Процеси глобалізації й індивідуалізації суспільства істотно відбиваються на всій системі соціального регулювання, у тому числі позначаються на механізмі дії права. Традиційний розгляд правової системи як нормативної все частіше доповнюється ціннісними характеристиками, що дає можливість вважати її ціннісно-нормативною системою. Звідси випливає необхідність більш глибокого осмислення тих сторін механізму дії права, які залишалися в тіні досліджень правової науки та її законодавчого оформлення. Це стосується такого явища правової сфери, як правова фікція.

Сьогодні можна констатувати, що дослідження питань ролі фікції у правовій сфері не тільки набуває особливої актуальності, а й потребує певного переосмислення. Важливо дотримуватися загальних традицій вітчизняної юриспруденції, але практика висуває нові реалії, ігнорувати які неможливо. Зміна напрямів суспільного і державного розвитку диктує необхідність пошуку більш адекватних засобів регулювання та координації суспільних відносин, формування нового погляду на використовуваний у правовому житті інструментарій, який вже апробований практикою і може використовуватися для підвищення ефективності механізму дії права. До таких інструментів належить правова фікція, яка досить широко застосовується в матеріальних і процесуальних галузях українського права. Разом із тим у наукових дослідженнях проблема фікцій аналізується фрагментарно і в загальній теорії права теорія фікцій до сьогодні не отримала самостійної конструктивної розробки, де розглядалися б загальнотеоретичне розуміння правових фікцій, їх класифікація, значення і роль як для механізму дії права, так і у функціонуванні правової системи України [1, 202].

Фікція як інструмент правового регулювання використовувалася ще римськими юристами. Судові магістрати (претори) мали право відмовити в судовому захисті, хоча воно і підходило б під норми цивільного права, і навпаки, надати судовий захист у випадку, не передбаченому нормами цивільного права. У класичному римському праві позов (actio) — це передбачений едиктом судового магістрату спосіб добитися в судовому процесі рішення, яке відповідало б інтересам особи. Одним із видів позовів у римському праві були позови з фікцією, або фіктивні позови (actio ficticia) [2, 102].

Середньовічне право наділяло місто статусом «корпорації» — сукупності громадян як єдиного цілого з правами юридичної особи, що припускало застосування такої конструкції, як фікція. Фікція юридичної особи надавала корпорації її деліктоздатність [3, 405].

У XIX ст. у Європі переважала думка, що найраціональніший порядок регулюється саме законом, який є за своєю природою національним явищем. У правознавстві центром дослідження зроблено позитивне право. При цьому поворотним пунктом у дослідженні правових фікцій стало дослідження про правові фікції професора Демеліуса, який «виганяє» правові фікції зі сфери права, вважаючи, що насправді вигадки у правових фікціях не існує. Теорію фікції в Росії підтримували такі вчені, як А. Гуляєв, Г. Шершеневич та ін. Вчення про фікції будувалося на основі положень римського права. Причини появи фікцій у праві, їх необхідність учені шукали в римському праві [2, 341].

У правовій науці радянського періоду фікція розглядалася тільки як прийом законодавчої техніки, властивий, в основному, буржуазному праву. Переважала впевненість у наявності абсолютних, ідеальних законів, і сама думка про існування у цьому праві фікцій не припускалася. Вчені визначали фікцію лише як прийом, що вживається в об’єктивному праві та юриспруденції і полягає у визнанні існуючим неіснуючого і навпаки. Правова фікція розглядалась як закріплений у правових актах і використовуваний у юридичній практиці нормативний припис у вигляді специфічного прийому, що має вираження у проголошенні існуючими факту або обставини, що насправді не мали місця [4, 28].

Лише останнім часом ситуація дещо змінилася: про фікції заговорили правознавці, що займаються галузевими дослідженнями. Проте у цей період в основному склалося розуміння фікції як засобу юридичної техніки, на підставі вигадки оголошуючого істиною того, чого явно не було. Таким чином, поняття правової фікції дещо звузилося, але це не вирішило всіх проблем розуміння фікції у праві.

Генезис фікції та юридичних конструкцій у правовій сфері свідчать про те, що: застосування правових фікцій в історії світової правової думки не є новим, їх створювали й використовували для здійснення правосуддя у різних країнах; найважливішою передумовою виникнення правових фікцій є необхідність регулювання відносин, що складаються в суспільстві, за допомогою умовно сформульованої дійсності; у різних правових системах фікція є ефективним інструментом ціннісно- нормативного регулювання; необхідно скористатися досвідом тлумачення фікції та юридичних конструкцій для розвитку правової системи України.

Фікцію як явище суспільного буття слід розглядати з декількох позицій. Враховуючи те, що фікції супроводжують суспільний розвиток, їх сутність і зміст розкриваються з позицій філософії. Право як явище іманентне суспільному розвиткові надає можливість розглядати фікцію з позицій правової дійсності та правової доктрини. Саме в останньому випадку мається на увазі не фікція взагалі, а правова фікція. Крім того, аналіз сутності та змісту правової фікції визначає потребу вивчення етимологічного аспекту зазначеної категорії.

На доктринальному рівні правовою фікцією постає уявна теоретико-правова конструкція, за допомогою якої моделюються тенденції формування і розвитку неіснуючого у дійсності, а об’єктивно необхідного у праві (наприклад «юридична особа»). На правотворчому рівні правова фікція є не тільки засобом юридичної техніки, а й відтворюється у нормі-фікції. Проблема правової фікції з позиції правової доктрини має бути предметом окремого наукового дослідження.

Таким чином, виникла необхідність поділу фікцій на два види: конструктивні та деструктивні. Конструктивною визначено фікцію як уявну юридичну конструкцію, що є продуктом абстрактного мислення, сприйнята правовою доктриною та/або закріплена у праві у формі норми-фікції, інституту права і використовується з метою заповнення певного сегменту у правовому полі. Деструктивною названо фікцію, що також є уявною юридичною конструкцією, але вона не сприйнята правовою доктриною, і хоча інколи закріплена правовою нормою, однак формується з метою закріплення незаконного інтересу, а тому може і повинна бути спростовною.

Використання саме таких термінів як «конструктивний» і «деструктивний» щодо визначення якості правової фікції зумовлено їх змістом. Етимологічне значення терміна «конструктивний» означає плідний, той, що може бути покладений в основу будь-чого [5]. Деструктивний (лат. destnic- tivus) — руйнуючий, порушуючий нормальну структуру будь-чого [6].

На підставі здійсненого аналізу сутності правової фікції можна сформулювати поняття правової фікції.

Правовою фікцією є формально визначена, категорична та неспростовна, уявна юридична конструкція різних ступенів складності, яка використовується у доктрині права та право- творчості з метою заповнення певного сегменту у правовому полі.

Інше визначення правової фікції — це нормативно виражене положення, яке закріплює у правовій системі неіснуюче існуючим або існуюче неіснуючим, має загальнообов´язкове значення і викликає певні правові наслідки.

Загальними ознаками правової фікції є такі: 1) полягає у конструюванні неіснуючого у дійсності; 2) використанню фікції передує невизначеність; 3) є уявною юридичною конструкцією різних ступенів складності; 4) може використовуватись у доктрині права, правотворчості; 5) використовується з метою заповнення певного сегменту у правовому полі; 6) категоричність і неспростовність; 7) обмежена в обсязі застосування соціально-юридичним контекстом; 8) здатність фікцій викликати одна одну; 9) зовнішнім проявом є норма-фікція, інститут права; 10) існування взаємозв’язку діалектичного розвитку наукової думки і сприйняття фікції у праві.

Таким чином, фікції відіграють значну роль у праві та правовій науці. Вони є рушійною силою у процесі участі права в регулюванні суспільних відносин і регуляції поведінки людини. Завдяки фікціям відособлюються інтереси, загальні для багатьох фізичних осіб, а також і юридичні засоби їх досягнення. За допомогою фікцій право здатне регулювати відносини, непідвладні традиційним нормам [7, 36].

ВИКОРИСТАНІ МАТЕРІАЛИ

1. Іванський А. Й. Роль юридичних фікцій у регулюванні відносин фінансово-правової відповідальності // Форум права. — 2008. — № 3. — С. 202—207
2. Мейер Д. И. О юридических вымыслах и предположениях, о скрытых и притворных действиях, 1854 // Избранные произведения по гражданскому праву. — М., 2003. — 426 с.
3. Большой юридический энциклопедический словарь / сост. А. Б. Барихин. — М., 2000. — 405 с.
4. Бабаев В. К. Презумпции в советском праве : учеб. пособие. — Горький, 1974. — 124 с.
5. Морфологические и синтаксические свойства
6. Толкование деструктивный
7. Зайцев И. М.Правовые фикции в гражданском процессе // Российская юстиция. — 1997. — № 1. — С. 35-36.