Вступ

Актуальність теми. У сучасних ринкових умовах розвитку світової економіки все більших масштабів набуває міжнародна підприємницька діяльність. Всі підприємства, незалежно від форми власності, повинні мати вихід на зовнішній ринок, тільки тоді вони зможуть брати реальну участь у міжнародних економічних процесах.

Міжнародна підприємницька діяльність — це діяльність, що здійснюється через науково-технічну, виробничу, торговельну, сервісну та іншу взаємокорисну співпрацю суб’єктів господарювання двох чи більше країн (міжнародних партнерів).  Вона регулюється  на державному, національному та наднаціональному рівнях.

Велику увагу дослідженню міжнародної підприємницької діяльності  приділяли С.Ф. Покропивний, І.М. Бойчук, К.В. Єрмілова, О.Г. Мельник і інші.

Сучасний міжнародний бізнес фактично охоплює всі сфери діяльності людей, пов’язані з переміщенням і взаємопроникненням головних чинників виробництва, товарів і послуг через національні кордони.

Загальними мотивами, що спонукають окремих суб’єктів господарювання брати участь у міжнародному бізнесі, є можливість розширення продажу товарів, придбання нових джерел ресурсів, диверсифікація виробництва. Постійна присутність на міжнародному ринку дає змогу підприємствам значно збільшувати свій зиск, отримувати великі прибутки. Як свідчить досвід господарювання, великі корпорації у наш час понад 40 % обсягу продажу власних товарів здійснюють поза межами національних ринків.  Розвиток міжнародної підприємницької діяльності може бути зорієнтований і на реалізацію довгострокових власних інтересів, коли цілі забезпечення і збереження повної прибутковості не є пріоритетними.

1.  Огляд літератури за темою роботи

Зовнішньоекономічна діяльність пов’язана з проведенням різними господарськими суб’єктами ділових операцій на закордонних ринках. У Законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» (ст. 1), прийнятому 16 квітня 1991 p., зазначено, що: «Зовнішньоекономічна діяльність суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності заснована на взаємовідносинах як на території України, так і за її межами» [1]. Тому очевидно, що зовнішньоекономічна діяльність включає два види ділових операцій: операції українських суб’єктів господарювання за межами України та закордонних господарських суб’єктів із різних країн в Україні.

Значення зовнішньоекономічної діяльності в розвитку всіх країн, у тому числі й України, постійно зростає. Історичний досвід підтверджує вигідність розширення участі країн у міжнародному поділі праці і різноманітних формах міжнародного бізнесу. І навпаки, згортання зовнішньоекономічної діяльності неминуче призводить до уповільнення соціально-економічного розвитку країни, виникнення складних проблем, які неможливо вирішити не лише в економіці, але і в інших сферах суспільного життя. Тому процес глобалізації та інтернаціоналізації господарського життя можна вважати закономірним з огляду на посилення взаємозалежності між країнами і зростаючу схожість їх економік.

У сучасному світі чіткіше простежується тенденція до інтеграції в міжнародному економічному просторі. Доказом цього є тісна взаємозалежність виробництва і міжнародної торгівлі. Сьогодні більшість товарів надходить на ринок через зовнішню торгівлю або виготовляється з використанням складників, що завозяться з-за кордону.

Процеси економічної інтеграції неоднозначні. Спостерігається підвищення ефективності виробництва за рахунок поглиблення спеціалізації. Завдяки зростанню торгівлі посилюється економічна активність у багатьох країнах.

Процес входження України в систему світогосподарських зв’язків багато в чому залежить від якості прийняття управлінських рішень у сфері зовнішньоекономічної діяльності. Міжнародні ділові операції, як і внутрішні, є результатом визначених управлінських дій: прогнозування і планування, організації, мотивації, керівництва, контролю і т.д.

Підходи щодо розвитку міжнародного  бізнесу ретельно досліджуються за кордоном такими вченими, як: В. Баумоль, Д. Гнявеллі, Дж. Кембелл, Р. Коуз, Р. Латімор, Л. Микша, Р. Нельсон, Д. Норт, М. Портер, О. Уільямсон, Й. Шумпетер та інші. Принципова відмінність цих наукових розробок полягає у проведенні порівняльних досліджень економічної і соціально — політичної ситуації у промислово — розвинених країнах, основна увага зосереджена на тому, що головним ресурсом підприємництва є не стільки відкритість економіки чи ступінь державного втручання у регулювання ринку, не участь країни у міжнародному поділі праці, а насамперед люди, орієнтовані на створення власної справи і ризик.

У роботах вітчизняних вчених — економістів та дослідників з країн СНД: С. Архієреєва, І. Бочана, В. Будкіна, З. Варналія, А. Гриценка, О. Долгальової, І. Малого, В. Мандибури, О. Московського, О. Носової, В. Новицького, Р. Нуреєва, А. Олейник, Ю. Пахомова, Р. Пустовійта, В. Савчука, С. Сіденко, В. Тарасевича, О. Шастітко, О. Яременка та інших розкриті проблеми малого і середнього бізнесу лише частково з точки зору інституціоналізму, через наукову адаптацію інституціоналізму і певною мірою подальшу розробку його методології. У публікаціях М. Баб’яка, І. Копченко, В. Парсяка, А. Прокоп’євої, О. Попова, А. Сахарова, О. Уляницької та інших малий та середній бізнес розглядаються під кутом державного регулювання цього сектора економіки, розкриття його можливостей для інноваційного розвитку та з’ясування причин і обставин, що гальмують підприємництво в Україні.

У науковому економічному співтоваристві світу тривають дискусії довкола проблематики теорії інституціоналізму, зокрема стосовно її зв’язку (чи відмінностей) з неокласичною економічною теорією, а також щодо обставин, якими зумовлена актуалізація інституціональної проблематики. Більшість зарубіжних учених такими вважають крах комуністичної системи та практику соціально-економічних трансформацій у нових незалежних державах. Звідси практична одностайність як іноземних, так і вітчизняних учених — економістів у необхідності в цьому регіоні інституційних перетворень та трактування інститутів, як „правил, механізмів, що забезпечують їх виконання, і норм поведінки, які структурують повторювані взаємодії між людьми” (Р. Коуз).

Критичний аналіз наукових праць дозволяє зробити висновок про відсутність досліджень, в яких малий та середній бізнес (МСБ) розглядався б з позицій інституціоналізму чи інститути аналізувалися як механізм регулювання малого та середнього бізнесу. Лише часткове відображення цих питань можна знайти у наукових працях І. Бочана, З. Варналія, О. Долгальової, Р. Пустовійта. Зовсім відсутні дослідження, в яких би аналізувалась та узагальнювалась практика спрямування інституційних перетворень у сфері малого і середнього бізнесу з метою посилення конкурентоспроможності національної економіки на міжнародній арені.

Це, в свою чергу, вказує на потребу та необхідність з’ясування і використання спонукальних мотивів людської взаємодії, структуру яких створюють саме інститути, а виражає підприємництво, та розглянути інституціоналізм як інструмент конкурентоспроможності малого та середнього бізнесу у процесі інтеграції.

2. Сутність та види міжнародної підприємницької діяльності (суб’єкти, суть та форми міжнародного підприємництва)

Міжнародне підприємництво — це сукупність угод, які укладають та виконують через національні кордони і які пов’язані з переміщенням ресурсів, товарів та послуг у міжнародному масштабі.

Усі суб’єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівне право здійснювати будь-які її види незалежно від форми власності та інших ознак після державної реєстрації їх як учасників зовнішньоекономічної діяльності.

Рис. 1. Рівні інтернаціоналізації та форми міжнародної підприємницької діяльності [5].

Відповідно до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» суб’єктами міжнародної підприємницької діяльності є [1]:

— фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, що наділені правосуб’єктністю;

— юридичні особи, що зареєстровані в Україні та постійно перебувають на її території;

— структурні одиниці суб’єктів господарської діяльності іноземних держав (дочірні фірми, філії, відділення, представництва);

— спільні підприємства, що мають постійне місцезнаходження в Україні.

Правом здійснення зовнішньоторговельної діяльності володіють всі вітчизняні суб’єкти, окрім випадків, передбачених законодавством України.

Міжнародний бізнес трактується як співробітництво між країнами світу, окремими підприємствами і суб’єктами господарювання на взаємовигідних умовах. Він базується на подальшому розвитку і міжнародному поділі праці. Це зумовлено структурою розміщення природних багатств, географічним положенням, кліматичними умовами, історичними традиціями виробництва [2].

Умовами появи та розширення міжнародного підприємництва є:

1) розвиток у країнах транснаціональних корпорацій;

2) поглиблення міжнародного поділу праці;

3) створення світового ринку товарів;

4) розвиток міжнародного кредитування.

До причин участі суб’єктів господарської діяльності у міжнародному підприємництві належать:

— пільговий режим інвестування в іншій країні;

— підвищення престижу компанії за рахунок набуття статусу міжнародної;

— збільшення обсягів продажу та відповідно отримання додаткових прибутків;

— можливість знизити витрати за рахунок доступу до дешевших робочої сили і сировини;

— продовження циклу існування товару за допомогою виходу на закордонні ринки;

— обмеження антимонопольним законодавством зростання компаній у певній країні;

— використання досвіду, ділових зв’язків і кооперації партнерів;

— об’єднання фінансових зусиль з метою здійснення наукових досліджень та впровадження їх результатів у виробництво.

У різних групах країн міжнародне підприємництво має свої особливості, головні з яких такі:

1) індустріально розвинені країни в основному активізують експортну діяльність;

2) країни, що розвиваються, підвищують активність власного капіталу у розвитку національної економіки та з метою виходу на світовий ринок;

3) країни перехідної економіки намагаються покращити свій фінансовий стан на світовій арені, залучити сучасні закордонні технології та іноземні інвестиції.

Міжнародне підприємництво функціонує у таких формах:

— зовнішньоторговельні відносини;

— науково-технічне співробітництво;

— торгівля ліцензіями, ноу-хау;

— спільні підприємства.

Для завоювання сталих ніш на світовому ринку необхідно перевести зовнішньоекономічні зв’язки на довгострокову основу), що потребує докорінної зміни зовнішньоекономічної діяльності. Довгостроковому закріпленню на ринках інших країн сприятиме, поряд із підвищенням конкурентоспроможності товарів і послуг, активізація іноземної підприємницької діяльності. На сучасному етапі перенесення виробництва до інших країн через створення спільних підприємств (СП) є найбільш імовірним шляхом співробітництва. Подає надію перспектива розвитку спільного підприємництва з традиційними партнерами і країнами, що розвиваються, у виробничих та інфраструктурних галузях, на яких вони й Україна спеціалізуються.

Спільне підприємство створюється на принципах спільної власності та управління суб’єктів господарської діяльності різних країн.

Мета та поточні завдання спільних підприємств:

— розширення виробництва за рахунок залучення нових ресурсів;

— проникнення на зовнішні ринки;

— економія капіталу;

— удосконалення технологій;

— набуття спільного управлінського досвіду. Розглянемо типові випадки та основні причини створення СП.

1. Підприємство не може самостійно вийти на закордонний ринок і недостатньо орієнтується у чужому економічному середовищі.
2. Національне законодавство обмежує 100 %-ву іноземну участь в окремих галузях своєї економіки.
3. За допомогою створення СП у третіх країнах скорочуються витрати іноземних інвесторів.

Інвесторами СП можуть бути будь-які іноземні суб’єкти господарювання — фізичні та юридичні особи, об’єднання, міжнародні організації. Організаційно-правовою формою СП є акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та ін.

У міжнародній торгівлі існує чотири основних види зовнішньоторговельних операцій, які здійснюють і вітчизняні підприємства — це експорт, імпорт, реекспорт і реімпорт [3].

Теорія і практика міжнародного бізнесу передбачають певні рівні та форми інтернаціоналізації різних суб’єктів зовнішньоекономічної діяльності:

— найнижча за рівнем інтернаціоналізації форма підприємницької діяльності включає виконання окремих зовнішньоекономічних операцій — експортно-імпортних, лізингових, посередницьких, а також надання консультаційних і маркетингових послуг;

— друга форма характеризується невисоким рівнем інтернаціоналізації і охоплює науково-технічну, виробничу та сервісну кооперацію;

— високий рівень інтернаціоналізації суб’єктів господарювання відображає спільне підприємництво, що здійснюється через створення і функціонування спільних підприємств, ліцензування та управління за контрактом.

— найвищим рівнем інтернаціоналізації суб’єктів господарювання є комплекси територіально-виробничих і багатосторонніх економічних зв’язків.

Отже, міжнародна підприємницька діяльність є сферою господарської діяльності, що пов’язана із виходом на зовнішні ринки та функціонування на них, створенням спільних підприємств, здійсненням валютно-фінансових та кредитних операцій.

3. Проблеми розвитку підприємств в Україні та їх вирішення

Перехід до ринкової економіки тісно пов’язаний з виникненням і розвитком підприємницького сектора, з формуванням нових форм господарської діяльності. На етапі завершення переходу до приватної власності, відмови від примусових неекономічних механізмів залучення людей до праці, реалізації економічних мотивів і стимулів корисної продуктивної діяльності роль підприємництва у суспільстві тільки посилюється.

Економічна могутність і безпека держави, насамперед, визначається життєвим рівнем її населення. Розвиток підприємницької діяльності спрямований саме на досягнення такого результату, тому що при низькому життєвому рівні, відсутності платоспроможного попиту, підприємницька діяльність втрачає свій сенс.

В Україні існує цілий ряд проблем, які перешкоджають розвитку підприємництва як зовнішніх, так і внутрішніх.

Для того, щоб сформулювати сутність перешкод, для початку треба сформулювати чітке визначення суті підприємницької діяльності. На жаль, визначення підприємництва, що викладене в Законі України «Про підприємництво», не досить чітке та у повній мірі не відповідає загальновизнаному у світовій практиці. Підприємництво — це незалежна від роботодавця діяльність, спрямована на задоволення власних та суспільних життєвих потреб. Тобто, на відміну від визначення, що подане у згаданому Законі, підприємцями є власники того чи іншого господарюючого суб’єкта, а не його управлінський персонал. Звідси випливає, що підприємцем є власник або співвласник відповідного суб’єкту господарювання, а, отже, існуючі перешкоди на шляху розвитку підприємництва — це перешкоди у дотриманні прав власності, з усіма витікаючими звідси наслідками.

Наступною перешкодою розвитку підприємств є якість створюваної нормативно-правової бази. Деякі закони, які мають цілком обґрунтовану назву та преамбулу, за своїм змістом не відповідають поняттю «Закон», бо мають подвійне трактування. Особливо наочно це видно у комплексі нормативно-правових актів, які визначають систему реєстрації новостворених підприємницьких структур, оподаткування та контролю за безпосереднім здійсненням підприємницької діяльності.

Діючий в Україні принцип оподаткування, на відміну від загальноприйнятого, є принципом оподаткування намірів, а не результатів діяльності. Мається на увазі, що у нас оподаткуванню підлягає удаваний, а не реальний прибуток, отже, оподаткуванню піддягають не отримані реально кошти. Такий підхід дуже стримує розвиток підприємницької діяльності, бо за несвоєчасну (за законом) сплату податку застосовуються дуже жорсткі санкції, які здатні розорити будь-кого.

Складність системи оподаткування, що собою являє нестабільне законодавство, високі ставки на ряд податків, велика кількість податків, часті зміни податкової звітності, залишається найсуттєвішими перешкодами в розвитку підприємництва.

Ще однією важливою перепоною в розвитку підприємницької діяльності є низький рівень економіко-правових знань тих, хто вважає себе підприємцем або хоче ним стати. Це відображається в наявності різних інтересів у підприємця і менеджера. Тобто, підприємець (власник) у першу чергу зацікавлений у отриманні прибутку, і йому не цікаво, як це відбувається, бо це є проблеми найманого менеджера. Менеджер же, навпаки, у першу чергу переймається поточними проблемами ефективного керівництва підприємством, його розвитку, а прибуток власника — це тільки останній, кінцевий результат ефективної діяльності. Тому у наших конкретних умовах, коли власник (підприємець) є водночас і менеджером цього підприємства, бажання якнайшвидшого одержання прибутку будь-яким шляхом перемагає вимоги ефективного управління і призводить до занепаду підприємства.

Основні проблеми українських підприємств можна описати таким чином:

• обмеження попиту: низька купівельна спроможність, низький попит на продукцію підприємств;
• макроекономічна нестабільність: інфляція, високі та мінливі процентні ставки, коливання обмінного курсу;
• не фінансові проблеми на мікрорівні: юридично-інституційні перешкоди (оподаткування та регуляторний клімат), нерівні умови конкуренції, що заважають ринку ефективно використовувати ресурси, обмеження доступу до інфраструктури, «вузькі місця» у галузях-постачальниках ресурсів, тиск кримінальних елементів, тощо;
• фінансові перешкоди на мікрорівні: складний доступ до зовнішнього фінансування, висока вартість капіталу, недостатньо розвинуті фінансові ринки;
• корупція.

Підприємства-респонденти оцінили важливість перешкод, які стримують їхній розвиток та зростання.

Серед усіх підприємств, незалежно від їхнього розміру та способу створення, спостерігається майже цілковита одностайність щодо основних перешкод для розвитку та зростання. Перше місце в рейтингу перешкод для всіх галузей, а також для малих, середніх, великих, державних та приватних підприємств посіло оподаткування.

Це співпадає з висновками попередніх досліджень, проведених Міжнародною Фінансовою Корпорацією та іншими організаціями, в яких податки постійно визначаються як найбільший головний біль для підприємців в Україні. Основною проблемою тут є не лише високий рівень податкових ставок, а й висока кількість різних податків та зборів, а також нестабільне податкове законодавство, що призводить до збільшення кількості перевірок, неофіційних платежів та зростання тіньової економіки.

Підприємці одностайно вважають його основною перешкодою для входу на ринок та зростання. На другому місці в рейтингу перешкод знаходиться звичайний для ринкової економіки чинник – обмежений попит. Третє місце в рейтингу посідає інфляція. Такий високий рейтинг макроекономічної нестабільності як перешкоди свідчить про важливість проведення державою виваженої монетарної та фіскальної політики, яка б забезпечила стабільний рівень цін та прийнятну вартість капіталу. На наступному місці за макроекономічною нестабільністю знаходяться нерівні умови конкуренції та тісно пов’язана з їхнім виникненням корупція. Різні аспекти державного регулювання бізнесу, не пов’язані з оподаткуванням, посідають у загальному рейтингу перешкод шосте місце. До числа менш важливих перешкод належать у низхідному порядку: недостатньо розвинена інфраструктура, нестача виробничих ресурсів у суміжних галузях та проблеми і з залученням підприємствами фінансування ззовні. Тиск з боку кримінальних елементів визнано керівниками на останньому місці в рейтингу перешкод для розвитку підприємництва в Україні.

Повертаючись до оподаткування, як до основної перешкоди, хочу відзначити, що на думку підприємців, найважливішою проблемою, що з цим пов’язана, є нестабільність податкового законодавства. На другому місці знаходиться значний розмір податкового тягаря, що вимірюється кількістю сплачуваних податків та розмірами податкових ставок. З 2000 року підприємства сплачують в середньому 11 податків та інших обов’язкових платежів. Загальний податковий тягар у середньому становив 53% від доданої вартості створеної підприємствами.

Сприйняття респондентами податкового тягаря як перешкоди для розвитку їхнього бізнесу значною мірою пов’язане з нерівномірністю його розподілу між підприємствами та галузями внаслідок існування пільгових податкових режимів, та конкуренції щодо тіньової економіки, яка не оподатковується. Іншими важливими видами нерівних умов ведення бізнесу визначається прийняття місцевою владою рішень на користь конкурентів, а також пільговий доступ до кредитних ресурсів та клієнтів. Кожен четвертий керівник вважав, що підприємницький клімат у його місті сприяє інвестиціям та розвитку бізнесу, і лише кожен п’ятий зауважив, що місцеві органи влади забезпечували рівні умови для ведення бізнесу.

Основною проблемою державного регулювання підприємці вважають нестабільність законодавчих та регуляторних актів. При дотриманні регуляторних та адміністративних норм підприємці часто змушені «здійснювати неофіційні платежі або робити «добровільні» внески до муніципальних, чи благодійних фондів. Керівники підприємств так проранжували регуляторні перешкоди у низхідному порядку: митні процедури, дозволи та погодження, процедури пов’язані з ліцензуванням, сертифікацією та реєстрацією.

Питання перевірок підприємств знаходиться в центрі уваги протягом останніх декількох років. Для малих підприємств середня кількість перевірок не зменшилася та залишилася на приблизно тому самому рівні. Малі підприємства несуть на собі більший тягар перевірок, ніж великі підприємства, та мають менше ресурсів для подолання наслідків перевірок. Підприємства перевіряли в середньому 14 разів.

Перевірки контролюючими органами на одному підприємстві в середньому тривали 150 днів. 44 відсотки всіх підприємств зазначили, що вони зазнали санкцій з боку контролюючих органів внаслідок перевірок. На з’ясування з чиновниками питань, пов’язаних із застосуванням та інтерпретацією законодавчих та нормативних актів керівники підприємств витрачали в середньому 16% відсотків робочого часу.

Затримання зовнішнього фінансування було визнано меншою перешкодою порівняно з іншими формами державного регулювання. Головними проблемами в отриманні зовнішнього фінансування є високі процентні ставки, нестача пропозиції (довгострокових кредитів та високі вимоги ліквідної застави).

Проблеми оподаткування є найбільшим регуляторним тягарем для підприємств України. Сплачуючи податки повністю, підприємства потрапляють у дуже скрутне становище, і тому частина підприємств не спроможна нести такий важкий тягар оподаткування.

Підприємства не подають звітності в середньому про 16 відсотків обсягу продажів. Підприємства, що хочуть бути абсолютно легальними (сплачувати чесно всі податки), обов’язково опиняться в більш невигідному конкурентному становищі, ніж ті, хто ухиляється від податків (кого по суті субсидують). В середньому, більш як половину доданої вартості підприємствам потрібно сплачувати у вигляді податків та обов’язкових платежів при постійно мінливих вимогах до податкової звітності та обліку. Сказати простіше, через такий великий податковий тягар країна примушує своїх підприємців залишати легальний бізнес і сприяє подальшому розквіту неофіційної економіки з усіма відповідними проблемами, такими як корупція, відсутність інвестицій, нерівні умови конкуренції та відсутність адекватного реагування на сигнали ринку.

Не менш важливе місце займає проблеми низької можливість отримання кредитів, особливо для малого та середнього бізнесу. Це стосується умов отримання кредитів виключно під заставу, методології визначення вартості застави, рівня відсоткових ставок на надані кредити, відсутність механізмів венчурного кредитування та інвестування.

Реформування також потребують процедури реєстрації підприємств, ліцензування, сертифікації та стандартизації продукції, порядок проведення перевірок господарської діяльності тощо.

Отже, основними факторами, які гальмують розвиток підприємницького сектору є:

— організаційно-правові труднощі започаткування бізнесу, особливо на стадії переходу від реєстрації до початку діяльності;

— недоступність кредитних ресурсів як для започаткування, так і ведення бізнесу чи його відновлення, недостатні зв’язки з міжнародними фінансовими організаціями по залученню інвестицій і грантів;

— адміністративні перешкоди у сфері підприємництва;

— неоднозначність та суперечність чинної нормативно-правової бази;

—  територіальні диспропорції, тобто концентрація малих підприємств довкола промислових центрів, відсутність їх відділень у районах і селах;

— громіздка система бухгалтерського обліку і звітності;

— недосконалість та обтяжливість системи оподаткування;

— недостатність професійних знань та досвіду тих, хто займається малим і середнім бізнесом.

Найважливіша роль в усуненні вище перелічених перешкод та забезпеченню подальшому розвитку підприємництва віддається державі. Перш за все необхідно реформувати законодавчу базу, зокрема податкову, що забезпечило б більш прозоре та ефективніше здійснення підприємницької діяльності.

Держава повинна сприяти розвитку фінансового сектора, становленню фінансових інституцій для кредитування підприємств, розвитку гарантування кредитів лізингу обладнання, що забезпечило б вирішення проблеми фінансування підприємств.

Реформування податкової системи повинно передбачати запровадження простої системи нарахувань та сплати податків, скорочення кількості податків, удосконалення системи обчислення податкових зобов’язань, скасування пільг для привілейованих підприємств тощо.

Держава повинна забезпечити підвищення якості управління, тобто гарантування безпеки, забезпеченість виконання договорів, зменшення адміністративних та інших бар’єрів через забезпечення реалізації відповідного законодавства на місцевому рівні при його стабільності протягом 3-5 років.

Спрощення системи отримання дозволів та реєстрації передбачає підвищення ефективності роботи “єдиних вікон” шляхом здійснення більш жорсткого контролю за їх діяльністю.

Особливе значення держава повинна приділяти розвитку малого та середнього бізнесу шляхом удосконалення чинного законодавства, збереження спрощеної системи оподаткування для суб’єктів малого підприємництва. Суттєву роль у фінансовій підтримці підприємництва мають відігравати фонди підтримки підприємництва.

Отже, в Україні на сьогоднішній день є багато проблем, що перешкоджають розвитку вітчизняного підприємництва, вирішення яких забезпечить підвищення ефективності підприємницької діяльності, забезпечить розширення підприємницького сектора, зменшення тіньового сектору. Основну роль у цих перетворення повинна відіграти держава.

Для зниження рівня тінізації підприємницької діяльності в Україні державним органам влади, на погляд автора, необхідно усі зусилля спрямувати не на боротьбу з цією об’єктивно існуючою проблемою, а на удосконалення інституційного середовища країни та створення сприятливих умов для розвитку офіційної підприємницької діяльності. Тому, перш за все, варто на державному рівні розробити стратегію підтримки малого підприємництва, яка повинна містити такі елементи (напрями) державної політики:

— упорядкування нормативного регулювання підприємницької діяльності, що передбачає усунення правових, економічних та адміністративних перешкод у реалізації права на підприємницьку діяльність: спрощення дозвільних процедур щодо здійснення підприємницької діяльності; проведення моніторингу ефективності впливу регуляторних актів на ділову активність і розвиток підприємництва; забезпечення доступу підприємців до електронних реєстрів регуляторних актів;

— забезпечення систематичних консультацій з суб’єктами малого підприємництва, громадянами, їх об’єднаннями у процесі формування нормативно-правового поля, яке регулює підприємницьке середовище;

— запровадження «телефону довіри», функціонування консультативно-інформаційного центру як системи зворотного зв’язку між місцевою владою, дозвільними органами та представниками бізнесу в процесі удосконалення нормативно-правового поля для підприємництва; проведення соціологічних та аналітичних досліджень з метою визначення законодавчих перешкод розвитку малого бізнесу; забезпечення вільного доступу підприємців, їх громадських організацій до інформації органів державної влади та місцевого самоврядування стосовно питань провадження регуляторної політики та покращення бізнес-середовища тощо;

— фінансово-кредитна та інвестиційна підтримка малого бізнесу. Даний напрям державної політики повинен передбачати: обстеження потреб малого підприємництва щодо отримання фінансових ресурсів для започаткування; розробку та впровадження механізмів кредитування інвестиційних проектів суб’єктів малого підприємництва на пільгових умовах; фінансування інвестиційних проектів на зворотній безпроцентній основі; здешевлення банківського кредитування для суб’єктів малого підприємництва (часткова компенсація відсотків за кредит); запровадження моніторингу ефективності використання суб’єктами малого підприємництва отриманих бюджетних коштів;

— ресурсне та інформаційне забезпечення, формування інфраструктури підтримки підприємництва (створення та постійне оновлення бази даних незадіяних приміщень виробничих площ, обладнання, устаткування, об’єктів незавершеного будівництва; упровадження для малих підприємств системи пільгової орендної плати з відстрочкою оплати та зарахуванням витрат на ремонт і обладнання об’єкта до вартості орендної плати; моніторинг ефективності використання приміщень та обладнання, наданого підприємцям в оренду; створення кредитної спілки; науково-методичне забезпечення сфери малого підприємництва тощо);

— поступово об’єднати спрощену та звичайну системи оподаткування. Система спрощеного оподаткування для малих підприємств взагалі виявилась ефективною (хоча б тому, що малі підприємства стикались з меншою кількістю проблем щодо бухгалтерського обліку та звітності), але в недалекій перспективі такий нерівний розподіл може призвести до неефективного використання ресурсів (наприклад, великі високопродуктивні підприємства можуть потерпати від більшого податкового тиску, ніж малі, але менш ефективні підприємства) та зловживань (великі підприємства намагатимуться стати суб’єктами спрощеної системи оподаткування). Спрощена система оподаткування також створюватиме таку ситуацію, при якій малі зростаючі підприємства, які не хочуть втратити свій статус суб’єкта спрощеного оподаткування і переходити на більш високі рівні звичайного оподаткування, будуть вимушені або скорочувати темпи свого зростання, або, що більш імовірно, приховувати свої доходи, отримані понад граничні обсяги, дозволені для спрощеного оподаткування;

— цільові проекти та підпрограми.

Висновки

Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що, незважаючи на позитивні зрушення у розвитку міжнародного підприємництва в Україні, існують проблеми, які стоять на заваді повноцінному його функціонуванню, а саме:

• неефективність державної підтримки підприємництва, що має прояв через слабкий розвиток фінансово-кредитної інфраструктури, практичну відсутність масової організаційної, консультативної, інформаційної, науково-технічної державної підтримки підприємництва, недієвість державного захисту прав підприємців, що спричинює загострення об’єктивних проблем підприємництва і недостатність стимулів у суб’єктів підприємництва до легальної діяльності;
• неефективність системи державного адміністративного та економічного регулювання діяльності суб’єктів підприємництва, що має прояв через високі витрати на ведення легальної підприємницької діяльності, зокрема, з причин наявності на практиці обтяжливого ненормативного регулювання підприємницької діяльності, зумовленого існуванням державної тіні. Це має негативний вплив на динаміку ділової активності в країні та сприяє поширенню тінізаційних процесів у сфері підприємництва;
• високий рівень тінізації суспільно-економічних відносин у сфері підприємництва.

Отже, міжнародна підприємницька діяльність – це діяльність, що здійснюється через науково-технічну, виробничу, торговельну, сервісну та іншу взаємокорисну співпрацю суб’єктів господарювання двох чи більше країн (міжнародних партнерів).

Відповідно до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність” суб’єктами міжнародної підприємницької діяльності є:

1. фізичні особи – громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, що мають діє- і правоздатність;
2. юридичні особи, що зареєстровані в Україні та постійно перебувають на її території;
3. структурні одиниці суб’єктів господарської діяльності іноземних держав (дочірні фірми, філії, відділення, представництва);
4. спільні підприємства, що мають постійне місцезнаходження в Україні.

Усі проблеми, які виникають у сфері підприємництва в Україні мають спільні корені і потребують для свого вирішення проведення єдиного комплексу заходів з державного сприяння розвиткові та детінізації підприємництва.

Розвиток міжнародного бізнесу обумовлює необхідність існування ефективного регулювання його на державному, національному на наднаціональному рівнях. Передусім детального розгляду потребує державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні, яке відіграватиме винятково важливу роль у реформуванні економіки і підвищенні ефективності використання сучасної системи господарювання.

Список використаної літератури

1. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» // Відомості Верховної Ради. – 1991. – № 29. – Ст. 377 (з подальшими змінами). Див. сервер ВР України, www. rada. kiev. ua.
2. Башнянин Г.І. Політична економія: Підручник для вузів. Ч.1: Загальна економічна теорія. Ч.2: Спеціальна економічна теорія/ Г.Башнянин, П.Лазур, В.Медведєв. — К.: Ніка-Центр: Ельга, 2003. — 526 с.
3. Біленко Т. І., Бодров Володимир Григорович, Волинцев В. В., Глаголєва О. Б., Гримайло В. М. Політична економія: Навч. посібник / Володимир Олександрович Рибалкін (ред.), Володимир Григорович Бодров (ред.). — К. : Академвидав, 2004. — 672с.
4. Гордієнко, Т. Особливості міжнародного господарського співробітництва вітчизняних підприємців та іноземних інвесторів на основі договору про спільну інвестиційну діяльність [Текст] / Тімур Гордієнко // Підприємництво, господарство і право. — 2005. — № 10. — С. 22-25
5. Демків, Т. Державна підтримка бізнесу: Міжнародна практика застосування спрощених (спеціальних) режимів оподаткування малого та середнього підприємництва [Текст] / Тетяна Демків // Вісник податкової служби України. — 2011. — № 10. — С. 9-10
6. Дунська А. Р. Управління міжнародною конкурентоспроможністю вітчизняних підприємств на інноваційній основі [Текст] / А. Р. Дунська // Актуальні проблеми економіки. — 2012. — № 7. — С. 104-109
7. Зазимко А. Політична економія: Структурно-логічний навчальний посібник/ Анатолій Зазимко; Мін-во освіти і науки України, КНЕУ. — 2-е вид., без змін. — К.: КНЕУ, 2006. — 358 с.
8. Калетнік Г. М. Особливості формування та функціонування міжнародних спільних підприємств [Текст] / Г. М. Калетнік, С. П. Поліщук // Економіка АПК. — 2010. — № 7.- С.128-131.
9. Колесник Ю.В. Управління міжнародною конкурентоспроможністю підприємств [Текст] / Ю. В. Колесник // Економіка. Фінанси. Право. — 2010. — № 5. — С. 3-8
10. Кукурудза І. Політична економія: матеріали до лекцій та семінарів / Черкаський національний ун-т ім. Богдана Хмельницького. — Вид. 2-ге, доп. — Черкаси : Вид. від. ЧНУ ім. Богдана Хмельницького, 2007. — 368c.
11. Макаренко М. В. Технологія управління міжнародною конкурентоспроможністю підприємства / М. В. Макаренко // Актуальні проблеми економіки. — 2010. — № 4. — С. 114-119
12. Мельник Л. Політична економія: Навч. посіб. для підгот. бакалаврів з напряму 0501 «Економіка і підприємництво» в агр. вищ. навч. закл. III-IV рівнів акредитації — Д. : Пороги, 2005. — 430с.
13. Мочерний С.Політична економія: Навч. посіб./ Степан Мочерний,. — К.: Знання-Прес, 2007. — 687 с.
14. Оганян Г. Політична економія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Міжрегіональна академія управління персоналом (МАУП) / Георгій Артемович Оганян (ред.). — К. : МАУП, 2003. — 520с.
15. Палехова В. Політична економія: підручник / Миколаївський держ. гуманітарний ун-т ім. Петра Могили комплексу «Києво-Могилянська академія». — Миколаїв, 2007. — 332с.
16. Політекономія: Підручник/ Ред. Ю.В. Ніколенко. — К.: ЦУЛ, 2003. — 411 с.
17. Політична економія: Навчальний посібник/ Костянтин Кривенко, Володимир Савчук, Олександр Бєляєв та ін.; За ред. Костянтина Кривенка,; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — К.: КНЕУ, 2005. — 508 с.
18. Політична економія: Навчальний посібник/ О. Є. Степура, О. С. Єремєєв, Т. Ю. Пономарьова, М. О. Степура; За заг. ред. О. С. Степури; Ін-т підприємництва та сучасних технологій. — К.: Кондор, 2006. — 405 с.
19. Політична економія: Навчальний посібник/ Т. І. Біленко, В. Г. Бодров, В. В. Волинцев та ін., За ред. Володимира Рибалкіна, Володимира Бодрова. — К.: Академвидав, 2004. — 671 с.