Законність і обґрунтованість є вимогами, які ставляться до судового рішення. Реалізація судочинства на належному рівні неможлива без забезпечення цих двох вимог.

Відповідно до вимог ст. 6 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод» 1950 року, ратифіковану Законом України від 17.07.1997року кожен має право на справедливий суд, до якого він може звернутись із захистом своїх цивільних прав та обов’язків. Право на оскарження в рішень суду включається до права на доступ до правосуддя, оскільки останній означає можливість для кожного звернутись до суду у випадку порушення його права. Крім того, відповідно до практики Європейського суду, до держави, де створені апеляційні або касаційні суди, висувається вимога  забезпечити особам, що притягуються до відповідальності згідно із законом, користування в таких судах основними гарантіями, передбаченими нормами Конвенції.[1]

Українська Конституція (ст. 55) гарантує право кожного на оскарження в суді рішень дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. До органів державної влади також належать суди. У ст.129 однією із засад судочинства визначає забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду.

У Законі України «Про судоустрій і статус суддів» (ст. 14) передбачено право  кожного на апеляційне  та  касаційне оскарження судового рішення,  а також на перегляд справи Верховним Судом України.

Відповідно до стандартів Ради Європи, повинна існувати можливість контролю за будь-яким рішенням нижчестоящого суду («суд першої інстанції») з боку вищестоящого суду («суд  другої інстанції»).[2]

У юридичній літературі вказується на  ознаки, притаманні апеляційному провадженню:[3]

• Подача апеляційної скарги зупиняє набрання рішенням місцевого суду законної сили та його виконання;
• Апеляційний суд, переглядаючи справу, досліджує як питання права так і факту (тобто перевіряє як юридичну, так і фактичну сторону справи в тому ж обсязі, що і місцевий суд);
• Апеляційний перегляд дозволяє забезпечити швидкість та чіткість у здійсненні правосуддя. Це пов’язано з правом апеляційного суду виносити нове рішення за результатами розгляду справи та відсутність повноваження щодо направлення цивільної справи на новий розгляд до суду першої інстанції;
• Впровадження апеляційного оскарження судових рішень повинно сприяти формуванню єдиної судової практики , оскільки рішення апеляційних судів будуть служити орієнтиром для місцевих судів, що дозволить зменшити вірогідність судової помилки;
• Апеляційне провадження підлягає порушенню виключно за ініціативою сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, а також осіб, які не брали участі у розгляді справи за умови, що суд вирішив питання про їх права та обов’язки;
• Апеляційний перегляд дозволить найбільш повно гарантувати реалізацію права на судовий захист, оскільки апеляція передбачає розгляд справи по суті вдруге.

Розгляд справ в порядку апеляції може здійснюватись згідно моделі апеляційного провадження. Згідно до положень теорії її визначають як теоретичну конструкцію, яка визначає межі втручання суду апеляційної інстанції у перегляд рішення суду першої інстанції.[4]

Виходячи зі сказаного вище можна погодитись із думкою Штефан М. Й.,[5] що апеляція це новий розгляд справи по суті, продовження процесу першої інстанції, сконцентрованого на тому ж предметі, на тих же правовідносинах між сторонами.

У теорії цивільно-процесуального права виділяють два види апеляції – повна і неповна.[6]

При неповній апеляції суд розглядає справу на підставі тих фактичних даних, які були предметом дослідження суду першої інстанції або на які сторони вказують в апеляційній скарзі чи поясненнях до неї. Діяльність апеляційного суду у цьому випадку зводиться до перевірки того, чи були судом першої інстанції здійснені всі передбачені процесуальним законом дії для постановлення законного і обґрунтованого рішення. При застосуванні моделі неповної апеляції суд має такі права: 1) залишити рішення суду першої інстанції без змін; 2) скасувати рішення суду першої інстанції і постановити нове рішення; 3) скасувати рішення суду першої інстанції і направити справу на новий розгляд для винесення рішення судом першої інстанції. Наявність останнього повноваження пояснюється тим, що в умовах неповної апеляції справа по суті фактично не розглядається.

Правила неповної апеляції передбачають неможливість під час розгляду справи в апеляційному суді посилання на нові факти, обставини, докази, які не були предметом розгляду суду першої інстанції та не були вказані в апеляційній скарзі та поясненнях до неї.

За правилами повної апеляції особи, що беруть участь у справі, можуть пред’являти в апеляційних судах поряд із фактами і доказами, які вже були предметом розгляду суду першої інстанції, нові факти і докази. Якщо апеляційний суд діє за правилами повної апеляції, він не вправі повертати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, а має сам винести рішення.[7]

Деякі науковці вказують на те, що повна апеляція наділена також такою характерною ознакою як відносна повільність провадження, оскільки можливість дослідження необмеженого обсягу нових доказів вимагає певних витрат часу. Для сторін у даному виді апеляції більш важливо брати участь в апеляційному провадженні , оскільки в протилежному випадку, вони ризикують програти справу.[8]

Система повної апеляції робить можливим зловживання з боку осіб, які беруть участь у справі. Такі зловживання можуть полягати в умисному відкладенні надання нових доказів з метою їх подання тільки до суду першої інстанції та, вимагаючи відкладення розгляду справи, перешкоджати руху процесу. При повній апеляції відбувається повторне вирішення справи. Даний факт, на мою думку, не на користь повної апеляції, оскільки відбувається дублювання функції судів першої та другої інстанції, що є недоцільним та неекономним.

У правовій літературі вважається, що у випадку повної апеляції підстави апеляції мають бути сформульовані таким чином, щоб забезпечити максимальну можливість у втручання апеляційного суду в дослідження фактичних обставин справи та всебічність перевірки незалежно від волі та бажання осіб, які подають апеляційну скаргу. З іншого боку, це не вимагається за правилами неповної апеляції, де в основу покладено підстави змагального процесу, де приватні інтереси та права апеля торів зумовлюють предмет та межі можливої перевірки, початок апеляційного провадження та можливі варіанти закінчення апеляційного перегляду судового акта, коли процес підкорений активності та волі сторін,  а не публічній ролі суду.

У сучасному вітчизняному законодавстві немає норми, яка б визначала чітко закріплену модель апеляції в цивільному судочинстві. Положення ст.303 Цивільного процесуального кодексу (далі – ЦПК) визначають межі розгляду справи.

Поняття меж розгляду справи апеляційним судом визначено в науці цивільного процесу як моделей перегляду рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку, а також допустимі межі втручання суду апеляційної інстанції у юридичну та фактичну сторони справи та оскаржуваного рішення.[9]

Під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та в межах вимог, заявлених у суді першої інстанції. При перегляді справи в апеляційному порядку учасники матеріально-правових правовідносин не вправі пред’являти нові вимоги та заперечення по суті спору. Вимоги скаржника, що не були заявлені в суді першої інстанції не можуть розглядатись апеляційним судом. Апеляційний суд не обмежений доводами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення.

Положення ЦПК передбачають можливість подачі нових доказів за умови, що вони не були подані до суду першої інстанції з поважних причин. Під час вирішення питання про допуск до розгляду апеляційним судом нових доказів при неповній апеляції в науці ставиться питання:[10] на кого покладатиметься обов’язок довести що сторона навмисно або навпаки ненавмисно не подала їх до суду першої інстанції. Для вирішення даної проблеми пропонуються два підходи: 1) покласти доведення ненавмисного неподання на особу, яка подала апеляційну скаргу; 2) доведення факту навмисного неподання протилежною стороною, оскільки саме вона зацікавлена в тому, щоб апеляційною інстанцією додаткові докази не були прийняті до уваги.

До питання про можливість подачі нових доказів О. Борисова вважає, що посилання особи, яка подає апеляційну скаргу, на нові доводи або докази, що не були надані нею до суду першої інстанції, допускається лише у випадку обґрунтування такої у скарзі неможливості їх надання до суду першої інстанції, або ж, що для ненадання доказів у неї була поважна причина.[11]

У процесуальні й літературі вказується, що питання про причини ненадання доказів суду першої інстанції також має досліджуватись  але таке дослідження має відбуватись під час судового розгляду. При дослідженні причин ненадання доказів ніяких презумпцій не повинно бути, особливо презумпції недобросовісності учасника, який надав до суду другої інстанції додаткові докази.[12]

Українське законодавство після змін, внесених внаслідок прийняття Закону України «Про судоустрій і статус суддів» від 07.07.2010 року закріпило модель повної апеляції. Відповідно до статті 307 ЦПК суд за наслідками розгляду апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції має право: 1) постановити заяву про відхилення апеляційної скарги і залишення рішення без змін; 2) скасувати рішення суду першої інстанції і ухвалити нове рішення по суті позовних вимог; 3) змінити рішення; 4) постановити ухвалу про скасування рішення суду першої інстанції і закриття провадження у справі або залишення заяви без розгляду. До 2010 року суд мав повноваження скасувати рішення суду першої інстанції і направити справу на новий розгляд для винесення рішення судом першої інстанції, що робило модель апеляції наближеною до повної. Внаслідок змін таке повноваження було виключене, а отже суд апеляційної інстанції зобов’язаний розглядати справу по суті вдруге.

Стадія апеляційного оскарження рішень суду першої інстанції, що не набрали законної сили є важливим елементом механізму забезпечення ефективного, законного, правосудного розгляду справ.

Щодо значення апеляційного оскарження, то можна відмітити, що на час розгляду скарги, воно зупиняє виконання рішення суду, з яким не згодна сторона.

Перевірка судом фактичної та юридичної сторони справи при розгляді апеляційної скарги дозволяє виявити допущені судом першої інстанції помилки та ліквідувати їх.

Апеляційне оскарження судових рішень сприяє формуванню єдиної судової практики, оскільки рішення апеляційних судів служать орієнтиром для місцевих судів, що приводить до зменшення кількості судових помилок.

З розглядом справи по суті вдруге під час апеляції більш повно гарантується право кожного на судовий захист.