Вступ.

1. Морально-етичні погляди українського народу.

2. Українська ментальність та її вплив на українську самобутність.

Висновки.

Список використаної літератури.

Вступ

Проблема етнічного і національного самопізнання незмінно хвилювала і продовжує хвилювати людство. В різні часи вона то набувала надзвичайної актуальності, то втрачала свою гостроту, то виходила наперед, то ставала в один ряд з іншими питаннями соціального життя. У будь-якому разі сама актуалізація цієї проблеми виявлялася одним з джерел духовного розвитку народів. Безперечно, національні характеристики завжди містять у собі елемент парадоксальності. Вони легко даються чужому спостережнику й незмінно відлунюють небезпекою вульгаризації для “свого”, хто має певний досвід глибини і складності національного життя. Жоден типовий образ, навіть найпопулярніший і поширений, не може визначити всієї повноти характеру і життя нації, зокрема, й повноти втілення українського народного етосу. Необхідна типізація в цій галузі може спиратися швидше на полярні прояви національного характеру, між якими розміщується весь спектр перехідних типів. До того ж, проблематика національного (етнічного) самопізнання ще більше ускладнюється диференціюючим впливом чинників часу (хронології) і простору (місцевої локалізації). “Душа народу” не існує як апріорна, відірвана від плинної реальності констант; вона розкривається лише у визначеній послідовності історичних та локально-просторових форм. Через це її вивчення породжує особливі проблеми, яким наш час надає особливої актуальності і гостроти.

Ціннісні орієнтації людини, суспільства, нації складаються історично, успадковуються поколіннями, збагачуються, вдосконалюються чи здрібнюються, розпорошуються ними. Це цілком стосується й моральних цінностей, які уособлюють культурне обличчя XXI століття. Мораль – вагома складова частина духовної культури етносу, нації; даний аспект її існування потребує ґрунтовного наукового розкриття. У плані філософсько-етичного дослідження та осмислення моральних цінностей українського народу особливо значущим і перспективним завданням видається аналіз відповідних поглядів селянства, адже часова тяглість, що йменується історією, для українців значною мірою виявилася “замкненою” на постаті хлібороба-трударя, представника сільської “мовчазної більшості”. Не випадково вітчизняні історики, які досліджували селянську проблематику, здавна вдавалися в цьому зв’язку до термінів “народ”, “українці”. Додамо, що селянство принаймні до середини ХХ ст. становило більшість української нації, а це дає підстави говорити про українців як про націю переважно хліборобську не лише в історичному, а й в соціально-культурному, цивілізаційному аспекті.

1. Морально-етичні погляди українського народу

Вплив домінант духовно-моральних цінностей селян на світогляд усього українства, на стереотипи сприйняття ним довколишнього світу протягом ХІХ – початку ХХ ст. був настільки визначальним, що етнографи та філософи, не вдаючись до конкретного аналізу, тривалий час говорять про український менталітет як землеробський. При цьому, однак, поза їхньою увагою традиційно залишаються не тільки соціальні витоки української національної самобутності, а й хронологічні рамки її еволюції.

“Тотальна криза ідентичності” — так нерідко характеризують умови, у які потрапила людина в ХХ-ХХІ сторіччях. Народи, етнічні групи, різноманітні локальні спільноти з ентузіазмом зайнялися пошуками самоідентифікації — за принципом державності, культури, релігії, етносу і т.п. У філософії це, зокрема, виявляється в тому, що традиційний “пошук визначеності” поступається місцем “пошуку ідентичності”. Втрата глибинної онтології людського буття пов’язана з розчиненням людини в соціотехнічних системах, перетворенням її із суб’єкта діяльності у її фактор. Проблему збереження/втрати ідентичності обговорюють переважно в психологічному (розглядаючи долю індивіда) і соціальному аспекті, досліджують етнічну, культурну ідентичність. Світове співтовариство збентежено розпадом духовності, її перетворенням у соціотехнологію; науковці говорять про екологію культури (розмірковуючи про збереження динамічної рівноваги стосовно життя людини, мають на увазі збереження її генотипу, а стосовно тієї чи іншої культури — традицій).

Здатність одного народу засвоювати досягнення іншого — один із головних показників життєздатності культури етносу, очевидний індикатор культурного прогресу. Саме на цьому шляху взаємодії культур і складається загальнолюдська культура, єдина і водночас різноманітна. Отже, до проблеми універсалій загальнолюдської моральної культури треба підходити, не тільки вирізняючи спільну для всіх моральних культур “субстанцію”, укорінену в самій людській природі, але й цілком з огляду на діалектичне перетворення одиничного в особливе, а особливого — у загальне.

Не повною була б картина морально-етичних поглядів народу без виокремлення питання, яким чеснотам народ надає перевагу. З останніх народ найчастіше зупиняється на молитві, дотриманню пістних днів, помірності і милостині чи взагалі допомоги нужденним. У духовних віршах багаторазово наголошується, що на Страшному Суді людині допоможуть тільки молитва з покаянням та дотримання пістних днів зі святою милостинею. Зводячи всі обов’язки християнина до основних, український народ зрозумів, що обов’язок людини до Бога зводиться до постійної молитви, обов’язок до ближнього — до любові-милосердя, обов’язок до себе — до помірності. Говорячи взагалі про засвоєння народом християнського морального вчення, ми дістали висновку, що воно засвоєне українським народом. Звичайне, загальне церковне правило український народ намагається застосувати до особливостей своєї ментальності, окремих випадків свого життя. Українська народна віра зі своєї практичної сторони не розходиться із життєвою практикою, вона визначає народне життя, нею життя народу регулюється. А те, що виходить за межу розпоряджень християнської моральності, є тільки тимчасове відхилення від визнаної норми – хоча, природне і законне. Знаходячись зі своєї теоретичної сторони в повній залежності від церковного вчення, морально-етичні настанови української народної віри за поетичними фольклорними джерелами ХІХ ст. залишають у собі той же церковно-біблійний дух, хоча і спростований на суто національний український характер.

Традиційно праця в світоглядній структурі українського селянина ХІХ-початку ХХ ст. виконувала роль регулятора соціальної поведінки, причому перш за все в соціально-однорідному середовищі, в тій сфері суспільних відносин, що продовжувала перебувати під морально-етичним впливом хліборобського способу життя. Моральні цінності у господарській діяльності українського селянина втілюються у найрізноманітніших виявах активності та самоактивності, спрямованих на утвердження у міжлюдських стосунках гуманних начал: доброти, справедливості, щирості, взаємоповаги, власної гідності, відповідальності, принциповості. Одним із найбільш важливих проявів моральності українського народу є його ставлення до праці, усвідомлення працелюбства як найвищої моральної цінності.

Також необхідно підкреслити, що українцям притаманна специфічна система шлюбно-сімейних цінностей, яка має стабільну ієрархію: мати-батько; брат-сестра; сусіди (род). У сімейній моралі українського народу виявляється суперечливість між офіційною канонічною мораллю і її народно-православним трактуванням. Бог карає за порушення законів родової спільноти, родового права. Це абсолютно протилежний до християнської ідеології етос. Для українця важливішою стала інша фраза із Старого заповіту: “Якщо хто отця матері не слухає, — смертю хай умре”. Таким чином, український православний Бог має суттєву відмінність від канонічного: він є охоронцем родової моралі, охоронцем сімейних цінностей, які виробила протягом попереднього розвитку українська і праукраїнська традиція.

2. Українська ментальність та її вплив на українську самобутність

Культура нації витворюється протягом дуже довгого часу: починаючи з прообразів етнічної міфології і закінчуюючи сучасною поетичною творчістю. Світовідчуття прадавніх українців органічно увійшло в ментальність їхніх нащадків.

Є щось таємниче у тому, що отримало у літературі назву “менталітет”, те, що повністю не висловлене, не сформульоване, не усвідомлене, але існує і визначає ставлення людини до світу. Воно існує на рівні “взірців поведінки”, взірців “вибору”, на окремих оцінок і переваг, які підхоплюються іншими людьми і непомітно формують їх свідомість. Це немов би якась традиція, яка подібно до могутнього потоку захоплює людей і непомітно змушує їх робити і говорити те, що роблять і говорять інші, створюючи при цьому ілюзію природності і безумовності власної поведінки. Тобто, менталітет – це шар людської свідомості, який непрорефлектований, не усвідомлений повністю, потаємний від самих його носіїв, або, по іншому, соціально-культурний автоматизм поведінки.

Ментальність українського народу формувалась під впливом складних історичних умов. Розташування між Сходом і Заходом, тривале бездержавне існування, розчленованість народу у минулому здебільшого визначили український менталітет. Основну роль відіграло геополітичне розташування України на перехресті історичних шляхів зі Сходу на Захід і з Півночі на Південь. Ця обставина зумовила химерне поєднання у світогляді українців західної (активно-раціоналістичної, індивідуалістичної, матеріалістичної) та східної (пасивно-споглядальної, спрямованої на вищі істини) ментальності.

Мірило стійкості українського етносу, його реальна цілісність як динамічної саморегульованої системи, визначалось не державою, не ідеологією, не чисельністю народу, а міцністю збереження господарсько-культурних і побутових традицій, силою зв’язку поколінь і точністю передачі досвіду предків своїм нащадкам. Саме традиційна система внутрішніх зв’язків між людьми, між поколіннями зберегла українців як народ.

У наші дні проблема національного менталітету стає все більш актуальною. Розбудова української державності нагально вимагає глибокого та об’єктивного вивчення особливостей нашого народу. А знання базових рис конкретної нації виконують прогностичну функцію, дозволяють, придивившись глибше до себе, зазирнути у майбутнє, адаптуватися до нього.

На сучасному етапі українська ментальність стала об’єктом дослідження багатьох вчених, зокрема, І.Грабовської , І.Лисого , А.Швецової та ін. Деякі дослідники (М.Гончаренко, О.Забужко) говорять про взаємовплив національної ментальності та народної творчості. Про це писав ще М.Драгоманов, настійною думкою якого була необхідність пізнання нації через її культуру, літературу, усну народну творчість [7].

Поза основним масивом українських етнографічних земель розвивалось Закарпаття, що обумовило специфіку ідентифікації регіону. Тут особлива ментальність та проблеми, породжені поліетнічністю і прикордонним статусом. Певні етнічні групи мають локальну свідомість. На етнокультурну домінанту регіону впливає низка економічних факторів – міграція трудових ресурсів, однобічний розвиток аграрного сектора тощо.

Останнім часом проблема ментальності набирає широкого розголосу і серед дослідників культури, звичаїв і традиції Закарпаття. Серед них відомі М.Тиводар, О.Гаврош, С.Мітряєва, І.Сенько та інші.

Говорити про збірну ментальність, властиву всім мозаїчним складовим українців Закарпаття (гуцулам, бойкам, лемкам і долнянам), доволі складно. Однак, свого часу деякі дослідники Закарпаття, такі як О.Духнович, О.Бонкало, Ф.Потушняк, Й.Шелепець визначили ряд характеристик закарпатської ментальності. Це архаїчно-сентиментальна вдача, замріяність, наївна чесність, схильність підтримувати тих, хто краще зіграє на його почуттях, богобоязкість, гордість за своє етнічне “я”, свою культуру, смиренність, працьовитість, законослухняність, повага до влади [1].

Ці загальні риси по-різному проявляються у гуцулів, бойків, лемків та долинян. Згадувані дослідники відзначають таку різницю: гуцули – аристократи гір, активні, заповзяті, настирливі, працьовиті, невибагливі, люблять свій край і свою рідню, сміливі, не бояться смерті, індивідуалісти, наївні і довірливі. Натомість бойки – доброзичливі, надійні, послужливі, скромні, демократичні, схильні до бійок і запальні, працьовиті, але не напружуються. За характером вони пасивніші, ніж гуцули, легко примиряються зі своєю долею.

Лемки мають холодний жорсткий погляд, мляву і непевну ходу, самолюбиві, не такі послужливі, як бойки, працьовиті, швидко полонізуються і словакізуються. Долиняни – нерішучі, бо ще не мають остаточної думки про свою належність до угорців, перейняли від мадярів багато з матеріальної і духовної культури, охоче пристосовуються до угорської культури, релігійні, працьовиті, законослухняні, ставляться до угорців як до панів.

Отже, розбіжності у цих груп українців Закарпаття дуже помітні, однак це не заважає їм співіснувати на одній етнічній території. Отже, говорити про якусь цілісну лінію закарпатсько менталітету є складно, однак ці риси щільно вплітаються у загальноукраїнський контекст.

Особливості ментальності українців мають яскравий вияв у традиційно-побутовій системі. Українська сім’я відіграє значну роль у формуванні українського характеру та менталітету, оскільки йде мова про вплив родинного життя, сім’ї на формування рис національного характеру [1, 73].

Специфіка української сім’ї дістала відображення в особливостях української національної психології. Тут передусім домінує жінка. Це віддзеркалюється у фольклорі, традиціях, звичаях та обрядовості українців Закарпаття. Для прикладу, можна навести ряд обрядів, в яких головна роль відводиться жінці (співання традиційних латканок у фольклорі, обряд гадання на Андрія; у весільному обряді танець молодої (“меньоссонь”), що символізував прощання з дівоцтвом, а також зняття фати, яке проводить мати жениха: тим самим вона, як головна, приймає невісту до сім’ї; роль плакальниці та омивання тіла покійника у поховальному обряді тощо) [3; 115].

Таким чином, мова йде про перевагу жіночого елементу в українській національній психології, про жіноче начало в українському національному характері. З цим пов’язаний вияв почуттів та емоцій, що, зокрема, відбилось у фольклорній лексиці. Витримана вдача, елегійність, ніжність і схильність до рефлексії – ці риси сприяли також збереженню родинних і родових груп, приятелювання і побратимства, а відтак створили міцну родинно-побутову традицію.

Ще однією рисою ментальності українців є релігійність. Вона є головною складовою світогляду всіх слов’янських народів [1, с.87]. Прояв релігійності яскраво виявився в обрядовості Закарпаття як календарного (адже життя людей здебільшого пов’язане з аграрним виробництвом), так і родинно-побутового циклів. Основним виявом релігійності в обрядовості є чітке дотримання послідовності і атрибутики обрядів. Це стосується як обряду народин, хрестин, весілля, так і поховального обрядів [3; с. 114].

Специфічними рисами українського менталітету є “кордоцентризм”, індивідуальний підхід до тлумачення реальності та антеїзм (злитість людини з природою)[5; 8]. На основі “кордоцентричності” українця формується ідилічне уявлення про нього як побожну, сентиментальну та м’яку людину. Спостерігається переакцентація питомого “кордоцентризму”, спрямування ментальної стихії емоційної напруги в доцільний дисциплінований потік.

Зі всіх змін інваріантним залишається архетип природи в ментальності українців. Вона уявляється не як храм чи безодня, а родове начало, материнське лоно. Для українця характерна заглибленість у природу, нерозривність мікро- та макрокосмосу [1]. В гірській місцевості спостерігається особливе ставлення до землі та домашніх тварин.

Чуттєве сприйняття навколишнього світу особливо притаманне українській жінці, і саме здатність до створення психологічно гармонійного середовища стає основою збереження роду і тієї стабілізуючої ролі, яку відіграє саме жінка в українській родині.

Отже, втілені такі провідні особливості української світоглядно-філософської ментальності, як “кордоцентризм”, індивідуалізм сприйняття та антеїзм. Власне національні риси характеру (ліризм, м’якість, доброзичливість), що більше притаманні жіночим образам, формують в українця певне світобачення, світовідчуття та світорозуміння, яке вирізняє його з-поміж інших етносів.

Традиційні риси менталітету українців протягом останніх років державності супроводжуються і новаціями, зокрема, такими як очищення від рудиментів тоталітаризму, посткомуністичної ідеології, радянського світовідчуття, малоросійства та ін. Оскільки історично так склалося, що Закарпаття знаходиться на перехресті світових цивілізацій і об’єднує в собі різні етнічні та регіональні субкультури, на думку деяких авторів (С.Хантінгтон) це може спричинити конфлікт культур.

Однак, реалії засвідчують, що Закарпаття, будучи перехрестям культур, мов і традицій, демонструє приклад моделі взаємодії західної і східної субкультур у межах одного регіону. Межуючи з Угорщиною, Словаччиною, Польщою, Румунією, Закарпаття синтезує східні і західні традиції. Особливість регіону в тому, що на стику двох цивілізацій “прогресуючий прагматизм Заходу” при взаємодії з культурою східних слов’ян утворюють там особливу буферну зону, яка демонструє шлях до співробітництва, взаємовпливу та взаємозбагачення націй, релігій і культур. Саме там спостерігається мирне співіснування етносів з титульною нацією, оскільки регіон відрізняється специфічними транскордонними умовами, які накладають свій відбиток і на культурно-лінгвістичну ситуацію [6].

Висновки

Морально-етичні погляди народу характеризуються всезагальностю вимог та імперативністю форми. Імперативи народної моралі мають переважно форму заборон, що визначають межу, яка полегшує (або навіть взагалі усуває) проблему вибору вчинків та відповідальності за їх можливі наслідки. Ідеально-духовний характер моральних санкцій (осуд або схвалення) свідчать про потужний вплив на поведінку народу таких моральнісних почуттів, як гідність, себелюбство, совість, честолюбство, прагнення достатку, визнання, поваги, любові тощо.

Моральні цінності українців — частина загальнолюдських цінностей і загальних моральних принципів. Українська етика виконувала у суспільстві ті ж самі соціокультурні функції, що і в усьому людському суспільстві. І в цьому відношенні етика українців виступає не тільки одною з історичних форм, але й своєрідною сходинкою у прогресивному русі людства до своєї досконалості, до загальнолюдської культури. Загальнолюдські моральні цінності, потрапляючи на національний грунт, поєднувалися із споконвічними українськими чеснотами, створюючи складне мереживо національного менталітету, морально-духовний обрис нації.

Традиційна моральна культура українців сприяє відтворенню традиційних занять та соціальних зв’язків. Базуючись на надбаннях духовного й практичного досвіду, народна мораль українців спрямовувала їх у вимір належного, вказувала, як повинен діяти представник українського етносу за будь-якої конкретної ситуації, встановлювала норми поведінки, імперативи, дотримання яких є необхідним для реалізації практичних цілей у спільній життєдіяльності народу. Впродовж усієї історії України моральні цінності її народу відігравали надзвичайно важливу функцію регулятора як індивідуальних міжлюдських взаємин, так і суспільних стосунків.

Народна віра українців набуває практичної дієвості передусім через заборони і заборонні настанови, які вона містить. Заборони були і залишаються основною і найдійовішою формою реально діючих категоричних моральних вимог, що мають релігійне походження. На цих засадах впродовж ХІХ ст. українські селяни зберігали свої традиційні морально-етичні цінності, що відповідали їх станово-класовій та етнокультурній самобутності. Основою консервативного спрямування їх ментальності залишився спосіб життя, уклад, який був тісно пов’язаний з працею на землі.

В якості фундаментальних моральних цінностей українців за фольклорними джерелами висуваються примиреність, взаєморозуміння, солідарність, милосердя і, відповідно, ключовими моральними императивами постають класично виражене в Новому Заповіті золоте правило: “В усьому, як хочете, щоб з вами поводилися люди, так поводьтеся і ви з ними” (Мф. 7:12) і заповідь любові: “Полюби ближнього свого, як самого себе” (Мф. 22:39).

Список використаної літератури

1. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посібник для вузів/ Б.І.Білик, Ю.А.Горбань, Я.С.Калакура та ін.; За ред. С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. — К.: Вища школа: Знання, 1999. — 325 с.

2. Кордон М. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Микола Кордон,. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 579 с.

3. Ляшенко О. Зарубіжна та українська культура епохи просвітництва: Конспект лекцій/ Ольга Ляшен-ко,; Кіровоград. держ. пед. ун-т ім. В. Винниченка. — Кіровоград: РВВ КДПУ ім. В. Вин-ниченка, 2003. — 59 с.

4. Мєднікова Г. Українська та зарубіжна культура ХХ століття: Навч. посіб./ Галина Мєднікова,. — К.: Знання, 2002. — 214 с.

5. Олійник Т.С. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для студ. з англ. мовою вик-ладання/ Т.С. Олійник, Н.В. Джугла; М-во освіти і науки України, Тернопіль. держ. пед. ун-т ім.В.Гнатюка, М-во охорони здоров'я України, Тернопіль. держ. мед. академія ім. І.Я.Горбачесвського. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2002. — 100 с.

6. Разумцева Г.І. Дослідження морально-етичних поглядів українського народу // Мультиверсум. – 2000. — №15. – С.199-209.

7. Разумцева Г.І. Народна моральність та ментальні риси характеру українського народу як цінності духовної культури // Збірник наукових праць Київського військового гуманітарного інституту. – 1999. — №1 (8). – С.46-50.