил України, вивільнити Збройні Сили від виконання невластивих їм функцій.

Останні залишаються обтяжливим ярмом для українського війська. Загальна чисельність військових посад організаційних структур, непередбачених у складі Збройних Сил України на кінець 2014 року, становить близько 18 000 штатних одиниць, у тому числі на арсеналах, базах і складах — до 12 000, для охорони військових містечок — до 5 500, в органах управління, які планується скоротити (реформувати) — до 500. Витрати на утримання зайвих військових організаційних структур та надлишкового майна становили у 2014 році 4 647,8 млн. грн., а потреба на 2015 рік — 7 129,1 млн. грн.

Витрачаючи щороку на невластиві функції, зайві військові організаційні структури і надлишкове майно майже третину всіх бюджетних фінансових ресурсів, Міністерство оборони України змушене обмежувати фінансування заходів розвитку військових частин, установ та організацій, які визначають боєздатність Збройних Сил України.

Проте було б нещиро говорити тільки про фінансові ресурси і мовчати про власну організаторську діяльність. Скажу відверто: ефективність роботи Міноборони та діяльності Генерального штабу потребує вдосконалення. Так само потребує вдосконалення робота державних органів, що здійснюють керівництво всім сектором оборони. Вертикаль державного управління часто “розривається”. Сьогодні, на мій погляд, в уряді не вистачає віце-прем’єр-міністра, який би займався оборонною справою безпосередньо. Упевнений, що тоді б ми не мали граничних показників бюджетного запиту на 2009 р., які фактично менші від показників попереднього року.

Отож необхідні практичні кроки, спрямовані на усунення зазначених проблем.

Це, по-перше, вдосконалення механізму оборонного планування на державному рівні в рамках проведення оборонного огляду відповідно до вимог Указу Президента України “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 30 травня 2008 року “Про проведення оборонного огляду” [8,9].

Оборонний огляд, метою якого є оцінка стану й готовності Збройних Сил України та інших військових формувань до виконання завдань оборони, уточнення довгострокових перспектив їх розвитку, визначення матеріальних, фінансових і людських ресурсів для гарантованого забезпечення оборони з урахуванням зовнішньополітичного курсу України на євроатлантичну інтеграцію, торкається всього сектору оборони. Керівництво здійснює Кабінет Міністрів України. За його підсумками керівництво держави і суспільство має дати відповідь на запитання: чи збільшувати фінансування на утримання Збройних Сил, чи їх скорочувати, завдаючи шкоди обороноздатності держави?

Від результатів оборонного огляду та їх імплементації залежатиме формування механізму розриву хибного кола щодо вдосконалення системи управління у сфері оборонного планування.

По-друге — це перегляд підходів до визначення чисельності Збройних Сил. Показники чисельності були досить коректно обґрунтовані ще у 2004 році під час проведення оборонного огляду. Це означало, що в досить короткій перспективі для забезпечення власної національної безпеки Україна зможе розраховувати на відповідні активи НАТО.

Розрахунки граничної чисельності Збройних Сил України на 2011 рік спиралися на порівняльний аналіз чисельності збройних сил країн — членів НАТО, які визнають існування єдиних з Україною зовнішніх загроз національній безпеці та мають подібну з нашою державою щільність населення на квадратний кілометр території, рівень урбанізації та розвиненість транспортної і промислової інфраструктури.

Такий підхід зумовив необхідність інтенсифікації процесів скорочення Збройних Сил України із спрямуванням вивільнених коштів на їх розвиток. Реальні темпи просування України до набуття членства в Альянсі виявилися дуже повільними. Водночас зростає інформаційний та економічний тиск з боку Російської Федерації, що значно змінює воєнно-політичну обстановку навколо України.

Усі зазначені чинники обумовлюють необхідність переглянути сплановані раніше показники чисельності Збройних Сил України та покладатися на власні сили і засоби, а не на систему колективного забезпечення суверенітету та територіальної цілісності держави в середньостроковій перспективі.

Виходячи із зазначеного, вважаю за доцільне на державному рівні прийняти рішення про встановлення чисельності Збройних Сил України на найближчі роки на рівні 148 тис. військовослужбовців. При цьому чисельність цивільних працівників визначати залежно до потреб і темпів вивільнення Збройних Сил від виконання невластивих функцій, що дозволить не допустити зниження рівня бойового потенціалу Збройних Сил.

Сьогодні більшість експертів у сфері воєнної безпеки єдині в тому, що безпосередня загроза широкомасштабного застосування воєнно-силових заходів проти України в найближчій перспективі малоймовірна. Водночас потенційні можливості виникнення збройного конфлікту та використання збройних сил як можливого інструменту зміни військового балансу зберігаються.

3. Переозброєння війська сучасними зразками ОВТ

Забезпечення воєнної безпеки держави нерозривно пов’язане із переозброєнням Збройних Сил сучасними зразками ОВТ. Міністерство оборони має чітко сформовану стратегію переозброєння Збройних Сил, яка полягає в:

— оснащенні новими та модернізованими зразками ОВТ, передусім ядра Збройних Сил — Об’єднаних сил швидкого реагування;

— модернізації наявного озброєння та військової техніки;

— розробленні сучасного озброєння для потреб Збройних Сил України зразка 2011 року;

—          відновленні боєздатності та виведенні з експлуатації застарілого озброєння.

Ця стратегія в цілому реалізується. Здійснюється, зокрема, розробка танка «Оплот», корабля класу «корвет», модернізація літаків Міг-29 та Су-25, створення військово-транспортного літака Ан-70, багатофункціонального ракетного комплексу, закупівля танків «Булат», а також робота з продовження термінів технічної придатності зенітних ракетних комплексів С-300П [11]. Така робота ведеться з урахуванням міжнародних стандартів.

Проте темпи переоснащення Збройних Сил новими та модернізованими зразками ОВТ є значно нижчими за темпи їх фізичного старіння. Україна залишається єдиною в регіоні, яка ще не досягнула практичних зрушень у системному переозброєнні Збройних Сил.

Понад 80 % озброєння і військової техніки вітчизняних Збройних Сил знаходиться в експлуатації 20 і більше років. У найскрутнішому стані перебувають Повітряні та Військово-Морські Сили.

Більшість основних зразків озброєння та військової техніки Збройних Сил України не відповідає сучасним вимогам.

Причинами такого стану, крім хронічного недофінансування (табл. 2), також є системні прорахунки в підходах до розроблення Державної програми розвитку озброєння та військової техніки на період до 2015 року, зокрема:

— визначення великої кількості пріоритетів, які не узгоджуються з реальними фінансово-економічним можливостями держави;

— орієнтація на замкнуті цикли виробництва, у той час коли можливості вітчизняного ОПК можуть забезпечити потреби Збройних Сил щодо основних зразків озброєння не більше 8% [12];

— відсутність альтернативного механізму придбання Збройними Силами ОВТ та механізму управління ризиками у випадку недофінансування проектів з розробки озброєння та військової техніки.

Поліпшення ситуації головним чином залежить від стабільності фінансування. Але ще є значні ресурси у сфері вдосконалення нашої організаторської діяльності.

По-перше, це уточнення Концепції військово-технічної політики держави та шляхів системного переозброєння всіх військових формувань сучасними зразками ОВТ. Такими шляхами може бути:

— розробка та виробництво на підприємствах вітчизняного ОПК тієї номенклатури зразків ОВТ, що відповідає вимогам сьогодення;

— розширення військово-технічної кооперації при виробництві ОВТ з іншими країнами;

— опрацювання механізмів придбання зразків ОВТ (у т.ч. лізинг, офсетні схеми, спільне виробництво) за кордоном;

— модернізація наявних зразків ОВТ, які мають перспективу.

По-друге, вдосконалення нормативно-правової бази з питань забезпечення бюджетного фінансування реалізації компенсаційних (офсетних) схем у сфері імпорту продукції для потреб оборони та безпеки, а також щодо спрощених механізмів ліцензування ОВТ, яке придбано для Збройних Сил за кордоном.

Висновки

Отже, окремими реформами проблему створення професійних Збройних Сил нам не вирішити. Проте з подібними проблемами стикаємося не тільки ми, а і наші сусіди, країни — члени НАТО, серед яких США не стали виключенням.

Розвиток Збройних Сил України вже сьогодні повинен бути спрямований на досягнення якісних показників, необхідних для протистояння майбутнім викликам і загрозам. Такі зміни потребують всеохоплюючих змін у військовій сфері.

На відміну від цілеспрямованого реформування окремих складових військового організму, який здійснювався до останнього часу, військова трансформація вимагає перегляду ідеології воєнної політики щодо розвитку та застосування Збройних Сил, комплексних узгоджених змін.

Майбутнє членство України в НАТО вимагає вже сьогодні приєднання Збройних Сил України до трансформаційних процесів, які відбуваються в Альянсі, з метою досягнення більш високої готовності Збройних Сил до виконання завдань за призначенням — для участі в операціях із запобігання конфліктам, управління кризовими ситуаціями, підтримання миру, реагування на стихійні лиха та надання гуманітарної допомоги.

Трансформація у воєнній сфері — це пряма реакція на зміни воєнно-політичної обстановки та появу нових, більш складних викликів і загроз. Вона стосується вимог, що випливають з аналізу нинішнього стану Збройних Сил і того їх стану, якого ми прагнемо досягти.

Сьогодні ми повинні чітко розуміти, що турбота про престиж армійської служби — справа загальнодержавна.

На жаль, існує низка проблемних питань, зокрема: відсутність ефективної РR-діяльності із формування позитивного іміджу війська; тенденційність підходу до військової тематики і надмірно часте подання в інформаційному просторі негативних матеріалів; недостатній рівень здійснення військово-патріотичної роботи з призовниками, в тому числі потенційними кандидатами на військову службу за контрактом та у резерві; неефективне проведення реклами.

Міністерство оборони для створення позитивного іміджу Збройних Сил планує розробити державну стратегію подолання зазначених негативів, які суттєво впливають як на сучасний стан Збройних Сил України, так і на престиж військової служби.

Список використаної літератури

1. Указ Президента України від 22 червня 2004 року №670 “Про рішення Ради національ­ної безпеки і оборони України від 17 червня 2004 року “Про Стратегічний оборонний бюлетень України на період до 2015 року”// Офіційний вісник України від 09.07.2004. — К., 2004. — №25. — С. 26: стаття 1644; код акту 29196/2004.
2. Указ Президента України від 12 лютого 2007 року № 105/2007 “Про Стратегію національної безпеки України”.
3. Закон України “Про основи національної безпеки України” / Відомості Верховної Ради. — К.: ВВР, 2003. — № 39. — Ст. 351.
4. Закон України “Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави”.
5. Біла книга 2007: оборонна політика України / підготовлена авторським колективом Мі­ністерства оборони та Генерального штабу Збройних Сил України // Міністерство обо­рони України, 2008.
6. Указ Президента України від 15 червня 2004 року №648 “Про Воєнну доктрину України”.
7. Послання Президента України Віктора Ющенка до Верховної Ради України про внут­рішнє і зовнішнє становище України // Офіційний вісник Президента України, 2008 рік.
8. Закон України “Про організацію оборонного планування” // Відомості Верховної Ради. К.: ВВР, 2004, № 39. — Ст.351.
9. Указ Президента України від 27 червня 2008 року № 598/2008 “Про рішення Ради наці­ональної безпеки і оборони України від 30 травня 2008 року “Про проведення обо­ронного огляду”.
10. Постанова Верховної Ради України від 16 березня 2004 № 1602-ІУ “Про Програму діяльності Кабінету Міністрів України та її виконання // Відомості Верховної Ради, 2004. — № 24. — Ст. 337 (Із змінами, внесеними згідно з Постановою ВР № 2215-ІУ від 01.12.04).
11. Міністр оборони України Єхануров Ю.І. “Міністерство оборони стане більш ефектив­ним, більш мобільним і більш функціонально підготовленим” // Військо України, 2008. — № 4.
12. Експертна доповідь “Україна в 2007 році: внутрішнє і зовнішнє становище та перспе­ктиви розвитку” // http://www.niss.gov.ua/book/Eks_d2007/index.htm/.
13. Єхануров Ю.І. Воєнно-політичний вимір трансформації Збройних Сил України // Нау­ка і оборона, 2008. — №3.
14. Указ Президента України від 12 грудня 2007 року № 1209/2007 “Про додаткові заходи щодо підвищення боєздатності Збройних Сил України”// Офіційний вісник Президен­та України, 2007. — № 38. — Стаття 1032. — С. 54.
15. Бодрук О.С. Проблемні питання імплементації нової моделі сектору безпеки для України / Бодрук О.С., Єжеєв М.Ф. // Стратегічна панорама. – 2009. – No 1. – С. 132–138.
16. Горбулін В.П.Сектор безпеки: стан і напрями реформувания / В.П. Горбулін, О.В. Литвиненко.  // День. —    —  22  грудня. -No232.
17. Горовенко В.К. Проблеми визначення складу Воєнної організації  держави  та  планування  її розвитку/ В.К.  Горовенко,  М.М. Лобко // Наука і оборона. – 2008. –     No 1. – С. 8–12.
18. Їжак О.  І.Актуальні  питання  підвищення ефективності  функціонування  сектора  безпеки України:  Аналітична  записка. –  [Електроннийресурс]. – Режим       доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/239/.8.
19. Кузьмук О.І. Від Воєнної організації до Сектора безпеки і оборони України // Наука і оборона. –2012. — No 4. – С. 12-21 .
20. Саганюк Ф.В.  Воєнна  організація  держави. Сектор безпеки / Ф.В.Саганюк,                   І.В.  Романов  та  ін. –  К.:  Приватне  вид-во,  –188 с.