Українську літературу від кінця ХVIII ст. називають новою. Порівняно з давньою це була література нової тематики, нового героя й нового мовного оформлення — твори, на відміну від давніх, написані українською літературною мовою. Література кінця ХVIII — 40-х років ХІХ ст. характеризується новим поглядом на народ як позитивного героя художнього твору, що зумовило й відповідну систему художніх засобів.

Джерелом оновлення і змісту, і форми стала народна поезія. Записи народних пісень, уміщені у збірниках М. Цертелєва, М. Максимовича, І. Срезневського, продемонстрували високі художні можливості народнопоетичного слова. На основі живого народнорозмовного джерела постала літературна мова першозразок якої подав І. Котляревський у своїй «Енеїді». Основні творчі методи літератури цього періоду — це просвітительський реалізм і романтизм; основні жанри -бурлескно-травестійна поема, байка, балада, соціально-побутова п’єса, сентиментальна повість.

Основні представники — І. Котляревський, Г. Квітка-Основ’яненко П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка та ін. Григорію Квітці-Основ’яненку належить слава основоположника художньої прози в новій українській літературі, одного із засновників жанру соціально-побутової комедії. Прозові твори Квітки склали дві збірки «Малоросійських повістей» (1834, 1836-1837), до яких увійшли найвідоміші повісті «Конотопська відьма», Маруся». Славу драматурга принесли п’єси «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик». Як письменник Петро Гулак-Артемовський уславився байками та романтичними баладами, започаткувавши в новій українській літературі відповідні жанри. Так, хрестоматійною є його байка-казка «Пан та собака» (1818). Гулак-Артемовський був також майстром літературного перекладу.