Тема людини та її долі у творчості Ганни Ахматової

Вступ.

1. Проблема людини в філософії.

2. Тема людини та її долі у творчості поетів.

3. Ганна Ахматова: доля і поезія.

4. Людина та її доля в творчості Ганни Ахматової.

Висновки.

Список використаних джерел.

Вступ

Актуальність. Філософська думка завжди проявляла особливий інтерес до вивчення проблеми людини і людського. Яка своєрідність людської істоти? На що націлені думки і дії людини? Чого вона бажає, у що вірить, на що сподівається? До усвідомлення цих та інших питань людського буття незмінно звертається кожне покоління людей, прагнучи виробити нові шляхи, цілісний підхід до осягнення людини.

Проблема сенсу життя виникає перед конкретною людиною або тоді, коли вона, відхиляючись від повсякденних справ, усвідомлює свою кінцевість, або тоді, коли за різними причинами вона втрачає віру у цілі та ідеали, якими жила. В підсумку, на перший план виходить фундаментальне питання: “Чи варто жити і навіщо жити?” Поняття сенсу життя відображує суттєві характеристики людського буття і тому пов’язано з такими поняттями як любов, віра, надія, свобода, краса, праця, свідомість, смерть тощо. Сенс життя людини полягає в шуканні цього сенсу, але сам пошук як раз і є життям людини. Припиниться пошук — урветься людське життя.

Кожній епосі в історії людства був притаманний певний стиль у культурі, який ця доба кликала до життя й виносила на гребінь популярності.

Література другої половини XX ст. розвивалася під знаком реалізму. Письменники-реалісти розкривали проблеми повсякденного життя людини, її взаємини із середовищем, вплив буття на формування свідомості, критикували недоліки соціального устрою суспільства. На другому плані залишалися неповторність кожної людини, її духовні та психологічні переживання.

Творчість Ахматової — яскраве явище жіночої поезії XX ст. «Поезії втрат» ранньої А. Ахматової, її художні особливості: загостреність і драматизм переживань, психологічна деталь, лаконізм, аскетичність художніх засобів, побутова інтелігентська мова.

В роботі ми розглянемо наступні питання:

— проблема людини в філософії;

— тема людини та її долі у творчості поетів;

— доля і поезія Ганни Ахматової;

— людина та її доля в творчості Ганни Ахматової.

1.Проблема людини в філософії

Відомий західний мислитель ХХ ст. Е.Кассірер писав про три розуміння людини, які не стикуються між собою: релігійне, філософське і наукове. В релігії людина представлена як деяка недосконала подоба Бога, яка усвідомлює і переживає свою недосконалість, і тому здатна пробачити недоліки та гріхи інших людей. Вихідним пунктом філософського осягнення людини стає пізнаюче “Я”, яке завдяки власній автономії, свободі та розумності, оволодіває світом в свідомості і практиці. Наука характеризує людину як вершину еволюції живих істот.

Філософія відмічає серйозні вади, притаманні науково-природничому розумінню людини:

а) як біологічна істота вона значно слабша у порівнянні з багатьма тваринами і, разом з тим, стала сильнішою за них;

б) немає природжених інстинктів, які забезпечують виживання, однак володіє здатністю гнучкої адаптації;

в) не народжується завершеною людською істотою, а змушена ставати нею в процесі культурного розвитку.

Філософія вбачає в ній духовну, розумну, діяльну істоту. Людині притаманні релігійна віра, ціннісні орієнтації, пам’ять про минуле і надія на майбутнє, почуття гумору, переживання своєї смертності. Завдяки розуму вона здатна контролювати свої інстинкти і потяги. Створюючи науку і техніку людина не тільки осягає закони дійсності, але й перетворює її. Багатоманітність, різнорідність, суперечливість людського одночасно стимулює і утруднює усвідомлення його цілісної визначеності.

Одним з найбільш впливових напрямків сучасної західної філософії є філософська антропологія. Центром її досліджень стала проблема сутності людини і структура цієї сутності. Кожна людина періодично стикається з необхідністю вирішувати життєво важливі для себе завдання. Осмислюючи варіанти їхнього вирішення і обираючи один з них, вона таким чином визначає себе, сенс власного існування. Зорієнтувати її в цьому пошуку може нароблений світовою філософською думкою спектр теоретичних моделей людського буття (концепції М. Шелера, М. Бердяєва, А. Гелена, Е Кассірера та ін.). Будь-яка така модель являє собою своєрідне рішення головних проблем людського існування, які складають найважливіші питання філософської антропології:

— про природу і сутність людини;

— про її походження і положення в світі;

— про сенс і цінності людського життя.

Справа в тому, що обираючи певний варіант вирішення своєї конкретної життєвої задачі, людина одночасно з необхідністю позначає свою позицію і у ставленні до зазначених філософських питань, хоч далеко не завжди усвідомлює цю обставину.

Поняття “природа людини” звичайно фіксує зовнішню відмінність людини як живої істоти від решти живого, від інших живих істот. Природа людини дуже суперечлива. Людина — цілісна істота, і тому підкоряється природнім закономірностям. Своєрідність тілесної організації обумовлює її інстинкти, потяги, пристрасті. Разом з тим, людині притаманні моральність і свідомість. Вона здатна розрізнювати прояви добра і зла, прекрасного і потворного, що і визначає скерованість вільного вибору її дій. Людина може пізнавати і розуміти оточуючу дійсність, себе, інших людей.

Поняття “сутності людини” характеризує її глибинні, специфічні, суто людські якості, які зовні проявляються в її природі. Історія філософії демонструє різні уявлення про сутність людини. Релігійно-філософські вчення наполягають на визнанні духовної сутності людини, джерелом якої є Бог. Новий час поклав початок ототожненню людини з розумом (Декарт, Гегель та ін.). Марксистська філософія обґрунтовує діяльну сутність людини, підкреслюючи, що саме в діяльності проявляються її духовність і розумність. В наш час одним з напрямків західної філософії — постмодернізмом — заперечується реальність особистого “Я” і тому вважається дане поняття ілюзорним.

Однозначної відповіді на питання про походження людини (антропогенез) немає. Тому існують різні варіанти його розгляду.

Езотеричні уявлення про походження людини є найбільш давніми (див. праці О.П.Блаватської, О.І.Реріх та ін.). Езотеризм (таємне знання, яке довірялось тільки посвяченим) стверджує, що непізнаваємою першоосновою світу є Безособовий Принцип, Абсолют, непроявлені і проявлені стани якого циклічно чергуються. Проявлений стан — “Видох Абсолюту”, тобто його зовнішнє самовизначення починається з появи природи і одухотворених, але нерозумних передлюдських істот. Ці істоти, переходячи з одного плану в інший (астральний, ефірний), поступово втрачають духовність і нарощують, разом з розумністю, цілісність, речовинну тілесність. Так продовжується до тих пір, доки вони не досягають найбільш щільного, нашого фізичного плану, людської організації. Після цього починається лінія сходження на більш високі плани духовності, пов’язана з втратою щільної матеріальності. Цикл завершується “Вдихом Абсолюту” — зникненням проявленого Космосу.

Християнська точка зору дається у Біблії як божественне відкриття. Людина є створінням (креацією) Бога із земного матеріалу. Вона — недосконалий образ і подоба Бога, бо впала у гріх. Лише самовіддана любов і жертовність допоможуть людині здобути справжню віру і досконалість.

Натуралістична позиція репрезентована теорією еволюції Ч.Дарвіна, згідно з якою людина є безпосереднім нащадком однієї з гілок вищих приматів. Однак до цього часу неясно як і коли виникла людина, чому певний вид приматів еволюціонував таким образом. Теорію еволюції в певному сенсі доповнює трудова теорія походження людини (антропосоціогенез), яка стверджує, що праця, свідомість і мова з’явилися практично одночасно і стали визначальними чинниками виникнення людини. Відкритим залишається питання про походження самих цих чинників.

Соціокультурна версія антропогенезу розроблялася Е.Кассірером. Смисл антропогенезу, за Кассірером, визначається формуванням людини як символічної тварини. Спочатку, наслідуючи тварин, людина пробувала пристосуватися до навколишнього природного середовища. Але зовнішні подразники сприймалися нею не безпосередньо як у тварин, а опосередковано, піддавалися розумовій обробці. Знаряддями такої обробки є символи, в яких закріплюються різні стандарти поведінки. Людина виникає, коли стає творцем символів, створюючи свій символічний світ: світ міфів, мови, мистецтва, науки. Вона живе і розвивається не просто у фізичному, природному середовищі, а перш за все у світі цих символічних феноменів, які належать до сфери культури.

Концепції, які аналізують положення людини у світі, розрізняються розумінням вищого пріоритету світу (Бог, природа, суспільство тощо). Положення людини характеризується специфікою її взаємовідношення з таким пріоритетом.

Космоцентризм абсолютизує значущість Космосу, природи. Антична натурфілософія всю увагу приділяла Космосу — світовому ладу, характеризуючи його як живе, тілесне, матеріальне ціле. Людина — це мікрокосм, частина макрокосмосу, яка має певні особливості. Пізніше, в епоху Відродження, на перший план виходить пантеїстичний природоцентризм, який оцінював людину як своєрідну піщинку Всесвіту.

Теоцентризм стверджує культ Бога — творця світу і людини, судді усіх людських думок і справ. Людина, як образ і подоба Бога, наділена свободою волі. Обравши невірний шлях, вона опиралася волі Бога і стала гріховною істотою. Життя християнина — це пошук ним власного шляху спасіння душі, єднання з Богом. Теоцентричні погляди панували в епоху середньовіччя.

Соціоцентризм вищим пріоритетом вважає культуру, суспільство. Провідна роль у формуванні і розвитку людини належить соціальному фактору, тобто тому культурному середовищу, в якому народилася і живе людина. Соціоцентрична установка вимогає спочатку пізнати і зрозуміти суспільство, а потім, завдяки цьому, і своєрідність особи. Соціоцентризм був визначальним принципом для філософських поглядів Конфуція, Гоббса, Маркса.

Антропоцентризм, починаючи з філософії Нового часу, у ранг вищої цінності світу підносить людину. Ця точка зору зараз поділяється філософською антропологією. Людина здатна пізнати перш за все себе. Вона осягає світ лише через призму своїх потреб та інтересів. Сам Всесвіт начебто збудований для того, щоб людина могла його усвідомлювати і засвоювати. У синергетиці — сучасній загальнонауковій теорії самоорганізації — людина розглядається як значний чинник еволюції Всесвіту.

Поняття сенсу життя відображує суттєві характеристики людського буття і тому пов’язано з такими поняттями як любов, віра, надія, свобода, краса, праця, свідомість, смерть тощо. Сенс життя людини полягає в шуканні цього сенсу, але сам пошук як раз і є життям людини. Припиниться пошук — урветься людське життя. Філософський аспект даної проблеми передбачає розгляд наступних питань:

Сенс життя людини міститься в кожній окремій життєвій ситуації або усвідомлюється в кінці людського життя?

Чи виражається він у вищих (Бог, біблійні заповіді) або в повсякденних земних цінностях?

Чи пов’язаний він із загальнолюдськими або індивідуальними цінностями окремої людини?

Відомий дослідник цієї проблеми В.Франкл стверджує відносність смислу людського життя. В самому загальному вигляді смисл життя визначається ним як ставлення конкретної людини до тієї ситуації, в якій вона перебуває в кожну дану мить. За думкою Франкла, існує ряд основоположних цінностей, орієнтуючись на які людина здійснює пошук сенсу життя:

— цінності творення (творча трудова діяльність);

— цінності переживання (краса природи, мистецтва);

— цінності спілкування (любов, дружба, співчуття);

— цінності подолання людиною самої себе, здобування влади над собою (своїми інстинктами, потягами, пристрастями).

Доки людина живе, вона має можливість реалізовувати певні цінності. Сенс життя може бути виражений і іншими параметрами: право на життя, смерть, безсмертя. Право на життя, “святість життя” визначається її первинною заданістю. Смерть є критерієм тієї вищої цінності, заради якої людина здатна віддати своє життя і яку вона визначає для себе інтуїтивно: Бог, Вітчизна, любов, діти та ін. І, нарешті, пошук безсмертя у вигляді пам’яті людства, нащадків, прагнення до злиття душі з Богом та ін. Пошук і вивчення смислу життя людиною завжди носить індивідуальний особистісний характер.

Поняття “особа” характеризує міру зрілості людини, ступінь втілення в неї суттєвих, власно людських якостей. Особа — це динамічна, відносно стійка система морально-вольових, соціально-культурних, інтелектуальних якостей людини, виражених в індивідуальних особливостях її свідомості і діяльності. Особою не народжуються. У кожної людини своя тривалість формування особистісних особливостей, причому протягом життя вони можуть змінюватися. Філософське вивчення формування й розвитку особи вміщує пошук сенсу життя і смерті, усвідомлення власної долі, скерованості своїх вчинків. І тому зміст феномену особи можна розкрити лише за допомогою таких понять як самосвідомість, свобода, відповідальність, ціннісні орієнтації, вчинок. Особа характеризується унікальним поєднанням природних, соціальних і духовних складових: тілесної організації людини, її соціальних ролей в різних формах спілкування і спрямованості до певних духовних цінностей і ідеалів. Необхідно відрізняти поняття “особа” від поняття “індивід” і “індивідуальність”. Індивід — це окрема людина, одиничний представник людського роду, який відрізняється від інших людей перш за все тілесно. Індивідуальність означає унікальність і неповторність людини, її своєрідні особливості. Але властивості особи не зводяться лише до таких особливостей. Особа тим значніша для оточуючих, чим більше в її індивідуальних проявах репрезентовано спільних, загальнолюдських характеристик. Таким чином, особа та індивідуальність нетотожні.

Вибір особистого шляху і поля діяльності — це результат вільного волевиявлення людини. Тому особа неможлива без самостійності, свободи. Свобода, як усвідомлений вибір людиною варіанта певної поведінки в даній ситуації, залежить не тільки від зовнішніх обставин, але й від стану духовного світу людини, від міри її внутрішньої установки на істину, добро, красу, справедливість. Свобода також виражається здатністю людини змінювати реальну ситуацію, планувати і практично досягати нової ситуації. Проблема відповідальності людей за свою свободу і дії завжди пов’язана з розумінням меж цієї свободи, меж втручання в природні і суспільні процеси, в життя інших людей і своє власне життя. Свобода і відповідальність особи — провідна тема екзистенціалізму. Він визначає свободу як фундаментальну характеристику людського існування, яка дозволяє людині творити себе і обирати образ майбутнього світу. Людина одвічно вільна. Її свобода не залежить від обставин даної ситуації, а виражається ставленням до неї, вибором внутрішньої, духовно-моральної позиції індивіда. Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.

Характер вибору, дій, відповідальності особи багато в чому залежить від стану її внутрішнього, духовного світу, від її ціннісних орієнтацій. Ціннісні орієнтації – це світоглядні, моральні, політичні переконання, принципи поведінки, глибокі і постійні прихильності людини. Сукупність склавшихся, сталих ціннісних орієнтацій утворює своєрідний стрижень свідомості, який забезпечує стійкість особи, наслідування певного типу поведінки і діяльності. Саме тому ціннісні орієнтації є дуже важливими регуляторами поведінки індивідів. І тому в будь-якому суспільстві різними шляхами здійснюється цілеспрямований вплив на ціннісні орієнтації особи.

2. Тема людини та її долі у творчості поетів

Література першої третини XX ст. творилася в епоху світової війни, соціально-політичної та науково-технічної революцій. XX ст. — це епоха політизації усіх проявів діяльності людини, тому й література, як ніколи раніше, політизувалася. Падіння імперій, революції, Перша світова війна, світова економічна криза, поява тоталітарних режимів — усе це не могло не позначитися на літературі. У результаті, в СРСР взаємини літератури з ідеологією втілилися в соціалістичному реалізмі, а в Німеччині — в «залізній романтиці».

Різноманітні літературні течії були нерозривно пов'язані з наукою, насамперед філософією. Особливо значний вплив справили погляди Ф. Ніцше, 3. Фрейда, К. Маркса, А. Бергсона, О. Шпенґлера. Письменники досліджували творчі можливості людини, позитивні людські цінності, прогрес й майбутнє людства, однак виявляли зневіру щодо майбутнього людської цивілізації, прогнозували її занепад і крах.

Модернізм. У цілому ж література класичного, переважно реалістичного, спрямування вже не могла дати вичерпну відповідь на питання, що їх ставило життя, й на літературній палітрі XX ст. засяяв своїми барвами модернізм. Модернізм. хоча він і зародився в останній третині XIX ст., набув поширення саме в XX ст. Саме цей, «зрілий», модернізм став «мистецтвом сучасності». Зрілий модернізм, що склався на початку XX ст., мав чимало відгалужень й, зокрема, таких крайніх, які в цілому називали авангардизмом. Письменники-авангардисти безапеляційно заперечували традиції, тогочасні унормовані канони літературних творів, вимагали негайно розмити «береги» естетики реалізму. Найпоширенішими авангардистськими течіями в літературі були сюрреалізм, футуризм, дадаїзм, символізм.

«Батьками» зрілого модернізму вважають француза Марселя Пруста, австрійця Франца Кафку й ірландця Джеймса Джойса.

Марсель Пруст у своїх творах, насамперед у романі «У пошуках утраченого часу», досліджував центральні проблеми часу, людських взаємин, «присмерку» аристократичної культури, пошуку сенсу буття, пам'яті. Письменник намагався зобразити світ через вільний потік спогадів та уявлень головного героя.

Модернізм Джеймса Джойса втілився в зображенні любовних взаємин, поєднання «миті» й «вічності», драматизму та іронії (есе «Джакомо Джойс»; Дж. Джойс — майстер «роману одного дня» та епопеї вічної «одіссеї» людського духу (роман «Улісс»); в його творах майстерно перепліталися міфологічне й сучасне.

Проблематику творчості видатного австрійця Франца Кафки визначали .побудовані ним на сторінках творів «конструкції», що передавали нелогічність і абсурдність сучасного письменникові світу. В одній з кращих своїх новел «Перевтілення» автор зобразив трагедію відчуження особистості. В цій новелі в образі головного героя втілився гротескний літературний «автопортрет» самого Ф. Кафки, уособився відомий ще з творчості російського письменника Антона Чехова тип «маленької людини», але тепер вже XX ст.

Одним із найяскравіших і найсуперечливіших американських авангардистських поетів 20-30-х рр. був Езра Паунд — людина, яка майже сорок років прожила в еміграції, пов’язала свою долю з італійським фашизмом (в 1924 р. переїхав до Італії), виступала по римському радіо з антисемітськими промовами, пройшла божевільню і ув'язнення, тим не менше він справив величезний вплив на англомовну поезію. З величезної маси написаного Е. Паундом вирізняються збірки поезій «Старий Китай» та «Маски». На думку Е. Паунда, його батьківщина США погрузла в лихварському практицизмі, за що поплатилися неміччю і потворністю своєї культури. Створивши пилезбирачі, зубні протези й консервований томатний суп, Америка, за переконанням Е. Паунда, за своєю суттю не могла створити справжньої культури. Зневіра в цінностях американського способу життя і стала причиною захоплення поета постаттями найжорстокіших диктаторів-А. Гітлера, Б. Муссолініта Й. Сталіна. Щоправда, Е. Паунд не був в цьому сенсі одинаком, адже тоталітарними вождями захоплювалися і Бернард Шоу, і Анрі Барбюс, і Леон Фейхтванґер.

Ґійом Аполлінер — чільна постать не лише французького. а й європейського літературного авангарду. Змалювання почуттів особистості в урбанізованому динамічному світі, осмислення трагедії Першої світової війни поставили його в ряд найвизначніших митців свого часу.

Чи не найбільш загострено авангардистські принципи втілилися в літературно-мистецькій течії дадаїзму. Слово «дада» мовою одного з негритянських племен означало «хвіст священної корови», а італійською — «дитячий дерев'яний коник». Будь-який виріб, переконували дадаїсти, якщо письменник чи поет дали йому назву, вже є твором мистецтва. Вони влаштовували скандальні літературні вечори «гімнастичної», «хімічної» поезії, на яких вправлялися у стихійній словотворчості. Головним мірилом при цьому був відхід від загальноприйнятих норм.

Дадаїзм став підмурком іншої авангардистської течії — сюрреалізму. Власне, більшість митців післявоєнної доби належали саме до сюрреалістів. Родоначальником літературного сюрреалізму вважають французького письменника Андре Бретона — автора «Першого маніфесту сюрреалізму». А. Бретон та його послідовники відстоювали думку, що особистість стає по-справжньому вільною лише в мареннях та снах. Наріжним каменем сюрреалістів, до яких належали також Поль Елюар. Федеріко Гарсія Лорка, Луї Арагон, Ернест Гемінґвей, було очищення мистецтва від недосконалої дійсності через надреальні відчуття людини.

Однією з найяскравіших течій авангардизму був футуризм. Його засновником вважається італійський поет і один з ідеологів фашизму Філіппо Томазо Марінетті — автор роману «Мефарка-футурист» та теоретичного дослідження «Маніфест футуризму».

Творчість іспанського поета-футуриста Гомеса де ла Серни та рання лірика російського поета Володимира Маяковського можуть правити за зразок футуризму. Пафос самоствердження й самовиявлення поетичного «Я», відтворення пульсу сучасної цивілізації, життя індустріального міста, мови вулиці, ораторські прийоми, використання уособлень, розгорнутих метафор, гіпербол — ці риси творчості В. Маяковського робили його поезію справді новаторською. Не уникнув захоплення футуризмом на початку свого творчого шляху й інший російський поет — Борис Пастернак. Але надалі його приваблювали проблеми філософсько-поетичного осягнення «вічних тем» й пошуки форм пейзажної. До футуристів також належали відомі російські поети Микола Клюєв, Сергій Єсенін та ін.

Найвідомішими представниками модерністської поезії першої половини XX ст. були П. Елюар, Т.С. Еліот, Г. Тракль, Ф. Ґарсіа Лорка, В. Незвал, Д. Мережковський, К. Бальмонт, А. Бєлий, М. Гумільов, А. Ахматова, О. Мандельштам; В. Брюсов, О. Блок. Образ Незнайомої в однойменній поемі О. Блока став втіленням Вічної Жіночості, протиставленням світу ницої прози життя. Найзагадковішим із творів О. Блока стала його поема «Дванадцять», яку одні оцінили як гімн більшовизму, а інші — як його прокляття.

Анна Ахматова (Анна Горенко) народилася в Одесі в один рік з Чарлі Чапліним, спорудженням Ейфелевої вежі та сторіччям падіння Бастилії. Творчість Ахматової — яскраве явище жіночої поезії XX ст. «Поезії втрат» ранньої А. Ахматової, її художні особливості: загостреність і драматизм переживань, психологічна деталь, лаконізм, аскетичність художніх засобів, побутова інтелігентська мова. Страхітливі роки єжовщини А. Ахматова зобразила в поемі «Кедиіет» («Реквієм»), що стала пам'яткою доби сталінського терору.

Єдиним офіційно визнаним і дозволеним у СРСР літературним напрямом був соціалістичний реалізм, родоначальником якого було проголошено Максима Горького (Олексія Пєшкова) — автора революційних поезій, людину, яку сталінський режим назвав «буревісником революції». Це призвело до того, що в його творчості відчувався вплив ніцшеанських та марксистських ідей, а неоромантичні мотиви поєднувалися з реалістичними. За своєю сутністю це була література-пропаганда, яка некликана була відтворювати життя в Радянському Союзі не таким, яким воно було насправді, а змальовувати його таким, яким воно повинно було бути в уяві режиму. Трагічність полягала в тому, що, з одного боку, цілі покоління виховувалися на цьому «нереальному реалізмові», а з іншого — по-справжньому талановиті письменники і поети були змушені або замовкнути, або виконувати «соціальне замовлення» режиму. Драма Максима Горького, як і більшості митців тоталітарних країн, полягає в тому, що цей непересічний письменник залишився в пам'яті сучасників передусім як співець комунізму, В. Леніна та Й. Сталіна.

3. Ганна Ахматова: доля і поезія

Чому Анна Андріївна Горенко взяла собі такий дивний псевдонім: Ахматова. Дід її, Еразм Іванович Стогов, був дворянином, службовими сходами досяг вершини кар'єри на посаді начальника канцелярії Київського генерал-губернатора. Але він був з роду Стогових, а зовсім не Ахматових. Кузину Анни Андріївни звали Ханка Вульфівна, але вона була все-таки Горенко, хоча і наполовину єврейка. Дід Анни Андріївни породичався із родиною Вакарів. Вони жили у Києві, у Щеліховській слободі. Але чому Анна Андріївна іноді говорила про себе: «Я – чингізка!..» Але ж це ім'я пам'ятне слов’янському вуху як татарське.

Про себе Анна Андріївна писала: «Я народилася… під Одесою (Великий Фонтан). Мій батько на той час був відставним механіком флоту». Щоправда, якщо відшукати церковний запис у книгах Свято-Преображенського собору про хрещення Анни Андріївни, як це зробила ігуменя одеського Михайлівського монастиря матінка Серафима, то в цьому запису можна прочитати: «Здесь 7 декабря 1889 г. крестили дочь Анну родители ея капитан второго ранга Андрей Антонович Горенко и законная жена его Инна Эразмовна, оба православные… Совершил обряд протоиерей Евгений Арнольд. Крестной матерью стала Мария Вельцер, дворянка, дочь аптекаря из Мелитополя, а крестным отцом – Стефан Романенко, кандидат естественных наук…» Цей запис свідчить не лише про широкі зв'язки родини Горенків, але і про те, що батько Анни Андріївни був не просто механіком, а капітаном другого рангу… Інакше не пояснити: чому його, провінційного моряка, через рік після народження Анни Андріївни, перевели не куди-небудь, а до морського Держконтролю, а місцем проживання стає престижне Царське Село під Санкт-Петербургом. Для такого потрібно було мати і чин, і зв'язки, і відповідну неабияку репутацію.

В Одесі родина Горенків мала міську адресу: Кузнечна, 23, кв.4, ріг Спиридонівської, будинок Немировського. Будинок цей не зберігся. Але саме з Кузнечної Анну Андріївну, ще тоді сповиту, несли хрестити до Преображенського собору. Але: «Я родилась под Одессой (Большой Фонтан) …» На той час на Великій Фонтанській вулиці, в будинку 38 (ця вулиця вважалася від дачі Ковалевського до 16-ї станції парового трамваю), мав дачу родич Н. Горенко. Більше того, на тій же вулиці інший родич Д. Горенко мав дві дачі під номерами 43 і 47. Але чомусь вважається, що Анна Андріївна народилася на дачі письмоводителя Одеського порту Сорокіні. Дача ця розташовувалася в районі так званої Нової Швейцарії, від якої у наш час нічого не залишилося. Нова Швейцарія через зсуви давно шубовснула у Чорне море.

І тоді виникає закономірне запитання: чому сучасний пам'ятник установлено на місці народження Ахматової, на 10-й станції Великого Фонтану?.. А насправді його давно поглинуло море? Тоді, можливо, невідомі особи, які то спилюють лавку, а то другі деталі цього пам'ятника, по-своєму праві? Тому що частини пам'ятника зникають не в пунктах прийому металобрухту, а в морській безодні?… Вже якщо місце народження поетеси незрозуміле, то нехай воно буде саме море, як місце виникнення пінонарожденої богині Венери…

Що стосується псевдоніму одеситки Анни Горенко – Ахматова, то вже тут потрібно бути літературознавцем і супер-біографом. Анні Горенко було десь п'ятнадцять років, коли її батьки, не витримавши спільного перебування під одним дахом, вирішили спробувати жити нарізно. Місцем іншого даху мати Інна Еразмівна чомусь обрала Крим, напівтатарську Євпаторію… Анна тут навчалася в гімназії, тужила за Північчю. Писала вірші. Поруч з віршами була мечеть Джума-джамі… а мати сумно розповідала про своїх предків, серед яких був шляхетний Ахмат-хан, нащадок Чингісхана, один з останніх представників Золотої орди… Ось тут-то і з'явилася на світ поетеса Анна Ахматова.

З Одеси вона переїхала північніше. Не хочеться говорити – її перевезли. Здається: вона там, північніше, опам’яталася, одразу ж зрозуміла, що це Пушкінське Царське Село і засіла на все життя писати вірші.

Але раптом у це життя тихо увійшов він. Микола Гумільов. Лицар. Автор чудових віршів. І його предки були пов'язані з морем. І його майже одразу після народження, а це сталося під час бурі, привезли з Крондштадта в Царське Село.

Аня була горбоносою і невродливою. Вважалася лунатичкою. Він жив на сусідній вулиці. Про нього говорили. Прямий. І їдкий хлопчик. Їй вчувалося: рідкий. Вони дорослішали. Вона – бридке каченя – овідіївими метаморфозами плила по його небу.

Але раптом – розлука. Її батьки не поладнали. І вона з матір'ю виїхала до Криму. Микола приїздив, говорив і мовчав про все, про що можна було говорити і мовчати. Вона втікала ще південніше. До Одеси. А він, вражений, мчав за нею, в Одесі зупинявся серед ченців Пантелеймонівського подвір'я, дізнавався у якому напрямі фонтанські дачі, і знаходив Анну в степах біля моря, де ще сто років тому кочувало останнє татарське плем'я. Він знаходив цю струнку, прекрасну дівчину. Вони прислухалися до своїх сердець. Чиє перше сказало: “Так”? Цього запитання не було. Вони відстукали разом: “Так. Так.” Але страх перед подальшим все-таки залишався. І в неї, і в нього між цими “так” були інші, свої прихильності і захоплення. Вона відмовлялася піти з ним під вінець багато разів. Але… Чи хотіла вона його випробувати? Їй це вдалося, хоча у запамороченні молодості вона і не думала про це! Але одного разу, не почувши від неї заповітного і таємничого слова, він помчав до Парижа і якось, не в силі перемогти душевний біль, у парку Бютт-Шимон порізав собі вени. Але обійшлося, як і другого разу, про який його приятель, письменник Олексій Толстой, розповідав, що Гумільов прийняв через чергову відмову Анни отруту, і на все життя запам'ятав її шорсткий смак… Він ставився до її віршів поблажливо. Пізніше він говорив: “Быть поэтом женщине – нелепость”. Але їй він допомагав друкуватися в журналах. Одне слово, він був уважний і ніжний, постійно писав їй. При кожній зустрічі у Києві чи Одесі вона переконувалася в його постійному і сильному почутті до неї. Але вона говорила йому “ні”. Можливо, до неї доходили розмови про його сердечні захоплення та перемоги? Можливо, глибинна, на генетичному рівні, інтуїція створювала у ній відчуття тривоги за своє подальше? Але ці “ні” були для нього вбивчі. І навряд чи через вражене самолюбство.

Їхні взаємини перевернула лавина подій. У вересні 1908 року вони розлучилися. З Одеси на пароплаві “Росія” він виїхав до Греції, потім до Єгипту. Весь наступний рік вони майже не бачилися. Він, двадцятирічний, створює Академію вірша, з друзями-літераторами видає журнал “Остров”, з художником Маковським – великий журнал “Аполлон”. А влітку він гостював у поета Волошина, потім у родичів – у Тверській губернії. А потім між ним і Волошиним відбулася дуель через ставлення до поезії поетеси Черубіни де Габріак. Стрілялися на Чорній річці – на місці дуелі Пушкіна і Дантеса. Секундантами були поети Толстой і Кузьмін. Але в пістолеті Волошина сталася осічка, а Гумільов вистрілив у повітря. Дуелянтів затримали. Окружний суд присудив їх до домашнього арешту. Одна думка про те, що осічка пістолета Волошина могла і не статися, жахнула Анну. Її Микола, відданий їй лицар, міг бути вбитий… На поетичному вечорі у Києві він читав вірші, присвячені їй. Потім прийшла звістка про смерть його вчителя поезії Анненського. А потім – вона проводжала Миколу до Одеси. Він знову від’їжджав! Цього разу – в експедицію до Абіссінії. Коли він повернувся – помер його батько…

Страх за Миколу, дуель, смерть близьких, болісні розлуки – все це відсунуло неправдиві чутки про нього і прикру глибинну і німу інтуїцію Анни…

Глаза безумные твои

И ледяные речи,

И объяснение в любви

Еще до первой встречи.

Тебе обещана была

В каком-то давнем веке,

Как зачарованная шла

Через моря и реки…

“Гумилев – моя судьба, и покорно отдаюсь ей без слов.” І наприкінці квітня 1910-го вони вінчалися під Києвом, у Миколаївській церкві Микольської слободи Чернігівської губернії. Боярами були поети Ельснер і Аксьонов. Нікого з родичів на вінчанні не було! Родичі нареченої вважали цей шлюб заздалегідь приреченим. Родичі нареченого покладалися в усьому на Миколу. Молоді поїхали у весільну подорож до Парижа.

Вона видає збірники віршів, і критика вписує їх до анналів світової поезії. Молодь носить її на руках. Але… – перший удар. Вона довідалася, що у її нареченого є інша… і навіть син від неї… Це було нестерпно. Але настав другий удар: її Микола, її лицар, відданий конкістадор, який ще вчора благав іти з ним під вінець, попросив свою донну Анну дати йому розлучення! Вона, звичайно ж, негайно погодилася. Щоправда, остаточного рішення вони так і не прийняли. Коштів у неї не було жодних. Речі закладені у ломбард. Він поїхав до Лібави до теперішньої коханої. Анна із сином – до батька в Петербург, а потім до матері, під Київ, у Дарницю.

Перша світова війна дивним чином вплинула на них. Зупинила багато що. Анна їздила до нього на фронт. Вони мало не щодня писали одне одному. Він нудьгував за її віршами. Вона незмінно посилала їх йому. Він писав: ”Стихи твои, Аничка, очень хороши…” Вона видала книжку віршів “Белая стая”, яка вразила все російське суспільство. А він воєнними дорогами опинився у союзницькому Парижі, потім у Лондоні і звідти писав: “Целую тебя, посылаю кучу стихов… Твой всегда, Коля.”… Але одночасно він був палко закоханий у революціонерку Ларису Рейснер, писав їй палкі листи і канцони!

Потім був жовтневий більшовицький переворот, і в Росії розпочався ще небачений кривавий хаос. Коли Микола Гумільов, нарешті, повернувся у зубожілий і голодний Петроград, його дружина Анна зовсім непохитним голосом сказала: “Теперь все между нами кончено”. У серпні 1918-го вони розлучилися.

Миколу Гумільова за безглуздим звинуваченням розстріляли виродки від більшовизму у 1921 році. Потім… арешти і ув’язнення до в'язниці їхнього сина, смерть і розстріли близьких… Анна Ахматова прожила нестерпне, довге, зіпсоване варварами при владі життя. «Непогребенных всех – я хоронила их. Я всех оплакала, а кто меня оплачет?..»

4. Людина та її доля в творчості Ганни Ахматової

Улітку 1910 року пройшов її перший виступ перед авторитетною публікою. Ахматова з самого початку свого творчого шляху відстоювала власну самостійність, тому восени 1910 року вона зробила спробу надрукуватися без допомоги Гумильова. Анна Андріївна посилає свої вірші Брюсову з запитанням, чи варто їй узагалі займатися поезією. Також вона передала вірші в журнал "Gaudeamus", "Загальний журнал" і в "Аполлон". Усі перераховані видання опублікували ранні твори поетеси, за винятком Брюсова.

У 1912 році вийшла у світ перша "вагома" збірка віршів поетеси Анни Ахматової "Вечір". З цієї миті вона стала професійним літератором. У тому ж році офіційно оформився новий літературний напрямок — акмеїзм, виникло товариство "Цех поетів", секретарем якого була обрана Ахматова. Рупором ідей акмеїстів були журнали "Аполлон" (1909-1917) та "Гіперборей" (1912-1913).

У 1913 році Ахматова вела насичене світське життя в Москві: виступала на вищих жіночих (Бестужевських) курсах, позувала відомим художникам (деякі з портретів Ахматової увійшли до скарбниці світового живопису). Багато віршів Олександра Блока того періоду мали своїм адресатом Ахматову, що породило чутки про її роман із поетом. Можливо, це й спровокувало розрив із Гумильовим.

У 1914 році виходить друга велика збірка Ахматової — "Чотки", яка згодом перевидавалася десятки разів. Вона принесла поетесі справжню славу, викликавши шквал наслідувань, що затвердили в літературній свідомості поняття "ахматівські рядки".

З початком I Світової війни Анна Ахматова різко обмежила своє суспільне життя. У цей час вона занедужала туберкульозом, довго лікувалася, багато часу проводила за читанням класики — Пушкіна й Баратинського. Це вплинуло на її майбутню творчість, позначилося на поетичній манері. Ахматова не була новатором, але була охоронницею, а точніше — рятівницею класичних традицій, вона зберегла у своєму вірші й Пушкіна, і Блока, і Гумильова, і Кузьмина.

Перші післяреволюційні роки Ахматової відзначені віддаленням від літературного середовища. Однак після розлучення із Шилейко, смерті Блока й розстрілу Гумильова восени 1921 року вона повертається у "світ живих людей", бере участь у літературних вечорах, у роботі письменницьких організацій, публікується в періодичних виданнях. У цьому ж році читачі побачили ще дві збірки її віршів: "Подорожник" і "Anno Domini. MCMXXI".

У 1922 році вона утретє виходить заміж, за Пуніна.

Коли Ахматова писала "Реквієм" (1935-1940), це був реквієм по "моєму народу", долю якого розділили її близькі. Вона згадувала про страшну чергу в ленінградській в'язниці Хрести: їй довелося там стояти годинами, стискаючи в покляклих пальцях вузлик із передачею — спочатку для чоловіка, потім для сина. Трагічна доля об'єднала Ахматову із сотнями тисяч російських жінок. "Реквієм" — плач, але плач гордий — став найзнаменитішим твором Анни Ахматової.

У 1946 році разом із сатириком Михайлом Зощенко Ахматова зазнала знущальної критики в партійній постанові "Про журнали "Зірка" та "Ленінград"". У цій постанові не спромоглися навіть згадати про те, як суворо і могутньо пролунала ахматівська "Мужність" під час блокади Ленінграда, як ще у двадцятих, приречена на "тугу за Батьківщиною на Батьківщині", вона відмовилася емігрувати. Її обплювали — низько й жорстоко. Їй заборонили публічні виступи: коли вона десь з'являлася, усі вставали.

Але помер Сталін, повернувся разом із багатьма іншими син Ахматової, і почалася її друга слава. Анна Ахматова одержала премію "Таорміна" в Італії, професорську мантію в Оксфорді, побачилася у Парижі зі старим другом Адамовичем після сорокалітньої розлуки.

Найскладнішою й нерозгаданою поемою, що створювалася Ахматовою з 1940 року і до останніх років її життя, стала "Поеми без героя". Дослідники життя Анни Ахматової пов'язують сюжет цієї містичної поеми з перипетіями любовної драми, героями якої були Ахматова, танцівниця Ольга Глєбова-Судейкіна, Сергій Судейкін, Всеволод Князєв і поет Михайло Кузьмин. Ольга Судейкіна виїхала з Росії в 1924 році і померла у Парижі в 45-му. У другій присвяті до поеми Ахматова зверталася до неї, не здогадуючись про її смерть. Інший прототип — Всеволод Князєв — був безнадійно закоханий в Ольгу Судейкіну. Навесні 1913 року Князєв застрелився в Ризі після січневої сварки з Кузьминим і читання листа Судейкіної…

Анна Ахматова до кінця своїх днів залишалася королевою російської поезії. Вона померла у Москві і похована у Комарово під Санкт-Петербургом.

Висновки

"Реквієм" Ахматової (1935-1940), — це реквієм по "моєму народу", долю якого розділили її близькі. Вона згадувала про страшну чергу в ленінградській в'язниці Хрести: їй довелося там стояти годинами, стискаючи в покляклих пальцях вузлик із передачею — спочатку для чоловіка, потім для сина. Трагічна доля об'єднала Ахматову із сотнями тисяч російських жінок. "Реквієм" — плач, але плач гордий — став найзнаменитішим твором Анни Ахматової.

Найскладнішою й нерозгаданою поемою, що створювалася Ахматовою з 1940 року і до останніх років її життя, стала "Поеми без героя".

Список використаних джерел

100 знаменитых женщин Украины: довідникове видання. — Харьков: "Фолио", 2006. — 508, с.
Ахматова А. А.Стихотворения. Поэмы. — М.: Дрофа: Вече, 2004. — 366, с.
Ахматова А. А. Стихотворения и поэмы: поезія. — М.: Современник, 1989. — 492, с.
Бавин С. П. Судьбы поэтов "серебряного века": збірник біографічної інформації. — М.: Кн. палата, 1993. — 475, с.
Воспоминания об Анне Ахматовой: Сборник. — М. : Сов. писатель, 1991. — 718, с.
Гатальська С.М. Філософія культури: Підручник для студентів вищих навчальних закладів. — К.: Либідь, 2005. — 325, с.
Лиснянская И. Л. Музыка "Поэмы без героя" Анны Ахматовой: науково-популярна література. — М. : Худож. лит. 1991. — 155, с.
Максимов Д. Е. Русские поэты начала века: літературний огляд., 1986. — 404, с.
Найман А. Г. Рассказы об Анне Ахматовой: Из кн. "Конец первой половины XX века". — М. : Худож. лит., 1989. — 300, с.
Об Анне Ахматовой: Стихи. Эссе. Воспоминания. Письма /Сост. Михаил Кралин,. — Л.: Лениздат, 1990. — 574, с.
Павловский А. И. Анна Ахматова: жизнь и творчество: Книга для учителя / Алексей Павловский,. — М. : Просвещение, 1991. — 190, с.
Петрушенко В. Л. Філософія: Навчальний посібник для вузів. — Львів : Новий Світ-2000, 2006. — 503 с.

referat-ok.com.ua