Світове господарство та показники його розвитку
Вступ.
1. Світове господарство, поняття та його основні риси.
2. Критерії виділення підсистем світового господарства.
3. Основні показники розвитку світового господарства.
Висновки.
Список використаної літератури.
Вступ
На сучасному етапі суспільного розвитку значну роль для економіки кожної окремої країни і світу в цілому відіграє світове господарство, яке поєднує національні господарства, що пов’язані і взаємодіють за законами міжнародного поділу праці (МПП). Він полягає в спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. МПП виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом. Для реалізації можливостей, що виникають у процесі розвитку МПП та забезпечення руху товарів, послуг, капіталу, робочої сили, на світових ринках потрібна постійна підтримка міжнародних двосторонніх та багатосторонніх відносин, укладенні зовнішньополітичних та зовнішньоторгових угод, як між окремими фірмами, так і між урядами країн.
Економічні зв’язки між країнами мають багатовікову історію. Протягом століть вони існували переважно як зовнішньоторговельні, вирішуючи проблему забезпечення населення товарами, які національна економіка виробляла неефективно або не виробляла взагалі. З розвитком еволюції зовнішньоекономічні зв’язки переросли межі зовнішньої торгівлі і перетворились в складну сукупність міжнародних економічних відносин, що стосуються інтересів всіх держав.
Сучасний стан світового економічного розвитку характеризується посиленням прагнення держав до забезпечення збалансованого і взаємозумовленого функціонування усіх сфер життєдіяльності національних спільнот. Останнє передбачає не лише гармонізацію діяльності складових господарських систем, а й посилення адаптаційних процесів, спрямованих на зведення до мінімуму прояву негативних впливів на систему загалом та окремі елементи її функціонування зокрема.
1. Світове господарство, поняття та його основні риси
До головних закономірностей розвитку сучасного світового господарства належать:
1) діалектична єдність відокремлених господарств різних країн, які відстоюють свої інтереси, вступають у певні міжнародні економічні відносини під впливом розвитку тенденції до інтернаціоналізації господарських зв'язків;
2) нерівномірність розвитку країн як причинно-наслідковий зв'язок між зростанням концентрації, монополізації виробництва і загостренням суперечностей;
3) зумовлене новим етапом науково-технічного прогресу поглиблення міжнародного поділу праці, який за речовим змістом є фактором удосконалення продуктивних сил, зростання продуктивності суспільної праці, а за суспільною формою — засобом формування міжнародної залежності, нерівноправності країн;
4) головними суб'єктами у системі світових господарських зв'язків є ТНК і ТНБ;
5) посилення впливу держави на світогосподарські зв'язки. За темпами поступу світові господарські зв'язки випереджають розвиток внутрішньогосподарських відносин, темпи створення валового національного продукту.
Вихідною категорією світового господарства е економічна діяльність як спосіб забезпечення життя людини, її головна сфера — матеріальне виробництво. Організаційною формою, в якій здійснюється економічна діяльність, є господарство. Таким чином, господарство — це економічна система, функціонування якої являє собою процес економічної діяльності Особливість національного господарства полягає в тому, що економічна діяльність обмежена рамками держави (країни). Отже, національне господарство — це економічна система, функціонування якої являє собою процес економічної діяльності в межах країни. Ця система єдина в економічному і організаційному відношенні й складається Із сукупності взаємопов'язаних; галузей та сфер діяльності, що мають визначену пропорційність (співвідношення) у розвитку, і обумовлена розміщенням на території країни.
Як світ складається із країн, так і світова економіка (господарство) складається з національних господарств цих країн. Але то не просто сукупність або сума. Світове господарство — це сукупність національних господарств та їх економічних взаємовідносин. Слід підкреслити, що без економічних відносин національні господарства залишилися б відокремленими і не створили б світову економіку як систему.
Відомо, що в розвитку продуктивних сил рано чи пізно настає період, коли вони виходять за межі національних кордонів — починається інтернаціоналізація господарського життя. Економічні зв'язки між країнами помітно зміцнюються уже у XIX ст. під впливом великої машинної індустрії, яка потребує багато сировини та залучає до її видобутку і виробництва дедалі нові країни. Здійснивши на базі великого машинного виробництва перехід до масового випуску продукції, багато галузей все частіше починають працювати не тільки на внутрішній, а й на зовнішній ринок. Прискорений внаслідок цього процес міжнародного поділу праці (приблизно до середини XIX ст.) спричинив до виникнення такої ситуації, коли більшість країн стали досить тісно економічно пов'язаними. Саме на цей період припадає зародження світового господарства.
Всесвітнє господарство — система взаємодіючих господарств усіх країн світу, цілісний характер і функціонування якої визначаються об'єктивними законами розвитку людського суспільства.
Світове, або всесвітнє, господарство являє собою сукупність національних економік і особливої сфери суспільно-виробничих зв'язків, що виходять за територіальні межі окремих країн — міжнародних економічних відносин.
У сучасних умовах економічна замкнутість національних господарств не лише нераціональна, бо позбавляє економіку відособленої країни переваг, що випливають з міжнародного поділу праці, спеціалізації та кооперації, а й практично неможлива. Тенденція дедалі більшої взаємозалежності національних економік, підвищення ролі зовнішніх факторів у процесі відтворення в тій чи іншій країні стала загальною.
Таким чином, поняття світового господарства не можна зводити до простої суми національних економік. Не меншою мірою його суть визначається тим універсальним зв'язком між національними господарствами, який забезпечує їхню реальну єдність на основі міжнародного поділу праці, науково-технічної і виробничої кооперації, міжнародної торгівлі, валютних і кредитних відносин, тобто міжнародними економічними відносинами.
Міжнародні економічні відносини являють собою систему господарських відносин між різними країнами світу. Важливими елементами цієї системи є міжнародне науково-технічне і виробниче співробітництво, вивіз капіталу і міжнародний кредит, світова торгівля, міграція робочої сили, міжнародні валютні відносини. В цій системі всі її елементи тісно пов'язані, взаємно переплетені і впливають один на одного. Отже, міжнародні економічні відносини обслуговують взаємодію національних економік, що входять у світове господарство, і тим самим забезпечують його цілісність.
Міжнародні економічні відносини, що визначають суть світового господарства, похідні і залежать від економічних відносин, Що складаються на національних рівнях.
Вони не тільки визначаються рівнем зрілості продуктивних сил і виробничих відносин у різних національних господарствах, а й обумовлюються особливостями економічної політики. Наприклад, зміни конкурентності на світовому ринку товарів якої-не-будь країни, пов'язані з підвищенням або пониженням курсу її валюти, переведенням капіталу в держави з більш пільговим податковим законодавством, відхиленням товаропотоків, викликаних митними бар'єрами, багато в чому визначаються кредитно-грошовою, фінансовою і податковою політикою на національному рівні.
Світове господарство як система має свою структуру. Зауважимо, що тривалий час паралельно існувало три точки зору (підходи) на його структуру, формаційна (міжсистемна) концепція; концепція «трьох світів» і концепція «центру та периферії».
Формаційний підхід полягає в тому, що світове господарство розглядається з точки зору суспільно-економічних формацій. Виходячи з цього, розрізняли світову систему капіталістичного господарства та світову систему соціалістичного господарства, а окремі національні економіки входили у відповідну систему господарства.
Концепція «трьох світів» розподіляла світову економіку на світ капіталізму, світ соціалізму та світ, що розвивається. Відображенням такої точки зору е поширені в останні десятиріччя статистичні Матеріали, де усі країни поділяються на три названі вище групи.
Останнім часом найбільшого поширення набула третя концепція, згідно з якою світова економіка має свій «центр» (найбільш розвинуті країни) та «периферію» (країни, що відстають від «центру» за рівнем економічного розвитку). Переваги такого підходу полягають у тому, що структура світового господарства розглядається тільки з точки зору критеріїв економічного розвитку.
2. Критерії виділення підсистем світового господарства
Світове господарство як система складається з соціально-економічних підсистем, що підпорядковуються певним внутрішнім і зовнішнім закономірностям.
Окремі національне організовані господарства країн розвиненої ринкової економіки, країн ринкової економіки, що розвиваються, та держав перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки у своїй суперечливій єдності становлять матеріальну основу, речовий зміст світового господарства і одночасно є його основними соціально-економічними підсистемами. Міжнародні економічні відносини пов'язують ці господарства у цілісну систему. Сучасна форма існування світового господарства є наслідком багатовікового розвитку продуктивних сил та поглиблення поділу праці.
Основні соціально-економічні підсистеми сучасного світового господарства визначають за такими критеріями, як:
1) рівень і характер розвитку продуктивних сил у взаємозв'язку їх з організаційно-економічними відносинами, тобто зі ступенем розвитку ринку всередині тієї чи іншої країни;
2) специфіка багатоукладності економіки;
3) особливості державного регулювання господарського життя (співвідношення позаекономічних та економічних форм і методів регулювання, роль держави в цьому процесі) [3, с. 347].
Для того щоб віднести конкретну країну (або групу країн) до певної соціально-економічної підсистеми, потрібна наявність усіх трьох згаданих критеріїв.
Перший критерій — рівень і характер розвитку продуктивних сил у взаємозв'язку з організаційно-економічними відносинами — стосується структури виробництва, характеру чинників економічного зростання і, зрештою, ступеня задоволення різноманітних потреб людей. Він визначає можливості окремих країн у міждержавних економічних зв'язках, у міжнародній спеціалізації. Наприклад, відчутна різниця в рівнях розвитку продуктивних сил окремих країн зумовлює різні можливості їх щодо міжнародної спеціалізації, особливо в галузях обробної промисловості. Однак поділ праці між ними є однією з основ господарської взаємодії, встановлення виробничих зв'язків між підприємствами різних країн з метою виробництва певної кінцевої продукції.
Особливим у різних соціально-економічних підсистемах світового господарства є різні рівень і характер розвитку продуктивних сил у взаємозв'язку їх з організаційно-економічними відносинами та відмінності у державному регулюванні господарського життя.
Всередині кожної з підсистем існують свої ступені відмінностей, оскільки кожна з них не є однорідною (США і Іспанія, Аргентина і Малаві тощо). Динамізм виробничих і суспільних процесів відбиває цю неоднорідність, особливо щодо трансформації відносин власності й менеджменту. Подібні перетворення мають передусім сприяти зміні структури виробництва і експорту відповідно до критеріїв світового ринку.
У підсистемі країн перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки за відмінностями в державному регулюванні господарським життям вирізняються принаймні чотири групи країн:
1) країни, що активно наближаються до ринкової економіки (Угорщина, Чехія, Польща, країни Балтії тощо);
2) країни, що наближаються до ринку, використовуючи інститути командно-адміністративної системи (Китай, В'єтнам);
3) країни, що виникли в результаті розпаду колишнього СРСР і ще не зовсім визначилися в підходах до розвитку ринкових відносин, тому перебувають у початковій стадії хаотичного руху до ринку;
4) країни, що намагаються розвивати окремі елементи ринку під впливом об'єктивної реальності (Куба, Північна Корея тощо). Між наведеними групами країн немає чітких меж, окремі країни займають проміжну позицію. Наприклад, Монголія займає місце між другою та третьою групами, однак ближче до другої [6, с. 225].
Соціально-економічна сутність системи сучасного світового господарства полягає в діалектичному взаємозв'язку національних господарств країн, що належать до трьох соціально-економічних підсистем, здійснюваному через міжнародні економічні відносини.
Система світових ринкових відносин функціонує і розвивається за загальними економічними законами. Передусім — це закони вартості та попиту і пропозиції, дії яких властиві як загальні ознаки, так і специфічні для світового товарного виробництва особливості. Діалектична єдність цих ознак та особливостей визначає якісну своєрідність світових ринкових відносин, відрізняє їх від інших форм ринкових відносин.
3. Основні показники розвитку світового господарства
Світовий рівень розвитку продуктивних сил, інтернаціоналізація виробництва виключають можливість ефективного ведення господарства в рамках замкнутих комплексів. Міжнародний обмін забезпечує наплив відсутніх або більш дешевих споживчих і капітальних товарів і послуг, а також доступ до додаткових ринків збуту. До основних показників, що характеризують роль зовнішньоекономічних зв'язків, відносяться експортні й імпортні квоти товарів і послуг, товарна структура зовнішньої торгівлі, характер участі в міжнародному русі капіталу, технології, робочої сили, ступінь відкритості (інтернаціоналізованости) господарства.
Для аналізу економічного становища світу використовується цілий ряд показників, що характеризують динаміку і стан світової економіки. Основний з них – валовий світовий продукт (ВСП) – виражає загальний обсяг кінцевих товарів і послуг, зроблених на території всіх країн світу незалежно від національної приналежності діючих там підприємств у визначений період часу. Облік кінцевої продукції передбачає виключення повторного рахунку сировини, напівфабрикатів, інших матеріалів, палива, електроенергії і послуг, використаних у процесі її виробництва.
Показник ВСП виражає загальну активність у світі й окремих країнах. З іншого боку, його складові частини охоплюють основні сфери, галузі і фактори економічного розвитку. Так, розгляд за основними складовими частинами використання ВСП дає уявлення про основні сектори попиту, а аналіз ВСП за виробництвом показує зміни як структури всього господарства, так і основних галузей. ВСП дає можливість визначити місце країни і регіонів у світовому виробництві, суспільну продуктивність праці в різні періоди часу, але не може використовуватися як показник потенціалу окремих видів виробництва, рівня технології або добробуту населення.
У кожній окремо узятій країні розраховується валовий внутрішній продукт (ВВП). Він підраховується на основі системи національних рахунків (СНР), що побудована на концепції продуктивного характеру усіх видів діяльності. Вона являє собою сукупність міжнародно визнаних правил обліку економічної діяльності і відображає основні макроекономічні зв'язки внутрішнього і зовнішнього секторів національних господарств.
СНР постійно удосконалюється. У 1993 р. ООН затвердила нову стандартну СНР (попередня була прийнята в 1968 р.). В українську практику СНР стала впроваджуватися з 1988 р. (ще за СРСР), що зумовило проведення величезної роботи з перерахування основних макроекономічних показників розвитку країни й істотно змінило картину структури національного господарства, динаміки і темпів його розвитку.
Центральним показником СНР є ВВП, другий за значущістю показник – валовий національний продукт (ВНП). Вони відображують результати діяльності в двох сферах народного господарства – матеріального виробництва і послуг, – і визначаються як вартість всього обсягу кінцевого виробництва товарів і послуг в економіці за один рік (квартал, місяць). Підраховуються в поточних або постійних цінах.
Основна відмінність полягає в тому, що ВВП підраховується за так званою територіальною ознакою, ВНП – за національною.
ВВП – це сукупна вартість продукції сфери матеріального виробництва і послуг незалежно від національної належності підприємств, розташованих на території даної країни.
ВНП – це сукупна вартість всього обсягу продукції і послуг у національній економіці незалежно від місцезнаходження національних підприємств даної країни.
ВНП = ВВП + чистий факторний дохід.
Чистий факторний дохід – це різниця доходів від використання факторів виробництва, що знаходяться за рубежем у власності резидентів, і виплат нерезидентам за використання належних їм факторів виробництва в даній країні, тобто різниця між прибутком і доходами резидентів за рубежем і нерезидентами в даній країні. Звичайно для розвинутих країн ця різниця невелика і складає близько 1% від ВВП.
Підрахунок ВВП/ВНП проводиться за трьома принципами: за виробництвом, використанням і доходами.
ВВП за виробництвом (за галузями) – це сума доданої вартості за всіма галузями національної економіки. Дозволяє виявити співвідношення і роль окремих галузей у створенні ВВП. Динаміка за ряд років дозволяє виявити зміни структури ВВП, динаміку розвитку окремих галузей національної економіки і характер економічної політики в країні. Додана вартість або умовно чиста продукція окремих галузей являє собою різницю між вартістю валової продукції і сумою поточних виробничих витрат, тобто вартість, привнесену в процесі виробництва на тому чи іншому його етапі. Вона складається з перенесеної на продукт амортизації основних фондів, заробітної плати, прибутку, податків. Останні враховуються при підрахунку в поточних цінах.
ВВП за використанням (за витратами) – це сума усіх витрат на купівлю загального обсягу зробленої в даному році продукції. Включає наступні статті:
кінцеві споживчі витрати (товари першої необхідності, предмети споживання тривалого користування та ін.);
кінцеві витрати органів державного керування (державні витрати на купівлю продукції підприємств і купівлю ресурсів для потреб держави, тобто сума витрат держави на виплату заробітної плати держслужбовцям і на закупівлю товарів і послуг);
валові капіталовкладення, валові накопичення і зміна запасів матеріальних оборотних коштів;
сальдо експорту та імпорту (різниця), тобто частина ВВП направляється на експорт і частина витрачається на імпорт товарів і послуг.
ВВП за доходами – це сума доходів, отриманих у країні від виробництва продукції даного року (сума доходів від економічних ресурсів, використаних у процесі виробництва суспільного продукту за певний час). Включає наступні статті:
заробітну плату найманих робітників;
прибуток фірм і корпорацій;
доходи некорпоративних підприємств, що знаходяться в індивідуальній власності, і доходи працівників вільних професій;
рентні платежі (доходи від власності – землі, нерухомості та ін.);
відсоток на позичковий капітал (виплати за капітал, використаний при виробництві ВВП);
амортизаційні відрахування – відрахування на створення грошового фонду, що відшкодовує знос основних фондів, які беруть участь у створенні ВВП;
непрямі податки – ПДВ, акцизи, мита та ін., – тобто незароблений дохід, що одержує держава шляхом збільшення цін для свого утримання.
З ВВП, підрахованого за доходами, віднімаються державні субсидії. ВВП/ВНП, підраховані за доходами і за витратами повинні бути рівні.
Головна вимога при підрахунку ВВП/ВНП полягає в запобіганні повторного рахунку, тобто щоб враховувалася тільки кінцева продукція.
Кінцева продукція – це товари і послуги, що купуються споживачами для кінцевого користування. Проміжна продукція – це товари і послуги, що проходять подальшу переробку або перепродаються кілька разів, перш ніж потрапити до споживача.
Тому для виключення повторного рахунку ВВП/ВНП повинні виступати як вартість кінцевих товарів та послуг і включати тільки вартість, що додається на кожній стадії обробки.
Додана вартість (ДВ) – це вартість, створена в процесі виробництва на даному підприємстві, яка охоплює реальний внесок підприємства в створення вартості конкретного продукту, тобто зарплату, прибуток і амортизацію конкретного підприємства.
де ВПП – валовий продукт підприємства (ринкова ціна випущеної продукції);
ПМВ – поточні матеріальні витрати.
У СНР до складу доданої вартості входять: амортизація, зарплата, прибуток корпорацій і некорпоративних підприємств, отримана ними рента, відсоток на позичковий капітал і непрямі податки на бізнес.
ВВП завищує обсяг виробництва на вартість річних амортизаційних відрахувань і на суму непрямих податків, тому не може відображувати, що виробництво реально додало до добробуту суспільства в даному році. Для цього існують показники чистий національний продукт (ЧНП) і національний дохід (НД).
За допомогою ЧНП виміряється загальний річний обсяг виробництва товарів і послуг, що країна зробила і спожила у всіх секторах свого національного господарства.
Національний дохід – це знову створена за рік вартість, що характеризує, що додало виробництво даного року до добробуту суспільства.
Сума податків значна. Вони включаються в ринкові ціни товарів та послуг і сплачуються кінцевим споживачем. Субсидії діють на ціни протилежним чином – вони знижують їх на власну величину. Показник національного доходу приблизно відповідає поняттю зробленого національного доходу. Відзначимо, що для будь-якого національного господарства важливі доходи, які надходять у його розпорядження. Сума доходів, що надходить у розпорядження даної країни, підраховується як різниця між чистим внутрішнім продуктом і сальдо доходів підприємств і громадян даної країни за рубежем і доходами іноземців у цій країні. Цей показник приблизно відповідає поняттю використаного національного доходу.
Валовий національний розподільний дохід (ВНД) – це ВНП, що використовується для накопичення та споживання і включає чисті трансферти з-за кордону.
Висновки
Соціально-економічна сутність системи сучасного світового господарства полягає в діалектичному взаємозв'язку національних господарств країн, що належать до трьох соціально-економічних підсистем, здійснюваному через міжнародні економічні відносини.
Система світових ринкових відносин функціонує і розвивається за загальними економічними законами. Передусім — це закони вартості та попиту і пропозиції, дії яких властиві як загальні ознаки, так і специфічні для світового товарного виробництва особливості. Діалектична єдність цих ознак та особливостей визначає якісну своєрідність світових ринкових відносин, відрізняє їх від інших форм ринкових відносин.
Якісна еволюція, яку переживає сучасне світове господарство, полягає у подальшій трансформації світових продуктивних сил і виробничих відносин і зумовлює особливості дії інших, крім названих законів вартості та попиту і пропозиції економічних законів, — закону відповідності виробничих відносин рівню і характеру розвитку продуктивних сил, закону зростання потреб, закону економії часу, закону зростання продуктивності праці тощо.
У своїй сукупності особливості дії економічних законів у світовому господарстві відображають удосконалені форми і культуру господарювання, які викристалізовуються в процесі суспільного добору, що відбувається одночасно з розвитком і поглибленням міжнародного поділу праці. Один процес дає суспільству можливість неухильно підвищувати ефективність праці, інший — більш раціонально організовувати суспільне виробництво і продуктивніше розпоряджатися його результатами. Доповнюючи та стимулюючи один одного, ці процеси зумовлюють розвиток світового господарства.