Світова організація торгівлі
1. Світова організація торгівлі, її роль у МЕВ.
2. Форми передачі технології.
3. Особливості функціонування офшорних зон.
4. Південний спільний ринок (МЕРКОСУР).
5. Регіональні проблеми розвитку зовнішньоекономічної діяльності України.
Список використаної літератури.
1. Світова організація торгівлі, її роль у МЕВ
Світова організація торгівлі (СОТ) створена 1 січня 1995 р. для обслуговування і реалізації багатосторонніх торгових угод та угод з обмеженою кількістю учасників, а також як форум для організації міжнародних торгових переговорів.
СОТ займається регулюванням міжнародних правил при здійсненні торгових відносин між країнами та забезпечує умови для проведення переговорів, спрямованих на глобальну лібералізацію торгівлі.
Метою організації є: узгодження позицій різних країн, спрямованих на ліквідацію митних та інших бар'єрів у міжнародній торгівлі; розробка та застосування правил, які виключають дискримінацію; запровадженні режимів найбільшого сприяння в торгівлі.
До функцій організації відносяться: сприяння врегулюванню торгових суперечок, контроль за національною торговою політикою країн-членів, співробітництво з іншими міжнародними установами, які беруть участь у формуванні глобальної економічної політики.
Існують невирішені проблеми, які дістались СОТ від ГАТТ, а саме: можливий негативний вплив на країни, що розвиваються, протекціоністських заходів відносно інтелектуальної власності; обмежена лібералізація правил торгівлі сільськогосподарською продукцією; міжнародна торгівля й охорона навколишнього середовища; торгівля та трудове законодавство.
Основними принципами торгової системи ГАТТ/СОТ є:
- торгівля без дискримінації (надання режиму найбільшого сприяння та використання "національного режиму");
- передбачуваний і поширений доступ до ринків;
- розвиток справедливої конкуренції;
- заохочення економічного розвитку і реформ;
- відкрита торгівля.
Інтеграція в міжнародну торгову систему потребує членства у Світовій організації торгівлі. Багато країн з перехідною економікою вже є членами СОТ: Болгарія, Чехія, Угорщина, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія. Всі інші країни знаходяться на різних стадіях процесу вступу до цієї організації.
Членство в СОТ для країн з перехідною економікою має позитивні моменти: створення доступу до ринку, захист режиму вільної торгівлі, забезпечення чесного вирішення торгових суперечок.
Нині країнам з перехідною економікою їхні торгові партнери добровільно створюють режим найбільшого сприяння. Так, експорт у США при відсутності такого режиму може піддаватись високим тарифам (в середньому — 30%), тоді як при його наявності середній тариф складає всього 5%. Навіть мала країна з невеликим потенціалом у міжнародній торгівлі, яка входить до СОТ, може розраховувати на вирішення торгових суперечок з крупними торговими партнерами.
Процес вступу в СОТ триває до двох років. Після написання країною листа у СОТ з вираженням інтересу до членства в цій організації СОТ організовує робочу групу для розгляду такої заявки. Члени групи вивчають зовнішню торгівлю цієї країни (як політику, так і практику) у відношенні товарів, послуг і прав інтелектуальної власності.
Після визнання того, що торгова політика і практика країни відповідають вимогам СОТ, робоча група розглядає конкретні рівні максимального тарифного захисту, які будуть застосовуватись країною. Заявник теж обіцяє прийняти відповідні певні зобов'язання на певний період часу.
Чим ліберальнішим і прозорішим є режим торгової політики країни-кандидата, тим легше відбуваються переговори про вступ[2, c. 62-64].
СОТ сьогодні керує такими міжнародними угодами:
— Генеральна асоціація з послуг (ГАП), яка стосується міжнародної торгівлі послугами як угода, досягнута на Уругвайському раунді;
— Договір про міжнародну власність (ДМВ), який вироблений Уругвайським раундом і встановлює правила захисту прав інтелектуальної власності;
— Генеральна угода з тарифів і торгівлі (ГАТТ), яка базується на взаєморозумінні, досягнутому в 1947р., доповненому і розвинутому 1994р. на Уругвайському раунді переговорів, і керує товарною торгівлею.
Кожна з угод містить певну кількість фундаментальних принципів, згідно до яких приєднані до організації уряди повинні керувати торговими відносинами і під якими мають підписуватись нові члени. Найвідомішими з них є принцип режиму сприяння, який лежить в основі всіх трьох договорів і потребує застосування до всіх країн при умові відсутності будь-якої дискримінації в тарифах та інших обмеженнях у торгівлі.
Другий принцип — взаємність — передбачає, що зобов'язання із лібералізації торгівлі, взяті на себе однією країною, будуть підтримані рештою країн. Користуючись цим принципом під час переговорів, країни можуть пропонувати зменшити свої торгові бар'єри замість скорочення торгових бар'єрів іншими країнами. Практично цей принцип вигідний великим державам, оскільки їх ринки є вкрай важливими для інших країн.
Щодо товарної торгівлі, то важливим принципом є те, що протекція власної промисловості може здійснюватись тільки на тарифній основі, без застосування ліцензій та інших кількісних обмежень торгівлі.
У сфері послуг фундаментальним принципом є національний режим, який вимагає від урядів застосування до іноземних виробників послуг режиму, як мінімум не менш сприятливого, ніж наданий національним компаніям.
У своїх переговорах про вступ у СОТ країни повинні дотримуватись таких стратегій:
— обіцяти лібералізацію, мінімально необхідну для вступу.
Підтримуючи суттєвий рівень протекціонізму, ці країни залишають певний простір для переговорів. Базуючись на принципах взаємності, вони можуть використовувати цей простір для поліпшення доступу до ринків членів СОТ у майбутніх раундах переговорів. Але існують значні ризики цієї стратегії: окремі країни, зокрема малі, з перехідною економікою, мають невеликий потенціал у переговорах про доступ до ринків, отже, вигоди, які вони можуть отримати за допомогою даної стратегії незначні. У той же час, виключаючи переваги режиму вільної торгівлі, підтримуючи відносно високі тарифи і протекціонізм у сфері послуг, вони накладають додаткові витрати на власні економіки;
— обмежити тарифи рівнями, вищими ніж ті, які застосовуються на даний час, підтримувати відносно вільну торгівлю в сфері послуг, але без офіційних угод про обмеження (ці дві політики можливі за правилами СОТ).
При даному підході країни ризикують тим, що внутрішні інтереси впливатимуть на посилення протекціонізму;
— обмежити тарифи на мінімально можливому рівні і погодитись з режимом вільної торгівлі в сфері послуг[4, c. 78-80].
Прийняття режиму вільної торгівлі шляхом приєднання до офіційних угод СОТ полегшить вступ країни до організації, забезпечить урядам політичне прикриття від внутрішніх протекціоністських інтересів, інвестори — як внутрішні, так і зовнішні — матимуть більшу довіру до стабільності торгового режиму.
У травні 1998 року відбулась друга міністерська Конференція СОТ, яка є вищим органом. Ділова частина Конференції була присвячена аналізу виконання раніше укладених угод і розробці програми роботи над новими угодами.
За час, що пройшов після Сінгапурської конференції СОТ (грудень 1996 р.), у межах СОТ було укладено три угоди: про лібералізацію торгівлі глобальними телекомунікаційними послугами (її підписали 69 країн), про відміну до 2000 року імпортних мит на продукцію інформаційних технологій (43 країн), про відкриття ринку фінансових послуг для іноземної конкуренції (102 країни). Ці угоди охоплюють міжнародні торгові операції, щорічно перевищуючи 1 трлн дол.
Країни, що розвиваються, вважають за необхідне сконцентруватися на аналізі виконання діючих угод. Ці країни незадоволені формальним підходом промислово розвинутих країн до виконання досягнутих домовленостей про розширення доступу іноземних товарів до своїх ринків.
Країни, що розвиваються вважають, що експорт продукції сільськогосподарської, риболовецької, легкої, електронної промисловості в західні країни продовжує зустрічатися там із серйозними труднощами. До таких перешкод відносяться: субсидії національним виробникам сільськогосподарської продукції, тарифні і нетарифні бар'єри, антидемпінгові заходи. Не виключено, що нові експортери вимагатимуть від СОТ перегляду самої концепції антидемпінгових заходів. У свою чергу промислово розвинуті країни хочуть включити до порядку денного переговорів питання торгівлі й інвестицій, торгівлі і політики в забезпеченні конкуренції, прозорості в урядових закупках. Рада СОТ з торгівлі товарами розглядає можливості подальшого полегшення торгівлі за рахунок спрощення митних процедур.
Україна також прагне стати повноправним членом цієї авторитетної міжнародної організації.
Приєднання до СОТ — об'єктивний процес, обумовлений високою динамікою інтеграції країни в систему світогосподарських зв'язків, необхідністю "відкриття" західних ринків для вітчизняної продукції і підвищення її конкурентоздатності. Вступ до СОТ впливатиме на економіку України, на методи управління зовнішньоекономічними зв’язками і характер взаємодії із світовою спільнотою[9, c. 52-54].
2. Форми передачі технології
В умовах посиленого впливу НТП на темпи, характер і напрями розвитку процесу відтворення інтернаціоналізація світогосподарського життя характеризується виникненням нових форм міжнародного поділу праці, прямо чи опосередковано пов’язаних з наукою, науково-технічними знаннями та технологією.
Технологія – це наукові знання, які використовуються у виробництві. Це комплекс наукових та технічних знань щодо прийомів і методів виробництва, його організації та управління. Це наукові методи досягнення практичних цілей.
Поняття «технологія» об’єднує три групи технологій:
• технологія продуктів;
• технологія процесів;
• технологія управління.
Стрімке зростання науково-технічного обміну на сучасному етапі розвитку дає підстави деяким науковцям говорити про становлення в останній чверті ХХ ст. нового єдиного ринку – технологічного, який функціонує поряд із традиційними (товарів, капіталу, робочої сили).
Поняття «передача технологій» (трансфер технологій) може розглядатися в широкому та вузькому розумінні.
У вузькому розумінні міжнародний трансфер технологій – це міждержавне переміщення на комерційних засадах або безповоротній основі конструкторських рішень, систематизованих знань та виробничого досвіду для виробництва товарів, використання процесу чи надання послуг, які включають управлінську діяльність і маркетинг, тобто передача технології в «чистому» вигляді.
У широкому розумінні – це передача поряд з технологією в «чистому вигляді», технологій матеріалізованих. У міжнародній економіці матеріальними носіями технології можуть виступати:
а) товари – у випадку міжнародної торгівлі високотехнологічними товарами;
б) капітал – у випадках міжнародної торгівлі високотехнологічними капіталоємними товарами, наприклад, машинами та обладнанням, що створені на основі нових технічних рішень, а також поставка комплектних підприємств, які реалізують нові технологічні процеси, системи організації виробництва;
в) праця – у випадку міграції висококваліфікованих науково-технічних кадрів.
Процес міжнародної передачі технології включає такі етапи:
1) відбір і придбання технології;
2) адаптація та освоєння придбаної технології[7, c. 169-170].
Причини міжнародної передачі технології:
1) нерівномірність економічного розвитку окремих держав і неоднаковий рівень розвитку науки та техніки в різних країнах, зосередження окремих їх видів у різних країнах, що зумовлює виробництво ними певних товарів на більш ефективному рівні, ніж в інших країнах. У таких умовах країни, що не мають можливості витрачати великі кошти на наукові дослідження, купують іноземні науково-технічні знання і використовують їх у своїй промисловості. Приклад – Японія. Її доля в світовому імпорті ліцензій складає 16 %;
2) для країн, що розвиваються, придбання іноземної технології є важливим засобом подолання технічного відставання і створення власної промисловості;
3) монополізація НТП великими фірмами. Часто тільки їм під силу здійснення довгострокових дорогих науково-дослідних робіт;
4) загострення конкурентної боротьби на світовому ринку. Крупні ТНК розглядають експорт нових досягнень науки та техніки як один із засобів створення своїх філій за кордоном чи встановлення контролю над фірмами інших країн;
5) розвиток місцевих можливостей щодо вдосконалення технології з урахуванням потреб національної економіки.
До міжнародного технологічного обміну залучені:
а) наука – теоретичні закономірності пізнання природи;
б) техніка – досвід перетворення природи;
в) виробництво – створення матеріальних благ;
г) управління – дії щодо вирішення виробничих та інших завдань[2, c. 188].
3. Особливості функціонування офшорних зон
Офшорними зонами прийнято називати території (цілі держави або їхні окремі частини), у яких діє пільговий порядок оподатковування. У більшості випадків компанії, зареєстровані в офшорних зонах, зовсім звільняються від податків, сплачуючи лише символічні мита й внески.
Як правило, компанії в офшорних зонах реєструються тими підприємцями, які є резидентами, тобто постійно проживають на території держав з досить високим рівнем податків. Переклад капіталу в офшорну зону є законним способом мінімізації податкового тягаря. Вибір тієї або іншої офшорної зони обумовлений особливостями бізнесу, оскільки офшорні зони розрізняються по ступені політичної стабільності, по податковому режимі, інфраструктурі, рівню банківських послуг, ступеня юридичного захисту інформації про діяльність компаній; у різних офшорних зонах існують різного роду обмеження на окремі види діяльності. Відрізняються в офшорних зонах і вартість реєстрації компанії, послуг місцевого персоналу щорічні мита, що стягують владою.
Прообраз сучасних офшорних зон виник в античній Греції — після введення Афінами податку на експорт і імпорт сусідні острови Егейського моря перетворилися в центри безмитної торгівлі й своєрідні склади контрабанди. У пізніше Середньовіччя центром торгівлі в Європі стала Фландрія, де були досить незначні податки.
Своїм перетворенням у фінансовий центр миру Швейцарія зобов'язана закону, прийнятому в XVІІІ столітті Міською радою кантону Женева. Відповідно до цього акту, банкірам заборонялося в будь-якій формі розголошувати комерційну таємницю, пов'язану зі станом банківських рахунків їхніх клієнтів. В 1934 році Швейцарія прийняла подібний закон на загальнодержавному рівні, що перетворило її у своєрідний банківський офшор, на території якого не діють деякі загальносвітові норми контролю за капіталом. В останні десятиліття прикладу Швейцарії пішов ряд держав, для яких банківський бізнес представляється потенційно основним джерелом доходу (це, зокрема , Барбадос, Багамські острова, Кайманові острова й ін.).
Співдружність Багамських островів, розташована в Атлантичному океані недалеко від західного берега Флориди, здобуло незалежність в 1973 році. Населення держави досягає 250 тисяч чоловік. Особливий податковий клімат на Багамах сформувався ще під час британської колонізації, і після знаходження суверенітету він лише зміцнився. Політична обстановка на Багамах характеризується великим ступенем стабільності, оскільки Британський королівський флот гарантує колишньої колонії імперії захист від будь-якої зовнішньої небезпеки. Досить стабільним є й економічне становище країни — середній доход на душу населення становить $9 000 у рік.
Як офшорна зона Багамські острова відомі своїми нульовими податками — у цій країні немає корпоративних і особистих прибуткових податків, податків на майно й різний рід угоди з ним, на приріст капіталу й додану вартість. Компаніям і приватним особам, що не мають на Багамах статусу резидентів, для ведення бізнесу в іноземній валюті необхідно формальний дозвіл місцевого Центрального банку. Державний бюджет поповнюється лише за рахунок двох податків — за реєстрацію компанії й за митні процедури. Величина першого із цих двох податків є фіксованої — вона становить $865. Особливостями фінансового клімату на Багамах є практично повна таємність банківської інформації й відсутність яких-небудь покарань для власників офшорних компаній за відхилення від податків в інших країнах. У зв'язку із цим Багамські острова не вступають у які-небудь угоди з іноземними державами про розкриття фінансової інформації. Єдине виключення становить договір зі США про взаємодопомогу в боротьбі з наркоторгівлею.
У силу свого географічного положення офшорна зона Багамських островів обслуговує в основному американський бізнес. У країні зареєстровані 391банк і трастова компанія. Обсяг фінансового ринку Багамських островів досягає восьми трильйонів доларів США. У рейтингу світових фінансових центрів Багамські острова посідають п'яте місце після Лондона, Нью-Йорка, Кайманових островів і Британських Віргінських островів[12, c. 116-118].
Британські Віргінські острови розташовані в Карибському басейні недалеко від американського Пуерто-Ріко. Загальна чисельність населення колонії становить 11 тисяч чоловік. Колонія характеризується політичною стабільністю й фактичною внутрішньою незалежністю від Великобританії, що відповідає лише за оборону й судочинство на островах. Фінансову політику здійснює місцевий уряд, що діє на підставі Конституції 1976 року; як платіжний засіб використається долар США, причому валютний контроль повністю відсутній.
Банки й компанії, зареєстровані на Віргінських островах, не обкладають податками, однак вони повинні пройти досить складну процедуру ліцензування. На островах немає спеціального закону про банківську таємність. Однак сума мита за реєстрацію компанії на Віргінських островах нижче, ніж в інших офшорних зонах. Фізичні особи на островах обкладають прибутковим податком, але міжнародні бізнеси-компанії від цього податку звільнені, вони лише сплачують щорічний внесок, що для компаній зі статутним капіталом понад $50000 становить усього $1000.
Острівна держава Вануату розташовано в південній частині Тихого океану між Фіджі й французької Нової Каледонією. У країні, що одержала незалежність в 1980 році, проживає близько130тисяч чоловік, переважно малазійці.
Бізнес у Вануату можна вести в будь-якій валюті, причому уряд не здійснює ні валютного контролю, ні яких-небудь аудиторських перевірок. За розголошення фінансової інформації закони країни передбачають карне покарання. У цей час у Вануату зареєстровано біля тисячі офшорних компаній; мито за реєстрацію компанії становить приблизно $2000. Особливістю фінансового законодавства країни є вимога рекомендаційного листа від відомого уряду банку або юридичної компанії, у якому повинна втримуватися позитивна характеристика власника знову засновуваної компанії.
Приналежної Великобританії Гибралтар, що є останньою колонією в Європі, розташований на невеликому півострові на південному краї Іспанії. Гібралтарська скеля служить природним рубежем між Середземним морем і Атлантичним океаном. Населення Гибралтару досягає30тисяч чоловік.
Будучи членом Європейського співтовариства, Гибралтар володіє в ньому особливим статусом, що дозволяє мати пільгове митне оподатковування, а також не стягувати податок на додану вартість. Як платіжний засіб у Гибралтарі використається англійський фунт стерлінгів, однак валютний контроль відсутній і останнім часом широке поширення одержали євро. Гібралтарське законодавство розрізняє приватні й публічні компанії, засновниками яких можуть бути тільки місцеві адвокати, а акціонерами — громадяни інших країн. Приватна компанія звільняється від необхідності представляти владі щорічні звіти. Не обкладає податками доход зареєстрованих у Гибралтарі трастових компаній, одержуваний іноземною часткою особою.
Для компаній, що не є трастовими, у Гибралтарі передбачено два рівні оподатковування. Звичайна компанія, що використається для ведення місцевого бізнесу, платить прибутковий податок по ставці 35 відсотків. Звільнена компанія, що має значні податкові пільги, може вести свій бізнес у будь-якій країні миру, але тільки не на території Гибралтару.
Острів Мен, розташований на півшляху між Великобританією й Ірландією, не має повну незалежність, але є самокерованою територією в складі британської Співдружності. За рівнем політичної стабільності він вигідно відрізняється навіть від тих офшорних зон, які вважаються досить стабільними. Острів має гарне транспортне повідомлення з найбільшими країнами миру й сучасні системи зв'язку. Офіційна валюта — англійський фунт стерлінгів.
Мэн є найбільшим фінансовим центром Європи, що зв'язано, по-перше, з повною з банківської інформації на острові, а по-друге, з його зручним географічним положенням. Прибутковий податок на острові Мэн становить 15-20 відсотків, податок на додану вартість стягується митним і акцизним керуваннями, а інших податків — на переклад капіталу, на майно, на спадщину, на прибуток і на подарунки — не існує.
На острові діє три типи компаній: резидентні (платять прибутковий податок зі знижками й спеціалізуються на операціях з нерухомістю у Великобританії, де за такі операції, крім прибуткового, стягується ще один великий податок); звільнені від податку (належать нерезидентам, повністю звільняються від податків, сплачуючи лише щорічне мито вразмере250фунтів); нерезидентні (можуть не мати власних співробітників на острові, сплачують щорічне мито в розмірі 450 фунтів)[5, c. 246-249].
Свого роду "перехідною" офшорною зоною є Ірландська республіка, що входить у Європейське співтовариство. Зареєстровані на території країни компанії повинні мати як мінімум двох акціонерів, двох директорів, офіс і секретаря. Ірландські резидентні компанії, що належать особам, що постійно проживають у країні, сплачують прибутковий податок по прогресивній шкалі (у середньому — 40 відсотків). Нерезидентні компанії, що повністю належать іноземцям, звільняються від податків за умови, що вони не будуть вести бізнес на території Ірландії. Такі компанії не вносяться у відкриті реєстри й діють у достатньому ступені конфіденційно.
Найбільшою офшорною зоною в Південно-Східній Азії є Сінгапур- місто-держава на краї Малайзійського півострова з населенням2,6 мільйони чоловік.
Доход іноземного походження не обкладає в Сінгапурі податками доти, поки він не переведений у країну. У Сінгапурі немає податків на приріст капіталу, на додану вартість і податку із продажів. Валютне регулювання скасоване — у країні немає обмежень на ввіз і вивіз валюти. Найбільшою біржею країни є "Сінгапурський міжнародний валютний обмін", які має міцні зв'язки з Оптовою біржею в Чикаго.
Офшорні компанії, зареєстровані в Сінгапурі, обкладають лише податком із чистого прибутку, отриманої на території країни (розмір податку-30відсотків). Найбільш сприятливий податковий режим мають звільнені приватні компанії, які належать менш чим 20 особам і забороняють вільний продаж своїх акцій (аналог російських закритих акціонерних товариств). Сінгапурська офшорна зона характеризується високим рівнем розвитку страхового бізнесу.
Гонконг, що формально перебуває в юрисдикції Китаю, фактично є самостійною територією зі своєю валютою — гонконгським доларом. У місті не існує валютного регулювання, а місцеве законодавство гарантує строгу конфіденційність всіх фінансових операцій.
Як і в більшості інших офшорних зон, прибутковим податком у Гонконгу обкладають тільки ті доходи, які отримані на території міста. Таким чином, нерезидентні компанії, що займаються бізнесом за межами Гонконгу, повністю звільнені від податків. Щорічний внесок цих компаній "за реєстрацію бізнесу" становить1150гонконгських доларів. Секретар компанії зобов'язаний подавати в Керування податкових зборів щорічний річний звіт.
Острова Тюркс і Кайкос, що належать Великобританії, розташовані недалеко від Флориди, до південно-сходу від Багамських островів. Місцеве населення становить кілька тисяч чоловік. Основною валютою островів є американський долар.
Останнім часом постійно зростає популярність цих островів як перспективної офшорної зони. На Тюрксе й Кайкосе відсутнє валютне регулювання, територія не має податкових договорів з іншими країнами, а місцеві влади жорстко стежать за нерозголошенням фінансової таємниці. Відмінною рисою правового режиму островів є ліберальний підхід до питання про походження капіталу — компанії не зобов'язані повідомляти владі про зміни в складі своїх акціонерів і директорів, можуть не вказувати на бланках своя адреса, їхній щорічний звіт складається з довідки про продовження діяльності. Щорічне мито компанії, поза залежністю від обсягу їхніх капіталів, становить $300. Ніяких інших видів податків для офшорних компаній на островах не існує.
У Республіці Панама, розташованої в Центральній Америці, існує повна воля переміщення капіталів при відсутності якого-небудь валютного контролю. Як і в інших офшорних зонах, від податків звільняються компанії, що витягають прибуток з діяльності за межами Панами.
Ліберія, що перебуває на західному березі Африки, звільняє від податків зареєстровані на своїй території компанії при двох умовах: 50 відсотків акцій належать неліберійцям, весь доход витягається з діяльності за межами країни. Особливості місцевого законодавства дозволяють займатися бізнесом зовсім анонімно.
Острів Невис, що входить до складу суверенної Федерації Сент-Китс і Невис, розташованої в Карибському басейні, спеціалізується на послугах для міжнародного корпоративного співтовариства. На острові, як і в інших офшорних зонах, не обкладають податками доходи місцевих компаній, отримані за межами острови; відсутня корпоративна звітність; акції можуть бути зареєстровані на пред'явника й мати грошовий еквівалент у будь-якій валюті; акціонери й директори компаній можуть працювати без зборів, приймати рішення й давати доручення навіть по телефоні; документи компанії, зареєстрованої на Невисі, і її головний офіс можуть перебувати в будь-якій країні миру.
Крім перерахованих, до офшорних юрисдикцій також відносять деякі кантони Швейцарії, Кіпр, Західне Самоа, Люксембург, Нові Антильські острова, Кайманові острова, острова Кука, Нормандські острови, Ліхтенштейн, Бермудські острови, Андорру, Антигуа й Барбуда, Бахрейн, Беліз, Бруней, Науру й ін.[1, c. 221-223]
4. Південний спільний ринок (МЕРКОСУР)
На основі Лаплатської групи в 1991 році був підписаний договір між Аргентиною, Бразилією та Уругваєм, згідно з яким 1 січня 1995 року на території країн-учасниць створено субрегіональне торгово-економічне об'єднання "Меркосур" (Спільний ринок країн Південного Конусу). Пізніше до договору приєднався Парагвай, а асоційованими членами є Чилі і Болівія, що і призвело до швидкого збільшення торгівлі між країнами. Об'єднання охоплює майже 60 % території Латинської Америки, 46 % її населення і близько 50 % ВВП. У грудні 1995 року була підписана Рамкова міжрегіональна угода про співробітництво між Меркосуром і ЄС. Мета угоди — поступова лібералізація зовнішньої торгівлі, координація економічної і соціальної політики, встановлення зовнішньополітичного діалогу. Важливою метою спільноти є створення єдиної валюти (потенційна загроза долару).
Отже, у 1991 р. Аргентина, Бразилія, Уругвай та Парагвай (приєднався пізніше) уклали торговий пакт МЕРКОСУР, який набув чинності з 1 січня 1995 р. Метою його є створення нового потужного регіонального торговельно-економічного блоку, який об'єднує країни з населенням загальною чисельністю понад 200 млн осіб і сумарним ВВП більш ніж 550 млрд дол. США. Результатом такого об'єднання є те, що 90 % взаємної торгівлі країн-членів звільняється від будь-яких тарифних бар'єрів, а щодо імпорту з третіх країн вводиться загальна тарифна структура та митні правила [9, с. 188].
МЕРКОСУР є одним з найдинамічніших економічних угруповань у сучасному світі. Так, у період з 1991 до 1995 р. обсяги експорту та імпорту між країнами — його учасницями зросли майже на третину, з іншими країнами світу відповідно на 8,24 % і 22,71 %, а сукупний взаємний торговельний оборот виріс з 4 млрд до 14,4 млрд дол. США на рік. Різко збільшились обсяги інвестицій в економіки країн — учасниць угоди. Наприклад, за 1995 р. обсяг прямих іноземних інвестицій в економіку Бразилії становив 3,3 млрд дол. США, а у 1996 р. цей показник зріс до 6 млрд дол. США. МЕРКОСУР прагне до встановлення ділових стосунків з іншими інтеграційними угрупованнями. Так, у 1995 р. МЕРКОСУР підписав з Європейським Союзом Рамкову угоду про розширення співробітництва, згідно з якою вже з 2005 р. передбачено створення зони вільної торгівлі між двома регіональними об'єднаннями. Необхідно відзначити позитивні перспективи подальшого розвитку торговельно-економічного співробітництва між Україною і країнами — членами МЕРКОСУР. Вже укладено низку угод з Аргентиною і Бразилією, а продукція підприємств України вже відома на їх ринку. Це сприяє виходу України на ринки інших країн Південної Америки та Азіатсько-Тихоокеанського регіону, з якими тісно пов'язані південноамериканські країни[6, c. 278-279].
5. Регіональні проблеми розвитку зовнішньоекономічної діяльності України
Зовнішньоторговельна діяльність передбачає обмін товарами, послугами і капіталом між різними країнами. Звідси, зовнішня торгівля — міжрегіональний обмін товарами, послугами і капіталом (отримання кредитів). На розвиток зовнішньої торгівлі впливають такі фактори: поглиблення міжнародного поділу праці й інтернаціоналізації виробництва; розвиток процесів торгово-економічної інтеграції, знищення регіональних бар'єрів, формування спільних ринків, зон вільної торгівлі і т.д.
Аналіз особливостей розвитку зовнішньої торгівлі України за останні роки свідчить про те, що поряд з певними позитивними змінами (збільшення товарообороту, зростання обсягів наданих послуг, деяке зменшення рівня бартеризації торгівлі) мають місце і такі деструктивні процеси, як скорочення фізичних обсягів експорту та імпорту багатьох видів продукції, відплив капіталу за кордон, переважно сировинний характер збуту при подальшому витісненні з внутрішнього ринку вітчизняної продукції.
Державне регулювання зовнішньоторгової діяльності України полягає в створенні системи стимулів, спрямованих на ліквідацію дисбалансу між експортними та імпортними потоками в економіці держави, покрашення стану платіжного балансу, зменшення залежності від імпорту.
Регулююча роль держави здійснюється через прийняття ряду законів про зовнішньоекономічну діяльність, пакета підзаконних актів, різноманітних постанов і рішень уряду та через інструменти державного регулювання: тарифи, квоти, податки, міждержавні договори й угоди, заходи щодо стимулювання експорту та імпорту.
З жовтня 1994 року Україна розпочала програму економічних реформ, в якій відображена зовнішньоторговельна діяльність держави. Економічна політика України здобула підтримку з боку міжнародних фінансових організацій, утому числі МВФ та Світового банку.
Головними економіко-правовими документами, які регулюють розвиток зовнішньоекономічної політики України та сприяють її входженню у світове господарство є Закони України: "Про зовнішньоекономічну діяльність" (квітень 1991 р.), "Про створення експортно-імпортного банку" ( січень 1992 р.), "Про єдиний митний тариф" (1992 р.), "Про іноземні інвестиції ( березень 1992 р.), "Про загальні засади створення та функціонування спеціальних (вільних) економічних зон" (1993 р.), "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" (1996р.), „Пробанки ібанківськудіяльність" (грудень2000р.), „Про промислово-фінансові групи в Україні" (листопад 1995 р.), „Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди" (березень 2001 р.), „Про спеціальний режим інвестиційної та інноваційної діяльності технологічних парків" (липень 1999 р.), „Про інвестиційну діяльність" (вересень 1991 р.), „Про режим іноземного інвестування" (березень 1996 р.) тощо.
Звичайно, українське законодавство постійно вдосконалюється, що сприяє посиленню стимулювання внутрішнього виробництва, захисту національного виробника, поповненню державного бюджету за рахунок податкових надходжень від зовнішньоторговельної діяльності, створенню оптимальних умов для конкуренції зарубіжних та вітчизняних виробників[10, c. 179-182].
Україна стає дедалі відкритішою для зарубіжних партнерів, оскільки ринкові принципи все активніше впроваджуються в господарське життя країни. Організація зовнішньої торгівлі, її структура і динаміка багато в чому характеризують національну економіку, її проблеми і перспективи розвитку, а також ступінь впливу на світо-господарські зв'язки. Значну роль у зовнішній торгівлі України відіграють розвинуті країни. Хоча держава традиційно прив'язана до економіки країн СНД, її нинішня зовнішньоторгова орієнтація — на країни ЄС, Північної Америки й інші країни з розвинутою ринковою економікою. Процес переходу України до ринкової економіки вимагає створення необхідних передумов для інтеграції до міжнародної системи економічного і наукового співробітництва. Однією з найважливіших частин системи регулювання зовнішньоекономічної діяльності вважаються заходи здійснення контролю за експортом стратегічних товарів і технологій.
Українські товари на світовому ринку характеризуються низькою конкурентоздатністю, що призводить до стримування нарощування експорту та звуження як внутрішніх, так і зовнішніх ринків збуту. Лібералізація зовнішньоекономічної діяльності сприяє проникненню на внутрішній ринок, як правило, неякісних, але дешевих товарів, що поступово знищує національне виробництво, перетворюючи Україну на периферію світового господарства. Приблизно половину всього експорту України становить продукція металургії та хімічної промисловості.
На майбутнє в Україні передбачається розвивати ті галузі, які мають прискорений оборот капіталу і забезпечують потреби населення. Сюди потрібно віднести харчову і легку промисловості, а також галузі, які забезпечують їх сировиною, та відповідну інфраструктурну сферу.
Легка промисловість повинна не тільки забезпечувати проблеми внутрішнього ринку, але й бути експортоорієнтованою галуззю. Залежність легкої промисловості від імпорту визначає особливий шлях її розвитку через створення спільних підприємств з виробниками сировини та створення власної сировинної бази.
Існуючу непропорційність необхідно ліквідувати у потужностях вирощування, збереження і переробки сільськогосподарської продукції. Головний акцент робиться на цукробуряковий комплекс, який тепер є найбільшим експортоорієнтованим комплексом України.
Традиційно Україна вважається країною з великим науково-технічним та інтелектуальним потенціалом, але все-таки в останні роки не спостерігалося збільшення експорту продукції наукомістких галузей, розширення обсягів виробництва якої мало б позитивний вплив на збереження інтелектуального потенціалу, хоча в економічних зв'язках із зарубіжними країнами України використовує науково-технологічне співробітництво, до якого належить торгівля патентами, ліцензіями і т.д.
Джерелами покриття від'ємного сальдо торговельного балансу є нарощування експортного потенціалу випуску висококонкурентної продукції, розширення діючих і пошук нових ринків збуту[11, c. 349-352].
Оскільки Україна є однією із сполучних ланок між Заходом і Сходом, то поліпшення умов ЇЇ торгівлі з країнами Західної Європи — є найважливішими пріоритетом у її ж зовнішньоторговельній політиці. Актуальним для України залишається й забезпечення розвитку багатосторонніх відносин з державами-членами СНД, зокрема в плані зміцнення торговельного співробітництва, розширення і поглиблення відносини з провідними західноєвропейськими країнами, США, Канадою. Розвиток зовнішньоторговельної активності на Сході також сприятиме піднесенню ролі України в світовому просторі.
Країни СНД є головними торговельними партнерами України. Україну з іншими країнами-членами СНД об'єднують такі спільні стратегічні пріоритети, як подолання системної кризи, реформування та розвиток національних економік, проведення ефективної соціальної політики, інтеграція у світовий економічний, інформаційний, політичний та культурний простір.
Важливою подією в рамках економічних відносин України з країнами СНД стала Заява президентів України, Республіки Білорусь, Республіки Казахстан та Російської Федерації від 23 лютого 2003 р. щодо формування Єдиного економічного простору і підписання у вересні 2003 р. під час проведення самміту країн СНД в Ялті відповідної Угоди.
Разом з тим основними проблемами співробітництва з країнами СНД залишаються затягування процесу формування зони вільної торгівлі в рамках СНД як одного з основних етапів формування Єдиного економічного простору, відновлення російського ринку збуту українських товарів, який лишається головною складовою в зовнішньоторговельному обороті України.
Сталий економічний розвиток країн СНД, який спостерігався у 2000-2003 рр., створює сприятливий клімат для налагодження з ними плідних двосторонніх торговельних відносин. У цьому напрямку є актуальним проведення переговорів з усунення наявних тарифних та нетарифних бар'єрів у двосторонній торгівлі з країнами СНД, передусім у торгівлі з Російською Федерацією (зокрема щодо підписання Угоди про принципи справляння непрямих податків у торгівлі з Російською Федерацією з врахуванням раніше погоджених термінів справляння ПДВ при експорті російських енергоносіїв в Україну), а також вирішення питання режиму вільної торгівлі з країнами-учасницями ЄЕП та іншими країнами СНД і приведення його у відповідність з угодами СОТ.
Зовнішньоторговельні зв'язки України повинні орієнтуватися на збільшення питомої ваги в експорті готових виробів, на значне скорочення поставок сировини. У структурі імпорту переважає та продукція, яка не виробляється в Україні, або виробляється в обмеженій кількості, проте є необхідною для задоволення потреб внутрішнього споживання і випуску експортних товарів. Наша країна залежить від постачання паливно-енергетичних ресурсів, медикаментів, кольорових металів, обладнання і комплектуючих, в яких держава не забезпечує свої потреби за рахунок власного виробництва.
Україна імпортує продовольчі товари та продукти їх переробки; мінеральне паливо, нафта, нафтопродукти і газ, тому для нас життєво важливо забезпечити себе альтернативними джерелами постачання енергоносіїв та мати власні ринки збуту товарів продуктової та виробничої сфер.
Для покращення механізму державного регулювання імпортної політики необхідні заходи, спрямовані на забезпечення диверсифікації джерел поставок продукції виробничо-технічного призначення, насамперед продукції критичного імпорту, з метою зменшення ресурсної залежності від монопольних постачальників, а також посилення захисту національних виробників та внутрішнього ринку, стимулювання імпорту сучасного обладнання, техніки, механізмів та квотних технологій (вдосконалення тарифних методів регулювання при здійсненні експортно-митних операцій).
Недосконалість структури експорту та імпорту, зокрема переважання сировинного фактора в структурі виробництва та експорту, занепад переробних галузей промисловості, пасивне сальдо торговельного та платіжного балансу, призводить до того, що розвиток зовнішньоекономічних відносин не відповідає потребам стабілізації економіки країни[8, c. 361-363].
Особливий інтерес для України становить досягнення стратегічно важливої мети переходу від експорту сировини до експорту готової продукції. Деякі заходи можуть застосовуватись у комбінації політики заміни імпорту з агресивною політикою сприяння експорту.
Розробка програми стабілізації та розвитку зовнішньоторговельних зв'язків повинна включати оцінку можливостей сучасного експортного потенціалу України, першочергових імпортних потреб, у зв'язку з чим стратегічними напрямами діяльності уряду слід вважати:
— підвищення та нарощування випуску конкурентоздатної продукції;
— активне використання специфічних ставок ввізного мита на імпортні товари та посилення контролю за якістю імпортних товарів;
— надання пільг і допомог вітчизняним товаровиробникам, які займаються експортом продукції та вкладають інвестиції в галузі і виробництва, шляхом зменшення податкового тиску, сприяння отриманню кредитів, здійснення активної митно-тарифної політики (тобто створення умов для експортної орієнтації промислового виробництва);
— розробка комплексної національної стратегії економічно збалансованого розвитку промислового виробництва з виділенням пріоритетів науково-технологічного (модернізація машинобудування, металургійної промисловості), експортнозорієнтованого розвитку та підтримання виробників, які працюють в авангардних галузях і секторах економіки;
— запровадження в експортно-імпортних операціях механізму таких зустрічних закупівель, при яких імпорт будь-якої продукції здійснюється тільки за умови зустрічного експорту продукції з країни імпортера.
Входження будь-якої країни до світової економіки досягається не тільки через зовнішню торгівлю. В цьому процесі важливу роль відіграють такі явища, як рух капіталу і участь у світовій фінансовій системі, включаючи світовий фондовий ринок. Сам факт членства України у Міжнародному валютному фонді (МВФ) наближає країну до міжнародних стандартів поведінки в інтернаціональному бізнесі, але не дає ніяких поблажок на помилки і прорахунки у власній економічній політиці.
Слабкість позицій України на світових ринках пояснюється не тільки головною причиною — низькою конкурентоздатністю вітчизняних товарів, але й малоефективною політикою стимулювання експорту, що в першу чергу пов'язано з недостатньою кількістю фінансових ресурсів. Перед Україною стоїть завдання не лише інтегруватися у світове господарство, а й зайняти в ньому місце, адекватне до її ресурсного, промислового і науково-технічного потенціалу. Важливим напрямком політики інтеграції України в світове господарство є залучення іноземного капіталу у вигляді прямих вкладень, які несуть необхідну нам технологію, налагоджені зв'язки на світовому ринку, поліпшення якості продукції й інші переваги.
Сам факт постійного членства в СОТ дозволить Україні виключити дискримінацію в усьому комплексі торгових відносин, перш за все, захистити інтереси своїх експортерів за кордоном. Рівноправність на ринку товарів посилить позиції країни на міжнародних ринках капіталів. Вступ України до СОТ дасть змогу подолати значну частину торгово-політичних перешкод на шляху українського експорту. Він не тільки полегшить українським товаровиробникам доступ до зовнішніх ринків, а й дозволить Україні краще захищати їхні інтереси. Протиріччя та суперечки, які інколи виникають між партнерами в світовій торгівлі, можуть вирішуватися за допомогою механізмів і процедур, передбачених СОТ[3, c. 637-639].
Список використаної літератури
1. Горбач Л. Міжнародні економічні відносини : Підручник/ Люд-мила Горбач, Олексій Плотніков,. -К.: Кондор, 2005. -263 с.
2. Дахно І. Міжнародна економіка : Навч. посіб./ Іван Дахно, Юлія Бов-трук,; Міжнар. акад. управл. персонал.. -К. : МАУП, 2002. -214 с.
3. Економічна теорія : Підручник/ В. М. Тарасевич, В. В. Білоцерківець, С. П. Горо-бець, О. В. Давидов та ін.; За ред. В. М. Тарасевича; М-во освіти і науки України, Нац. металургійна акад. України . -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -779 с.
4. Козик В. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Василь Козик, Людмила Панкова, Наталія Даниленко,. -4-те вид., стереотипне. -К.: Знання-Прес, 2003. -405 с.
5. Липов В. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Володимир Липов,; М-во освіти і науки України, ХНЕУ. -Харків: ВД "ІНЖЕК", 2005. -406 с.
6. Міжнародна економіка: навчальний посібник / Нац. академія управління ; ред. : В. Є. Сахаров. — К. : Б. в., 2007. — 431 с.
7. Міжнародні економічні відносини : Сучасні міжнародні економічні відносини: Підручник для студ.екон. вузів і фак./ А. С. Філіпенко та ін.. -К.: Либідь, 1992. -256 с.
8. Міжнародна економіка : Підручник/ Григорій Климко, Віра Рокоча,; Ред. Анатолій Румянцев,; Київський нац. ун-т ім. Т. Г. Шевченка. -К.: Знання-Прес, 2003. -447 с.
9. Одягайло Б. Міжнародна економіка : Навчальний посібник/ Бо-рис Одягайло,. -К.: Знання , 2005. -397 с.
10. Передрій О. Міжнародні економічні відносини : Навчальний посібник/ Олександр Передрій,; М-во освіти і науки України, Закарпатський держ. ун-т. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -273 с.
11. Савельєв Є. Міжнародна економіка: теорія міжнародної торгівлі і фінансів : Підручник для магістрантів з міжнарод. економіки і держ. служби/ Євген Савельєв,; За ред. Олександра Устенка,. -Тернопіль: Економічна думка, 2002. -495 с.
12. Семенов Г. А. Міжнародні економічні відносини: аналіз стану, реалії і проблеми : Навчальний посібник/ Г. А. Семенов, М. О. Панкова, А. Г. Семенов; Мін-во освіти і науки України, Гуманітарний ун-т " Запорізький ін-т державного та муніципального управління " . -2-ге вид., перероб. і доп.. -К.: Центр навчальної літератури, 2006. -231 с.